Репортаж

Україна стане новою Елладою... або Як освічена московська молодь наприкінці XVII ст. заговорила українською мовою

Четвер, 25 квітня 2013, 08:30

Минулого тижня у Миколаєві запустили серію зовнішньої реклами під гучною назвою «Ознаки бидла». По місту висять плакати «Допив пиво, розбив пляшку – ознака бидла», «Матюкаєшся біля людей – ознака бидла», «Викинув сміття через вікно машини – ознака бидла» та ін.

Взагалі-то термін «бидло» останнім часом став дуже популярним і вживаним в Україні. Його можна почути в розмовах високочолої інтелігенції про майбутнє «цієї країни», зустріти в публікаціях ЗМІ, на інтернет-форумах і т. д. Яка ж причина цього?

Якщо ви досі не знаєте, мало того, якщо у вас виникають сумніви щодо доцільності подібної реклами та й узагалі подібних епітетів – просто загляньте у перший-ліпший тернопільський під’їзд, пройдіться тернопільською набережною, проїдьтеся в тернопільській маршрутці. Думаю, після цього у вас виникло б закономірне запитання: а чому в Тернополі досі немає таких бігбордів?

Однак сьогодні мова не про це. Не про нашу бидляцьку культуру, яку впродовж сімдесяти років наполегливо виховувала комуністична партія і результатом виховання якої став Гомо Совєтікус (в народі – «совок»). Сьогодні поговоримо про наше минуле, про наших предків і про те, якими вони були. Говорити про це потрібно точно так само, як і розвішувати антибидляцькі бігборди. Бо і те, й інше – це засоби впливу, засоби перевиховання. Може, прочитавши ці рядки, пересічний обиватель хоч раз задумається перед тим, як нагадити в криницю, із якої п’є воду.

 

Декілька слів з приводу заголовка

Слова про те, що «Україна стане новою Елладою» належать одному з основоположників німецької класичної філософії Йогану Готфріду Гердеру (1744-1803). Сьогодні загальновизнаним є той факт, що більшість тверджень цієї геніальної людини – пророчі, оскільки всі вони з часом знаходили своє реальне підтвердження. У цих словах відбилося переконання у можливості нового європейського відродження. Перше відродження, як відомо, дала Італія і романські країни (Леонардо да Вінчі, Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін.), хвилю нового Гердер очікував в іншому кінці Європи. Але чому Україна? Адже ж є французи, англійці, іспанці, зрештою, росіяни... Що змусило звернути увагу німецького мислителя саме на нашу державу? Бо ж у той час, коли пролунали ці приємні для нас слова, про Україну, як про державу, й мови не було – вона залишалась придатком могутньої Російської імперії. Але схоже на те, що у Гердера таки знайшлися підстави так говорити.

 

Назад в історію: про що говорять свідки

Дивним буде почути, але на час приєднання України до Москви, де, за свідченням російського академіка О.Пипіна, тоді «панували церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість», Україна стояла набагато вище за культурним і освітнім рівнем. Звичайно, у таке важко повірити, але...

У 1591 році побачила світ праця знаного англійського дослідника Джильса Флетчера «Of the Russe Common...». У ній автор спробував показати світові «невідому Московію». Ось що він пише про спосіб правління цією державою: «Правління в них (московських царів) суто тиранське...». «У податковій системі не притримуються ні найменшої справедливості», «шляхта і прості люди по відношенню до свого майна є нічим іншим, як охоронцями царських прибутків, тому що все придбане ними раніше чи пізніше переходить до царських скринь». На жаль, про українців Флетчер оповідає фрагментарно, і це не дозволяє робити якихось ґрунтовних висновків: «... вони дуже гарні собою, ...шляхетні в поведінці... і є християнської віри».

Сирійський архидиякон Павло Алепський у 1653 році подорожував разом із антіохійським патріархом Макарієм ПІ Україною та Росією, залишивши при цьому деякі спогади. Зокрема, він звертає увагу на велику культурність українського населення: «... по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за малим винятком, навіть їх жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».

 

Про господарство України П.Алепський пише, що в кожному місті й селі є штучний став з рибою, гатею з млином, і тому українці «не відчувають ніяких недостатків». «О, яка це благословенна країна!» – підсумовує автор.

