Репортаж

У Тернополі шукають найкрасивіший віночок

Четвер, 02 червня 2016, 05:10

Фестиваль «Галицька дефіляда», який відбудеться 17-19 червня у Тернополі, розпочинає конкурс та дарує 500 гривень власниці найкрасивішого, найоригінальнішого українського віночка.

Адже саме український вінок, сплетений з квітів, трав та оздоблений яскравими стрічками - це один із найдавніших українських символів. Організатори переконані, що українці повинні шанувати традиції та отримати за це хороші подарунки.

Умови конкурсу «Найкрасивіший віночок» дуже прості:

1. До 9 червня 2016 року надіслати власне фото в українському віночку на пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

2. З 10 червня до 17 червня відбудеться онлайн-голосування.

3. Переможцем стане той учасник, який отримає найбільшу кількість голосів.

Нагородження переможців найкрасивішого віночка відбудеться на літній сцені у парку ім. Т.Шевченка під час фестивалю «Галицька дефіляда».

Деталі конкурсу можна дізнатися у групах: http://vk.com/galychdefilyada та фейсбук https://www.facebook.com/galychdefilyada

Поліцейські розпочали збір коштів діткам, хворим на ДЦП

Четвер, 02 червня 2016, 05:07

З нагоди Міжнародного дня захисту дітей працівники Управління поліції охорони в Тернопільській області вирішили допомогти дітям, хворим на церебральний параліч.

Поліцейські охорони не залишилися байдужими до долі дітей Тернопільського обласного навчально-реабілітаційного центру. Поспілкувавшись з директором - Король Іриною Ярославівною, було вирішено провести акцію та допомогти діткам поїхати на оздоровлення в Заліщицький обласний дитячий санаторій.

Тому, від сьогоднішнього дня, працівники Управління поліції охорони зможуть відгукнутися на чужу біду та здійснити доброчинний внесок у скриньку пожертв, яка розміщена в приміщенні батальйону поліції охорони.

Маємо надію, що прикладу правоохоронців послідують інші небайдужі громадяни, й на лікування діткам будуть зібрані всі необхідні кошти. А відтак — побажаємо цим мужнім малятам найскорішого одужання і нехай береже їх Бог.

У центрі Тернополя відкрили цирк?

Четвер, 02 червня 2016, 05:04

З початком тепла в центрі міста встановили атракціони для дітей, де кожен охочий може розважитись та провести вільний час. Проте серед тернополян виникла дискусія щодо цієї новинки. Багато людей скаржаться на те, що виглядає це не зовсім естетично і «дешево».

Зокрема, 30 травня Чарпак Наталія Степанівна опублікувала петицію про заборону дитячих «палаток» на Театральному майдані. У петиції жінка пояснила: «Прибрати з території Театрального майдану дитячі атракціони. По-перше, для цього є спеціальні місця, куди батьки цілеспрямовано ходять з дітьми відпочивати та розважатися - парки, відпочинкові комплекси. Але коли ти пробігаєш через майдан у справах чи дорогою додому, доводиться щоразу переживати стрес, пояснюючи дитині, що саме зараз ви не можете піти на атракціони або придбати якісь іграшки, до речі, доволі сумнівної якості. А, по-друге, ці намети перетворюють центральний майдан на якийсь дешевий цирк- шапіто».

За три дні опублікування цю пропозицію потримало 151 людина з потрібних 250, а термін на ухвалення рішення - 90 днів.

Серед мешканців міста розгорілися палкі дискусії. Тернополяни поділилися на 2 «береги» та кожен підтримував свою думку. У соціальних мереж нестримно лунають коментарі щодо порушеної проблеми, зокрема Віка Лень: «Питання вам де я маю гуляти з дитиною? І чому в хорошу погоду я маю їхати чи йти в якісь комплекси щоб дитина програлася з дітками». Все ж негативних відгуків більше і є можливість, що петиція буде підтримана. Наприклад, Жанна Ковальчук:…дітей люблю,але не люблю коли дитина верещить переходячи на ультразвук,а батьки збоку сидять і вдають що не чують. Дратує коли кудись підеш,а замість відпочинку слухаєш воплі,бо хтось не вміє виховувати свою дитину або їм просто до одного місця чим зайнята їхня дитина». Emmy Lee: « …повністю підтримую петицію, може коли заберуть той базар звідти, то і дітей поменшає, бо неможливо пройти по місту, щоб не побачити купу бігаючих і волаючих дітей. і дійсно було б непогано зробити окреме місце для них, бо йдеш і спотикаєшся та стараєшся оминути їх». Ирина Симонова: «Не місце цим батутам на кожному кроці. Ще й продавці неадекватні, сидять і гарчать коли дитина просто підходить подивитися на тих риб або кульки, не платиш гроші-забирайся, так ніби до них додому прийшов а не в центр міста погуляти».

Тому в мешканців міста є ще час подумати, чи варто розважатися дітям у центрі міста і, чи не забагато у них забирають останнім часом дорослі, створюючи такі петиції?

Олена Сабатюк

Інтернет і самогубство: що роблять із нашими дітьми?

Середа, 01 червня 2016, 07:21

Останні півроку Тернопілля сколихують непоодинокі випадки самогубств серед молоді. Так, буквально кілька днів тому у селі Буряківка Заліщицького району правоохоронці знайшли бездиханне тіло 19-річного хлопця. Слідів насильницької смерті не було. Отже, це – самогубство. Чергове. Що спонукало хлопця у розквіті сил на такий крок? Що взагалі відбувається з нашою молоддю, якщо вона вирішує піти із життя?

В цьому контексті ми вирішили опублікувати фрагменти величезного розслідування російської «Новой газеты». Про чимало речей, про які йтиметься нижче, батьки навіть не підозрюють. Причому це стосується не лише батьків-росіян, а й українців. Оскільки інтернет, через який і відбуваються всі ці речі, не знає етнічних кордонів.

***

Після Чорнобиля люди якось навчилися справлятися з гігантськими смітниками радіоактивних відходів, але, переселившись частково в мережі інтернету, вони ці смітники завели й тут. Дорослі найчастіше заходять сюди, не отримуючи опромінювання, попрацюють, поспілкуються і виходять. Діти пішли за дорослими і прийняли болотні вогники за світло, збилися зі шляху. Вони на цих звалищах дихають. А потім – йдуть із життя.

Звалище це – величезне співтовариство численних груп в соціальній мережі «ВКонтакте», як закритих, так і відкритих, що підштовхують дітей до суїциду. Як у будь-яких «професійних» спільнотах, між ними є сварки та інтриги, вони один одного обзивають шарлатанами, вважаючи, ймовірно, що самі вони – професіонали. Тільки, враховуючи кількість дітей, які відвідували ці групи і пішли в підсумку із життя, професіонали, як це не блюзнірськи звучить, в цій сфері, дійсно, є. Але хто ці люди: духовні виродки, маніяки, сектанти, фашисти?

Це перше запитання, яке виникає відразу. І друге: для чого?

Версій багато. Ми не знаємо, яка з них вірна. Все, що ми знаємо тепер абсолютно точно, так це те, що з дітьми працюють дорослі люди – системно, планомірно і чітко, крок за кроком підштовхуючи їх до останньої межі. Працюють зі знанням їх пристрастей і захоплень, використовуючи улюблену ними лексику і культуру. Працюють зі знанням психології, вселяючи дівчаткам, що вони «товсті», а хлопцям, що вони – «лузери» для цього світу. Тому що є інший світ, і ось там вони – «обрані».

Тут «найбезневинніші слогани» – ось такі: «Лучшие вещи в жизни с буквой «с» – Семья суббота секс суицид». Пісні типу: …мы ушли в открытый космос, в этом мире больше нечего ловить». Питання: «сколько унылых будней ты готов еще так просуществовать?» Картинки: рейки, по яких насувається поїзд з написом «цей світ не для нас». Фото: діти на дахах з написом «ми діти мертвого покоління»... І найголовніше: батьки загиблих дітей просто не помічали жодних змін. І ми публікуємо цей текст для того, щоб батьки ще живих могли б розпізнати ті знаки, які вказують на можливу біду.

... Один зі спальних районів міста в центрі Росії. Похмура, кольору світлого бруду однопід’їздна висотка – житловий будинок. Щоб побачити його дах з землі, треба дуже постаратися – відійти подалі і сильно закинути голову, так, щоб потилиця торкнулася шиї. Ми входимо в ліфт, піднімаємося на 15-й поверх, виходимо на загальний закритий балкон. Дивимося вниз. Боковим зором намагаємося при цьому не випускати зі свого поля зору Ірину. Вона сама зголосилася на роль гіда, поводиться активно-діловито, але в якийсь момент сильно зблідла і сперлася на стіну, щоб не впасти. Їй не подобається наша неспокійна увага, вона без кінця повторює, що з нею все в порядку, і читає вголос написи на стінах. Ірина – мама.

Ми вже все, що можна, сфотографували, але вона знаходить те, на що не звернули уваги, каже:

– Ось, те ж саме було і на їх сторінках в цих закритих групах «ВКонтакте», подивіться, схоже на заклик, запишіть, – і читає вголос: «Там в этом небе такие звёзды, я предлагаю не ждать утра. Нам, долбанутым, дорога в космос, вы оставайтесь, а нам пора…»

Пізніше ми з’ясуємо, що це рядки з пісні однієї популярної молодіжної музичної групи, але саме тут вони дійсно читаються зловісно і з особливим змістом.

Нам ніяк не вдається відвести Ірину звідси, ми підходимо до ліфта.

– Тут, – каже нам вона, – її бачив в той самий день один з мешканців цього будинку, є його свідчення в кримінальній справі. Описав, що була дівчинка з ранцем, коли двері ліфта відкрилися, він запитав: чи їде вона? Вона відмовилася, зіславшись на те, що чекає подружку.

Подружок в цьому будинку у дочки Ірини, Елі, ніколи не було.

Спускаємося з 15-го поверху. Там, на критому загальному балконі, вікна були влаштовані так, що відкрити можна було тільки кватирки. Тепер ми на 14-му, тут широкі і високі вікна. Відкрити їх легко.

12-річна Еля впала звідси в грудні минулого року. Тут знайшли її куртку.

Вона навчалася в сьомому класі школи, яку добре видно з цієї висотки.

Ірина й тут продовжує уважно вивчати написи на стінах, тільки тепер уже мовчки. Як, справді, це їй вимовити, якщо ось написано: «Твой шаг будет последним». Їй вистачає сил тільки на те, щоб, прочитавши, тихо відмітити: «Ні, це не її почерк».

Дівчинка ніде не залишила передсмертної записки, ні в паперах, ні на своїй віртуальній стіні в соціальній мережі. Мама, можливо, шукає її слова тепер на стінах кам’яних.

«Ваш дитина мертва!»

Кімнатка Елі: диван-ліжко, на червоному покривалі дружна компанія плюшевих котів, ведмедиків, собачок і двох великих ляльок. Трохи поодаль сумний білий ведмедик, теж плюшевий, але самотній. Над письмовим столом вся стіна в почесних грамотах та дипломах – дівчинка грала на гуслах і прекрасно співала. Разом зі шкільним ансамблем народних інструментів об’їздила кілька країн. Ще на стіні – годинник у вигляді сердечок і багато дитячих фотографій: маленька Еля регоче, притискаючись до тата. Є знімки і свіжіші, зроблені минулого літа: анфас, спеціальне портретне фото, вона намагається дивитися серйозно. Але життєрадісність все одно проникає, як яскраве сонце б’є в щілини завіс. Всі є – тато, мама, бабуся. Чотири роки тому з’явилася і молодша сестричка.

Зараз малятко вередує – наближається вечір, їй хочеться до мами, вона не бачила її цілий день, але мама каже: «Пограйся з татом». Тато – колишній омонівець, йому 40 років, і він вийшов на пенсію. З ним вона весь час. Мамі – 37, вона працює психологом-логопедом в одному з дитячих центрів. Малятко ловить моменти, коли вона вдома. Але мама і зараз «грає» не з нею, а з якимись чужими дорослими – з нами, журналістами.

Мама сидить за столом Елі, включила її комп’ютер і весь час плаче, коли говорить.

А говорить Ірина, що того дня, як зазвичай, зайшла будити старшу дочку в школу. Еля запитала: «Мамо, я ще посплю 10 хвилин?» Дозволила. Потім, коли дівчинка піднялася, домовилися, що разом вийдуть з дому, відведуть молодшу в садок і підуть у школу, тому що Ірина якраз збиралася на зустріч з класним керівником. Кінець чверті і року, а в Елі, що вчилася колись завжди на відмінно, з’явилися трійки. І навіть двійка.

– Але вона її виправила! – каже нам Ірина. – Вона виправила, просто я тоді думала, що класна керівничка могла про це не знати. І я збиралася їй сказати, що ми займаємося разом, все підтягнемо, все виправимо.

Вона вже одягала молодшенькій чобітки, коли Еля кулею вискочила з дому, одягаючись на ходу.

– Мам, мені Настя зателефонувала.

– Так ми ж разом домовилися...

– Ні, не можу, мене Настя чекає.

Настя – найкраща подруга Елі, і в школу вони часто йшли разом, тому мати особливо не здивувалася. Відвела молодшу в садок, прийшла в школу, зайшла в клас старшої. Побачила Настю, запитала: «А де Еля?» Та дивилася на неї очима, сповненими жаху, вся тряслася і без кінця повторювала: «Я не знаю!» Її жах передався матері.

– Як не знаєш, ви ж разом йшли?

– Ні, не знаю, я її сьогодні не бачила.

Ірина стала розпитувати інших однокласників – Елю ніхто не бачив. Вона почала дзвонити доньці, відповіді не було. Увійшла класний керівник і почала розмову з дивної фрази:

– Ви розумієте, що ми її втрачаємо?

Цієї миті телефон у руках матері задзвонив – заспівав пісенькою мамонтеняти, це означало, що дзвонить саме Еля, вона сама колись поставила їй цей рингтон на своє ім’я. Від серця відлягло: нарешті-то.

– Доню, ти де?

– Це не донечка, це лікар «швидкої», ваша дитина мертва.

Саме так лікар відразу і сказала, ніби їй хтось дав команду – стріляти вбивчими словами.

Ми мовчимо, намагаючись це осмислити, і проходить, напевно, хвилини дві, перш ніж нам вдається повернути Ірину до розмови. Запитуємо: що всьому цьому передувало? Чи помічала Ірина зміни в дочки? Що з нею відбувалося? Чому класна керівничка сказала таку страшну фразу: «Ми її втрачаємо!» – якраз в той самий момент, коли Еля загинула? Чи могла вона щось знати? Або це фатальний збіг?

Розбуди мене

Зміни були, але вони здавалися звичайними підлітковими проблемами – закохалася в однокласника, в якого, так само як і вона, закохалися ще три її близькі подружки. Але він зустрічався саме з нею, а потім вони посварилися. Еля здавалася собі товстою, майже нічого не їла, крім салатиків. Якраз того самого дня, 25 грудня, тато, нічого не підозрюючи, рано-вранці купив її улюблені довгасті помідори...

Останні місяці дівчинка весь час хотіла спати, хоча лягала вчасно. Ірина перевіряла, заходила до неї в кімнату через годину, а потім і через дві – дитина спала. Потім приходила будити вранці – не добудишся. Доводилося все частіше через це пропускати школу.

Тепер Ірина розуміє, що насправді відбувалося: «ВКонтакте» є (зараз вже немає) група під назвою «Разбуди меня в 4:20». (У самої назви є своя історія, але вона не має ніякого відношення до цієї теми). У групі – 239 тисяч 862 підписники (!).

– Я не знаю, як дітей будили, але факт, що практично всі її перебування в чатах груп, які закликають до суїциду, починалися саме о 4.20 і закінчувалися о шостій ранку, – каже Ірина.

Ми входимо в цю групу, бачимо нешкідливі картинки собачок хаскі, поради, як зробити стрілку на очах, як легко зняти лак з нігтів. І тільки потім – запрошення: «Ты девочка? Тебя предали друзья? Бросил парень? Часто слушаешь грустную музыку? Тогда подписывайся на «киты плывут вверх».

Все так мило і нібито безневинно.

– Ось і я так думала, коли місяці за два до цього страшного дня помітила, що Еля стала часто малювати метеликів і китів, – згадує Ірина. – Раділа, як красиво у неї виходить. Думала: скільки у дочки талантів. Ні на секунду не приходило в голову нічого тривожного. Як я могла здогадатися, що ось така у них символіка сьогодні: метелики живуть всього день, кити викидаються на берег, здійснюють суїцид?

У «ВКонтакте» груп, у чиїх назвах присутнє слово «кит», безліч. Крім уже названої «Киты плывут вверх», є «Космический кит», «Белый кит», «Китовой журнал», «Море китов», «Летающий кит» і так далі. Ось фрагмент запису в одній із них, він зроблений за два дні до загибелі Елі: «Тебе никогда не понять каково это, жить, будучи таким огромным, таким величественным. Киты никогда не станут думать о том, как они выглядят. Киты мудрее людей. Они прекрасны. Я видела, как летают киты. Это невероятно… Знаешь, от чего киты выбрасываются на берег? От отчаяния».

Ірина продовжує згадувати про зміни, які відбулися в поведінці дочки в останні місяці. Вона каже, що якось з кухні пропав ніж, бабуся три дні його шукала, а потім знайшла в кімнаті Елі, ось тут, на дивані. Для чого?!

– Бабцю, ну це мода така, і Настя з собою носить, і весь клас, – пояснила дівчинка.

Ми входимо на сторінку Елі «ВКонтакте», тут головний слоган: «Где мой нож?»

Мамі тепер уже вдалося знайти усе її листування, вона показує: ось Еля спілкується в чаті з Настею місяці за два до трагедії, запитує: «Если я умру, ты удалишь меня из друзей?»

Настя: «Ну, во-первых, ты не умрешь».

Еля: «Ага, да».

Настя: «Во-вторых, нет».

Еля: «Почему не удалишь?»

Настя: «Ну не задавай тупых вопросов очень плохо и так».

І надсилає Елі фото руки з порізами. Незрозуміло, чи її це рука – а чи фото завантажено з інтернету.

Еля пише: «Зач». (тобто – Навіщо)

Настя: «Просто».

Еля: «Тупо как-то, просто без повода».

Настя: «И что плохо, почему бы не поцарапаться».

Еля: «Потому, что это тупо, само слово поцарапаться».

Настя: «Порезаться».

Еля: Было бы прямо так плохо, вскрылась бы… А то, что вы с Олькой делаете, как-то бессмысленно, нет?»

І сама надсилає їй фото дуже порізаних рук. «Это краска», – відразу здогадується подружка. «Ты серьёзно, порванной кожи в местах порезов не заметила, сразу запалила», – відповідає їй Еля.

– Еля завжди так міркувала, бачите, вона іронізує, на її фотографії немає ніякої порваної шкіри, це малюнок, – каже Ірина. – Якщо ви подивитеся руки та й ноги школярів, вони дуже у багатьох сьогодні розмальовані шрамами, різноманітними татуюваннями – мода така. Так і мені здавалося, так і всі батьки вважали.

У лютому до міста приїхали журналісти з Москви знімати сюжет, і разом з ними Ірина прийшла до класної керівнички. Запитала у неї прямо під камеру: «Скажіть, навіщо ви мене викликали і сказали, що ми дитину втрачаємо?» У передачі вирізали її відповідь: «Я не буду давати вам ніякої інформації», – показали тільки, як вона обурювалася тим, що її не попередили про зйомку, що вона «в полудомашней одежде».

– Уявляєте, про що її думки, коли в класі, яким вона керує, загинула дитина?! Діти з класу Елі майже всі «висіли» в цих групах «ВКонтакте» і вели розмови в чатах ночами, поки батьки сплять, – каже Ірина.

– Ви все ходите-ходите, а допомогти нічим не можете, – промовив хтось в цей момент звідкись позаду нас.

Ми озирнулися, це була бабуся Елі. Невідомо, як довго вона стояла в дверях і прислухалася.

– Ось ви сидите, вам важко, так? А як нам важко? Ми тільки плачемо кожного дня, плачемо і плачемо.

Сказавши це, бабуся постояла в дверях і повільно-повільно стала йти. Страшний день її зігнув, по ногах вдарив, вона майже перестала їх відчувати. Повільно пересувається з кімнати в кімнату. Але поки ми тут сидимо, вона ще прийде кілька разів. Її так само, як і молодшу дитину, тягне і до Ірини, і в кімнату Елі. Нехай навіть і немає дівчинки, але тут хоч щось відбувається, пов’язане з нею. Маленьку перехоплює тато, веселить, займає грою, і вже буквально через хвилину доноситься її веселий сміх…

Ня.Пока

«Минус один, ты следующая» – таке приватне повідомлення «ВКонтакте» прийшло в день похорону Елі її ровесниці і сусідці Наталі. Такі слова саме в такий день сприйняти як гумор, нехай навіть і чорний, складно. Перелякана дівчинка показала це мамі. Мама – найближча подруга Ірини і досить-таки розвинутий комп’ютерний користувач – тут же взялася досліджувати, хто надіслав. З’ясувала протягом кількох годин – старшокласник тієї ж школи, в якій навчається Наталя. «Жарт» вдався, завдяки йому мати дівчинки відтоді практично не виходить з величезної кількості груп «ВКонтакте», які так чи інакше закликають дітей до суїциду. Їх не менше півтори тисячі (!)

Вона покликала на допомогу ще одну спільну з Іриною подругу, теж маму школяра. Засіли разом, намагалися й Ірині розповісти про те, що їм вже вдалося з’ясувати. Але Ірина на той момент не була ще в стані сприймати будь-яку інформацію. Нічого не бачила і не чула. Свідомість була непроникною.

Почула подруг під Новий рік, 31 грудня. Перше, що почула, було ім’я – Ріна. Воно проникло у свідомість відразу – вона чула це ім’я від Елі. Це почалося на початку грудня і повторювалося кілька разів:

– Мамо, коли у мене буде донька, я хочу назвати її Ріною, правда, гарне ім’я?

– Ну, добре. А чому саме так? – посміхалася мама.

– Просто подобається...

... 23 листопада 2015 року в одному з сибірських міст 16-річна Ріна лягла на залізничне полотно. Вона це зробила буквально за декілька метрів від вантажного поїзда, що рухався в цьому напрямку. Машиніст зробив екстрене гальмування, але зупинити потяга не зміг.

Фото пошматованого тіла дівчинки було викладено в інтернет майже миттєво. Соціальні мережі вибухнули, школярі з груп «з китами» взагалі перестали спати по ночах. На сторінку Ріни «ВКонтакте» прийшли тисячі дітей. Записи: «Рина, ты лучшая! Как жаль, что я тебя не знала, ты мой герой, я тебя люблю, у тебя такие глаза, ты как будто сошла к нам с аниме» – множилися і множилися. Фотографія Ріни – пустотливого дівчати в малиновій шапочці, шарф закриває їй півобличчя, рот і навіть половину носа – перетворилася для дітей в «ікону». А сама вона і її прощальне: «Ня.Пока», опубліковане на сторінці в мережі (за іншою версією – відправлене в СМС коханому хлопцеві), – стало безумовним мемом.

«Ня» в Японії звучить, як російське «мяу», часто використовується в аніме-мультиках у персонажів з «котячою» грайливою поведінкою. Діти люблять аніме. А з листопада вони ще й люблять Ріну – вони слухають і викладають на своїх сторінках ті пісні, які слухала вона. Вони малюють Ріну разом з китами. Пишуть її ім’я і її слова в шкільних зошитах і на стінах будинків. Ми бачили це на стінах тієї самої висотки, звідки пішла з життя Еля. І в її шкільних зошитах.

Суїциди неповнолітніх були і до того, як сталася трагедія з Ріною. Чому саме вона перетворилася на символ? Якщо присвятити темі багато часу, можна побачити, як ретельно спланована була «розкрутка» смерті Ріни. За перепис про неї платили, на численних клонах її сторінок в інтернеті адміністратори мережевих груп запрошували: «хочете купити, реєструйтеся». І було запропоновано, і водночас було затребуване все: відео і фото з могили, шматочки шарфа з кров’ю, скріни її листувань.

Мені вдалося розшукати телефон мами Ріни, я подзвонила їй. Вона ніби цього й чекала, говорила, не перестаючи, плачучи, суцільним монологом:

– Звичайно, те, що трапилося, нестерпно. А те, що з цього зробили в інтернеті, вже просто вбиває. Ріна – звичайна дівчинка, у неї не було ніякої такої слави. Хтось робить її смерть популярною, перетворили наше горе в якесь шоу. Ставлять її фото, де у неї замість голови – поїзд, щось кричать, знімають відео на її могилі! Я нічого не розумію... Ще тепер багато пишуть і говорять, що історія вигадана, що Ріна жива. Ой, якби це було так, я не йшла б тепер після крапельниці з психіатричної лікарні...

Ще мама Ріни розповіла, що її син, який набагато старший за дочку, вже багато років живе в іншому місті, тому дівчинка виховувалася як єдина дитина. Мати крутилася на двох роботах – страхувала автомобілі в одному місці, а в іншому «ліпила пельмені», тільки щоб у Ріни було все – і айфон, і планшет, і модний одяг. Дівчинка була усміхненою, світлою. Прекрасно танцювала, співала, була в складі шкільного гуртка на гастролях в Кореї і Таїланді.

Проблеми почалися рік тому – закохалася в хлопця, який, як каже мати, тільки те й робив, що вимагав у неї гроші і дуже грубо до неї ставився. Ріна перестала нормально їсти, вирішивши, що вона товста, проколола ніс і губу, не спала ночами – в вухах навушники, в руках планшет. Зайдеш в кімнату – не докличешся, побачить і відразу: «Мамо, не заважай! Я в грі!»

Напередодні трагедії вона півночі листувалася з подружками. Мати впевнена: вони не могли не знати про те, що може статися:

– Таксі по місту коштує всього 100 рублів. Приїхали б, відрадили і мені б натякнули, щоб врятувати... Ніхто не допоміг, тільки всі на її імені піаряться. Мені сказали, ніби день її смерті кимось призначений був. Я не знаю ким і що це взагалі таке. Пригадую останній день, сіли разом, поїли. Вона вийшла з дому, як зазвичай, з кимось розмовляючи по телефону. А там ось куртку зняла, акуратно склала і...

... Багато схожого з історією Елі. І не лише з нею. Ми, звичайно, не могли уважно вивчити всі 130 випадків суїциду дітей за останні півроку – з листопада 2015-го по квітень 2016-го року. Але ми готові назвати десяток випадків, коли школярі, перш ніж зробити свій останній крок, наприклад, знімали куртки.

Ірина, мама рязанської школярки Елі, переконана:

– Діти йшли за інструкціями закритих груп «ВКонтакте». У них чорним по білому написано: щоб стрибнути, ви повинні зняти куртку (не будемо наводити ніякого мотивування, яке, звичайно ж, є в цих групах)... І так далі.

Як це працює?

Організатори та адміністратори цих закритих груп у «ВКонтакте» дуже добре розуміють дитячу психологію і володіють мовою підлітків. Пишуть бундючно і багатозначно. Звернення до школярів завжди приблизно таке: «Эй, кис!» Або ще глумливіше: «слушай сюда, школота!», «какие еще есть вопросы, децелы?».

Дитина слідує за запрошеннями із товариства в співтовариство, поки не отримує запрошення в закриту групу. «Тут «дрібна формальність», вона описана в оголошенні: «ВНИМАНИЕ! Если вы хотите вступить в группу, то у вас должен быть указан возраст 18 и более лет, либо не указан вообще». І далі слідують назви груп з такими правилами: «#f57 #f58 #тихийдом #рина #няпока #киты #морекитов».

Щоб потрапити на певний груповий рівень, потрібно виконати завдання – фото з порізами рук, творчість, присвячену Ріні. Мама загиблої Елі пройшла цей шлях зі сторінки дочки. Далі, як тільки жінка відповіла, що готова до смерті, до неї мало не вмить стали додаватися в друзі цілими партіями різні люди. Кожен починав з нею листування, вона не спала дві ночі поспіль, відповідала. Як тільки хтось із запрошених проявляв здоровий глузд, наприклад, висміюючи ситуацію, – його відразу видаляли, раз у раз з’являвся напис «мінус один». Ті, хто продовжував розглядати завдання серйозно, всі були прийняті в закриту групу. З 49 дітей взяли 34 (!).

Ірина пішла з цією інформацією до слідчого – за фактом загибелі Елі було порушено кримінальну справу про доведення до суїциду. Але Ірині здається, що слідчий працювати могла активно у цій справі тільки перший тиждень, а далі людину завалили новими справами.

У певний момент для дітей, які потрапили в закриту групу, включається зворотний відлік. Організатори використовують певного роду літературу, часто підміняючи або перефразовуючи зміст написаного в цих книгах. Відбувається груба маніпуляція смислами і вигаданими символами, перетвореними таємними «ляльководами» в мем. Але діти, які сплять тільки по півночі і для яких Ріна – кумир, приймають все за чисту монету. Використовуються записи на івриті, цифри, що відсилають до Корану, Біблії та Тори і всіляких деструктивних релігійних культів. Всі посилання пов’язані, так чи інакше, з цитатами про смерть. На додаток крутяться серед дітей люди з фашистською і сатанинською символікою. Все це під тужливу монотонну мелодію на дуже низьких частотах і криваві відео….

Ви можете бути дуже навіть розуміючим батьком чи матір’ю, але ваша дитина щодня отримує свою дозу інтоксикації від цих інтернетівських звалищ. У неї в руках гаджет, в вухах навушники. Вона не розповість тепер про те, що відбувається: їй це суворо заборонили, – це теж одна з умов для прийому на третій рівень інтерактивної гри в закритих групах. А ще заборонили не відмічатися в групі протягом 48 годин – під страхом вигнання. Знаєте чому? Бо через 48 годин те, що в людину планомірно і продумано впихали, може відійти, як наркоз. Людина стане сприйнятливою до іншої інформації, у неї може включитися критичний розум. Це – методика сект.

Як ми усі прекрасно розуміємо, справжньої боротьби з такими спільнотами ніхто не веде. Навіть якщо закривають одну, на її місці тут же, миттєво, виникають інші. У кожній з цих груп діти відразу ж знайомляться з тим, як не випасти з групи, коли її закриють…

Словом, дорогі батьки, пригляньтеся уважно до своїх дітей, до їхньої поведінки. Забудьте на мить про роботу, гроші, тарифи, а просто подивіться на своїх дітей. Поцікавтеся, чим вони живуть в даний момент, що їх турбує. Просто поспілкуйтеся.

Зробіть це, поки не пізно…

Підготував Адам Стрижнюк