images/stories/logosait_new.jpg

 

Репортаж


У Тернополі стартувала школа майбутніх бізнесменів

Понеділок, 18 листопада 2013, 11:17

Перший сезон навчання розпочала тернопільська «Бізнес-школа». Участь в ній взяли три десятки тернополян. Відтепер всі учасники будуть проходити інтенсивний бізнес-курс, вчитимуть основи проведення переговорів, складення планів, окреслення цілей та багато іншого. Таким є їхній перший крок до їхньої мрії.

«Хочуть престижну роботу і подорожі по світу»

Навчання в бізнес-школі від компанії розраховане від 7 листопада до середини лютого.

-          Правду кажучи, я коли йшов на перше заняття бізнес-школи, зовсім не очікував якогось високого рівня від провінції, - каже тернополянин Анатолій Сивак – Раніше я відвідував різні київські семінари та тренінги на таку ж тематику. І коли побачив у рідному місті такий же високий рівень професійності, то записався на навчання в цю бізнес-школу. Сподіваюся, що з її допомогою досягну своїх цілей в житті.

Інші 29 учасників також прийшли в бізнес школу, щоб зуміти втілити в життя свої мрії і плани. Хтось хоче стати бізнесменом, хтось покращити справи у своїй компанії, хтось – знайти престижну, високооплачувану роботу, а хтось подорожувати по світу і досягнути фінансової незалежності. Але об’єднує всіх учасників одне – вони прийшли в школу, щоб змінити своє мислення, своє ставлення до життя і здобути впевненість у власних силах.

-          Для цього випадку придумали влучний вислів: «Якщо ви думаєте, що зможете – ви зможете, якщо ні – ви маєте рацію», - каже тренер «Бізнес-школи» Микола Сапсан. - Кожен сам є автором свого життя.

Отож, бажаємо натхнення, сил та успіху всім учасникам.

Знайомтеся з першою четвіркою учасників!


Володимир Ходзінський, (25 р.), працівник приватної фірми


Я завжди відчував, що не хочу працювати на когось, а хочу мати якийсь свій бізнес. Але щось нічого в мене не виходило. Я злився. Але не опускав руки і шукав вихід. От переслідувало мене таке відчуття, що я мушу стати багатим. Ще будучи підлітком я отримав перший досвід маленького бізнесу. Одного дня я купив собі петарди і ходив по дворі стріляв ними. Це побачили сусідські хлопці і попросили й собі таку петарду. Я їм продав декілька. Але продав дорожче, аніж купив, одну – за вартістю трьох. Але такі продажі не виглядали перспективними і я продовжив пошуки чогось серйознішого.

Одного дня я гуляв вулицею і проходив повз книжковий магазин. І раптом мені дуже захотілося в нього зайти. Я зайшов і почав переглядати книги. І впала мені в очі книга Джона Грея «Как иметь то, что хочеш и хотеть то, что имеешь». Я її купив. Після того як почав читати, вона мене настільки поглинула і з цієї книги в мене все почалося.

Потім я ще декілька книг з подібної тематики. В одній з них я знайшов автора Роберта Кійосакі. Згодом придбав його книгу «Багатий тато, бідний тато».  Це книга про двох хлопчиків, які хотіли створити свій бізнес.

Тоді я вирішив, що хочу розпочати власний бізнес. І я почав шукати якісь курси чи якесь інше навчання, яке допомогло б мені отримати навики для започаткування власної справи.

Я дізнався, що відкрилася в Тернополі бізнес-школа. Це було саме те, що я шукав. Я зателефонував, пройшов співбесіду і мені запропонували курс навчання. Я з радістю погодився. Бо моя мрія стати фінансово незалежним.

Після того як я відвідав декілька тренінгів я неначе прозрів. Хоч я багато читав про такі речі, але коли побачив як це все виглядає на практиці я був шокований. Насправді це значно легше, аніж здавалося. Я зрозумів, що дійсно дивився на світ не з тієї сторони. Адже все навколо нас насправді є тільки нашим сприйняттям. Немає ані поганих подій, ані хороших. Вони всі одинакові. А от наше сприйняття кожної події – різне. І воно лише в нашій голові. Я перестав жити минулим.

Тепер я твердо переконаний, що хочу пройти тримісячну бізнес-школу. Сподіваюся, у мене все вийде і моя мрія здійсниться.


Христина Глаз (21 р.), громадський активіст


Я з молодіжної громадської організації. Ми часто робимо різноманітні проекти. Але всі ці проекти відбуваються на благодійній основі. Проте в мене вже давно виник такий задум, щоб робити такі ж проекти, але на комерційній основі, щоб вони оплачувалися. Ми могли б таким чином заробляти гроші на потреби організації, для її розвитку і для себе.

Але я ніколи не займалася бізнесом чи подібними речами, тому зовсім нічого про це не знаю. А головне, я дуже боюся всього, що пов’язане з великими сумами грошей і відповідальністю за них. Тобто треба мати певні навики, щоб розуміти як і куди потрібно вкладати гроші, як вираховувати прибуток, як вести переговори.

Дещо раніше я координувала один проект від компанії «Pro.мова». Він оплачувався. Але психологічно мені було дуже важко його координувати. Було страшно, оскільки це робота з грішми. Дуже боялася, що щось не так зроблю. Хоч проект був не надто серйозний. А от якби мені довелося координувати щось серйозніше, то мені дуже бракнуло б певних навиків ведення бізнес-проектів.













Василь Мудло (21 р.), громадський активіст


Я вважаю, що кожна людина повинна постійно розвиватися. Ми повинні бути ніби пластилінові. Тобто постійно змінюватися. Адже сучасність вимагає від нас щоденного самовдосконалення. Тому треба намагатися здобувати всі навики, які тільки можна.

Я був на багатьох тренінгах. Але цей тренінг в Тернополі змінив моє мислення. Я побачив справді професійного тренера, який може дати якісні знання. Я не зміг упустити можливість записатися в бізнес-школу.

Я переконаний, що навчаючись в такого тренера як Микола Сапсан я зможу досягнути тих результатів, яких прагну. А прагну я розвинути свій бізнес. Я працював в багатьох фірмах на різних посадах і дійшов висновку, що не хочу працювати на когось. Адже розумію, що в мене є сили на більше. Але, щоб мені це вдалося, треба проаналізувати себе. Я хочу зрозуміти свої мінуси і перетворити їх в плюси. Думаю, це стане першим великим кроком до моє мрії.




Василь Кулевчук (21 р.), громадський активіст

 Я зараз займаюся громадською діяльністю на засадах волонтерства. Але в той же час я розумію, що треба на щось жити. І тому в майбутньому хочу відкрити свій бізнес. Я це зрозумів ще з дитинства. Але, на жаль, в мене немає зараз достатніх навиків і досвіду, щоб зуміти розпочати власну справу. Тому я й вирішив піти на навчання в бізнес-школу, щоб здобути ті навики, яких мені не вистачає. Особливо хочу навчитися знаходити взаєморозуміння з людьми та вести переговори. Оскільки планую, що моя майбутня сфера діяльності буде полягати в роботі з людьми.





 

Серіальний бум

Понеділок, 18 листопада 2013, 03:57

Сьогодні вже ніхто не проводить паралель між серіалами та бабусями. Серед величезного вибору сюжетів можна знайти те, що привабить саме вас, а нові технології дозволяють переглядати серії будь-де та будь-коли. Хтось вважає це способом відпочити від реальності, а хтось впевнений, що це  порожня трата часу. Тому ми звернулись до тернополян, щоб дізнатись чи дивляться вони «телемило».


Михайло, 24 роки, вчитель:

Я не маю часу, і телевізор майже не дивлюсь. Більше люблю читати. Гадаю що  перегляд телесеріалів це трата часу, яка не несе у собі нічого корисного.








Аня, 18 років, студентка:

Зараз зовсім немає часу, проте літом  мене захопив серіал «Сила», а наразі дивлюсь переважно односерійні фільми. В більшості, самі серіали досить схожі одне на одного, тому декілька з них переглянути можна, але захоплюватись не варто.







Ольга, 49 років, бухгалтер:

Деколи я включаю серіали просто для фону, коли займаюсь хатніми справами. «Анатомія Грей», «Дівчата Гілмор» - непогані, можу дивитись їх коли є вільний час. Якщо серіал хороший він дає можливість на якийсь час забути про певні негаразди, і відволіктись від них.







Оксана, 26 років, викладач:

Я дивлюсь «Кохання та покарання», він приваблює мене цікавою сюжетною лінією. Думаю, що єдиний мінус серіалів у тому, що вони забирають дуже багато часу.








Олександр, 43 роки, електрик:

Не дивлюсь такого, адже це все створюється для домогосподарок. Люди які працюють не мають на це часу.








Яна, 39 років, безробітна:

На сьогоднішній день у мене четверо дітей, і я більше переймаюсь їхнім вихованням. Проте раніше дивилась серіал «Доктор Хаус», в першу чергу у ньому мені подобався саме актор.(посміхається)








Богдан, 22 роки, студент:

Так, я дивлюся. З останнього що сподобалось це мабуть «Пуститися берега», він зацікавив мене сценарієм та графікою. Надаю перевагу перегляду в інтернеті, тому що, по телебаченню, якісних та цікавих продуктів дуже мало.







Наталя, 27 років, музичний керівник:

Дивилась раніше, але зараз, нажаль, немає часу не те що на серіали, а і на телевізор в загальному. Думаю це хороший спосіб розслабитись, але нічого корисного він не несе.








Володимир, 21 рік, безробітний:

Дивлюся, адже вони цікаві. На даний момент вже по третьому колу переглядаю «Доктора Хауса», думаю саме цей серіал поглиблює дедуктивні навички. Все залежить від змістового наповнення, є дійсно якісні серіали, а є і такі, що одразу ж хочеться вимкнути.







Уляна, 19 років, студентка:

Ні, у мене немає бажання. Якщо людина хоче добре провести час, чому б просто не почитати книжку. В такий спосіб ми даємо змогу працювати нашій уяві, яка малює сюжети, цікавіші за будь-які телесеріали  .








Деколи хочеться відпочити від щоденної біганини і трошки розслабитись. Кожен вибирає свій спосіб порятунку, для когось ним стає перегляд серіалів. Але в таких випадках завжди варто пам’ятати, що це не замінить нам реального життя. Тому поринати з головою, у вигаданий сценаристами світ, не варто.

Віка Загнетова


Врятуйте нас від наших серіалів

Понеділок, 18 листопада 2013, 03:53

4 жовтня 1993 року Москва розділилася на три табори: тих, хто був готовий штурмувати Білий дім, тих, хто виступав на боці бунтівних парламентарів, що там засіли, й тих, хто був обурений призупиненням через зазначені події показу на каналі «Останкіно» телесеріалу «Санта-Барбара». Коли вщухла стрілянина навколо «Останкіно», а показ серіалу не відновився, великий натовп заполонив підступи до телецентру – це був марш домогосподарок із плакатами «Поверніть нам «Санта-Барбару»!

Саме тоді вперше російські психіатри та психологи забили на сполох. Щоправда, цю тривогу не надто підхопили. А даремно. Наприклад, у Великій Британії ще в 1970-ті роки психіатри всерйоз вимагали закону, згідно з яким кожна серія будь-якого серіалу має починатися й закінчуватися застереженням на зразок того, яке ми бачимо на пачках сигарет: «Мінохорони здоров’я попереджає...» Щоправда, цей номер і там не пройшов, проте західні медики хоча б проводять дослідження і всіляко застерігають населення про шкоду звички до серіалів.

Як це відбувається

Днем народження серіалу, або мильної опери, можна вважати 10 жовтня 1932 року, коли в радіоефір уперше вийшов радіоспектакль «Betty and Bob», спонсором якого була компанія Procter & Gamble, що спеціалізується на виробництві мила й різних мийних засобів. А перша телевізійна мильна опера з’явилася 1947-го й називалася «A Woman to remember», і це означало остаточний перехід пальми першості до телебачення.

Робота над серіалом починається так. Телеканал пропонує якійсь студії розробити сценарій. Спочатку обумовлюються жанр і кількість серій. Після цього студія влаштовує поміж своїх авторів конкурс заявок, які й надсилаються на телебачення. Заявка – це ідея фільму, викладена на одній-двох сторінках. Людина, чию заявку відібрали телевізійники, призначається головним автором серіалу – його ім’я стоятиме в рядку «Автор сценарію». Складається розширений синопсис, придумуються дійові особи, їхні імена та легенди. Займається цим група авторів під керівництвом головного автора, який визначає й основні сюжетні лінії серіалу. Виклад сюжету з передісторією кожного героя називається біблією. Кожен автор пише серію, яку затверджує спочатку головний автор, потім керівництво студії. Після цього серії роздають діалогістам, потім режисер пише режисерський сценарій, із яким виходить безпосередньо на знімальний майданчик.

Перші 10-15 серій пишуться заздалегідь, до початку зйомок, потім сценарна група працює паралельно зі знімальною. Тобто серіал уже йде в ефірі, а сценаристи конвеєром доставляють режисерові нові серії. Робота важка, оперативна, виконувати її доводиться в жорстких часових і змістових рамках, тому ті з авторів, хто успішно відпрацював на двох-трьох серіалах, здобувають сталеве загартування і вміння написати сценарій хоч уві сні, хоч у парашутному стрибку.