Далі він разом із патріархом упродовж двох років перебували в Росії. Ось що П.Алепський пише про росіян: «Життя росіян дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці». Загалом про свій побут у Москві зазначає: «Жарти та сміх нам стали зовсім чужі, бо лукаві росіяни підглядали за нами і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате відпочили архидиякон з патріархом, коли знову ступили на українську землю: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, цілком задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Києво-Печерську Лавру, що здалеку вилискувалася своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли з радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливалися в подяках Господеві Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснутий і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би й ми, навіть ставши панами цієї країни, ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш рідний край, а її жителі були нашими добрими приятелями».

Французький інженер Гійом ле Вассер де Боплан у своїй праці «Description dʼUkrainie» (1650 p.) пише: «У країні Запорізькій ви знайдете людей, що знають усі ремесла... Усі вміють орати, сіяти, жати, косити, пекти хліб, готувати страви, варити пиво, мед і вино, виробляти горілку... Вони взагалі спосібні до всіх мистецтв». Цікаво, що Боплан також згадує про те, що, наприклад, під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки, а якщо знайдеться у човні п’яний, то його отаман наказує кинути за борт.

Венеціанський посол Альберт Віміна у «Relazione dellʼ origine e dei costumi dei Cosacchi...» (1650 p.) так пише про особу українського гетьмана: «У поведінці він м’який, і цим забезпечує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні суворими вимогами». Далі автор вказує, що світлиця гетьмана навмисне уряджена просто, «щоб пам’ятати про своє становище і не захопитися духом надмірної гордості».

А ось цікаве твердження данського посла Юля Юста («En Rejse til Rusland under Tsar Peter») про українців: «Вони у всіх відношеннях чистіші і охайніші від росіян», «... все населення Козацької України відзначається великою ввічливістю і охайністю, вдягається чисто і чисто утримує доми». Вступаючи на територію Поділля, Юст перебував у зруйнованому на той час Немирові, «одначе, – зазначає він, – і останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат».

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум (соціальне становище цієї особи, як і назву її праці досі встановити не вдалося), розповідаючи про зустріч із простою українською дівчиною з села, що торгувала продуктами на львівському торжищі, зазначає: «... коли я щось захотів у неї купити, вона вміла мені сказати чемний комплімент латинською мовою».

Французький дипломат Де ля Невіль у «Записках про Московію» (1689 р.) пише: «Московитяни, власне кажучи, справжні варвари: недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, зажерливі, користолюбні, жебраки і боягузи...».

Секретар посольства цісаря Леопольда І Йоган Георг Корба у праці «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris» (1701 p.) говорить про росіян: «Народ неосвічений...», «Московит цінує дружбу за вигодою». Той же автор про судову практику в Росії: «Серед росіян завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що обманювати вважається майже ознакою високого розуму». А ось що повідомляє Й.Г.Корба про наших козаків: «... цей народ сильний і перевищує московитів і військовим умінням, і хоробрістю».

Професор Кембриджського університету Едвард Даніель Кларк («Part the First, Russia, Tartary and Turkey», 1812 p.) зазначає: «... За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя».

 

Хто у кого вчився

Звичайно, цей список історичних джерел можна продовжувати і продовжувати, але чи доцільно це робити? Адже тодішня різниця у культурно-освітньому рівні України і Московії, на мою думку, цілком очевидна. Ми справді перебували на значно вищому щаблі культурного розвитку, ніж наші східні сусіди. Тож не дивно, що, приєднавшись у 1654 році до Московії, потужний культурний потік ринув із українських чорноземів на «підняття російської цілини». Українці були фундаторами та викладачами першого російського вищого навчального закладу – Словʼяно-греко-латинської академії, яку створили на зразок Києво-Могилянської академії. Перша школа у Москві була заснована ще у 1649 році ченцем Києво-Печерської лаври Є.Славінецьким. Як наслідок, на думку відомого українського історика Л.Залізняка, освічена московська молодь вже наприкінці XVII ст. ...заговорила українською мовою (!). Вся російська орфографія постала на «Граматиці» українця Мелетія Смотрицького. З кінця XVII ст. до початку XIX ст. у Росії вивчали історію за підручником киянина І.Гізеля. «Курс математики» професора Харківського університету Осиповського кілька десятиліть був елітним підручником з математики в усій Російській імперії. Засновником театральної справи у Москві стає українець С.Чижинський. Біля джерел великої російської літератури стояв також українець Ф.Прокопович, а музики – М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель.

Ще з княжих часів українці були активними творцями культури Московської держави. Так, гордість російського малярства XIV-XV ст. Андрій Рубльов народився на Волині. Письменник Ф.Достоєвський походить із сім’ї поліського священика. Видатний російський філософ В.Соловйов вийшов з роду Сковороди. Українцями були такі видатні діячі російської культури, як В.Короленко, О.Толстой, М.Гнєдич, В.Гаршин. «Його творчість можна зрозуміти, якщо пам’ятати, що він до самих кісток малорос», – писав В.Даль про українця М.Гоголя.

 

З українського роду Лермонтів з містечка Переволочна на Полтавщині походить і великий російський поет М.Лермонтов. Українцями були знамениті композитор П.Чайковський, актор М.Щепкін, співаки Л.Собінов, І.Козловський, художники І.Рєпін, К.Малевич, скульптор І.Мартос. Навіть відомий російський флотоводець адмірал С.Нахімов пишався своїм походженням з українського роду запорізького старшини Нахімовського.

Незчисленна когорта вчених-українців безпідставно зарахована імперською ідеологією до геніальних росіян. Йдеться про В.Вернадського, С.Ковалевську, М.Міклухо-Маклая, М.Пржевальського, К.Ушинського, І.Грабаря, С.Корольова та багатьох інших. Отже, цілком справедливо підсумовує російський вчений О.Архангельський, що українці «були в Московській Русі господарями ситуації, кращими, найвидатнішими діячами».

Ви думаєте, чого б це теоретик червоного патріотизму Л.Троцький застерігав людей, що йшли працювати в Україну: «Помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без Украины Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами». Росіяни самі усвідомлювали, що без «молодшого брата» «старший» існувати не зможе, ось тому-то за Україну тримались всіма руками немов за якесь рятівне коло.

Відомий на Заході політолог Збігнєв Бжезинський вважає, що поява незалежної України – одна з трьох найбільших геополітичних подій XX ст., після розпаду у 1918 році Австро-Угорщини і поділу Європи у 1945 році на два блоки. Він зазначає: «Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії – як держави і нації – стати нарешті демократичною і європейською». А далі продовжує: «Якщо український народ буде терплячим і наполегливим, він стане справді європейським народом, господарем новочасної процвітаючої держави».

Україна стане новою Елладою – є всі підстави для цього – і в нас вірить увесь світ. Нам залишається лише прокинутися з «совкового» сну й остаточно видавити з себе «бидляцьку натуру».

Адам Стрижнюк

 

P.S. Мета цієї статті – не піднести одну націю, принизивши при цьому іншу (всі наведені історичні джерела є достовірними. Отож, проти правди не попреш). Єдина ціль, котру переслідував автор, – якоюсь мірою прискорити занадто повільний і надзвичайно болісний процес позбавлення українців комплексу меншовартості, байдужості, а то й зневажливого ставлення до свого українського «Я». Усі повинні зрозуміти – якщо ми здобули омріяну віками незалежність, то цей процес є необхідним і неминучим. Безперспективно і небезпечно йти в третє тисячоліття, перебуваючи в полоні старих ілюзій, з тягарем минулих помилок: так можна назавжди зникнути з історичної мапи світу.

Цьогоріч весна прийшла. Чи прийде в новому році?

Четвер, 25 квітня 2013, 08:29

22 квітня – День Землі

Ще якихось півтора тижня тому я, йдучи на вулицю, упевнено вдягав зимову куртку і зимові чоботи. І хоч надворі був квітень – погода була аж ніяк не весняною. Мало того, синоптики ледь не щотижня продовжували тероризувати тернополян штормовими попередженнями. До слова, тричі їхній «терор» таки справджувався і Тернопілля вщент засипало снігом. І кожного разу, коли це траплялося, кожен із нас подумки запитував себе: доки це триватиме? І головне – чому триває?

Зараз усе частіше лунають голоси про кліматичні зміни, які невблаганно накочуються на нашу планету і на нашу країну зокрема. Чому? Тому що людина поводиться із планетою, на якій живе, як зі своєю приватною власністю, забуваючи, що природа ніколи нічого не прощає.

