images/stories/logosait.jpg

 

Існування за бортом життя

Заробітчанська історія

Сьогодні до мене зателефонувала подруга Валя. Розповіла, що тільки-но говорила зі своїми, і раптом, її наймолодшенька, Діана каже: «Я люблю тебе, мамо!». Жінка не витримала і заплакала. Ніби нічого особливого не почула, але як нам тут потрібні оці щирі слова!

Дітям важко без нас, ми це розуміємо. Коли мама вдома, поряд, то цього й не помічаєш, це звично. Здається, що так буде завжди. Адже з нею так просто, легко і зрозуміло. Всі проблеми вирішуються швидко, наче самі собою. Але ось мама поїхала в далеку Італію – і діти раптом відчули, як її бракує... Хочеться порадитися, бодай пригорнутися, як у дитинстві, відчути дотик до твоєї голівки. Але мами нема... Вона далеко, вона теж мучиться і телефонує додому без кінця: «Як ви там, мої дорогі? А чи всі здорові?».

Заради них, кровиночок, ми мучимося тут, бо це існування життям не можна назвати. Можливо, помиляємося, але чомусь свято віримо, що саме так допомагаємо нашим дітям! Скільки таких історій можна почути. Тисячі! Наші покинуті діти одружуються без нас, народжуються онуки, яких ми не бачимо. Помирають наші батьки, так нас і не дочекавшись... Ми – наче за бортом життя! Здається, голова не витримає і лусне від усіх цих думок!

Але, але... Валя одного разу зізналася: «Так змучилася вже.. не можу.. Але мушу допомагати дітям, бо хто їм іще допоможе?» І дійсно, батько покинув двох своїх дочок ще маленькими і ніколи не цікавився їхньою долею. Про жодну фінансову допомогу й мови не було. Минули роки, виростила Валюша своїх красунь сама. А потім поїхала в Італію, щоб допомогти їм придбати житло – старенька хата тісною стала.

Тут у Мілані отримала вона звістку – старша донечка одружується! Валя раділа, але ще більше плакала через те, що живе далеко і не зможе благословити свою донечку до шлюбу. А потім молодій бабуні Валі передали фотографії симпатичного пухкенького карапузика. Внук! Перший! Яка це радість! Кажуть, що перший онук, як перша дитина. Ця маленька дорога істота додала сил жінці. «Тепер я мушу триматися, і не лише для дочок, а ось для цього буркунчика». Валя передала маленького пластикового велосипедика, і тепер онучок, бурчачи щось, освоює новий «транспорт». А нагородою є слова доньки, що малятко весь час говорить: «Баба, баба». Яке це щастя для бабусі!

Валя розповідає, як часто говорить з фотографією онука. Особливо вночі, коли стара сеньйора не спить і жінці не дає. «Я йому розповідаю, що люблю його дуже, дуже хочу побачити. Скоро приїду, лише отримаю, нарешті, документи». А малятко дивиться весело з фотографії, сміється беззубим ротиком і наче промовляє: «Я люблю тебе, бабусю».

Ми всі, навіть не хотячи цього, поклоняємося грошам. Ми наче хворі судомно рахуємо, скільки ще років треба мучитися, аби «було добре». А добра чомусь нема. Отримуємо гроші, але втрачаємо щось більше, чого не купиш ні за які гроші: життя наших дітей проходить без нас... З часом втрачаємо здоров’я та зустрічаємося із розпачем: «Скільки ж іще тих грошей треба?!»

Може, слід зупинитися? Але це життя, як азартна гра, затягує людину.

Такі прості слова «Я люблю тебе, мамо» набувають особливого змісту. У них все – підтримка, пам’ять, чекання, вдячність, розуміння пожертви матері заради дітей.

Я бажаю усім нам частіше чути ці чарівні слова: «Я люблю тебе, мамо!», «Ти – найкраща», «Приїжджай по-швидше!». Адже вони – визнання нашого із вами материнського подвигу.

Валентина СЛОБОДЯН,

м. Мілан

Українське заробітчанство в цифрах і фактах

Державами, до яких торік громадяни України виїжджали найчастіше, є: Росія – 6,1 млн осіб, Польща – 4,2 млн, Угорщина – 1,8 млн, Молдова – 1,3 млн, Білорусь – 0,9 млн, Словаччина – 262 тис, Туреччина – 177 тис, Румунія – 116 тис, Чехія – 97 тис, ФРН – 96 тис. Більшість із них їхала на заробітки.

За даними Всесвітнього форуму українців, загальна кількість українських заробітчан – сім мільйонів. За офіційними ж даними, нині за межами України працюють аж (!) 221139 її громадян.

За експертними оцінками, українці, які виїхали за кордон, заробляють понад 2 млрд грн на місяць, тобто близько 400 млн доларів США. Більша частина цієї суми повертається в Україну.

Україну залишають і діти заробітчан

Українські заробітчани, які вже пропрацювали у певній країні кілька років і адаптувалися, намагаються забрати своїх дітей до себе

Подібних прикладів щоразу більшає, але існує проблема: для таких дітей бракує українських шкіл з п’ятиденним навчанням. Приміром, у Португалії діє тільки одна, ще є такі навчальні заклади у Чехії та Греції. А от суботні українські школи лише допомагають українським дітям краще адаптуватися і не забувати українське коріння.

Утім, найбільша проблема, на думку дослідників, виникає з дорослими дітьми 17-18 років, які важко вливаються в суспільство і не мають можливостей вступити до іноземного вузу. Для них треба створювати окремі пансіонати. Тому дітей краще забирати ще у молодшому або підлітковому віці, бо це менше травмує їхню психіку.

Роблячи вибір між варіантами забрати чи залишити дитину в Україні, фахівці радять однозначно – забирати. Водночас вони визнають, що хвиля еміграції, яка буде викликана в такий спосіб, буде згубною для України, адже люди виїздять вже сім’ями, що означає відсутність стимулу для повернення.

Зі свого боку психологи б’ють на сполох, адже у дітей, які залишаються надовго без одного чи обох батьків, не формується модель їхніх майбутніх сімей, і ця проблема невдовзі гостро стоятиме перед українським суспільством.

За різними підрахунками на заробітки з України виїхали від 4,5 до 7 мільйонів осіб. 70% з них перебувають за кордоном нелегально. Кожна заробітчанська сім’я у західноукраїнських селах залишила в середньому 2-3 дітей.

Чверть українських селян кидають домівки і їдуть на заробітки

Кожен четвертий житель українського села виїжджає на заробітки в інші населені пункти чи закордон. Про це свідчать результати соціологічного дослідження «Соціально-економічний стан українського села», проведеного Інститутом Горшеніна.

Так, більшості жителів українських сіл (76,2%) не доводилося виїжджати на заробітки. При цьому чверть сільських жителів (23,8%) виїжджають на заробітки. З них заробляють у містах Україні більше 11,0% опитаних, 6,7% респондентів виїжджають до Росії, а 6,5% – до Європи. В інше село з метою заробітку виїжджають 1,9% респондентів, в іншу країну світу – 1,1% сільських жителів.

З тих мешканців села, які виїжджають на заробітки, раз на рік і рідше роблять це 34,2%. Щодня відправляються на заробітки 21,8%, кілька разів на рік – 14,9% респондентів. Виїжджають на заробітки раз на місяць і частіше 11,5% сільських жителів.

З тих мешканців села, які виїжджають на заробітки, 37,7% залишають рідне село на строк кілька місяців і більше. Проводять на заробітках місяць і більше 17,0% респондентів, до тижня – 6,7%, до місяця – 6,5% опитаних. Виїжджають на заробітки строком на один день 21,8% жителів українських сіл.

Всеукраїнське дослідження «Соціально-економічне становище сучасного українського села» було проведене Інститутом Горшеніна спільно з тижневиком «Коментарі» за підтримки керівника групи компаній «Авангард» Олега Бахматюка з 28 березня по 15 квітня 2011 року.

«У Римі ми бомжували і ледь не померли від голоду»

Нещодавно я побувала в невеличкому італійському містечку Гуссаго. Тут на заробітках уже понад 10 років перебуває моя мама Лариса. За площею і кількістю жителів містечко нагадує наш райцентр. Хоча дороги тут набагато кращі. Доглянуті дворики, невеличкі акуратні або ж величезні кам’яні, здається, ще середньовічні, будинки. За високими мурами знаходяться фазенди з виноградниками, декоративними вічнозеленими насадженнями.

 

Iталійці дивуються, що в нас є телефон і телевізор

Моїй мамі пощастило. Вона потрапила на роботу в інтелігентну сім’ю. Двоє стареньких людей: вчителька і музикант, який 60-й рік грає на органі в місцевому костелі. Жінка 12 років прикута до ліжка, їй потрібен постійний догляд. Держава забезпечує стареньких усім необхідним, а пенсію вони мають достатню, щоб утримувати доглядальницю. Щомісяця отримують ще й матеріальну допомогу – ліки і гроші. В Італії я не бачила замучених, нещасних, замотаних у хустки бабусь, хоч довгожителів у Гуссаго чимало. Вони їздять велосипедами, мопедами, автомобілями та у свої 80 і більше років щовечора збираються з друзями пограти в карти. Пенсіонерки крутять зранку традиційні «парманенти» (кучері), ходять на підборах, п’ють вино.

Мамині підопічні не принижують її та не морять голодом. «Навіть було таке, що годували мою подругу, – розповіла мама. – Наталя працювала в дуже багатій сім’ї, яка знущалася з неї. Це, на жаль, трапляється досить часто. Мене дивує й обурює те, що Україну італійці сприймають майже як країну... африканську. Пригадую, якось до нас прийшли двоє молоденьких дівчат, які здійснювали перепис населення. Дізнавшись, що я з України, поцікавилися, як я спілкуюся зі своїми близькими. Почувши, що я розмовляю по телефону, запитали: «А хіба в Україні є телефони?» Також їх дивує, що в нас є телевізори та комп’ютери. Коли я тільки приїхала, більшість італійців про Україну взагалі не чула».

 

Сеньйора замикала холодильник на ключ

Колишній українці Людмилі Самойленко, з якою я зустрічалася, пощастило менше, ніж моїй мамі. Вона приїхала до Італії ще 1997 року, коли вдома припинили платити зарплату.

– Жити треба було на щось. Без чоловіка і з двома дітьми викручувалася, як могла, – пригадує пані Людмила. – Спочатку поїхала до Греції, де знайомі знайшли мені роботу. Але під час першої ж перевірки документів отримала депортацію. Як виявилося, у декількох наших «туристів» були підроблені паспорти, і через це в країну не пустили нікого. Ми поїхали до Італії й опинилися в незнайомому приморському містечку Бріндізі на півдні країни.

– Важко передати, який нас охопив відчай, – зітхає жінка. – Дехто одразу ж поїхав додому. А я з двоюрідною сестрою Ольгою потрапила в пастку до шахраїв: віддавши так званому «агентству» з пошуку роботи останні гроші, залишилися без копійки. Тому вирушила до Риму. Але там нас, звісно, ніхто не зустрів і не забезпечив роботою. Так ми опинилися на вулиці – без знання мови та даху над головою. У таких умовах промучилися в Римі більше місяця. Якби не допомога організації при католицькій церкві, могли б померти з голоду. Нас непогано годували, хоча ночувати доводилося на вокзалі. У Римі ми бомжували. Тут і познайомилися з багатьма заробітчанами з України, яких також привела сюди бідність. Повертатись додому було страшно, тому що там на нас чекали злидні і борги, але й тут роботи не було.

Нарешті Людмилі та її сестрі Ользі усміхнулася доля. Незнайома жінка з Молдови порадила їм поїхати на північ Італії. Навіть придбала за власні кошти квитки на потяг і сказала, до кого звернутися в пошуках роботи. Так сестри потрапили в туристичне містечко Ізео. Там «наших» ще майже не було, отож з’явився шанс знайти роботу.

– Я дуже щаслива, що потрапила сюди, – запевнила Людмила. – Тут неймовірної краси озеро і чисте альпійське повітря. А ще тут я нарешті знайшла роботу. Отримувала хорошу зарплату – навіть більше, ніж платили нашим жінкам у Римі. Проте у перші роки було дуже важко. Працювала, як ми самі називаємо себе, «бабасіттером». А це означає, що ти цілком залежиш від хворої та скупої італійської сеньйори. Принаймні я працювала саме в такої. Було важко і морально, і фізично. Жінка практично не давала мені їсти. Вона замикала холодильник на ключ, який носила на шиї. А продукти видавала рівно на одну порцію. Спати доводилося біля неї, до того ж, з увімкненим світлом.

Така заробітчанська доля спіткала не лише Людмилу. Більшість українських жінок, з якими я розмовляла, знає, що таке бути наймичкою у заможній італійській сім’ї. Комусь пощастило більше, комусь менше. Але й повертатися додому вони не хочуть.

Аліна ПІДОПРИГОРА,

газета для українців Італії (www.gazetaukrainska.com).

Мої найкращі роки втрачені в Італії

Здається, що це було вчора. Був тихий липневий день, легенький вітерець нагнав дощу. Я збирала сумки і не знала куди їду, до кого потраплю. Перший рік було дуже важко. Не знала мови, їхнього менталітету, традицій. Виснажувала туга за рідною домівкою. Впоратися з тугою мені допомогла італійська родина. Працювала в сім’ї, доглядала стареньких італійок. Я прижилася, вони гарно ставилися до мене. Коли мені було важко – співала церковні та українські пісні. Вони слухали мій спів і говорили, що мені потрібно записатися на ТБ. Швидко летіли дні, місяці і роки. Незчулася, як я вже восьмий рік в Італії.

Свій п’ятдесятирічний ювілей зустрічала на Апеннінах. А думала, що буду святкувати вдома. Закличу своїх дітей, онуків, родину. Покличу однокласників, першу вчительку. Їх так мало залишилося . Пам’ятаю всіх поіменно. Колись ми будували з чоловіком хату, так хотіли, щоб до нас приходили в гості друзі. Але…

Гірко печуть роздуми мою душу. Роздумую над усім, аналізую. Зробила підсумок свого прожитого життя. Хочу зрозуміти, де я помилилася. Чому з такою освітою та досвідом керівної роботи я опинилася в чужій державі і в чужій хаті?

Життя іде, прокрадається старість. Але дякую Богові за все. Встаю зранку і прошу: «Господи, благослови мені цю нинішню роботу і всім нашим жінкам, що працюють так, як я». Прошу в Бога сили повернутися, бо і там я чужа, і вже вдома відчуваю, що не своя. Усі найкращі мої роки втрачені в Італії…

Мирослава ІВАНЮК,

Гроссето (провінція Тоскана), газета для українців Італії (www.gazetaukrainska.com).

Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер