images/stories/logosait.jpg

 

Чому Україна – не окраїна, або Як Росія вкрала у нас наше ім’я.Архів журналу. Рік 2014.

Понеділок, 27 жовтня 2014, 06:04

 

Франція тому називається Францією, що її створили франкські племена. Італія – бо участь у її створенні брали італіки. Що ж у такому випадку означає назва Україна? Існування племені з подібною назвою не доведено. Невже це «окраина» Росії, як твердили імперські історики, а зараз продовжують стверджувати путінські пропагандисти? Чому термін Русь не став політичною атрибуцією на українській території після розпаду Київської Русі і занепаду Галицько-Волинського королівства? Про все це – за порядком.

Більшість російсько-імперських, а згодом і радянських істориків намагались обґрунтувати видуману гіпотезу про те, що Україна – це окраїна «єдиної і неділимої». Але відомо, що у праслов’янській мові, на яку так часто посилались у своїх «доведеннях» ці «науковці», існували обидва слова (україна і окраїна), які хоч і близькі за звучанням, проте зовсім відмінні за значенням. Під словом «край» слов’яни розуміли «відрізок, шматок землі». На означення простору вони вживали спеціальний суфікс -іна (-ина). За цим зразком існували слова долина, низина і, звичайно, країна (край + іна) у значенні «територія, яка належить племені» (пізніше – князівству). Крім того, поряд з іменником «край» праслов’янська мова містила іменник «украй» (від слова украяти, відрізати, відділяти), що означав «відділена частина території племені».

Після розпаду праслов’янської спільності у східних слов’ян від слова украй за допомогою того ж суфікса -іна утворилось слово україна (украй + іна) із значенням «вся відділена частина території племені».

Слово окраїна у східнослов’янських діалектах означало «порубіжна» територія племені», якщо хочете – така собі «окраїна україни». Тому Україна – це ніяка не «окраїна імперії».

Але чому ж за нашою державою закріпилася саме ця назва? Чому не Русь, адже ж відомо, що сучасну територію України споконвічно так називали, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Уся справа в тому, що це ім’я присвоїли собі наші східні сусіди – росіяни.

Існує дві причини виникнення цієї історичної аномалії: великодержавницькі амбіції московських царів і безглузда політика... константинопольського патріарха. Щодо першої, то тут усе зрозуміло без пояснень. Кілька слів про другу причину.

Після прийняття християнства східного (візантійського) обряду у Києві було створено митрополію на чолі з «митрополитом Київським і всія Русі». Поступово із збільшенням території держави влада митрополита зростала і він часто дозволяв собі не в усьому коритися Константинополю, що, звичайно, не могло подобатися візантійському патріарху. У цей час значно посилилося Московське князівство, політика якого базувалася на міцних підвалинах православ’я, що викликало певну симпатію у константинопольських церковних ієрархів.

Скориставшись нападом на Русь монголів, візантійський патріарх вирішив перенести резиденцію руського митрополита з неслухняного Києва до надійного Володимира, а згодом і до самої Москви.

Переселившись на територію сучасної Росії, митрополити й надалі іменували себе «...всія Русі». Але тут виникла проблема: Руссю називали територію України (у межах Київського і Галицько-волинського князівств) і виходило так, що «митрополит всія Русі» живе на території, яка вже давно не має нічого спільного із Руссю. (Неофіційно територію Росії називали Заліссям, оскільки від Русі вона відділялась величезним масивом непрохідних хащів, від якого ще й нині залишились знамениті брянські ліси). Звичайно, титул, наприклад, «митрополита всього Залісся» не міг влаштовувати ні самого митрополита (вихідця з Русі), ані візантійського патріарха, який звик рахуватися з могутньою Руссю, а не з її колишньою колонією. Було вирішено закріпити назву Русь за Заліссям, але внаслідок цього виникла потреба якось розрізняти справжню Русь (Україну) та її колишню колонію. До речі, подібна ситуація колись виникла і в античній Греції. Там постала потреба термінологічно розрізняти Елладу (власне Грецію) і її численні колонії. Тому метрополію було вирішено назвати Мікра Геллас («Мала Греція»), а розкидані на морських узбережжях колонії – Мегале Геллас («Велика Греція»).

На синоді константинопольського патріарха у 1303 році було ухвалено назвати Київське і Галицько-Волинське князівства, тобто тепер уже колишню Русь, Мікра Росія («Мала Росія», тобто «Русь первинна, основна»), а Залісся і Новгородщину – Мегале Росія («Велика Росія», що означало «Русь пізніша, похідна»).

Спочатку назви Мала Росія і Велика Росія (згодом – Малоросія і Великоросія) були поширені лише в церковній документації, тобто були відомі лише церковним службовцям. Про це свідчать, наприклад, численні літописи. Їхні повідомлення про те, що хтось із Москви, Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова, Переяслава чи Галича, сприймали, що він «їде на Русь». Тобто самі предки росіян розуміли під поняттям «Русь» сучасну територію України, а не свою землю, яка називалася руською тільки у церковних канцеляріях. Навіть Західна Європа Руссю називала нашу Україну. Про це свідчить, зокрема, печатка, подарована Папою Інокентієм IV разом з королівською короною князю Данилові Галицькому у 1253 році. На печатці був відображений титул «короля Русі» (rex Russiae).

У 1448 році відбувся поділ руської православної церкви на дві митрополії – київську (канонічну) і московську (неканонічну). Церкву Русі (тобто України) і Білорусі (тоді – територія Литви) очолював «митрополит Київський, Галицький і всія Русі», а на чолі самопроголошеної московської митрополії стояв свій митрополит. Щоб не бути нижчим перед митрополитом київським, він теж, посилаючись на постанову синоду 1303 року, почав титулувати себе «митрополитом... всія Русі». Від нього вирішив не відставати і амбіційний московський князь Іван III. Він, за аналогією до митрополита, у 1492 році проголосив себе «государем и самодержцем всея Руси», хоч ні митрополит, ні князь на справжній Русі (Україні) нічим не володіли і зовсім не мали підстав брати на себе такий титул. Пізніше цей титул присвоювали собі їхні наступники, хоча він не мав жодного відношення до назви їхньої країни (офіційно Московська держава стала називатись Росією лише з 1721 року).

Тут може постати справедливе запитання: чому Петро І (він був автором указу від 1721 року про присвоєння Московії назви «Российская империя» або просто «Россия»), змінюючи назву своєї держави, не використав традиційного терміну Русь (Русская империя?), а запозичив його грецький варіант Росія (греки завжди «рус» вимовляли як «рос»)? Відповідь проста: слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь – це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скоріше могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України. Щоб з’єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як додаток до неї, Петро І і вдався до штучного (похідного), але на той час досить поширеного церковного терміну Росія.

Таким ось чином одне з імен нашої держави було несправедливо відібране від нашого народу і привласнене іншим. Інші два імені, що залишила нам історія (Україна і Малоросія), були використані російськими загарбниками у їхній колоніальній політиці на українських землях. Ось тому Україна «виявилась» окраїною, а етнонім малорос став ознакою чогось нижчого і менш вартісного.

Яка ж усе-таки несправедлива історія... І як тут не згадати повчання Генріха Гейне: «Остерігайтеся милості сильних: вони обдарують крихтами, а одберуть усе».

 

Адам Стрижнюк.

Банер