Плекати ідеал єдності заповідав українцям Степан Сапеляк    

Неділя, 03 квітня 2016, 06:00

Пошанування справжнього українського народного поета-політв’язня, лауреата Національної премії України імені  Шевченка Степана Сапеляка, відбулось 26-го березня у  рідному селі Росохачі Чортківського району, в день його народження. На подвір’ї школи зібралося багато люду. Ось як про цю подію написав на своїй сторінці (ФБ) голова обласної Івано-Франківської організації спілки письменників України Євген Баран:

«Все, що нині відбулося у Росохачі Чортківського району, не дивлячись на якісь технічні накладки, відбувалося в рамцях українського культурного простору. І всі, причетні до цього дійства, а се було багато людей, від депутата Олега Барни і представників Чортківської влади усіх рівнів до письменників і художників з Тернополя, Івано-Франківська, Чернівців, Львова і Закарпаття, а ще 86-річної мами Степана Сапеляка Ганни Костянтинівни і небожів по молодшому брату Андрієві, теж вже, на жаль, покійного, Кості і Павла, учителів школи на чолі з директором п.Анною Наконечною, і, звичайно, Володимира Погорецького, це люди, які розуміли, що вони роблять і про кого говорять. Сьогодні 65 років Степанові Сапеляку (1951-2012), меморіальну таблицю якому відкрито на приміщенні школи, де він вчився».

Поет Степан Сапеляк любив і цінував друзів. Щирих і відкритих у нього було небагато. Адже судилось пройти через багато життєвих випробувань, які не кожному під силу. Зазвичай, вони або загартовують людину, або зламують. Третього не дано. Для поета та для всіх, хто його оточував, це був екзамен на духовну зрілість.

Що найбільше вражає у цьому чоловікові? Повернувшись на волю, до останнього дня ні на кого не тримав ані ненависті, ані образи. У його серці завжди жила всеохопна і всеоб’єднуюча любов.

Поети не вмирають, вони живуть і будуть жити, тому що поезія – це молитва, - наголосив у своїй священичій проповіді о. Василь Погорецький, - і Степан писав молитви для того, щоб український народ молився. Ще на початку 90-х років минулого століття Сапеляк написав: «Плекайте ідеал єдності». Ці слова є актуальними і донині. Адже ми – українці, талановита і працелюбна нація,  бракує тільки єдності. Брак єдності завжди був хворобою для нашого народу. Заповідь Христову «Нехай всі будуть одно» не реалізовуємо на практиці, а почасти лише на словах.

Степан проніс цю заповідь через власний біль, через ув’язнення і доніс до нас, щоб нарешті могли її виконати. Адже сила народу саме в цьому. Зараз триває великий піст, у церквах провадять Хресні дороги і п’ята стація називається «Симон Киринейський допоміг Ісусові нести Хрест». Той Хрест терпеливо ніс Степан. Він був тим Симоном. Інший, може, б і втік, але не Степан, який терпеливо взяв на рамена юнацькі і студентські роки. Пам’ятаймо, що найтяжчий хрест, то є хрест правди: говорити правду, жити по правді – не просто. Якби ми вміли ту правду впроваджувати у життя, не треба було б жодних люстрацій, недовір, сумнівів. Сила слова цього чоловіка була у Божому благословенні. Бо немає більшої заповіді, як віддати життя своє за правду, за ближніх. Він віддав за правду свою молодість, через те так рано пішов із життя.

Голгофа була не лише у Степана Сапеляка, але і в його батьків, особливо – матері. Ця мужня жінка уособлює собою всіх матерів, які з року в рік їздили по концтаборах до своїх синів. Згадує 86-річна пані Ганна, мати Степана Сапеляка:

• Добрі мудрі люди! Хочу вам розказати про каторги мого сина по Сибірах, які почались 19 лютого 1973 року. Приїхали до нас з обшуком 7 «бобиків» кегебістів. Серед них був старший слідчий на прізвище Лаха. Кажуть мені, що будуть шукати антирадянські листівки та книжки. А я їх питаю: «А що то таке?». Може маєте заховані книжки, рукописи, пістолет. Книжки є, - кажу, - але нащо мені їх ховати? Вони всі на стриху. Шукали скрізь, але нічого не знайшли. Коли я дізналась, що син у Тернополі, поїхала до нього. Довго шукала, але знайшла. Найняла в юридичній консультації адвоката Кацнельсона, щоб його рятував, однак Степан категорично відмовився, нікому не вірив. Суд був вночі. Його вивезли. Сидів спочатку разом із Лук’яненком. Потім привезли на розкаяння, розраховували на те, що зізнається у тому, що разом з хлопцями почепив прапори. Йому був тільки 21 рік. Бабуся дуже просила, щоб письмово розкаявся, але син був категоричним. Сказав, що не зробив нічого такого, чого не можна було робити. І повезли його в Кучино, (там сидів Василь Стус – авт.)їздила я туди 5 разів… Потім був Хабаровський край.
  

Того дня Ганна Костянтинівна Сапеляк нічого не приховуючи, розповіла про свої митарства, про те, як у Москві мала таємну зустріч із академіком правозахисником Андрієм Сахаровим…

Кожний з присутніх на цій події (відкриття меморіальної таблиці)ділився своїми спогадами про поета, незалежно від того, чи був з ним особисто знайомим. Письменник, заслужений діяч мистецтв України Богдан Мельничук прочитав вірш-посвяту матері Степана.

Представляючи тернопільську делегацію, очільник обласної письменницької організації Олександр Смик поділився своїми думками-враженнями:

• Якось до мене звернувся режисер Орест Савка із проханням допомогти зробити кімнату-музей Степана Сапеляка. Ми знайшли бізнесмена, який допоміг реалізувати цей задум. Отож віднедавна в музеї політв’язнів є кімната Степана Сапеляка. Прикро, що такі таблиці відкривають після смерті. Їх треба відкривати ще живим письменникам в школах як інформаційні, там, де вони вчилися. Розповідати дітям про мистців для того, щоб вони брали з них гідний приклад.
  

Спогадами про Степана Сапеляка поділились не лише його тернопільські друзі, а й гості з інших міст України: голова Тернопільської обласної організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, заслужений працівник культури України Богдан Хаварівський, заслужені художники України Євген Удін та Богдан Ткачик, поліграфіст Богдан Ничик, режисер народного театру «Сузір’я» Орест Савка, заслужений працівник освіти України Роман Півторак, о. Погорецький, відома поетеса Ганна Костів-Гуска, Зіновій Кіпибіда – автор і творець меморіальної таблиці, поет Володимир Дячун, Ігор Павлюк - провідний науковий працівник відділу української літератури ХХ століття  Інституту літератури ім.Тараса Шевченка  НАН України, заслужений артист України Іван Дерда, Василь Кузан – виконавчий директор «ДУМ НСПУ» пансіонат «Нафтуся», редактор журналу «Перевал» Ярослав Ткачівський, редактор часопису «Золота Пектораль» Володимир Погорецький, директорка Росохацької школи Ганна Наконечна та багато інших.

- Перше враження від знайомства із Степаном було таке, ніби знала його завжди, ніби разом ходили до однієї школи, - згадує письменниця Ганна Костів-Гуска. Колись я чула про відважний вчинок хлопців, але тоді все було оповите таємницею. Тож коли Степан повернувся із заслання, поставила собі за мету обов’язково з ним познайомитися…

Володимир Погорецький переконаний, що меморіальна дошка насправді потрібна не Степану, він потребує наших молитов. Але вона вкрай необхідна теперішнім і майбутнім поколінням. Діти читатимуть, що тут вчився майбутній поет, і мимоволі звертатимуться до Сапелякових текстів. А вони мають могутню здатність пробуджувати світле і прекрасне всередині кожного, хто до них торкнеться.

Валентина СЕМЕНЯК,

Прес-секретар обласної Тернопільської організації спілки письменників України

(фото авторки)

P.S. Особисто мені пощастило зустрітись із незабутнім поетом у Харкові, де він вимушений був жити і працювати. Познайомив з ним його приятель письменник Богдан Мельничук. Це був час, коли ми з ним працювали над драматичною п’єсою «Проліскам сніг не страшний». Досліджували життя і творчість відомого митрополита Павла Василика, завдяки зусиллям якого греко-католицька церква вийшла із підпілля. О. Павло Василик підпільно охрестив дітей Степана Сапеляка.

Був сонце-ніжний травневий полудень. Ми сиділи з паном Степаном на лавці. Йти до приміщення не хотілось. Подвір’я було встелене тополиним пухом, пахло весною, десь лунав дитячий сміх. Поет на тлі весни виглядав щасливим і безтурботним, залюбленим у рідну землю, у світ довкола себе. Це дуже відчувалось. Відчувалось, що він цінував кожну мить свого життя. Таке, як воно було, без прикрас. Таким і запам’ятався: світлим і дитинно-радісним, з відкритим серцем.