Жити по-новому, але голосувати по-старому?

Понеділок, 03 листопада 2014, 06:27

Мокрий осінній вечір. Тернопільська маршрутка. Їду додому. Попереду мене сідають двоє хлопців. На вигляд – років 25-30. Саме те молоде покоління, якому вже зараз слід задуматися, як будувати державу. Сиджу. Думаю про своє. Раптово слух починають різати «перли літературної мови» і хлопці заводять розмову на тему виборів.

– Слиш, я тут в качалці чув – а в нас там понтові чуваки, є з ким побазарити – шо вибори на вихідні. Ти йдеш?

– Я чьо похож на ідіота? Якшо й піду, то хіба за Дарта Вейдера голосувати…

Тривалий сміх на півмаршрутки.

– А там, як його, ну той… Турченюк… во Турчинов. То він тіпа з Юлькою? Бо я шось таке чув, як мій старий казав, шо Юлька тіпа рамси папутала і він пішов до цього… як його… Кроліка…

Ще один тривалий сміх.

На зупинці поблизу магазину «Універсам» підсідає до наших «інтелігентів» така ж «освічена» їхня подруга.

– Пацики, а ви чули, як Лєнка в середу траванулася? Та ну, ви шо, та так набухалася, шо капєц.

– Ти на вибори йдеш? – запитує її один з хлопців.

– А коли вибори? В цю неділю? Та нє, ви чьо, в мене вже плани є: прийде Свєтка з Лєнкою, замутимо кальянчику, фільмєц якийсь глянемо…

***

Я ніколи не прислухаюся до чужих розмов. Не мав і не маю такої звички. Але ця розмова якось випадково «запала в душу». І скільки б я не намагався викинути її зі своєї голови – не виходить. Дуже вже вона «різала слух», щоб про неї можна було з легкістю забути.

Я, власне, не планував виводити її хоч колись на папір. Але в Україні закінчилися вибори. В тій самій Україні, яка останній рік ледь-ледь виживає, яку зсередини продовжують доїдати доморощені корупціонери, а ззовні – відданий сусід, що пішов на нас війною.

Як ви гадаєте, коли в країні таке відбувається, коли щодня на фронті гинуть молоді люди, про що іншим молодим людям, які в тилу, варто думати в такі моменти? Про Дарта Вейдера, про кальян… Про що? І після цього деякі політологи ще дивуються, чому така невисока явка на виборах – всього лишень 52% від тих, які мали право голосу. А що робили 26 жовтня інші 48%? Ну нехай навіть половину з них «припишемо» на Донбас, який у стані війни, а тому вони не мали змоги голосувати. Але решта 20%? Де вони були того дня, чим таким були зайняті, що не змогли підняти свій «зад» і приволокти його на дільницю?

Тому коли мені зараз розповідають, як сильно змінився наш народ, я вкотре відповідаю: «На жаль, реальність набагато гірша, ніж ми від неї очікуємо». Не змінилися українці. Поки що не змінилися. Багато-хто дійсно змінився. Але не всі. Не більшість. І в цьому наша біда. Тому що виникають сумніви, чи будемо ми здатні змінити країну, реформувати її, європеїзувати.

Часто складається враження, що реформи в нашій країні неможливі. Більш того, вони небажані. Їх не хоче величезна маса людей, які солодко прожовують несвіжий пиріг корупційних залишків з панського столу. Погано пахне? Трішки припав цвіллю? Ну і що. Зате – безкоштовний! Нібито, безкоштовний. Безкоштовна медицина. Безкоштовна школа. Та що в нас тільки не безкоштовне!?

Змінюються міністри, нескінченну низку імен і прізвищ яких неможливо запам'ятати. Але в цілому кадрова політика в країні одноманітна, головний критерій – вірність системі, а не компетентність. На жаль, війна на Сході – зручний привід зберігати кадровий status quo. Та й переговори з військовим противником ведуть люди, які раніше розпродали українські армійські потужності, жорстко і планомірно зміцнювали корупційну систему в країні.

Полковники і генерали СБУ та МВС досить голосно розповідають про тарифи при призначенні на солодкі посади, старі і нові схеми відведення бюджетних коштів на особисті банківські рахунки…

То кого ми дуримо? Самі себе?

Я не знаю, що буде з Україною далі і як складеться наша історія в найближчі десять років. 2014-й рік показав, що трапитися може все, що завгодно. Але якщо в майбутньому нас знову очікують територіальні втрати і людські жертви, винен буде не Путін, а ми. Бо саме ми не витягуємо ніяких уроків з минулих помилок і бід.

Дострокові парламентські вибори 26 жовтня стали грандіозною зрадою. Спочатку хотілося написати, що це помилка.

Але хіба можна так казати, якщо і ми, і влада заздалегідь знали про наслідки збереження реанімованої Януковичем мажоритарної системи, завдяки якій в парламент країни потрапили люди, які відкрито працюють в інтересах Росії?

В майбутньому парламенті їх буде набагато менше, але дивує те, з якою легкістю їм дісталися мандати народних депутатів.

В цілому, результати виборів можна назвати історичними. Проросійські партії – КПУ і «Сильна Україна» – провалилися, а сили, які декларують європейський шлях розвитку, набирають впевнену конституційну більшість. Шкода, що домогтися цього вдалося лише ціною територіальних втрат.

Якби в Україні не було мажоритарної системи, на реінкарнацію «Партії регіонів» – Опозиційний блок, який набирає на виборах близько 10%, можна було б з легкістю махнути рукою. Але мажоритарка дарує вчорашнім соратникам Віктора Федоровича шанс зачепитися за владу, а в разі особливої удачі – повернутися. Так вже було, коли після провального 2004-го року для Януковича настав вдалий 2006-й.

Адже результати голосування в одномандатних округах перетворюють немічні 10% колишніх регіоналів в 15-20%. Ці відсотки їм подарував зовсім не Янукович, і не Путін. Їх подарував їм нинішній гарант Петро Порошенко, пише «Українська правда».

 

Старі нові обличчя

Вибори в мажоритарних округах на Донбасі очікувано закінчилися тріумфом старої донецької гвардії.

На руку регіоналам зіграли як відверті фальсифікації, які вони організували з роками відшліфованою легкістю, так і відверта лояльність влади, яка просто подарувала мандати принаймні трьом одіозним представникам «донецьких».

На округах №45, 52 і 53, велика частина території яких опинилася окупованою силами сепаратистів, вибори пройшли віртуально. Там змогли проголосувати лише кілька тисяч чоловік, що неприпустимо для парламентських виборів.

Так, на окрузі №45, де відкрилося всього чотири виборчі дільниці з сотні, перемогу з великим відривом здобув регіонал і фактичний власник шахти імені Засядька Юхим Звягільський.

Він отримав понад 70%. Щоб обратися народним депутатом йому вистачило голосів 1450 виборців.

Можливо, це і нормальний показник для якої-небудь селищної ради, але ніяк не для парламенту держави з 46-мільйонним населенням.

Чи можна це назвати виборчим процесом? Давайте будемо чесними – мандат Звягільському просто віддали за домовленістю.

Аналогічний «сюрприз» стався і на окрузі №53, у Вуглегорську – там під артобстрілами відкрилися 12 дільниць, на які прийшли голосувати декілька тисяч чоловік.

Після обробки половини бюлетенів з великим відривом лідирує Олег Недава – бізнес-партнер одіозного кримінального авторитета часів Януковича Юрія Іванющенка.

Вибори в цьому окрузі стали можливі завдяки українським військовим, які змогли утримати частину території. Представник єнакіївського клану потрапив до парламенту на крові солдат, а українська влада не зробила нічого, щоб цього не сталося.

На ще одному «обрізаному» окрузі №52 з центром у Дзержинську переможцем став регіонал Ігор Шкіря.

Практично всі опоненти Шкірі на окрузі заявляють про фальсифікації і погрози з його боку, а також скаржаться на масову незаконну заміну членів ДВК. Тільки на виборчий процес все це жодним чином не вплинуло.

Перемогою регіонала могли закінчитися вибори і на окрузі №60, де нога в ногу йшли кандидат від «Блоку Петра Порошенка» Дмитро Лубинець і чинний нардеп від Партії регіонів Олександр Риженков.

Останнього ЗМІ називають ставлеником проросійського олігарха Віктора Нусенкіса і одним з негласних спонсорів донецького сепаратизму.

Із серйозним відривом виграв Лубинець, але все могло скластися трохи інакше.

В п'ятницю, 24 жовтня, люди Риженкова викрали голову ОВК Ганну Єремченко.

Незабаром, завдяки втручанню батальйону «Київ-2» і народного депутата Єгора Фірсова, викрадачі були затримані, а викрадена звільнена.

Єременко написала заяву в міліцію, в якому розповіла, що її викрадення організував працівник штабу Риженкова Віктор Беляков.

Він нібито намагався змусити її сфальсифікувати вибори на користь чинного депутата. Беляков був затриманий міліцією і написав щиросердне зізнання, в якому зізнався, що діяв в інтересах Олександра Риженкова.

Повідомлення про численні порушення, підкуп виборців та махінації з членами ОВК та ДВК надходили і від спостерігачів з інших округів.

По 47 округу в Слов'янську з результатом в 35% передбачувано лідирує чоловік Наталії Королевської та зять колишнього російського міністра в Кабміні Володимира Путіна – Юрій Солод.

Кілька місяців він посилено «посівав» у Слов'янську крупами з продуктових наборів, видаючи підкуп виборців за гуманітарну допомогу.

Відкрита роздача їжі перед виборами не викликала у правоохоронців жодних питань.

Ніхто не був обурений і тим фактом, що з 18 членів ОВК в Слов'янську 16 чомусь з луганською пропискою. (Солод і Королевська, як відомо, теж з Луганська).

Жити по-новому на Донбасі поки не виходить. Виходить наразі по-старому. Юрій Солод, до речі, обіцяв своїм виборцям продовжити справу Олександра Азарова – сина колишнього прем'єра, за яким цей округ був закріплений в 2012 році.

На 48 окрузі у звільненому Краматорську на нинішніх виборах була присутня інтрига – там за мандат боролися топ-менеджер заводу «Енергомашспецсталь» Максим Єфімов, син екс-губернатора Анатолія Близнюка – Сергій і чинний нардеп Володимир Боярський.

Всі троє – представники впливових бізнес-кланів. Шанси на перемогу були в кожного, але, схоже, цю гонку все-таки виграє Єфімов.

Успіх Єфімова пояснюється не стільки народною любов'ю, скільки особливою лояльністю до нього ОВК, ряд членів якої були раптово замінені напередодні виборів на представників заводу «Енергомашспецсталь».

Без особливих проблем виграв вибори в 46 окрузі і брат колишнього голови адміністрації президента, бізнесмен Сергій Клюєв.

Гідного кандидата від влади у нього не було.

Зате були голоси працівників місцевих підприємств, які контролюються братами.

Їх підтримка і подарувала Клюєву депутатський мандат і недоторканість на найближчі п'ять років.

Але не тільки люди подарували можливість колишнім регіоналам знову потрапити в Раду.

Влада, оголошуючи дострокові парламентські вибори, чомусь не врахувала, що мажоритарка не придатна для України в її нинішньому становищі, коли частина території країни окупована, а частина – ледь контролюється і не живе повноцінним життям.

Як не прикро це усвідомлювати, але нинішній парламент знову обраний за правилами Віктора Януковича, з усіма витікаючими наслідками. А збережена Україною частина Донбасу, на жаль, і далі буде жити за тими ж поняттями і під тими ж людьми, які привели країну до нинішньої катастрофи.

Це куди більш важлива перемога Путіна, ніж збройне захоплення декількох районів Донецької та Луганської областей.

Зважаючи на усі викладені вище факти, не залишається нічого, окрім як гірко констатувати – на Донбасі після перемоги Майдану та часткового зачищення регіону від банд сепаратистів нічого не змінилося. Донбас залишився собою. А це значить, що всі проблеми, що накопичувалися роками та призвели до вибуху на початку цього року, не вирішені, і нам залишається тільки чекати наступного рецидиву.

Один з бійців, що охороняв окружну комісію на окрузі 52, коментуючи події у Дзержинську, сумно посміхнувся та сказав не на камеру, у приватній бесіді:

– Нехай роблять все, що хочуть, ось тут все втихомиримо, і поїдемо розбиратися до Києва.

Здається, він не жартував…

Але чи розуміють це у Києві? Перші дні так званої «коаліціади» (спроби сформувати парламентську коаліцію з тих політичних сил, які отримали більшість в новому парламенті) вкотре довели: нічого в нас не змінилося. І ніхто не змінився. Бо ще не почала ЦВК оголошувати попередні результати виборів, як партії-лідери виборчих перегонів навипередки почали сперечатися між собою, хто насправді із них більший лідер.

Так, чинний прем’єр-міністр Арсеній Яценюк переконаний, що за формування урядової коаліції має взятися очолюваний ним «Народний фронт». Адже, розповів Яценюк, «відповідно до європейської практики, політична сила, яка отримує перше місце на виборах, бере на себе відповідальність за формування коаліції». Справді, за партійними списками перевагу, хоч і невелику, має «Народний фронт»... Але, слушно заперечують у «Блоці Петра Порошенка», на одномандатних округах БПП зібрав значно багатший врожай, ніж НФ. «Блок Петра Порошенка став переможцем на парламентських виборах, – наголосив перший номер його списку Юрій Луценко. – Можна скільки завгодно спостерігати над коливаннями десятих процента по партійних списках. Але сумарний відрив від «Народного фронту» – щонайменше в 50 депутатів, обраних по мажоритарці».

Обидві партії-лідери уже оприлюднили коаліційні угоди свого авторства. Звичайно, в обох партіях свято переконані, що потенційні партнери повинні об’єднатися в коаліцію, створювану саме на їхніх умовах. Обидві партії запросили до переговорів про коаліцію як свого головного партнера – «Самопоміч», так і «Батьківщину», і Радикальну партію Ляшка.

В обох партіях-лідерах говорять про принципи формування коаліції. Але виборців не обдуриш – ідеться про посади і впливи. У таборі Порошенка не хочуть посилення ймовірного конкурента, Яценюка, тож наполягають не лише на спікері, а й на міністрі внутрішніх справ від БПП. У таборі ж Яценюка – велике «запаморочення від успіхів». Тому не тільки МВС віддавати не хочуть, а й спікерське крісло прагнуть за собою застовбити.

Аналогія з 2005 роком, коли через гризню між президентом Ющенком і прем’єром Тимошенко розвалився уряд, призначений після Помаранчевої революції, напрошується сама собою... Хто тоді скористав? Аж ніяк не Україна. От і сьогодні ворог спить і бачить, як розсваряться між собою Порошенко і Яценюк. Подивіться, глава МЗС Росії Сергій Лавров уже підливає олії у вогонь цього гіпотетичного, маємо надію, конфлікту. Лавров заявив: сподівається, що «одним із позитивних результатів виборів буде формування уряду однодумців у руслі лінії, яка визначається Порошенком»... Звичайно, несподівана похвала від Кремля президентській політичній силі тільки на шкоду. Лавров це розуміє... Мета цієї цинічної провокації – вбити ще один клин між Блоком Порошенка і «Народним фронтом», зайвий раз протиставити президента і прем’єра, «скаламутити» їхніх виборців. У Москві мріють про те, щоб наші лідери були не партнерами, а «заклятими друзями», непримиренними конкурентами. Роздерту, посварену українську владу можна буде перемогти голими руками...

У Порошенка і Яценюка немає іншого виходу, як до-мов-ля-ти-ся! Як це не важко, потрібно поступитися своїми амбіціями... Причому часу на тривалу «коаліціаду» в України немає. Ворог і надалі біля воріт.

 

На мажорній ноті

Ну і насамкінець про оптимістичне. Уявіть собі, якими були б результати цьогорічних виборів до парламенту, якби Росія не заграбастала собі Крим і частину Донбасу? Адже саме Крим і Донбас завжди були основними «постачальниками» комуністів і регіоналів до Верховної Ради. А зараз Путін, сам того не відаючи, створив справжнє диво: вперше за всі роки незалежності Україна отримала справді проєвропейський парламент. І хоч у ньому, завдяки бездіяльності чинного гаранта, будуть кілька десятків недобитків попереднього режиму у складі так званого «Опозиційного блоку», але це не привнесе в роботу парламенту якогось негативу. Бо що таке кілька десятків колишніх регіоналів проти конституційної більшості проєвропейських сил?

Головне тепер, щоб ці проєвропейські сили знайшли в собі мужність «запхати» власні амбіції подалі, і бодай раз у цьому житті подумати про знедолений український народ. А там, з роками, і народ, бачачи, як його «верхи» стараються, почне активніше брати участь у виборах, змінюючи не лише владу, але й себе самого.

 

Підготував Адам Стрижнюк