Я з тих людей, які запам’ятовують світ візуально. Коли читаю книжку, мушу уявляти собі всі деталі. А як не виходить — шукаю в Інтернеті незрозумілі мені речі. І лиш після цього повертаюся до тексту. Але ж, погодьтеся, значно цікавіше побачити прочитане не лише на картинці, але й стати його героєм, пише Культурно.

От, наприклад, читавши про запорізьких козаків, мені важко було уявити: делію, кунтуш чи бурку – військовий одяг тодішніх вояк. У наш час такого не носять. І хоч машину часу ще не винайшли, побувати на батьківщині козацтва мені, все-таки, вдалось.

Приїхавши у Дніпропетровськ, учасників проекту «Від Сходу до Заходу», чекала насичена культурна програма: Музей етнографії та народно-прикладного мистецтва, Центр Петриківського розпису, Культурний центр «Менора», і , звичайно, подорож до етно-хутора «Козацька Січ».

Цікаво, що із восьми існуючих колись Запорозьких Січей, п’ять розташовано на Дніпропетровщині. Тож, година їзди в роздумах про значимість цієї місцевості промайнула як мить. Саме тут, у селі Гречино, досі проживають нащадки справжніх козаків.

За давнім звичаєм, біля воріт нас зустріли хлібом-сіллю. Проте, потрапити на територію етно-хутора вдалось лише по-козацькому – випивши чарку самогонки з шаблі, при цьому не проливши ані краплі.

Увійшовши на подвір’я, пройнятись войовничим духом довелось відразу. З перших хвилин нас привітали вистрілом з гармати. Довелось також стати учасниками стародавніх бойових мистецтв та показових трюків з верхової їзди. Можу запевнити, що мужність хлопців ніскільки не відрізняється від опису героїв у книжках. Тож, перебування на козацькій території, безперечно, потребує шанобливого ставлення до тамтешніх традицій.

Етно-хутір «Козацька Січ» об’єднує близько десяти садиб, оздоблених за українською традицією часів козацтва. На території споруджені етнографічний музей, стародавня кухня, кузня, а також різноманітні козацькі розваги. Кожна річ, що тут знаходиться, виготовлялась чи купувалась господарем на замовлення. Усі знаряддя – частина історії. Навіть вбрання мешканців садиби традиційне – козацьке.

Запросивши до хати, господар Роман Ламза розповів історію козацтва, про зброю та обереги козаків. Наприкінці ХVIII ст., коли європейські війська беруть собі на озброєння пістолі, мушкети та гармати, українські, в свою чергу, продовжують користуватися луками. Насамперед, «…вони дешеві, і легкі у користуванні»,- розповідає господар. Проте головною їх перевагою була швидкострільність. За одну хвилину козак випускав від 15 до 20 стріл, в той час як із мушкета чи пістоля можна було вистрілити лише двічі.

Зброя-зброєю, але козака не можна уявити без люльки. Вона для козака була святинею, оберегом та лікувальницею. Забита різноманітними травами, люлька використовувалась «запорожцями» як засіб аромотерапії. Історичні факти свідчать, що люлька використовувалась в бою, а саме – нічному. За словами господаря, щоб краще орієнтуватися у темряві, козаки забивали її полином та звіробоєм. Така суміш трав загострювала зір, – запевняє Роман.

Не менш цікавою виявилась історія культури споживання сала. Відомий світу український делікатес зародився під час набігів на наші землі турків і татар. Грабувавши українські господарства, вороги залишали на маєтку лише свиней. (Згідно з мусульманським віруванням, свинину не можна споживати). Тож любов до сала у нас зародилась неспроста.

Щоб історія не залишалась на словах, гостей запросили скуштувати традиційних українських страв, приготовлених за стародавніми рецептами. Розповідати про цю смакоту не буду. Їдьте — і пробуйте.

Про етно-хутір «Козацька Січ» читайте на сайті www.etno-galushkivka.com.ua

Оксана Божко