Репортаж

Помаранчева революція і продажна музика: дев’ять років потому

Понеділок, 25 листопада 2013, 11:54

22 листопада минуло 9 років з часу початку Помаранчевої революції. Ми вирішили згадати, як це було, але не розставляючи політичних акцентів. Хоч зараз все частіше лунають заклики до нової революції, політики все частіше запрошують електорат виходити на «нові майдани» – цього власне й стосується наше опитування, та навряд чи хтось всерйоз це сприймає. Занадто-бо багато розчарувань залишила по собі революція попередня. Однак найбільше розчарування полягає в тому, що вона нас так нічому й не навчила. І доказ цьому – наші музиканти…

Тернопільська продажність?

Співати чи не співати – ось в чім питання. Такими думами переймаються українські співаки у передвиборчий період. Пропозицій від різноманітних кандидатів у депутати – до кольору до вибору. Платять вони добре, роботи пропонують багато... Агітаційні співи навіть вигідніші за новорічні корпоративи (так звані «йолки», на які співаки чекають цілий рік). Не відомо, що вигідніше для виконавців – новорічні корпоративи чи політичні агітки. Одні артисти до політичного болота зараз ні ногою. Ще одні перебирають замовленнями і співають лише за близьку їм партію. Чимало є й таких артистів, які за «бабло» соловейком щебетатимуть і за того, й за іншого, і за двадцять третього.

Ось маємо новий приклад «співочої агітації». Цього разу – з тернопільським присмаком. Із 19 жовтня по 9 листопада в Севастополі, Херсоні, Одесі, Черкасах, Дніпропетровську, Запоріжжі, Донецьку, Кіровограді , Харкові та Києві відбувався концертний тур, ініційований рухом Віктора Медведчука «Український вибір». І все було б нічого, якби в цьому турі не виступав тернопільський гурт «С.К.А.Й.». Той самий, який ще в травні цього року виступав у підтримку об’єднаної опозиції на мітингу «Вставай, Україно!», а вже з жовтня заспівав в інтересах Москви. Відразу після появи цієї новини соціальні мережі просто вибухнули: «С.К.А.Й» продався», «Коли башляє Медведчук – грошей не випуСКАЙ із рук».

Музичний критик Олександр Євтушенко у коментарі «Україні молодій» сказав: «Те, що зараз робить «С.К.А.Й.», – це продажність. Спершу вони підтримували опозицію, і щось дуже різко у них змінилися погляди. Якщо люди їдуть у тур за Медведчука – то що це може бути? Тільки гроші».

Як це було: музично-політичне протистояння

До 2004 року музиканти не настільки активно залучалися до передвиборно-агітаційних турів, і здебільшого сприймали свій виступ після політичного мітингу не як прояв громадянської позиції, а як спосіб підзаробити грошей. Наприклад, Святослав Вакарчук у 2002 році грав у концерті на підтримку команди «Озимого покоління». На запитання журналіста він відповів: «Ми брали участь у концерті як музиканти. Ми не брали участі в їхніх політичних акціях. Я не виголошував жодних політичних лозунгів, і не збирався оголошувати... А свої політичні погляди я висловив на виборах у скриньці для голосування». А от Ані Лорак виголошувала у далекому 1999 році дивні слогани: «Голосуй по уму – голосуй за Кучму, будешь спать спокойно ты поутру».

А вже під час президентських виборів 2004-го значна частина музикантів проявила свою громадянську позицію, підтримавши «синього» чи «помаранчевого» кандидата. Особливо це стосується другого та третього туру виборів, знаних у світі як Помаранчева революція. Адже саме тоді на сцену Майдану Незалежності приходили україномовні й проєвропейськи налаштовані Марійка Бурмака, Тарас Чубай, Тарас Петриненко, Росава, «Океан Ельзи», ВВ, «Мандри», Олександр Пономарьов, «Танок на майдані Конго», «Тартак» та інші. За словами організаторів «майданних» концертів, значна частина музикантів співали тоді не за гроші, а за ідею, тож і за виступи не просили винагороди.

Команда Януковича також розуміла силу впливу «прекрасного» на народні маси, тому на підтримку, як тоді казали, «провладного» кандидата на Донеччині, у Харкові та Криму відбулися великі концерти. У рамках турів «Молодь – проти, молодь – за!» та «Ми діти твої, Україно» виступали співаки, яких умовно можна зарахувати до «синьої» команди: Ані Лорак, Ірина Білик, Наталя Могилевська, Таїсія Повалій, «Скрябін», «Грін Грей», Альона Вінницька, Віктор Павлік, «Алібі», Каріна Плай, Асія Ахат, Ірина Шинкарук, Тетяна Нєдєльська та інші.

Цікаво, що на «синіх» концертах виступали переважно поп-виконавці, а більшість «помаранчевих» музикантів грали рок-музику, яку ще називають музикою протесту. Хоча нічого дивного тут немає – основним гаслом команди Януковича була «стабільність», а тоді ще опозиційний Ющенко ратував за зміни.

Іноземні артисти

Як громадянин сусідньої держави до Києва приїхав «на свій власний Майдан» російський рокер, лідер гурту ДДТ Юрій Шевчук. У листі, «вивішеному» на офіційному сайті групи, він пояснив: «Поїхав на Майдан, щоб на власні очі, а не через «непідкупні» й «найчесніші» російські телеканали подивитися на те, що відбувається в Україні. «Люди піднялися проти бандитів, рекету, продажної влади, жирних чиновників... – зробив висновок Шевчук. – Звісно, наш російський бомонд вкотре обісрався... Мерзотні каравани російської попси у стилі «голосуй, або програєш» на чолі з Кобзоном і Кіркоровим стали, на жаль, нашим головним козирем (хлопці як завжди заробили чималі гроші)».

На підтримку Віктора Федоровича співали з російських виконавців Філіпп Кіркоров, Йосип Кобзон, Надєжда Бабкіна, Маша Распутіна, Альона Апіна, Наташа Корольова, Діма Білан та Ніколай Басков. Своє вагоме слово на тему «кого я поважаю» і «за кого голосувати» свого часу сказали Іво Бобул, Ян Табачник та Кіркоров-старший – пан Бедрос.

Під час виступу останнього у Павлограді трапився казус. Виступаючи на концерті, організованому на підтримку Януковича, далекий від української політики болгарин палко вигукнув: «Україна буде великою країною, якщо обере... Ющенка!». Вибігши з-за куліс до ошелешеної публіки, Кіркоров-старший вибачився за помилку й знову побажав присутнім голосувати за... Віктора Федоровича Ющенка.

Російський співак Ніколай Басков на концерті в Черкасах налаштував проти себе частину публіки вигуками: «Правительство и президент России не позволят поставить Украину на колени перед Америкой», «Что вы там машете своими рыжими флагами, берите их и убирайтесь к себе в Америку!». Після цієї скандальної історії концерти Баскова в Америці було відмінено, а Комітет виборців України довго розбирався, чи була це агітація іноземних громадян, що заборонено законом про вибори, чи ж просто розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Врешті-решт інцидент вдалося «зам’яти».

Скільки коштує передвиборний концерт?

Як неодноразово писали у пресі, реальні суми гонорарів, отриманих за передвиборно-агітаційні концерти, й артисти, і виборчі штаби партій ретельно приховують. Чи не тому, що працівники штабів «притримували» або ж отримували як «відкат» «гонорарчик» і для себе? Адже стверджують, що близько 40 відсотків грошей, неофіційно виділених на рекламну кампанію партій, за влучним виразом Остапа Вишні, «усушувалися» й «утрушувалися».

Як писала газета «24», виконавець «першого ешелону» (зірка рівня Могилевської, Сердючки, Руслани, Софії Ротару) може отримати за концерт від $10 до 50 тисяч. У передвиборному турі, під час якого виконавець може дати кілька десятків концертів, діє «гнучка знижка». Існують також надбавки «за політику», які мають переконати артиста, якщо у нього виникають сумніви, чи варто співати за ту чи іншу політичну силу. Приміром, кілька років тому в інтерв’ю Кузьма з гурту «Скрябін» зізнався, що за виступи на підтримку Януковича отримував подвійний гонорар. «Як цьому не радіти?» – риторично запитував він.

Зірки «другого ешелону», менш розкручені, отримували за концерт від $1 до 7-8 тисяч.

Хоч як прикро, але українські виконавці отримують менше, ніж російські. Зірки російської естради можуть зажадати й мільйон «зелених» за концерт.

Російське видання «Профиль» повідомляло, що штаб Януковича працював на так званій проектній основі, коли всі бажаючі могли подавати свої ідеї «розкручування» кандидата, а вже у штабі вирішували – «запускати» той чи інший проект або ні. Це непогана, загалом, ідея, але журналіст видання зазначала, що у команді Януковича «прокатували» всі проекти.

А їм все мало…

Нещодавно журналісти видання «Сегодня» провели експеримент: вони запропонували відомим українським виконавцям заспівати у дворі на лівому березі Києва і підтримати… видуманого кандидата у депутати. Як це не дивно, погодилися майже всі.

КОЗЛОВСЬКИЙ. У співака Віталія Козловського миттєво відгукнулися на пропозицію заспівати у дворі на лівому березі столиці. «Так, це можливо, ми таке практикуємо. Якщо ставиться сцена і звук, то можна заспівати і в полі. Концерт у Києві – 10 тис. доларів, тривалість до 50 хвилин», – сказала директор співака Яна. Вимог у артиста висунули небагато.

«Ви повинні зараз внести передоплату 50%, щоб забронювати дату, решта грошей – в день концерту, на репетиції. Замовити потрібно раніше, тому що дата може бути зайнята. У нас вимога до сцени і звуку, є моменти, які важливі для виступу». А ось про кандидата не запитали нічого, поки журналісти самі не нагадали: «Ім’я кандидата має для вас значення? Наша кандидатка – дуже хороша жінка, така позитивна, багато працює. Сказати буде потрібно всього кілька слів: «Це ваш кандидат». «Ні, ну нам не зовсім все одно, – відповіла Яна, – але ми все скажемо, не питання».

ЛОРАК. У Лорак запитали тільки про дату. «Яка у вас дата концерту? Просто у нас всеукраїнський тур. Якщо ваш захід не потрапляє в ці терміни – ми готові. Тільки дату повідомте днів за 10», – сказав представник Лорак Володимир. Однією з умов директора співачки була якість сцени, але пропозицію заспівати у дворі теж були готові розглянути. «Все можливо, скажемо все, що потрібно про вашого кандидата. Давайте спочатку узгодимо дату з артисткою, а потім все інше, в тому числі і фінансові умови», – сказав директор.

ЛОБОДА. Представника Світлани Лободи в першу чергу зацікавило прізвище кандидата і його партприналежність. «Розумієте, справа не в особистісних даних вашого кандидата. Просто є деякі суто робочі нюанси». «А... Зрозуміло, ви ще за когось маєте намір співати?» – запитали журналісти. «Ну так. Надішліть мені смс-кою дані кандидата. Ми повинні узгодити його кандидатуру. І якщо все нормально, наша ціна 25 тис. євро», – сказав директор Ігор.

РУСЛАНА. «У нас спеціальний гонорар на політику – 15 тисяч євро», – відразу заявили у Руслани. – На сцені жива група, балет. І яка там у вас дата? Бо у нас зараз все щільненько йде. Ми щосуботи з 19:00 на Майдані. Але якщо до цього часу, можемо підскочити. Крім того, ще кілька днів у вересні і в жовтні зайнято. Ми можемо заспівати й декілька пісень, можемо дати повноцінний концерт. Про особу кандидата потім розкажете, Руслана все скаже, що потрібно, не хвилюйтеся», – сказала менеджер Каріна.

ГАЙТАНА. А ось у співачки Гайтани прискіпливо запитували про політичну приналежність нашої кандидатки. І після довгої розповіді про її політичну незалежність і бажання зробити життя людям краще сказали, що треба порадитись. «Розумієте, ми зараз працюємо з однією політичною силою і не можемо за когось ще агітувати. Ну, щоправда, якщо ви не будете наполягати на прямій агітації... Словом, зараз не можу сказати, а розцінка 20 тисяч доларів», – сказав представник Гайтани Олександр.

АХАТ. Не відмовили і у співачки Асії Ахат. Щоправда, попросили надіслати точні дані кандидатки, за яким округом вона йде. «У нас все вирішується в індивідуальному порядку. Але нам потрібні деталі, щоб обговорити. А потім ми вам скажемо нашу позицію», – сказав представник співачки Станіслав.

ВАКАРЧУК. А ось екс-нардепа та лідера групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука не вдалося вмовити підтримати кандидата. Як сказала його директор Вікторія, ані група, ані сам співак не беруть участь у політичних агітаціях. «Ми не беремо участі в будь-яких політичних агітаціях. Навіть якщо це дуже хороша людина, але вона займається політичною діяльністю, ми не виступаємо», - сказала Вікторія.

Підготував Адам Стрижнюк

P.S. Якщо після революції в країні всі продаються і всі купуються, значить якоюсь не такою була та революція. Або її гасла були не відповідними, або ж ті, хто кидав їх у маси, сам ніколи не сприймав ці гасла всерйоз. Опитування, яке ми провели, якраз і засвідчило: більшість людей розчарувалися. Вони вже не вірять ні в гасла, ні в заклики, ні в тих, хто їх придумує й виголошує. Дивлячись на своїх кумирів, які ще вчора співали на сцені Майдану за «наших», а сьогодні поспіхом продаються «чужим», люди розуміють: політика в Україні не перестала бути брехливою. А отже, який сенс йти на чергові барикади, якщо через рік-другий все закінчиться ще кращим «покращенням»?

Типізація українських артистів від Андрія Кузьменка, лідера гурту «Скрябін»

• Популярні й непопулярні.
• Популярні діляться на тих, які їздять на вибори, й тих, що обламалися, і вже не хочуть.
• Непопулярні їздять на вибори завжди і за будь-кого, лиш би взяли.
• Популярні, які їздять, перебирають харчами й також їздять за будь-кого, але хто більше дасть.
• Популярні, які не їздять, «гонять» на популярних, які їздять (як я зараз).
• Непопулярні готові писати і співати адресні пісні про того, хто забашляв.
• Популярні готові співати такі пісні за подвійний гонорар.
• Непопулярні готові світитися в рекламній продукції.
• Популярні готові з’являтися на біґбордах за окрему платню.
• Непопулярні чекають на цей час два роки й від виборів до виборів ставлять свічку за того, хто придумав, щоб президентські та парламентські не проводилися разом.
• Популярні мають із чого жити, але з хитрою посмішкою зустрічають біґборди із потенційними роботодавцями на вулицях. Вони намагаються підійти до цього моменту на піку слави з новою піснею, яка на устах в українського народу, щоб підняти ціну.
• Непопулярні артисти охоче погоджуються брати участь у рекламних прес-конференціях свого боса, але їм ніхто не пропонує.
• Популярні на цій конференції швиденько кидають фразу про те, що вони тут випадково, беруть за неї гонорар і вибігають із зали.
• Непопулярні готові співати добу за свого боса. І необов’язково на сцені і в мікрофон.
• Популярні виламують руки майбутнім депутатам різноманітними райдерами та забаганками, підкреслюючи власну незамінність

У Тернополі стартувала школа майбутніх бізнесменів

Понеділок, 18 листопада 2013, 11:17

Перший сезон навчання розпочала тернопільська «Бізнес-школа». Участь в ній взяли три десятки тернополян. Відтепер всі учасники будуть проходити інтенсивний бізнес-курс, вчитимуть основи проведення переговорів, складення планів, окреслення цілей та багато іншого. Таким є їхній перший крок до їхньої мрії.

«Хочуть престижну роботу і подорожі по світу»

Навчання в бізнес-школі від компанії розраховане від 7 листопада до середини лютого.

-          Правду кажучи, я коли йшов на перше заняття бізнес-школи, зовсім не очікував якогось високого рівня від провінції, - каже тернополянин Анатолій Сивак – Раніше я відвідував різні київські семінари та тренінги на таку ж тематику. І коли побачив у рідному місті такий же високий рівень професійності, то записався на навчання в цю бізнес-школу. Сподіваюся, що з її допомогою досягну своїх цілей в житті.

Інші 29 учасників також прийшли в бізнес школу, щоб зуміти втілити в життя свої мрії і плани. Хтось хоче стати бізнесменом, хтось покращити справи у своїй компанії, хтось – знайти престижну, високооплачувану роботу, а хтось подорожувати по світу і досягнути фінансової незалежності. Але об’єднує всіх учасників одне – вони прийшли в школу, щоб змінити своє мислення, своє ставлення до життя і здобути впевненість у власних силах.

-          Для цього випадку придумали влучний вислів: «Якщо ви думаєте, що зможете – ви зможете, якщо ні – ви маєте рацію», - каже тренер «Бізнес-школи» Микола Сапсан. - Кожен сам є автором свого життя.

Отож, бажаємо натхнення, сил та успіху всім учасникам.

Знайомтеся з першою четвіркою учасників!

Володимир Ходзінський, (25 р.), працівник приватної фірми

Я завжди відчував, що не хочу працювати на когось, а хочу мати якийсь свій бізнес. Але щось нічого в мене не виходило. Я злився. Але не опускав руки і шукав вихід. От переслідувало мене таке відчуття, що я мушу стати багатим. Ще будучи підлітком я отримав перший досвід маленького бізнесу. Одного дня я купив собі петарди і ходив по дворі стріляв ними. Це побачили сусідські хлопці і попросили й собі таку петарду. Я їм продав декілька. Але продав дорожче, аніж купив, одну – за вартістю трьох. Але такі продажі не виглядали перспективними і я продовжив пошуки чогось серйознішого.

Одного дня я гуляв вулицею і проходив повз книжковий магазин. І раптом мені дуже захотілося в нього зайти. Я зайшов і почав переглядати книги. І впала мені в очі книга Джона Грея «Как иметь то, что хочеш и хотеть то, что имеешь». Я її купив. Після того як почав читати, вона мене настільки поглинула і з цієї книги в мене все почалося.

Потім я ще декілька книг з подібної тематики. В одній з них я знайшов автора Роберта Кійосакі. Згодом придбав його книгу «Багатий тато, бідний тато».  Це книга про двох хлопчиків, які хотіли створити свій бізнес.

Тоді я вирішив, що хочу розпочати власний бізнес. І я почав шукати якісь курси чи якесь інше навчання, яке допомогло б мені отримати навики для започаткування власної справи.

Я дізнався, що відкрилася в Тернополі бізнес-школа. Це було саме те, що я шукав. Я зателефонував, пройшов співбесіду і мені запропонували курс навчання. Я з радістю погодився. Бо моя мрія стати фінансово незалежним.

Після того як я відвідав декілька тренінгів я неначе прозрів. Хоч я багато читав про такі речі, але коли побачив як це все виглядає на практиці я був шокований. Насправді це значно легше, аніж здавалося. Я зрозумів, що дійсно дивився на світ не з тієї сторони. Адже все навколо нас насправді є тільки нашим сприйняттям. Немає ані поганих подій, ані хороших. Вони всі одинакові. А от наше сприйняття кожної події – різне. І воно лише в нашій голові. Я перестав жити минулим.

Тепер я твердо переконаний, що хочу пройти тримісячну бізнес-школу. Сподіваюся, у мене все вийде і моя мрія здійсниться.

Христина Глаз (21 р.), громадський активіст

Я з молодіжної громадської організації. Ми часто робимо різноманітні проекти. Але всі ці проекти відбуваються на благодійній основі. Проте в мене вже давно виник такий задум, щоб робити такі ж проекти, але на комерційній основі, щоб вони оплачувалися. Ми могли б таким чином заробляти гроші на потреби організації, для її розвитку і для себе.

Але я ніколи не займалася бізнесом чи подібними речами, тому зовсім нічого про це не знаю. А головне, я дуже боюся всього, що пов’язане з великими сумами грошей і відповідальністю за них. Тобто треба мати певні навики, щоб розуміти як і куди потрібно вкладати гроші, як вираховувати прибуток, як вести переговори.

Дещо раніше я координувала один проект від компанії «Pro.мова». Він оплачувався. Але психологічно мені було дуже важко його координувати. Було страшно, оскільки це робота з грішми. Дуже боялася, що щось не так зроблю. Хоч проект був не надто серйозний. А от якби мені довелося координувати щось серйозніше, то мені дуже бракнуло б певних навиків ведення бізнес-проектів.

Василь Мудло (21 р.), громадський активіст

Я вважаю, що кожна людина повинна постійно розвиватися. Ми повинні бути ніби пластилінові. Тобто постійно змінюватися. Адже сучасність вимагає від нас щоденного самовдосконалення. Тому треба намагатися здобувати всі навики, які тільки можна.

Я був на багатьох тренінгах. Але цей тренінг в Тернополі змінив моє мислення. Я побачив справді професійного тренера, який може дати якісні знання. Я не зміг упустити можливість записатися в бізнес-школу.

Я переконаний, що навчаючись в такого тренера як Микола Сапсан я зможу досягнути тих результатів, яких прагну. А прагну я розвинути свій бізнес. Я працював в багатьох фірмах на різних посадах і дійшов висновку, що не хочу працювати на когось. Адже розумію, що в мене є сили на більше. Але, щоб мені це вдалося, треба проаналізувати себе. Я хочу зрозуміти свої мінуси і перетворити їх в плюси. Думаю, це стане першим великим кроком до моє мрії.

Василь Кулевчук (21 р.), громадський активіст

 Я зараз займаюся громадською діяльністю на засадах волонтерства. Але в той же час я розумію, що треба на щось жити. І тому в майбутньому хочу відкрити свій бізнес. Я це зрозумів ще з дитинства. Але, на жаль, в мене немає зараз достатніх навиків і досвіду, щоб зуміти розпочати власну справу. Тому я й вирішив піти на навчання в бізнес-школу, щоб здобути ті навики, яких мені не вистачає. Особливо хочу навчитися знаходити взаєморозуміння з людьми та вести переговори. Оскільки планую, що моя майбутня сфера діяльності буде полягати в роботі з людьми.

Серіальний бум

Понеділок, 18 листопада 2013, 03:57

Сьогодні вже ніхто не проводить паралель між серіалами та бабусями. Серед величезного вибору сюжетів можна знайти те, що привабить саме вас, а нові технології дозволяють переглядати серії будь-де та будь-коли. Хтось вважає це способом відпочити від реальності, а хтось впевнений, що це  порожня трата часу. Тому ми звернулись до тернополян, щоб дізнатись чи дивляться вони «телемило».

Михайло, 24 роки, вчитель:

Я не маю часу, і телевізор майже не дивлюсь. Більше люблю читати. Гадаю що  перегляд телесеріалів це трата часу, яка не несе у собі нічого корисного.

Аня, 18 років, студентка:

Зараз зовсім немає часу, проте літом  мене захопив серіал «Сила», а наразі дивлюсь переважно односерійні фільми. В більшості, самі серіали досить схожі одне на одного, тому декілька з них переглянути можна, але захоплюватись не варто.

Ольга, 49 років, бухгалтер:

Деколи я включаю серіали просто для фону, коли займаюсь хатніми справами. «Анатомія Грей», «Дівчата Гілмор» - непогані, можу дивитись їх коли є вільний час. Якщо серіал хороший він дає можливість на якийсь час забути про певні негаразди, і відволіктись від них.

Оксана, 26 років, викладач:

Я дивлюсь «Кохання та покарання», він приваблює мене цікавою сюжетною лінією. Думаю, що єдиний мінус серіалів у тому, що вони забирають дуже багато часу.

Олександр, 43 роки, електрик:

Не дивлюсь такого, адже це все створюється для домогосподарок. Люди які працюють не мають на це часу.

Яна, 39 років, безробітна:

На сьогоднішній день у мене четверо дітей, і я більше переймаюсь їхнім вихованням. Проте раніше дивилась серіал «Доктор Хаус», в першу чергу у ньому мені подобався саме актор.(посміхається)

Богдан, 22 роки, студент:

Так, я дивлюся. З останнього що сподобалось це мабуть «Пуститися берега», він зацікавив мене сценарієм та графікою. Надаю перевагу перегляду в інтернеті, тому що, по телебаченню, якісних та цікавих продуктів дуже мало.

Наталя, 27 років, музичний керівник:

Дивилась раніше, але зараз, нажаль, немає часу не те що на серіали, а і на телевізор в загальному. Думаю це хороший спосіб розслабитись, але нічого корисного він не несе.

Володимир, 21 рік, безробітний:

Дивлюся, адже вони цікаві. На даний момент вже по третьому колу переглядаю «Доктора Хауса», думаю саме цей серіал поглиблює дедуктивні навички. Все залежить від змістового наповнення, є дійсно якісні серіали, а є і такі, що одразу ж хочеться вимкнути.

Уляна, 19 років, студентка:

Ні, у мене немає бажання. Якщо людина хоче добре провести час, чому б просто не почитати книжку. В такий спосіб ми даємо змогу працювати нашій уяві, яка малює сюжети, цікавіші за будь-які телесеріали  .

Деколи хочеться відпочити від щоденної біганини і трошки розслабитись. Кожен вибирає свій спосіб порятунку, для когось ним стає перегляд серіалів. Але в таких випадках завжди варто пам’ятати, що це не замінить нам реального життя. Тому поринати з головою, у вигаданий сценаристами світ, не варто.

Віка Загнетова

Врятуйте нас від наших серіалів

Понеділок, 18 листопада 2013, 03:53

4 жовтня 1993 року Москва розділилася на три табори: тих, хто був готовий штурмувати Білий дім, тих, хто виступав на боці бунтівних парламентарів, що там засіли, й тих, хто був обурений призупиненням через зазначені події показу на каналі «Останкіно» телесеріалу «Санта-Барбара». Коли вщухла стрілянина навколо «Останкіно», а показ серіалу не відновився, великий натовп заполонив підступи до телецентру – це був марш домогосподарок із плакатами «Поверніть нам «Санта-Барбару»!

Саме тоді вперше російські психіатри та психологи забили на сполох. Щоправда, цю тривогу не надто підхопили. А даремно. Наприклад, у Великій Британії ще в 1970-ті роки психіатри всерйоз вимагали закону, згідно з яким кожна серія будь-якого серіалу має починатися й закінчуватися застереженням на зразок того, яке ми бачимо на пачках сигарет: «Мінохорони здоров’я попереджає...» Щоправда, цей номер і там не пройшов, проте західні медики хоча б проводять дослідження і всіляко застерігають населення про шкоду звички до серіалів.

Як це відбувається

Днем народження серіалу, або мильної опери, можна вважати 10 жовтня 1932 року, коли в радіоефір уперше вийшов радіоспектакль «Betty and Bob», спонсором якого була компанія Procter & Gamble, що спеціалізується на виробництві мила й різних мийних засобів. А перша телевізійна мильна опера з’явилася 1947-го й називалася «A Woman to remember», і це означало остаточний перехід пальми першості до телебачення.

Робота над серіалом починається так. Телеканал пропонує якійсь студії розробити сценарій. Спочатку обумовлюються жанр і кількість серій. Після цього студія влаштовує поміж своїх авторів конкурс заявок, які й надсилаються на телебачення. Заявка – це ідея фільму, викладена на одній-двох сторінках. Людина, чию заявку відібрали телевізійники, призначається головним автором серіалу – його ім’я стоятиме в рядку «Автор сценарію». Складається розширений синопсис, придумуються дійові особи, їхні імена та легенди. Займається цим група авторів під керівництвом головного автора, який визначає й основні сюжетні лінії серіалу. Виклад сюжету з передісторією кожного героя називається біблією. Кожен автор пише серію, яку затверджує спочатку головний автор, потім керівництво студії. Після цього серії роздають діалогістам, потім режисер пише режисерський сценарій, із яким виходить безпосередньо на знімальний майданчик.

Перші 10-15 серій пишуться заздалегідь, до початку зйомок, потім сценарна група працює паралельно зі знімальною. Тобто серіал уже йде в ефірі, а сценаристи конвеєром доставляють режисерові нові серії. Робота важка, оперативна, виконувати її доводиться в жорстких часових і змістових рамках, тому ті з авторів, хто успішно відпрацював на двох-трьох серіалах, здобувають сталеве загартування і вміння написати сценарій хоч уві сні, хоч у парашутному стрибку.

Перша й основна вимога до серіалу – він має ґрунтуватися на чіткій історії. Чим вона зрозуміліша й примітивніша, тим краще. Головне – щоб запам’ятовувалася відразу й трималася в голові щонайменше до наступного дня. Важливо, щоб глядач міг розповісти її будь-кому зі знайомих. Хто хоче фантазії й творчості – тому в сусідні двері, в ігрове кіно. У серіалах сюжети з такою регулярністю і з такою безсоромністю кочують із фільму у фільм, що від них можна було б очікувати як мінімум кульгавості внаслідок перевтоми. Проте вони тільки міцнішають. Найулюбленіший і найбезпрограшніший варіант – дівчина-провінціалка, яка приїхала підкорювати столицю й зустріла тут любов, втратила її через підступи злих людей і зрештою знайшла разом із дворянським гербом, рахунком у швейцарському банку та кучерявим карапузом, що вимовляє «тато», перед тим як побіжать фінальні титри.

Криве дзеркало українських панянок

Найбільшою і найприбутковішою «перемогою» на цій ниві можна вважати серіал «Не народися вродливою». Ця довгограюча шмаркледавка збільшила прибуток каналу СТС майже втричі (!). Причому, як практично всі успішні серіали в пострадянському телеефірі, історія дівчини – гидкого каченяти була вигадана не своїми силами, а адаптована. «Батьком» Каті Пушкарьової став колумбійський серіал «Я – погануля Бетті». Звична й вигідна практика – купувати закордонні ідеї та варити з них місиво на місцевій засмачці. Слідом за СТС поліпшив свій добробут канал ТНТ, випустивши адаптований серіал «Щасливі разом». «Батько» – американський серіал «Married with children».

Прикладів таких адаптацій безліч. Це можуть бути як законні адаптації, приміром, «Люба, діти і завод» (див. американський «Грейс у вогні»), «Втеча» (див. «Втеча»), яким передувала купівля прав на серіал, так і просто списані без будь-якої ліцензії сюжет та основний задум. Таких більшість – це і «Медики» (див. американський «Швидка допомога»), і «Моя прекрасна няня» (див. «Няня»), і «Доктор Тирса» (див. «Доктор Хаус»), і «Бальзаківський вік, або всі чоловіки сво...» (див. «Секс у великому місті») тощо. Серіали – російські й західні – займають приблизно 30% усього ефірного часу на телебаченні Росії і України. Найрейтинговішими за останні місяці стали «Свати» (Перший канал) та «Реальні пацани» (ТНТ). «Свати», створені українськими авторами, стали неймовірно популярними і в Росії, і в Україні передусім завдяки хорошим акторам: Федору Добронравову, Тетяні Кравченко, Анатолію Васильєву... Власне, за всю історію незалежної України це ЄДИНИЙ міні-серіал, який не страшно дивитися ні дорослим, ні дітям, бо навіть якщо до нього й звикаєш – все одно на душі стає світліше, адже від «Сватів» завжди віє ненав’язливою добротою. Тож недаремно їх уже зараз прирівнюють до геніальних «Шуриків» та «Кавказьких полонянок» Гайдая. А от «Реальні пацани» – тут вже інша історія. Своєю тупуватою життєвістю нагадують «Дом-2», і хоча герої стрічки постійно потрапляють у гнітюче неприродні ситуації, сама їхня манера говорити – «ну ти чьо в натурі», «я тя щяс конкретно спрошу» – викликає в молоді непідробний захват, який вони й доносять до каналу ТНТ у вигляді немислимих рейтингів. До слова, аналогічний молодіжний «дебілоїдний» серіал під назвою «Віталька» випускає український телеканал ТЕТ.

«Життєвість» – те ключове слово, з яким автори виходять до шанувальників серіалів, а останні, своєю чергою, люблять пояснювати, чому вони на це купуються. Зазирніть в анотацію будь-якої мильної опери – і ви побачите, що в цьому опусі «будь-який житель України впізнає себе». Наші пані, незадоволені своїм відображенням у реальному дзеркалі, що висить у ванній кімнаті, охоче прикипають до дзеркала нав’язаного, вигаданого. Вперше почути «Дуже життєве кіно!» авторові цих рядків випало кілька років тому, коли в російському ефірі вкотре почали демонструвати «Санта-Барбару». Саме так стрічку охарактеризувала одна вельми інтелігентна літня жіночка. На екрані – сімейство каліфорнійського мільярдера, найскладнішим запитанням для якого, напевно, виявилося б «Скільки кімнат у вашому будинку?» чи «Скільки разів треба переодягнутися, щоб до кінця життя встигнути поносити всі наряди з гардероба?», а ця напівзлиденна дама любить цих людей за їхню життєвість...

Потім ту саму думку довелося почути про американський серіал «Грейс у вогні» про розлучену жінку з трьома дітьми. І про «Секс у великому місті»... І про «Швидку допомогу»... Про російські серіали можуть сказати все що завгодно, дивитимуться, не відриваючись навіть у туалет, рейтинги забезпечують їм захмарні, але про їхню «життєвість» скаже хіба що сліпоглухонімий, хоч би скільки знайомих слів вкладали в уста серіальних героїв і хоч би скільки споряджали їх повними наборами звичних проблем. Творці «Санта-Барбари» і подальших серіалів блискуче впоралися із завданням, зумівши переконати людину на іншому краї Землі, з іншого соціального прошарку, з іншим рівнем доходів (точніше, зовсім без доходів – як в українців), що вона, інтелігентна пані, має з мільярдером Сісі Кепвеллом спільні проблеми. За всієї фантастичності та неприродності ситуацій, у які потрапляють персонажі західних стрічок, вони самі та їхні життя впізнавані. Вони говорять людською мовою, а не казенними фразами, якими здебільшого шпурляють у глядача герої російської продукції. Вони живуть тут і зараз, не цураючись у своїх розмовах згадок політиків і реальних соціальних проблем. Вони, навіть потрапивши в надуману ситуацію, виходять із неї за допомогою реальних засобів. Вони зазвичай мають характери, знову ж таки на відміну від російських персонажів-схем. Вони дають людині впевненість у тому, що вихід завжди є, і є він просто тому, що існують друзі, кохані, музика, звірі-птахи, робота... Треба просто як слід озирнутися й пристосуватися, витягши з власного арсеналу відповідний ресурс. Натомість російські серіали, оскільки здебільшого виконують грубе ідеологічне замовлення – то показати образ доброго міліціонера («Вулиці розбитих ліхтарів», «Глухар», «Убійна сила»), то взагалі створити імідж благополучної країни (на це працюють усі без винятку російські серіали) – змушують героїв перемагати всупереч життєвій і драматургічній логіці. Західні герої серіалів діють у незвичній обстановці звичними методами, а російські у, здавалося б, реальній обстановці вдаються до методів нелогічних і нелюдських.

Якщо у «Швидкій допомозі» ми бачимо цілком інопланетну лікарню, абсолютно неземних лікарів і катастрофічно гуманних медсестер, нас не дивує, що вони творять чудеса чесноти та професіоналізму. Але коли в «Медиках» або «Інтернах» герої-лікарі намагаються демонструвати ті самі дива професіоналізму, залишається засумніватися в здоровому глузді їхнього головлікаря, який пустив до хворих цих неадекватів.

Телегероїновий рай

За даними Фонду «Громадська думка», 17% росіян, а це близько 25 млн осіб, регулярно (кілька разів на тиждень) вживають алкоголь. До 6 млн росіян, за повідомленнями Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків, вживають наркотики. Понад 70%, або 100 млн, дивляться телевізійні серіали (в Україні «серіальщиків» наразі не рахували, але поза сумнівом, що їх у нас – не менше). Останні – така сама група ризику, як і перші. Телевізор – це те, від чого сучасна людина відмовитися не може, як не може відмовитися від комп’ютера й мобільного телефону. У Росії, як і в Україні, телевізор – не просто засіб розваги або просвіти, це образ, зміст і суть життя. Більшості людей після роботи піти нікуди (у провінції практично немає ні кінотеатрів, ні концертних залів, ні навіть доступних клубів), а улюблений ящик зовсім поряд, під боком, крутить нескінченний «звеличувальний обман» про провінційних попелюшок, яким так пощастило, а отже, пощастить і мені – чому ні? Треба тільки захотіти... коли-небудь... як-небудь... принагідно... я нічим не гірша і теж гарна... все буде добре... а головне – для цього нічого не треба робити, все прийде само... оченята заплющуй, баю-бай... Вранці – знову на образливо безплатну роботу в переповненому брудному автобусі, на тебе дихають перегаром і лаються, штовхаючись, увечері – додому, а там на тебе вже чекають: тільки один укольчик серіалу, один кубик – і знову добре. Звісно, будь-який серіал – наркотик, залежність від нього нічим не легша від горілчаної або реально наркотичної, але якщо в тій самій Америці, де людина все-таки може вибирати, чим їй зайнятися після роботи, серіал можна порівняти з марихуаною, то в Росії і Україні це чистий героїн. Він не залишає вибору.

Гірка тернопільська післямова про стереотипи

Як ви думаєте, яку категорію людей у нас в суспільстві найбільше не люблять і майже ніколи не втрачають нагоди їх повчити життю? Багатих? Представників сексуальних меншин? Благочестивих віруючих? Особисто у мене складається враження, що зовсім не їх.

Мабуть, найбільш гнана в нашому суспільстві категорія громадян – це ті, хто наважується вийти за рамки загальноприйнятих стандартів і при цьому щасливий. Ні, скоріше навіть щасливий саме завдяки цьому – що зважився жити і діяти всупереч.

Сюди можна віднести нестандартно багатодітних, на яких люблять покричати і повчити їх життю в жіночій консультації, дитячій поліклініці і на батьківських зборах у школі. Дауншифтерів, що переїхали з київської квартири в глухе село на Тернопільщині і розводять там гусей. Дівчину, яка звільнилася з нудного офісу, до якого щодня потрібно було добиратися в переповнених маршрутках, і тепер успішно заробляє собі на життя виготовленням авторських вишивок.

Здавалося б, живуть собі люди, як хочуть, нікого не чіпають і не ображають – а, ні! Потрібно обов’язково підловити їх на тому, що в їхньому житті не все ідеально, щосили постаратися знецінити їхні досягнення, щоб відтепер вони могли служити тільки сумним прикладом, що підтверджує правило: живіть як усі, а інакше пропадете.

В Іваненків десять дітей? Ну і навіщо було народжувати, якщо один із них з першого разу в інститут не поступив і пішов служити в армію? А те, що інші дев’ять без проблем здобули вищу освіту, та й той, який одного разу провалився на вступних іспитах, потім все-таки благополучно вступив до вузу і закінчив його, значення не має. Робить і продає красиві вишивки? Ну і що, але ж все одно вона не заробляє своїми виробами достатньо для того, щоб два рази на рік відпочивати на Мальдівах, а вже тим більше – щоб квартиру в Тернополі купити.

Розводять гусей і щасливі? Та нічого подібного, вони там у своїй глушині скоро зовсім здичавіють без театральних прем’єр. У 90 років все ще викладає гімнастику і сідає на шпагат? Та просто ненормальна, робити їй більше нема чого.

Загальноприйняті стереотипи – це надійний, перевірений шлях. Слідувати їм можна і перебуваючи в постійному стресі, і перебуваючи у розриві зі своїми почуттями, і хоч поповзом, хоч бочком, хоч на руках, хоч на голові. Якщо ти не знаєш, чого хотіти, то можна просто почати прагнути того, до чого прагнуть всі.

Загальновідомо, що всі пристойні люди просто зобов’язані отримати вищу освіту – значить, твоя дорога лежить до приймальної комісії вузу. А потім треба працювати і зробити кар’єру. Ще передбачено в певному віці створювати сім’ю, тому наступні зупинки – загс і пологовий будинок. Сім’ю ж передбачено утримувати і забезпечувати, тому автомобільний й іпотечний кредити, ремонт, гараж, дача. Зупинок тут вистачить на все життя, і навіть нічого нового винаходити не доведеться.

На цьому проторованому шляху підстерігає тільки одна небезпека – так і прожити всі свої роки життям іншої людини. Чи не дозволити собі зрозуміти, що саме твоє і як цього досягти. А потім в жаху зрозуміти, чого ж ти насправді хотів і чого вже ніколи не зможеш досягти, тому що запізнився, і життя пройшло повз.

Під кінець життя опинитися біля розбитого корита – це по-справжньому страшно, тому люди не дозволяють собі про це замислюватися і часто відкидають тих, хто все-таки зважився піти шляхом своїх почуттів і бажань.

Чому такий висновок?

Останнім часом ми постійно писали про проблеми дітей і молоді, особливо – про різноманітні залежності, в які вони впадають і як це згодом позначається на їхніх перспективах.

Але Україна – це країна не лише молодих людей. Тут живуть також люди старшого віку – ті, які народилися ще в СРСР. Чим вони живуть зараз? Про що мріють? Чого прагнуть?

Роздумуючи над цими запитаннями, завітав якось до своїх батьків. І тут мене осінило. Трикімнатна квартира, в якій два телевізори: один працює для тата, інший – для мами. По одному телевізору – один російський серіал, по іншому – другий. Потім серіали змінюються то на випуски новин, то на різноманітні «ікс-фактори», а далі – знову серіали, серіали, серіали. Зранку батьки прокидаються, снідають, ідуть на роботу, а прийшовши ввечері, вмикають зомбоящик і дивляться все ті ж серіали, новини, талант-шоу тощо. І так щодня. Щомісяця. Щороку!

Вам знайома така ситуація? Не помилюся, якщо скажу, що щонайменше 85% тернополян (загалом українців) старшого віку проживають своє життя за телевізором – переглядаючи серіали. У них немає часу на повноцінне спілкування з сім’єю, на прогулянки парками, на відвідування театрів, виставок, музеїв, зрештою, на читання книг. Зате весь свій дорогоцінний час, який уже не повернути, вони з успіхом витрачають на серіали. (У молодих людей, як ми вже неодноразово писали, інша залежність – просиджування за комп’ютером, що по суті одне й те саме).

Проходив минулої неділі через ринок, що на вулиці Володимира Великого, і зупинився біля одного з лотків, щоб купити дітям мандарини. Як ви думаєте, про що гуділа в цей час вся «базарна контора»? Звичайно, про «Х-фактор», про тернопільських студентів-виконавців, які там виступають і т.п.

Що з вами робиться, тернополяни? Чому ви повинні обов’язково своє життя проживати так, як це роблять інші – за телевізорами?

Підготував Адам Стрижнюк

ПроТернопіль