Бізнес на милосерді: хто такі жебраки і як вони заробляють

Середа, 26 листопада 2014, 00:00

Вже досить давно жебрацтво із соціального явища переросло у професію. Причому таку, для якої не потрібно спеціального навчання чи особливих знань. Головне – правильний підхід, якомога більше жалісливих слів, а ще краще – якщо на руках є маленька дитина або довідка про хворобу. Саме таких жебраків найбільше розвелося останніми роками. Вони «працюють» всюди: біля церков, магазинів та кав’ярень, на автостанціях і просто на вулиці. Складається враження, що жебрацтво стало своєрідною чумою ХХІ століття.

Хто

На перший погляд, немає нічого простішого, ніж просити милостиню. На перший погляд. Насправді ж це складне ремесло зі своїми законами та «понятіямі». Слово «бомж» – це міліцейське скорочення, що дуже швидко прижилося в народі. Буквальний переклад цієї абревіатури: «Без Определенного Места Жительства». Самі бомжі більше полюбляють називати себе «бічами», що в їхньому розумінні означає – «Бывший Интеллигентный Человек». Також бомжі – це здебільшого люди, яким нічого втрачати. З часом, за свідченням психологів, їхня психіка переживає незворотні негативні процеси, і вони готові піти на будь-який злочин. Адже в’язниця для них – це дах над головою, що дуже актуально взимку.

Стати бідним досить легко – для цього навіть не потрібно докладати великих зусиль. Достатньо лишень народитися в Україні. А от бути професійним жебраком, та ще й зі своїм прибутковим місцем, не так вже й просто.

Виявляється, однієї порожньої кишені для цього зовсім недостатньо, а скоріше навпаки. Як у будь-якому бізнесі, іноді потрібно спочатку вкласти в цю справу деякий капітал для того, щоб згодом мати гарний і стабільний заробіток. Професійне жебрацтво – справа не менш прибуткова, ніж професійне злодійство. Жебрак – це той же підприємець, щоправда, звільнений від податків.

Як

У жебраків є багато стратегій поведінки. Наведемо деякі з них. Перша стратегія – «незворушність і відчуженість». Вона демонструє крайній ступінь знеособленості жебрака. На обличчі зазвичай застигає нерухома гримаса, що нагадує маску актора. Такі злиденні завжди дивляться вниз, ніколи – на перехожих.

Друга стратегія – «спів і гра на музичних інструментах». Коли ми даємо милостиню, створюється поверхове враження взаємного обміну плати за розвагу.

Третя стратегія – «активна агресія», коли прохачі штовхаються, доторкаються до вас, ображають, лаються чи пильно ненависно дивляться.

Проте, на думку психологів, найуспішнішою моделлю поведінки жебрака для отримання милостині є доброзичливе особисте звертання, демонстрація покірності. Зазвичай це нікого не залишає байдужим. Відповідно до цих стратегій є й особливі класифікації жебраків та кількість заробленого ними.

Які

Давно відомо, що найбільше із жебраків заробляють жінки з маленькими дітьми та вагітні. Цю категорію правоохоронці давно вже назвали «мамахами». Часто (це стосується особливо великих міст) такі люди жебракують із чужими дітьми. Їх «орендують» у батьків-алкоголіків або ж навіть крадуть. В Тернополі серед «мамах» – переважно циганки із закарпатських таборів. Заробляють зазвичай на пішохідних переходах, на світлофорах, де зупиняються автомобілі й маршрутки, на вокзалах. Перестріваючи людей, вони розповідають про важке життя-буття з дитиною на руках. Шкодуючи в першу чергу немовля, люди й подають таким жебракам.

Не менш популярною є категорія жебраків-«калік». Вони сидять в інвалідних візках на центральних вулицях міста і просять милостиню. Цих людей по-справжньому шкодуєш. Утім, нерідко калік використовують «бізнесмени», які щоранку вивозять інвалідів (нерідко вдаваних) на візку в найбільш велелюдні місця і залишають там на весь день. А увечері разом з грошовим «ужинком» забирають. Каліці від цього перепадає хіба що їжа. Решту грошей забирають ті, хто утримує їх.

Є ще категорія жебраків-«вояків» – це нібито ветерани всіх можливих війн і так звані учасники подій у гарячих точках. Вони вдягають на себе військову форму, демонструють каліцтва, нібито отримані на війні. Щоправда, останнім часом вони кудись зникли з Тернополя.

Є категорія жебраків-дітей – від 12 до 15 років, яка не стоїть на вулиці з простягнутою рукою, а йде по домівках. Їх ще називають «біженцями». Такі жебраки заходять у багатоповерхівку і проходяться по кожній з квартир. Тихенько пробують, чи відчинені вхідні двері. Якщо так, тоді заходять і виносять з коридорів усе, що приглянулося. Якщо ж їх упіймали – починають жалісно плакати і просити шматок хліба. Є й такі, що просто дзвонять у двері і просять милостиню. Однак останнім таланить рідше, оскільки мешканці квартир, навчені самими жебраками, просто не відчиняють двері.

Інша категорія – це «гастролери», або ж «мігранти». Це безпритульні, які гастролюють з одного міста в інше. А щоб їх не вигнали місцеві, такі жебраки віддають їм частину зароблених грошей, так званий «податок». Часто «гастролери» зупиняються в одному місті на рік-два, а то й більше. Зазвичай «гастролери» – це ті, хто відстали від поїзда (автобуса, трамвая, літака) і тепер збирають гроші на квиток. Під кінець дня заробіток «гастролера» становить суму, якої вистачило б навіть на дорогу до Магадану.

Не менш популярною є категорія жебраків-«інтелігентів». Вони доволі ввічливі й грамотно мотивують своє прохання про допомогу. Часом навіть показують «липові» офіційні листи – довідки про хворобу чи смерть родича. «Працюють» зазвичай на автостанціях, біля церков, монастирів. Часто з уст таких людей лунають завчені слова: «Вибачте, що я така молода, прошу від вас допомоги…».

На противагу їм є категорія жебраків-«хамів». Це зазвичай циганські діти. Вони прямо вимагають від перехожих гроші або їжу. Якщо на них не реагують, то обіцяють вимастити брудом. Часто вони дозволяють собі навіть вирвати з рук людини їжу або принаймні плюнути, якщо їй відмовили.

Жебраки-«церквушники» переважно «промишляють» біля церков та монастирів. У неділю зранку вони вже з сьомої-восьмої години, як кажуть, «на роботі». Біля храмів найчастіше можна зустріти калік, циганських дітей або ж вагітних жінок і матерів з немовлятами. Вони заробляють тим, що під час церковних відправ випрошують гроші біля входу у храм. Часто навіть демонструють парафіянам згадані вже «липові» довідки про різноманітні хвороби.

Де

Злиденні вибирають собі місця там, де проходить багато людей, здатних допомогти їм матеріально. Також у них є багато й інших хитрощів: наприклад, розумні жебраки знають, що за милостинею треба простягати капелюх або горнятко. Виставлена, м’яко кажучи, не зовсім чиста рука викликає у більшості людей огиду, багато хто зовсім не хоче доторкатися до брудного жебрака. Ще більшість розумних прохачів знає, що треба вибирати собі таке місце, щоб тебе було видно заздалегідь. Бо поки людина йде, у неї має бути достатньо часу на роздуми: давати чи не давати милостиню.

Саме тому в Тернополі ви ніколи не зустрінете жебрака, який би просив у якомусь закутку, соромлячись своєї «біди». Найчастіше вони просять на перехрестях декількох вулиць, на площах. І ще. Чи задумувались ви, чому жебраки не просять у так званих спальних районах? На околицях ви їх зустрінете хіба що біля місцевих церков або ж на ринках.

Вам і не снилося…

Денний заробіток залежить від спеціалізації жебрака. За чутками, подекуди за день вони «зшибають» таке «лаве», яке пересічному трударю, що «живе на одну зарплатню», навіть не снилося. Найбільше подають дітям від 6 до 12 років. Їхній заробіток може становити до восьмисот гривень за добу. Далі йдуть жінки з грудними дітьми. Їхня норма – близько шестисот гривень за день. Далі йдуть ветерани у камуфляжі та інвалідних візках. Вони в середньому заробляють до трьохсот гривень на день. А звичайні здорові чоловіки користуються найменшим попитом. Більше ста гривень заробляють рідко.

Безсила навіть міліція

У Радянському Союзі була відома кримінальна стаття про «тунеядство». Її суть – якщо не працюєш, то сидиш. Зрозуміло, де… Хоча з цим в радянському суспільстві теж перегинали палицю. У шістдесятих роках нобелівського лауреата Йосифа Бродського посадили за цією самою статтею. Коли суддя запитав його про те, чим займається, поет відповів «пишу вірші», на що суддя глибокодумно зауважив, що такої професії не існує і підсудного вислали «за сто перший кілометр».

Та у наш час, коли практично у кожній країні офіційно зареєстровано мільйони безробітних, така стаття не має права на існування. Зараз ми маємо демократичне суспільство і правоохоронці ніяк не можуть повпливати на повнолітню людину, що просить милостиню. Злочину вона не чинить і якщо має паспорт, міліціонери не мають права навіть її зачепити.

Інша справа з неповнолітніми. Жінки з дітьми на руках жебракують на вулицях і в транспорті, у холод чи спеку, під вуличний шум та гамір. Дитина, як правило, завжди спить або ж безсило водить довкола очима.

Справа в тому, що аби вона не заважала «роботі», її підпоюють снодійним, алкоголем або ж наркотиками. Про це стверджують медики та правоохоронці. Особливо ціняться діти з рахітом, або якимись каліцтвами. У таких випадках дитина стає простим інструментом для бізнесу, адже без неї жінці дадуть значно менше.

Саме явище жебрацтва серед неповнолітніх і залишилось єдиним, у що можуть втрутитися правоохоронні органи. У Кримінальному кодексі є декілька статей, які передбачають відповідальність дорослих за втягнення малолітніх дітей у жебракування. Як адміністративну, так і кримінальну. Однак діти не завжди можуть сказати, що їх змушують жебракувати, особливо, якщо це немовлята. А більш дорослі й кмітливі навряд чи стануть свідчити проти своїх батьків. За словами правоохоронців, у Тернополі в останні роки спостерігається тенденція до зниження рівня жебрацтва, особливо серед дітей. Якщо раніше жебраки стояли чи не на кожному кроці в центрі міста та на «перспективних» околицях, то тепер зустріти їх можна набагато рідше.
 

То як боротися?

Як показує історія, вирішити проблему жебрацтва неможливо. На Русі жебраків любили і ставилися до них шанобливо. При Ярославі Мудрому вони навіть одержали у суспільстві юридичний статус і називалися людьми церковними. Той факт, що злиднів підтримували на державному рівні, підтверджується в багатьох історичних літописах. Так, відповідно до історичних документів, у чеському місті Кутна Гора в 1443 році було засновано товариство жебраків. Але, згідно з його статутом, потрапити до нього міг далеко не кожен. Членами товариства могли стати тільки літні шахтарі, яких через вік вигнали з роботи. Були й інші обмеження: милостиню дозволялося просити лише перед міськими церквами. Це яскраво демонструє, що вже тоді професійне жебрацтво було чітко налагодженим «виробництвом» зі своїми законами та ієрархією.

У ХІХ столітті французький вчений Людовік Полпана упродовж 10 років, переодягнувшись у лахміття, вивчав життя жебраків і дійшов висновку, що більшість із них мають стійку відразу до праці. Варто їм запропонувати роботу – і вони негайно зникнуть.

Давати чи не давати?

Давати чи не давати милостиню людям, які просять, вирішувати вам, та коли опускаєте гроші у руку (шапку, горнятко) пам’ятайте, що найчастіше цим ви сприяєте розвитку страшного ремесла, від якого часто гинуть люди, а найгірше – ні в чому не винні діти…

Адам Стрижнюк

P.S. Колись давно однокурсник моєї мами сказав, побачивши, як вона подала гроші бабусі в церкві: «А ти знаєш, що Маркс ніколи не давав старцям? Тому що жалість принижує людину».

І тоді, каже моя мама, це сприймалося якщо навіть і не абсолютно нормально, то принаймні це можна було пояснити. Так, жалість принижує людину з почуттям власної гідності. А гідним міг тоді бути кожен – здобути професію (безробіття в ті часи просто не було, тих, хто не працював без очевидної причини, називали дармоїдами, і суспільство їх ганьбило), заробити гроші на нормальне достойне життя, а якщо ще відкладати на ощадкнижку – то й на мотоцикл або кооперативну квартиру назбирати...

Знадобилося трохи більше двох десятків років, щоб зрозуміти – не жалість принижує людину. Принижує бідність. Особливо – незаслужена.