Перша й основна вимога до серіалу – він має ґрунтуватися на чіткій історії. Чим вона зрозуміліша й примітивніша, тим краще. Головне – щоб запам’ятовувалася відразу й трималася в голові щонайменше до наступного дня. Важливо, щоб глядач міг розповісти її будь-кому зі знайомих. Хто хоче фантазії й творчості – тому в сусідні двері, в ігрове кіно. У серіалах сюжети з такою регулярністю і з такою безсоромністю кочують із фільму у фільм, що від них можна було б очікувати як мінімум кульгавості внаслідок перевтоми. Проте вони тільки міцнішають. Найулюбленіший і найбезпрограшніший варіант – дівчина-провінціалка, яка приїхала підкорювати столицю й зустріла тут любов, втратила її через підступи злих людей і зрештою знайшла разом із дворянським гербом, рахунком у швейцарському банку та кучерявим карапузом, що вимовляє «тато», перед тим як побіжать фінальні титри.

Криве дзеркало українських панянок

Найбільшою і найприбутковішою «перемогою» на цій ниві можна вважати серіал «Не народися вродливою». Ця довгограюча шмаркледавка збільшила прибуток каналу СТС майже втричі (!). Причому, як практично всі успішні серіали в пострадянському телеефірі, історія дівчини – гидкого каченяти була вигадана не своїми силами, а адаптована. «Батьком» Каті Пушкарьової став колумбійський серіал «Я – погануля Бетті». Звична й вигідна практика – купувати закордонні ідеї та варити з них місиво на місцевій засмачці. Слідом за СТС поліпшив свій добробут канал ТНТ, випустивши адаптований серіал «Щасливі разом». «Батько» – американський серіал «Married with children».

Прикладів таких адаптацій безліч. Це можуть бути як законні адаптації, приміром, «Люба, діти і завод» (див. американський «Грейс у вогні»), «Втеча» (див. «Втеча»), яким передувала купівля прав на серіал, так і просто списані без будь-якої ліцензії сюжет та основний задум. Таких більшість – це і «Медики» (див. американський «Швидка допомога»), і «Моя прекрасна няня» (див. «Няня»), і «Доктор Тирса» (див. «Доктор Хаус»), і «Бальзаківський вік, або всі чоловіки сво...» (див. «Секс у великому місті») тощо. Серіали – російські й західні – займають приблизно 30% усього ефірного часу на телебаченні Росії і України. Найрейтинговішими за останні місяці стали «Свати» (Перший канал) та «Реальні пацани» (ТНТ). «Свати», створені українськими авторами, стали неймовірно популярними і в Росії, і в Україні передусім завдяки хорошим акторам: Федору Добронравову, Тетяні Кравченко, Анатолію Васильєву... Власне, за всю історію незалежної України це ЄДИНИЙ міні-серіал, який не страшно дивитися ні дорослим, ні дітям, бо навіть якщо до нього й звикаєш – все одно на душі стає світліше, адже від «Сватів» завжди віє ненав’язливою добротою. Тож недаремно їх уже зараз прирівнюють до геніальних «Шуриків» та «Кавказьких полонянок» Гайдая. А от «Реальні пацани» – тут вже інша історія. Своєю тупуватою життєвістю нагадують «Дом-2», і хоча герої стрічки постійно потрапляють у гнітюче неприродні ситуації, сама їхня манера говорити – «ну ти чьо в натурі», «я тя щяс конкретно спрошу» – викликає в молоді непідробний захват, який вони й доносять до каналу ТНТ у вигляді немислимих рейтингів. До слова, аналогічний молодіжний «дебілоїдний» серіал під назвою «Віталька» випускає український телеканал ТЕТ.

«Життєвість» – те ключове слово, з яким автори виходять до шанувальників серіалів, а останні, своєю чергою, люблять пояснювати, чому вони на це купуються. Зазирніть в анотацію будь-якої мильної опери – і ви побачите, що в цьому опусі «будь-який житель України впізнає себе». Наші пані, незадоволені своїм відображенням у реальному дзеркалі, що висить у ванній кімнаті, охоче прикипають до дзеркала нав’язаного, вигаданого. Вперше почути «Дуже життєве кіно!» авторові цих рядків випало кілька років тому, коли в російському ефірі вкотре почали демонструвати «Санта-Барбару». Саме так стрічку охарактеризувала одна вельми інтелігентна літня жіночка. На екрані – сімейство каліфорнійського мільярдера, найскладнішим запитанням для якого, напевно, виявилося б «Скільки кімнат у вашому будинку?» чи «Скільки разів треба переодягнутися, щоб до кінця життя встигнути поносити всі наряди з гардероба?», а ця напівзлиденна дама любить цих людей за їхню життєвість...

Потім ту саму думку довелося почути про американський серіал «Грейс у вогні» про розлучену жінку з трьома дітьми. І про «Секс у великому місті»... І про «Швидку допомогу»... Про російські серіали можуть сказати все що завгодно, дивитимуться, не відриваючись навіть у туалет, рейтинги забезпечують їм захмарні, але про їхню «життєвість» скаже хіба що сліпоглухонімий, хоч би скільки знайомих слів вкладали в уста серіальних героїв і хоч би скільки споряджали їх повними наборами звичних проблем. Творці «Санта-Барбари» і подальших серіалів блискуче впоралися із завданням, зумівши переконати людину на іншому краї Землі, з іншого соціального прошарку, з іншим рівнем доходів (точніше, зовсім без доходів – як в українців), що вона, інтелігентна пані, має з мільярдером Сісі Кепвеллом спільні проблеми. За всієї фантастичності та неприродності ситуацій, у які потрапляють персонажі західних стрічок, вони самі та їхні життя впізнавані. Вони говорять людською мовою, а не казенними фразами, якими здебільшого шпурляють у глядача герої російської продукції. Вони живуть тут і зараз, не цураючись у своїх розмовах згадок політиків і реальних соціальних проблем. Вони, навіть потрапивши в надуману ситуацію, виходять із неї за допомогою реальних засобів. Вони зазвичай мають характери, знову ж таки на відміну від російських персонажів-схем. Вони дають людині впевненість у тому, що вихід завжди є, і є він просто тому, що існують друзі, кохані, музика, звірі-птахи, робота... Треба просто як слід озирнутися й пристосуватися, витягши з власного арсеналу відповідний ресурс. Натомість російські серіали, оскільки здебільшого виконують грубе ідеологічне замовлення – то показати образ доброго міліціонера («Вулиці розбитих ліхтарів», «Глухар», «Убійна сила»), то взагалі створити імідж благополучної країни (на це працюють усі без винятку російські серіали) – змушують героїв перемагати всупереч життєвій і драматургічній логіці. Західні герої серіалів діють у незвичній обстановці звичними методами, а російські у, здавалося б, реальній обстановці вдаються до методів нелогічних і нелюдських.

Якщо у «Швидкій допомозі» ми бачимо цілком інопланетну лікарню, абсолютно неземних лікарів і катастрофічно гуманних медсестер, нас не дивує, що вони творять чудеса чесноти та професіоналізму. Але коли в «Медиках» або «Інтернах» герої-лікарі намагаються демонструвати ті самі дива професіоналізму, залишається засумніватися в здоровому глузді їхнього головлікаря, який пустив до хворих цих неадекватів.

Телегероїновий рай

За даними Фонду «Громадська думка», 17% росіян, а це близько 25 млн осіб, регулярно (кілька разів на тиждень) вживають алкоголь. До 6 млн росіян, за повідомленнями Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків, вживають наркотики. Понад 70%, або 100 млн, дивляться телевізійні серіали (в Україні «серіальщиків» наразі не рахували, але поза сумнівом, що їх у нас – не менше). Останні – така сама група ризику, як і перші. Телевізор – це те, від чого сучасна людина відмовитися не може, як не може відмовитися від комп’ютера й мобільного телефону. У Росії, як і в Україні, телевізор – не просто засіб розваги або просвіти, це образ, зміст і суть життя. Більшості людей після роботи піти нікуди (у провінції практично немає ні кінотеатрів, ні концертних залів, ні навіть доступних клубів), а улюблений ящик зовсім поряд, під боком, крутить нескінченний «звеличувальний обман» про провінційних попелюшок, яким так пощастило, а отже, пощастить і мені – чому ні? Треба тільки захотіти... коли-небудь... як-небудь... принагідно... я нічим не гірша і теж гарна... все буде добре... а головне – для цього нічого не треба робити, все прийде само... оченята заплющуй, баю-бай... Вранці – знову на образливо безплатну роботу в переповненому брудному автобусі, на тебе дихають перегаром і лаються, штовхаючись, увечері – додому, а там на тебе вже чекають: тільки один укольчик серіалу, один кубик – і знову добре. Звісно, будь-який серіал – наркотик, залежність від нього нічим не легша від горілчаної або реально наркотичної, але якщо в тій самій Америці, де людина все-таки може вибирати, чим їй зайнятися після роботи, серіал можна порівняти з марихуаною, то в Росії і Україні це чистий героїн. Він не залишає вибору.


Гірка тернопільська післямова про стереотипи

Як ви думаєте, яку категорію людей у нас в суспільстві найбільше не люблять і майже ніколи не втрачають нагоди їх повчити життю? Багатих? Представників сексуальних меншин? Благочестивих віруючих? Особисто у мене складається враження, що зовсім не їх.

Мабуть, найбільш гнана в нашому суспільстві категорія громадян – це ті, хто наважується вийти за рамки загальноприйнятих стандартів і при цьому щасливий. Ні, скоріше навіть щасливий саме завдяки цьому – що зважився жити і діяти всупереч.

Сюди можна віднести нестандартно багатодітних, на яких люблять покричати і повчити їх життю в жіночій консультації, дитячій поліклініці і на батьківських зборах у школі. Дауншифтерів, що переїхали з київської квартири в глухе село на Тернопільщині і розводять там гусей. Дівчину, яка звільнилася з нудного офісу, до якого щодня потрібно було добиратися в переповнених маршрутках, і тепер успішно заробляє собі на життя виготовленням авторських вишивок.

Здавалося б, живуть собі люди, як хочуть, нікого не чіпають і не ображають – а, ні! Потрібно обов’язково підловити їх на тому, що в їхньому житті не все ідеально, щосили постаратися знецінити їхні досягнення, щоб відтепер вони могли служити тільки сумним прикладом, що підтверджує правило: живіть як усі, а інакше пропадете.

В Іваненків десять дітей? Ну і навіщо було народжувати, якщо один із них з першого разу в інститут не поступив і пішов служити в армію? А те, що інші дев’ять без проблем здобули вищу освіту, та й той, який одного разу провалився на вступних іспитах, потім все-таки благополучно вступив до вузу і закінчив його, значення не має. Робить і продає красиві вишивки? Ну і що, але ж все одно вона не заробляє своїми виробами достатньо для того, щоб два рази на рік відпочивати на Мальдівах, а вже тим більше – щоб квартиру в Тернополі купити.

Розводять гусей і щасливі? Та нічого подібного, вони там у своїй глушині скоро зовсім здичавіють без театральних прем’єр. У 90 років все ще викладає гімнастику і сідає на шпагат? Та просто ненормальна, робити їй більше нема чого.

Загальноприйняті стереотипи – це надійний, перевірений шлях. Слідувати їм можна і перебуваючи в постійному стресі, і перебуваючи у розриві зі своїми почуттями, і хоч поповзом, хоч бочком, хоч на руках, хоч на голові. Якщо ти не знаєш, чого хотіти, то можна просто почати прагнути того, до чого прагнуть всі.

Загальновідомо, що всі пристойні люди просто зобов’язані отримати вищу освіту – значить, твоя дорога лежить до приймальної комісії вузу. А потім треба працювати і зробити кар’єру. Ще передбачено в певному віці створювати сім’ю, тому наступні зупинки – загс і пологовий будинок. Сім’ю ж передбачено утримувати і забезпечувати, тому автомобільний й іпотечний кредити, ремонт, гараж, дача. Зупинок тут вистачить на все життя, і навіть нічого нового винаходити не доведеться.

На цьому проторованому шляху підстерігає тільки одна небезпека – так і прожити всі свої роки життям іншої людини. Чи не дозволити собі зрозуміти, що саме твоє і як цього досягти. А потім в жаху зрозуміти, чого ж ти насправді хотів і чого вже ніколи не зможеш досягти, тому що запізнився, і життя пройшло повз.

Під кінець життя опинитися біля розбитого корита – це по-справжньому страшно, тому люди не дозволяють собі про це замислюватися і часто відкидають тих, хто все-таки зважився піти шляхом своїх почуттів і бажань.


Чому такий висновок?

Останнім часом ми постійно писали про проблеми дітей і молоді, особливо – про різноманітні залежності, в які вони впадають і як це згодом позначається на їхніх перспективах.

Але Україна – це країна не лише молодих людей. Тут живуть також люди старшого віку – ті, які народилися ще в СРСР. Чим вони живуть зараз? Про що мріють? Чого прагнуть?

Роздумуючи над цими запитаннями, завітав якось до своїх батьків. І тут мене осінило. Трикімнатна квартира, в якій два телевізори: один працює для тата, інший – для мами. По одному телевізору – один російський серіал, по іншому – другий. Потім серіали змінюються то на випуски новин, то на різноманітні «ікс-фактори», а далі – знову серіали, серіали, серіали. Зранку батьки прокидаються, снідають, ідуть на роботу, а прийшовши ввечері, вмикають зомбоящик і дивляться все ті ж серіали, новини, талант-шоу тощо. І так щодня. Щомісяця. Щороку!

Вам знайома така ситуація? Не помилюся, якщо скажу, що щонайменше 85% тернополян (загалом українців) старшого віку проживають своє життя за телевізором – переглядаючи серіали. У них немає часу на повноцінне спілкування з сім’єю, на прогулянки парками, на відвідування театрів, виставок, музеїв, зрештою, на читання книг. Зате весь свій дорогоцінний час, який уже не повернути, вони з успіхом витрачають на серіали. (У молодих людей, як ми вже неодноразово писали, інша залежність – просиджування за комп’ютером, що по суті одне й те саме).

Проходив минулої неділі через ринок, що на вулиці Володимира Великого, і зупинився біля одного з лотків, щоб купити дітям мандарини. Як ви думаєте, про що гуділа в цей час вся «базарна контора»? Звичайно, про «Х-фактор», про тернопільських студентів-виконавців, які там виступають і т.п.

Що з вами робиться, тернополяни? Чому ви повинні обов’язково своє життя проживати так, як це роблять інші – за телевізорами?


Підготував Адам Стрижнюк

ПроТернопіль


 

Тернополянам порадили як знайти високооплачувану роботу

Субота, 09 листопада 2013, 10:22

Щоб знайти достойну і оплачувану роботу, людям не вистачає додаткових знань, яких не дають в університетах, вважає бізнес-тренер Микола Сапсан. Саме тому інколи доводиться витрачати багато років та сил на те, щоб здобути ці знання.

Але пан Микола радить не оббивати пороги десятків компаній з метою напрацювання досвіду та певних навичок, а здобувати післяуніверситетську освіту на спеціалізованих тренінгах.

-          Світ сьогодні дуже кардинально змінився, і, на жаль, навіть найпрестижніші університети не встигають за цим розвитком. А значить не готують тих спеціалістів, які сьогодні найбільш затребувані в великому бізнесі. Задумайтесь, в якому університеті вас можуть навчити як стати мільйонером? Чи приміром, на якому факультеті вам розкажуть як стати хорошим менеджером з продажів? Вам розкажуть тільки звичайну економічну теорію. Всі інші навики вам доведеться здобувати самим.

Також, за словами пана Миколи, якщо роботодавець виявить бажання, то може сам направити вас на спеціальні тренінги. Сьогодні так роблять всі великі компанії світу. Тільки тоді ви станете повноцінним працівником з потрібними знаннями. Але більшість роботодавців хотіли б, щоб майбутні працівники уже мали певний багаж тренінгових знань. А значить здобувати їх потрібно самостійно. Такі виклики ставить сьогоднішній день. І нам залишається тільки встигати за ними.

-          І навіть якщо ви не знайдете роботи з тим рівнем зарплати, який вам підійде, ви зможете розпочати свій власний бізнес, - розповідає тренер. – Знань, які дають тренінгові школи бізнесу, вам вистачить, щоб зрозуміти всі основи ведення своєї власної підприємницької справи. Тому, якщо вас цікавить будь-яка інформація по тренінгах, ви можете зателефонувати на номер (097) 258-91-07 або зареєструватися на безкоштовні майстер-класи на сайті www.ovitta.com.ua. Я з радістю допоможу вам зрозуміти, яких навиків і знань вам не вистачає і що потрібно змінювати.

 

 

«Моє схуднення почалося з двох присідань»

Четвер, 07 листопада 2013, 13:54

Тернополянка Галина Жеграй навчилася гарно виглядати у свої 43 роки завдяки тому, що почала робити два присідання в день і відмовилася він ненатуральної  їжі. Тепер вона вчить інших як привести себе до ідеальної форми.

-          Я ніколи би не повірила, що таке можливо, якби не спробувала це на собі, - каже жінка. – Я все життя комплексувала через свою повноту, целюліт і вічно поганий настрій. Крім того разом із надлишковою вагою завжди приходить безліч хвороб. І я розуміла, що й мене вони не обминуть. А виявилося, що позбутися цього всього можна дуже просто і легко.

Зміна харчування вернула до «життя»

Про те, як правильне харчування і звичайна зарядка вернули пані Галину «до життя» вона розповідає охоче. Каже, що дуже задоволена, що її історія може допомогти іншим таким жінкам повернути себе до чудової форми.

-          Знаєте, я перед тим навіть не задумувалася над тим, що їжа і самопочуття людини настільки пов’язані між собою. А виявилося, що як тільки я почала їсти більш корисні і натуральні продукти у мене піднявся настрій, покращилося самопочуття, зникла якась щоденна важкість на душі і в шлунку.

Галина Жеграй – людина вольова. Тому зі своєю надлишковою вагою почала боротися давно. Але каже, що чомусь нічого не виходило.

-          Ну от була в мене схильність до повноти і все, - зітхає пані Галина. – Чоловік у мене худорлявий, спортивної статури. Їсть все, що хоче, а жирових відкладень на його тілі і з лупою не розгледиш. А я що не з’їм і зразу видно. З часом дійшло до того, що вже стало якось неприємно і навіть лячно на себе в дзеркало дивитися. Бо от підходиш, стаєш в весь ріст і не бачиш форми, а тільки якусь розмиту фігуру з целюлітом і жировими складками. Для жінки – це ж катастрофа. Жінка має бути гарною, стрункою, привабливою. Ну от я взяла себе в руки і записалася в тренажерний зал. Щотижня по три рази відвідувала аеробіку. Але результат мені не подобався. Бо хоч трохи і схудла, але вистачало мені лише на деякий час закинути заняття, як всі зайві кілограми поверталися.

«Я розсміялася і сказала, що це абсурд»

Одного дня пані Галина познайомилася з тренером-дієтологом, який запропонував їй навчитися здорово харчуватися і пообіцяв, що вона більше не набиратиме ваги.

-          Перші мої враження були дуже скептичні, - сміється жінка. – Я подумала, що це якийсь черговий обман. Адже багато чула про всілякі «чудодійні» таблетки чи якісь невідомого виробництва «еліксири краси і молодості». Але оскільки мені ніхто не пропонував нічого купувати, а лише прийти на тренінг, я погодилася. Ви не повірите, перше, що мені сказав тренер, робити по два присідання в день. Це в мене викликало сміх і обурення. Пам’ятаю, сказала, що не буду такого робити, бо це абсурд. Ну що мені поможуть два присідання в день, якщо я три рази в тиждень по годині в тренажерному надривалася? Але він наполягав. Ну думаю, зроблю.

І хоч в це важко повірити, каже пані Галина, але через деякий час я уже робила ці присідання без нагадувань. Я просто виробила в собі звичку присідати кожного ранку по два рази. Потім до присідань додали набір ще деяких легеньких вправ і почали розповідати про харчування. Хоч важко сказати, що я ніколи не задумувалася, що я їм, але коли тренер пояснив більш детально як кожен спожитий мною продукт впливає на організм, я ніби прозріла. Мені стало шкода свого організму. Я зрозуміла, якої шкоди завдаю йому цією неякісною і ненатуральною їжею.

«Деякі прилавки в супермаркеті обходжу стороною»

- Деякі люди не вірять, коли я їм розповідаю цю історію, - додає співрозмовниця. - Думають, що це якась казка. Але от тепер, коли я заходжу в супермаркет, я уже дивлюся не на етикетку продуктів, їх ціну чи смак. Мене цікавить склад продукту. Мій організм уже не хоче тої їжі, яку я їла раніше. Я себе почала краще почувати. У мене змінилися форми, я схудла. У мене зник целюліт. А целюліт – це якраз і є наслідок отого неправильного харчування та сидячого способу життя. От дивлюся, дівчатка навіть по 18 років, а ходять з таким целюлітом. Звідки ж він у них таких молоденьких взявся? Значить, таке у них харчування. І зрозуміла, що якщо я хочу довше і якісніше прожити, то мені цього не треба. Ну от наприклад і моєму раціоні раніше обов’язково були і майонези і різні копчені продукти. А от зараз я коли дивлюся на них мене просто нудить. Заміняю це все іншими більш здоровими продуктами – овочами, фруктами, м’ясом, але не жирним.

За словами Галини Жеграй, наш організм складається з клітин. Кожна клітина – жива. І коли ми засмічуємо ці клітини всякими хімічними ненатуральними продуктами, то поступово їх руйнуємо. Адже щоб розвиватися їм потрібна здорова, натуральна їжа. З якої вони можуть черпати для себе потрібні мікроелементи, вітаміни, всякі поживні речовини.

Тепер я передаю іншим той шлях, який я пройшла. Я розказую як я це зробила.

Пані Галина Жеграй сьогодні тренер в «Школі здорового харчування». І якщо ви маєте бажання повторити її подвиг чи просто хочете попросити консультацію, зателефонуйте їй за номером (067) 76-52-205 або зареєструйтеся на безкоштовну консультацію на сайті www.ovitta.com.ua

- Я знаю, що те, що я роблю приносить результат і допомагає багатьом жінкам, - ділиться емоціями пані Галина. – Тому з радістю допомагаю всім охочим. Головне,  знайдіть в собі сили зробити перший крок – зателефонуйте мені.

 

 

 

Сторінка 1447 з 1460

«ПочатокПопередня1441144214431444144514461447144814491450НаступнаКінець»
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер