images/stories/logosait.jpg

 

Про Личківці і Трибухівці. Приїхати у Личківці й Трибухівці спокусили палац-вілла у неоромантичному стилі з елементами бароко, побудована на початку двадцятого століття, та млин тих же часів, до речі, діючий

«Назва Личківці походить від личаків — взуття із липової кори. Про походження Трибухівців є така легенда: три козаки із прізвищем Бухи прийшли колись туди та й оселилися», — пояснює сільський голова Личківців, що на Гусятинщині, Степан Дуда. Трибухівці теж належать до його сільської ради. По суті, одне село переходить у інше. Діти ходять у один і той же садочок та школу, всім меле один і той же млин.

 Замок, що став костелом, вілла, що була лікарнею

Відверто кажучи, приїхати у Личківці й Трибухівці спокусили палац-вілла у неоромантичному стилі з елементами бароко, побудована на початку двадцятого століття, та млин тих же часів, до речі, діючий. А ще ж саме поблизу Личківців знайшли знаменитого Збруцького ідола, який тепер у Краківському музеї.

Чи не всі історичні пам’ятки компактно розмістилися на горі. Тут колись стояв замок. Після того, як його зруйнували, залишилися тільки ріжки та ніжки, а ще камінь. З нього побудували величний костел Непорочного Зачаття Діви Марії. Пройшов час, поруйнувався і він. За радянських часів його використовували як сховище хімікатів, коли завалився дах, лишили напризволяще. Сьогодні, звісно, стан храму не поліпшився. Додали свого роки, всередині все позаростало та й «культурна» діяльність нащадків підсобила. Так він і стоїть — із відчиненими дверима, лелечим гніздом зверху. Сьогодні сільський голова тільки розводить руками — грошей на відновлення споруди нема. Якби раніше спам’яталися, то, можливо, пам’ятку вдалося б відновити.

Біля костелу із фрагментів замкової стіни побудували каплицю, де віруючі римо-католицького обряду відправляють богослужіння. Поруч — ампірний обеліск Міхалю Заборовському, капітану польської армії, який на 28-му році життя загинув у поході армії Наполеона під Можайськом. Побіля — фігура «Тіням померлих душ». Поставили її в пам’ять про двохсот личківчан, котрі померли на початку 30-х рр. ХІХ ст. від пошесті холери. Від фігури залишилися тільки ноги та хрест. Вона завалилася ще кілька років тому. Щоби відновити пам’ятники, не вистачає грошей.

Поруч із костелом колись було кладовище. На ньому були поховані чимало знаменитих для села людей, серед них і відомий поет Тимон Заборовський, але з приходом радянської влади цвинтар зрівняли із землею.

Пан Степан розповідає про віллу Тімельманів (її, до речі, видно з того ж горбка, де стоїть костел). Збудували її на початку дев’ятнадцятого століття. Перед війною радянська влада переробила цей міні-замок на лікарню. Під час Другої світової сюди на літаках доправляли поранених з усіх околиць. Потім у приміщенні поселили інфекційних хворих, згодом амбулаторних. Коли почав протікати дах, виникли інші проблеми, вілли позбулися, передавши у приватну власність. Сьогоднішній господар має амбітні плани — хоче побудувати тут великий рекреаційний комплекс. Благо, що поблизу Медобори, під боком — озеро. Поки що маєток обнесли височенним муром. Тому побачити його годі. Тільки гострошпилевий дах із червоної черепиці та кілька порозбиваних вікон.

Про неабиякий туристичний потенціал місцевості добре знає і сільський голова, розуміє, що якби відновити і костел, і пам’ятки, то туристів побільшало б, але на заваді, як завжди, брак коштів. Хоча, зауважує Степан Миколайович, зелений туризм уже розвивається.

Меле майже сто років

У сусідніх Трибухівцях є ще одна зваба для туристів — водяний млин. Функціонує він з 1912 року. Ідея побудови його належить панові Тимону Заборовському, котрий правив Личківцями і Трибухівцями у той час. Канал для води копали вручну. В Німеччині закупили обладнання. Степан Дуда розповідає, що млин працював завжди. За часів колгоспу на нього поставили двигун та крутили електрикою, про воду забули. А коли світло почало дорожчати, місцевий житель реставрував турбіну, її знову закрутила вода. Поки розмовляємо, орендар млина Йосип Романчук опускає заставки. Починає збиратися вода. Через кілька хвилин все навколо починає рухатися, крутитися, гупати. Все працює злагоджено, як годинник. Мелють тут усе: і гречку, і пшеницю, і кукурудзу. І кажуть, що тутешнє борошно не тільки смачніше за те, що пройшло через електричний млин, а ще й не збивається у грудочки.

Послуги такого млина значно дешевші, ніж електричного. Йосип Романчук каже, що роботи у нього хоч і багато, але справляється найчастіше сам, а коли вже справ хоч за голову лапайся (бо привозять зерно також із сусідніх сіл), то допомагають сини. Млинар зауважує, що доводиться весь час пильнувати, аби все було справне. Тому з першого на другий і третій поверхи набігається добре.

Унизу розмістилася турбіна — саме вона рушійна сила млина. На другому поверсі встановлені робочі агрегати, тут засипають зерно та забирають змелене. Зерно проходить кілька циклів обробки. На третьому поверсі воно просіюється.

До речі, розповідають мої співрозмовники, колись цей млин виробляв електроенергію. Вистачало її для освітлення школи.

Перші в Україні

Поруч із млином — церква Святої Покрови 1887 року. Нині тут добудовують дзвіницю та ставлять нові дзвони. До празника мають встигнути зробити все.

Особлива гордість села — дитячий садок «Калинка». Відновлювальні роботи провели за кошти Євросоюзу, програми розвитку ООН в Україні, обласної та районної рад і адміністрацій та сільської громади. Першим, хто взяв участь у програмі «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», був саме личковецький сільський голова.

Сьогодні садок тут такий, що позаздрити йому можуть і тернополяни. Вже три роки, як замість перехняблених стін та вибитих вікон усе відремонтоване, привабливе та світле. Загальна вартість робіт — майже 225 тисяч.

Надворі малюки возяться на ігровому майданчику, який із дерева зробив місцевий умілець. Сьогодні тут сорок дев’ять дітей, хоча розрахований він на сорок, але, посміхається Степан Миколайович, прийняли всіх. Каже: давно зрозумів, що з бюджету нічого не зробить. Грошей, що виділяють, вистачає тільки на зарплату, комунальні послуги та мінімальні оновлення. Тому сільська громада знову взяла участь у конкурсі. Невдовзі оновлення чекає на школу. Приміщення зведене у 1976 році, тому давно просить капітального ремонту. Вчиться тут 168 учнів.

Повертаючись до сільської ради, проїжджаємо по новому містку — теж заслуга Степана Миколайовича. Ще кілька років тому тут підвода з підводою розминутися не могли.

Наостанок сільський голова обіцяє, що, як приїдемо сюди наступного разу, змін на ліпше буде ще більше.

Анна ЗОЛОТНЮК. Газета "Вільне життя"

Банер
Loading...
Банер
Банер