images/stories/logosait.jpg

 

Репортаж


Відбулась благодійна вистава «Допоможи їм, Всевишній»

Четвер, 26 лютого 2015, 08:41

Днями у Тернопільському обласному драматичному театрі відбулась благодійна вистава «Допоможи їм, Всевишній». Тема цієї п’єси-притчі – відзеркалення страшних подій сьогодення, пише Культурно.

— В основі сценічного твору болюча правда історії людства, давно записаної в скрижалі пам’яті. На жаль ця історія так нікого нічому і не навчила, — розповідає режисер постановник, народний артист України Олег Мосійчук. Ще два десятки років тому Олексій Казанцев написав цей драматургічний матеріал – застереження. Твір з одвічним конфліктом народу і влади, в якому жахливі експерименти  злочинного режиму ламають, нищать життя мільйонів. Вистава жорстка, болюча, але гуманна. Вона про нас, нині сущих, вона про вимріяні дні прийдешні, за гармонійне майбуття яких треба боротися.

Нагадаємо, зібрані кошти з вистави будуть передані сім’ям Героїв Майдану та учасників АТО Тернопільщини.

Оксана Божко


 

У Тернополі презентували INШИЙ простір

Середа, 25 лютого 2015, 15:59

Днями тернополянам показали «INШИЙ простір». Книгу з однойменною назвою презентував поет, драматург і бард Сергій Лазо. До збірки увійшли як нові вірші, так і добірка з попередніх видань, а також музичні твори, які автор виконав на презентації, пише сайт Культурно.

— На обкладинці зображена дорога, якою йшов Ісус Христос в свою останню путь, — розповідає автор. — У книжці також використані зображення сучасного Єрусалиму. Варто зауважити, що багато будиночків тих часів досі збережені. Назву до книги мені підказав поет Чеслав Мілаш. Якось автор сказав: «Чи ми справді втратили віру в інший простір?». Це питання і стало основою збірки «INШИЙ простір».

Відео: Юрій Дігай

До слова, це не перше видання поета. Сергій Лазо також є автором збірок «Динамит», «Магія кружіння», «Майстри часу та ще чогось», «Ти Та», «Провінція», «Прямо в серце».

Відвідувачі мали змогу насолодитись виконанням відомих творів «Ти подобаєшся мені», «Не йди» та нових, не менш чудових, композицій. Сюрпризом програми було виконання віршів шанувальниками його творчості. Поезію Сергія Лазо читали студенти ТНПУ факультету театрального мистецтва.

— Задум належить пану Сергію — розповідає студентка Аліна Любая — Минулого року на конкурсі театрального мистецтва, я познайомились з поетом особисто. З того часу, підтримуємо дружні відносини. На пропозицію  читати поезію одного із улюблених авторів погодилась відразу.

Оксана Божко

Як по-особливому привітати рідних зі святом

Середа, 25 лютого 2015, 13:33

Незабаром, прекрасна половина людства відзначатиме довгоочікуване свято – Міжнародний жіночий день. Особливо ретельно до цього дня готуються чоловіки. Адже це чудова нагода висловити свої почуття та прихильність.

Подейкують, що сучасні жінки не надають значенню цьому дню і, у повсякденних турботах, просто забувають про своє свято. Незважаючи на таке твердження, можете бути певними, що цього дня кожна жінка чекає від свого чоловіка чогось особливого. Кажуть, що букет квітів - найкращий подарунок. Безсумнівно, привітавши вранці кохану улюбленими квітами, ви не лише зробите святковий день незабутнім, але й найкращим чином висловите свої почуття.

Восьмого березня квіти прийнято дарувати усім жінкам – букет для кожної  з них повинен бути особливим. Для мами – хризантеми, дружині – тюльпани чи троянди, для жінки-керівника – букет орхідей. Зрештою, у кожного свій смак. Аби полегшити підготовку до свята, розглянемо один з найбільш популярних сьогодні видів флористичних привітань.


Оформлення та доставка подарунків за допомогою професіоналів, зробить ваш сюрприз унікальним, адже флористи-декоратори наділені художнім смаком та знанням кольорової гами. Сьогодні такими послугами можна скористатись і у нашому місті. Тернопільські флористи індивідуально оформлять композиційний букет, а також допоможуть підібрати подарунок. До ваших послуг – великий вибір іграшок, цукерок, кошиків із фруктами та інших подарунків. За словами спеціалістів, вже з лютого прийнято дарувати весняні квіти. Це можуть бути тюльпани, проліски, первоцвіти, підсніжники. Для вашої коханої чи колеги ви також можете замовити їх улюблені квіти. Зазвичай, на оформлення букету, флористи затрачають 20-30 хвилин. Проте, якщо ви плануєте скористатись послугами кур’єра, замовлення потрібно зробити хоча б за два дні до привітання.

Не турбуйтесь, якщо ваш робочий графік дуже щільний, адже для оформлення замовлення вам доведеться витратити всього лиш 10 хвилин. В телефонному режимі потрібно буде розповісти про смакові вподобання людини, якій замовляєте сюрприз, вказати точну адресу і контактний телефон одержувача, а також, за потреби, продиктувати привітальний текст. Про все інше подбають спеціалісти. При оформленні замовлення варто зауважити, що доставка здійснюється в часовому інтервалі – з 10:00 до 18:00.

Якщо ви знаходитесь закордоном і хочете привітати ваших рідних з іншої країни - відстань не стане вам перешкодою. Віртуальний квітковий магазин оформить ваше замовлення, і вже за декілька днів близька людина отримає подарунок та привітальну листівку з вашим побажанням.

Аби не потрапити в неприємну ситуацію, звертайтесь до фірм, які добре зарекомендували себе на ринку. Квітковий магазин «Florisimo» відомий тернополянам не перший рік. Досвід роботи спеціалістів говорить сам за себе, адже послугами флористів користувалось понад тисячу клієнтів. Оформляючи замовлення у «Florisimo», можете бути впевнені, що букет, який замовили буде свіжим та вчасно доставлений адресату.

Замовити букет чи подарунок можна
за тел. 42-67-32, 096-470-79-60
та на сайті www.florisimo.com.uа

Оксана Божко

 

Вдова «кіборга»: «Товариші по службі чоловіка кажуть, що він допомагає своїм побратимам навіть після смерті»

Середа, 25 лютого 2015, 08:01

На порятунок потерпілого Ігоря Римаря люди збирали гроші всім світом. Менше ніж за тиждень на рахунку накопичилося кілька сотень тисяч (!) гривень. Після смерті бійця вдова загиблого віддала всі зібрані кошти іншим пораненим

«У мене немає слів... – написала у своєму «Фейсбуці» відомий київський волонтер Ірина Солошенко. – Отримала від Лесі Кузь, вдови Ігоря Римаря, 222000 626 гривень – те, що люди перерахували на його лікування. Подякувала, що допомагали і дбали про них. Тепер Леся хоче, щоб усі кошти були використані для поранених хлопців».

Минулого місяця відразу декілька телеканалів показали сюжети про 27-річного захисника Донецького аеропорту Ігоря Римаря, за життя якого боролися столичні медики. У Київському військовому госпіталі Ігоря називали найважчим пацієнтом. Боєць залишився без гортані, щелепи і руки. Надії на те, що він вийде з коми, було дуже мало. Але лікарі не здавалися.

– Таких важких пацієнтів у госпіталі на той момент більше не було, – розповідає Катерині Копанєвій із газети «Факты» волонтер Ірина Солошенко. – На порятунок Ігоря були кинуті всі сили. Йому зробили кілька операцій, лікарі не відходили від нього ні на крок. На підтримку його життєдіяльності потрібні були величезні гроші. Ми допомагали, як могли, але волонтерських коштів було недостатньо. Заощаджень рідних Ігоря – його мами і молодої дружини – ледь вистачило на оплату перших днів лікування. Я звернулася за допомогою до журналістів. Спасибі всім, хто відгукнувся.

Коли наші колеги з телеканалу «1 + 1» знімали сюжет про пораненого «кіборга», його дружина і мама чергували під реанімацією. Лікарі вмовляли їх піти хоча б на ніч і відпочити. А мама Ігоря Римаря крізь сльози сказала на камеру:

– Нам кажуть, що Ігор «стабільно важкий». Але він живий. А значить, є надія. Тут, окрім сина, ще є дуже важкі хлопці. Прошу вас, допоможіть їм, хто скільки може. Вони захищали нашу країну. І вони хочуть жити.

Сюжет про Ігоря Римаря торкнув жителів нашої країни. Повідомлення про те, що пораненому бійцю терміново потрібна допомога, відразу з’явилося в соцмережах. І люди стали пересилати гроші. Хто скільки міг. На мобільний телефон Лесі чи не кожні півгодини приходили повідомлення: «На ваш рахунок перераховано стільки-то».

– Це були різні суми, – згадує Леся Кузь. – Від десяти гривень до кількох тисяч. Я не знала, хто нам допомагає, але подумки молилася за кожного з цих людей. І тут же купувала за перелічені гроші ліки. Завдяки цим препаратам Ігор жив, нехай і був підключений до апарату штучного дихання. Вхід в реанімацію, як правило, заборонений. Але мені як найближчому родичу пацієнта лікарі дозволяли приходити. Я сиділа поруч з чоловіком, тримала його за руку, розмовляла... І сподівалася, що він мене чує.

Леся знала, що її чоловік воює на Сході, але навіть уявити не могла, що Ігор – один з легендарних «кіборгів», які захищали Донецький аеропорт. Чоловік телефонував їй щодня, але ні словом про це не обмовився. Стверджував, що перебуває у відносно безпечному місці.

– Я прекрасно розумію, чому він так робив, – зітхає Леся. – Заспокоював. Ігор був не з тих, хто скаржиться. Як би не було важко, терпів. А мені казав, що все добре. Чоловік знав, що я цілодобово не сплю, сиджу біля телефона. І намагався дзвонити якомога частіше. А одного разу надіслав мені ось таку фотографію.

Жінка показує знімок, на якому її чоловік у військовій формі, десь в зоні АТО, а поруч з ним патронами викладений напис: «Я люблю тебе, Лесю».

– Побачивши це фото, я плакала, – зізнається Леся. – Уже вкотре пошкодувала, що нічого не зробила для того, щоб чоловік не пішов на фронт. Але хіба Ігор мені дозволив би? Останні кілька років чоловік був на заробітках у Росії. А коли почалася війна на Донбасі, повернувся. «Якщо мене не мобілізують як офіцера запасу, піду добровольцем, – заявив. – Я повинен захищати свою країну». Умовила його почекати повістку. Тягнула час, сподівалася, що вона не прийде. Але восьмого серпня Ігоря викликали у військкомат.

Перший час Ігор Римар перебував на навчаннях на Яворівському полігоні.

– Я навіть кілька разів до нього приїжджала, – продовжує Леся. – Потім чоловіка відправили на Схід. З тих пір не знала, де він. «Я б і хотів, але не можу тобі сказати, – пояснював чоловік по телефону. – Це військова таємниця. Головне, що я живий і зі мною все в порядку. Не переживай». Казав, що харчування нормальне, теплий одяг є. Все це завдяки волонтерам. Грошей чоловік не просив. Мало того, сам надсилав мені свою зарплату. У листопаді Ігор зміг на один день приїхати додому. Новий рік і Різдво зустрів на фронті. Як і раніше не розповідав ніяких подробиць. Але, як мені здалося, він чомусь впав духом. «Щось сталося? – запитую. – У тебе точно все в порядку?» «Знаєш, я так хочу додому, – раптом зізнався Ігор. – Побачити б зараз тебе, маму... Я б звідси пішки додому дійшов, чесне слово». Після цієї розмови у мене з’явилося недобре передчуття. Ми зі свекрухою не переставали щодня ходити до церкви і ставити свічку за здоров’я Ігоря. Але я відчувала, що щось не так.

У ніч на 9 січня мені приснився поганий сон. Я його не запам’ятала, але коли прокинулася, стало так важко на душі. Неначе трапилося щось непоправне. Зазвичай Ігор дзвонив мені сам. Але цього разу я не могла чекати і набрала його номер. Не відповів. Через годину зателефонувала ще раз – і знову безрезультатно. Коли навіть до вечора він мені не відповів і не передзвонив, я вже місця собі не знаходила.

І тільки через добу пролунав дзвінок. Це був командир Ігоря. «Вашого чоловіка поранили, – повідомив він. – Але ви не хвилюйтеся, звичайне поранення в руку. З ним все буде в порядку». Сказав, що Ігор в харківському госпіталі. «Ви туди не приїжджайте, – попередив. – Його збираються відправляти на Київ». Але я відразу взяла квиток на поїзд і вирушила до Харкова.

Приїжджаю, біжу в госпіталь. Мені не терпілося зайти до чоловіка в палату, міцно його обійняти, сказати, як я його кохаю... «Головне, що живий, – думала. – З пораненням в руку ми впораємося». До нас (зі мною був брат Ігоря) вийшов лікар. «Я не можу вас до нього пустити», – суворо сказав він. І, побачивши моє здивоване обличчя, запитав: «А ви хіба не знаєте, що з ним?» «Мені сказали, що його поранили в руку», – відповіла я. «Справа в тому, що... руки у нього взагалі немає, – похитав головою лікар. – Стан дуже важкий. Він у комі». Тоді я і дізналася, що в Ігоря немає ні лівої руки, ні щелепи, ні гортані. По суті, не було півобличчя. На моє запитання про те, які прогнози, лікар промовчав.

У Києві, куди Ігоря наступного дня переправили на літаку, нам дали надію: «Він пройшов війну, аеропорт. Раз пройшов через це пекло, виживе і зараз». Але попередили, що я повинна бути готова до всього. Наприклад, до того, що чоловік назавжди залишиться інвалідом, що ніколи не зможе розмовляти. Я молилася про одне – щоб мій Ігор жив. З усім іншим ми впоралися б.

Волонтери орендували для Лесі квартиру в Києві. А небайдужі люди продовжували надсилати гроші на лікування Ігоря. Менше ніж за тиждень на двох картках Лесі накопичилося 400 (!) тисяч гривень.

– Стан Ігоря трішки стабілізувався, – згадує Леся. – Для мене і це було щастям. Я не знала, як дякувати людям за допомогу. За гроші, які вони зібрали, ми могли б повезти Ігоря за кордон. Лікарі з госпіталю теж загорілися цією ідеєю. «Спробуємо, – сказали. – Будемо шукати клініку». Я приходила до Ігоря в палату, розповідала йому ці новини. Мовляв, поїдемо з тобою за кордон, поставимо тебе на ноги. І сама вже почала вірити, що все у нас вийде.

25 січня я, як завжди, прийшла в лікарню (волонтери вмовили мене переночувати на квартирі). Але до Ігоря мене не пустили. «Все нормально, – заспокоїла медсестра. – Йому просто роблять процедури, при яких не можуть бути присутніми навіть родичі». Я запитала, коли ці процедури закінчаться. «Не можу сказати, – зам’ялася медпрацівниця. – Але сьогодні навряд чи. Почекайте трохи». Наступного дня мене теж не пустили. А вранці 27 січня зателефонував друг чоловіка і стривожено запитав: «Що з Ігорем? У якому він зараз стані?» «Та начебто все гаразд, – здивувалася я. – А чому ти такий наляканий?» «Ні, ні, тобі здалося», – відповів приятель. Вже пізніше я дізналася, що тієї ночі йому приснився Ігор. Гарний, усміхнений, здоровий. З... обома руками. «Він просто стояв і, посміхаючись, дивився на мене, – розповідав приятель. – А потім пішов. Неначе приходив зі мною попрощатися».

Я знову вирушила в лікарню і вже наполягла, щоб мене пустили до чоловіка. Лікарі довго не хотіли, але пропустили. Коли я зайшла в палату, Ігор, як і раніше, лежав на лікарняному ліжку, підключений до апарату штучного дихання. Через трубки, якими пообплутували його з усіх боків, не було видно, дихає він чи ні. Доторкнувшись до його руки, я відчула, що вона дуже холодна. Запитала у лікаря чому. «Так і повинно бути, так?» – уточнила. «Розумієте...» – почав говорити лікар, але замовк. І тихо додав: «Так, це нормально». Мені здалося, що в його очах з’явилися сльози. Я почала розтирати чоловікові руки, щоб вони зігрілися. Розтирала довго, але вони не ставали теплішими. Ноги теж. «На сьогодні вистачить», – лікар буквально за руку вивів мене з палати. Здавалося, він насилу підбирав слова. Я повернулася на квартиру. А ввечері подзвонив лікар: «Я не міг тоді сказати вам... Пробачте мені. Ваш чоловік помер».

Ігоря Римаря поховали в рідному селі Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. Сотні людей, які прийшли проводити героя в останню путь, прощалися з ним, опустившись на коліна.

– Мені розповідали, що на похороні я втрачала свідомість, – зітхає Леся. – Я цього вже не пам’ятаю. Насилу згадую, як підходили люди, говорили, що мій чоловік герой. Виявилося, Ігор помер якраз в ту ніч, коли приснився своєму товаришеві. Він дійсно з ним попрощався. А мене лікарі не пускали в палату, щоб я не бачила, як він помирає. Коли все-таки прийшла, чоловік був уже мертвий. Його просто не встигли відключити від апарату.

Через два дні після похорону Леся Кузь перерахувала всі зібрані для Ігоря гроші волонтерам. Двісті тисяч гривень віддала на передову, ще двісті тисяч – на лікування поранених в шпиталі. Цей вчинок торкнув волонтера Ірину Солошенко до сліз.

– На моїй пам’яті таке сталося вперше, – зізнається Ірина. – Щоб вдова все до копійки віддала іншим бійцям... Ці гроші врятують не одне життя. Коли я розповіла про вчинок Лесі рідним тих поранених, які потребують допомоги, вони довго плакали. «Що ми можемо зробити для цієї доброї жінки?» – попросили мене дізнатися. «Нічого, – відповіла Леся. – Просто помоліться за мого Ігоря. Щоб йому там було добре».

– Я впевнена, що Ігор вчинив би саме так, – каже Леся. – Він на все був готовий заради своїх побратимів. Думаю, я виконала його останнє бажання. За словами його товаришів по службі, Ігор рятує їх навіть після смерті. А мені він допомагає триматися. Ми з ним разом з 15 років, почали зустрічатися, коли були школярами. Ближчої людини, ніж він, у мене не було. Він і зараз поруч. Я постійно це відчуваю.

У Тернополі відбудеться прем'єра документального фільму "Вільні люди"

Вівторок, 24 лютого 2015, 14:21

Стрічка розповідає про сучасних кобзарів, які не зовсім "вписуються" в рамки загальноприйнятого формату кобзарства, пише Культурно.

— Коли писала сценарій, було бажання знищити кліше, образ кобзаря – сивочолого діда, що сидить десь в полі на могилі та сам собі грає, — зізнається режисер.

«Вільні люди» розповідає не лише про вигляд сучасних кобзарів, але й показує, чим  живуть сьогодні ті, хто є уособленням української музичної традиції.

Своєрідна реконструкція сучасного кобзарства розповідає про козацько-лірницьку подорож п’яти чоловіків з різних куточків України. Мандруюючи давніми стежками кобзарства, що на Черкащині  Тарас Компаніченко, Андрій Ляшук, Ярослав Крисько, Ярема Шевчук, Тарас Дороцький намагались донести до кожного традицію української культури. Виконуючи кобзарські пісні на старосвітських інструментах, герої спостерігали різну реакцію. Протягом фільму можна дізнатись про сучасні смаки та культуру українського народу.

«Вільні люди» висвітлює вподобання теперішнього супільства, заангажованого російською естрадою. Це дослідження інформаційно – музичного простору, в якому жили українці рік тому. Фільм починається зйомками зі святкування Дня Незалежності у Києві, коли зі сцени звучить «російськомовна попса»… Завершується стрічка подіями на Майдані, за кілька годин до жорстокого побиття студентів і початку Революції Гідності.

— Мала нагоду потрапити на презентацію фільму в Києві, — розповідає організатор Катерина Поставська — Мене приємно вразило поєднання простоти і змістовності стрічки. Згодом, виникла ідея організувати показ фільму в Тернополі. «Вільні люди» розповідає про реакцію людей та сприйняття ними традиційної культури. Про те, як з роками у сільський побут «увійшли» шансон та «попса», і як вони впливають на нашу свідомість.

Запрошуємо на прем’єру документального фільму Ганни Яровенко «Вільні люди», яка відбудеться 03 березня о 19:00 в «Палаці кіно». Вхід вільний.

Перед прем'єрою усі охочі зможуть поспілкуватись з режисером та героями фільму, а також послухати кобзаря.

Оксана Божко

 

Сторінка 1087 з 1150

«ПочатокПопередня1081108210831084108510861087108810891090НаступнаКінець»
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер