Чи хочу я жити в Україні?

Четвер, 10 жовтня 2013, 09:53

60 років тому в Німеччині не розуміли українського письменника Івана Багряного за те, що він не хоче повертатись на Батьківщину – в СРСР. Він тоді популярно розказав світові, чому так. Часи, як бачимо, не змінились, і охочих виїхати звідси більше, аніж тих, хто хоче заїхати. Я, наприклад, уже теж хочу зрулити далеко. Патріоти, може, і осудять, але хай наведуть аргументи проти моїх.

Бо що таке патріотизм і любов до Батьківщини? Натягування вишиванки раз на рік – на 24 серпня? Зверхньо-підкреслене спілкування на «мові» та глузування з тих, хто нею не спілкується? Розмахування прапорами та віра у святість Степана Бандери?

Як би не так! Націоналістом (в хорошому сенсі цього слова) можна бути і розмовляючи російською. І вишиту сорочку одягати потрібно не «з приводу», а від душі і для душі. Заучування всього Шевченка – це також не патріотизм. А ось коли на Олімпіаді чи іншому міжнародному «сейшені» піднімається український прапор і звучить український гімн, а вас у цей час стискає усього зсередини від гордості – ось це - «воно».

Ми пишаємося нашою кухнею, культурою та історією. А якщо розібратися, за яким правом ми використовуємо сьогодні те, що було створено не нами? Чому вишиванки шиє Китай, картоплю для нас вирощує Єгипет, а пшеницю везуть з Канади? Чому до влади приходять ті, кого ми не обирали, або яких обирає меншість? Чому головний документ – Конституцію, яка в США залишається незмінною вже понад 200 років, в Україні під себе переписує кожен президент? Чому міліцію, яка повинна захищати, багато хто ненавидить та боїться? Чому українська опозиція, (хто нею б не був), кричить, що потрібно міняти систему, але дориваючись до влади, геть-чисто забуває про свій обов’язок.

Україна схожа на дитину, якій купують дорогу іграшку, але вона не знає, що з нею робити. Так було з набуттям Незалежності та «здобутками» Помаранчевої революції. Українці – нація «терпил», звиклих століттями жити під чиїмось гнітом і лише мріяти про світле майбутнє. Україна – країна панів і холопів. Так було і так буде. Українці – нація відкрита, чудесна, працьовита, а що з того? Коли ваші мрії і плани розбиваються об систему, є тільки два виходи: міняти систему або йти від неї. Останнє зовсім не означає втекти від проблем – навпаки, змінити все в особистому полі і знайти в собі сили почати життя з нуля – це куди більший вчинок, ніж стояти на Майдані, розмахуючи прапорами.

Кілька років тому я почув від жительки Коломиї (Івано-Франківська обл.) цікаву фразу: «Я люблю Україну! Але пісень і вишень мені замало...». Щось схоже і я відчуваю.

Я не втікаю з України від безробіття, голоду чи чогось страшнішого. Слава Богові, у мене є улюблена робота, орендований дах над головою, рідні та близькі мені люди.

Але я не можу пробачити цій країні того, що в маршрутках пенсіонери ледь не на колінах випрошують свій законний пільговий проїзд, а у сміттєвих баках порпаються вчорашні представники інтелігенції. Я не можу пробачити безробіття та відсутність перспектив у молоді. Я не можу пробачити президентських кортежів з 25 автомобілів та чиновницькі палаци, побудовані на офіційну зарплатню в 6000 гривень.

У мене немає часу чекати дива і світлого майбутнього. Я хочу ходити вулицями о третій годині ночі і не озиратися від страху, що хтось мене приб’є. Я не хочу принижуватися перед кожним дрібним чиновником і відчувати себе людиною другого сорту. Я не кошеня, у якого 9 життів – життя у мене одне. І прожити його в нинішніх умовах я не хотів би.

Я люблю Україну, але я поїду з цієї країни. Я буду любити її ще більше, але на відстані. Коли я відчую і побачу, що в України почуття до мене взаємне – я, можливо, і повернусь. Але жити з кимось «не по любові», через силу, я не можу…

А тепер тезово підсумую

Я не хочу жити в країні, де кримінал називають «політичною елітою», про справжнє походження якої всі знають, але дружньо терплять.

Я не хочу жити в країні, де міліціонер штурхає стару бабцю на вулиці Чорновола, яка продає два пакети яблук, привезених на її, бабиному, горбі за 50 км з трьома пересадками. Зате доларові шльондри у цей час п’ють Мохіто на ще не закритих літніх майданчиках найдорожчих ресторанів Тернополя під патронатом доблесної міліції.

Я не хочу жити в країні, Національною телекомпанією якої керує чоловік, який не розмовляє українською, і російською важко слова в’яже. І не хоче цього робити, бо все і без того «пучьком».

Я не хочу здобувати освіту в країні, де відповідальний за освіту міністр – відвертий українофоб.

Я не хочу жити в країні, де замість того, аби знести решту пам’ятників Леніну, встановлюють ще і Сталіну.

Бабуся мого знайомого була в Освєнцимі. До 1991 року перемотувала бинтом руку, бо ховала набитий на ній номер, аби не загриміти ще і в ГУЛАГ. Так ось: я не хочу жити в країні, яка платить гебешникам і сексотам, від яких ця бабця ховалася, підвищену пенсію.

Я не хочу жити в країні, яку показують по Euronews, наче зоопарк.

Я не хочу жити в країні, де новини спорту, який асоціюється зі здоров’ям, супроводжує реклама дешевого алкоголю, який провокує недуги.

Я не хочу жити в країні, де переможцям сумнівних вокальних шоу дають мільйони, тоді як золотий голос цієї країни – Ніна Матвієнко – мусить зніматися в рекламі крему для зубних протезів.

Я не хочу жити в країні, де одночасно можна побачити два ряди жебраків і три ряди «Лексусів» поряд

Я не хочу жити в країні, де завжди небезпечно.

І, нарешті, я не хочу жити в країні, де всім на все начхати, а отже в країні, яка сама себе позбавляє майбутнього.

Але поки живу…

 

Я не хочу бути героєм України

 

Як уже набридло чути знову і знову

Порожні балачки, пафосні розмови!

«Мова калинова»... «Пісня солов’їна»...

Ще трохи побалакаємо – зникне Україна!

Згубили культуру, забули історію,

Почуваємося зайдами на своїй території.

Віримо чужим, своїм не довіряємо,

Розводимо руками – маємо, що маємо!

Сьогодні братаємося, щоб завтра продати.

Кум іде на кума, брат іде на брата.

Національна ідея як засіб спекуляції.

Здобули державу, втратили націю...

Коли ж у народу більше немає відваги,

Немає власної гордості, немає самоповаги,

Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –

У такого народу і героїв немає!

 

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

 

Подивіться на нього – він сьогодні в ударі!

Правда, без вишиванки та без шароварів...

Він – один серед тих, хто готовий до бою,

Серед тих, хто готовий стати героєм.

Він пройшов крізь вогонь, переплив через воду –

Все заради Вітчизни, заради народу.

Із мільйонами інших він пішов воювати –

Усі полягли, а він лишився стояти.

Та одразу ж поглине пафосна лава,

Понавісять медалі, кричатимуть: «Слава!»...

Він житиме довго, він житиме дорого,

Але стане нашим внутрішнім ворогом.

А де ж ті, яких було закатовано,

Спалено, порубано, побито, репресовано?

Де ті, що життя віддали за своє –

Де вони є? Де вони є?!

 

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

А насправді так просто змінити життя!

Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,

Полюбити свою землю, свою рідну природу,

Відчути себе часткою єдиного народу.

Бо ми не безрідні, бо ми – українці!

Тож досить плювати в дідівські криниці,

Досить боятися вірити в краще,

А своє на чуже не міняти нізащо!

Спільнота розумних, міцних, незалежних,

Без «правобережних», без «лівобережних»,

Добрих, привітних і незрадливих,

В усьому єдиних, в усьому щасливих.

Лиш уявіть, якою стане країна,

В якій кожна людина живе як людина,

В якій все, що хороше, – значить і наше!...

Але поки, на жаль, все зовсім інакше...

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

Слова і музика – «Тартак»

 

 

Підготував Адам Стрижнюк