images/stories/logosait.jpg

 

8 березня: святкувати чи ні?

Твердженнями про те, що в основі радянської ідеології лежали міфи і банальна пропаганда, сьогодні нікого не здивуєш. Однак деякі з найшкідливіших, на перший погляд, міфів приховують під собою багаторічну важку працю кремлівських пропагандистів і цинізм, що не має меж.

Інші нешкідливі казки в свою чергу відображають нездатність комуністичних ідеологів впродовж десятиліть стабільно підтримувати легенди. Як результат, міфи перетворюються на жалюгідну пародію на самих себе.

Наочною ілюстрацією сказаного є знамениті радянські свята 23 лютого і 8 березня. Якщо перше було тріумфом Льва Троцького, а потім і Йосипа Сталіна, то друге показувало, як казка про статеву рівність, що змітає цілі імперії, перетворюється в банальні знижки на калоші для «товаришів жінок».

 

Батьківщина в небезпеці

Лютий 1923 року. Молода Радянська Росія досить стійко стоїть на ногах. Проте Володимир Ленін все частіше хворіє. Сталін все ближче до реальної влади. А Троцький все частіше приміряє на себе імідж мислителя та ідеолога, який пізніше стане заразливим прикладом для кращого піарника XX століття Йозефа Геббельса.

Країні, яка задихається від голоду та інших наслідків громадянської війни, необхідні свята. Народні, яскраві і красиві. Владі потрібно, щоб у народу був привід забути про тягарі минулої війни і невизначеність від епохи НЕПу, яка щойно настала.

Відшукувати привід для такого свята найлогічніше в славній біографії молодої Червоної армії, вважає Троцький, і бере це завдання на себе. 5 лютого 1923 року виходить підписаний ним наказ Реввійськради республіки про нове свято, в якому, крім іншого, сказано наступне: «23 лютого 1918 року під напором ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили».

Завдяки цьому реченню з’явився День Червоної Армії. У період з 1949-го по 1993 рік він носив назву День Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. Після розвалу СРСР в тих республіках, де його не відмінили взагалі, він став Днем захисника вітчизни.

Тим часом майбутнім захисникам вітчизни навряд чи варто було б брати приклад з «героїв» справжніх історичних подій лютого 1918 року. Нічого героїчного їм зробити так і не вдалося, зрештою,  вони особливо й не старалися.

Про створення Червоної армії було оголошено ще в січні 1918-го. Проте більше місяця вона існувала лише на папері. У лютому Раднарком за вказівкою Леніна видав вирішальний декрет під гаслом «Соціалістична вітчизна в небезпеці!»

Вождь панікував із цілком зрозумілих причин. Революція була в розпалі і війна, яку пізніше назвуть Першою світовою – теж. Залишки царської армії хаотично відступали під тиском наступаючих німців.

При цьому останні просувалися вперед порівняно невеликими загонами, не зустрічаючи ніякого опору. Доходило до анекдотичних ситуацій: через пануючу серед більшовиків паніку і чутки про наближення міфічних німецьких військ міста здавалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінськ (теперішній латвійський Даугавпілс), наприклад, був узятий німецьким загоном зі 100 чоловік. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, які приїхали на мотоциклах.

Рятувати становище потрібно було хоча б заради того, щоб врятувати революцію, тому лютневий декрет мав на меті масштабну мобілізацію. Ленін мріяв про боєздатну армію, однак ейфорія тривала недовго. Всього кілька днів.

Заклик нічого не дав. Навіть незважаючи на те, що в цей голодний час служба в армії означала яке-не-яке забезпечення, охочих було небагато. Про це свідчить запис у щоденнику одного з червоних командирів того часу: «Приходит наниматься в Красную гвардию человек. Ему говорят:

– Вы, товарищ, значит, знаете нашу идеологическую платформу?

– Знаю: 15 рублей в сутки».

Швидкість просування німців доходила до 50 км в день. Безглуздість ситуації стала очевидною. 23 лютого німці пред’явили уряду Леніна ультиматум з вимогою фактичної капітуляції. Рада народних комісарів його прийняла. 3 березня був підписаний Брестський мир. Цілком і повністю на умовах Німеччини.

Боягузтво і нездатність народу об’єднати свої зусилля заради порятунку престижу новонародженої Радянської республіки Ленін за звичкою затаврував на сторінках газети «Правда» від 25 лютого 1918 року. «Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, – перераховував він фактори, які призвели до ганебного фіаско. – Не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве… В Советской республике нет армии».

Кілька років по тому, коли більшовикам при владі вже ніщо не загрожувало, почався процес редагування історії, який тривав до самої смерті Радянського Союзу. Вже на початку 1920-х крайні точки просування німців на схід перед капітуляцією більшовиків – Псков і Нарва – були названі місцями перших великих перемог Радянської армії. Нібито німці були зупинені героїчним опором мобілізованого петроградського пролетаріату.

Той факт, що насправді Псков і Нарву ганебно здали, піар-команду Троцького не бентежив. У 1923 році він зробив цю міфічну перемогу радянської зброї приводом для оголошення 23 лютого великим святом.

У наступні роки Троцький буде вигнаний з СРСР і оголошений ворогом Країни Рад. Але створений ним міф залишиться невід’ємною частиною радянської пропаганди. Сталін, який особисто віддасть наказ про вбивство Троцького, докладе однак чимало зусиль для продовження справи опального більшовика.

У 1938 році в своєму Короткому курсі історії ВКП (б) Сталін напише, що «під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч, їх просування на Петроград було зупинено… Цей день – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної армії».

 

Товариші жінки

На перший погляд, 8 березня заслужено займає місце серед інших червоних днів календаря. Однак сучасний день весни і жіночої краси не має нічого спільного з «дебютними» виступами жінок проти поганих умов праці, нерівноправності з чоловіками, низької зарплати і сексуального гніту.

Першою ластівкою в прагненні прекрасної статі зайняти в патріархальному світі рівну з чоловіками сходинку став нью-йоркський страйк текстильниць. Навесні 1857 року американки, озброївшись звичним для домогосподарок інвентарем – каструлями, відрами і тазами – влаштували на вулицях Манхеттена гучну штовханину. Дами вимагали скорочення робочого дня, підвищення зарплати і рівних соціальних прав з чоловіками. Прибулі на шум поліцейські розігнали спонтанну жіночу самодіяльність. Але до вимог демонстранток влада Нью-Йорка все ж прислухалася: робочий день з 16-ти годин на добу скоротився до десяти, а плата зросла майже вдвічі.

Одержаних благ нью-йоркським жінкам вистачило рівно на 50 років. Уже в лютому 1908-го американки знову окупували вулиці Нью-Йорка. Незадоволені феміністки виступали проти жахливих умов праці, зокрема праці дітей, і вимагали надання жінкам виборчого права. Влада Нью-Йорка за традицією спочатку гуманно розігнала дам (цього разу брудною крижаною водою), а вже потім задовольнила їхні вимоги.

Окрилені черговою перемогою над чоловічою статтю, представниці США прибули через два роки в Копенгаген на Міжнародну конференцію соціал-демократок ділитися досвідом з європейськими колегами. Американські феміністки, заручившись підтримкою головних активісток жіночого крила соціал-демократичної партії Німеччини Клари Цеткін та Рози Люксембург, запропонували проводити акції протесту щорічно і по всьому світу.

На перших порах до ініціативи Цеткін, яка, як стверджують, щоб не зловживати важкою працею прачок, міняла постільну білизну ледь не раз на місяць, – приєдналися всілякі феміністські рухи Європи. В одній тільки Англії пройшло кілька десятків протестів проти чоловічого гніту. Найбільш пам’ятним з них став страйк лондонських повій, які вимагали підвищення тарифів за послуги та поліпшення умов нелегкої праці.

Щоб уникнути стихійності і самодіяльності проведення маніфестацій Олена Грінберг, член ЦК соціал-демократичної партії Німеччини, запропонувала проводити жіночі маніфестації в чітко визначений день – 19 березня. Дата не була випадковою: в 1848 році цього дня король Пруссії Фрідріх Вільгельм IV, побоюючись збройного повстання, пообіцяв провести реформи, що включали надання виборчого права для жінок. Тоді королівські обіцянки так і залишилися невиконаними.

19 березня 1911 року за підтримки Клари Цеткін в Німеччині, Австрії, Данії і Швейцарії було проведено перший Міжнародний жіночий день. У 1912-му свято перемістилося вже на 12 травня, а в 1913 році до проведення жіночого дня приєдналися нові європейські країни. Однак через організаційні сум’яття, чітко налаштований Грінберг механізм проведення жіночого дня дав збій – в Німеччині жінки відзначили свій день 12 березня, в Австрії, Чехії, Угорщині, Швейцарії та Голландії – 9 березня, а у Франції і Російській імперії – 2 березня.

І тільки в 1914 році Міжнародний жіночий день вперше всюди провели 8 березня, та й то лише тому, що дата збіглася з неділею.

Для царської Росії новомодне свято незабаром обернулося крахом. 8 березня 1917-го (за новим стилем) голодні петербурзькі жінки, протестуючи проти війни, вийшли на вулиці з гаслами «Хліба і миру!». Стихійні мітинги переросли в масові демонстрації незадоволених і сутички з поліцією. Наступного дня столицю паралізував страйк, який викликав збройне повстання. Через тиждень Микола II змушений був зректися престолу, після чого в країні утвердилися позиції нового уряду.

Коли до влади прийшли більшовики, справою честі для них стало викорінення церковних свят і насадження власних урочистостей. До цього часу Цеткін уже була знайома з лідером більшовиків Володимиром Ульяновим. У 1907 році Роза Люксембург досить оригінально звернула увагу європейської войовниці за права жінок на майбутнього вождя: «Це – Ленін. Зверни увагу на його впертий, деспотичний череп».

Саме Клара Цеткін, бажаючи залишити свій слід в історії нової держави, стала головним ініціатором проведення Міжнародного жіночого дня в більшовицькій Росії. Якраз з її ініціативи радянська влада ледь не з перших днів оголосила 8 березня державним святом. Хоча з його офіційною назвою довго не могли визначитися.

Так, у 1918 році центральні газети іменували це свято «днем смотра боевых сил работниц и крестьянок всей страны». Трохи пізніше центральний друкований орган більшовиків, газета «Правда», назвав 8 березня вже «днем женского Рабочего Интернационала». А в 1925 році, напередодні проведення «жіночого дня», столичні газети навіть повідомляли, що «в магазин поступили калоши всех размеров, и в честь праздника, в дни с 6-го по 8-е марта, товарищам женщинам предоставляется скидка».

 

Права та обов’язки

Взагалі в Радянському Союзі ставлення до жінки було доволі специфічним.

Ще при заснуванні Країни Рад вождь революції Володимир Ленін зробив геніальний висновок, що в більшовицькі комітети необхідно залучати «и кустарей, и пауперов, и нищих, и прислугу, и босяков, и проституток».

Після перемоги більшовики повною мірою винагородили «ударну силу революції». Конституція 1918 року закріпила рівність між чоловіками і жінками в усіх сферах. «Декрет про сім’ю» значно спростив процедуру розірвання шлюбу. Одним з ініціаторів жіночої реформи була Олександра Коллонтай, перша в світі жінка-дипломат. Саме завдяки їй в СРСР стали визнавати громадянський шлюб, для якого не потрібно було офіційного оформлення стосунків.

Дії радянської влади були спрямовані на створення принципово нового суспільного статусу жінок. Коллонтай говорила, що «женщина в социалистическом обществе будет заниматься только профессиональной работой, общественной деятельностью и свободной любовью».

Хоча Конституція 1918 року наділила радянську жінку правом обирати і бути обраною, правом на рівну оплату праці та на отримання освіти, проте ця рівність для самих представниць слабкої статі «вилізла боком». Адже тепер до обов’язку народження дітей і оберігання сімейного вогнища жінки отримали ще повинність у вигляді важкої праці на рівні з чоловіками.

«Она приходит домой уставшая, но с радостью занимается ещё и домашними хлопотами, зная, что главное дело жизни сегодня, как и всегда, сделала хорошо», – писала радянська преса про тодішню жінку.

Робота розглядалася як головна справа життя для жінки, а сім’я – як необхідне навантаження. Образи доярки, телятниці, комбайнерші і навіть жінки-металурга чи асфальтоукладниці формували уявлення про ідеальну працівницю соціалістичного ладу. Вона ставить суспільне благо вище за власне, навіть якщо для цього доводиться пожертвувати інтересами сім’ї.

 

Сталінська Афродіта

Саме такою була відома ударниця і стахановка, двічі Герой Соціалістичної Праці Парасковія Ангеліна (більш відома у народі як Паша Ангеліна). Вона народилася в сім’ї наймита, грека за національністю. У 17 років закінчила курси трактористів. А в 1933 році, коли в Україні лютував страшний голодомор, організувала жіночу тракторну бригаду на Старобешівській машинно-тракторній станції. З молодої гречанки комуністичний режим створив справжню зірку. У 1935-му Ангеліна на нараді в Кремлі зустріла Йосипа Сталіна. Відповідаючи на його репліку, взяла на себе зобов’язання в найкоротші терміни створити десять тракторних бригад. А через два роки, вступивши в партію, ударниця пообіцяла посадити на трактор вже «100 тисяч подруг». Агітпроп їй підіграв, придумавши цифру в 200 тисяч трактористок, які нібито відгукнулися на заклик Ангеліної вже до кінця 1938 року.

Незважаючи на очевидну брехню, що супроводжувала черговий «великий почин», ідея посадити жінку на трактор виявилася затребуваною в роки війни. Ангеліна керувала тоді тракторною бригадою в Казахстані. У повоєнні роки вона отримала Сталінську премію і дві зірки Героя Соцпраці. Робота на технічно недосконалих машинах позначилася на здоров’ї героїні праці. Вона померла, не доживши до 50 років.

 

Рівноправність – до зірок

З політичних міркувань СРСР відправив жінку навіть у космос. Зрозуміло, в першу чергу для підтримки і розвитку міфу про переваги соціалізму. Помічник головнокомандувача військово-повітряних сил з підготовки та проведення космічних польотів Микола Каманін, познайомившись в Америці з льотчицею із загону астронавтів, приступив до організації жіночої космічної групи – не можна було допустити, щоб американська жінка полетіла в космос раніше радянської.

Але якщо у США до польоту в космос готували льотчиць-професіоналок, то в СРСР кандидаток відбирали в умовах абсолютної секретності в аероклубах серед парашутисток. Передбачалося, що з космічного корабля «Восток» космонавтка повинна катапультуватися і приземлитися на парашуті.

Сергій Корольов, головний конструктор ракетної техніки в СРСР, після успішного приземлення Валентини Терешкової в 1963 році підсумував: «Політ Терешкової – це, перш за все, один з найяскравіших доказів рівноправності радянських жінок, їх великої мужності».

Далі космонавткам треба було не просто доводити свої рівні з чоловіками права і можливості, а й прикривати відставання в радянсько-американській космічній гонці. Після висадки американців на Місяці в 1969 році в СРСР був запланований політ повністю жіночого екіпажу тривалістю 15-20 діб з виходом у відкритий космос.

На жаль, випустити представниць слабкої статі самих у космос радянське керівництво так і не наважилося. Згодом дами потрапляли на орбіту тільки «по блату»: то дочка маршала Радянського Союзу, то дружина космонавта.

Майже півстоліття 8 березня було звичайним робочим днем. Тільки напередодні 20-річчя Дня Перемоги, 8 травня 1965 року, указом Брежнєва свято 8 березня отримало назву Міжнародний жіночий день і було оголошене в СРСР вихідним днем.

 

Святкувати чи ні?

З прийняттям законів про декомунізацію в нашій країні розгорнулися суперечки, чи слід тепер відзначати на державному рівні свята, нав’язані радянською владою. Так, зокрема, День захисника Вітчизни 23 лютого в Україні свідомі громадяни припинили святкувати після початку бойових дій з Російською Федерацією, і навіть ті, хто донедавна вважав це свято своїм, оскільки він служив у збройних силах ще за часів радянської влади, тепер не бажають мати ніякого спільного свята з армією ворога. Влада вчасно відчула ці народні настрої, тож відтепер День захисника України ми відзначаємо 14 жовтня, у день Покрова Пресвятої Богородиці, УПА та українських козаків, що з історичної точки зору цілком закономірно.

У той же час залишається невизначеним, чи будемо святкувати, наприклад, у 2017 році Міжнародний жіночий день на державному рівні.

Багато хто стверджує, що 8 березня було і є повністю жіночим днем, тож не потрібно позбавляти прекрасну половину України їх свята, противники 8 березня стверджують, що є гарне українське свято – День матері, яке відзначається у другій половині травня, тож краще святкувати його.

Щодо думки пересічних громадян, то дані соціологічного опитування, проведеного ще у 2012 році, свідчили про те, що 91% українців проти скасування свята 8 березня, втім, як змінилися настрої у суспільстві з того часу, спрогнозувати важко.

І все ж для більшості тернополян це свято не має ніякого політичного, а тим паче комуністичного забарвлення, це просто Міжнародний жіночий день і свято весни та краси, з якими неодмінно асоціюється кожна представниця прекрасної статі. Цього дня прийнято дарувати квіти та демонструвати нашим жінкам, що вони для нас є центром всесвіту і найціннішим, що є у нашому житті.

Мабуть, аналогічно думають і в Кабінеті Міністрів України, оскільки з нагоди святкування 8 березня підготували уже традиційний для «халявників» сюрприз – оскільки у 2016 році Міжнародний жіночий день випадає на вівторок, тому урядом прийнято рішення про перенесення робочого дня з понеділка, 7 березня, на суботу, 12 березня. Тобто вихідні триватимуть чотири безперервних дня – з суботи по вівторок, після чого доведеться трудитися до неділі, 13 березня.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Банер