«Горобєц сєл на гєлку, гєлка сі заколіхала»

Середа, 11 червня 2014, 05:41

Здається, ніде у світі не знущаються так над російською мовою, як в Україні. Виявилося, що русифікація українців, яка мала місце протягом кількох останніх століть, дорого обійшлася перш за все самій російській мові, перетворивши її на сумнозвісний суржик.

Зрештою, суржик – чи не найбільша хвороба й української мови, яка стала настільки хронічною, що, виглядає, шанс на мовне виздоровлення з’явиться нескоро. Чимало людей в Україні не розмовляють ані українською, ані російською, а послуговуються власнопридуманим середнім арифметичним – українсько-російською мішанкою.

За дослідженням Київського міжнародного інституту соціології, суржиком спілкуються і пишуть від 11% до 18% українців (від 5 млн. до 8 млн. осіб). Левова частка носіїв українсько-російського мовного гібриду, за їхніми даними, живе в східних і центральних областях (21,7 %), а найменше їх – у Західній Україні (2,5%). Щоправда, чимало мовознавців стверджують, що дані інституту суттєво занижені, а ці цифри показують лише кількість тих, хто визнає факт своєї малограмотності, а реальна кількість тих, хто говорить і пише суржиком, – на порядок більша. І, що ще плачевніше, чимало цих суржикомовців вважають, що спілкуються грамотно, й вірять, що, коли кажуть «алівєц», то в цей момент розмовляють російською, а коли «встрічаються», то – українською.

Якщо говорити про те, хто найбільше грішить суржиком, то фахівці Київського міжнародного інституту соціології та мовознавці у своїй оцінці одностайні: головні носії змішаної мови – вихідці із сіл. Працює «миномазайлівська» схема: переїжджаючи в міста, особливо мегаполіси, люди, щоб почуватися і виглядати «своїми», раптом починають вживати російські слова, хоча їхня фонетика залишається українською.

Суржик – суміш, схрещення української та російської лексики, синтаксису, фонетики. У словнику Бориса Грінченка зафіксовано два значення цього слова, аж ніяк не пов’язані з мовною проблемою. Перше – це змішаний хліб або мука з пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса тощо. А друге – людина змішаної раси. Першопричиною виникнення суржику в Україні був вплив церковнослов’янської мови на наше духовне життя. Мова творів української середньовічної літератури була далекою від тієї, якою розмовляли люди в селах і хуторах. Навіть у Котляревського є чимало слів і мовних форм, які сьогодні можна вважати суржиком, тому Пантелеймон Куліш закидав авторові «Енеїди» приниження української мови. В Галичині москвофіли у своїх друкованих виданнях запроваджували «язичіє» – штучну мішанину церковнослов’янської, російської, української, польської лексики. Також прості люди здавна розмовляли суржиком на прикордонних територіях, але справжня мовна пошесть почалася у минулому столітті, коли почалася масова міграція сільського населення спочатку у східні індустріальні райони, а згодом і в інші міста України. Щоб не почуватися «селюками», новоявлені міщани цуралися «мужицьких» коренів, намагалися розмовляти «по-панськи», калічили рідну мову, так і не засвоївши мову російську. Радіо й телебачення, кіно, газети й журнали чужою мовою робили свою чорну справу – творили міф про єдиний радянський народ, який повинен був розмовляти єдиною мовою, зрозуміло, якою. Та «єдиний» народ розпався, єдиної мови не вийшло, натомість в Україні запанував суржик, який сьогодні лише зміцнює свої позиції у мовному просторі. Метастази цього лиха розповзлися по всіх регіонах України. Галичина не стала щасливим винятком. А так зване російськомовне населення сходу і півдня насправді розмовляє мовою, вельми далекою від мови Пушкіна чи Тургенєва. Таку псевдоросійську мову Куліш назвав би «кабацкой речью». Суржик проник і в наддніпрянські, подільські, волинські села... Дехто виправдовує існування суржику, мовляв, – це фактична мова нашого народу сьогодні. Але куди ми зайдемо з такою «мовою»? Минуть десятиліття, і незрозумілим стане «Кобзар» Тараса Шевченка. Чи не доведеться нашим далеким нащадкам перекладати його суржиком?

Не варто плутати суржик із іноземними словами, що прижилися у тій чи іншій мові. «Козак», «майдан» – слова тюркського походження. Та й «комп’ютер» чи «плеєр» мають далеко не українське походження. Але від суржику вони відрізняються коректністю свого використання та тим, що слова у розмові не ламаються і не перекручуються, як це робиться, до прикладу, у фразі: «мене лучче понімає», «на свіжім воздуху» тощо.

 

До речі…

Свій суржик існує в багатьох мовах в багатьох країнах світу. В білоруській мові це явище отримало назву «трасянка». У канадському варіанті французької мови – жуаль, поширений у провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови. На Ямайці частина населення говорить на місцевому варіанті англійської з домішками мов західної Африки – патва. У Ніґерії є «ніґерійський піджин» (спрощена англійська із запозиченнями з мовйоруба й іґбо). У США подібне мовне явище – суміш іспанської та англійської, якою спілкуються вихідці з Латинської Америки – називають «спенґліш» (англ. Spanglish, утворене від англійської назви двох мов Spanish і English).