Вже зараз екологи б’ють на сполох: з 1970 по 2008 роки біологічні ресурси нашої планети скоротилися на 28 відсотків. За їхніми даними, у порівнянні з 1966 роком споживання людиною ресурсів подвоїлося.

Про це йдеться в новій доповіді під назвою «Жива планета», яку раз на два роки складають фахівці Всесвітнього фонду дикої природи.

За словами екологів, головним користувачем і забруднювачем світової екосистеми є США. Якби весь світ використовував природні ресурси в таких масштабах, в яких їх сьогодні використовують американці, то для підтримки екобалансу знадобилося б п’ять планет, співрозмірних із Землею.

Однак США займають лише п’ятий рядок у списку країн, які марнотратно використовують світові природні ресурси у розрахунку на душу населення. Лідерами ж за цим показником виявилися Катар (1-ше місце), Кувейт (2), Об’єднані Арабські Емірати (3) і Данія (4).

Україна, як бачимо, в цьому переліку відсутня. Але відсутня не тому, що в нас на законодавчому рівні діють жорсткі екологічні важелі впливу, а просто тому, що наша економіка взагалі недієздатна. Якщо ще в часи СРСР славні українські чорноземи активно посипали міндобривами з метою «наздогнати й перегнати», то зараз і на це нема грошей. По суті Україна зараз – чи не найбільш «екологічно порядна» країна світу. Але ж бачимо, скільки навколо «непорядних». От і маємо затяжні зими зі штормовими попередженнями. Як довго це триватиме – залежить виключно від нас. Від людей. Або ми ставитимемося до Землі як до свого дому, або ж цей дім влаштує нам те, що декілька мільйонів років тому влаштував динозаврам.

 

Адам Стрижнюк

«Ваня, ты не прав» Українці, зациклені на всьому російському, раптом згадали про національну гідність

Четвер, 25 квітня 2013, 08:27

Україна мені дуже нагадує стару шевченківську Катерину. З роками змарніла, постаріла солдатка, яка спить і випиває з ким попало, але при цьому дуже не хоче, щоб хтось принижував її гідність. Приховує реальний стан речей, намагається навіть трохи прикрасити зовнішній вигляд і створити видимість добробуту і морального, і фінансового, але все це якось нерозторопно. Стара, питуща, брудна, але при цьому дуже образлива. От взяла і образилася на Ваню Урганта. Що ж він історію зачіпає? Що ж він, нахаба, ображає почуття патріотичні? Відразу давай у бій піднімати старі, перевірені ешелони: заборонити в’їзд в країну, забути про нього взагалі.

А якщо розібратися, то в чому винен Ургант? Ну, повеселився барін молодой, пожартував над околицею. Чи ми себе околицею не вважаємо? Та невже? Ми ж читаємо російських авторів, дивимося російські серіали, запрошуємо проводити різні заходи російських ведучих, ми слухаємо їхніх співаків, дивимося їхні програми, сміємося з жартів їхніх гумористів, але при цьому ми дуже незалежні. Забрати Урганта? Без проблем. І будемо слухати уже засівший в печінках хрип Зеленського або спостерігати за марними спробами Педана і Притули (який чомусь вирішив популяризувати суржик) розсмішити і себе, і глядача. Хоча ні, можна ще серіал «Віталька» дивитися. Теж дуже «смішно» і дуже «по-українськи».

Ми роками вживаємо те, що виробляють у Росії. Ми не знаємо наших письменників, не дивимося наші фільми, тому що їх нема, не слухаємо наших співаків, більшість із яких поїхали давно до Москви. Як до нас, таких, повинні ставитися російські зірки, яким ми за разовий виступ платимо величезні гроші, яких удома їм не заробити? Ми для них недалекі «куми» з села, над якими можна потішатися. І не більше того. І можна зараз закидати брудом портрет Урганта біля російського посольства, можна акції проводити, можна що завгодно робити, але висновок сумний: якщо безглуздий жарт московської «звєзди» поставив на вуха всю країну, значить цій країні реально нічим зайнятися. (Зауважте: трирічне правління Януковича чомусь нікого в цій країні не зачіпає, ніхто не згадує про національну гідність, коли крадуть «Межигірʼя», чи коли з державного бюджету виділяють 32 мільйони гривень в якості гонорару за неіснуючу книжку нашого «гаранта». Але як тільки Ургант ляпнув дурницю, відразу всі згадали, що вони українці).

Нас образили, принизили. Так, це правда. І жарт цей дійсно заслуговує на осуд. Але подивімося на це з іншого боку: ми себе не принижуємо? Наші дівчата, які за безцінь віддаються грошовитим іноземцям і готові робити для них все, щоб тільки дали грошей. Молодь, яка «бухає» по селах або втікає закордон. Пенсіонери, які ледь виживають на свої 800 гривень, не кажучи вже про вчених, лікарів, вчителів, які вже й не мріють про високі зарплати в той час, коли олігархи, чиновники і свита жирують. Ось і все наше українське життя. Так, цим можна пишатися, просто лопаючись від переповненості національною гідністю, але над такими, гордими, будуть продовжувати сміятися.

Жартувати дозволяють собі над тими, яких не бояться. Звичайно, Ургант вибачився. З гумором. А пізніше ще раз вибачився за своє невдале вибачення. Але скажімо чесно самим собі: навіть якщо б він не вибачився, його все одно продовжували б запрошувати на всілякі вітчизняні шоу, бо вважають, що рівних йому у нас немає. У нас же своїх не бачать, поки вони не блиснуть у Москві, Каннах, Нью-Йорку.

Мене ось сьогодні просто розірвало одне повідомлення: на вечорі пам’яті Миколи Вінграновського його вірші читатимуть: Педан, Єфросиніна, Подкопаєва, Василіса Фролова, Горбунов і т.д. Мені просто цікаво, а до цього оці товариші хоча б раз дивилися в книгу віршів Вінграновського? Вони знають про нього бодай щось? Або, може, вони читали й інших представників того покоління в українській літературі? Ну, от чому скрізь одні й ті ж бездарні особи? Є хоча б один оазис, де їх немає?

З нас потрібно сміятися. Обов’язково. Нас потрібно принижувати і ображати. Бо, може, тільки тоді ми встанемо зі сну і зрозуміємо, в якій безодні перебуваємо.

Ігор Северянин, відомий російський поет «Срібного віку», досить гарно написав у вірші, присвяченому Гоголю:

 

«Смех Гоголя нам ценен оттого, –

Смех нутряной, спазмический, язычий, –

Что в смехе древний кроется обычай:

Высмеивать свое же существо.

 

В своем бессмертьи мертвых душ мы души,

Свиные хари и свиные туши,

И человек, и мертвовекий Вий –

 

Частица смертного материала...

Вот, чтобы дольше жизнь не замирала,

Нам нужен смех, как двигатель крови...»

 

Звичайно, можна образитися на Урганта. А потім ще на Путіна, Меркель, Обаму і Фіделя Кастро. Але коли ми вже навчимося ображатися на себе? Адже ж сміялися з нас і наші класики. І то дуже сміялися. Правда, ми ж їх не читаємо. Ну, хіба що Єфросиніна й Педан на розпіарених вечорах пам’яті, які проанонсують в російськомовних газетах і за участь у яких добре заплатять.

 

Адам Стрижнюк

(за матеріалами «Корреспондента»)

Сервіс по-тернопільськи: матюки і відсутність культури обслуговування

Понеділок, 22 квітня 2013, 10:40

У передових країнах нині судять про людину не по тому, яку саме роботу та в якій галузі чи творчій сфері вона виконує і скільки важить вироблена нею за день продукція, а передусім по тому, яка якість її праці. 

В цьому контексті ми вирішили поглянути на українські реалії. На нашу якість всюди і у всьому. Поглянули… і вжахнулися.

Вас багато, а я одна

«Кобило, тобі вдома сидіти треба було, а не за кермом», – почула на свою адресу з відкритого вікна Volkswagen Touareg, Марина, 34-річна співробітниця тернопільської фірми, яка попросила не називати її прізвище в пресі.

Водія позашляховика розлютило, що її малолітражка, яка «плететься» по місту зі швидкістю 60 км/год., заважає йому їхати. За словами Марини, на вигляд це був молодий інтелігентний хлопець в окулярах, який, мабуть, поспішав на роботу.

З такими проявами «доброзичливості» дівчина, яка лише недавно почала водити машину, вже стикалася неодноразово. «Підрізають, сигналять, іноді матом криють», – перераховує вона принади водіння.

Втім, тернополяни, які користуються громадським транспортом, огороджені від хамства ще менше, так само як і відвідувачі ЖЕКів, поліклінік та інших державних установ, які в Україні традиційно, ще з радянських часів, є заповідниками безцеремонного стилю спілкування.

«Дільничний лікар прийшла на виклик в обліплених зимовим брудом чоботях, пройшовши в них через всю квартиру. Видавши чергове: «У мене немає часу, он вас скільки, а я одна!», швидко оглянула пацієнтку, хвору на бронхіт, і пішла. А господиня дому стала мити підлогу», – розповідає звичайну тернопільську історію, що трапилася з однією з її родичок, моя знайома, педіатр приватної клініки.

Зрештою, автору цих рядків також далеко не треба ходити. Так сталося, що на початку цього року захворів на пневмонію. Прийшов до дільничного терапевта за лікуванням, а вона, «порадившись з підручником», призначила мені… антибіотики для вагітних.

Але й цим мої навкололікарняні перипетії не закінчилися. Пішов за направленням у кабінет флюорографії, а там… зачинено. І от з температурою 38,8 довелося стояти під дверима майже сорок хвилин, допоки «заклопотана» лікарка, як виявилося згодом, попивала каву в одному з сусідніх кабінетів.

Не менш райдужні історії розповідає ледь не щодня мій сусід, якому «пощастило» послизнутися на відремонтованих тернопільських дорогах і зламати ногу. По-перше, йому майже два тижні встановлювали діагноз – тріщина чи перелом? По-друге, «порадував» лікар-ортопед, якого більше цікавили застілля, присвячені тим чи іншим подіям, ніж здоров’я пацієнта. Ну і по-третє, справжнього психологічного тиску зазнав мій сусід під час реабілітації, де, як він зрозумів, йому були раді ще менше, ніж у кабінеті ортопеда – щоранку лікар-реабілітолог повторював одну й ту ж мантру: «Чого ти знов приперся? І так нічим більше допомогти не зможемо». І це при тому, що на реабілітацію цьому пацієнту було передбачено півроку часу, а навідувався він до них лишень два тижні.

Так поводяться не тільки медики. Приміром, кожного разу, коли заходжу у «своє» відділення «Укрпошти», то ніби повертаюся в часи СРСР.

З тобою там розмовляють таким тоном, наче ти з народження маєш знати, скільки важить бандероль або на якому бланку вона оформляється. Навіть 20-річні дівчата, які ще недавно були стажерами, а вже нині там працюють, під керівництвом старших товаришів дуже швидко переймають цей стиль «сервісу по-українськи».

А загляньмо до наших магазинів, які гучно називаються супермаркетами. Який там сервіс і культура спілкування? Якось моя знайома з чоловіком навідалися до будівельного гіпермаркету. Чоловік почав розглядати певний крам на стелажах, як раптом у нього поперед носом стала консультант і почала розкладати інший товар. На іронічне запитання чоловіка: «Чи я вам не заважаю?», та відповіла «чисто по-українськи»: «Нє».

Одного разу пішов з товаришем у магазин побутової техніки. Там мене здивувало, що на стенді всі фотоапарати без акумуляторів. Ми чекали на консультанта 15 хвилин. Продавців навколо – нуль. Хоча за правилами компаній, навіть якщо консультанти зайняті, вони повинні вибачитися і попросити зачекати, поки хтось із них звільниться.

Ну, і найактуальніше для Тернополя в цей час: на численних міських вулицях утворились ями завглибшки до 60 см, з дахів та стін будинків починає падати штукатурка, облицювальна плитка і частини покрівлі, а в дворах спальних кварталів комунальники… проводять розкопки. Так, наприклад, між будинками №3, №5 та №9 на вул. Чалдаєва ремонтують комунікації тепломереж. Здавалося б, звичайна справа, тимчасові незручності, адже всього лиш зняли покрівлю тротуару. Але чи з’явиться на тому ж місці асфальт? Як повідомили мешканці Чалдаєва, 3, з іншого боку будинку схожий ремонт робили торік, асфальт на місце так і не повернули, а, отже, навесні та після кожного дощу люди просто змушені перескакувати через болото. Тож чи зміниться щось цього разу? Сумнівно. Бо сервіс у нас такий.

Давайте на хвильку зайдемо в громадський транспорт. У маршрутці №15 молода жінка – назвемо її Лідою – попросила сивочолого пасажира зачинити вікно, в яке дув сильний вітер. Перше прохання було проігнороване, а на повторне пані отримала розгорнуту відповідь, що включає, як вона каже, «барвисту характеристику мене, моєї мами і світобудови в цілому». Суперечка, в яку Ліді довелося вступити, закінчилася тим, що культурний тернопільський хам порадив їй «відкривати рот тільки у стоматолога».

Чи варто говорити, що з таким «хамським сервісом» знайомі і гості країни, які прибувають з далекого зарубіжжя. Якось до мого знайомого приїхав родич із Франції. Знаєте, що його здивувало? Що в Тернополі продавці в магазинах не вітаються з клієнтами, люди на вулицях похмурі і ніхто не каже «дякую», якщо, наприклад, притримати двері на вході в якусь установу.

Груба і нахабна поведінка настільки ріже слух і око, що деякі називають ці національні риси серед причин еміграції. Мій однокласник Ігор, який кілька років тому виїхав на ПМП до Швеції, розповідає, що за цей час жодного разу не стикався там з прямим хамством, таким звичним для України.

«Навряд чи тут [у Швеції] живуть ангели, але чуйних і відкритих людей в загальній своїй масі набагато більше, ніж на батьківщині», – констатує він.

Водночас Ігор визнає, що усмішки – типова характеристика жителів західних країн – це просто давно засвоєна звичка, а не щира емоція. Проте він сам надає перевагу формальній усмішці перед «заздрісним, агресивним поглядом касира в українському супермаркеті, який з жорстокістю кидає по стрічці мої покупки, тому що у неї сьогодні поганий настрій, проблеми в сім’ї або просто мої покупки перевищують її місячний дохід».

Наприкінці минулого року Ігор приїжджав до Тернополя. Але не сам, а з Йонасом, колегою по роботі, з яким познайомився у Швеції. І от якось ми втрьох вирішили відвідати один із відомих тернопільських ресторанів. Що здивувало нашого гостя? Те, що офіціант приніс замовлення спочатку мені, потім Йонасу і в самому кінці Ігореві.

«Коли один закінчує їсти, інший тільки отримує свою порцію, – дивувався швед тернопільському конвеєру. – Потім він [офіціант] починає збирати тарілки, перш ніж всі закінчать трапезу, що видається мені дуже грубим».

Не висовуватися

Глибинні причини хамства, агресії і «сервісної фамільярності» в українському суспільстві експерти пропонують шукати не тільки в незавидному соціальному становищі більшості співгромадян. Провину за зростання ворожості можемо сміливо покласти на мас-медіа, які останнім часом все частіше фокусуються на чорнусі в серіалах і криміналі в новинах.

Особливо сприйнятливі до цього діти, вважають психологи. Недолік спілкування в родинах між ними і батьками ще й погіршує ситуацію – призводить до емоційної черствості молоді.

Хоча й батьки підлітків не без гріха: це покоління, що сформувалося за часів СРСР, коли дітей учили приховувати свої емоції, придушувати індивідуальність. А почуття, що не знаходять виходу, створюють внутрішнє напруження, що переростає в агресію, кажуть експерти.

Вони відзначають також і збільшену емоційну чутливість літніх людей, які болісно реагують на будь-які гострі моменти в побуті.

У країнах ЄС пенсіонери незрівнянно більш матеріально благополучні і тому більш спокійні. До того ж, на відміну від України, де літні люди з маленькою пенсією найчастіше стають ізгоями, європейські старики – шановані члени суспільства, до думки яких прислухаються.

Не тільки конфлікт поколінь посилює загальну картину української ввічливості (точніше, її відсутність), а й відносно нове явище – процес атомізації суспільства, коли людям немає діла до всього того, що не стосується особисто їх та їхніх сімей. Хамство просто нікому зупинити, резюмують соціологи.

Зауважте: коли водій маршрутки курить у салоні або лається матом, спілкуючись з пасажирами, ніхто навіть не зробить йому зауваження. Натомість у суспільстві, де є поняття поваги до себе, пасажири обуряться, поскаржаться або бойкотуватимуть цей маршрут.

Західна людина вже давно зрозуміла: грубіянити невигідно! Погано обслуговувати клієнтів – невигідно! Коли це зрозуміє кожен тернополянин, хамства – і у спілкуванні, і в наданні послуг – в Україні стане набагато менше.

Адам Стрижнюк