Як тернопільська «Зоринка» зворушила різдвяну Італію

Вівторок, 30 грудня 2014, 16:24

У пору відзначення католицьким світом Різдва Христового Тернопільська народна хорова капела «Зоринка» побувала в Італії, популяризуючи українське пісенне мистецтво серед європейців.

— Я все життя мріяв побувати у різдвяній Італії — і нарешті, на 56-му році роботи з творчими колективами, моя мрія здійснилася, — каже директор хорової школи «Зоринка» Ізидор Доскоч. — Але про те, щоби співати з дитячою капелою єпископську різдвяну літургію у Ватикані, я й мріяти не міг…

Стартувала різдвяна місія «Зоринки» з угорського міста Марія-Повч. Там, у храмі Святого архистратига Михаїла, відомого на весь світ чудотворною іконою Божої Матері, що плаче, діти взяли участь у богослужінні. Воно відправлялося трьома мовами. Українські фрагменти супроводжувала своїм співом тернопільська «Зоринка». Потім діти колядували на Площі Героїв — одній із найбільших у Будапешті. Оленку Чайку, котра вже сьомий рік відвідує школу й побувала у багатьох закордонних поїздках у складі капели, найдужче вразило, що люди слухали дітей з України зі слізьми на очах.

— У нас мурашки бігали по тілу, — пригадує Соломія Середюк. — Бо якщо люди плакали, значить, відчували все те, що й ми.

— Хоч і не розуміли, про що ми співаємо, — додає Наталя Стареправо, — але відчували серцем. А українцям на чужині ми подарували зустріч із рідною піснею, рідною мовою.

Зоренята помітили: глядачі дивувалися, що в такий непростий для України час її діти співають. Отже, нація не занепала духом.

Єдиний хлопець у цьому складі капели Іван Вербіцький не може забути, як люди плакали, слухаючи Національний Гімн України й просили, чи можна сфотографуватися з дітьми. Люди спинялися біля юних українців у вишиванках із жовто-блакитним стягом і підспівували їм. А після словесної преамбули до твору-реквієму «Ангелику» пам’яті Небесної Сотні всі підіймалися з місць, віддаючи шану загиблим Героям.

— У нас тремтіли голоси, — розповідає Іван, — але ми відчували гордість за наших героїв, котрі не пошкодували віддати за Україну життя. Нас переповнював патріотизм.

А ось Христині Заваденко, Марічці Метлушко й Таїсії Левковській, котрі вперше побували з «Зоринкою» за кордоном, найбільше сподобалася Венеція, храм Святої Софії в Римі, оздоблений мозаїкою, і… теплий прийом тамтешніх людей.

В Італії зоренята співали літургії та давали концерти духовної музики у понад десяти храмах і на найбільших площах Венеції, Риму й Ватикану. У кожен свій виступ неодмінно вплітали «Отче наш», «Щедрик» Миколи Леонтовича, духовний гімн України «Боже великий, єдиний…» та завершували Національним славнем. У Венеції їх тепло приймала українська громада на чолі з парохом Ярославом Чайківським. Отець Ярослав пригостив дітей рекордно великою піцою.

Також «Зоринка» співала в базиліці Святого Антонія Падуанського в Падуї, одній із чотирьох головних базилік Риму, найбільшій із церков, присвячених Богородиці, — храмі Санта Марія Маджоре. Там канонік уряду базиліки, єпископ УГКЦ Іриней Білик особисто провів дітям екскурсію у Папський музей. А коли його запитали, чи можна заспівати в храмі Гімн, відповів: «Не тільки можна, а й треба».

— Ми побачили, де живе Папа Римський, — захоплено розповідає Соломія Бронецька. — Нам показали дошки із ясел, у яких народився Ісус, одяг Божої Матері, Її волосся і голочки із тернового вінця Спасителя.

Дітям досі не віриться, що вони бачили місця, про які мріють туристи з усього світу. Звісно, не обійшлося й без кумедних випадків. Мар’яна Максимишин розповіла, як зоренята, добираючись із Венеції в Падую, сіли не в той поїзд. Коли до відправлення потрібного їм потяга залишалося дві хвилини, вибігли й стрімголов помчали на іншу платформу. Це дуже нагадувало кадр із різдвяної комедії «Сам удома». А Наталі Демкович поїздка подарувала нових подруг і знайомство зі святим Антонієм, до якого вона радить звертатися, коли хтось щось загубить, втратить…

— Це була благословенна поїздка, — переконана художній керівник капели Анжела Доскоч. — Ми вкотре відчули, що Бог «Зоринку» любить. Підтвердженням цього став такий випадок.Ннебо над Площею святого Петра зустріло нас чорними хмарами. Діти стали перед центральною шопкою, заспівали «Боже великий, єдиний…», почали колядувати — і хмари розступилися, сонячні промінці заблисотіли на голівках дітей. Це було справжнє диво, ніби хтось на небесах відчинив кватирку, аби подивитися, хто співає. Я диригувала — і плакала…

На завершення циклу різдвяних свят «Зоринка» планує показати тернополянам програму, з якою вона підкорювала різдвяну Італію. Концерт, за попередньою інформацією, відбуватиметиься в драмтеатрі ім. Т. Шевченка й буде благодійним — на підтримку тих, хто нині в АТО дарує дітям можливість прославляти пісенним мистецтвом Господа й Україну.

Не живіть заради дітей

Вівторок, 30 грудня 2014, 15:17

Благаю вас – не живіть заради дітей! Їм це не тільки не потрібно, їм це шкідливо… Скільки поламаних доль, розбитих сердець, образ і непорозумінь! Я бачу жінок, які відмовляються від усього в житті заради дітей. А потім я бачу тих дітей, заради яких від усього відмовлялися. Сумне це видовище…

…Мама виростила Ваню сама. Вона так і не вийшла заміж, вкладала все у сина, купила йому квартиру, оплатила університет. Він став прекрасним чоловіком, успішним. Ось тільки йому вже п’ятдесят. Він ніколи не був одружений, не має дітей. Ціле життя намагався повернути мамі неоплатний борг. Не вийшло.

…Батько Ксюші працював день і ніч заради дітей. У нього були великі плани, особливо на дочку – вона була здібна. І він мріяв, що вона стане лікарем. Заощадив їй на університет. А вона відмовилася. І захотіла жити своїм життям. Інакше. Хотіла стати художницею. Тоді тато спробував її привести до тями – і виставив їй рахунок. Порахував туди все: скільки коштувала її освіта у школі, позашкільні гуртки, одяг, їжа. І став вимагати повернути йому ці гроші. Чи треба казати, що більше Ксюша свого тата не бачила? Минуло вже понад тридцять років із того дня…

Мама Іри відмовилася від особистого життя. Після розлучення не ходила на побачення, боялася травмувати доньку. Донька виросла і не може залишити маму. Не може ходити на побачення. Не може навіть допустити думки про те, щоб залишити маму і поклопотатися про власне життя. Ірі вже сорок. Заміж так і не пішла. Дітей не має.

…Батьки Ігоря і Жені були дуже й дуже хороші. Вони робили для дітей усе, що могли, і навіть те, чого не могли. Сім’я завжди виглядала дружною, сімейні свята, відпустки. Тільки у цьому батьківстві вони втратили подружжя. Їх більше нічого не пов’язувало. Вони прожили разом 30 років як мама і тато. А потім, коли діти пішли з дому, вони просто розлучилися. Женя досі не може дійти до тями від цього найбільшого у світі обману. Їй уже 37, але заміж вона не хоче. Боїться повторення такої само сумної історії. Адже мама після розлучення дуже швидко згасла.

…Гоша – пізня дитина. Над ним завжди тряслися, його опікали, про нього турбувалися, навіть занадто. Сказати правду, його мама просто з відчаю вирішила більше не чекати на принца і народити дитину для себе. Потім же вона вирішила, що через Георгія збудуться всі її мрії. Вона з усіх сил намагалася зробити його вундеркіндом. Він займався кількома мовами, відвідував безліч гуртків, грав на арфі… Мама пишалася ним, і гостям зажди просила щось зіграти. Арфа – це ж так екзотично! Гоші вже за сорок. Він розлучений. Його дітей виховує інший мужчина. І Гоша не проти. Він досі не знає, чого хоче сам. Він не став вундеркіндом. Він не витримав і зламався. Зараз він просто п’є. До роботи, після роботи і замість роботи. Мама цього вже не бачить…

 

Хіба мало таких історій, і чи багато серед них веселого й радісного? Коли дитина стає сенсом життя, це для неї надміру. Її немовби замикають у кімнаті, де колись закінчиться повітря. Спершу так жити можна, але поступово починаєш задихатися. Задихатись у такій любові й турботі.

І мало того, що ти двадцять або скількись там років живеш у задушливій житейській пустелі, частіше за все ти ще й залишаєшся винен. Тобі приносять рахунок, хоча здавалося, що ти просто прийшов у гості. І ти б із радістю допоміг би господарям – сам, із власної ініціативи. Але коли тобі на блюдечку приносять рахунок за ці 20 років, протягом яких кожен подих палив тобі все всередині…

Далі виникають варіанти. Дитина може оплачувати ці рахунки довічно. Як Іра чи Ваня з історії на початку статті. Або влаштувати протест: почати випивати, порвати всі зв’язки – як Гоша і Ксюша… Рідко хто спроможний зрозуміти і прийняти таке ставлення з боку батьків. Прийняти і зрозуміти, і при цьому не жертвувати власним життям, власними інтересами.

Тому я вас благаю: не живіть заради дітей! Знайдіть собі інший сенс життя, знайдіть інший сенс у материнстві й батьківстві. Щоби маленькі хлопчики й дівчатка, приходячи на цю планету, не ставали заручниками і жертвами вашої «благодійності» та опіки.

Нехай вони ростуть, як Бог дасть. Скільки дасть і що дасть – того й достатньо. Хтось має мільйони, а хтось живе «від зарплати до зарплати», в кого як… На дитину та її виховання це не повинно впливати: що є, те є.

Жінки, любіть своїх чоловіків. Діти виростуть, а чоловік залишиться з вами. Ви можете подати дітям приклад стосунків, щоб і їм захотілося сім’ї, дітей. А можете відбити все бажання, якщо будете «звихнуті» на проблемах дітей, ігноруючи потреби чоловіка.

Любіть себе. Не забувайте про себе у гонитві за дитячим щастям. Не відмовляйте собі у платті заради нового робота. Не міняйте свого косметолога на репетитора. Якщо ви самі про себе не турбуєтеся, то що ви зможете дати іншим? Який приклад? Яку любов? Звідки?

Не живіть заради дітей, благаю вас. Коли мені зустрічаються люди, яким батьки віддали все і навіть більше, – мені боляче дивитися їм в очі. Я багато в чому впізнаю себе та свій біль. Я бачу ці страждання, розбиті серця, спустошені душі. В їхніх очах – крики про допомогу. Біль, відчай, провина. Вони – як усі діти – дуже хочуть любити своїх батьків. Але тоді вони просто не виживуть…

Дайте вашим дітям змогу жити й дихати. Тоді вони зможуть рости і розвиватися. Так, як їм відведено долею. Наша роль, як батьків, проста: вчасно поливати, не заступати їм сонце, оберігати від шкідників. А далі дитина, як квітка, вже сама впорається і проявить усе найкраще, що в ній уже згори закладене.

 

Ольга В.

Лист «простому русскому парню»

Понеділок, 29 грудня 2014, 07:00

Чим більше дивлюся російське ТБ і читаю тамтешні Інтернет-видання, тим більше хочеться поспівчувати адекватним росіянам. Такого тоннажу помиїв і брехні навряд чи хоч комусь в історії звалювали на голови. Найостанніший на цей час фейк про Україну взагалі купи не тримається. Лишень вчитайтеся в цей маразм:

«В их маленьком городке "пропало" 40 девчонок. А происходило это так. Каратели ловили девчонку, в групповую насиловали, затем вдували ей монтажную пену, затем привязывали к танку и растаскивали на куски, таская по площади. Вы можете себе представить? В небольшом городке вот это сделали каратели при всех, в открытую, это все видели! А пока они стояли у них в городке, пропало 40 девушек. Русских девушек!»

Начитався я цього і вирішив за мотивами творчості російських пропагандистів написати листа «простому русскому парню».

***

Здрастуй, дорогий Ваня!

Як там у вас, в Росії? Кажуть, ви стаєте багатшими з кожною хвилиною?

Заздрю. Куди нам до вас?

Ти питаєш, як у нас тут?

Ну, ти ж знаєш, що все погано. Уже шкодую, що зв'язався з цими рабами, але київська хунта тепер просто насильно зобов'язала брати ще по додатковому рабу з числа російських біженців. Біс його знає, звідки вони беруться. Біжать від ситого життя, напевно.

Рабів треба годувати, а на вулицю страшно вийти. Вся вулиця в трупах снігурів. А там, де місце вільне, обов'язково хтось когось ґвалтує, тримаючи напоготові балон з монтажною піною. Жах просто.

Останнім часом часто трапляються старички-ветерани з простреленими колінами, ну, ті самі, що не хочуть кричати «Слава Україні». Вони ходять сумні, на грудях у них відбитки солдатських чобіт, а в руці пакетик цукерок «Рошен». Це гуманітарна допомога.

Знаєш, у нас же, крім цих цукерок, вже й немає нічого. Наш Президент, який заробляє на війні, заборонив продавати все, крім цукерок, а міліція, яку набрали з «Правого сектора», вони всі в свастиках, і їм не можна скаржитися на життя. Ну, просто не можна. У них теж піни монтажної цієї – хоч відбавляй.

Чув, вчора проспект Леніна в Дніпропетровську перейменували на проспект Слави гомосексуалістів. Уявляєш? На честь свята завезли тепер велику рідкість – російськомовних хлопчиків. Тобі краще не знати, що з ними робили. Жах просто!

Так, світло, як ти й казав, відключають, і воду теж. Світло цілодобово горить тільки в магазинах «Рошен»! Я сам бачив. А воду, ти не повіриш… Всю воду вони зливають в річки, щоб підняти рівень води для того, щоб пройшли підводні човни НАТО! Ці човни привезли нам ядерні відходи.

До речі, ти був правий щодо «Боїнга». Вчора один друг, у якого є знайомий в Нідерландах, в тій самій комісії, сказав, що вони все приховують! А насправді, цей «Боїнг» спеціально збили начебто російською ракетою. Але вже знайшли уламки, і побачили, що там залишилася фарба, і вона жовто-блакитна, і ракета зроблена в Дніпропетровську. А купив її Коломойський, і за його наказом все було зроблено.

Загалом, наразі такі новини, але будуть ще. Я багато писати не можу, світло вмикають на 95 секунд в день, а мені ще одяг прати.

Поки що до зв'язку. Побачиш Путіна, цілуй його в валянки!

Адам Стрижнюк

Тернополянка видала музичний посібник для юних скрипалів

Неділя, 28 грудня 2014, 11:51

Актуальним питанням сьогодні є виховання майбутнього покоління. А у вас – викладачів музичної школи – завдання зростити у маленьких серцях зерна гармонії, любові і добра. Книжечки, які ви видали, мабуть, і створені допомогти у цьому, - пише сайт Культурно.

—Так, робота з маленькими юними обдаруваннями надихає багатьох вчителів на творчий пошук — продовжує розмову викладач Тернопільської музичної школи №1 Плахцінська Наталя Володимирівна. Я рада, що вийшов у друк  навчальний посібник «Музична абетка для маленьких скрипалів» — цікаві дві книжечки, які допоможуть кожному маленькому скрипалю полюбити музику. Тут зібрано понад сто невеликих п’єс, які доповнюються віршами і чудовими малюнками. Сподіваюсь «Музична абетка» порадує маленьких музикантів.

– Розкажіть що стало поштовхом для написання «Музичної абетки»?
—Мене завжди засмучувала відсутність нових якісних нотних видань для учнів-скрипалів. Мабуть не всі знають, що діти не мають можливості купити посібники для навчання. Після розпаду СРСР їх практично перестали випускати, тому викладачі та учні роблять ксерокси старих видань. Та основним поштовхом до творчих пошуків стала власна донька — Софійка, – розповідає пані Наталя. Вчитися грати на скрипці вона почала у віці п’яти років. І вже після перших занять запитувала, чому ноти для скрипки такі не цікаві і головне – де ж яскраві малюнки? Щоб її зацікавити,  почала писати власні вправи з віршами та наклеювати їх у абетки. Так, на протязі пів року, назбиралось понад сто номерів, що і стало поштовхом для укладення збірника та написання власної – музичної абетки.

- Як сприйняли колеги вашу нову розробку?
— У грудні 2011 року мені з донькою запропонували взяти участь в обласній методичній конференції, на якій вперше прозвучали близько 20 номерів з «Музичної абетки». Завдячуючи схвальним відгукам колег-скрипалів та рецензентів збірник було подано до друку у видавництво «Богдан». У липні 2013 року збірник «Музична абетка для маленьких скрипалів» був затверджений Міністерством культури України, зокрема Державним методичним центром навчальних закладів культури та мистецтв України, як навчальний посібник та клавір для музичних шкіл та шкіл мистецтв. А вже на початку січня 2014 року посібник поповнив  книгарні нашого міста.

«Музична абетка для маленьких скрипалів» видана українською мовою, що є дуже актуальним у нашому регіоні. Як  вже зазначалось, практично усі попередні посібники видавались російською мовою, що ускладнювало засвоювання матеріалу. Приємно, що видання користується популярністю і у інших містах. Викладачі з Києва, Рівного, Івано-Франківська, Вінниці  уже замовили посібники для своїх учнів – доповнює пані Наталя.

Хотілось би назвати і імена тих людей, які долучились до створення « Музичної абетки»: Наталя Марущак та Оксана Вергун – автори фортепіанних супроводів, Юлія Осецька – художник, Галина Кузів – комп’ютерна верстка та Ольга Радчук – редактор. Саме завдяки цим людям посібники стали цікавими для маленьких учнів.

–Що особливого у цьому посібнику?
Особливість збірника не лише у тому, що він побудований як абетка, а й у тому, що кожна п’єса сприймається дитиною як невеличка музична історія, адже її доповнюють вірш, музичний супровід та яскраві ілюстрації. Такий метод подачі навчального матеріалу можна відзначити психотерапевтичною спрямованістю, який сприяє вільному та творчому розвитку особистості дитини.

А ще учням подобається віршований стиль матеріалу, який полегшує запам’ятовування як музичних  термінів, так і  вправ на інструменті (вивчення переходів чи позицій). Наприклад, вивчити побудову скрипки та смичка допоможе такий вірш:

Я будову скрипки знаю.
Це голівка, шийка, гриф.
Струни всі – кілки тримають,
Звук із ефів вилітає.
Є дві деки: верхня, нижня
А між ними обичайка
Ще підгрифник, підборідник,
Навіть ґудзик і підставка.
А смичок? Легка наука:
Є тростинка з фернамбука,
На колодку кріплять волос
І закручують гвинтом.
Мабуть, хочеш ти спитати:
- Як же звук видобувати
Волос на струну лягає
Аж тоді струна співає.

— Музика завжди супроводжує людину в її житті, особливо в нинішній час. Вона володіє надзвичайною могутньою силою, яка промовляє до нашого серця. Музика торкається практично усіх людських почуттів. Своїм впливом збуджує, заспокоює, надихає та підносить, викликає сльози та захват. Вона здуває з душі щоденний пил. Бажаю всім слухати добру, якісну музику, яка би очищала ваші душі, – побажала пані Наталя.

Кого зацікавив посібник " Музична абетка для маленьких скрипалів "
пишіть на е-mail Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Оксана Божко