Репортаж
Тупе й нещасне світловолосе створіння, або Звідки беруться стереотипи?
Середа, 01 жовтня 2014, 10:14
Наше життя просто переповнене стереотипами. Усі блондинки – нерозумні, жінки багато говорять і пліткують. Їм, до речі, категорично не рекомендується сідати за кермо та покидати на великий період часу кухню, оскільки їхні чоловіки неодмінно щось там «витворять». Хоча насправді далеко не всі стереотипи є правдивими, а з деякими із них вже давно прийшов час боротися.
Нещасна держава
Україну асоціюють з білявими дівчатами, ведмедями і матрьошками, не завжди усвідомлюючи, що ми – не частина Росії, і що в нас дещо тепліше, ніж у Сибірі. Про нашу країну іноземці знають лише дві речі – Кличко і Чорнобиль.
Європейці дивуються, дізнавшись, що в Україні навіть є світло, газ і гаряча вода. Щоправда, не скрізь. Та найбільше іноземців дивує, чому українці такі похмурі. В Європі люди посміхаються одне одному, щойно зустрівшись очима. Продавець у магазині обов’язково запитає, як ваші справи, а тітонька, яку ви випадково штовхнули в автобусі, сама попросить вибачення. Що ж не так з Україною? Думаю, тут ідеться про стереотипи, які сформувалися навколо нашої держави, яка як-не-як є однією з найбільших у Європі країн.
У цьому напрямку наша держава, окрім фінансової кризи, має достатньо проблем, які необхідно вирішувати, щоб подолати стереотип «нещасної України». Коли у готелі в самому серці столиці, на Майдані Незалежності, персонал не володіє англійською мовою, а страви в ресторанах коштують дорожче, ніж у Європі (враховуючи вдвічі менші порції і вдвічі гірший сервіс), то про якісь перспективи говорити складно.
Болгарський ілюстратор і дизайнер Янко Цвєтков розробив сім мап, які ділять світ згідно з різними стереотипами. Ось такою Україна постає перед очима інших народів:
– жителі ЄС вважають нас газовими злодіями,
– американці все ще відносять нашу країну до комуністичного табору,
– німці називають Україну землею транзитного газу,
– росіянам кортить повернути нашу країну назад у «світле майбутнє», тому вони бачать її як південну Росію,
– французи при слові «Україна» задають питання: «Хіба це не в Росії?»,
– поляки називають споконвічні українські землі своїми колишніми колоніями,
– італійці знають лише про наших українських дівчат з косою на голові,
– британці, потрапивши в Україну, вигукують: «Що це за дивакувата країна?».
А тепер можна підсумувати, якою Україну бачать європейці. З усього переліченого випливає лише один висновок: або Україну в Європі не знають, або ж знають забагато!? Країни-сусіди і далі плекають територіальні претензії до нашої держави. А жителі країн, які живуть трохи далі, очевидно про Україну дізнаються зі скупих уривків телевізійних новин. Деякі все ще тримають у пам’яті холодні зимові ночі без тепла, пригадуючи газовий українсько-російський конфлікт, ніби це пряма провина нашої держави. Інші не можуть зрозуміти того, що Радянський Союз розпався. Вони думають, що він просто змінив назву на Росія, а тому, звісно, Україна у його складі. Останні знають українців лише як гастарбайтерів та постачальників гарних дівчат.
Можливо, колись українці почнуть руйнувати стереотипи і змінювати світ на краще, починаючи з самих себе. Бо як казав Авраам Лінкольн, більшість людей щасливі настільки, наскільки вони вирішили бути щасливими.
Дві країни
Половина жителів Донбасу сиділа в тюрмі. Галичина настільки бідний регіон, що живе за рахунок інших. На Донбасі живуть «одні мільярдери і бомжі, у всіх – кастети і ножі». Галичина нічого не розуміє російською, от і вимагає, щоб усі вивчали українську. А ще коли виїхати за межі Львова, можна побачити тренувальні бази і криївки бандерівців, що постійно готуються до війни з Росією і російськомовними. На Сході лише чекають нагоди відділитися і ліквідувати незалежність України. На Заході живуть не українці, а поляки, в них і віра інша – католицизм, і традиції, якими так вихваляються, не наші, чужі, польські. Вони заважають Україні інтегруватися в ЄС. Вони стріляли нашим дідам у спини. Там кожен другий – алкоголік, а найгірше те, що вони – атеїсти.
Саме так коротко, дещо грубувато можна окреслити регіональний дискурс України. Цей дискурс спостерігається на різних рівнях, у різних площинах, через різну методологію. Він провадиться як у медіаполі, так і на рівні побуту. Більшість цих аргументів у свідомості українців визначаються поняттям «стереотип».
Стереотип про дві полярності – Львів – Донецьк – чи не одна із найпопулярніших тем для спекулювання нашої верхівки, яка спить і бачить, як поділити державу на дві країни. Саме владна еліта прищепила українцям свій власний стереотип, згідно із яким схід і захід – непримиренні вороги, що шляхи розвитку у них різні, і кінця-краю цьому протистоянню немає. Але він швидко руйнується для тих, хто хоч раз відвідав «протилежний табір», який виглядає не так вже й страшно, як його малюють.
Хто кого?
Та чи не найбільше в нашій свідомості вкоренилась установка щодо розподілу ролей між чоловіком і жінкою – гендерний стереотип. Згідно з дослідженнями, в американок жіноче щастя асоціюється з професійною самореалізацією. У наших жінок стереотип жіночого щастя – це щастя у сім’ї. Тобто, якщо у тебе немає чоловіка і дитини, то ти обов’язково маєш бути нещасною. І мало не всі мріють вийти заміж за бізнесмена.
Не останню роль у вкоріненні цього стереотипу відіграє реклама. Згідно з нею жінка цілий день пере, готує, прибирає, у чому їй допомагають неймовірної якості різноманітні засоби. Українську пані нічого, окрім власної ваги та вигляду шкіри, не цікавить. При цьому чоловік завжди приходить із роботи втомлений, оскільки він займає високу керівну посаду.
Ще один, давно застарілий стереотип – «жінка за кермом – це те саме, що мавпа з гранатою». Насправді ж, минули ті часи, коли жінки залежали від чоловіків. У сучасному світі жінка стала більш незалежною, як у матеріальному, так і в моральному плані. То чому ж вона не може керувати автомобілем?
Більшість жінок ставляться до свого автомобіля більш уважно, ніж чоловіки. Та й на дорозі жінка ні перед ким не «викаблучується» і не намагається когось «підрізати» або обігнати, щоб довести, що вона водить авто крутіше. Це властиво лише чоловікам, які завжди звикли доводити свою перевагу і «крутизну». Загалом, як би там не було, але жінка за кермом – це цілком нормальне явище.
Ну і ще один стереотип про те, що жінок вважають балакучими. Насправді ж, вони просто менш лаконічні. А дослідження вже давно підтвердили, що пліткують найбільше чоловіки.
Голівудська версія
Однією з причин численних стереотипів у західному кінематографі, без сумніву, є неправильне розуміння Сходу. На думку американського літературного критика Едварда Саїда, воно (розуміння) проявляється в акцентуванні уваги на тому, що начебто існує цілковита різниця між раціональним, гуманним і вищим Заходом, і недорозвиненим і нижчим Сходом; що Схід вічний, однорідний і неспроможний визначити себе; що Схід лежить в основі чогось такого, чого або треба боятися, або контролювати його.
Така концепція Сходу особливо проявляється в західному кінематографі. Перш за все звернімося до образу араба. Медіакритик Джек Шахін задокументував близько 850 голівудських фільмів, які зображають арабів у негативному світлі. Лише 5% з усіх переглянутих ним фільмів дають більш-менш позитивний образ араба, в інших кінострічках араби постають перед нами брудними, неголеними, розхристаними, і подібний образ кочує із фільму в фільм. Бруд та тваринність голівудських арабів свідчить про те, що вони уявляються як протилежність «цивілізованому» Заходу, а також про намагання зробити із них символ Зла.
Ще один поширений голівудський стереотип – образ покірної азіатської жінки. Виділяють три типи таких стереотипів: «китайська лялька», «німфа» і «повія», що їх, на жаль, сучасні голівудські фільми широко використовують. Як, наприклад, у «Мемуарах Гейші». Критики відзначають, що цей фільм, претендуючи на правдиве зображення японської культури, насправді містить багато помилок (одяг, грим, танець ). Але найсуттєвіша проблема цього фільму в тому, що він взагалі був створений – це просто ще одна стрічка, яка спотворює образ азіатських жінок.
Ще один стереотип, яким просто переповнені всі дешеві американські комедії – це безтурботне життя підлітків. Якщо вірити кінострічкам, то тінейджери Америки тільки те й роблять, що ходять на дискотеки, де вживають необмежену кількість алкоголю та вступають у постійні інтимні зв’язки із малознайомими особами.
Здавалося б, що може бути невиннішим за звичайний мультик? Проте навіть мультфільми студії «Діснея», на яких виростає молоде покоління, дуже часто містять у собі підтекст. Цікаві стереотипи про Європу постають перед нами у мультфільмі «Рататуй». Сама назва обіцяє глядачеві щось вишукано-французьке. І дійсно, впродовж стрічки конструюється «французькість», як її розуміє «Дісней». Передусім – це Ейфелева вежа, яка регулярно з’являється у кадрі. На другому місці – червоне вино, яке постійно п’ють і наливають клієнтам герої. І нарешті стереотип щодо самих французів у короткій сцені: чоловік наводить на жінку пістолет, а за секунду вони вже цілуються. Як бачимо, «Дісней» у «Рататуї» обмежився загальноприйнятим набором «туристичних» штампів, щоб передати екзотичність та романтику «міста, де збуваються мрії».
Теорія блондинок
В СРСР жартували про чукчу і Рабіновича, у лихі 90-ті – про нових росіян у малинових піджаках, а зараз кожен п’ятий анекдот – про блондинку. Нещасне світловолосе створіння стало синонімом недалекості і дурості. Причому стереотип цей з’явився порівняно недавно – тотальному «блондинізму» не більше 10 років. Питається, звідки? Не могло ж так статися, що всі золотокосі дівчата раптом подурнішали і отримали за це на свою адресу вагон і маленький візок анекдотів. Причому навіть червоний диплом технічного вузу не дає приводу засумніватися в «тупості» його власниці: мовляв, знаємо ми, як ти його отримала.
Звідки з’явився класичний образ «дурної блондинки» – спірне питання. Яких тільки припущень не створюють на цей рахунок. Найцікавіше, що до природних блондинок він не має ніякого відношення.
Образ «дурної блондинки з анекдота» насправді – цілком певний тип жінок, які одягаються у «рожевеньке», фарбують волосся перекиссю в ненатуральний колір на догоду моді, не відрізняються особливим інтелектом, а тому цікавляться в основному тільки одягом і фліртом, та й ведуть себе відповідно. Цілком можливо, що образ сформувався, в тому числі, під впливом кінематографічного іміджу найвідомішої в світі блондинки – Мерилін Монро, яка в житті була зовсім недурною, але на екрані незмінно грала безпорадних недалеких дурних дівчат.
З іншого боку, дійсно існує стереотип, що чоловікам подібна поведінка якраз подобається, тому що свідчить про легковажність і доступність таких «блондинок», які не здатні підтримати серйозну розмову, зате готові фліртувати із кожним зустрічним. У той час як жінки, більш «спотворені» інтелектом, відлякують чоловіків, оскільки здатні грати й конкурувати з ними на їхньому ж полі.
У нашому житті найчастіше зустрічаються такі стереотипи:
– Дороге, значить хороше.
Цим досить часто користуються у магазинах. Коли стоїть висока ціна, у споживача виникає думка: оскільки річ така дорога, значить, вона виготовлена з якісних матеріалів.
– Старе, традиційне, значить заслуговує довіри.
Часто вважається, що лікар похилого віку – кращий професіонал, ніж його молодий колега. Хоча нові напрямки в науці і нові технології краще засвоюються молодими людьми.
– Всі так роблять, значить, це правильно.
Бути, як всі, не мати власної думки… Хіба це не притаманно сучасній людині, яка панічно боїться відповідальності, а тому постійно від усього втікає завдяки такому стереотипу?
– Поряд, значить разом.
Часто це простежується на родинах. Негативне ставлення до одного з членів родини через якийсь негідний вчинок переноситься і на інших представників цієї родини.
– Авторитет завжди правий.
Наприклад, лікар-стоматолог рекламує жувальні гумки. А для пересічного громадянина медицина завжди була авторитетом.
Підготував Адам СТРИЖНЮК
Список найбезглуздіших стереотипів у рекламі, які склали британські вчені:
1. Всі жінки, окрім домогосподарок, зробили цікаві й запаморочливі кар’єри.
2. Погані одяг і зачіска – неодмінний атрибут розумних людей (вчених, наприклад).
3. У жінок три проблеми: зачіска, вага і критичні дні.
4. Успішність кар’єри повністю залежить тільки від вашої здатності справити приємне враження на свого боса.
5. Чоловіки думають лише про секс, але можуть і відволіктися – заради пива і футболу.
6. Мами завжди знають, що не так у дитини.
7. Будь-яка чоловіча дурість (наприклад, йти чистою кімнатою в брудних черевиках або засунути собаку в посудомийну машину і т.п.) зустрічається лише милою посмішкою дружини.
8. Одружені чоловіки можуть фліртувати з молоденькими дівчатами, але не більше.
9. Діти не їдять фруктів і овочів. Ніколи.
10. Чоловіки – обов’язково ледачі, жінки – навпаки.
11. Шоколад змушує жінок негайно впадати в ейфорію, схожу на наркотичне сп’яніння.
12. Діти знають більше за дорослих.
Україна: між війною і ганьбою ми вибрали…
П'ятниця, 26 вересня 2014, 05:58
Минулий тиждень ознаменувався кількома вагомими для історії нашої країни подіями, про які не згадати не маємо права. Передвиборчі з’їзди партій, ратифікація угоди про асоціацію з ЄС, прийняття ганебних «донбаських» законів і остаточне «продавлення» довгоочікуваного закону про люстрацію. Це – ті віхи, які визначатимуть курс України як мінімум на найближчі кілька років. Але не всі з цих подій – позитивні для українців. Є й таке, від чого волосся стає дибки. Однак про все – за порядком.
Партійні з’їзди перед виборами чимсь нагадують «Лото-забаву». Всі присутні мило усміхаються одне одному, а у самих усередині кішки шкребуть: пощастить чи не пощастить потрапити у «прохідну» частину виборчого списку? Той же, що на шоу, святковий антураж, та ж інтрига до останніх секунд. Тільки приз на партійних посиденьках значно солідніший, ніж квартира чи автомобіль, – всенародна слава. Через бажання погрітися в її променях в останні тижні у політикумі кипіли неабиякі пристрасті. Зашкалювали вони й того дня, коли партії, згідно з приписом ЦВК, остаточно визначали чергу кандидатів у народні депутати в єдиному багатомандатному виборчому окрузі.
Чи не найбільші емоції наповнювали зал і кулуари приміщення, де у неділю, 14 вересня, відбувся з’їзд президентської партії «Блок Петра Порошенка» («БПП»), пише «Високий замок». Лідер фракції «Батьківщина» Сергій Соболєв звідкись дізнався, що з перших хвилин на з’їзді у майбутніх опонентів виник скандал: з чернетки виборчого списку «порошенківців» викинули всіх висуванців від дніпропетровського губернатора-олігарха Ігоря Коломойського. Через це начебто сам Коломойський перервав своє закордонне відрядження і спішно повернувся до Києва... Диму без вогню не буває. Очевидно, тертя були вкрай серйозними. На це вказує те, що через півтори години роботи «порошенківського» з’їзду несподівано оголосили перерву. У підсумку таки оголосили багатостраждальний список. Перша п’ятірка «БПП» виглядає так: Віталій Кличко, Юрій Луценко, Ольга Богомолець, Володимир Гройсман, Мустафа Джемілєв.
Апетити у «порошенківців» великі. Сподіваються, що зможуть провести у Верховну Раду восьмого скликання щонайменше 75 своїх висуванців (зокрема на 35 мандатів розраховують представники партії «УДАР»). Виступаючи на з’їзді, Юрій Луценко пообіцяв, що у мажоритарних округах «Блок Петра Порошенка» узгоджуватиме своїх кандидатів з іншими патріотичними силами – тільки щоб у парламент не пробралися комуністи і соратники Януковича. Вже відомо, що на одному з вінницьких округів балотуватиметься син глави держави, який зараз бере участь в АТО. На Закарпатті під прапорами партії Порошенка балотуватимуться три брати Балоги... А в Одесі від «БПП» на мажоритарці спробує сили одіозний Давид Жванія, який донедавна був у фракції Партії регіонів.
Крім Мустафи Джемілєва, у блоці Петра Порошенка боротиметься за мандат голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Серед відомих особистостей – Юлій Мамчур (льотчик, який під час подій у Криму з прапором України безстрашно марширував у напрямку «зелених чоловічків»), письменниця Марія Матіос, колишній прес-аташе Віктора Ющенка Ірина Геращенко. Велика несподіванка – присутність у «БПП» двох відомих журналістів Сергія Лещенка (№18) і Мустафи Найєма (№19). Останній пообіцяв, що на період роботи у парламенті «зав’яже» з журналістикою. Лещенко ще роздумує. Однак дав зрозуміти, що, як і раніше, буде безкомпромісним.
На з’їзді «БПП» делегати надали слово Мустафі Найєму. Сказав, що іде у парламент, щоб змінити його. Звертаючись до залу, слів не добирав: «Ми, як політики, – явище дивне. Але ви, як політики, для нас були більш дивним явищем всі ці 10 років...».
До останніх днів зберігалася інтрига, чи домовиться президентська сила іти однією колоною з «Народним фронтом» («НФ») прем’єра Арсенія Яценюка. Цього не сталося. Кажуть, глава уряду був проти того, щоб у назві їхнього союзу фігурувало прізвище глави держави, бо, мовляв, Арсеній Петрович вже подумує про крісло президента через наступні п’ять років. Крім того, Порошенко не задовольнив квотних вимог Яценюка. Поза тим, у виборчому списку «НФ» багато відомих прізвищ. Серед них – спікер Верховної Ради Олександр Турчинов, радник міністра внутрішніх справ Тетяна Чорновол, екс-секретар РНБО Андрій Парубій, комбат спецбатальйону «Миротворець» Андрій Тетерук, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, екс-заступник секретаря РНБО Вікторія Сюмар, народні депутати В’ячеслав Кириленко та Лілія Гриневич. З числа учасників АТО політсилу Яценюка представляє також комбат батальйону «Дніпро-1» Юрій Береза.
Загалом, кожна партія вважала своїм обов’язком прикрасити свої списки відомим ім’ям з бойовою біографією. З цього приводу політолог Тарас Березовець іронізував: «З врахуванням захмарної кількості бійців АТО і польових командирів у всіх списках після прийняття присяги новим складом парламенту треба буде комплектувати депутатський добровольчий батальйон «Рада»...
У другий десяток «Народного фронту» увійшли міністр юстиції Павло Петренко, екс-глава Адміністрації президента Сергій Пашинський. У верхній частині списків «Народного фронту» – міністр соціальної політики Людмила Денисова, народні депутати Микола Мартиненко, Ігор Васюник, Віктор Пинзеник. Свіже обличчя – 13-е місце відомого військового експерта Дмитра Тимчука. З допомогою Яценюка хоче повернутися у велику політику президент групи компанії «Орлан-транс» Євген Червоненко. Під брендом «Народного фронту» у похід за депутатським щастям підуть по мажоритарних округах харизматичний козак Євромайдану Михайло Гаврилюк, історик Володимир В’ятрович, спортсмен Василь Вірастюк...
Та найбільша несподіванка того недільного дня – перший номер партійного списку партії «Батьківщина». Очікувалося, що першою піде Юлія Тимошенко. Але вона пропустила поперед себе льотчицю Надію Савченко, яка зараз перебуває у російському полоні. На з’їзді показали відеоролик, в якому Надія Савченко дала згоду іти на вибори з командою «Батьківщини». Адвокат полоненої Марк Фейгін написав у соціальних мережах: «Тепер тримати в тюрмі Надію Савченко, лідера партійного списку «Батьківщини», є вершиною неподобства. Відпустіть її!». У народні депутати від «Батьківщини» (але вже по «мажоритарці») піде і сестра Надії – Віра...
Хоч Юлія Тимошенко балотуватиметься у партійному списку під №2, весь тягар агітаційної роботи ляже на її плечі. Вслід за нею у списку – громадський активіст Ігор Луценко (той самий, якого під час Євромайдану викрали разом з львів’янином Юрієм Вербицьким). Номер 4 – Сергій Соболєв, голова парламентської фракції «Батьківщина». Під №5 – громадська активістка, юрист, випускниця Сорбони і Кембриджа 26-річна Альона Шкрум. Три жінки у першій п’ятірці – такого не запропонувала жодна партія...
Назвала свою чільну п’ятірку «Свобода» – лідер партії Олег Тягнибок, віце-спікер Руслан Кошулинський, віце-прем’єр Олександр Сич, актор Богдан Бенюк, учасник АТО Олексій Миргородський (Харків).
Вкотре здивував піаром «головний радикал» країни Олег Ляшко. Четвертим номером свого партійного списку зробив красуню-співачку Злату Огнєвич. Шостим – екс-голову Комітету виборців Ігоря Попова. Восьмим – колишнього плавця, чемпіона світу Дениса Силантьєва.
Ще одна недільна сенсація – відмова іти на вибори Партії регіонів, колись наймогутнішої політичної сили. Секретар президії ПР Борис Колесніков пояснив цей крок так: «Багато партнерів пропонували нам об’єднатися, але законодавчо це неможливо. Партія регіонів не має морального права брати участь у виборах, коли майже 7 млн. виборців (на південному сході) не можуть проголосувати». Втім, Колесніков не виключив, що хтось з його однопартійців пробуватиме свої сили у мажоритарних округах. Колишній віце-прем’єр пообіцяв, що його однопартійці створять... «альтернативний уряд».
Партія регіонів – у глибокому нокдауні, а от колишній соратник Віктора Януковича – екс-глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін має великі надії потрапити у новий парламент у складі «Опозиційного блоку». Партійний список оголосили у понеділок, 15 вересня. Тепер серед тих, хто представляє це новоутворення, є нардепи Ганна Герман, Юрій Мірошниченко (колишній представник Януковича у парламенті), а також одіозна «дівчина-мрія» Наталія Королевська, голова Луганської облради Валерій Голенко, політолог Андрій Єрмолаєв, екс-міністр молоді і спорту, Уповноважений президента у справах дітей, кум Ющенка Юрій Павленко, а також недавній кандидат у президенти Вадим Рабинович...
***
На календарі – 16 вересня. Верховна Рада, ранок. Під стінами парламенту, як і колись, шеренга з міліціонерів. Щоправда, звичних колись «космонавтів» частково поміняли на бійців тероборони «Київ». Інші декорації лишилися тими ж: з-за спин на протестувальників поглядають особи в штатському, перед силовиками кількасот людей з гаслами. Вимагають люстрації. Втім, поки не до цього, парламентарі організовують закрите голосування.
«Або люстрація, або революція!» – скандує площа. Депутати за стінами не чують.
Неподалік два сміттєвих баки. Один, судячи з саморобної «наклейки» для Партії регіонів, інший – для Комуністичної партії. Учасники мітингу не проти посадити депутатів в алюмінієві контейнери.
«Перше, чого ми вимагаємо – це ратифікації угоди про асоціацію з Євросоюзом. Друге – ми вимагаємо прийняття закону про люстрацію», – оголошують спікери свої вимоги у мікрофон.
«Думаю, що закон про очищення влади може бути прийнятий у другій половині дня, після Асоціації. Друзі, прошу – не розходьтеся!», – звертається до присутніх активіст, член Люстраційного комітету Єгор Соболєв.
У сесійній залі, тим часом, зайняті закритим засіданням.
«У нас закрите засідання. Хочуть голосувати особливий статус Донбасу», – розповідав журналістам нардеп від «Свободи» Юрій Сиротюк.
Активісти, тим часом, притягли вже звичну оку люстраційну гільйотину. Силовики, від гріха подалі, вишикувалися у кілька рядів перед під’їздами парламенту. Протестувальники потяглися до автокав’ярень.
У Раді ж, тим часом, скупчувалися журналісти в очікуванні відкритої частини засідання. Близько опівдня депутати таки почали закрите засідання, під час якого проголосували вже скандальні закони про особливий статус для Донбасу та амністію терористів. У кращих традиціях режиму Віктора Федоровича. Щоправда, голосували не руками, а через систему «Рада». Втім, табло під час «волевиявлення» вимкнули. Продемонстрували лише остаточні цифри голосування – 277 і 287 «за» відповідно.
Більшу частину голосів, як видно із оприлюднених на сайті парламенту даних, дали колишні регіонали, залишки фракції ПР, комуністи, позафракційні, УДАР майже у повному складі і частина «Батьківщини», яка перейшла під крило Яценюка. Частина ж «тимошенківців» і вся фракція «Свободи» демонстративно повитягали свої картки. Щоправда, на кінцевий результат це не надто вплинуло.
«Спочатку видавили голоси за режим закритого засідання і потім голова Верховної Ради поставив на голосування закони в закритому режимі, не отримавши попередньо згоди парламенту, що є порушенням процедури», – заявив нардеп від «Батьківщини» Андрій Шевченко.
«Це означає, що ми просто на табло побачили цифру 277, ми не знаємо, хто голосував за ці закони, і не знаємо, чи парламент дійсно підтримав ці закони. Мені дуже соромно за цей парламент», – підсумував Шевченко.
А соромитися насправді є чого. Тому що між війною і ганьбою Україна, схоже, таки вибрала ганьбу.
Потакаючи амбіціям і апетитам Путіна, українська влада піднесла агресору як ритуальні жертви тих патріотичних українців, які живуть на окупованих путінськими бандитами територіях і які стали їхніми заручниками. Але зрадили не лише їх, а й усіх тих, хто вірив, що Майдан переміг, що жертви не були даремними. Президент і ті депутати, які підтримали цей ганебний законопроект, вбили віру у справедливість.
Так званим сепаратистам, а насправді відвертим злочинцям, списується все: вбивства, пограбування, зґвалтування, тортури. Ба більше! Цих професійних садистів легалізовують, їх тепер зроблять владою на захоплених територіях. Будуть вбивати, грабувати, ґвалтувати на законних підставах! Це називатиметься «особливий порядок». Поводимуться, як більшовики в 1917-му. Тільки тоді була диктатура червоного терору, а тепер на Донбасі буде диктатура бандитизму. Криваві 90-ті роки минулого століття будуть на нинішньому тлі виглядати як дитячий лепет. Вже не кажу, що ухвалення цього горезвісного закону неминуче (!) спровокує сепаратистські витівки (за належної підтримки Кремля) в інших регіонах України, бо безкарність завжди заохочує до нових злочинів. Якщо «проканало» на Донбасі, то для чого зупинятися на досягнутому? Україна дала слабинку, значить, можна тиснути далі. Може, Порошенко вірить Путіну, який пообіцяв, що Донбасом задовольниться? Але для чогось російська військова присутність на окупованих територіях лише посилюється. Не думаю, що лише для того, аби Порошенко не передумав втілювати у життя «мирний план».
Прихильники цього закону кажуть, що, віддавши менше, врятували більше. Якби не цей вимушений компроміс, Путін забрав би значно більший шмат території, і жертви були б незліченні. Дивна як для досвідчених політиків наївність. Невже хтось з тверезомислячих людей вірить, що Путіну розходилось на цьому недогризку депресивної території, що він цим задовольниться і «зачохлить» зброю? Як би це банально не звучало, але він забиратиме стільки територій, скільки йому дозволять. Як бачимо, дозволяють. Зокрема через відсутність адекватної реакції світу. Окупував частину території Грузії – проковтнули, анексував Крим – закрили очі, заліз у Східну Україну – і це сходить з рук. Чому б не рухатися далі, не закріпляти успіх. Особливий статус Донбасу – це та сама анексія, яку ми самі визнали, легалізували, і за яку ще й заплатимо. Якщо за «Крымнаш» платить російський бюджет, то за «Донбаснаш» контрибуцію платитиме Україна. Раніше терористів-сепаратистів утримували Янукович чи Путін, тепер будемо ми з вами...
І ще питання на засипку. Якщо капітуляцію у нас називають благою справою, то чому це «благо» робили у таємному режимі? Депутати кажуть, що жодних секретів на засіданні не звучало, більше того, вони навіть закону у повному обсязі не мали. То для чого тоді проводили таємне голосування? Настільки таємне, що засекретили навіть депутатів, які віддали за ці закони свої голоси. Такого прецеденту у Верховній Раді ще не було. Були ганебні голосування руками за диктаторські закони, але навіть тоді українці могли побачити, хто ці руки піднімає (інше питання, що рахували руки некоректно). Але щоб від народу приховали прізвища народних обранців, які віддали голос за такий доленосний закон, такого ще не було! Праведні речі не робляться неправедним шляхом! Просто багатьом, мабуть, соромно було «засвітитися» у такому голосуванні. Бо ж на вибори треба йти, людям в очі дивитися!
Адекватну оцінку тому, що сталося, дав командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко.
«Це повинно було трапитися ще два місяці тому. Суспільство було не готове і тому АТО було продовжено. А з народом стали працювати. Спочатку наша влада залякувала нас армією РФ, потім була низка військових поразок (зокрема – під Іловайськом), за які ніхто не поніс відповідальності. Потім заговорили, що нібито Росія може застосувати тактичну ядерну зброю. І це лякало українців ще більше. Потім почали заздалегідь закривати роти тим, хто міг у майбутньому сказати «Ні» і закликав до дії. Кампанії з дискредитації пройшлися по всіх, хто був небезпечний для влади. А потім депутати просто закрилися в залі і ганебно проголосували», – написав Семенченко у своєму Фейсбуці.
Загалом на підтвердження власної ганьби депутатам знадобилося не більше 40 хвилин. Двері для преси відчинилися і почалася символічна ратифікація Угоди про асоціацію. В залі розсілися усміхнені міністри, почесне місто зайняв сам Петро Порошенко, поряд, на місцях для гостей, примостився Борис Ложкін, голова Адміністрації президента.
В очікуванні відеоконференції зі Страсбургом депутати виголошували промови, головною ідеєю яких була одна думка – асоціація лише початок, попереду багато реформ, а на країну очікує модернізація, яку мають втілювати в життя парламентарі. На цьому тлі сильно вирізнявся очільник колишньої найбільшої фракції Ради – Олександр Єфремов. Виглядав пригніченим, говорив мало. Лишень запевнив, що ПР завжди ратувала за євроінтеграцію і готова підтримати документ.
У прямому ефірі з Європарламенту виступив і Мартін Шульц. Він обурився тим, що після Холодної війни кордони в Європі намагаються змінити.
Потім виступив Порошенко. Провів паралелі з 1991 роком, коли проголошувалася незалежність.
Настав час голосування. Депутати активно тиснуть на кнопки. Інна Богословська знімає все на телефон. Певно на пам’ять. На табло 355 «За». Зала радіє, депутати співають Гімн. На екрані результати голосування замінюють трансляцією з Європарламенту. Євродепутати зустрічають синхронне голосування оплесками, декотрі аж підстрибують з радості. Порошенко прямо в залі підписує закон. Нарешті сталося. Асоціація ратифікована!
А тим часом під Радою все тільки починалося. До голосування за люстрацію було ще далеко, активістів під парламентом поменшало. Частина протестувальників вирушила за шинами.
Тим часом група невідомих піймала неподалік від будівлі Верховної Ради скандального депутата Віталія Журавського, автора закону «Про наклеп» і посадила його у смітник. Депутат, за його словами, пошкодував, що це відбулося, адже «пляма може лягти на людей, які до цього не причетні: і на Автомайдан, і на тих, хто бореться за очищення влади, і на «Правий сектор».
Представники озвучених Журавським організацій готувалися блокувати Грушевського. Під Радою з’явився символ Майдану – автомобільні шини, почалася штовханина.
У залі, в цей час, Олександр Турчинов змушував втомлених нардепів працювати. Грозився оприлюднити імена прогульників, тих, хто просто не голосує, хто не підтримує закони для очищення влади тощо. Після чергового провального голосування спікер наказав позакривати в сесійній залі двері.
«Ми звідси не вийдемо, доки не проголосуємо! Закрийте двері! Шановні депутати, давайте мобілізуємося!» – звертався Турчинов до присутніх. Присутні не надто слухали.
Тим часом на Грушевського знову підпалили шини. Силовики взяли в оточення Раду, закривши кількома рядами підходи до дверей парламенту. Ситуація загострювалася.
«Це не залякування. Це аргументація. Імена тих, хто не підтримає люстрацію, будуть оприлюднені в газетах. Аби виборці могли знати, хто виступає проти очищення влади», – продовжував гнути своє Турчинов.
Як результат – 226 голосів «За».
Частина нардепів намагалися потягнути час і відкласти документ «на потім». Основна причина – більше 400 правок, а як наслідок – повна недосконалість документа. Втім, документ повернули на повторне голосування в цілому. З третьої спроби – 231 голос. Рада того дня таки спромоглася на ще один подвиг.
P.S. Ухвалення в один день закону про здачу Донбасу і Угоду про Асоціацію з ЄС – це, як на мене, вищий ступінь фарисейства. Якась насмішка... Особливо зважаючи на театралізованість цього дійства, яке синхронізували з голосуванням у Європейському парламенті. Все було б красиво і символічно, а прихильники євроінтеграції безмежно щасливі, якби не ложка дьогтю у діжку меду – відкладення до кінця 2015 року запровадження Угоди в частині положень, які стосуються економіки і зони вільної торгівлі з Євросоюзом, як наслідок компромісних домовленостей між Україною, ЄС і Росією. Це чергова поступка агресору.
Якщо ухваленням «донбаських законів» ми, по суті, визнали право Росії диктувати нам свої умови, тобто впливати на нашу внутрішню політику, то відтермінуванням дії Угоди про Асоціацію з ЄС вже не лише ми, а й Європа визнала право Росії впливати на українську зовнішню політику.
Підготував Адам Стрижнюк
Вони – гинуть за Україну. А чим займаєшся ти?
Понеділок, 08 вересня 2014, 18:47
В Україні – війна. Рахунок загиблих пішов вже на тисячі. Наших співвітчизників, друзів, братів, просто мирних громадян. Десятки тисяч проходять нове навчання. Готуються самі вбивати або бути вбитими. Сотні тисяч вже вигнані війною зі своїх будинків, розлучені родини, горе і нещастя котиться катком по країні... Жах, якого й близько не можна було уявити ще кілька місяців тому.
Чим же ми, прості тернополяни, можемо допомогти фронту, бійцям, нашим співгромадянам? Ми – ті, які досі в тилу, просиджуємо годинами в Інтернеті, п’ємо з друзями каву, гріємо дивани біля телевізорів, гуляємо щоранку з собаками і на вечір почитуємо газети. Ми можемо дозволити нашим хлопцям, які повернуться з фронту, жити тим самим життям, яким ми звикли жити «до війни»?
Ось прийде з фронту хлопець-водій, сяде за кермо якоїсь фури і стоятиме на кордоні кілька діб тільки для того, щоб оформити вантаж безкоштовно. Або може всю цю справу «провернути» за кілька годин – якщо, як і колись, зробить «подношение» митнику. Питається: за що він жертвував своїм життям на війні, якщо якийсь недолугий митник досі вимагає з нього хабара?
Вчорашній фронтовик побачить, що на кращих у світі «тачках», як і раніше, їздять тільки держчиновники, воєнкоми, митники, прокурори, судді. «В лучших домах Парижа» проживають своє безтурботне життя їхні діти. А йому за багато років чесної напруженої праці навіть про власний дах над головою в провінційному Тернополі мріяти не варто?
Фронтовик прийде і побачить, що дороги ніхто не збирається ремонтувати: постійно немає грошей, хоча поблизу автодорівських офісів стоять дорогущі іномарки «за скромну зарплату».
Він побачить, що в лікарнях хабарі беруть і такси призначають вже навіть медсестри – тільки за реєстрацію амбулаторної картки. А якщо йому знадобиться лікування, то воно вже точно взагалі не «впишеться» в його офіційні 1200 гривень зарплати...
Не кажучи вже про елементарне забезпечення сім’ї, дітей, батьків зі злиденною пенсією. У школі – дай, в поліклініці – дай, в рагсі – дай, у пенсійному фонді – дай; в «енерго ...» і «газо ...» так обчистять, що «мама не горюй»...
За будь-яку дію, за будь-який папірець в нашій країні треба «дати»! А звідки брати все це «дати»? Із мізерної зарплати? Із гордого звання «фронтовик»?
Невже смерті невинних людей на Майдані і в зоні АТО так і досі нас нічого не навчили? Невже ми проміняли власну совість на бажання влади, грошей й особистого комфорту?
Зрештою, не будемо настільки пафосними і спустимося «на грішну землю». Просто загляньмо в під’їзди тернопільських багатоповерхівок. Так, ти можеш бути хабарником, злодієм і брехуном, але ж, виявляється, що до всього решти ти ще й елементарне бидло, яке плює на сходовій клітці, розкидає по поверхах недопалки, витягує з поштової скриньки рекламні буклети і тут же їх кидає під ноги, обпалює запальничкою кнопки в ліфтах, малює або ж видряпує на стінах власного під’їзду примітивну нецензурщину... Чому інші мають гинути на Сході, а ти, який нічого не хочеш змінювати у своєму житті, і далі паразитуєш на тілі цієї країни?
У кожного з нас, тих, які живуть в Україні, залишилося тільки три дороги в цьому житті:
1. Йти на фронт.
2. Тим, хто в тилу – рішуче змінювати себе, а отже й країну.
3. За спинами перших і других, на шкоду першим і другим, і далі преспокійненько будувати своє власне «щастя», не гребуючи ніким і нічим.
Вибір за кожним особисто. І запитувати будуть з кожного – особисто.
Це міф, що війна все спише. Ні, війна з кожного спитає.
Адам Стрижнюк
«Другой работы-то нет»
Понеділок, 08 вересня 2014, 18:43
Як опинився на війні і загинув 20-річний Антон Туманов, житель Козьмодем’янська Республіки Марі Ел (Росія). Розповідь мами
Нарешті росіяни починають дізнаватися правду про тих своїх співвітчизників, які через амбіції психічнохворого карлика Путіна змушені віддавати свої життя на українській землі. За що вони тут вмирають? За якусь міфічну Новоросію? За те, щоб до злиденної, убогої і загниваючої Росії приєднати ще один клаптик української території? Прочитайте уважно цей репортаж російської «Новой газеты». Це перша така шокуюча для росіян публікація. І, вочевидь, не остання. Тому що з України в Росію щодня відвозять сотні трупів таких же молодих хлопців, як і Антон Туманов. Вони б ніколи не прийшли на нашу землю зі зброєю, якби в їхній країні було нормальне життя. А там – біда. Немає нічого: ні роботи, ні житла, ні перспектив. Є тільки купка припутінських придворних сраколизів, які, торгуючи нафтою і газом, купаються в мільйонах доларів, а на власний народ їм наплювати. Тому й посилають вони цей народ на війну в Україну тільки для того, щоб зменшити незадоволення й агресію всередині самої Росії. Та чи довго так триватиме? Сподіваємося, чим більше буде подібних публікацій, тим швидше прозріють пересічні росіяни. Бо ж самі по собі – як люди – вони не є поганими. Вони просто до краю зазомбовані купкою пройдисвітів, які очолюють їхню країну. Але віримо, що як ми скинули Януковича, так само й вони мусять скинути Путіна. Якщо не зможуть – допоможемо. Маємо такий досвід.
Антона Туманова привезли у закритій труні.
– Там віконечко – добре, хоч обличчя можна розпізнати. Хлопці мені сказали, що в їхній частині є такі, що просто шматки м’яса, ДНК тепер роблять. Батьки ще не отримали своїх дітей.
Сидячи у вітальні на дивані, на якому раніше спав Антон, його мама Олена Петрівна Туманова поправляє на короткому сивіючому волоссі чорну пов’язку, шукає в сумці свідоцтво про смерть – навіщось вона носить його з собою.
Речі, паспорт і військовий квиток молодшого сержанта Антона Туманова матері ще не віддали. 20 серпня Олена Петрівна отримала тільки труну і копію свідоцтва про смерть з ростовського моргу. Там вказана дата смерті – 13 серпня 2014 року, місце – «Пункт временной дислокации войсковой части 27777», час – «Во время исполнения обязанностей военной службы», і причина – «Сочетанная травма. Множественные осколочные ранения нижних конечностей с повреждением крупных кровеносных сосудов. Острая массивная кровопотеря».
– Ноги відірвало йому… Хлопці розповіли. Але я і так відчувала, що в труні він не цілий...
– Як з армії прийшов – хотів знайти роботу, але у нього нічого не вийшло, –розповідає Олена Петрівна. – У слідчий ізолятор його не взяли, тому що в нього анемія. Для армії він придатний, а от для роботи – ні. Антон їздив у Нижній, місяці три працював на автозаводі. Жити ніде, наймати житло дорого... Повернувся. В Москву з’їздив кілька разів, на будівництві з хлопчиськами попрацював. Гроші їм не заплатили, на зворотній квиток я йому висилала. А у нас в Козьмодем’янську де працювати? Всього два заводи залишилося, один якісь пластмаски робить, другий – не пам’ятаю. У травні каже: «Я, мам, піду в армію за контрактом». Я – давай відмовляти: «Ти почекай, бачиш, обстановка якась... Не дай Боже, сунуть на Україну, була ж у нас Чечня, був Афганістан...» – «Мам, наші війська туди посилати не будуть. Все, я вирішив, я піду. Мені гроші потрібні. Я ж не на війну їду – я на роботу їду. Іншої ж-то роботи немає».
В 18-у Окрему мотострілецьку бригаду, в/ч 27777, в селище Калиновська в Чечні Антон поїхав 21 червня. Місце служби вибрав сам. Казав, що в Південній Осетії дуже полюбив гори: «Я хочу прокидатися і бачити гори, засинати і бачити гори». Поспішав потрапити туди до кінця місяця, щоб за липень вже отримувати зарплату, але в частині дізнався, що три місяці буде на випробувальному терміні, тільки потім укладе контракт. «Телефонує, каже:«Два місяці зарплати точно не буде». Я говорю: «Скажи чесно, тобі гроші надіслати?» – розповідає Олена Петрівна. «Ну, скільки зможеш...» Відправила 3 тисячі, скільки знайшла: я-то сама санітарка, зарплата у мене 5500. Антон говорив, там всі без грошей сиділи, всім затримували. Коли після похорону приїхали хлопчаки з його частини, документи привезли, виявилося, що їм навіть командировочні не дали. Квитки купили – і їдьте. У нас в військкоматі їх хоч перший раз за дорогу нагодували».
Зарплату за півтора місяця служби Антон так і не отримав. Домашнім він говорив, що йому обіцяли 40-50 тисяч рублів. Хлопці-товариші по службі пояснили, що Антона, мабуть, обдурили: вони отримують не більше 30.
«Їдемо на війну»
Додому Антон дзвонив майже кожного дня. На початку липня вдруге розповів: у частині запитують, хто хоче добровільно поїхати в Україну.
– Я йому кажу: «Ти, сподіваюся, не хочеш?» – «Що я, дурень? Тут ніхто не хоче». З ним разом служити пішов ще один наш хлопець, потрапив теж у Чечню, в Шалі. Він мені потім розповідав, що у них в частині теж говорили: якщо протримаєтеся стільки-то днів в Україні – заробите 400 тисяч. Ніхто, звичайно, не погоджувався: навіть якщо залишишся живий – з грошима все одно буде «кидалово».
Потім Антон написав мамі, що його відправляють під Ростов. На російсько-українському кордоні військовослужбовці частини 27777, за його словами, опинилися 11 липня. Олена Петрівна не хвилювалася: «У Ростові спекотно, Україна далеко, в Антона все добре. Питаю: «Що ви їли?» – «Доширак» (російський аналог «Мівіни» - ред.). – «А польова кухня?» – «Нема. Сухпайок».
Олена Петрівна довго обурюється, що хлопців погано годували, тримали під дощем або на спеці... Здається, їй хочеться уявляти сина голодним. Уявити його мертвим вона не може.
17-річна Настя Чернова, наречена Антона, розповідає про місяць в Ростовській області зовсім інакше.
З такою ж, як у Олени Петрівни, траурною пов’язкою на голові, Настя сидить в кріслі навпроти фотографії Антона: маленька, дуже тендітна, з довгим світлим волоссям, вся в чорному («Не можу носити яскраве, фізично не можу»), і за всю розмову, здається, жодного разу не піднімає очей.
Настя зв’язувалася з Антоном кожного дня, про службу він розповідав їй значно більше, ніж мамі. 23 або 25 липня вперше сказав: «Їдемо на війну». Перелякана Настя запитала тільки: «В Україні ж немає росіян?» – «Ми їдемо в ролі ополченців». Дня три-чотири не виходив на зв’язок.
Другий раз, як розповів Антон Насті, їх відправили в Україну 3 серпня, на два дні. Міста, терміни і цілі поїздки не говорив: Настя думає, що він сам не знав.
– Напевно, їх посилали просто контролювати ситуацію, їздити, дивитися, – міркує вона. – Дали українські гроші, Антон розповідав, що заходив в магазин, сміявся: «Сувенірів немає, хоч українських грошей тобі привезу». Неначе не про війну говорив. Так, про звичайне життя.
«Послали на допомогу ополченцям. Не переживай, все буде чікі»
10 серпня Антон подзвонив додому: «Мама, нас відправляють в Донецьк».
– Я говорю: «Куди? Там війна! Вас не можуть туди відправити!» Він: «Мам. Це ти так думаєш». Тільки й сказав: «Послали на допомогу ополченцям. Не переживай, все буде чікі!».
Насті Антон додав, що буде в Україні місяці два-три, можливо, до листопада, без зв’язку.
– Тільки перед самим від’їздом сказав: «Я не хочу їхати, ми з пацанами думали зіскочити, але до частини півтора тисячі кілометрів», – згадує Настя. – Може, він відчував що... Всі останні дні говорив: «Ось, не одружилися, у мене ні дітей, нічого...» Це просто були його плани, мрії...
11 серпня Антону видали дві гранати та 150 набоїв для автомата. О третій годині дня він прислав мамі повідомлення в соцмережі «ВКонтакте»: «Телефон здав, на Україну поїхав». Все.
– Якби я знала, що таке може бути... – Олена Петрівна сидить на дивані сина: спокійна, тиха, поникла. Дзеркала в квартирі завішані строкатими простирадлами, на прикритій серветкою табуретці – фотографії Антона, військовий кашкет і акуратно складений російський прапор – привезли з труною. На фотографії з траурною стрічкою – красивий, зовсім юний хлопець у військовій формі. Всі його фотографії в домі – тільки у військовій формі...
– Я не розумію: як їх могли туди відправити? – каже мати. – Адже багато ж народу, 1200 осіб... Я навіть не знала, кому дзвонити, ні цих майорів не знала, ні їхніх номерів... Якби я знала, я б сказала: «Не смійте його відправляти!» Я б... Якби знати.
За словами товаришів по службі, наказ перейти кордон з Україною прийшов 11 серпня. Тих, хто відмовлявся, командування ображало, соромило, погрожувало кримінальним переслідуванням. Всі документи і телефони наказали здати, форму зняти (всі переодяглися в простий камуфляж), на техніці замазати розпізнавальні знаки й номери. На ноги і руки пов’язали вузькі білі пов’язки: пізніше Туманова знайшла у «ВКонтакте» фотографію сина з такими пов’язками і коментарем його товариша по службі: «Це знаки впізнання свій-чужий. Сьогодні на нозі, завтра на правій руці і т. д. Все, що рухається без пов’язок, – знищується».
Вночі 12 серпня колона з 1200 осіб зайшла в Україну і вдень 13-го зупинилася на території заводу в місті Сніжне Донецької області в 15 кілометрах від кордону. Машини з боєприпасами і зброєю поставили дуже скупчено. Вдень 13 серпня по колоні вдарили українці з «Градів».
– Хлопці (товариші по службі – ред.) сказали, що з 1200 осіб загиблих – 120, поранених – 450, – каже Туманова. – Вони самі десь ззаду були, а мій Антон попереду. Ні окопів, ні захисту... Паніка, хто по машинах, хто куди. Вибиралися, як могли...
Якщо коротенько, за описом товаришів по службі Антона, операція «переможної російської армії» на чужій землі виглядала так: з двома гранатами на людину і не підготовленою до бою технікою колона військ зайшла в Україну, потрапила під шквальний вогонь «Градів» – і через добу повернулася назад зі 120 трупами.
«Ви віддавали наказ?»
Повідомлення про смерть приніс співробітник Козьмодем’янського військкомату Будаєв. «Він Антона і на строкову службу відправляв, і на контракт оформляв. Приніс – а сам плаче. Я тільки запитала: «Де це сталося?» – «Під Луганськом». – «Але вони ж у Донецьк поїхали». – «Не доїхали». Дав мені номер частини, я подзвонила, сказала: «Може, помилка, це не мій син?» – «Ні, все точно, хлопці тільки що впізнали». Співчуття і все таке...»
З тих пір ніхто з військового командування з Оленою Петрівною не розмовляв. Та й вона не дзвонила. Просто не знає, кому.
– Чому це сталося? Де? Нехай мені скажуть і не брешуть. Звичайно, я хочу знати, чому, хто віддав цей наказ?! Тому що цей наказ міг тільки з Москви бути. Ось стояв би переді мною Путін – я б так і запитала: «Ви віддавали наказ? Відповідайте чесно». Я до останнього дня думала, що там нема росіян. А хлопці кажуть, там ще не скоро все припиниться. Чому хтось повинен туди йти? Нехай українці самі на своїй землі розбираються.
Плаче.
– Але ж вже із Нового року все це твориться, або навіть раніше, так? Коли Крим приєднували, я дивилася телевізор і думала: «Нафіга нам це потрібно? Ми тут і так біднота – а ще приєднуємо когось». Антошка, здається, взагалі про це не думав. Він не воювати їхав – працювати.
На прохання Олени Петрівни я допомагаю їй написати звернення до правозахисників, відвожу його в Москву.
– На мене якась паніка напала. Мені треба, щоб люди знали, що наші хлопці там воюють. Хоча, може, в Москві все без нас знають? – запитує дуже серйозно.
Я ховаю очі і мовчу.
– Подзвонила «Солдатським матерям», вони відразу: «А, 18-а бригада? 120 загиблих, знаємо», – тобто я не перша їм дзвоню. Питають: «Ви не боїтеся, що вас потім... це саме?» Не боюся, говорю...
Туманова написала про загибель сина на власній сторінці в «Однокласниках». У відповідь отримала сотні злобних повідомлень про те, що «она врет, порочит отечество и делает пиар». «Одна написала мені: «Ти не боїшся, що у тебе стоятимуть закривавлені хлопчики в очах?» Я думаю, вона якась дивна, хоча на фотографії начебто нормальна сидить».
– Ви хочете, щоб за смерть Антона когось покарали? – запитую я.
– Мені, якщо чесно, без різниці: знімуть когось з посади, не знімуть. Мені вже все одно. Мені хочеться зрозуміти: чому його туди послали, хто це зробив? Суто для себе. Тільки навряд чи можливо, щоб хтось про це сказав.
Кладовище
Нижня, ближче до Волги, частина Козьмодем’янська – старі, почорнілі, осівші в землю будинки з колод. Строкаті лиштви, палісади, човни у дворах... Схоже на велике село. Не те, щоб дуже депресивне – загалом, як скрізь по Росії.
Від дому Туманових до кладовища – хвилин 15 пішки.
– Навіщо вони воюють? – просто, не риторично, питає мене Олена Петрівна, спотикається на розбитому асфальті. – Через територію, чи що? Кому вона потрібна? Нічого я не розумію в цій політиці... До цього іноді думала: «Хто ж там воює?» Якщо постійно кажуть: ополченців вбили стільки-то – скільки їх ще залишилося? Антон вже під Ростовом був – я все так думала. У нас деякі як міркують? Друга світова до нас не дійшла, і ця не дійде. А що чоловіків забирати будуть – не розуміють.
...Серед старих, давно покинутих пам’ятників з фотографіями бабусь у хустках могилу Антона видно відразу. Пластикові вінки від родичів і військового комісаріату, пляшка зі свіжими польовими квітами, фото – теж у військовій формі. Олена Петрівна зсипає на могилу цукерки: «Смачні, з родзинками, сьогодні купила», – прибирає засохлі після похорону букети. Хреститься. Плаче.
На похорон «народу прийшло – жах». Були від військкомату, привезли військовий оркестр з Йошкар-Оли. «Пацани ці, з оркестру, завжди солдатів ховають. То вони мені сказали, що Антон не перший – з нашої, Марійської республіки, – хто загинув там».
Приїжджали до Туманових військові з в/ч 27777, розповіли Олені Петрівні, що в це відрядження привезли документи трьом сім’ям загиблих – в Козьмодем’янськ, Казань і Маріїнський Посад.
Товариш по службі Антона виклав у «ВКонтакте» фотографію Антона з іншим, теж усміхненим хлопцем. Підпис: «Арутюнян Роберт Мартунович, Туманов Антон. Герои, погибшие при выполнении Воинского долга». У коментарях – питання про їх підрозділ і місце смерті. Відповідь: «Группа инженерной разведки в составе мотострелкового бата. Снежное, одна из восточноевропейских стран». – «А в Східній Європі вони що робили?» – Наступне запитання. Відповідь: «Выполняли приказ мы. В роли ополченцев. Кстати, поменяли меня на высоте псковских десантников, которым вроде бы тоже ечемо делать на юго-востоке Европы».
Відпустити
– Відпустити його нам треба. До 40 днів слід відпускати. Кажуть, коли ми плачемо, йому там погано. Плакати не можна, – каже Олена Петрівна.
Ми сидимо на кухні, Туманова намагається нагодувати нас з Настею обідом, клопочеться, щедро, товстими скибками ріже ковбасу. Настя з відсутнім виглядом розмішує чай.
– Я коли йому дзвонила останній раз, у нього грошей на телефоні не було, – згадує Олена Петрівна. – Кажу: «Ну, то я поповню зараз». Він: «Нє, мам, не поповнюй. Приїду, подзвоню тобі – тоді й поповниш». Уявляєте? – Плаче.
Одночасно зі мною до Туманових приходить журналіст йошкар-олинської газети «Красный город», наполегливо запитує: чи займався Антон спортом, чи добре вчився, – мабуть, пише парадний портрет.
– Та ні, – Олена Петрівна легко відмахується. – Навчався він не особливо. Коли школу закінчив – не було у нього такого, щоб кудись тягнуло. Пішов до технікуму, не закінчив. Сказав, якщо працювати на заводі, – можна і без технікуму. Інститутів у нас в місті немає. Він чого хотів? Роботу, машину, квартиру, одружитися. Просто з роботою інакше не виходило... Хоча ви знаєте... Я взагалі завжди хотіла бачити його у формі. І йому самому подобалося служити.
Про загибель Антона знає вже все місто, Олена Петрівна з посмішкою згадує, скільки дівчат підійшли до неї, щоб сказати, як любили Антона.
– Я боялася мертвого його побачити. Поки не побачила – не вірила, – Настя все так же дивиться в підлогу. Дуже ретельно, наполегливо шукає слова. Слова не слухаються, але вона продовжує, неначе обов’язково потрібно сказати: – Мені з ним ніколи не було страшно. Він обіцяв: приїде на Новий рік у відпустку, розпишемося... Я говорила, що мені заміж трохи ранувато, але якщо б він з обручкою прийшов – я б не відмовилася ні в якому разі. Запитую: навіщо так поспішати, що це тобі в голову прийшло? Він: «А раптом війна? Дітей нема – то хоч одружимося».
Елена Рачева,
«Новая газета»
(переклад)
Лихоманка Ебола: чого остерігатися тернополянам
Середа, 20 серпня 2014, 07:19
Інформація про поширення геморагічної гарячки Ебола стривожила увесь світ, оскільки від цього вірусу помирають понад 50% інфікованих, а ліків від хвороби не існує.
Ці переживання не безпідставні. Раніше хвороба Ебола загрожувала переважно мешканцям африканського континенту, однак цього разу у Всесвітній організації охорони здоров’я заявили, що спалах лихоманки в Африці вже не є лихом для якоїсь однієї країни – захворювання набуло субрегіонального характеру. Наприкінці липня лікарі зафіксували у Європі перший випадок зараження смертельним вірусом Ебола, який в Африці до того вбив 670 людей. А на початку серпня цей тип лихоманки зареєстрували у Сполучених Штатах Америки. Тобто готуватися до лихоманки ХХІ століття, як часто називають вірус Ебола, варто в усьому світі.
Смертельна гарячка
За медичною термінологією, гарячка Ебола – гостра вірусна висококонтагіозна природно-осередкова хвороба, яка характеризується тяжким перебігом, високою летальністю, вираженою інтоксикацією, зневодненням, ураженням кровоносних судин багатьох органів з розвитком геморагічного синдрому.
Вона входить у перелік тих хвороб, які чинять серйозний вплив на здоров’я населення і можуть швидко поширюватися в міжнародних масштабах. Лихоманка увійшла до переліку подій, які можуть створити надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров’я у світі.
За інформацією ВООЗ, вірус Ебола передається людям від диких тварин і поширюється від людини до людини. Природним господарем вірусу вважаються плодоїдні кажани сімейства Pteropodidae.
Вірус Ебола передається при прямому контакті з кров’ю, виділеннями або іншими рідинами організму інфікованої людини. Гарячка не поширюється трансмісивно (через укус комах), а також через їжу і воду.
Для гарячки Ебола характерний гострий початок із симптомів вираженої інтоксикації, швидке підвищення температури до 38-39°C тривалістю 5-7 днів, сильний головний біль, біль в суглобах, м’язах. Дещо пізніше з’являється сухий кашель, сухість і першіння в горлі, колючий біль в грудній клітці. На 2-3-й день хвороби з’являється біль в животі, нудота, пронос, в результаті чого можливий розвиток дегідратації. В окремих випадках може з’являтись плямисто-папульозний висип на 4-5-й день хвороби – спочатку на обличчі, згодом на шкірі грудної клітки, здатний поширюватися й на інші частини тіла. Висип зберігається до 10-14-го дня хвороби, супроводжується лущенням шкіри, яке також спостерігається на долонях, підошвах. Характерний зовнішній вигляд хворого – гіперемія кон’юнктиви, глибоко запалі очі, нерухоме обличчя, загальмованість.
Прогресуючи, хвороба призводить до сильного зневоднення і втрати маси тіла. На пізній стадії нерідко уражається ЦНС, виникає сонливість, марення або кома. Смерть може наступити на 2-му тижні розвитку недуги.
В Україні теж чатують на лихоманку
Після того, як хвороба Ебола почала набирати обертів у світі, в Україні теж посилили заходи епідеміологічного нагляду.
За словами епідеміологів, такі заходи в усіх областях України є однаковими і проводяться згідно з планом – раз на рік. Однак відразу після оголошення ВООЗ про спалах епідемії Ебола у Західній Африці, заходи епідеміологічного нагляду в областях активізували і почали проводити навчально-тренувальні заняття, пише «Вголос».
Пункти держепідемслужби в аеропортах активніше відстежують людей, які прибувають з інших держав, особливо з африканського континенту. Якщо в Україну прибуває людина із температурою, вона відразу знімається з рейсу, за нею встановлюється епідеміологічний нагляд.
Ліків немає
Як вже йшлося раніше, найбільшою небезпекою хвороби Ебола є те, що немає специфічних засобів профілактики та лікування вірусу. Тобто головне завдання лікарів – своєчасно виявити та ізолювати людину.
Далі постраждалому надають симптоматичну або патогенетичну терапію. Залежно від того, які системи та органи уражає вірус, призначається лікування, щоб компенсувати їхню роботу. Лікують не сам вірус, а наслідки його діяльності в організмі.
У світі вже зафіксували понад 1200 випадків інфікування вірусом Ебола, із яких більше 600 мали летальне завершення. Тобто 50% людей, які заразилися лихоманкою, помирають.
«Не ходіть, діти, до Африки гуляти»
Попри застереження Міністерства закордонних справ України не подорожувати у держави Західної Африки, ймовірно, знайдуться українці, які проведуть свою відпустку чи з якихось інших причин побувають на цьому континенті. Цим відчайдухам епідеміологи рекомендують уникати місць масового скупчення людей та контакту із людьми, які мають ознаки лихоманки (підвищена температура тіла, сльозотеча, кашель). Епідеміологи наголошують: якщо ви побували у державі, де були зафіксовані випадки зараження гарячкою Ебола, навіть при прояві одного із симптомів цієї хвороби відразу звертайтесь до спеціаліста!
Крім того, в Африці є небезпека підхопити не лише лихоманку Ебола, але малярію та інші небезпечні захворювання. Тому людям, які відчувають, що мають не надто сильний імунітет, варто вибрати для відвідування континент, лояльніший до здоров’я, аніж Африка.
Підготував Адам Стрижнюк
Більше статтей...
Сторінка 1407 з 1432
«ПочатокПопередня1401140214031404140514061407140814091410НаступнаКінець»
вугілля і дрова
