Репортаж

Дорогий наш випускний. Дуже дорогий

Вівторок, 03 червня 2014, 10:29

Переглядаю світлини з випускного вечора своїх батьків: простота, білий колір, скромність, дитяча наївність… Чого зовсім не скажеш про сучасні бали, які перетворились на модне шоу, справжню «показуху» під девізом: «хто виглядатиме краще і дорожче». Мода – пані вередлива та капризна. А ось випускний бал – це своєрідний синтез моди і звичаїв. Традиційно мусять бути гарна сукня, зачіска, букет, а вже якими вони будуть, якої форми, кольору, фасону, визначає мода і… фінансові статки батьків.

Загальновизнана річ: випускник у сім’ї – дороге задоволення. Недарма в народі кажуть: «Малі діти – малі проблеми…». До фінансових проблем з випускним вечором слід додати й інші витрати: репетитори, іспити, вступ…

Сукня за ціною піврічної зарплати

Шкільного випускного чекають всі: хто з радістю, хто з легким сумом, а хто з нетерпінням. Для учнів цей день асоціюється з довгоочікуваними атестатами про повну середню освіту, для вчителів – із прощанням з вихованцями, а для татусів та матусь – із веселою гулянкою в кафе чи ресторані…

– Практика засвідчує, що зібрати дівчину на випускний бал обходиться значно дорожче, ніж хлопця, – наголошує продавець салону вечірнього вбрання Наталя. – Ціни, звичайно, варіюються: можна знайти непогані платтячка і за 1500 гривень, а можна й за 5000. Якщо є гроші і бажання, сума спокійно піднімається до позначки з чотирма нулями. Якщо «фінанси співають романси», то можна трохи заощадити, придбавши тканину і замовивши наряд у кравчині. Але знову ж таки, тут все залежить від того, яке сукно ви візьмете, і хто шитиме вбрання.

На ринку ціни на одяг для випускників трохи нижчі. Зокрема, костюм для юнака можна купити за 700-800 гривень, сарафан для дівчини – за 800-900. Проте далеко не всі Попелюшки мають бажання позувати перед фотокамерами в дешевій одежі…

– Не хочу в такий знаменний день одягати ширпотреб, – ділиться думками одинадцятикласниця Вікторія. – Звичайно, грошей на сукню «від кутюр» у нас із мамою немає, але ми вже замовили плаття у хорошої. Декому з однокласниць наряди привезуть із Польщі, комусь з Італії. Знаю, що багато хто братиме одяг у прокатних пунктах, декілька подруг замовляли стильні сукні через Інтернет.

Недешеві «дрібниці»

Крім костюма або сукні випускникам потрібно подумати ще й про чимало аксесуарів, зокрема, про взуття, сережки, ланцюжки…

Скажімо, вартість сорочки коливається від 120 до 300 гривень. Краватка у середньому коштує 50 гривень. Продають також набір – жилет і краватка разом. Коштує такий наряд 250 гривень. Чоловічі туфлі «тягнуть» на 250-800 грн., жіночі молодіжні босоніжки – 200-600 грн. Окремі продавці, правда, збувають минулорічний товар і дешевше.

– Якщо для хлопців зазвичай купують чорне взуття, то дівчата надають перевагу яскравим барвам. Саме через «брендовість» кольору ціна товару може бути вдвічі вищою, – коментує власник однієї із взуттєвих крамниць Тернополя.

Та це ще далеко не все! Прикраси – якщо взяти біжутерію, то обійдуться у 200 грн., срібло – 1000 грн., золото – 5000-6000 грн.

Окрему суму потрібно також виділити на похід до перукарні та салону краси. Вартість вечірньої нескладної зачіски на середню довжину волосся стартує від 150 гривень. Макіяж – 150-200 грн., манікюр – 200 грн., але якщо ще врахувати послуги солярію (а ними за статистикою користуються близько 40% випускниць), то додайте ще 120-180 грн.

Фото на згадку і ніч у кафе

Практично усі випускники звертаються до професійних фотографів та операторів. Коштують їхні послуги по-різному. Деякі погоджуються працювати за 100 гривень за годину, дехто – за 400. Однак найчастіше батьки наймають фотографа на добу – від ранку до ранку. Така робота обходиться в середньому за 3 000 гривень. Окремо – потрібно розраховуватись за альбоми (від 200 гривень і більше) та за запис світлин на диск. Що ж стосується відео – «операторський сервіс» теж достатньо дороге задоволення і вартує 3000 – 4500 грн.

Наступне важливе питання: де буде проходити випускний вечір після закінчення урочистої частини. Раніше випускники часто залишалися в стінах рідної «альма-матер», а столи накривали прямо в актових або спортивних залах. Зараз же, як правило, батьки орендують кафе і замовляють тамаду. Ціна такого задоволення – 150-300 грн. з людини.

Отже, свято прощання зі школою обходиться у майже тримісячний бюджет середньостатистичної сім’ї. Мало це чи багато? Звісно, витрати немалі, але така подія цього варта. На все життя у пам’яті залишиться радісно-тужливий спогад про останній вечір, який ви провели разом із однокласниками. І як би ви не присягались у вірності шкільній дружбі, як би не клялись підтримувати класні традиції, доросле життя розставить свої розділові знаки. З’являться нові друзі, нові інтереси, і через кілька років ви зустрічатиметесь зі шкільними друзями хіба що в Інтернеті. Тож таки варто насолодитися сповна цією прощальною шкільною вечіркою.

Підготував Адам Стрижнюк

Як провести незабутній вечір у Тернополі

Четвер, 29 травня 2014, 18:39

Вже традиційно у Тернопільській обласній філармонії проходять вечори європейської класичної музики. Днями мала можливість побувати на чудовому концерті чеської музики, спеціальним гостем якого був київський віолончеліст Олександр Пірієв. Цінителі благородної музики мали можливість насолодитись неперевершеними композиціями знаних класиків. У програмі звучали твори чеських композиторів Антоніна Дворжака та Бедржиха Сметана. Не назву себе справжнім поціновувачем музичного мистецтва, швидше - любителем. Зізнаюсь, вперше в житті побувала на концерті у нашій рідній філармонії. Мені доводилось бувати на різних музичних вечорах, перформенсах, експериментальних виступах в різноманітних клубах та арт-закладах. Коли ж почула як грає скрипка, віолончель, контрабас, флейта, труба та багато інших інструментів, ніби наново народилась на світ. Дивлячись на сцену, бачиш не просто колектив, а живий організм.  Того вечора я забула про усі біди на світі. Неймовірне живе звучання інструментів підхопило хвилею душевності, зачепило найтендітніші людські переживання. Сидячи у залі насолоджувалась не лише неймовірним звучанням оркестру, але й прекрасною атмосферою.

Здивував лиш один нюанс – на пів пустий зал…

 Оксана Ратушняк

Homo Soveticus: як українські батьки воюють із дітьми за своє минуле

Четвер, 15 травня 2014, 07:47

Не знаю, як вас, але мене за останні три з гаком місяці найбільше вбивають емоційні гойдалки: то «все погано», то «ура, в атаку!». То затишшя, то знову вперед. Нас б’ють. Потім ми відбиваємося. Знову тиша. Потім ми йдемо в атаку, але «відгрібаємо». І знову вперед. Переговори. Злість. Відчай. Вперед! Ні, зачекаємо. Переговори. Тільки в атаку! Ні! Стояти! Нас вбивають. Ми вбиваємо. Ми втікаємо. Вони втікають. Вони розбігаються, розлітаються. Вони повертаються. Сердимося. Заспокоюємося. Війна. Велика війна. Світова війна. Ні, все обійдеться. Ні, зараз буде теракт. Спокійно, все оk. Ой лишенько, танки! Де мій закордонний паспорт?! Де мій військовий квиток!? Сьогодні вночі вони прийдуть. Нерви на межі. Горілка скінчилася. Упаковка від таблеток порожня. Вторгнення? Ні! Що таке? Чому ні? Відходять? Не може бути... відходять...

Вже не перший місяць ми говоримо собі: «нехай це все вже нарешті закінчиться», і тут же самі себе виправляємо: «але тільки тоді, коли відстоїмо своє».

Особисто у мене від нервової системи залишилася тільки її назва. Та чи в мене одного?

Що мають казати, наприклад, ті молоді люди, які цьогоріч закінчують школу і планували поступати на навчання в вітчизняні університети? Я вже навіть не кажу про молодих кримчан, у яких була ця мрія, а загалом про нашу молодь, в якому б селі, селищі, місті чи обласному центрі вона не проживала.

Пам’ятаєте славнозвісне передвиборче гасло однієї з кандидаток: «У мене є мрія…»? Так от, Путін і його прихильники в Україні зараз забирають мрії у десятків тисяч молодих українців. По суті, йде війна не за територію, не за мову і навіть не за гроші. Війна йде за… минуле.

Те минуле, яке доживає свої останні часи, вперто вчепилося зубами за наше майбутнє і не відпускає. Зрештою, якщо глибше вникнути у все те, що ми зараз спостерігаємо на просторах рідної держави, виявиться, що це навіть не Путін воює з Україною, що це… наші батьки/діди воюють із нами – молодими українцями. Причому не всіма, бо навіть серед молоді чимало таких, хто досі живуть не своїм минулим, а отже й не своїм життям.

Ностальгія…

Загалом проблема «батьків і дітей», їх діалогічного нерозуміння, а інколи й роз’єднаності – не нова і спостерігається вона не лише у нас, а й у Європі і Штатах. Однак нам у цьому плані по-особливому «пощастило»: бо якщо в Європі чи Штатах батьки з дітьми воюють за більшу (діти) чи меншу (батьки) міру економічних свобод для молодого покоління, то в Україні (як і в Росії, зрештою) боротьба відбувається на тлі загостреної ностальгії за радянським совком з дешевою ковбасою за 2,20. І оскільки ця абсурдна ідея має своїх палких поборників навіть у патріотичному Тернополі – неодноразово чув і від своїх батьків, що, мовляв, «таки за Союзу було легше» – саме тому ми так довго «возимося» з сепаратистами на Сході і так легко й без бою здаємо Крим. Бо хоч назовні ми всіма руками й ногами нібито за незалежну Україну і якнайшвидше входження її в європейські структури, і все ж глибоко в душі настільки заражені вірусом совковості, що це не дозволяє нам остаточно перерізати будь-які зв’язки з минулим.

– Одного разу я поскаржилася своїй подрузі-киянці, що останнім часом втратила взаєморозуміння зі своїми батьками, – згадує у «Дзеркалі тижня» російська журналістка Олена Раскіна. – Зовсім не можу розмовляти з ними на суспільні та політичні теми. Не знаходжу не тільки спільної мови, а й точок дотику. На що подруга мені відповіла: «Коли я своїй мамі ще в грудні телефоном, задихаючись від жаху, розповідала, як били кийками дівчинку в переході метро, вона сказала: «А навіщо вона пішла на той Майдан?». І я раптом так чітко згадала своє дитинство. Бувало, щойно на щось поскаржишся, у відповідь від мами чуєш: «А навіщо ти туди пішла (зробила, сказала)? Сама винна!». Не роби, не думай, не дихай, не живи... А ще голосно не смійся й не плач. Тобто не відчувай. Не проявляй себе ніяк. Мені здається, я почасти так і живу з цією материнською установкою. І тільки тепер, після наведеної її фрази, я це раптом згадала й усвідомила. А з приводу подій у країні всіма силами відмовляюся розмовляти з родичами. Боюся, скажуть щось – і я їх більше не зможу ні любити, ні поважати. Тому так і відповідаю: я не можу цього обговорювати. Хай розуміють, як хочуть».

«Не роби зайвого» – це цілком радянський підхід. Не говорити, не протестувати, не діяти, не жити. Тільки всім серцем «слухати музику революції» та «мудрі слова радянських лідерів». Решта – буржуазні свободи і свобода слова – нам «не потрібні». Тепер багато «батьків» тягнуть своїх дітей саме в таке життя – тихе, безсловесне, рабське. Таке життя здається їм прекрасним, ідеальним.

Пригадую, як якось сусідка попросила мене при нагоді заплатити їй за воду та електроенергію, бо їй важко ходити.

– Та що мені важко, – думаю, – звісно, заплачу. Тим більше, давно я не бував на пошті: то родичі заплатять за послуги, то я через Інтернет оплачу. Одним словом, пішов. Заходжу у відділення зв’язку, а там людей – тьма. Запитую, чому стоїть так багато народу і в одній черзі, якщо працюючих віконечок аж три. За мить чую відповідь від однієї пані – мовою наших північних сусідів – що тут одна черга. Але це ж повний нонсенс, – кажу, – одні люди пенсію отримують, інші за комунальні послуги сплачують, однієї черги в принципі бути не може. Мовчанка.

Стою 5 хвилин, 10 хвилин і знову ввічливо запитую, чому черга одна, якщо віконечок три. Згадувана іншомовна пані знову ж таки починає мені казати, що тут одна черга і крапка.

Нерви у мене не витримують і я починаю з’ясовувати, чому людина, яка стоїть у черзі до віконечка за пенсією, керує навіть тими, хто по пенсію не прийшов?

Думав, що люди, які стояли поруч, трохи адекватніші за неї, але ні. На жаль, помилився. Решта бабусь і дідусів почали захищати іншомовну панянку, промовляючи, цитую: «Дивись, який розумний знайшовся! Ми вже тут годину стоїмо, тут одна черга і все!».

Словом, СРСР помер – хай живе СРСР!

І ось зараз у мене виникає цілком резонне запитання: як так сталося, що Радянський Союз із його чергами, постійним дефіцитом, «залізною завісою» та казенними промовами вождів встиг перетворитися в пам’яті наших батьків на райський оазис, де мирно уживалися вовк із вівцею?

Багатьом громадянам колишнього Радянського Союзу дуже хочеться повернутися «у радянський дім». Вони не розуміють, що таке повернення неможливе, бо не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку. І річка вже давно інша, і час змінився. Однак у психології і психіатрії існує поняття «гострої ностальгії», причому пов’язаної не з перебуванням у конкретному просторі (країні чи регіоні), а з перебуванням у конкретному часі (молодості, минулому взагалі).

Існують три стадії розвитку такого захворювання. На першій пацієнт гостро тужить за минулим, має втомлений, сумний, мовчазний вигляд. Шукає усамітнення, хоче повернутися у свою молодість, у минуле, живе спогадами.

На другій стадії захворювання думки про те, що було раніше, і про колишню батьківщину (таку як, наприклад, Радянський Союз) набувають у людини характеру «ідеї фікс». На цьому етапі у хворого з’являється безсоння, зникає апетит, підвищується кров’яний тиск.

На третій стадії може виникнути стан гострого божевілля. Людина усвідомлює, що на батьківщину (або в минуле) повернутися неможливо, і це призводить до депресії чи серйозного психологічного зриву. Такий стан спостерігався у військовополонених, наприклад, у наполеонівських солдатів, які залишилися на території Російської імперії.

Якщо батьківщина, в яку людина неодмінно хоче повернутися, існує територіально, фізично, – проблему якось можна вирішити. А якщо ця батьківщина (наприклад, Радянський Союз або Російська імперія) існує тільки в минулому, у пам’яті, то як у неї повернутися? Ось і намагаються ті, хто ностальгує за Радянським Союзом, витягнути цю «батьківщину» зі свого минулого й воскресити її в іншому часі й за інших умов. Насправді такі спроби – лише прояв гострої форми захворювання під назвою «ностальгія».

…проти мрії

Теперішні події на Сході України довели відчуття ностальгії у багатьох наших співвітчизників до критичної фази розвитку. По суті, ця ностальгія і стала причиною згаданих подій, адже саме маніпулюючи ностальгічними почуттями луганчан і донеччан, Путін наполегливо намагається втілити у життя свою мрію – відновити втрачений Союз.

Однак виявилося, що мрії Путіна зовсім не співпадають з мріями багатьох молодих українців. Передовсім тих, які за свої мрії до останнього стояли на Майдані. Ну не хочуть ці українці повертатися у минуле своїх батьків. Їм простіше зайти у супермаркет і купити пляшку «Кока-коли», ніж посеред спекотного літа стояти в довжелезній черзі до автомату з газованою водою за 15 копійок. Їм цікавіше посидіти в соцмережах, спілкуючись з друзями по всьому світу, ніж втупитися в телевізор, у якому показують лишень два центральних телеканали, та й ті на кімнатній антені.

Молодим українцям хочеться жити життям своїх європейських ровесників. Жити так, щоб відпочивати доводилося в Парижі чи на Мальдивах, а не на городі в селі, підгортаючи сапою осточортілу бараболю. Жити так, щоб, у межах розумного, не відмовляти собі ні в чому. Чи може Путін забезпечити їм таку перспективу? Ні. Як не міг цього забезпечити покійний Радянський Союз.

Але ось у чому біда: хоч і Майдан відбувся, і всі кажуть, нібито наше суспільство змінилося, що воно, мовляв, вже доросло до свого національного усвідомлення – цього практично ніхто «вживу» не спостерігає.

Всесильний совок

Далеко ходити не треба, щоб побачити найяскравіше відображення совковості у… нашій владі.

Зауважте: на всіх ключових посадах у державному управлінні – чи то на центральному, чи то на місцевому рівні – досі перебувають вихідці із радянської системи. Гляньте їхні біографії – усі як один! Більшість таких, хто просто вчасно змінив партквиток і сховав значок у шухлядку, але все одно залишився совком. І змінюватися вони не будуть нізащо. Їхній стиль управління – «я начальник – ти дурак» і навпаки.

Завищені показники, формальні звіти, дешева показуха, суцільна брехня, ухвалення рішень без волі громади, параноїдальний страх перед людьми, переляк від мітингів, зборів, постійне самовихваляння – це їхній стиль. Вони оточують себе тими, хто співатиме їм оди і стоятиме на колінах. Для них влада – корито, а не засіб служіння. Вони – діти совкової системи, її бережуть і цінують. Її захищають і відстоюють, бо вона дозволяє їм брехати, красти та жити на широку ногу. І як би це прикро не звучало, наразі їх нема ким замінити. Тому що не завжди «нові обличчя у владі» – це дійсно щось нове. Зазвичай ті, що «нові» – ті ще нахабніші в своєму прагненні до панування, володіння, насолод і т.п.

Ось простий приклад. На сайті громадської боротьби з корупцією Хабарам.net, де кожен українець може повідомити про факти хабарництва у будь-якій сфері, тернопільський студент написав про те, що в одному з університетів Тернополя усі викладачі – корупціонери.

«Всі викладачі беруть взятки. Зараз на носі дипломна робота, за яку маю заплатити 400 доларів, як і всі інші 27 студентів. Де взяти такі гроші – поняття не маю», – написав студент на ім’я Микола.

За іншою інформацією, в іншому тернопільському вузі за дипломну зі студентів деруть по 600 доларів.

Здавалось би, відбувся Майдан, загинуло стільки невинних людей – ну хоч щось мало б змінитися! Але ж ні. Цих змін не потребують ні ті, хто беруть хабарі (викладачі), ні особливо ті, хто їх дають (студентам простіше не вчитися весь семестр, а згодом «здати на благодійність» викладачеві). І ви досі вірите, що молодь щось хоче змінити в цій країні?

В одній із своїх найвідоміших промов Джон Кеннеді сказав: «Не питай, що може для тебе зробити держава, запитай себе, що ти зробив для держави». Ось в цьому – альтернатива совку у поведінці і світогляді. Чекати чогось від когось, забуваючи, що манна з неба не падає; вірити в «доброго царя», боятися чиновника, ходити до нього на поклін і просити – це наслідки совка.

Антисовок у мисленні і діях – це активність, самопожертва, служіння. Антисовок – це принцип: «якщо не я – то хто?». Не чекати, поки хтось, а починати із себе, працювати, бути активним у громадських справах, брати на себе відповідальність. Почати із себе – це не смітити на вулиці, прибрати двір, посадити дерево, полагодити лавку. Почати з себе – це вести здоровий спосіб життя, сприяти розвитку фізичної культури. Почати з себе – це культивувати сімейні цінності. Почати з себе – це організувати людей для захисту своїх прав та інтересів. Почати з себе – це знищити в собі байдужість і лінивство.

Совок – це синонім раба, покірного слуги, що змирився і служить. Промовчати, сподіватися на когось, бути байдужим, не стати на бік справедливості й добра – так живуть раби. А рабів до раю не пускають…

Противага рабству – це свобода і незалежність. Тільки вільні люди у вільній країні заслуговують шансу на успіх. Але спочатку треба вичавити совка звідусіль. Виконання цього нелегкого, але доленосного завдання залежить від кожного з нас. І чим швидше та якісніше ми це зробимо – тим швидше отримаємо шанс на реальні зміни і рух уперед.

Підготував Адам Стрижнюк

«Данбас нікто нє ставіл на калєні», зате Тернопілля поставили «по самоє нє хочу»

Середа, 30 квітня 2014, 05:32

У 2005 році, після перемоги Помаранчевої революції над фальсифікаторами виборів, переможці вирішили не карати їх, а примиритися.

У підсумку фальсифікатори стали ще нахабнішими і вже в 2007-му були на межі отримання 300 голосів у парламенті, збираючи їх за допомогою масової скупки тушок.

А в 2010 році лідер фальсифікаторів – Янукович – став президентом. Чотири роки його президентства стали чотирма роками грабежу, узурпації влади, торгівлі батьківщиною і увінчалися масовими вбивствами протестуючих.

2014 рік. Ми знову перемогли зграю виродків. Ми знову отримали шанс на ривок в цивілізаційному розвитку країни.

Але нам знову говорять про примирення зі злодіями і вбивцями. Кажуть, що ми повинні слухати Донбас. Що Донбас без злодіїв і вбивць у владі ну ніяк не може. І ще без російської мови. Хтось її там знову «притискає».

Донбас не хоче слухати нас. Не хоче знати правду про те, що відбулося на Майдані. Він хоче, щоб ми знову і знову слухали його.

Але я не хочу слухати крики «Беркут! Беркут!» під час хвилини мовчання за загиблими. Я не хочу слухати потік маразмів про єврогеїв, бандерівців, золото скіфів і американський спецназ. Я не хочу слухати, що говорять організми, які перегороджують дорогу українським військовим і вітають російських диверсантів.

Я не хочу слухати Донбас. Я його слухав впродовж 23 років незалежності. Результат відомий.

Я не хочу нового кола ідіотських безглуздих суперечок про історію, мову і героїв.

Я хочу реформи судів, міліції, армії, податкової системи. Я хочу безвізовий режим з ЄС. Хочу знищення корупції. Хочу покарання корупціонерів і вбивць. І вже аж ніяк не хочу, щоб вони знову потрапили у владу.

Але в цьому контексті у мене виникає цілком закономірне запитання: а кого власне я повинен зараз слухати на Донбасі? Хто ті сепаратисти, які хочуть бути почутими?

Хто є хто на донбаських барикадах?

Будете неприємно здивовані, але, виявляється, найголовніший недолік сепаратистського бунту в Донбасі полягає зовсім не в тому, що він російський. З цим ще можна було б змиритися, якби його очолювали нормальні росіяни. Ну хто-небудь на зразок Навального чи Широпаєва, який-небудь інтелектуал-правдоборець, який би зібрав навколо себе точно таких же, як він сам. Головна біда донецького сепаратизму полягає в тому, що його рушійною силою є представники соціального дна. Це сепаратизм не національний, а соціальний, це повстання низів, бунт невдах, життєвих лузерів.

У національному сепаратизмі немає нічого незвичайного, це досить поширене явище. Бажання того чи іншого народу жити в своїй національній державі цілком обґрунтоване. Але донецький сепаратизм не такий. У Донбасі, як зазначає тамтешній журналіст Денис Казанський, повстали не росіяни, а маргінали, які вважають себе росіянами. Безліч їх розмовляє російською з сильним українським акцентом і має українське, молдовське, татарське, грецьке походження. У якогось москвича самий лишень зовнішній вигляд цих замурзаних «шо»каючих людей з далекої провінції викликає хіба що скептичну посмішку. Тим не менше, для свого повстання донецькі люмпени обрали саме російські прапори.

Якщо розібратися з їхніми претензіями, то виявиться, що більшість із них мають економічне підґрунтя – ціни зростають, зарплати затримують, і взагалі, в Росії пенсії набагато вищі і заводи працюють. З тією ж самою мотивацією ці ж самі мешканці Донбасу два десятиліття тому брали активну участь у розвалі СРСР. Тепер всією душею хочуть туди повернутися. Зрозуміло, що справа тут не в національному гніті – бунти маргіналів виглядають як істерика покупця, який обрав у магазині не той товар і вимагає повернути гроші. Радянські совки елементарно прорахувалися, уявивши, що в незалежній Україні «получка» у них буде більшою, ніж при Союзі. Коли ж виявилося, що в новій реальності для того, щоб заробляти, треба працювати, – знову стали гарячими прихильниками СРСР, де досить було жити життям сантехніка Афоні і мати гарантовані крихти і конуру в хрущобі. Путін обіцяє платити їм більше, ніж Яценюк, тому вони за Путіна.

Серед людей на барикадах Донбасу практично не знайти підприємців та офісних працівників. Більшість із них – або молоді гопники без освіти та кваліфікації, або пенсіонери та безробітні від п’ятдесяти і вище. Населення напівмертвих шахтарських резервацій, люди без майбутнього. Ті, хто ще вчора невдоволено заявляв, що вони годують країну, а Майдан валяє дурня, тепер самі цілодобово без діла сидять в загиджених адміністраціях, розкрадаючи залишки чиновницького барахла або шмонають на дорогах проїжджаючі машини.

Чого хотіли люди на Майдані, було гранично ясно. У них була ціла низка чітко сформульованих політичних і економічних вимог, абсолютно обґрунтованих і адекватних. Майдан виступав не за те, щоб все відняти і поділити, а щоб дати спокійно працювати тим, хто цього хоче. Це, до речі, головна причина, через яку його практично проігнорували «ліві», в тому числі і так звані українські «комуністи».

Чого хочуть люди Донбасу – не зрозуміло навіть їм самим. Перелік вимог досить заплутаний і змінюється від блокпоста до блокпоста. Хтось хоче великих зарплат і пенсій, і відібрати гроші в олігархів, хоча сам голосував за олігархів з Партії регіонів всі останні 10 років. Хтось виступає за соціалізм, хтось за капіталізм. Одні стверджують, що Янукович легітимний, інші не хочуть його повернення. Найважче питання – федералізація. Це слово не всі навіть здатні правильно вимовити, а вже значень у нього тисячі. Шляхом опитування десятків активістів вдалося встановити, що головний сенс федералізації полягає в тому, щоб не залежати від Києва, вільно говорити російською і не годувати бандерівців. Що й казати, цілі вагомі, особливо якщо врахувати, що як мінімум дві з них за фактом вже давно реалізовані.

Яку державу можуть створити всі ці люди, якщо раптом відвоюють собі шматок території і створять свою «Донецьку республіку»? Про це можуть багато розповісти жителі міста Слов’янська Донецької області, яке вже тиждень повністю контролюють сепаратисти під проводом схибленого ветерана-афганця. Мародерство, непрацюючі магазини, циганські погроми, залякування місцевих журналістів, захоплення заручників. Некеровані банди дрейфують по місту, де немає ні міліції, ні влади.

Прикладів і поза Слов’янськом хоч відбавляй. У Донецьку на синагогу наклеїли листівки з закликом до євреїв платити по 50 доларів за право проживання на території ДНР. У Горлівці, де бандити розгромили РВВС, тепер анархія – невідомі злочинці ходять і грабують будинки відомих підприємців. Минулого тижня власницю одного з кафе катували, щоб роздобути заощадження.

У Торезі спалили редакцію місцевої газети «Про місто», яка мала свій незалежний погляд на події, що відбуваються. Звістку про це прихильники ДНР, до речі, зустріли радісними оплесками, що гранично дохідливо характеризує їхній світогляд.

З проголошенням Донецької республіки на вулицях міст Донецької області з’явилася небачена раніше кількість відверто кримінального елементу, людей з тюремними наколками і характерними звичками, які відчули вседозволеність. Кримінал ніби виліз з усіх щілин. Міліції практично немає, можна творити, що завгодно, закони не працюють, влада не контролює великі міста.

Що можуть створити і побудувати люди, які спалюють редакції газет і беруть в заручники жінок? Яку державу створять погромники і грабіжники? Хіба що якесь напівфашистське Сомалі, де до занепаду дуже швидко прийдуть залишки ще живої промисловості, і зубожілі люди знову стануть збирати вугілля на териконах і добувати арматуру з розбитих бетонних плит.

Цілком очевидно, що інвестувати в цю «донецьку народну Чечню» жоден здоровий інвестор не стане, й інвестиційна привабливість цієї території, де вже немає ні законів, ні понять, стрімко зникає прямо на наших очах. Шкода тільки, що радянські совки звикли мислити позаекономічно, і просто не знають, що таке інвестиції і для чого вони потрібні. Чи зрозуміють коли-небудь? Можливо, тільки після того, як знову повернуться в 90-і і почнуть запарювати на сніданок комбікорм. Бо байками про радянську велич ситий не будеш.

Може, Донбас нарешті послухає нас? Особливо після того, що він зробив з Тернопіллям

Теперішній Донбас мені нагадує важкого підлітка, який потрапив у погану компанію. Але в України зараз немає можливості витрачати час на боротьбу з його фобіями. Ситуація в країні дуже складна. У першу чергу через витівки дружбанів цього підлітка.

Тому підліткові потрібно швиденько подорослішати і вирішити, чого він хоче.

Якщо Донбас хоче стати частиною цивілізованого світу – будь-ласка, пройдемо цей шлях разом. Але якщо Донбас хоче тягнути Україну в протилежному напрямку, то, можливо, нам просто не по дорозі?

Не потрібно нас шантажувати відділенням Донбасу. Адже ми теж можемо пошантажувати Донбас його відділенням.

Зрештою, давайте чесно запитаємо себе: за всі роки незалежності, що конкретного для Тернопільської області зробив Донбас, який практично завжди був при владі у столиці?

Згадаймо, для прикладу, що ми, тернополяни, мали до того часу, як нашими правителями стали всілякі «данєцкіє» та їхні лизоблюди з середовища місцевих «патрійотів». Мали потужну наукову, промислову, аграрну, освітню, лікувальну, культурну базу. Мали високотехнологічні заводи «Оріон» і «Сатурн», КБ «Промінь» з розробками космічних технологій, мали суперсучасний завод «Квантор», який виготовляв загадкові мікросхеми на новітньому японському обладнанні. Все пішло на металобрухт!

Мали «флагманів» вітчизняної промисловості – комбайновий завод і «Текстерно», котрі удвох забезпечували половину річного міського бюджету. На весь Союз славилися світлотехнічні вироби «Ватри», фарфорового і заводу штучних шкір. Можливо, якість не всіх виробів була достатньо високою, але в будь-якій передовій країні неодмінно знайшлися б фахівці, котрі легко вивели б ту якість на світовий рівень. У Тернополі таких фахівців чомусь не знайшлося та й ніхто їх і не шукав. Тисячі викинутих на вулицю інженерів цих підприємств подалися на заробітки за кордон, проклинаючи долю за те, що народилися в Україні, де при владі – «данєцкіє».

А ще, як згадує тернопільський письменник-публіцист Арсен Паламар, в районах і селах ми мали потужні підприємства «Сільгосптехніки», міжколгоспбуду, машинно-тракторні двори і майстерні. Все краще з них розкрадено і продано, решта пішла на металобрухт…

Не вірте, коли вам кажуть, що, наприклад, комбайновий загинув, бо в Україні не було умов для його виживання. У нас було все – до останньої гайки і шплінтика, аби завод випускав свою техніку. Але, мабуть, влада була не та... Ще двадцять років тому на заводі-гіганті працювала понад тисяча інженерів, за роки незалежності до них могли приєднатися ще стільки ж випускників Тернопільського технічного університету. І щоб от такій армії інженерів не дати собі ради з випуском потрібної нашому господарству техніки? Просто у влади були зовсім інші цілі…

Кажуть, нібито на Тернопіллі процвітає мале підприємництво. Але шановні: базар – це не підприємництво. Це банальне перекупництво, яким займаються жінки, котрі не можуть знайти собі повноцінної роботи. І це, до речі, ганьба чоловічої половини населення краю, які фактично живуть на утриманні своїх коханих.

А ось і кінцевий результат впливу усіляких там «данєцкіх» на економіку нашого краю. На початок 1990 року сукупний валовий дохід області в грошовому еквіваленті становив 5 млрд. крб. (рівно по 2,5 млрд. крб. дали промислова і сільськогосподарська галузі). Сьогодні він ледве дотягає до мільярда гривень. Але купівельна сила карбованця тоді була в середньому в десять разів вища, ніж нинішньої гривні. (Порівняйте: буханець хліба коштував 16 коп. тоді і 460 коп. зараз; кіловат електроенергії – 4 коп. тоді і майже 40 коп. тепер; книжка – 3 крб. колись і 30 грн зараз; ціна бензину, дизпального, оплата за житло та компослуги – підвищення відбулося в десять разів). Тобто 5 млрд. крб. 1990 року – це сьогодні 50 млрд. гривень. А Тернопільська область має лише 1 млрд. гривень річного сукупного доходу. Проте навіть така безпросвітно злиденна Тернопільщина всі роки незалежності була менш дотаційною, ніж багатий корисними копалинами і промисловими підприємствами Донбас. Чому?

Я вже втратив лік тим західним інвесторам, які цікавилися нашим комбайновим, «Текстерно», заводом штучних шкір, фарфоровим, пропонували проекти будівництва заводів автодеталей і сміттєпереробного, виробництва дизпального з ріпаку... І що змінилося?

За статистичними даними (які завжди приблизні) 60 тисяч тернополян-заробітчан щороку «інвестують» родичам в область до 200 млн. доларів або один мільярд гривень, що перевищує її власний річний сукупний дохід. Таке враження, що влада живе своїми інтересами, а населення – своїми. Обходяться без взаємозв’язку.

Заодно з галузями промисловості і сільського господарства тихо загнивають і сфери освіти, охорони здоров’я, ЖКГ, плачуть над щербатою долею наука і культура. Комфортні лікарні тільки для багатих, а для бідних досить голого ліжка в лікарняному коридорі та кілька таблеток аспірину. Бідному тернополянину нині легше померти, аніж витрачати на лікування кошти, які йому й не снилися. Почастішали випадки, коли рідні хворого, вийшовши за двері лікарні, викидають на сміття рецепти, які вони не в змозі оплатити...

У школах учителі через низьку і багаторічну нерегулярну оплату праці втрачають мотивацію навчати і виховувати учнів. Процвітання інституту репетиторства засвідчує, що середня школа не виконує свого призначення, а той факт, що серед випускників медалістів чимраз більше та ще й золотих у п’ять разів більше, ніж срібних (що в природі просто не може бути), свідчить про тотальне проникнення в школу корупції.

У вищих школах плата студентів-контрактників за навчання досягла такого абсурдного рівня, коли половина студентів своїм коштом забезпечує навчання другій половині. Такої чудасії навіть в Африці нема.

Не випадково за роки незалежності загрозливо скоротилася чисельність населення області внаслідок дочасного вимирання та еміграції, котра радше нагадує евакуацію. Множаться лави безпритульних дітей, розбитих сімей, хворих на туберкульоз, СНІД, поширюється алкоголізм та наркоманія.

Чи варто ще згадувати про падіння морального, культурного, духовного рівня тернополян?

Звісно, на Донбасі з усім перерахованим ситуація не краща. Якщо не гірша. Але в цьому – не вина тернополян. В цьому їм слід винуватити своїх власних «данєцкіх», яких вони вперто обирали впродовж останніх двадцяти років і які за ці роки не припиняли грабувати і їх, і нас.

Тому досить слухати Донбас! Уже наслухалися «по самоє нє хочу».

Підготував Адам Стрижнюк