Репортаж

Студент з Колумбії розповів про Тернопіль: «У вас дуже хороша освіта, але, на жаль, маленька зарплатня»

Останнє оновлення на Середа, 15 травня 2013, 10:06 Середа, 15 травня 2013, 10:10

Завдяки програмі обміну, що пропонує молодим людям ГО AIESEC, чимало іноземців завітали Україну, та зокрема в Тернопіль, щоб познайомити нас зі своєю культурою та поділитись досвідом.

Сьогодні в гостях у «Студентської столиці» Ніколас – стажер з Колумбії, який вже більше місяця проживає в Файному місті. Отож, яким же видається Тернопіль «зі сторони» і чому ми можемо повчитись в розвинених країн, читайте далі:

- Яким було перше враження після прибуття в Україну? Чим вперше вразив Тернопіль?

- Як тільки ми прибули в аеропорт, я побачив, що Україна – досить сучасна. Першим містом в Україні, де я побував, став Київ. Довелося їздити в багато різних країн, і ваша столиця така ж сучасна й розвинута, як в багатьох країнах світу, це мене приємно вразило. Проте потім, коли я сів у потяг і почав роздивлятись околиці – мене вразили українські села. Спочатку я не розумів, як можна жити в маленьких будиночках без «зв’язку зі світом”. Тернопіль – дуже красиве місто. Я помітив, що люди тут в основному відносяться до середнього класу, з невеликими заробітками, але тим не менше, у них є все необхідне. Тут не так багато бідних людей, як в деяких інших країнах.

- Що нового Ви знайшли для себе в стилі життя українців?

- Українці – дуже тихі та спокійні. Це значно відрізняє їх від моїх співвітчизників. Люди тут створюють значно менше конфліктів та поважають правила. Це, звичайно, добре, хоча я вважаю, що жити таким спокійним життям довгий час трішки нудно.

- Як Ви вважаєте, Тернопіль – толерантне місто?

- Звичайно. Я помітив, що в Тернополі багато іноземних студентів, і вони абсолютно не відчувають дискомфорту, проживаючи тут. Щодо нас, люди зазвичай намагаються допомогти, порадити щось, не дивлячись на мовний бар’єр.

- Які з українських звичаїв Ви «заберете з собою» в Колумбію?

- Багато з них не відрізняються від прийнятих у світі. Але в Колумбії я точно спробую приготувати український борщ:). Також я вживатиму тепер слово «так!». Воно чудово підходить для ствердження, як ні в якій іншій мові, тому навіть вдома казатиму «Так».

- У Вас за цей час з’явилось багато друзів в Україні. Чи приїдете сюди ще раз, щоб з ними зустрітись?

- Звичайно! Не знаю коли точно, але я хочу побувати тут влітку.

- Ваше побажання тернопільським студентам.

- Якщо ви хочете багато заробляти – їдьте в іншу країну. В Тернополі дуже хороша освіта, але, на жаль, маленька зарплатня. Проте, якщо ви просто хочете жити щасливо, Україна – найкращий варіант. Тут чудові люди, традиції, хороший фундамент для створення сім'ї. Також, я б порадив студентам в майбутньому розвивати туризм. Тут є багато прекрасних місць, які варто побачити, привітні люди та досить низькі ціни, тому варто вивчати мову і запрошувати до себе іноземних туристів.

Лауреатів – багато, українця - жодного

П'ятниця, 03 травня 2013, 18:55

Безперечним є те, що ця премія – найпрестижніша у сучасному світі, оскільки звання лауреата дає його власнику не тільки матеріальну вигоду у вигляді шведських крон, а й вносить його ім’я в історію, фіксуючи видатні заслуги перед людством.

Альфред Бернхард Нобель (1833 – 1896) походив зі старовинного шведського роду Рюдбеків, що мешкав у містечку Нобелів на півночі Швеції. Ще у 1682 році один із предків Альфреда, вступаючи до Уппсальського університету, взяв собі прізвище, виведене із назви містечка, у якому народився, але перероблене на латинський лад – Нобеліус. Згодом воно перетворилося на сучасне – Нобель.

Сталося так, що батько Альфреда розорився і був змушений переїхати разом із сім’єю до сусідньої Росії. У той час, а було це у 1842 році, майбутньому засновникові престижної премії виповнилося 9 років. Досить швидко Нобель-батько проявив себе як здібний винахідник, на чому заробив чималу суму грошей. Найбільшу славу і багатства він здобув, створивши першу у світі протипіхотну і морську міни, які згодом були використані російською армією у Кримській війні.

Альфред Нобель здобув добру освіту. Він прекрасно знав російську, англійську, німецьку, французьку і, звичайно ж, шведську мови. Уже в 1864 році він зробив свій перший, як писали тодішні газети, «епохальний винахід» – «зривник Нобеля». А потім винайшов динаміт, бездимний порох, удосконалив як вибухову речовину нітрогліцерин. Проте Нобель був переконаним пацифістом, а всі його новинки спрямовувались перш за все на мирне використання: будівництво шахт, доріг, тунелів. Також шведський винахідник працював у галузі виробництва синтетичних матеріалів, систем зв’язку. Загалом у його активі 355 запатентованих винаходів. Під кінець життя його «інтелектуальна імперія» охоплювала майже 90 компаній і підприємств у 20 країнах всіх континентів.

Проте Альфред Нобель не все життя пробув у Росії. Спочатку він перебрався до Стокгольма, а пізніше до Парижа. Саме у столиці Франції великий винахідник зустрів своє перше і останнє кохання. Софі Гесс була австрійкою за походженням. Біографи Нобеля стверджують, що він намагався зробити з австрійки даму свого кола (Софі була продавщицею квітів) і свого інтелектуального рівня. Але з цього нічого не вийшло. І він залишився самотнім на все життя. У нього не було не тільки сім’ї, а й навіть власного постійного домашнього вогнища.

За рік до смерті він склав заповіт, оприлюднення якого справило ефект вибуху гігантського заряду динаміту: вся його нерухомість мала бути продана, а на виручені кошти Альфред Нобель заповідав утворити фонд, вклавши капітал у «безпечні цінні папери». Прибуток із цих капіталів «щорічно розподіляти у вигляді премій між тими, хто протягом минулого року приніс найбільшу користь людству».

Статок Нобеля був оцінений у 33 млн. шведських крон або 9,2 млн. доларів США – грандіозну на той час суму, яка і склала «Фонд Нобеля», що діє донині. Фонд виконує передусім адміністративно-фінансові функції і, зокрема, здійснює керівництво спадком Нобеля.

У своєму заповіті Альфред Нобель надав Шведській королівській академії наук право присудження премій у галузі фізики та хімії, Стокгольмському Каролінському Інституту – у галузі медицини та фізіології, Шведській академії – у галузі літератури, а комітет з п’яти членів, який призначається норвезьким парламентом, присуджує в Осло премію Миру.

Варто також зазначити, що існує ще премія з економіки, але вона була заснована набагато пізніше, у 1968 році Державним банком Швеції. І називається офіційно по-іншому – премія в пам’ять Альфреда Нобеля.

Рівно сто десять років тому, у 1901 році були присуджені перші Нобелівські премії. За цей час лауреатами (нобеліантами) стали майже 650 осіб. Серед лауреатів такі яскраві особистості, як Альберт Ейнштейн, Мартін Лютер Кінг, Ернест Хемінгуей, Андрій Сахаров та інші.

Офіційна церемонія вручення премій відбувається 10 грудня (у день смерті Альфреда Нобеля) в залі міської ратуші Стокгольма, де їх вручає король Швеції. Премію Миру вручає у великому залі університету Осло голова комітету в присутності короля Норвегії.

Досі Україна не має жодного Нобелівського лауреата, хоча гідних кандидатур – багато. Звичайно, найближче до ліквідації цієї кричущої несправедливості стояли українські письменники Іван Франко, Улас Самчук і Василь Стус. На жаль, історичні обставини не посприяли їм у досягненні успіху.

Цікаво, хто ж все-таки стане першим українським нобеліантом? І коли?



Адам Стрижнюк



Недоукраїнські нобеліанти

– Шмуель Йосип Агнон (Ізраїль) – премія в галузі літератури, 1966 р. Народився в Бучачі на Тернопільщині.

– Зельман Ваксман (США) – премія в галузі фізіології та медицини, 1952 р. Народився у Прилуках Чернігівської області;

– Саймон Кузнець (США) – премія в галузі економіки, «1971 р. Народився у Харкові;

– Ілля Мечников (Франція) – премія в галузі хімії, 1908 р. Народився в Золочеві на Львівщині;

– Герберт Браун (США) – премія в галузі хімії, 1979 р. Народився в Лондоні. Батьки – вихідці з України;

– Петро Капіца (Росія) – премія з фізики, 1978 р. Народився в Кронштадті. Мати – українка;

– Тадеуш Рехштейн (Швейцарія) – премія в галузі фізіології та медицини, 1950 р. Народився у Вроцлавеці (на той час входив до складу України), дитинство минуло в Києві;

– Олександр Солженіцин (Росія) – премія в галузі літератури, 1970 р. Народився в Кисловодську. Мати –українка (з родини Щербаків);

– Михайло Шолохов (Росія) – премія в галузі літератури, 1965 р. Народився на Донщині, мати – українка.

Вітчизняний «піпл» з легкістю «хаває» іншомовні «меседжі»

Четвер, 02 травня 2013, 10:04

У нашого класика Михайла Старицького є комедія, в якій він висміює тих, хто у всьому, зокрема і мові, хотів виглядати «по-модньому»... До пори до часу я спокійно сприймав вживання іншомовних слів. До багатьох з них ми давно призвичаїлися. Таких слів (за словником 2007 року) у нашій мові аж 10 тисяч. Здавалось би, досить. Та останніми роками, окрім комп’ютерної термінології, поперли такі перли, як «кастинг», «месидж», «імідж», «перфоменс», «шопінг»... І моя свідомість запротестувала.

Як історик, знаю, що українська мова є однією з найстаріших індоєвропейських мов. Її коріння сягають ще праслов’янського періоду, а початком самостійного розвитку вважається межа XI-XII століть. У різні часи несприятливі політичні обставини та союзи українського народу з Польщею, Литвою, Угорщиною, Кримським ханством і Османською імперією залишали негативний відбиток на мові. Однак саме тепер, коли, здавалось би, нарешті цей народ став самостійним і незалежним, коли ми можемо вільно користуватися нашою «солов’їною», українська мова зазнає значних нищівних втручань з боку іноземних мов, насамперед англійської. Тож якщо раніше мене страшенно бісила присутність у нашій мові русизмів, то тепер не можу спокійно всидіти, коли чую або бачу англіцизми.

Я розумію, коли йдеться про комп’ютерну сферу – тут нічого не вдієш: не ми придумали комп’ютери, а, значить, мусимо запозичувати англомовну термінологію: «сервер», «сайт», «хостинг» і т. ін. Але запозичуємо ми ці слова тільки тому, що вони не мають українських відповідників. Та якщо такі відповідники є, то для чого вдаватися до англіцизмів? Іноді складається враження, що дехто постійно говорить, наприклад, «о’кей» лише заради того, щоб якось виділити себе із загалу, видатися розумнішим, прогресивнішим за інших. Хоча, що ж тут такого розумного й передового у цьому словечку?

Або вдамося до інших прикладів. Від політиків (тобто від людей, які мають бути взірцем у всьому, зокрема й у мовленні), особливо тих, які горлопанять про чистоту української мови, постійно чуємо: «реформа», «прогрес», «сервіс», «імідж», «хобі». Але ж ці слова іноземного походження є цілком замінимими в українській мові! Чи ви часто чуєте, щоб їх замінювали на «перетворення», «розвиток», «послуги», «образ» та «захоплення»?

Взагалі іноземні слова (не лише англіцизми) на український манер нашими чиновниками вживаються здебільшого правильно, проте їх значення часто-густо частково або навіть повністю для пересічного громадянина є незрозумілим. Наведу лише декілька прикладів з публічних виступів представників уряду: «Моя мрія – зробити так, щоб і члени уряду приймали щось на кшталт клятви Гіппократа». Чому ж просто було не сказати українською – щось на зразок клятви Гіппократа, адже «на кшталт» утворено від німецького nach Gestalt, тобто «подібно до».

«Проблема не інспірована народними депутатами. Проблема виникла на рівні відносин різних гілок влади» (англійське inspire – викликати, породжувати, спонукати до). Саме такому формулюванню було надано перевагу при коментуванні ситуації в парламенті. Чомусь власне українське слово «спричинено» вважали менш влучним. А ось ще один «хіт» на прикладі висловлювання стосовно вступу України в НАТО: «Сьогодні ми маємо чіткий месидж, зафіксований всіма керівниками альянсу, – Україна буде в НАТО» (англійське message – послання, повідомлення).

Іноземні слова, здебільшого англіцизми, вразили не лише політику, а й взагалі усі сфери життя без винятку. Економісти не можуть обійтися без таких словечок, як «менеджер», «брокер» та «дистриб’ютор», хоча в українській мові існують їх цілком повноцінні відповідники – «управлінець», «посередник» та «розподілювач». У політології термін «електорат» вживається набагато частіше, ніж його синонім «виборці».

В літературознавство проник «наратор» та витіснив уже існуючого «оповідача». Технікуми й училища перетворилися на коледжі, збут – на маркетинг, цінник – на прайс-лист, постачальник – на провайдера, укладач промов – на спічрайтера.

Мало того, ми навіть соромимося називати свої фірми, магазини та товари українською, замість того надаємо перевагу незрозумілим, але нібито красивішим за наші словам. Так, в одному з тернопільських «першокласних магазинів» (саме так перекладається supermarket) прочитав на обгортці вітчизняного мила: «гліцеринове мило транспарантне» (від англійського transparent – прозорий). Чому ж, виникає запитання, так просто і не написати: «мило прозоре», адже виріб розраховано на звичайного споживача? А якось, будучи у столиці, почув у звичайному магазинчику просто-таки комічне оголошення: «представники клінінгової служби, підійдіть до адміністратора». Поміркувавши, зрозумів, що маються на увазі просто прибиральниці (англійське clean – прибирати). Дивно, чому ж не називати речі своїми іменами, тим більше що нерідко прагнення створити щось «вишукане» завершується абсурдом. Наприклад, як розповів мій знайомий харків’янин, у їхньому місті нещодавно відкрився магазин з дивною назвою «Чоп». І ніхто не може зрозуміти, що «чоп» – це результат неправильного транскрибування англійського shop (магазин). Насправді ж слово «чоп» перекладається як відбивна котлета. Цікаво, чи власник цього закладу про таке підозрює?

А пройдімося Тернополем – це ж спостерігається повний англіцизмівський жах.

Будівельна компанія «Креатор-буд» – хто із тернополян похилого віку знає, що англійське creator – це творець, будівничий? І якщо ми перекладемо дослівно назву компанії, що вийде в підсумку – «Будівничий-буд»? Таке собі масло масляне і сало сальне?

Скажіть на милість, а скільки басейнів у розважальному клубі «River pool»? Адже англійською river – це річка, а pool – басейн.

Або ще один із клубів – «Holiday», тобто «свято, канікули» – невже так важко було назву зробити українською? Та куди там – не солідно!

Салон краси «Венеція» – яким чином туристичний центр на північному сході Італії може асоціюватися, наприклад, з наданням перукарських манікюрних та педикюрних послуг? Я ще розумію піцерія «Сицилія» – тут присутній принаймні натяк на країну походження основної страви з меню. Але «Венеція» і педикюр?

Або візьмемо іншу піцерію з центра міста – «Феррарі». Так, італійський натяк доречний, але ж не до піци!? Якби так назвали станцію технічного обслуговування – ну нехай, а до чого тут піца?

Ресторан «Классік» – а чому ж не «Класичний»? Не звучить?

Магазин комп’ютерної техніки «Остер» – це що, «Австрія»? Адже німецьке Öster, Österreich – це країна Австрія. Чи, може, мається на увазі Öster Idrottsförening – шведський футбольний клуб із міста Векше? Але яке все це має відношення до комп’ютерної техніки?

Те саме стосується комп’ютерного магазину «Авенір». З італійської avvenire – майбутнє. То чому б так і не назвати заклад? Уявляєте, якби італійці відкрили у себе транслітерований магазин під назвою «Majbutnye»? Ото б уже покупців мали багато!?

Чи, наприклад, супермаркет «Фуршет». Взагалі-то з французької fourchette – це вилка. Невже у цьому закладі продаються тільки вилки? Чи мається на увазі спільний прийом їжі, коли запрошені їдять стоячи, вільно вибираючи страви та напої, обслуговуючи себе самостійно і використовуючи в якості столового прибору переважно вилку? Але тоді б така назва більше пасувала до якогось закладу харчування, а не до продуктово-промислового магазину.

Звичайно, коли йдеться про брендові речі – як-от напої Coca-Cola чи дім моди Louis Vuitton – тут назва не потребує пошуку українських відповідників, бо таких просто нема. Але якщо відповідник існує, навіщо собі й комусь ускладнювати життя?

На жаль, список слів-вірусів, назв-вірусів, що калічать нашу мову, є настільки ж безмежним, наскільки обмеженою є наша самосвідомість, наша віра в себе як у повноцінну націю, самостійний народ, якому є що плекати і чим пишатися.

Аррівідерчі! Тобто до побачення!

Адам Стрижнюк 

Воістину ковбаса! Або Якийсь не такий Великдень

Середа, 01 травня 2013, 11:00

Все частіше релігійні свята для тернополян, як, утім, і для всіх українців, стають приводом для розваг, а не для серйозних роздумів про своє життя. Для більшості жителів України, 61,2 % відсотка громадян якої позиціонують себе віруючими і декларують високий рівень довіри до церкви, християнське свято втратило свою сакральну сутність. Залишилась обрядовість і захоплення церковною атрибутикою.

Щоби не бути голослівними, давайте згадаємо, за яким сценарієм проходить, наприклад, Великдень для багатьох наших співвітчизників: зранку – до храму святити паски, м’ясо, ковбасу і горілку, потім – розговлятися їжею (навіть якщо і не постили), а далі – весело і гучно розважатися. Бо свято ж, розваги, гості!

Як розповіла недавно одна моя знайома, якось, будучи на Великдень у селі на Збаражчині, прогулювалася центральною вуличкою, як раптом їй на зустріч вийшли троє м

олодиків. Був ранок, тож парубки – усім трьом вже по чверть віку – були ще цілком тверезими, «в адекваті». Оскільки ж свято, моя співрозмовниця чемно привіталася святковим «Христос воскрес!», очікуючи взамін почути не менш традиційне «Воістину воскрес!». Та не судилося. Бо почулося – «Воістину ковбаса!».

Що ж, складається враження – і не лише в мене, що релігія все більше стає елементом масової культури – втрачається суть і залишається оболонка. Причому прикрашається ця оболонка банальним споживацтвом.

Хто винен у тому, що релігійна атрибутика все частіше стає об’єктом купівлі-продажу, а глибоке таїнство біблійного свята перетворюється на карнавал? Певно, що сприяють цьому не лише світські люди. Мабуть, у цьому зацікавлені і деякі представники Церкви. Який мотив у них? Хотілося б думати, що таким чином вони намагаються відродити інтерес до Церкви і релігії. Однак розмах торгівлі з приводу церковних свят наводить на зовсім інші думки…

 

Адам Стрижнюк