Хто успішніший: двієчники чи відмінники? або Кому потрібна така школа?

Вівторок, 05 листопада 2013, 05:49

Вони поступили в один з університетів і закінчили його лише тому, що в той час навчання в університеті вважалося чимось престижним і хтось навіяв їм думку, нібито пристойно влаштуватися в житті без диплома неможливо. В результаті, не стало хороших садівників, поварів, антикварів, скульпторів, письменників. Може, настав час переглянути наше ставлення до дипломів?..

(Пауло Коельо)

 

Вчительці відкрили очі

Вам не доводилося чути, як дорослі кажуть дітям: «Будеш погано вчитися – станеш двірником (слюсарем, прибиральницею, чорноробом і т.п.)!»? Скоріш за все, доводилося. І батьки своїх діток цим лякають, і вчителі у школах не проти полякати недбайливих учнів перспективою малопривабливою професійного майбутнього.

Хоча багато дорослих вже давно зрозуміли, що шкільні оцінки практично ніяк не впливають на подальші життєві успіхи. Але ж треба ж якось зацікавлювати дітей, формувати у них прагнення до отримання гарних оцінок ... От і лякають їх роботою двірника.

Одна моя знайома – шкільний учитель – повідала мені про те, якого потрясіння вона зазнала, зустрівши свого колишнього учня:

– Ходжу по супермаркету, бачу – хлопець мені назустріч іде – високий, гарний, одягнений «з голочки» – і посміхається. І чого це, думаю, він мені посміхається? А потім бачу, що лице-то у хлопця дуже знайоме.

– Добридень, Олено Ігорівно!

А-а-а, згадала! Це ж мій колишній учень – першим двієчником у своєму класі був!

– Здрастуй, Дімо, – кажу, – ну, як ти?

– Та нічого, Олено Ігорівно! Непогано! – відповідає.

Я йому: «Працюєш? Вчишся? Де?». А він: «Так, технікум закінчив. Тепер ось інженером в нафтовій компанії працюю. Робота цікава, та й зарплата непогана. Так що життям задоволений! Зараз ось збираюся в університет поступати по своїй спеціальності».

Я не втрималася й запитала, яка ж у нього зарплата. Коли він назвав цифру, мені стало недобре. Я не знала, що мені робити – чи радіти за Дімку, який у школі був дуб-дубом, уроків ніколи не робив, двох слів до купи зв’язати не вмів і п’яти хвилин на одному місці спокійно всидіти не міг, чи то плакати від того, що я, перша учениця свого класу, золота медалістка, яка отримала вищу освіту, майже десять років віддала на те, щоб хоч щось вбити в голови таким ось Дімкам, заробляю зараз у 15 разів менше, ніж він.

Я, звичайно, як міг, заспокоював свою знайому, сказавши, що є і її заслуга в успіхах цього Дімки. Хтось же повинен дітей навчати. А сам у черговий раз згадав свою однокласницю – майже круглу відмінницю, гордість класу і школи, «активістку, спортсменку, комсомолку і просто красуню», яка зараз дуже успішно освоює кар’єру... санітарки в районній лікарні.

 

Двієчники, які змінили світ

Звичайно, скажете ви, не кожному двієчнику призначено стати відмінником у житті. Проте прикладів цього чомусь дуже багато. Маленький Ісаак Ньютон вчився не гірше за всіх – у його класі був хлопчик, у якого справи йшли навіть гірше, ніж в Ісаака. Однак того хлопчика потім відрахували зі школи. І Ньютон став найгіршим. Особливо важко йому давалися... математика з фізикою. Кажуть, що він до того ж був страшенно ледачим. А коли Ісаак виріс, то став всесвітньо відомим вченим.

Чарльз Дарвін теж вважався недолугим тупаком, який любив поспати за партою. А потім цей «тупак» змусив весь світ повірити в те, що людина походить від мавпи.

Альберт Ейнштейн у наш час вважався б дитиною «з діагнозом» і навчався б у спеціалізованій школі. Він дуже пізно почав говорити і вирізнявся поганою вимовою – навіть навчаючись у школі, використовував лексикон дошкільника і не міг вживати складних словосполучень. Але Альберт виріс і був удостоєний Нобелівської премії.

Сер Вінстон Черчілль у школі відставав по більшості предметів і навіть не поступав до університету.

Винахідник Томас Едісон провчився у школі декілька місяців. Одного разу вчителька прийшла до його батьків і порадила їм забрати хлопчика, тому що він, на її думку, розумово відсталий, і користі від його навчання все одно не буде. А в майбутньому Томас Едісон зробив багато важливих для людства відкриттів та винаходів, наприклад, сконструював першу електростанцію.

Микола Гоголь у школі за твори завжди отримував погані оцінки, а потім виріс і написав «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Мертві душі».

Продовжувати?

 

Щось не те із нашою школою

Я здобував освіту, коли школа ще була головним місцем для отримання знань і вчитель користувався авторитетом.

А ще школа вважала себе зобов’язаною закласти в мені міцний фундамент, на якому пізніше постане велична будівля. І фундаментом цим слугував солідний обсяг знань з хімії, фізики, математики, біології та багатьох інших предметів. У мене не було жодного шансу це оскаржувати. Мені не давали вибору.

І це стало моєю особистою катастрофою, щоденним приниженням моєї гідності, яке я страшно переживав усю середню і старшу школу. За це я школу ненавидів! І старався пропускати якомога більше занять. І чим більше я пропускав, тим менше фундаменту в мене закладалося.

Я обожнював школу за те, що в ній були такі предмети, як історія, література; за гурток з християнської етики, який вів мій улюблений педагог; за КВК-команду, в якій я грав одну з головних ролей; за часті екскурсії визначними місцями...

Але я ненавидів фізику, хімію, алгебру і геометрію. Я досі не розумію, навіщо мені ці предмети з їхніми логарифмами, похідними й квадратними коренями. Ну навіщо мені все це було знати, якщо я – працюю журналістом і до математики не маю навіть дотичного відношення?

«А якби так склалося, що вам довелося б працювати в цій сфері?..» – чую звідусіль голоси критиків. Ну і склалося б. І що? Коли декілька років тому мій знайомий запросив мене в хімічну лабораторію, то я миттю розібрався з таблицею Менделєєва і тими небагатьма знаннями з хімії, які мені були необхідні, щоб допомогти товаришеві у проведенні аналізів. Я зрозумів ненависну мені тригонометричну тотожність Піфагора вже після школи, з чистої цікавості. Бо коли тобі цікаво і дуже потрібно, то у всьому можна легко розібратися. Головне знати, де знайти ці знання. І важливо, щоб тобі на все життя не відбили бажання вчитися. А мені, здається, таки трохи відбили. І продовжують відбивати зараз нашим дітям, формуючи в них найгірше, що може бути: безініціативність і байдужість. Як результат – підростає молоде покоління українців, які не знають, чого хочуть, а ще більше тих, які нічого не хочуть. І за це низький уклін тобі, дорога школо!

У кожній дитині від народження є задатки до того чи іншого виду творчості, які треба особливо розвивати. А всі інші предмети необхідно давати, але на рівні загального ознайомлення. У легкій, доступній, популярній і суто пізнавальній формі. Навіщо більше? Кому потрібне те дитяче зубріння й запам’ятовування того, що дитині не те що нецікаве – нестерпне й огидне?

Не стану стверджувати, що таких, як я, мільйони. Я розповідаю тільки про свій досвід. І виключно для того, щоб було зрозуміло, чому мені настільки симпатична європейська й американська системи освіти, в яких дитина має право вибирати «комплект наук» для подальшого вивчення.

 

Надія є?

Нещодавно вітчизняне Міносвіти оприлюднило проект нової Концепції профільної освіти у старшій школі. Згідно з ним, з 2018 року учні 10-11 класів не зобов’язані вивчати всі предмети. Вони будуть звільнені від вивчення тих дисциплін, які вважатимуть непотрібними у майбутньому. Обов’язковими залишаться тільки шість предметів: математика, історія (України і всесвітня), українська мова і література, фізкультура, іноземна та інтегрований курс природознавства (хімія, біологія, фізика). Та й то в невеликому обсязі – по три уроки на тиждень кожен.

Профільне навчання дає старшокласникові можливість обирати індивідуальну освітню траєкторію залежно від своїх здібностей і планів на майбутню професію. «Технарі» зможуть зосередитися на вивченні математики і фізики, а «лірики» – на літературі і мові. Час на таке «заглиблення» з’явиться завдяки тому, що від деяких «непотрібних» для обраного фаху предметів можна відмовитися. Великим плюсом профільної школи є також те, що вона забезпечує наступність між середньою та вищою освітою, а отже – сприяє підвищенню якості останньої.

Розуміння того, що старша школа повинна бути тільки профільною, є в кожній країні. Розподіл предметів на обов’язкові і за вибором – також загальноприйнята практика.

Відмінності стосуються того, скільки років триває навчання в цій школі (у більшості країн – три-чотири роки) і того, наскільки вільні учні у виборі навчальних дисциплін. Кількість обов’язкових предметів коливається приблизно від трьох до десяти.

Деякі країни (наприклад Франція) з трьох років профільної школи виділяють перший рік на обов’язкове вивчення всіх базових предметів (як у 9 класі) і професійне самовизначення. Лише потім, в 11-12 (за нашою класифікацією) класах школярі вільніше обирають предмети.

Як бачимо, не залишилася осторонь сучасних віянь і Україна. Але що принесе нам нововведення? Адже поки що абсолютно очевидно, що європейська мрія створення суспільства знань страшенно далека від української школи. Остання знаходиться у кризовому стані, у ній немає культу знань. Тому як з 2018 року скористаються свободою вибору ті, хто і зараз не дуже-то прагне вчитися, – також цікаве запитання.

«Якщо ми запитаємо в учнів, чи хочуть вони вивчати хімію, біологію, читати класичні твори на уроках світової літератури, здогадуєтеся, що відповість більшість? Менше вивчаєш – менше домашніх завдань, отже, більше вільного часу. Якщо через 20-30 років віддати на вибір усі предмети, то отримаємо сильних людей, які головою тільки їдять», – читаю на одному з форумів.

Тема окремої розмови – можливості школи щодо організації профільного навчання. Для цього потрібні немалі кошти. Сучасні засоби навчання, приміщення для поділу на групи (якщо школа багатопрофільна), оплата праці вчителів, які ведуть предмети за вибором та спецкурси в додаткових групах (адже часто необов’язкові предмети фінансуються з місцевих бюджетів). Буде гострою і кадрова проблема. Для викладання профільних предметів потрібні не просто вчителі, а висококласні спеціалісти, здатні постійно працювати над собою, бути в курсі наукових досягнень у своїй галузі, фахово розвиватися. Будьмо реалістами – у наших школах таких знайдеться небагато.

 

Чи переймемо досвід Росії?

До слова, у Росії нещодавнє затвердження нового шкільного Держстандарту з подібними до українських ідеями викликало шалений спротив громадськості й бурхливі дискусії. Спочатку, за прикладом США, російським школярам пропонували вивчати лише три обов’язкові предмети, з яких один – фізкультура. «Ми вирощуємо накачаних дебілів!» – гарячкували небайдужі. Під відкритим листом до влади, складеним учителем словесності Сергієм Волковим, підписалося понад 20 тис. людей. В.Путіну (тоді прем’єру) довелося повернути документ на доопрацювання у Міносвіти РФ.

Удосконалений Держстандарт став трохи кращим (шість обов’язкових предметів), але так само викликав дискусії. Якість освіти і так низька, а вільний вибір предметів іще більше її знизить – аргументували опоненти. Однак цей документ таки було затверджено в міністерстві за дорученням того ж таки Путіна прямо в день його інавгурації. А в цей час наївна громадськість готувала правки і пропозиції.

Тут, звичайно, владу Росії, відому своєю любов’ю до демократії, можна зрозуміти. Адже під час дискусій про профільну школу було порушено багато інших важливих питань – від долі єдиного державного іспиту, процедури ухвалення рішень у міністерстві до можливості більш глибоких і системних реформ галузі. У надрах суперечок визріли й запитання до чиновників – а хто винен у тому, що рівень освіти сьогоднішніх школярів так упав? Де всі були і куди дивилися?

Георгій Бовт у статті «Госстандарт дебилизации», опублікованій у «Газета.ru» наводить приклад. «Один знакомый, известный писатель, самоотверженно отдающий часть своего времени преподаванию в школе, коллекционирует «сигнальные» ответы, свидетельствующие о низком уровне даже не знаний – осведомленности наших школьников. Вот его подборка о Ленине (прочитаешь и сразу поймешь: пора хоронить, никто из молодого поколения уже толком и не поймет, что именно захоронят). «Ленин – это математик. Он все метро сделал». «Он был президентом Ленинграда. После смерти Ленина город был назван Петербург». «Он был строг и кровожаден. Во Вторую мировую он был генералиссимусом Русской армии». «Единственное, что я знаю, Ленин выезжал на дачи. Его сопровождала женщина (не помню фамилию), и он ехал на санях или лошадях». «У него была няня Арина Родионовна». «С помощью революции, проплаченной немцами/фашистами, сверг монархию».

Напевне, українські вчителі могли б також навести багато подібних прикладів. Одні лишень результати ЗНО чого вартують.

Тож що принесе Україні нова профільна школа, запропонована у проекті Концепції профільної освіти у старшій школі? Профілізацію чи дебілізацію? Як оптиміст хочу сподіватися на перше. Але як реаліст розумію – дуже багато шансів на друге.

Словом, як завжди все складається суто «по-українськи»: ні в цій школі не варто лишатися, ні в майбутню нема чого потикатися.

 

Адам Стрижнюк

ПроТернопіль