images/stories/logosait.jpg

 

Звідки взялася наша меншовартість?

Звідки взялася наша меншовартість?

Через півроку наша держава відзначить річницю своєї незалежності. Уже двадцять третю. На жаль, і нині економічні негаразди і певний духовний регрес дають про себе знати. А зі сходу лунають голоси про нездатність українського народу до державного життя, про відсутність основ для політичного та суспільного будівництва, про безвихідь, з якої для українського суспільства нема ніякого іншого виходу, крім поступового розчинення в нових умовах центризму та унітаризму «старшого брата». Це і є так званий комплекс української меншовартості (малоросійства), коли українці продовжують вірити у байку про «спільну колиску» трьох братніх народів, з яких російський – найстарший, а отже, він і тільки він спроможний побудувати державу. Але, як відомо, проти правди не попреш і вкотре ця правда – історія.

Ще 200 років тому відомий російський історик М.Карамзін у своїй 12-томній «Истории государства Российского» назвав Київ «матерью городов российских». Але ж достеменно відомо, що назва Київська Русь не є історичною, оскільки колись існувала держава Русь. «Київською» її назвали вже самі історики, зважаючи на те, що Київ завжди був центром цієї держави. Отож Русь спочатку сформувалася на основі населення Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі сучасної української території. Але як тоді пояснити твердження Карамзіна? Це непорозуміння знайшло легке «вирішення» у працях М.Погодіна – він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни(!) і лише після татарського погрому столиці у 1240 році вони були змушені емігрувати на свою сучасну територію – у межиріччя Волги та Оки. У цей час спустошену Київщину почали заселяти українці, що прийшли туди з Галичини та Волині.

Фактично ця антинаукова концепція обґрунтовує ідею того, що Київська Русь – перша російська держава, але тоді вона (концепція) просто абсурдна, оскільки в такому випадку російська державність з’явилася на два сторіччя раніше від самих росіян, етногенез яких почався лише в XI ст. Слід зазначити, що цю «концепцію» аргументовано спростували видатні українські вчені М.Максимович і А.Кримський.

Зважаючи на тиск незаперечних фактів, російська історична наука вже у радянські часи була змушена дещо пом’якшити відверто шовіністичну гіпотезу Погодіна і для цього було вигадано нову концепцію: Київська Русь – спільна колиска трьох братніх народів.

Ця так звана «теорія» не просто фальшива, вона навіть суперечить здоровому глуздові. Цілком правий відомий український історик та мовознавець Г.Півторак, який відзначає: «Образ «спільної колиски» невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці».

Хід аргументації прихильників цієї теорії досить банальний: якщо Київська Русь не російська держава, то вона у такій же мірі і не білоруська, і не українська. У такому випадку з’явилася потреба в обґрунтуванні твердження (воно ще недавно було непорушною аксіомою) про існування своєрідного етносу (народу) – давньоруської народності, з якої, після її розгрому монголо-татарами, утворилися три окремих народи: російський, білоруський і український. Тут варто лише замислитися, чи міг існувати єдиний давньоруський етнос, якщо територія Русі сягала на півдні – Чорного моря, на заході – Вісли, на півночі – Балтії, а на сході – Клязьми. Зауважте, ця територія була заселена дуже нерівномірно. Крім того, окремі її частини розчленовувалися широкими і практично непрохідними лісами та болотами. Чи могли східні слов’яни за таких умов відчувати себе єдиним народом? Можливо, це відчували князівські урядовці, котрі час від часу подорожували по всій країні, збираючи податки чи виконуючи якісь інші функції державних службовців. Але ж хіба урядовці складають весь народ? У цей час основна маса населення, яка фактично й формує народність, у кожному регіоні мала «свою» територію, тут існувало її (маси населення) глибоке історичне коріння, тут змінювалися покоління, формувались звичаї і традиції. Зрештою, чи могли, наприклад, поляни перейматися клопотами новгородців? Ймовірно, що вони навіть не знали про існування одні одних взагалі. Мало того, до складу Русі одних лише слов’янських племен входило півтора десятка, а окрім них ще й балти, угро-фіни, тюрки.

Деякі «історики» звертають увагу ще й на те, що назва народу, який створив державу Русь, поширилась на всі підвладні Києву землі, але хіба це може свідчити про наявність у населення держави етнічної єдності? Російську імперію, наприклад, навіть після 1917 року називали просто Росією, але ж від цього всі її мешканці не стали росіянами.

Загалом же мусимо констатувати, що у концепції «спільної колиски» радянські ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики партійного керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства (що, власне, й відбулося насправді) робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, а й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього (аж ніяк не «братнього») народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зигзаг, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів у єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості.

На жаль, ще й сьогодні багато українців продовжують вперто вірити у всі ці історичні міфи. Схоже, що справді ліквідаторські заходи спочатку російського, а згодом і радянського керівництва стосовно української культури, репресії проти українських діячів, зросійщення національної інтелігенції, позиція лінгвоциду української мови, вироблена російською думкою, таки загальмували становлення української національної самосвідомості і породили таке негативне явище як комплекс української меншовартості. З цього приводу доречну думку висловив видатний український історик М.Грушевський. Він поділяв корінне населення України на три, ворожі одна одній, категорії: малороси, хохли й українці.

«Малороси, – писав він, – знають, що вони українці, але говорять російською чи польською мовами і борються з усім українським, бо бояться й ненавидять свій народ. Хохли ж говорять мішаною українсько-російською чи українсько-польською мовами, їм байдуже, якої вони національності. Так само, як байдужа їм доля України і всього українського. Що ж стосується українців, то вони знають і люблять рідну мову, історію, народ, його віру і звичаї, роблять усе залежне, щоб повернути українцям волю і незалежність».

Разом з тим, крім яничарів та лизоблюдів, Грушевський вбачав в українській «стихії» – «народ, народне море, вічно юне, вічно обновлене, повне безконечного багатогранного та дорогоцінного змісту, обдароване давньою силою самозбереження – не приймає в собі нічого нечистого, відкидає все мізерне»…

***

Події останніх двох місяців на Майдані у столиці і в багатьох інших містах, на щастя, говорять на користь останньої цитати. Але те, що відбувається зараз на Сході країни, змушує вкотре замислитися над поняттями «хохла» і «малороса». Але про це – в наступному матеріалі: «Хочеш жити краще – убий в собі йолопа».


Адам Стрижнюк

Хочеш жити краще – убий в собі йолопа


«У світі стільки йолопів, а ви влаштовуєте вільні вибори...»

(Томас Карлейль)


Ми не хотіли публікувати цього матеріалу. Для багатьох він – доволі образливий. Але промовчати зараз – значить пошкодувати про це згодом. Бо події останніх днів в Україні, зокрема в її східній частині, таки змушують вдатися до публікації. І погодьтеся: в той час, коли українці Заходу, Центру і Півночі готові пожертвувати своїм життям (і, на жаль, жертвують, бо маємо на Майдані уже декілька підтверджених смертей!) заради кращого майбутнього своїх дітей і внуків, українці Сходу і Півдня за сотню-другу гривень їдуть до столиці, «шоб поддєржать дєйствующую власть», а їхні діти, яких у народі прозвали «тітушками», з битами в руках ходять вулицями міст-мільйонників і під прикриттям «правопохоронців» б’ють і трощать всіх і вся на своєму шляху. Чому так відбувається? Чому один українець – свідомий свого покликання громадянина й патріота, а для іншого це покликання зводиться до 100 гривень в дірявій кишені?

За часів СРСР ми страшенно прагнули демократії. І ось вона прийшла. З 1991 року ми обираємо собі Президента, якого хоче більшість, обираємо Верховну Раду, таку, яку хоче більшість. Потім Президент, якого обрала більшість, призначає некомпетентний (як пізніше виявляється) уряд, і уряд цей прямує у відставку...

Тим часом обрані більшістю народу депутати приймають такі закони, яких не може виконувати ні більшість народу, ні його ж таки меншість, а всю решту часу ці обранці самовіддано працюють над вдосконаленням цих законів. Папери пишуться, руки жестикулюють, кнопки натискаються, прапорці майорять. А все стоїть на місці. Чому ж так відбувається?

Все тому, що демократія і такий її атрибут як вільні вибори – це далеко не панацея від наших проблем. Слід визнати, що в нас є певні ілюзії щодо нашої більшості. Ми подивилися на США, побачили, як вільно і щасливо вони живуть, якими багатими і сильними є демократичні країни, і вирішили: ось нарешті ми знайшли розв’язання всіх наших проблем – вільні демократичні вибори. І якось само собою вирішилося, що те, чого хоче більшість, буде найкраще.

Аж гульк! Від наших очей сховалась одна обставина: демократичні країни процвітають не тому, що в них більшість обирає собі уряд і президента, а тому, що в них йолопи на даний час становлять меншість.

А хто ж вони такі, йолопи? Журналіст Ігор Ткаленко розповідає: «Один голова правління місцевої філії великого українського банку переповів мені таку історію. Приїхала до них делегація чи то з Німеччини, чи то зі США ознайомитися з можливостями співпраці. Всі представники, які приїжджали до них раніше, мило усміхалися, навіть пили горілку, потім поверталися на батьківщину і зникали без жодного сліду. Тому на прощальному фуршеті мій співрозмовник, мало не вхопивши за лацкани того іноземця, запитав: «Прошу вас, поясніть, чому ніхто не хоче з нами співпрацювати, чому всі тікають і ніхто не повертається?» Той уважно подивився на нього і запитав у відповідь: «Слухайте, чому ви весь час брешете?»

Йолопи – це люди, які говорять неправду і думають, що цього ніхто не помічає.

Йолопи – це ті, що дають дітям приклади поганої поведінки. «Яка жахлива молодь!» – дивуватимуться вони потім.

Йолопи – це ті, що напиваються або вживають наркотики, щоб розслабитися.

Йолопи – це ті, що матюкаються, бо їхні голови набиті половою.

Йолопи – це, як на мене, навіть ті, що курять. Бо дві години на день йде на паління, ще дві – на те, щоб заробити на сигарети, ще дві години на день треба працювати на ліки від сигарет, а ще дві години доведеться лікуватися.

Нація йолопів працює на тютюн. А коли п’ятнадцятирічна донька закурює у присутності батьків, йолопи кліпають очима і чухають потилицю. «Да-а...» – кажуть вони.

Йолопи – це ті, що зраджують свою дружину чи чоловіка, а потім дивуються, що хтось зрадив і їх.

Йолопи – це ті, що пасуть очима чужих жінок, а потім позичають гроші на ліки від сифілісу, обурюючись: «Чому саме я, а не Микола?»

Йолопи – це ті, що за гроші йдуть на злочин, топчучи свої переконання. Йолопи не мають переконань, які будуть обстоювати до смерті.

Йолопи – недобрі, сміються над іншими, розпускають плітки, ворожать на картах, чаклують і читають гороскопи. «Ми розлучилися, бо вона Бик, а я Баран», – кажуть вони. Йолопи забобонні.

Йолопи постійно запізнюються. Можуть пообіцяти і не виконати.

Йолопи не патріоти. Вони не поважають свій народ і не люблять своєї батьківщини. Вони невдячні й безперестанку нарікають.

Йолопів не поважають у світі.

Йолопи – нещасні. На їхніх обличчях смуток. «Як нам бути радісними, коли у нас стільки проблем?» – нарікають вони.

Йолопи вважають себе хитрими, але вони завжди обдурені.

Йолопи мовчать, коли в їхній присутності чиниться злочин. «Моя хата скраю», – думають вони. А потім і їхніх дітей убивають чи ґвалтують.

Кого, ви думаєте, оберуть йолопи на наступних виборах?

Скажете, що все це – неправда. Якби ж то…

За 20 років незалежності ми зробили 40 млн. абортів. Майже 80% перших вагітностей в Україні переривається абортами. Тобто ми самі знищуємо практично всіх наших первістків – силу і красу нації.

Ми виробляємо найбільшу кількість дитячої порнографії. Ми лідируємо у розповсюдженні СНІДу, венеричних хвороб, туберкульозу, наркоманії. У нас найбільша кількість безпритульних, покинутих дітей, сиріт, а також дітей, народжених поза шлюбом, та дітей, що виховуються в неповних сім’ях. За рівнем дитячого алкоголізму ми недосяжні у світі.

Відсоток розлучень у нас один із найбільших.

І після цього ви будете мені говорити, що наша більшість, яка сама обирає своє майбутнє, шляхетна й інтелігентна?


Підготував Адам Стрижнюк

Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер