images/stories/logosait.jpg

 

Коли патріотом бути соромно…


Інколи сидячи в соцмережах, ловлю себе на думці, що ми, українці Заходу і Сходу, живемо в різних світах, різних країнах. Прочитаєш якийсь коментар «східняка» – і мороз проходить по шкірі: це ж як треба нас ненавидіти, як треба нелюбити цю країну, щоб так відгукуватися про своїх братів із Заходу.

Нещодавно відкрив для себе цікаву деталь: головними ворогами жителів Сходу країни після активістів Майдану є – не повірите – заробітчани з Західної України. Тобто ті люди, які працюють в країнах Євросоюзу. У всякому разі, такий висновок можна зробити, судячи з коментарів у Facebook, а також висловлювань окремих політиків. Українці, які виїжджають на заробітки в ЄС, збирають ще більше лайливих епітетів, ніж факелоносці партії «Свобода» в день народження Степана Бандери. І якщо негатив на адресу останніх ще пояснимий, то неприкрита ненависть на адресу звичайних роботяг, які часто навіть не беруть участі в українському політичному житті, виглядає явним божевіллям.

Ну чим завинив перед Донбасом який-небудь плиточник з Тернополя, який поїхав класти плитку до Варшави чи Будапешта? Ніякого злочину він не вчиняв, нікого не обдурив, не пограбував, проте ж, у свідомості тисяч людей зі Східної України – він лакей, раб і негідник тільки тому, що отримує зарплату валютою. Та що там прості громадяни... У тому ж дусі зовсім недавно висловлювалися міністр освіти Табачник, губернатор Харківщини Добкін, нардеп Валентин Ландик та інші депутати різних рівнів від Партії регіонів і КПУ.

– Галицькі гастарбайтери! Посудомийки! Прибиральниці! Чистять польські унітази! Підмивають німецьких інвалідів! – пишуть злобні коментатори зі Сходу. Навряд чи в Україні можна знайти інші приклади настільки ж абсурдної, ірраціональної неприязні. Здавалося б, якщо громадянин не чекає допомоги від держави, не сидить на допомозі з безробіття, не йде красти, а сам шукає собі роботу за кордоном, не дивлячись на візові обмеження, його можна тільки похвалити і підтримати. Працювати сантехніком в Чехії, як не крути, і почесніше, і порядніше, ніж грабувати надра в нелегальній шахті під Брянкою, проте ж сантехнік-заробітчанин викликає у тисяч жителів Донбасу хвилю обурення, а нелегальний шахтар – лише співчуття.

Перший – «хитрий вуйко», який не платить податки в Україні, другий – бідолаха, якого життя змусило «лізти в яму». Перший – раб, другий – шахтар-годувальник.

Не важливо, що податки до бюджету не платять обидва, а заробітчанин надсилає в Україну валюту, на відміну від шахтаря, який кує капітали корумпованим правоохоронцям і чиновникам. Ніякі логічні аргументи не можуть побороти ці подвійні стандарти в середовищі східняків.

Плиточники, муляри, доглядальниці, прибиральниці, посудомийки і люди інших професій із Західної України, які не потребують спеціальних знань і навичок, викликають у жителів Донбасу таке засудження, ніби всі вони без виключення мають професорські ступені. Але ось парадокс – громадяни тих же самих професій, які працюють в Україні, сприймаються вже зовсім по-іншому. Прибиральниці і посудомийки з Луганська нікого не обурюють, хоча, загалом-то, виконують рівно ту ж роботу, що й прибиральниці в Італії та Іспанії. Діє цікаве правило: якщо ти працюєш за кордоном в іншій країні – значить ти обслуга і холоп, а якщо наймитував у себе на батьківщині – до тебе немає претензій.

А пояснюється все досить просто. Прибиральниця в Італії за свою працю може отримати 600-700 євро, а прибиральниця в Донецькій школі – 1500 грн. Муляр в Іспанії заробить більше, ніж будь-який луганський шахтар. Доглядальниця в Німеччині отримає за свою працю в 10 (десять!) разів більше грошей, ніж медсестра з Краматорська, що виконує практично ту ж роботу. І само собою, серед цих українських мулярів, прибиральниць і медсестер відсоток ненависників у відношенні до заробітчан завжди стабільно високий.

– Ми на державу працюємо за копійки, а ці вуйки в європах прохолоджуються! – з образою пишуть бюджетники зі Східної України. Їм не пощастило з географічним становищем. Європа від них далека і незрозуміла. Більша частина життя прожита за залізною завісою, яка для них нікуди не зникла і після краху тоталітарної системи. Їм невтямки, що домробітницям та зварювальникам в Європі працювати куди важче, ніж працівникам наших ЖЕКів, які звикли безглуздо просиджувати робочі години і бухати з ранку, тому що «за такую зарплату будут нормально работать только идиоты». Самі вони на заробітки ніколи не поїдуть, хоча, якщо бути об’єктивним, нічим не відрізняються від жителів Західної України. Ті ж навички, ті ж паспорти.

Чи заслужили заробітчани на лайливі коментарі від мешканців Сходу України? Навряд. Хіба винні вони, що держава витрачає мільярди гривень на утримання придворних ЗМІ, вертолітні майданчики для Януковича і роботу роздутого бюрократичного апарату, але ретельно економить на бюджетниках, встановлюючи їм мізерні оклади? Хіба винні вони, що в Україні безробіття? У всякому разі, не більше, ніж жителі Донецької області. Які, до речі, теж активно їздять на заробітки в іншу країну. А раніше, на початку 2000-х, їздили ще більше. І сьогодні в шахтарських містах повно порожніх квартир і будинків, що належать тим, хто працює на московських новобудовах.

Побутова неприязнь до заробітчан, які «миють польські туалети» – це насправді банальна заздрість до тих, хто більш удачливий, легкий на підйом і вміє продавати свою працю дорожче, ніж за неї готові платити в Україні. Праця, до слова – такий же товар, як вугілля або метал, які щосили відправляються на експорт з Донбасу. Чому ж експортувати метал і отримувати за нього євро і долари жителі Єнакієвого або Алчевська вважають справою почесною, а експортувати працю – чимось принизливим і підлим? В обох випадках за кордон вирушають українські ресурси, трудові чи природні, а натомість в Україну надходить валюта. То де ж причина для конфлікту?

Втім, куди більш обурлива позиція чиновників і управлінців. Вони, на відміну від українських зварювальників і слюсарів, прекрасно розуміють сформовану економічну ситуацію і знають про те, чому мільйони людей змушені залишати Україну заради роботи за кордоном. Вони знають, що високе безробіття, низькі зарплати, погані умови праці – їхня (чиновників) безпосередня вина і недоробка. І все одно повторюють настільки милу їх виборцю інсинуацію, під прикриттям якої відмивають бюджетні мільярди.

Чиновник, який скаржиться на те, що в його країні безробіття і низькі зарплати, через які люди змушені виїжджати за кордон або виходити на Майдан, нагадує чоловіка-алкоголіка, який називає дружину, що пішла від нього, шльондрою тільки за те, що не погодилася терпіти побої і запої. Адже це завдяки його нікудишній роботі із його країни змушені виїжджати люди. Це завдяки президенту і прем'єру в Україні немає роботи для тих, хто змушений їхати. Навряд чи в українців був би стимул залишати країну, якби тут вони мали можливість заробляти хоча б стільки, скільки заробляють в Естонії чи Литві. Їдуть від необхідності. Від безвиході. А чиновники, виходить, не тільки не співчувають, а ще й докоряють заробітчанам за власний непрофесіоналізм. Неприкрите скотство!

Гастарбайтери, які поїхали заробляти до Європи, надали Україні велику послугу – вони не поповнили армію злодіїв і безробітних, що сидять на субсидіях і спустошують бідний український бюджет. Вони забезпечили себе самі, і вже тільки за це гідні поваги. Держава нічого не дала їм, і тому не має права нічого від них вимагати. І вже тим більше не мають права їх ображати усякі «дешеві клоуни» і злодюги, які дорвалися до влади і витягують з неї останні соки.

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

P.S. Так склалося, що мого знайомого виховувала не біологічна мати, а її рідна сестра. Та мама, яка біологічна – лишень народила дитину, а потім залишила її напризволяще. І якби не добре серце та чуйна душа її сестри – так і прожив би мій товариш своє дитинство у якомусь занедбаному сиротинцю, про існування якого владні чиновники і взагалі всі ті, хто гордо іменує себе спонсорами-благодійниками, згадують або напередодні великих свят – для самопіару, або напередодні виборів – знову ж таки для самопіару.

Якось ми з моїм знайомим розмовляли «про життя». І я ненароком запитав його, що він відчуває по відношенню до своєї біологічної матері. Його відповідь була красномовною і лаконічною: «Нічого». Ні образи, ні ненависті, ні тим більше ніяких теплих почуттів. Нічого – такий собі емоційний вакуум. І раптом мене осінило: виявляється, те саме «Нічого» я починаю відчувати до країни, в якій живу. Так, вона мене народила, і я їй за це вдячний. А що далі? Вона народила і залишила. Залишила на самоті із цією гнилою системою державної влади, наскрізь просякнутою корупцією, обманом, заздрістю… Вона не дала надії на бодай якісь мінімальні перспективи. І в той самий час я спілкуюся з багатьма моїми товаришами, які полишили цю країну в пошуках кращої долі деінде – і кажуть, що таки цю долю знайшли. Кажуть, що чужа країна, навіть мови якої вони спочатку не знали, стала для них тією необіологічною мамою, яка хоч і не народила, але для якої твоє життя становить найвищу цінність. То за що я повинен любити цю країну? Чи ж не простіше полюбити «чужу матір», яка про тебе ніколи не забуває, яка разом із тобою думає про твоє майбутнє?

