Репортаж

Сіяли розумне, добре і вічне, а виросло?..

Вівторок, 06 жовтня 2015, 10:21

Щорічно 5 жовтня відзначається Всесвітній день вчителя. Це професійне свято всіх вчителів, викладачів і працівників сфери освіти – день, у який відзначаються роль і заслуги вчителів у процесі якісної освіти на всіх рівнях, а також їхній неоціненний внесок у розвиток суспільства, пише Моя газета.

Усі ми змалечку звикли до того, що вчитель – це особа поважна. Вона виконує важку місію з виховання підростаючого покоління, а тому прискіпуватися до неї не бажано. Але події останніх років, пов’язані з плачевними результатами вітчизняних ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання), змушують задуматися над питанням: хто більше винен: учень, який погано вчиться, чи вчитель, який неправильно навчає?

Цікавий і повчальний експеримент провів один із регіональних центрів оцінювання якості освіти спільно з департаментом освіти облдержадміністрації. Учителям було запропоновано скласти тести, укомплектовані завданнями, що використовувалися у 2008-2012 рр. для проведення зовнішнього незалежного оцінювання їхніх випускників.

Результати шокували не лише працівників регіонального центру оцінювання якості освіти, а й чиновників від освіти. Правильно виконали всі завдання, які були включені до тестів, лише 37 педагогів із 973, що взяли участь в експерименті. Жоден із представників педагогічної спільноти 14 сільських районів та міст цієї області не зміг правильно виконати всі завдання тесту. Менше ніж 25% завдань виконали 11 вчителів математики із 752 учасників експерименту, 33 викладачі англійської мови з 577, 26 із 410 вчителів фізики… Основна кількість педагогів змогла виконати лише 50-75% завдань.

Серед тих, хто складав тести, були і молоді, і досвідчені наставники. Усі вони (і не раз) пройшли державну атестацію, відзначені різними нагородами і званнями… Усі мають вищу педагогічну освіту (а то й дві) і не одне посвідчення про підвищення кваліфікації в обласних інститутах післядипломної педагогічної освіти. І, що найприкріше, – вони щодня «навчають» дітей…

Екс-директор Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук у «Дзеркалі тижня» зазначив, що свідомо не називає області, де проводився експеримент, бо, за його словами, «ми боїмося, що ця інформація спричинить соціальний вибух серед батьків і спровокує чергову хвилю зневаги до конкретних учителів». Тим більше що учасниками експерименту стали не окремі представники педагогічних колективів, а переважна більшість працюючих педагогів – у деяких районах від 70 до 100% учителів.

Зрештою, назва області особливого значення не має. Адже біда в тому, що гіпотетично подібні результати можемо отримати і в інших регіонах країни. Підстави для такого висновку дають результати зовнішнього незалежного оцінювання їхніх вихованців.

Так, за даними Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО), з 256 тис. 23 абітурієнтів, що здавали обов’язковий для вступу у ВНЗ предмет «Українська мова та література», не набрали порогового балу і, відповідно, не потрапили до вишів 22 тис. 610 осіб.

Іншими словами, кожен 10-ий випускник загальноосвітньої школи України не знає української мови в мінімальному необхідному обсязі (!).

 

А якби здавали всі?..

Однак така плачевна ситуація – це аж ніяк не раптове ноу-хау-2015. Бо результати минулорічного ЗНО взагалі змушують плакати.

Так, з математики найбільша кількість абітурієнтів (6,97%) змогла набрати за виконаний тест лише 7 балів із 56 можливих. Лише 47 абітурієнтів, склавши тест із математики, набрали 56 балів. А це – 0,03% від кількості осіб (135770), які складали цей тест. Натомість, за нашими підрахунками, кількість випускників лише фізико-математичних ліцеїв, спеціалізованих загальноосвітніх шкіл, закладів освіти з поглибленим вивченням математики в сотні разів перевищує кількість найуспішніших за результатами ЗНО. Не набагато кращою є ситуація з фізикою. Максимально можливу кількість тестових балів із цього предмета набрали лише 0,02% абітурієнтів, а найбільше учасників оцінювання (8,28%) отримали лише 10 балів із 56 можливих.

Очікувалося, що набагато кращі результати учасники зовнішнього оцінювання покажуть з гуманітарних предметів. Між іншим, кількість спеціалізованих загальноосвітніх навчальних закладів, де ці предмети вивчають поглиблено, у кілька разів більша, ніж природничо-математичних. Однак лише 7 учасників зовнішнього оцінювання з української мови та літератури отримали 107 максимально можливих балів за цей тест. А виконували його у 2014 році майже 300 тисяч учасників (!). Кожен тринадцятий абітурієнт замість короткої письмової роботи здав чистий бланк. А більшість тих, хто написав хоч щось, засвідчили, що вони не вміють логічно викладати зміст, добирати доречні аргументи й приклади, робити висновки, висловлювати власну позицію… Ще гірша ситуація з іноземними мовами. У відкритій частині тесту з англійської мови, виконуючи завдання «Напиши лист товаришу», 25% учасників не змогли чи не схотіли написати жодного слова…

Дуже низький рівень знань показали абітурієнти, котрі складали тести з природничих дисциплін. Результати засвідчили: третина випускників шкіл не вміє працювати з географічними картами, 17% – не можуть визначити азимут, 7% – відносну висоту за горизонталями. Тобто йдеться про відсутність сформованих у них базових предметних компетенцій. Чверть учасників зовнішнього оцінювання з біології не знає, що гриби – це організми, третина абітурієнтів, які складали тест із хімії, не має уявлення про дію оцтової кислоти на крейду або соду…

Перелік подібних навчальних «досягнень» можна продовжувати довго. Але його можна було б сприйняти спокійніше, якби ми не брали до уваги додаткових обставин. Одна з них та, що зовнішнє оцінювання складали НЕ ВСІ випускники загальноосвітніх навчальних закладів, а лише ті, які були переконані в наявності у них певних знань. А якби ЗНО складали ВСІ випускники шкіл?.. Також, очевидно, не слід забувати й того, що кожен шостий, а в містах кожен другий абітурієнт, готуючись до зовнішнього оцінювання, працював з репетиторами, відвідував підготовчі курси тощо. А якби не було репетиторів і підготовчих курсів? Який би рівень знань показали випускники?

 

У місті вчать краще

Абітурієнти, які закінчили сільські загальноосвітні навчальні заклади, показали значно гірші результати, ніж їхні міські однолітки. Частка абітурієнтів, що навчалися в сільських школах і показали результати в діапазоні від 100 до 150 балів, набагато більша, ніж випускників міських шкіл. Так, із математики їх 57% проти 40; з української мови та літератури – 57 і 45% відповідно; англійської мови – 65 і 43%; історії України – 54 і 44%. Маємо зазначити, що, порівнюючи з першими роками запровадження зовнішнього оцінювання, частка сільських випускників, які склали ЗНО менш успішно, значно зросла. У цьому контексті особливо хочеться дізнатися про результати багаторічної державної програми «Шкільний автобус». Адже за всі роки її існування витрачено мільярди гривень з державного бюджету, і обґрунтування необхідності таких витрат завжди базувалося на потребі підвищувати якість освіти, яку надає сільська школа, і забезпечити рівний доступ до освіти.

Гроші на вітер?

Якщо ми маємо такі результати зовнішнього незалежного оцінювання, то очевидно, що реформ у системі загальної середньої освіти за останні 20 років практично не було. Натомість ми мали нескінченну чиновницьку метушню з написанням та обговоренням стратегій і концепцій; періодичну (щойно приходить новий міністр) зміну програм і навчальних планів; постійні скандали в галузі підручникотворення; надмірне захоплення проведенням безплідних «моніторингів», олімпіад, конкурсів, оглядів, атестацій, рейдів, «вивчень», перевірок у вигляді «надання допомоги»; примусове закриття сільських шкіл і створення «сільських освітніх округів», нормальне функціонування яких так і не було забезпечене адекватними правовими нормами… А ще – абсолютизація централізованих підходів до управління освітніми системами, повне безправ’я директора школи і вчителя, жахлива бідність переважної більшості навчальних закладів системи загальної середньої освіти. І це при тому, що на утримання цієї системи держава витрачає чималі кошти: від 2,5 млрд (1,5% ВВП) у 2000 р. до 34 млрд (3,1% ВВП) – у 2013-му. А якщо до цих коштів додати ще й ті, що їх Держстат обчислює як витрати домогосподарств, то сума видатків на загальну середню освіту істотно збільшується. Але чи можна вести мову про їх ефективне витрачання, якщо маємо такі результати функціонування системи загальної середньої освіти? Можливо, нам просто не вистачає сміливості сказати, що ці гроші викинуто на вітер?

 

Реформа в освіті? Ні, не чули

У державі ніколи не було політичної волі й зацікавленості керівників найвищого рівня в отриманні інформації про реальний стан функціонування освітньої системи, результати аналізу якої стали би підставою для ухвалення адекватних управлінських рішень. За прикладами далеко ходити не треба. Починаючи з 2007 року Український центр оцінювання якості освіти формує бази даних про результати ЗНО випускників загальноосвітніх навчальних закладів, аналогічні цьогорічній. Жодного разу за 8 років (!) вони не були предметом серйозного наукового аналізу й дослідження. Цікаво, що таку роботу намагаються проводити на рівні окремих шкіл, органів управління освітою районного та міського рівнів. Але немає жодного рішення колегії МОН України, досліджень Національної академії педагогічних наук, інших інституцій, присвячених аналізу щорічних результатів ЗНО. Очевидно, що коли інформації не бачити, то й спати спокійніше, і «покращувати» (замість реформувати) зручніше.

До речі, брак практики ухвалення управлінських рішень за результатами глибокого вивчення та професійного аналізу ситуації – це застаріла і, здається, невиліковна хвороба українських чиновників від освіти. Практично всі «освітні реформи», що впроваджувалися останніми роками, не мали наукового й експериментального обґрунтування, а формувалися під впливом якихось економічних або політичних чинників, світоглядних або меркантильних позицій людей, наділених правом ухвалювати управлінські рішення. Запровадження і скасування 12-річки в загальноосвітній школі; запровадження нового Державного стандарту в початковій ланці загальної середньої освіти; запровадження вивчення двох іноземних мов; запровадження вивчення інформатики у початковій школі… Цей перелік можна продовжувати ще довго. Адже українська історія не знає прикладу, коли чиновник або чиновники, котрі ініціювали ті чи інші «реформи», несли відповідальність за їхній провал. Дарма що ці реформи висмоктують з державної скарбниці кошти в гігантських обсягах. А тим часом їх катастрофічно бракує на заробітну плату педагогів, опалення, освітлення шкіл, навчально-наочне приладдя й посібники.

А що вчителі?

Однак не варто «котити бочку» лише на самих учнів. У Всесвітній день вчителя не гріх буде і про вчителя згадати. Про того самого, який має «сіяти розумне, добре і вічне».

Наведені вище факти ганебної нездачі самими ж учителями ЗНО змушують вдаватися до невтішних висновків.

Висновок перший. В Україні неабиякими темпами відбуваються процеси професійної деформації вчителя. Її причини – соціальне, морально-етичне, професійне старіння педагогів. У результаті в педагогічних колективах уже сформувався чималий прошарок тих, хто не може і не хоче працювати інакше. Тобто процеси професійної деформації переростають у процеси професійної деградації. Погано, якщо таких, із дозволу сказати педагогів, у колективах 5-15%.

А коли їх 80% і більше?! І байдуже, в сільському чи міському регіоні працюють такі педагоги. Важливим є інше: їм немає адекватної заміни.

Другий. В Україні зруйновано систему підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів. Після того як наші педінститути стали педуніверситетами і почали готувати за контрактом фахівців з економіки, права, менеджменту, торгівлі, політології, культури тощо, кафедри педагогіки, психології, фізіології, методик поступово виявилися другорядними в неписаних рейтингах важливості. А хто приходить до педуніверситетів здобувати вчительський фах? За даними бази vstyp.info, 2014 року в Уманському державному педагогічному університеті 26% абітурієнтів зараховано на спеціалізацію «Англійська мова» із середнім балом ЗНО із цього предмета в діапазоні від 140 до 149,5 бала; до Полтавського національного педуніверситету за спеціалізацією «Українська мова та література» – 15% абітурієнтів із результатами ЗНО з цього предмета в діапазоні від 140 до 150,5 бала; до Дрогобицького державного педагогічного університету – 11% і до Ніжинського державного університету – 21,4 із балом ЗНО з математики нижчим за 150. Звернімо увагу, що у всіх цих випадках ідеться про денну форму навчання. На заочній ситуація ще гірша. Туди випускники практично перестали вступати або ж приходять ті, в кого результат ЗНО ще гірший, ніж у їхніх колег з денних відділень. Тож виникає запитання – а де ж візьмуться грамотні вчителі української мови, вчителі математики з високим рівнем математичного мислення, вчителі англійської мови, які розуміють живу мову носія? Уже не кажемо про професійно-психологічну готовність до педагогічної діяльності, без чого майбутнього педагога не сформуєш.

На жаль, в Україні й досі збереглася радянська система, коли єдиною перепусткою до роботи в школі, дитячому садку чи ПТНЗ є диплом про вищу освіту. Цей шматочок пластику видається за рішенням Державної екзаменаційної комісії (ДЕК), що складається з тих самих професорів і доцентів, які цього «педагога» навчали. Тому й байдуже таким ДЕКам, чи просто «прослухав» студент курс лекцій з педагогіки, чи таки здобув необхідні знання; чи працював під час педагогічної практики, чи відбув її, купивши відповідну довідку; чи знає вищу математику, чи давно забув і таблицю множення… Для будь-якого педуніверситету, його ректора, вченої ради набагато важливіше інше – випустити зі своїх стін якомога швидше одних і набрати інших. І знову ж таки – набрати будь-кого, з будь-яким рівнем знань, аби виконати план державного замовлення, щоб отримати бюджетне фінансування. Жодної відповідальності за якість підготовки майбутнього вчителя, як, до речі, й інших фахівців, український університет не несе.

От і випускаємо з педуніверситетів бакалаврів, яких готуємо всього чотири роки (у колишньому СРСР учителя готували не менше ніж п’ять років), нікому не потрібних магістрів, яким додаємо ще один рік – начебто для написання наукової роботи, а на виході найчастіше – начебто наукова робота. А що від такої системи підготовки має школа чи дитячий дошкільний заклад? І яка їм різниця, якщо на роботу приходить молодий магістр-географ, котрий плутає Всесвіт із сонячною системою, або бакалавр-математик, котрий не може знайти спільний знаменник, розв’язуючи приклад із дробами… Тоді й виручають старші колеги. Добре, якщо вони знайшли в собі сили й мужність не потрапити до групи «професійно деформованих».

Третій. У загальноосвітніх навчальних закладах відсутня адекватна система атестації та оцінки педагогічних кадрів. Існуюча – не що інше, як безплідна бюрократична заорганізована процедура з відвертим корупційним присмаком. Підтвердженням цього є той факт, що атестацію УСПІШНО проходять практично ВСІ педагоги. Статистики тих, хто атестації не пройшов, в Україні НЕМАЄ. Як і оприлюднених списків таких горе-педагогів. Попри те, що дуже багато вчителів апріорі її пройти не повинні, бо давно забули і зміст предмета, який викладають, і елементарні засади психології та педагогіки. Натомість знають, як гарно оформити течки з документами, провести «відкриті» уроки, накрити стіл…

Можна бути улюбленцем дітей, блискуче знати й любити історію чи математику, мати серед випускників переможців олімпіад і гарні результати ЗНО… Головне інше – папірці. А таких під час атестації має бути ДУЖЕ БАГАТО. І обов’язково надрукованих на кольоровому принтері, в гарній течці, з фотографіями й відео. І неодмінно – «відкриті уроки» для начальства і колег. Дарма що більшість таких «відкритих уроків» це показуха, спектакль одного актора…

Через відсутність об’єктивної системи атестації та оцінювання роботи педагогів, успішність їхньої діяльності визначається за іншим – умінням учителя сподобатися шкільному й вищому начальству, псевдоавторитетом, здатністю «залізною» рукою навести порядок і т.д. і т.п. Чи не тому багато вчителів фактично не проводять уроки, а лише присутні на них. Але зарплату, нехай і мізерну, всі отримують однакову.

Четвертий. Уже не перший рік освітянська спільнота і вчителі волають про необхідність істотно переглянути навчальні плани в загальноосвітніх навчальних закладах. І це не просто слова. У навчальному плані на 2014/2015 навчальний рік однієї із загальноосвітніх шкіл невеличкого районного центру в 10-11 класах інваріативною частиною було передбачено вивчення 23 (!) і варіативною – 5 предметів. Крім того, що такий навчальний план серйозно загрожує фізичному й психічному здоров’ю учнів, він зумовлює необхідність додатково залучати до педагогічної діяльності велику кількість працівників. Як наслідок – співвідношення учнів і педагогічного персоналу в загальноосвітніх навчальних закладах в Україні істотно відрізняється від аналогічного показника в інших країнах світу. Приміром, у 2009 році в Англії налічувалося 13,7 учня на одного педагогічного працівника, в Польщі – 12,4, у США – 14,7. В Україні у 2009 році було 8,6 учня на одного шкільного вчителя. На початок 2013/2014 навчального року цей показник скоротився до 8 осіб (від 1990/1991 до початку 2013/2014 навчального року кількість учнів із 7 млн 132 тис. зменшилася до 4 млн 150 тис.). Але чи завжди поява нових предметів у навчальних планах супроводжується появою у школах педагогів із належним рівнем підготовки? На жаль, ні. Тож і маємо ситуацію, коли постійне збільшення кількості предметів, які вивчають у школі, веде до збільшення кількості вчителів із низьким рівнем фахової підготовки. Внаслідок таких, з дозволу сказати, «реформ» перенавантаження зазнають і учні, і без того нещедрий бюджет. Учителів багато, а вчити нікому.

На нашу думку, ситуація з кадровим забезпеченням загальноосвітньої школи настільки загрозлива, що, вдаючись до медичної термінології, лише терапевтичних засобів для її виправлення буде замало. Потрібна радикальна хірургія. Зарадити могло б запровадження ліцензування педагогічної діяльності. Тобто кожен, хто має вищу педагогічну освіту і бажає працювати в будь-якому навчальному закладі, повинен отримати ліцензію. Ліцензію мають видавати незалежні атестаційні комісії, без будь-якої участі в них чиновництва чи керівників навчальних закладів. Отримання ліцензії має супроводжуватися складанням фахових іспитів і випробувальними тренінгами, які б дали підстави для об’єктивного оцінювання придатності тієї чи іншої особи до педагогічної діяльності, наявності в неї необхідних знань, умінь і навичок. Отримання ліцензії має бути обов’язковою умовою як для випускників вищих навчальних закладів, котрі не мають стажу педагогічної роботи, так і для тих, хто працює вже не перший рік. Для останніх необхідно запровадити практику підтвердження ліцензії кожні чотири-п’ять років, скасувавши нинішню атестацію. Якщо ліцензію не підтвердив, про продовження педагогічної діяльності не може бути й мови, незважаючи на будь-які заслуги, звання, нагороди тощо.

Чи можна вибудувати таку систему в Україні? Звісно, можна. Подібні системи успішно працюють в багатьох країнах світу. Було б лише бажання і політична воля.

Все усіх влаштовує…

Чи є такі результати зовнішнього незалежного оцінювання відкриттям для українського суспільства, прикрою несподіванкою для батьків і самих учнів? Звичайно, ні. Мало того, нездатність пересічної української школи забезпечити ефективне виконання Державного стандарту освіти дедалі більше сприймається як реалія нашого життя, ніж як надзвичайна подія. До цього звикли і батьки, і держава. Батьки, усвідомлюючи це, не шкодують грошей на репетиторів, курси тощо. А держава пасивно спостерігає, замилюючи очі собі і людям святами, конкурсами, оглядами… Натомість чомусь ніхто не замислюється над запитанням: «Чи багато в нас державних загальноосвітніх шкіл, які не пройшли так званої державної атестації і позбавлені ліцензії на право надання освітніх послуг за те, що таких послуг фактично не надають?». Відповімо – жодної. Або: «Чи багато в нас педагогів, які за результатами атестації позбавлені права займатися педагогічною діяльністю?». І знову відповідь – жодного. Або: «Чи багато в нас начальників усіляких відділів освіти і директорів шкіл, які звільнені з посад за нездатність забезпечити ефективне функціонування освітніх систем, якими керують не рік і не два?». Аналогічна відповідь – громадськості такі приклади невідомі. Тож і перетворюються поступово наші школи в заклади, де одні роблять вигляд, що навчають, а інші – що навчаються.

 

Підготував Адам Стрижнюк