До війни – лише крок?..

Вівторок, 18 березня 2014, 08:32

Коли цей номер вийде в друк, уже стануть відомими результати так званого референдуму, який був запланований на неділю, 16 березня, у Криму. Взагалі-то, вони (результати) уже відомі – і всі прекрасно розуміють, що «за» приєднання до Росії «ВЖЕ проголосували» понад 70% кримчан. А недільна акція – це банальне окозамилювання «для приличия». Однак референдум – це ще не найстрашніше, що нас чекає. Не хочеться бути песимістом, але попереду в Криму (і, не дай, Боже, по всій Україні) – море крові. Причому найбільше постраждають саме ті люди, яких російські війська нібито прийшли «спасать». Скажете, що це – нереально? Ох, погано ж ви знаєте методи роботи російських спецслужб. А вони – ці методи – були напрацьовані ще дуже давно.

Саме так: все, що ми сьогодні спостерігаємо в Криму, вже колись було! Все це відбувається не вперше, і багато-хто з українців старшого покоління особисто в ці дні переживають класичне дежавю. Адже абсолютно те ж саме, наче під копірку, відбувалося 24 роки тому – в січні 1990-го року – в Баку, в столиці тоді ще Радянського Азербайджану. Ті ж брудні методи Кремля, та ж блюзнірська брехня з екранів центрального телебачення, те ж нехтування життями своїх власних громадян і використання людей в якості жертовних пішаків у своїх геополітичних цілях.

На жаль, тоді абсолютна більшість радянських людей (та й, втім, іноземців також) поставилися до скоєного в Баку жахливого злочину проти народу з байдужістю і навіть, перебуваючи під зомбуючим впливом офіційної кремлівської пропаганди і в умовах відсутності в той час Інтернету та соціальних мереж, виправдовували дії «доблесних» радянських військ, оскільки простодушні громадяни вірили всьому, що їм говорили з екранів телевізорів і про що писалося в газетах. Вони дійсно думали, що армія прийшла рятувати людей, a газети брехати не можуть.

Тому тверезомислячі люди, коли сьогодні спостерігають за подіями в Криму і за його межами, і читають новини як однієї, так і іншої сторони, самостійно аналізуючи і зіставляючи факти, жахаються від приголомшливої подібності подій, методів, технологій, пропагандистських заготовок.

Як і сьогоднішня Україна, яка взяла курс на остаточну незалежність, Азербайджанська РСР в ті дні стояла на порозі перших вільних виборів до Верховної Ради республіки, на яких очікувалося, що найпопулярніший тоді Народний Фронт Азербайджану (НФА) займе майже всі місця в парламенті. НФА не робив особливого секрету з того, що найпершою постановою нового складу Верховної Ради в перший же день її роботи буде відновлення державної незалежності Азербайджану шляхом прийняття конституційного акту про вихід зі складу СРСР, а другою – оголошення дати референдуму для всенародного підтвердження даного рішення. Це було частиною передвиборної програми, а результат виборів в умовах колосальної популярності НФА і обнулення авторитету Компартії АзРСР, був вирішений наперед.

Це знали і в Політбюро...

Повторюю: йдеться про кінець 1989-го – початок 1990-го року. До того часу минуло всього лише кілька місяців з падіння Берлінської стіни, і навіть в Прибалтиці поки ще не настільки голосно і відкрито звучали голоси про незалежність. А тут раптом Азербайджан з його багатющими запасами нафти і газу наважився заговорити про незалежність! Чи могли Красна Площа і Луб’янка дозволити подібне, якщо навіть сьогодні Кремль, через майже чверть століття після розпаду СРСР, все ще не знаходить собі місця від рішучості українського народу взяти курс на євроінтеграцію? Риторичне, однак, запитання.

Виборча кампанія повинна була розпочатися в перших числах лютого 1990-го року, і Михайло Горбачов розумів, що якщо вибори не скасувати, то перемога НФА буде стовідсотковою, і слідом за Азербайджаном про незалежність оголосять республіки Прибалтики. А далі настане ефект доміно. Тому потрібен був показовий урок усім, хто задумав вийти зі складу СРСР. Скасувати вибори можна було тільки в тому випадку, якщо ввести в країні надзвичайний стан. Але на якій підставі?

Потрібна була кров, потрібні були оглушливі кадри по телевізору, після яких «трудящі» самі попросили б ввести «обмежений контингент доблесної армії» для виконання благородної місії. Але проливати кров своїх громадян у Прибалтиці було ризиковано, адже це все-таки Європа, і санкції проти СРСР були б набагато серйознішими. Однак і спокійно спостерігати, як на очах розпадається Союз, Політбюро теж не хотіло. Значить треба було починати з Азербайджану.

Як і сьогодні в Україні, з грудня 1989 року до Баку почали прибувати співробітники КДБ СРСР. Мета одна: організувати провокації, на рівному місці штучно розпалювати ситуацію, щоб створити видимість появи загрози безпеці громадян і стабільності. Переодягнені у цивільну форму співробітники КДБ СРСР, «косячи» під азербайджанців, приїжджали на машинах без номерів до місць скупчення бездомних азербайджанських біженців з Вірменії, роздмухували серед них конфлікт і потім швидко кудись зникали. Їхні дії були напрочуд стандартними, але тоді ще ніхто не міг зрозуміти, хто були ці люди.

13-14 січня 1990 року переодягнені в цивільний одяг співробітники КДБ влаштували погроми серед вірменського населення Баку. Самі азербайджанці – жителі воістину багатонаціональної столиці – намагалися самостійно протистояти цим провокаціям ззовні і рятували своїх вірменських сусідів, ховаючи їх у себе вдома. На очах десятка бакинців кілька покидьків недалеко від кінотеатру «Шафаг» на проспекті Леніна прямо навпроти відділення міліції демонстративно лінчували якусь бабусю, в той час як солдати союзних Внутрішніх військ, які стояли поруч, спокійно дивилися на все це і не зупиняли огидну вакханалію. Ці покидьки були немісцеві, кожен бакинець, придивившись до них, міг безпомилково визначити, що це якісь «гастролери» (приблизно, як сьогодні в Криму «люди в зеленому» без розпізнавальних знаків).

За два дні було вбито 55 осіб, в основному вірменської національності. Жоден погромник, звичайно, затриманий не був (дивно?!). Всі вони благополучно зникли так само раптово, як і з’явилися. Міліція і внутрішні війська демонстративно не діяли, зате – а ось тут, будь ласка, увага! – вечірні випуски новин і всі центральні газети акуратно повідомляли про кожного вбитого городянина, а відеорепортажі містили якісь підозрілі кадри нібито з вулиць Баку, хоча самі бакинці не могли впізнати цих місць. У суспільстві старанно створювався потрібний психологічний фон, який потім виправдає введення в Баку надзвичайного стану під оплески радянських людей.

Ось і сьогодні ми чуємо, що до Криму прибули 4 вантажівки з кадировськими відморозками, які під виглядом кримських татар(!) будуть атакувати російських жителів Криму. Все це відбуватиметься після референдуму 16 березня і з двох причин: 1. цей референдум вже не визнає жодна країна світу, а тому, отже, Росії потрібне «термінове виправдання» своїх дотеперішніх дій у Криму; 2. українські військові проявляють надзвичайну витримку і не ведуться ні на які провокації. Зрозуміло, що ніхто з провокаторів затриманий не буде, і всі вони благополучно зникнуть. Зате проллється довгоочікувана кров, і у Москви нарешті з’явиться жаданий привід «рятувати» своїх співвітчизників. Як це одного разу вже було в Баку в січні 1990 року.

Цікаво, що війська в Баку були введені через кілька днів(!) після закінчення вірменських погромів, коли залишки вірменського населення було евакуйовано силами НФА. Спецслужби СРСР не тільки не допомагали НФА рятувати вірмен, а навпаки, перешкоджали. Їм потрібні були вірмени, яких можна було вбивати і заробляти цим привід для вторгнення.

Причому, якби все це було проведено якось вміло, без слідів, то ще можна було б з великою натяжкою прийняти, поряд з версією опозиції, також офіційну версію програми «Время» та газети «Правда». Але дії переодягнених співробітників КДБ були настільки незграбними і очевидними, що тільки тупий міг повірити в те, про що говорили диктори з екранів ТБ. Однак все одно багато-хто вірив тій брехні, якою дурили своїх громадян комуністи. У людях була якась непереборна віра в те, що виходило з уст дикторів випусків новин.

Коли радянські війська увійшли в Баку – а це сталося в ніч з 19 на 20 січня, – вранці на вулицях і тротуарах нарахували 147 трупів мирних бакинців. Кремлівська пропаганда назвала убитих «екстремістами» і «бойовиками» (і це на початку 1990-го року, коли у населення не було навіть мисливських рушниць!). Фотографії жертв цього розстрілу досі є в Інтернеті, кожен може подивитися на цих «екстремістів». Серед них – старенькі, діти, задавлені танком три професори, які сиділи в припаркованій на узбіччі машині і пропускали колону бронетехніки, навіть сліпий бакинець російської національності, водій швидкої допомоги єврейської національності, пара молодят. Серед них були азербайджанці, росіяни, лезгини, татари, євреї. Ось такі різношерсті «екстремісти», яких у своєму рідному місті наздогнали кулі від своєї ж «рідної» армії. Їх вина була в тому, що їхні симпатії були на стороні не Компартії АзССР, а НФА. І «роботу над помилками» Москва запропонувала своїм громадянам кулеметними чергами.

Місто, яке працювало удень і вночі, щоб забезпечити фронти Другої світової війни пальним, і до якого так прагнув дістатися Гітлер, через півстоліття було взяте штурмом своєю ж армією.

Лицемірство проявилося також у тому, що танки пішли не в вірменські квартали (втім, «рятувати» там уже не було кого – всіх, кого можна було вбити, співробітники КДБ вбили, і всіх, кого можна було врятувати, активісти НФА вивезли), а стали займати районні відділення НФА і стратегічні об’єкти: телевежу, радіостанцію, вокзал, аеропорт. Зверніть увагу, як сьогодні поводяться російські війська в Криму, що прийшли нібито на «порятунок» росіян – точно так само! Вони захоплюють стратегічні об’єкти в Криму і якось необережно забули про тих, кого прийшли «рятувати».

Введені в Баку нібито для «порятунку вірмен» радянські війська не врятували жодної людини, зате вбили 147, поранили 744 і незаконно затримали 840 людей різних національностей, релігій, вікових і соціальних груп! «Блискуча» «гуманітарна» операція, чи не так?

Ось і сьогодні ми читаємо про переодягнених співробітників ФСБ, які працюють не лише в Криму, але й на Сході України, організовуючи так звані проросійські вилазки з вивішуванням російських прапорів над приміщеннями обладміністрацій у східних регіонах.

А нещодавно сайт кримських татар повідомив наступне: «В социальных сетях была распространена информация о том, что в Симферополь едет колонна из 4-х тентованых машин из Феодосии с людьми кавказкой внешности. По нашим данным, данная информация соответствует действительности. Эти люди никакого отношения к крымским татарам не имеют! Есть информация, что в центре Симферополя готовится инсценировка потасовки между этими людьми под видом крымских татар и славянским населением. Это провокация для эскалации конфликта. КРЫМСКИЕ ТАТАРЫ В ЭТОМ УЧАСТИЕ НЕ ПРИНИМАЮТ!!!»

І вже через кілька годин невідомі хакери заблокували доступ до цього сайту.

Як нам знайомий весь цей блюзнірський сценарій!

А тим часом екс-радник президента РФ Володимира Путіна Андрій Ілларіонов вважає, що російських військовослужбовців відправили до Криму на смерть. В інтерв’ю каналу 1+1 Ілларіонов сказав, що російський президент готовий пожертвувати власними військовими і простими російськими громадянами, які проживають в Україні, щоб пред’явити це в якості провокацій, вчинених з боку України. «На території України вже зараз знаходиться кілька груп російського спецназу. Не тільки тітушки, не тільки російські туристи, які вивішують російські прапори на ті чи інші адміністрації, а групи російського спецназу, завдання яких: відкривати вогонь і ВБИВАТИ РОСІЙСЬКИХ ГРОМАДЯН ТА РОСІЙСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ на території України для того, щоб пред’явити це в якості провокацій, – стверджує екс-радник Путіна. – Саме так діяли російські частини в Південній Осетії, коли російський спецназ розстріляв російських же офіцерів і потім тіла цих офіцерів були пред’явлені як докази вбивства російських миротворців грузинами», – сказав Андрій Ілларіонов.

Не дай, Боже, звичайно, але існує дуже велика ймовірність того, що вже сьогодні-завтра в російських кримчан почнуть стріляти «закошені» під «бандерівців» і кримських татар кадировські відморозки та інші паскуди. Не дай, Боже…

 

Підготував Адам Стрижнюк