Мама не може повернутися до дитини…

Як складається доля тут, в Італії, новоприбулих молодих, дуже молодих людей? Олі всього 23. Не дивлячись на вік, проблеми звалились на цю дитину зовсім недитячі. Спочатку її покинув чоловік з річною дитиною. Потім брат, син батька від першого шлюбу, відсудив половину квартири. І головне, вона залишилась без роботи, коли розгулялася криза. Ось із таким багажем їй якимось чудом вдалось вирватися до Італії.

Приїхала повна надій на швидке вирішення питань і повернення додому. Але життя продовжується й Італія приготувала свої не менш неприємні сюрпризи. Приїхала вона в надії на допомогу сестри. Але і в сестри почалися свої проблеми. Роботи не було. Оля опинилася просто на вулиці.

Криза прокотилась і по Італії, вдарила по середньому класу, якраз по сім’ях, де знаходили наші люди роботу. Почались звільнення, просто відмови у роботі, і не тому що не потрібно більше доглядати за старими та малими, а тому що італійці самі не мають грошей. Ще ускладнила питання з роботою і нова санаторія, в результаті якої непомірно виросли податки і з італійців, які хочуть мати найманих працівників, і з працівників, які хочуть працювати легально. Дехто ризикує, наймає нелегально «нелегалів» і податки не платить, але це ризик, бо штрафи великі, коли тебе спіймають. Але молода людина швидко пристосовується до обставин і має набагато сильніше сподівання на краще. Ось так і Оля безкінечно дзвонила по номерах телефонів з оголошень у газетах, перепитувала наших жінок і нарешті знайшла сім’ю, яка згодилась взяти її без документів. Сім’я молода, чоловік і жінка, обоє лікарі. Двоє маленьких дітей 6 та 4 роки. Зарплата 750 євро. Підйом о 7 ранку, сніданок і діти до школи, батьки на роботу. Оля повинна вичистити і поприбирати всю хату, щоб не було порохів, бо в молодшого хлопчика астма. На першу годину всі з’їжджаються на обід, який Оля має приготувати. Після обіду прибирання на кухні, а потім час доглядати дітей, бо батьки продовжують працювати. О сьомій вечора – вечеря, яку також готує Оля, потім прибирання на кухні і о 10 вечора вона вільна. І так цілий тиждень. Неділя – вихідний. Так і приходять на пам’ять слова з віршу «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти. З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти...».

Отож у неділю вихідний. Оля сама ходить по Риму, відвідує пам’ятники, відомі місця і музеї. Зовсім так, як робила я на початку мого перебування тут. Рідко їздить до сестри в гості. Зараз Оля живе надією на те, що виплатить братові за половину квартири і повернеться додому. Дуже сподівається до кінця року повернутися до дитини. Побачимо, як вийде. Я їй говорила, що тут, в Італії, перші 10 років дуже тяжко, а потім звикаєш. Вона засміялася і побігла до роботи, бо хазяї повернулись скоріше, ніж звичайно...

Спілкуюся з Олею і мені дуже за неї болить душа, а головне, болить душа за Україну, що розпорошує по світу свою чудову молодь.

Лариса СИЧ,

м. Рим

«Цього місяця зароблю на одне вікно, наступного – ще на одне…»

Її обличчя здається по-дитячому відкритим і наївним, але, уважно придивившись, не можна не помітити у її очах невичерпний сум. Сьогодні вона вдруге стала бабусею, довірливим тоном раптом повідомляє Марта (ім'я змінено – ред.), і погляд її теплішає. Насправді цій непоказній жінці лише 50 років, проте втома робить її старшою, Марта, схоже, от-от звалиться з ніг. Утім, коли українка починає розповідати свою історію, слова її ллються рікою. «Я так давно ні з ким не розмовляла по-українськи, – зізнається корінна тернополянка, – що вже почала боятися, що невдовзі зовсім говорити розучусь. Щоб не забути рідну мову, іноді під час роботи сама з собою розмовляю – німці, мабуть, думають, що я несповна розуму», – жартує Марта.

Життя її дійсно важко назвати нормальним: українка вже вдруге на заробітках у Німеччині, обидва рази – нелегально, пише Deutsche Welle. Тридцять років тому, з червоним дипломом закінчивши інститут за спеціальністю інженер-землеупорядник, Марта й уявити собі не могла, як важко складеться її доля. Тоді молода дружина і мама мріяла лише про одне – нарешті мати власну домівку. «Нас було десятеро дітей у родині, ми дуже дружньо жили, любили один одного, а наша мама завжди казала, що це тому, що в нашому домі Господь живе».

Згубна мрія

Після невдалого першого шлюбу Марта знову вийшла заміж, народилася друга дитина. Та проблеми, як виявилося, лише починалися: після затяжної хвороби чоловік втратив роботу, два роки родина не мала чим платити за квартиру і ледь зводила кінці з кінцями. Якось саме по собі 2002 року прийшло рішення удвох вирушити на заробітки в Німеччину, де вже працювали знайомі. Щоправда, після закінчення строку чинності тримісячної візи чоловік Марти законослухняно повернувся додому, до шестирічного сина. Марті ж, яка саме знайшла роботу прибиральницею у великому франкфуртському готелі, він наказав залишатися і заробляти гроші на будинок.

Працюючи день і ніч, жінка знемагала. Навіть подзвонити додому вона боялася, адже поліція часто влаштовує перевірки саме в Інтернет-кафе і переговорних центрах. Якось через неочікувану перевірку на роботі Марті босоніж і без верхнього одягу шість годин довелося переховуватися на даху будівлі. Іншого разу їй вдалося вчасно сховатися в контейнері для сміття. А коли обікрали її квартиру і туди приїхала поліція, жінка кілька днів ночувала то на цвинтарі, то у парку.

Утім, що б не відбувалося, як би гірко їй не жилося, Марта старанно передавала додому гроші. За 10 годин роботи вона іноді заробляла лише 10 євро, за місяць, якщо щастило, – відповідно 300 євро. «Ще трішечки, думала я. Цього місяця зароблю ще на одне вікно, наступного – ще на одне, потім ще на два вікна, ще на кілька дверей. Час летів, роки йшли», – згадує Марта.

Чужа серед своїх

Тим часом чоловік купив і перебудував будинок у районному центрі. От-тільки голос його по телефону звучав все більш відчужено. Лише через п’ять років Марта зважилася повернутися додому з так званим «білим» паспортом. Для цього, пояснює Марта, їй довелося піти в посольство і «здатися», аби отримати нові документи. Усі її думки в цей час уже були вдома: чи впізнає її син, тривожилася жінка.

У незнайомому їй нічному місті Марту не зустрічали. Нарешті добравшись за адресою, яку дав їй чоловік, і ледь переступивши поріг, жінка зрозуміла: їй тут зовсім не раді. Розповідати про те, що було далі, Марта не хоче, ненароком згадує лишень, що, як тільки закінчилися привезені нею гроші, життя в омріяному нею будинку перетворилося на пекло. Чоловік не давав грошей навіть на харчі. Знайти роботу і без того знесиленій Марті не вдавалося: працедавці відмовляли, посилаючись на її вік. Стан її здоров'я дійсно погіршувався з кожним днем. Тож, в черговий раз отямившись після побоїв п’яного чоловіка в калюжі власної крові, вона вирішує тікати…

«Покладатися можна лише на Бога і на себе»

З січня 2009 року Марта знову нелегально живе і працює у Німеччині, звідки передає гроші і речі 15-річному сину, який залишився жити з батьком. Друзів на чужині у Марти немає. Співвітчизникам вона взагалі не довіряє після того, як одного разу «рідні українці» здали її поліції: «утікала в чому була», жаліється Марта. «Я працювала у німців, які щиро намагалися мені допомогти, а от добрих українців я поки не зустрічала», – жалкує жінка. У Німеччині вона навчилася розпізнавати, хто є хто.

Про своє майбутнє глибоко віруюча українка не розмірковує, покладаючись «лише на волю Божу», але боїться, що довго вона більше не протягне. Лікарі поставили їй діагноз – рання стадія раку. «Я ходила до сербського лікаря, але він лише продав мені купу якихось дорогих ліків. Потім мене оглянув німецький лікар. Він сказав, що ще ніколи не зустрічався з таким у своїй практиці, але зрештою зміг допомогти мені», – розповідає Марта. Зараз їй, нібито, легше, але, як буде далі, не відомо. Дається взнаки і психічна напруга: жінка, за її словами, вже давно не може спокійно спати і впадає у паніку, почувши на вулицях великого міста звук поліцейських чи пожежних сирен.

З дня у день, починаючи з 4-ої ранку, Марта трудиться, виконуючи найбруднішу роботу і щохвилини ризикуючи бути затриманою, але про своє рішення поїхати з дому не шкодує. Пробачити собі вона не може лише одного, тихенько хлипає жінка: «Я завжди думаю, скільки разів я не приголубила свою дитину, скільки разів я не змогла вислухати його переживання…» Вона живе надією одного дня знову побачити своїх дітей – успішних, щасливих, здорових. Дітей, які не повинні повторити її долю.

 

Підготував Адам Стрижнюк


Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер