Репортаж
Вдова «кіборга»: «Товариші по службі чоловіка кажуть, що він допомагає своїм побратимам навіть після смерті»
Середа, 25 лютого 2015, 08:01
На порятунок потерпілого Ігоря Римаря люди збирали гроші всім світом. Менше ніж за тиждень на рахунку накопичилося кілька сотень тисяч (!) гривень. Після смерті бійця вдова загиблого віддала всі зібрані кошти іншим пораненим
«У мене немає слів... – написала у своєму «Фейсбуці» відомий київський волонтер Ірина Солошенко. – Отримала від Лесі Кузь, вдови Ігоря Римаря, 222000 626 гривень – те, що люди перерахували на його лікування. Подякувала, що допомагали і дбали про них. Тепер Леся хоче, щоб усі кошти були використані для поранених хлопців».
Минулого місяця відразу декілька телеканалів показали сюжети про 27-річного захисника Донецького аеропорту Ігоря Римаря, за життя якого боролися столичні медики. У Київському військовому госпіталі Ігоря називали найважчим пацієнтом. Боєць залишився без гортані, щелепи і руки. Надії на те, що він вийде з коми, було дуже мало. Але лікарі не здавалися.
– Таких важких пацієнтів у госпіталі на той момент більше не було, – розповідає Катерині Копанєвій із газети «Факты» волонтер Ірина Солошенко. – На порятунок Ігоря були кинуті всі сили. Йому зробили кілька операцій, лікарі не відходили від нього ні на крок. На підтримку його життєдіяльності потрібні були величезні гроші. Ми допомагали, як могли, але волонтерських коштів було недостатньо. Заощаджень рідних Ігоря – його мами і молодої дружини – ледь вистачило на оплату перших днів лікування. Я звернулася за допомогою до журналістів. Спасибі всім, хто відгукнувся.
Коли наші колеги з телеканалу «1 + 1» знімали сюжет про пораненого «кіборга», його дружина і мама чергували під реанімацією. Лікарі вмовляли їх піти хоча б на ніч і відпочити. А мама Ігоря Римаря крізь сльози сказала на камеру:
– Нам кажуть, що Ігор «стабільно важкий». Але він живий. А значить, є надія. Тут, окрім сина, ще є дуже важкі хлопці. Прошу вас, допоможіть їм, хто скільки може. Вони захищали нашу країну. І вони хочуть жити.
Сюжет про Ігоря Римаря торкнув жителів нашої країни. Повідомлення про те, що пораненому бійцю терміново потрібна допомога, відразу з’явилося в соцмережах. І люди стали пересилати гроші. Хто скільки міг. На мобільний телефон Лесі чи не кожні півгодини приходили повідомлення: «На ваш рахунок перераховано стільки-то».
– Це були різні суми, – згадує Леся Кузь. – Від десяти гривень до кількох тисяч. Я не знала, хто нам допомагає, але подумки молилася за кожного з цих людей. І тут же купувала за перелічені гроші ліки. Завдяки цим препаратам Ігор жив, нехай і був підключений до апарату штучного дихання. Вхід в реанімацію, як правило, заборонений. Але мені як найближчому родичу пацієнта лікарі дозволяли приходити. Я сиділа поруч з чоловіком, тримала його за руку, розмовляла... І сподівалася, що він мене чує.
Леся знала, що її чоловік воює на Сході, але навіть уявити не могла, що Ігор – один з легендарних «кіборгів», які захищали Донецький аеропорт. Чоловік телефонував їй щодня, але ні словом про це не обмовився. Стверджував, що перебуває у відносно безпечному місці.
– Я прекрасно розумію, чому він так робив, – зітхає Леся. – Заспокоював. Ігор був не з тих, хто скаржиться. Як би не було важко, терпів. А мені казав, що все добре. Чоловік знав, що я цілодобово не сплю, сиджу біля телефона. І намагався дзвонити якомога частіше. А одного разу надіслав мені ось таку фотографію.
Жінка показує знімок, на якому її чоловік у військовій формі, десь в зоні АТО, а поруч з ним патронами викладений напис: «Я люблю тебе, Лесю».
– Побачивши це фото, я плакала, – зізнається Леся. – Уже вкотре пошкодувала, що нічого не зробила для того, щоб чоловік не пішов на фронт. Але хіба Ігор мені дозволив би? Останні кілька років чоловік був на заробітках у Росії. А коли почалася війна на Донбасі, повернувся. «Якщо мене не мобілізують як офіцера запасу, піду добровольцем, – заявив. – Я повинен захищати свою країну». Умовила його почекати повістку. Тягнула час, сподівалася, що вона не прийде. Але восьмого серпня Ігоря викликали у військкомат.
Перший час Ігор Римар перебував на навчаннях на Яворівському полігоні.
– Я навіть кілька разів до нього приїжджала, – продовжує Леся. – Потім чоловіка відправили на Схід. З тих пір не знала, де він. «Я б і хотів, але не можу тобі сказати, – пояснював чоловік по телефону. – Це військова таємниця. Головне, що я живий і зі мною все в порядку. Не переживай». Казав, що харчування нормальне, теплий одяг є. Все це завдяки волонтерам. Грошей чоловік не просив. Мало того, сам надсилав мені свою зарплату. У листопаді Ігор зміг на один день приїхати додому. Новий рік і Різдво зустрів на фронті. Як і раніше не розповідав ніяких подробиць. Але, як мені здалося, він чомусь впав духом. «Щось сталося? – запитую. – У тебе точно все в порядку?» «Знаєш, я так хочу додому, – раптом зізнався Ігор. – Побачити б зараз тебе, маму... Я б звідси пішки додому дійшов, чесне слово». Після цієї розмови у мене з’явилося недобре передчуття. Ми зі свекрухою не переставали щодня ходити до церкви і ставити свічку за здоров’я Ігоря. Але я відчувала, що щось не так.
У ніч на 9 січня мені приснився поганий сон. Я його не запам’ятала, але коли прокинулася, стало так важко на душі. Неначе трапилося щось непоправне. Зазвичай Ігор дзвонив мені сам. Але цього разу я не могла чекати і набрала його номер. Не відповів. Через годину зателефонувала ще раз – і знову безрезультатно. Коли навіть до вечора він мені не відповів і не передзвонив, я вже місця собі не знаходила.
І тільки через добу пролунав дзвінок. Це був командир Ігоря. «Вашого чоловіка поранили, – повідомив він. – Але ви не хвилюйтеся, звичайне поранення в руку. З ним все буде в порядку». Сказав, що Ігор в харківському госпіталі. «Ви туди не приїжджайте, – попередив. – Його збираються відправляти на Київ». Але я відразу взяла квиток на поїзд і вирушила до Харкова.
Приїжджаю, біжу в госпіталь. Мені не терпілося зайти до чоловіка в палату, міцно його обійняти, сказати, як я його кохаю... «Головне, що живий, – думала. – З пораненням в руку ми впораємося». До нас (зі мною був брат Ігоря) вийшов лікар. «Я не можу вас до нього пустити», – суворо сказав він. І, побачивши моє здивоване обличчя, запитав: «А ви хіба не знаєте, що з ним?» «Мені сказали, що його поранили в руку», – відповіла я. «Справа в тому, що... руки у нього взагалі немає, – похитав головою лікар. – Стан дуже важкий. Він у комі». Тоді я і дізналася, що в Ігоря немає ні лівої руки, ні щелепи, ні гортані. По суті, не було півобличчя. На моє запитання про те, які прогнози, лікар промовчав.
У Києві, куди Ігоря наступного дня переправили на літаку, нам дали надію: «Він пройшов війну, аеропорт. Раз пройшов через це пекло, виживе і зараз». Але попередили, що я повинна бути готова до всього. Наприклад, до того, що чоловік назавжди залишиться інвалідом, що ніколи не зможе розмовляти. Я молилася про одне – щоб мій Ігор жив. З усім іншим ми впоралися б.
Волонтери орендували для Лесі квартиру в Києві. А небайдужі люди продовжували надсилати гроші на лікування Ігоря. Менше ніж за тиждень на двох картках Лесі накопичилося 400 (!) тисяч гривень.
– Стан Ігоря трішки стабілізувався, – згадує Леся. – Для мене і це було щастям. Я не знала, як дякувати людям за допомогу. За гроші, які вони зібрали, ми могли б повезти Ігоря за кордон. Лікарі з госпіталю теж загорілися цією ідеєю. «Спробуємо, – сказали. – Будемо шукати клініку». Я приходила до Ігоря в палату, розповідала йому ці новини. Мовляв, поїдемо з тобою за кордон, поставимо тебе на ноги. І сама вже почала вірити, що все у нас вийде.
25 січня я, як завжди, прийшла в лікарню (волонтери вмовили мене переночувати на квартирі). Але до Ігоря мене не пустили. «Все нормально, – заспокоїла медсестра. – Йому просто роблять процедури, при яких не можуть бути присутніми навіть родичі». Я запитала, коли ці процедури закінчаться. «Не можу сказати, – зам’ялася медпрацівниця. – Але сьогодні навряд чи. Почекайте трохи». Наступного дня мене теж не пустили. А вранці 27 січня зателефонував друг чоловіка і стривожено запитав: «Що з Ігорем? У якому він зараз стані?» «Та начебто все гаразд, – здивувалася я. – А чому ти такий наляканий?» «Ні, ні, тобі здалося», – відповів приятель. Вже пізніше я дізналася, що тієї ночі йому приснився Ігор. Гарний, усміхнений, здоровий. З... обома руками. «Він просто стояв і, посміхаючись, дивився на мене, – розповідав приятель. – А потім пішов. Неначе приходив зі мною попрощатися».
Я знову вирушила в лікарню і вже наполягла, щоб мене пустили до чоловіка. Лікарі довго не хотіли, але пропустили. Коли я зайшла в палату, Ігор, як і раніше, лежав на лікарняному ліжку, підключений до апарату штучного дихання. Через трубки, якими пообплутували його з усіх боків, не було видно, дихає він чи ні. Доторкнувшись до його руки, я відчула, що вона дуже холодна. Запитала у лікаря чому. «Так і повинно бути, так?» – уточнила. «Розумієте...» – почав говорити лікар, але замовк. І тихо додав: «Так, це нормально». Мені здалося, що в його очах з’явилися сльози. Я почала розтирати чоловікові руки, щоб вони зігрілися. Розтирала довго, але вони не ставали теплішими. Ноги теж. «На сьогодні вистачить», – лікар буквально за руку вивів мене з палати. Здавалося, він насилу підбирав слова. Я повернулася на квартиру. А ввечері подзвонив лікар: «Я не міг тоді сказати вам... Пробачте мені. Ваш чоловік помер».
Ігоря Римаря поховали в рідному селі Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. Сотні людей, які прийшли проводити героя в останню путь, прощалися з ним, опустившись на коліна.
– Мені розповідали, що на похороні я втрачала свідомість, – зітхає Леся. – Я цього вже не пам’ятаю. Насилу згадую, як підходили люди, говорили, що мій чоловік герой. Виявилося, Ігор помер якраз в ту ніч, коли приснився своєму товаришеві. Він дійсно з ним попрощався. А мене лікарі не пускали в палату, щоб я не бачила, як він помирає. Коли все-таки прийшла, чоловік був уже мертвий. Його просто не встигли відключити від апарату.
Через два дні після похорону Леся Кузь перерахувала всі зібрані для Ігоря гроші волонтерам. Двісті тисяч гривень віддала на передову, ще двісті тисяч – на лікування поранених в шпиталі. Цей вчинок торкнув волонтера Ірину Солошенко до сліз.
– На моїй пам’яті таке сталося вперше, – зізнається Ірина. – Щоб вдова все до копійки віддала іншим бійцям... Ці гроші врятують не одне життя. Коли я розповіла про вчинок Лесі рідним тих поранених, які потребують допомоги, вони довго плакали. «Що ми можемо зробити для цієї доброї жінки?» – попросили мене дізнатися. «Нічого, – відповіла Леся. – Просто помоліться за мого Ігоря. Щоб йому там було добре».
– Я впевнена, що Ігор вчинив би саме так, – каже Леся. – Він на все був готовий заради своїх побратимів. Думаю, я виконала його останнє бажання. За словами його товаришів по службі, Ігор рятує їх навіть після смерті. А мені він допомагає триматися. Ми з ним разом з 15 років, почали зустрічатися, коли були школярами. Ближчої людини, ніж він, у мене не було. Він і зараз поруч. Я постійно це відчуваю.
У Тернополі відбудеться прем'єра документального фільму "Вільні люди"
Вівторок, 24 лютого 2015, 14:21
Стрічка розповідає про сучасних кобзарів, які не зовсім "вписуються" в рамки загальноприйнятого формату кобзарства, пише Культурно.
— Коли писала сценарій, було бажання знищити кліше, образ кобзаря – сивочолого діда, що сидить десь в полі на могилі та сам собі грає, — зізнається режисер.
«Вільні люди» розповідає не лише про вигляд сучасних кобзарів, але й показує, чим живуть сьогодні ті, хто є уособленням української музичної традиції.
Своєрідна реконструкція сучасного кобзарства розповідає про козацько-лірницьку подорож п’яти чоловіків з різних куточків України. Мандруюючи давніми стежками кобзарства, що на Черкащині Тарас Компаніченко, Андрій Ляшук, Ярослав Крисько, Ярема Шевчук, Тарас Дороцький намагались донести до кожного традицію української культури. Виконуючи кобзарські пісні на старосвітських інструментах, герої спостерігали різну реакцію. Протягом фільму можна дізнатись про сучасні смаки та культуру українського народу.
«Вільні люди» висвітлює вподобання теперішнього супільства, заангажованого російською естрадою. Це дослідження інформаційно – музичного простору, в якому жили українці рік тому. Фільм починається зйомками зі святкування Дня Незалежності у Києві, коли зі сцени звучить «російськомовна попса»… Завершується стрічка подіями на Майдані, за кілька годин до жорстокого побиття студентів і початку Революції Гідності.
— Мала нагоду потрапити на презентацію фільму в Києві, — розповідає організатор Катерина Поставська — Мене приємно вразило поєднання простоти і змістовності стрічки. Згодом, виникла ідея організувати показ фільму в Тернополі. «Вільні люди» розповідає про реакцію людей та сприйняття ними традиційної культури. Про те, як з роками у сільський побут «увійшли» шансон та «попса», і як вони впливають на нашу свідомість.
Запрошуємо на прем’єру документального фільму Ганни Яровенко «Вільні люди», яка відбудеться 03 березня о 19:00 в «Палаці кіно». Вхід вільний.
Перед прем'єрою усі охочі зможуть поспілкуватись з режисером та героями фільму, а також послухати кобзаря.
Оксана Божко
У 2015 році Тернопіль закупить щонайменше 8 тролейбусів
Вівторок, 24 лютого 2015, 08:53
19 лютого заступник міського голови Володимир Камінський провів нараду з керівником КП «Тернопільелектротранс» Андрієм Мастюхом та начальником управління транспорту, комунікацій та зв’язку Ігорем Мединським щодо закупівлі для міста чеських тролейбусів у 2015 році.
«На закупівлю тролейбусів чеського виробництва цього року передбачено близько 3 мільйонів гривень, - розповідає Андрій Мастюх. – Заважаючи на різку зміну курсу валют, ми зустрічалися із чеськими партнерами і на даний момент домовилися про закупівлю восьми тролейбусів».
Нагадаємо, що за останні три роки у рамках програми «Екологічний транспорт» у Тернополі оновлено 30% тролейбусного парку. Цього ж року планується закупити ще не менше восьми тролейбусів, а також прокласти три нові тролейбусні лінії, щоб сполучити вул. Академіка Корольова - Академіка Сахарова - Романа Купчинського; вул. Протасевича - О.Довженка - Лесі Українки; вул. Бережанська – Лучаківського - С.Будного - Тролейбусна.
Михайло Гросуляк: Іноді мені хочеться відчути життя з позиції безхатченка
Понеділок, 23 лютого 2015, 09:35
Мережа його колоритних закладів «Самогонна ресторація» відома не лише в Україні, але й далеко за її межами. Унікальна у своєму роді музейна-ресторація «Старий млин», пивоварна ресторація «Ковчег», пастерія та піцерія «Фламінго», суші-бар «Каламбур», музей самогоноваріння «Вагон-самогон», а також «Грибова хата» у Буковелі — гідно представляють наше місто серед ресторанних закладів світового рівня.
Про своє життя, дозвілля, особисті уподобання, мрії та буденність розповідає харизматичний тернополянин, бізнесмен, чоловік, батько, дідусь та відомий ресторатор — Михайло Гросуляк.
Як розпочинається ваш день?
Я давно сплутав день з ніччю. Зазвичай, прокидаюсь близько п’ятої ранку. Але, буває, не сплю вже о третій ночі. Так починається мій робочий день: я аналізую досягнення чи невдачі, занотовую набутий досвід, складаю плани на майбутнє. На вихідних, щосуботи та неділі, по три години граю футбол із дворовими командами. Таким чином підтримую фізичну форму та позбуваюсь негативної енергії.
Як проводите дозвілля?
Своє дозвілля проводжу з рідними. У мене міцна сім’я. Я щасливий, адже сьогодні цим мало хто може похвалитися. Справа в тому, що нас об’єднує не лише сімейний бізнес, але й повага та взаєморозуміння. Маючи вільну хвилинку, гуляю з внучками у парку. Коли Єва та Яна були меншими, то казали, що я жорстокий, бо виходивши на прогулянку, у мене було на меті показати їм усіх звірів та обійти разом із дівчатками всі парки.
Буває, що знаходжу час і для себе. Тоді по максимуму використовую нагоду для оздоровлення та душевного відпочинку. Люблю їздити на велосипеді за місто. У літній період займаюся віндсерфінгом, взимку мій відпочинок – дорога. Люблю долати кілометри на своєму авто. В такі моменти маю можливість подумати про ідеї та майбутні плани.
Відвідуєте театри, кіно?
Кіно не люблю. Те, що сьогодні пропонують глядачу надто американізоване та русифіковане. Взагалі, намагаюся виховувати у собі естетичні вподобання. Дуже люблю оперу. Часто відвідую театри, зокрема, тернопільський.
Якій музиці надаєте перевагу?
Не люблю слухати російську музику. Я давно замислююся над сучасним шоу-бізнесом, зокрема, російським. Він несе в собі щось сатанинське. Із закордонних виконавців люблю Горана Бреговіча. Мені імпонують етнічні мотиви. З українських надаю перевагу гуртам Океан Ельзи та Тік. Нервую, коли хтось слухає шансон.
Чи маєте погані звички?
Можу собі позволити викурити добру сигару, саме сигару, бо цигарки це – сміття. Люблю випити якісної самогонки. Власне, її замовляю із Закарпаття. Для мене виготовляють елітний продукт із фруктів, яким я, до слова, люблю частувати колег та друзів.
Відвідуєте гуртки, секції?
Найближчим часом планую брати уроки гри на гітарі. Удосконалювати початкові вміння буду з одним із тернопільських музикантів.
Де любите відпочивати?
Для мене відпочинок це — моя робота. Коли відвідую свої заклади, відпочиваю морально, а також отримую естетичну насолоду. Люблю бувати на Закарпатті, там вирощую продукти для власних ресторанів. Це недоторкані цивілізацією місця, де я «відводжу душу».
Ким мріяли стати в дитинстві?
В мені зростали дві зернини: творча та підприємницька. Я любив сцену, мене приваблювало мистецтво. Разом із сестрою брав участь у постановці театральних сценок та творчих вечорів. У дитинстві мене буквально переповнювала енергія. Коли у селі щось траплялося, насамперед, підозрювали мене.
У віці 5-ти років започаткував перший власний бізнес. Батько любив рибалити, у нас завжди було багато риби, раків, також ми мали ластівок, свійських тварин. Перемістивши всіх у одне приміщення, створив своєрідний зоопарк. На вході продавав квитки по 5 копійок своїм друзям.
Батько вчасно зрозумів мої задатки. Тому, з раннього дитинства привчав мене до роботи. Я часто скотарював, доводилося працювати ночами. З одного боку було важко, з іншого – розумію, що саме таким способом він навчив мене скеровувати енергію в правильне русло. Досі, пам’ятаю батькову крилату фразу, яку сьогодні говорю своїм дітям: «Пильнуй того, з чого хліб їсти».
«Діди та прадіди по батьковій лінії були ремісниками. Сьогодні у моїх закладах знаходяться дві цінні речі, що їм належали, – рибальська сітка та кусок дідового човна. Ці речі зігрівають мою душу».
Ваш улюблений колір?
Пшеничний. В моєї дружини волосся такого кольору. Цей тон близький мені й тим, що нагадує про дитинство та природу.
Що любите читати?
Нещодавно закінчив читати книгу Валерія Московченка «Карма України». Це видання потрібно читати, в першу чергу, всім можновладцям. Фантастична спроба роз’яснити та провести просвітницьку роботу задля того, щоб відродили взаємоповагу та розуміння між українцями та росіянами. Також люблю твори Мирослава Дочинця. Я перечитав усі його книги, раджу й вам. Особливо мене вразив його роман «Криничар».
«Я відкрию тобі принаду двох головних свобод — звільнення від страху і від злиднів.»
М. Дочинець
***
Часами у мене виникає бажання бути ближче до природи; відчути життя з позиції безхатченка. Такі подорожі допомагають переосмислити життя, особливо в складні моменти. А, одного разу ми з колегою відправилися у велоподорож до Маріуполя. Не маючи при собі нічого, окрім харчів, ми ночували там, де нас приймали. Хочу сказати, що люди у сільській місцевості – щирі та прості. Після таких мандрів відчуваєш себе духовно збагаченим. З тієї поїздки я виніс цікаве спостереження: в сільській місцевості живуть справжні українці, вони прив’язані до землі. Це потужний народ, що несе в собі усі наші традиції. В місті частіше зустрічаємо приїжджих, зокрема, людей, заангажованих на російському менталітеті.
***
Найбільше досягнення вашого життя?
Найбільше досягнення це — моя сім’я. Саме завдяки їм досягнуто поставлених цілей. Те, що я маю сьогодні, створено спільною працею моїх рідних. Я горджуся тим, що нині ми у дружніх відносинах. Більше того, моя жінка разом із дітьми – природжені критики. А це – запорука успіху. Адже у нас склалась чудова команда: я при владі, сім’я — в опозиції. Тож, перед тим, як прийняти серйозне рішення, ми неодноразово його обговорюємо.
Ваша зачіска – це своєрідний прояв прихильності до української культури?
Чуприну – саме так я її називаю – почав «носити» приблизно вісім років тому, коли це ще не було модно. Мій батько також мав такого чуба. Не знаю точно, як зародилась ця традиція, мабуть, започаткувалась ще за часів козацтва.
Як познайомились з дружиною?
З жінкою познайомився у фотолабораторії, де вона працювала портретистом. Тетяна відразу мені приглянулась, і не дарма, адже моя дружина досі залишається для мене еталоном. Вона подарувала мені трьох чудових дітей. Саме завдяки їй, я прагнув здобувати більшого. У Тетяни характер «з перчинкою», це й стимулювало мене досягати якісних результатів.

З дружиною
Що колекціонуєте?
З приводу колекціонування, можу сказати, що я, в деякій мірі, посмітюх. Якщо не пройдусь ринком, і не придбаю старовинну річ, — вважайте день пройшов даремно. Часто мене не розуміли, дехто, навіть, насміхався. Але тепер колекція працює на мене. Адже практично увесь антикваріат, який присутній у моїх закладах – це, власне, ті речі, які я придбав на ринку. Зазвичай, це — кухонне начиння, також борщівські сорочки. Горджусь своєю колекцією самоварів, яка налічує більше ста експонатів.
Які подарунки любите отримувати? Що любите дарувати?
Не люблю подарунків, і не люблю, коли їх дарують мені. Я вважаю, що свято повинно бути кожен день. У святкові дні намагаюсь бути «поза зоною досяжності». Однак, уникнути свята, звичайно, не вдається. В такі дні разом із близькими збираємось за столом. В якості подарунків отримую речі антикваріату, що доповнюють мою колекцію.
Ваша перша робота?
За спеціальністю я зварювальник-монтажник висотних конструкцій. Тож, першою, офіційною була посада будівельника у «Дніпросталь». На такій посаді пропрацював ще у кількох будівельних компаніях. Проте, як я вже говорив, до праці мене привчив мій батько.
«Якщо після 40 людина думає, як поділитись накопиченим роками досвідом – це нормальний психологічний стан».
Як долаєте поганий настрій?
В першу чергу, від депресивних станів рятує фізична робота. Маю 12 соток городу, там і долаю песимістичні настрої. Ну і, звичайно, спорт. Невід’ємною частиною мого життя є також робота. Якщо взяти до уваги ситуацію, яка відбувається зараз у нашій країні, то моя працездатність, а швидше, трудоголізм зріс у два рази. Таким чином долаю не лише поганий настрій, але й життєві незгоди.
Ваша найбільша мрія?
Якщо в загальному, то хотілось би, щоб Україна була схожою на мої ресторани. Розумієте, моя дружина має російські корені, проте в мене з нею ніколи не виникало непорозумінь, тим паче, — сварок. Ми – єдине ціле, і працюємо на благо сім’ї.
«Хотілось би, щоб внуки продовжували мою діяльність».
Що вас дратує?
Якщо висловлюватись масштабно, то найбільше мене мучить те, що розікрали нашу державу, і ніхто не несе за це покарання. Дратує й те, що у нас немає рівноправ’я. Люди, які живуть у селах – трудяги, але за своє життя практично нічого не досягають.
Чи можете відзначити позитивною оцінкою заклад, який відвідали у нашому місті?
В Тернополі мені подобаються арт-заклади «Бункермуз», «Коза» та «Шинок». Віддаю належність рестораторам Ігорю Мамусу та Олегу Макогону. Їх ресторани мене захоплюють творчим напрямом. Це демократичні заклади, де спокійно можуть відпочити люди різної вікової категорії.
Ваша улюблена страва?
Надаю перевагу стравам української кухні. У дитинстві улюбленою була мельниця-подільська юшка. Її готувала моя мама. До складу страви входила томатна паста, сметана, піджарена мука, спеції та основний інгредієнт – риба. Усе це тушкувалось. Юшці давали час остигнути. У злиденні часи таку страву могли їсти місяцями.
Чи готуєте власноруч?
Інколи є пориви до кухні, але, відверто кажучи, повар з мене ніякий.
Які риси характеру найбільше цінуєте в людях?
Люблю, коли люди щирі та відкриті. Це саме ті риси, які споконвіків притаманні українцям. Не люблю обману. Якщо хоч раз мене обдурити, дорога в мою сторону буде закрита назавжди.
Чи вірите в прикмети?
На такі речі не звертаю уваги.
Ваше життєве кредо
Трудоголізм і чудакуватість. Як я вже говорив, робота рятує від усіх незгод. А чудакуваті люди мені імпонують своїм вмінням самовиразитись. Зрештою, я й сам намагаюся таким бути. Мені подобаються живі, емоційні, щирі люди.
Оксана Божко
Раз на рік стріляє навіть віник
Неділя, 22 лютого 2015, 12:40
Раз на рік стріляє навіть віник». Цей «раз на рік» наступив тієї весни, і стріляти може не тільки віник, а й інший садівницько-городній інвентар» — з таким лозунгом презентували виставку івано-франківських митців Сергія Григоряна та Миколи Джички у Тернополі, пише сайт Культурно.
Відкриття неоднозначної виставки «Весняно-польові роботи» відбулося вчора у галереї «Бункермуз» . Ідея авторів передати процес так званої трансформації сільсько-господарської аграрної держави в мілітарну, викликає змішані почуття. Для когось вона здалась неординарною, коли на ситуацію, що склалась в країні, можна подивитись з легкою долею іронії. З іншого боку, чи можемо ми собі дозволити таку «розкіш» в дні пам’яті Героїв Небесної Сотні та жертв АТО. Зрештою, мистецтво покликане висвітлювати дійсність. Тому, так чи інакше, після перегляду виставки байдужим не залишився ніхто.
Як змінюється світосприйняття, ламається менталітет, трансформується психологія соціуму перед загрозою втрати власного життя, житла, країни розповів автор проекту Сергій Григорян:
«Цей проект може здаватись дещо смішним, але хочу сказати, що над його створенням ми почали працювати весною 2014 року, коли ситуація не була настільки серйозною. Виставка не стільки жартівлива, як іронічна. Як кажуть в народі «сміх крізь сльози». За допомогою представлених арт-об’єктів намагаємось показати неочікувані зміни: сапа перетворюється на снайперську гвинтівку, лопата стає кулеметом, а міцні дідівські вила набувають обрисів АК…»
«Господарське знаряддя і зброя мають одинакове походження. З давніх часів зброєю людини був патик. З допомогою нього можна було вполювати звіра чи відбитись від нападників».
«Військового досвіду у мене немає, тому арт-об’єкти створював по схемах з інтернету. В експозиції представлене знаряддя, яким воюють сучасні українські війська. Кожному з них присвоїли найменування. Наприклад, «СВД» — Сапа від диверсанта, «АКС» — Антикомуністичне срєдство, «РПГ» — рідні повстанські граблі. «Тачко-танк» — цей об’єкт мені найбільше подобається — абсурдна машина, яка не може ні їхати, ні стріляти, але виглядає загрозливо».
Оксана Божко
Більше статтей...
Сторінка 1511 з 1573
«ПочатокПопередня1511151215131514151515161517151815191520НаступнаКінець»