images/stories/logosait.jpg

 

Homo Soveticus: як українські батьки воюють із дітьми за своє минуле

Не знаю, як вас, але мене за останні три з гаком місяці найбільше вбивають емоційні гойдалки: то «все погано», то «ура, в атаку!». То затишшя, то знову вперед. Нас б’ють. Потім ми відбиваємося. Знову тиша. Потім ми йдемо в атаку, але «відгрібаємо». І знову вперед. Переговори. Злість. Відчай. Вперед! Ні, зачекаємо. Переговори. Тільки в атаку! Ні! Стояти! Нас вбивають. Ми вбиваємо. Ми втікаємо. Вони втікають. Вони розбігаються, розлітаються. Вони повертаються. Сердимося. Заспокоюємося. Війна. Велика війна. Світова війна. Ні, все обійдеться. Ні, зараз буде теракт. Спокійно, все оk. Ой лишенько, танки! Де мій закордонний паспорт?! Де мій військовий квиток!? Сьогодні вночі вони прийдуть. Нерви на межі. Горілка скінчилася. Упаковка від таблеток порожня. Вторгнення? Ні! Що таке? Чому ні? Відходять? Не може бути... відходять...

Вже не перший місяць ми говоримо собі: «нехай це все вже нарешті закінчиться», і тут же самі себе виправляємо: «але тільки тоді, коли відстоїмо своє».

Особисто у мене від нервової системи залишилася тільки її назва. Та чи в мене одного?

Що мають казати, наприклад, ті молоді люди, які цьогоріч закінчують школу і планували поступати на навчання в вітчизняні університети? Я вже навіть не кажу про молодих кримчан, у яких була ця мрія, а загалом про нашу молодь, в якому б селі, селищі, місті чи обласному центрі вона не проживала.

Пам’ятаєте славнозвісне передвиборче гасло однієї з кандидаток: «У мене є мрія…»? Так от, Путін і його прихильники в Україні зараз забирають мрії у десятків тисяч молодих українців. По суті, йде війна не за територію, не за мову і навіть не за гроші. Війна йде за… минуле.

Те минуле, яке доживає свої останні часи, вперто вчепилося зубами за наше майбутнє і не відпускає. Зрештою, якщо глибше вникнути у все те, що ми зараз спостерігаємо на просторах рідної держави, виявиться, що це навіть не Путін воює з Україною, що це… наші батьки/діди воюють із нами – молодими українцями. Причому не всіма, бо навіть серед молоді чимало таких, хто досі живуть не своїм минулим, а отже й не своїм життям.


Ностальгія…

Загалом проблема «батьків і дітей», їх діалогічного нерозуміння, а інколи й роз’єднаності – не нова і спостерігається вона не лише у нас, а й у Європі і Штатах. Однак нам у цьому плані по-особливому «пощастило»: бо якщо в Європі чи Штатах батьки з дітьми воюють за більшу (діти) чи меншу (батьки) міру економічних свобод для молодого покоління, то в Україні (як і в Росії, зрештою) боротьба відбувається на тлі загостреної ностальгії за радянським совком з дешевою ковбасою за 2,20. І оскільки ця абсурдна ідея має своїх палких поборників навіть у патріотичному Тернополі – неодноразово чув і від своїх батьків, що, мовляв, «таки за Союзу було легше» – саме тому ми так довго «возимося» з сепаратистами на Сході і так легко й без бою здаємо Крим. Бо хоч назовні ми всіма руками й ногами нібито за незалежну Україну і якнайшвидше входження її в європейські структури, і все ж глибоко в душі настільки заражені вірусом совковості, що це не дозволяє нам остаточно перерізати будь-які зв’язки з минулим.

– Одного разу я поскаржилася своїй подрузі-киянці, що останнім часом втратила взаєморозуміння зі своїми батьками, – згадує у «Дзеркалі тижня» російська журналістка Олена Раскіна. – Зовсім не можу розмовляти з ними на суспільні та політичні теми. Не знаходжу не тільки спільної мови, а й точок дотику. На що подруга мені відповіла: «Коли я своїй мамі ще в грудні телефоном, задихаючись від жаху, розповідала, як били кийками дівчинку в переході метро, вона сказала: «А навіщо вона пішла на той Майдан?». І я раптом так чітко згадала своє дитинство. Бувало, щойно на щось поскаржишся, у відповідь від мами чуєш: «А навіщо ти туди пішла (зробила, сказала)? Сама винна!». Не роби, не думай, не дихай, не живи... А ще голосно не смійся й не плач. Тобто не відчувай. Не проявляй себе ніяк. Мені здається, я почасти так і живу з цією материнською установкою. І тільки тепер, після наведеної її фрази, я це раптом згадала й усвідомила. А з приводу подій у країні всіма силами відмовляюся розмовляти з родичами. Боюся, скажуть щось – і я їх більше не зможу ні любити, ні поважати. Тому так і відповідаю: я не можу цього обговорювати. Хай розуміють, як хочуть».

«Не роби зайвого» – це цілком радянський підхід. Не говорити, не протестувати, не діяти, не жити. Тільки всім серцем «слухати музику революції» та «мудрі слова радянських лідерів». Решта – буржуазні свободи і свобода слова – нам «не потрібні». Тепер багато «батьків» тягнуть своїх дітей саме в таке життя – тихе, безсловесне, рабське. Таке життя здається їм прекрасним, ідеальним.

Пригадую, як якось сусідка попросила мене при нагоді заплатити їй за воду та електроенергію, бо їй важко ходити.

– Та що мені важко, – думаю, – звісно, заплачу. Тим більше, давно я не бував на пошті: то родичі заплатять за послуги, то я через Інтернет оплачу. Одним словом, пішов. Заходжу у відділення зв’язку, а там людей – тьма. Запитую, чому стоїть так багато народу і в одній черзі, якщо працюючих віконечок аж три. За мить чую відповідь від однієї пані – мовою наших північних сусідів – що тут одна черга. Але це ж повний нонсенс, – кажу, – одні люди пенсію отримують, інші за комунальні послуги сплачують, однієї черги в принципі бути не може. Мовчанка.

Стою 5 хвилин, 10 хвилин і знову ввічливо запитую, чому черга одна, якщо віконечок три. Згадувана іншомовна пані знову ж таки починає мені казати, що тут одна черга і крапка.

Нерви у мене не витримують і я починаю з’ясовувати, чому людина, яка стоїть у черзі до віконечка за пенсією, керує навіть тими, хто по пенсію не прийшов?

Думав, що люди, які стояли поруч, трохи адекватніші за неї, але ні. На жаль, помилився. Решта бабусь і дідусів почали захищати іншомовну панянку, промовляючи, цитую: «Дивись, який розумний знайшовся! Ми вже тут годину стоїмо, тут одна черга і все!».

Словом, СРСР помер – хай живе СРСР!

І ось зараз у мене виникає цілком резонне запитання: як так сталося, що Радянський Союз із його чергами, постійним дефіцитом, «залізною завісою» та казенними промовами вождів встиг перетворитися в пам’яті наших батьків на райський оазис, де мирно уживалися вовк із вівцею?

Багатьом громадянам колишнього Радянського Союзу дуже хочеться повернутися «у радянський дім». Вони не розуміють, що таке повернення неможливе, бо не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку. І річка вже давно інша, і час змінився. Однак у психології і психіатрії існує поняття «гострої ностальгії», причому пов’язаної не з перебуванням у конкретному просторі (країні чи регіоні), а з перебуванням у конкретному часі (молодості, минулому взагалі).

Існують три стадії розвитку такого захворювання. На першій пацієнт гостро тужить за минулим, має втомлений, сумний, мовчазний вигляд. Шукає усамітнення, хоче повернутися у свою молодість, у минуле, живе спогадами.

На другій стадії захворювання думки про те, що було раніше, і про колишню батьківщину (таку як, наприклад, Радянський Союз) набувають у людини характеру «ідеї фікс». На цьому етапі у хворого з’являється безсоння, зникає апетит, підвищується кров’яний тиск.

На третій стадії може виникнути стан гострого божевілля. Людина усвідомлює, що на батьківщину (або в минуле) повернутися неможливо, і це призводить до депресії чи серйозного психологічного зриву. Такий стан спостерігався у військовополонених, наприклад, у наполеонівських солдатів, які залишилися на території Російської імперії.

Якщо батьківщина, в яку людина неодмінно хоче повернутися, існує територіально, фізично, – проблему якось можна вирішити. А якщо ця батьківщина (наприклад, Радянський Союз або Російська імперія) існує тільки в минулому, у пам’яті, то як у неї повернутися? Ось і намагаються ті, хто ностальгує за Радянським Союзом, витягнути цю «батьківщину» зі свого минулого й воскресити її в іншому часі й за інших умов. Насправді такі спроби – лише прояв гострої форми захворювання під назвою «ностальгія».


…проти мрії

Теперішні події на Сході України довели відчуття ностальгії у багатьох наших співвітчизників до критичної фази розвитку. По суті, ця ностальгія і стала причиною згаданих подій, адже саме маніпулюючи ностальгічними почуттями луганчан і донеччан, Путін наполегливо намагається втілити у життя свою мрію – відновити втрачений Союз.

Однак виявилося, що мрії Путіна зовсім не співпадають з мріями багатьох молодих українців. Передовсім тих, які за свої мрії до останнього стояли на Майдані. Ну не хочуть ці українці повертатися у минуле своїх батьків. Їм простіше зайти у супермаркет і купити пляшку «Кока-коли», ніж посеред спекотного літа стояти в довжелезній черзі до автомату з газованою водою за 15 копійок. Їм цікавіше посидіти в соцмережах, спілкуючись з друзями по всьому світу, ніж втупитися в телевізор, у якому показують лишень два центральних телеканали, та й ті на кімнатній антені.

Молодим українцям хочеться жити життям своїх європейських ровесників. Жити так, щоб відпочивати доводилося в Парижі чи на Мальдивах, а не на городі в селі, підгортаючи сапою осточортілу бараболю. Жити так, щоб, у межах розумного, не відмовляти собі ні в чому. Чи може Путін забезпечити їм таку перспективу? Ні. Як не міг цього забезпечити покійний Радянський Союз.

Але ось у чому біда: хоч і Майдан відбувся, і всі кажуть, нібито наше суспільство змінилося, що воно, мовляв, вже доросло до свого національного усвідомлення – цього практично ніхто «вживу» не спостерігає.


Всесильний совок

Далеко ходити не треба, щоб побачити найяскравіше відображення совковості у… нашій владі.

Зауважте: на всіх ключових посадах у державному управлінні – чи то на центральному, чи то на місцевому рівні – досі перебувають вихідці із радянської системи. Гляньте їхні біографії – усі як один! Більшість таких, хто просто вчасно змінив партквиток і сховав значок у шухлядку, але все одно залишився совком. І змінюватися вони не будуть нізащо. Їхній стиль управління – «я начальник – ти дурак» і навпаки.

Завищені показники, формальні звіти, дешева показуха, суцільна брехня, ухвалення рішень без волі громади, параноїдальний страх перед людьми, переляк від мітингів, зборів, постійне самовихваляння – це їхній стиль. Вони оточують себе тими, хто співатиме їм оди і стоятиме на колінах. Для них влада – корито, а не засіб служіння. Вони – діти совкової системи, її бережуть і цінують. Її захищають і відстоюють, бо вона дозволяє їм брехати, красти та жити на широку ногу. І як би це прикро не звучало, наразі їх нема ким замінити. Тому що не завжди «нові обличчя у владі» – це дійсно щось нове. Зазвичай ті, що «нові» – ті ще нахабніші в своєму прагненні до панування, володіння, насолод і т.п.

Ось простий приклад. На сайті громадської боротьби з корупцією Хабарам.net, де кожен українець може повідомити про факти хабарництва у будь-якій сфері, тернопільський студент написав про те, що в одному з університетів Тернополя усі викладачі – корупціонери.

«Всі викладачі беруть взятки. Зараз на носі дипломна робота, за яку маю заплатити 400 доларів, як і всі інші 27 студентів. Де взяти такі гроші – поняття не маю», – написав студент на ім’я Микола.

За іншою інформацією, в іншому тернопільському вузі за дипломну зі студентів деруть по 600 доларів.

Здавалось би, відбувся Майдан, загинуло стільки невинних людей – ну хоч щось мало б змінитися! Але ж ні. Цих змін не потребують ні ті, хто беруть хабарі (викладачі), ні особливо ті, хто їх дають (студентам простіше не вчитися весь семестр, а згодом «здати на благодійність» викладачеві). І ви досі вірите, що молодь щось хоче змінити в цій країні?

В одній із своїх найвідоміших промов Джон Кеннеді сказав: «Не питай, що може для тебе зробити держава, запитай себе, що ти зробив для держави». Ось в цьому – альтернатива совку у поведінці і світогляді. Чекати чогось від когось, забуваючи, що манна з неба не падає; вірити в «доброго царя», боятися чиновника, ходити до нього на поклін і просити – це наслідки совка.

Антисовок у мисленні і діях – це активність, самопожертва, служіння. Антисовок – це принцип: «якщо не я – то хто?». Не чекати, поки хтось, а починати із себе, працювати, бути активним у громадських справах, брати на себе відповідальність. Почати із себе – це не смітити на вулиці, прибрати двір, посадити дерево, полагодити лавку. Почати з себе – це вести здоровий спосіб життя, сприяти розвитку фізичної культури. Почати з себе – це культивувати сімейні цінності. Почати з себе – це організувати людей для захисту своїх прав та інтересів. Почати з себе – це знищити в собі байдужість і лінивство.

Совок – це синонім раба, покірного слуги, що змирився і служить. Промовчати, сподіватися на когось, бути байдужим, не стати на бік справедливості й добра – так живуть раби. А рабів до раю не пускають…

Противага рабству – це свобода і незалежність. Тільки вільні люди у вільній країні заслуговують шансу на успіх. Але спочатку треба вичавити совка звідусіль. Виконання цього нелегкого, але доленосного завдання залежить від кожного з нас. І чим швидше та якісніше ми це зробимо – тим швидше отримаємо шанс на реальні зміни і рух уперед.


Підготував Адам Стрижнюк

Банер
Банер