Репортаж

Працівники поліції охорони не дали юнаку стати на кримінальну стежину

Вівторок, 26 квітня 2016, 10:52

Перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, люди доволі часто роблять необдумані вчинки, за які потім дорого розплачуються. Серед тих, кому затьмарила розум оковита, став 21-річний житель обласного центру, який прийшов на закупи до однієї з продуктових гуртівень.

Увагу продавчині магазину одразу ж привернула хитка хода молодого юнака. Не спускаючи з нього очей, продавець вирішила простежити за ним, адже розуміла, що від захмелілого юнака можна очікувати підступного вчинку.

Проте, очікувати протиправної ситуації продавець не стала. Аби вберегти себе та магазин від небажаних затрат, вирішила натиснути кнопку термінового виклику поліції, чим викликала на допомогу працівників поліції охорони.

«Я одразу помітила цього молодика і зрозуміла, що він перебуває в стані алкогольного сп’яніння. Дуже боялася, що він може побити товар, або ж щось вкрасти, а він ще юний і так не хочеться щоб він став на шлях злочинності. Тому й натисла на «тривожну» копку і вже через 3 хвилини на порозі магазину стояли поліцейські охорони», - розповіла продавець гуртівні.

Відтак, пильність продавця та оперативні дії групи реагування Управління поліції охорони дали змогу уникнути вчиненню злочину.

Чорнобиль – 30 років потому

Вівторок, 26 квітня 2016, 07:51

Зруйнування 4-го енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, що сталося в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, стало початком не лише велетенської катастрофи планетарного масштабу, але й початком великої життєвої трагедії для багатьох українців.

Минуло 30 років. Нині з перших ліквідаторів наслідків чорнобильської аварії у живих нікого не залишилось. Загальну ж кількість постраждалих внаслідок аварії важко визначити навіть сьогодні. Загалом, за офіційними даними, в Україні постраждалими внаслідок катастрофи на ЧАЕС було визнано понад 3 млн 300 тис. осіб.

Думали-гадали

«Ми вийшли, прогулялися. Вертольоти літають – цікаво подивитися. Були й такі, які бігали за палаючою станцією поспостерігати», – так згадує Андрій Шкарупа про день 26 квітня. Тоді, в 1986 році, він навчався в дев’ятому класі середньої школи №3 Прип’яті – міста енергетиків-ядерників, розташованого за 2,5 км від станції.

Він пам’ятає, що в день катастрофи навіть мови про евакуацію не було. Ні діти, ні дорослі не проявляли особливого занепокоєння, а керівництво міста не поспішало повідомляти про подію, яка пізніше змінить всю історію України.

Допіру минуло півтори доби після аварії і влада нарешті дала добро на евакуацію міста енергетиків. А через тиждень, отримавши більш-менш точне уявлення про те, що сталося в Чорнобилі, керівники Радянської України вже розглядали варіанти вивезення з Києва всього його майже тримільйонного населення. На масштабну евакуацію вони так і не наважилися, лише вивезли на літо всіх столичних школярів і дітей з постраждалих північних областей республіки.

Поки керівництво думало, що робити, Київ захлеснула лава біженців. А потім і з головного міста Радянської України самостійно, не дочекавшись допомоги влади, десятками тисяч почали виїжджати люди. Як правило, їхали матері з дітьми, наспіх оформивши відпустки. Батьки сімейств залишалися в місті: нагальний від’їзд з постраждалої від радіації столиці в той час міг дорого обійтися, наприклад – коштувати партквитка. Тільки наприкінці літа до Києва почали повертатися люди, а для деяких ця «відлучка» розтягнулася на роки.

Неготовність №1

Вночі 26 квітня 1986 року міністра внутрішніх справ Української Радянської Соціалістичної Республіки Івана Гладуша, який знаходився в той момент у відрядженні в Харківській області, розбудив телефонний дзвінок з Києва. Начальник штабу Внутрішніх військ Іван Смирнов повідомив міністру, що на Чорнобильській АЕС сталася пожежа.

«Я йому кажу: ти не темни, – згадує в розмові з «Корреспондентом» Гладуш. – Якщо просто пожежа, ти міністру о третій годині ночі дзвонити не будеш. Щось серйозне? І почув у відповідь: «Так, серйозне».

Того ж дня міністр разом з членами урядової комісії з Москви на вертольоті прилетів на місце події. Пожежу на четвертому енергоблоці на той час вже загасили.

Але навіть в такому вигляді відкритий реактор справляв незабутнє враження. «Над станцією світіння було синьо-блакитним, якимось неземним», – згадує колишній головний міліціонер УРСР. Хоча вогню над реактором і не було, він продовжував викидати в повітря радіоактивні речовини. Аж 15 листопада над четвертим енергоблоком звели справжній саркофаг, який закрив реактор від світу. Він став своєрідним надгробком радянської атомної електроенергетики. Атомна тема, чи то військова, чи громадянська, завжди розвивалася в СРСР під грифом «Таємно». А вже про аварії і зовсім намагалися мовчати.

За цією ж схемою керівництво на всіх рівнях – від станційного начальства до верхівки радянської владної піраміди – почало діяти і в 1986 році, але нечуваний масштаб аварії змусив партійних бонз розкрити карти. У цій справі постаралися і вітер, що дув у північному напрямку, і капіталістичні країни – Швеція і Фінляндія, які першими занепокоїлися підвищенням рівня радіації на своїй території і вирахували, що небезпека прийшла до них з Союзу.

Іноземців Рада Міністрів СРСР спробувала заспокоїти в манері, в якій звикла спілкуватися зі своїм народом. «В настоящее время обстановка на электростанции и прилегающей местности стабилизирована», – передала радянська преса 28 квітня.

Однак союзне керівництво спробувало приховати власне безсилля. Влада не тільки на місці катастрофи, а й у далекій Москві перебувала в цілковитому замішанні. Атмосферу тих днів добре описав академік Валерій Легасов з Інституту атомної енергії: «Така неготовність, така недбалість, такий переляк, немов прийшов 41-й рік. З тією ж мужністю, з тим же відчаєм, але з тією ж неготовністю».

До речі, тодішній директор ЧАЕС Віктор Брюханов (нині покійний) став героєм анекдоту, який загалом стосувався не стільки його самого, скільки всієї радянської традиції замовчувати і прикрашати наслідки будь-якої катастрофи. Отож історія трапилася вже після аварії. Майстер в перукарні стриже Віктора Петровича і запитує: «Як справи на станції?» «Все добре», – відповідає Віктор Петрович. Через кілька хвилин майстер знову задає йому те ж питання. Брюханов не витримує: «Та що ви мене постійно про це питаєте?» – «А ви коли говорите «все добре», у вас волосся дибки стає, стригти зручно».

Хоча насправді було не до сміху. Від безсилля і туподумності тодішньої влади навіть зараз хочеться кричати. Зокрема, показовою в цьому контексті є ситуація, яка склалася навколо базового елементу боротьби з радіацією – виміром її рівня. Навіть на самій станції довго не могли з’ясувати, наскільки високий рівень зараження. Московська комісія, яка прибула розбиратися з аварією, доручила головному міліціонеру республіки Гладушу зібрати точні дані.

Екс-глава МВС згадує, що дані вдалося отримати і вони виявилися невтішними. Над реактором радіаційний фон становив близько 4 тис. рентген на годину, на станції – від 500 до 1000, в Прип’яті місцями доходив до 100. Але ж випромінювання потужністю від 200 рентген на годину і вище – це 100% -а ймовірність розвитку променевої хвороби зі смертельними наслідками.

Саме ці цифри вирішили питання про евакуацію людей із зони ураження, незважаючи на бурхливі протести з боку генсека Михайла Горбачова. Москва в той момент більше боялася паніки серед населення, адже міністр енергетики СРСР Анатолій Майорець постійно виступав перед кремлівськими керівниками з райдужними доповідями.

Міністр запевняв Горбачова, що радіаційний фон стабілізується, як тільки зупинять пошкоджений реактор. Майорець переконував уряд, що четвертий енергоблок відновлять вже до 7 листопада 1986 року – чергової річниці Жовтневої революції 1917-го року, – а в кінці року можна буде запустити і п’ятий енергоблок.

Члени комісії розуміли всю абсурдність цих заяв. Зрештою, здався і Горбачов. Першою, через 37 годин після аварії, евакуювали Прип’ять.

Місто, якого нема

Коли трапилася аварія, Володимиру Вербицькому було 25, а його синові – рік. У 1986 році сім’я могла вже отримати власну двокімнатну квартиру в Прип’яті. Але Вербицькі не поспішали – планували отримати трикімнатну, народивши згодом другу дитину. Чекати поліпшення житлових умов у Прип’яті нікому довго не доводилося. З гуртожитками для одиноких проблем не було. Але в них новачки селилися ненадовго, оскільки в перший же рік роботи молодий спеціаліст міг отримати однокімнатну квартиру.

Сьогодні у Прип’яті неможливо знайти об’єкти незавершеного будівництва. Довгобудів там просто не було. Хрущовок також. Кімнати навіть у п’ятиповерхівках були виключно роздільними. Будувалося також житло експериментального планування – чотирикімнатні і навіть дворівневі квартири! Не дивно, що в місті, де не існувало проблем ні з житлом, ні з дитячими садками, ні з роботою, показники народжуваності були одними з найвищих в Україні.

– Ми з дружиною до аварії жили в квартирі друзів її батьків: вони отримали житло і поїхали на заробітки, залишивши ключі і дозволивши поселити нас, – розповідає Володимир «Фактам». – Не знаю, що їх змусило їхати за «довгим рублем» на північ з Прип’яті. Адже тут, як і в Чорнобилі, жили найзаможніші українці: зарплат, менших ніж 180 рублів, практично не було. А на станції і радіозаводі фахівці отримували 400-600 рублів.

Про те, наскільки високим був рівень життя у цьому місті, свідчить такий факт. Якось в магазин привезли експериментальний зразок меблевої стінки «Європа», ціна якої була шість тисяч рублів. Вирішили вивчити попит: чи купить хтось такий дорогий товар. Звичайну меблеву стінку в ті часи можна було купити за 500-1000 рублів (щоправда, постоявши в черзі: меблевих гарнітурів, як і автомобілів, гостро не вистачало).

– Стінка за ціною автомобіля не простояла і двох днів! – згадує Володимир. – Та й автомобілів, як для радянського часу, в Прип’яті було чимало: на 50 тисяч населення, включаючи дітей, – майже 15 тисяч особистих автомобілів і стільки ж катерів. У гаражних кооперативах були свої пронумеровані... вулиці. А гаражі для катерів теж були встановлені в певному порядку і обладнані підйомниками й лебідками. У нас з дружиною не було своєї машини і катера тільки тому, що ми не так давно створили сім’ю. Витрачали гроші на модні новинки: наприклад, незадовго до трагедії купили магнітофон «Юпітер», який коштував 500 рублів. А коли у нас народився син, застелили підлогу в кімнаті великим килимом, який купили в магазині за три тисячі рублів.

Я жив, можна сказати, при комунізмі – коли практично все вже є і зарплати вистачає, а на деякі блага навіть грошей не потрібно. І за часів горбачовської перебудови в магазинах Прип’яті асортимент товарів був цілком прийнятним. У нас навіть була своя «Берізка» (мережа фірмових роздрібних магазинів в СРСР, що реалізували продукти харчування і товари народного споживання за іноземну валюту або за сертифікати-чеки «Внешторгбанка» і «Внешпосылторга» – А.С.).

У магазині з такою назвою працівники Чорнобильської АЕС не за валюту, а за талонами, виданими на підприємстві, купували за «державною ціною» (фіксованою державними органами регулювання) певні порції дефіцитів – сирокопчену ковбасу, червону і чорну ікру. А імпортні речі – американські джинси і фінські чоботи – нерідко з’являлися і у вільному продажу в місцевому універмазі.

За світло, гарячу воду і опалення ми платили суто символічно, оскільки отримували їх майже безкоштовно – вони надходили в житловий фонд як продукти роботи ЧАЕС.

Чорнобильські біженці

Відразу після катастрофи мало хто думав про захист населення від її наслідків. Представники Цивільної оборони та Міністерства охорони здоров’я перебували в повній розгубленості. Рішення про йодопрофілактику Київський обласний відділ охорони здоров’я, наприклад, прийняв лише 6 травня, коли її ефективність вже стала нульовою – радіоактивний йод розпадається за вісім діб.

Просто диву даєшся, що так безграмотно спрацювала система, яка про це все знала.

«Ми дізналися про аварію 26 числа вранці, коли були в школі, – згадує колишній прип’ятчанин Шкарупа. – У когось батьки працювали в пожежній частині, у когось в охороні станції».

Шкільне начальство, прислухавшись до думки вчителя хімії, того дня на свій страх і ризик відпустило хлопців з уроків раніше, давши пораду сидіти вдома і закрити вікна. Діти, звичайно, не виконали рекомендацій, та це й не дивно – по місту, наче нічого не сталося, спокійно ходили дорослі.

Діти повибігали на вулиці, гралися, милувалися тим, як над їхніми головами літають вертольоти, зайняті гасінням пожежі на станції. Дехто з хлопців навіть видирався на дахи і дерева, щоб спостерігати за пожежею. Особливого хвилювання, згадує Шкарупа, помітно не було.

Але частина прип’ятчан швидко зорієнтувалася і без зайвого галасу покинула заражену територію. За свідченням очевидців, з 5,5 тис. персоналу станції в перший же день аварії «зникло» близько 4 тисяч.

А в ніч з 26 на 27 квітня в Прип’ять із Києва вже рухалася колона із 1100 порожніх автобусів – щоб відвезти людей подалі від місця катастрофи. Масова евакуація городян почалася о 14:00. Двома годинами раніше про неї оголосили по місцевому радіо – диктор порекомендував землякам взяти гроші, документи і їжу на три дні.

Все населення міста – 51 тис. чоловік – вдалося вивезти вже до восьмої вечора, розмістивши по селах Київської області. «Паніки не було. Всі вважали, що дійсно їдемо на три дні. Особливо ніхто не переживав», – згадує Шкарупа.

Зате від паніки постраждала столиця України. Кияни не могли не помітити, що вранці 26 квітня ДАІ перекрило столичну Вишгородську трасу в напрямку Чорнобиля – дорогу, по якій почала снувати військова техніка і спецтранспорт. А над містом, наче джмелі, задзижчали вертольоти.

«Ми весь час билися над тим, щоб отримати хоч якусь інформацію, – згадує тодішній заступник Київського міського виконавчого комітету Галина Менжерес. – І нам, і керівникам України, тому ж першому секретарю ЦК Компартії республіки Володимиру Щербицькому ніхто нічого не міг сказати».

Пізніше на вулицях Києва з’явилися перші евакуйовані прип’ятчани, а за ними потягнулося населення прилеглих до місця трагедії сіл. «З 30-кілометрової зони люди просто йдуть до Києва. Подалі звідти, а куди – невідомо, – малює картини весни 1986-го Менжерес. – Дзвонить мені головлікар Жовтневої лікарні Катерина Паламарчук: «У мене повний двір людей». Їду туди. Люди з дітьми прийшли, один дід з коровою».

На прибулих одяг від радіації зашкалював. А на питання Менжерес, що ж у такому випадку робити, представник штабу Цивільної оборони розвів руками: «Ми знаємо, як захищатися від вибуху атомної бомби, а тут зовсім інше». В результаті втікачів спочатку залишили в лікарні, а потім розселили по готелях, будинках відпочинку і дитячих таборах навколо Києва.

Рівень випромінювання у столиці почав швидко зростати. Найвищим він був у районі аеропорту Жуляни, де базувалися вертольоти, що засипали зруйнований реактор з повітря піском, свинцем і доломітом.

Сильно постраждала від забруднення заплава Дніпра. А Київське водосховище, розташоване на північ від столиці, взагалі стало буфером на шляху радіоактивних часток. На його дні з цією метою терміново намили два великих поперечних канали-пастки.

Сьогодні, за оцінками експертів, по всій площі Київського водосховища лежить 90 млн куб. м радіоактивного мулу, який чіпати не можна.

За дітей не покарають

Уже через тиждень після вивезення населення з Прип’яті постало питання і про евакуацію столиці. Однак куди переселити майже 3 млн жителів, ніхто сказати не міг.

Кожного дня з міста самостійно виїжджали по 50 тис. чоловік. Квитків не було, потяги і літаки забиті. Людей ніхто не стримував, навпаки, навіть стимулювали, бо на місці нічим допомогти їм не могли.

Пізніше керівники України зважилися-таки дати відмашку на евакуацію дітей з Києва та постраждалих районів Київської, Житомирської та Чернігівської областей.

«Спочатку обговорювали це питання 3 травня. Москва дуже опиралася, звинувачувала нас у тому, що сіємо паніку, – згадує Валентина Шевченко, яка в ті роки очолювала Верховну Раду УРСР. – Але 7 травня було остаточно прийнято рішення на Політбюро ЦК Компартії України, і Щербицький сказав: «За дітей нас не покарають».

526 тис. юних українців вивезли буквально за десять днів. Вони їхали цілими школами, причому родичам забороняли їх проводжати. Тільки після того, як школярі добиралися до пунктів призначення – як правило, дитячих таборів або санаторіїв Криму, Приазов’я, Херсонської, Одеської та Миколаївської областей, – батькам через школу повідомляли, де проведуть літо їхні чада.

Дітлахів, як згадує Менжерес, яка керувала роботою штабу з вивезення дітей зі столиці, збирали в школах. Туди під’їжджали колони автобусів і вивозили їх на залізничні станції. В автобусах роздавали їжу на дорогу. Директорів шкіл Менжерес призначала начальниками поїздів, у яких кожному класу належав свій вагон.

Коли літо закінчилося, столичні діти почали повертатися на батьківщину. Але деякі батьки, які зуміли вивезти своїх чад самостійно, до родичів або знайомих, повернули їх додому лише через кілька років.

Воно й не дивно – аварія на Чорнобильській станції стала головним страхом для цілого покоління українців. Кілька років тому Інститут гігієни та медичної екології досліджував, які фактори ризику найбільше турбують жителів країни. Вони вибирали з 16 факторів, в тому числі таких як алкоголь, наркотики, куріння, дорожньо-транспортні пригоди, втрата роботи, вбивство.

В результаті всі були шоковані, коли отримали результати. 95% населення України, незалежно від місця проживання, освіти, віку, статі, поставили Чорнобиль на перше місце.

Зона відчуження

У перші роки після аварії 30-кілометрову зону відчуження охопила хвиля мародерства. Владі навіть довелося посилювати наряди міліції. Зараз же туди пускають лише організованих (за попередньою домовленістю) туристів і родичів місцевих жителів – живих людей похилого віку провідати та на могилах прибрати.

Старожилів, які залишилися в зоні відчуження, залишається все менше. На момент створення зони зі 125 тисяч жителів, що проживали в 96 населених пунктах, в селах залишилися півтори тисячі – ті, хто категорично відмовився переселятися. В основному це були люди пенсійного віку, яким влада дозволила доживати свій вік вдома. Сьогодні таких старожилів не більше ста.

У Прип'яті після аварії ніхто не живе. У Чорнобилі живуть працівники станції і правоохоронці, які стежать за порядком і дотриманням пропускного режиму в 30-кілометрову зону відчуження.

Співробітники об'єкту «Укриття» трудяться вахтовим методом: або 15 днів роботи, потім стільки ж відпочинку, або чотири дні роботи і три дні відпочинку. Після аварії на станцію повернулося 95 відсотків персоналу.

Підготував Адам Стрижнюк

Змінився розмір мінімальної заробітної плати

Вівторок, 26 квітня 2016, 06:55

Відповідно до Закон України від 24.12.2015 р. № 928 - VIII «Про Державний бюджет України на 2016 рік», встановлено мінімальну заробітну плату в такому розмірі (на місяць):

з 1 травня - 1450 гривень;

з 1 грудня - 1550 гривень.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений на рівні мінімальної заробітної плати.

Детальнішу консультацію стосовно даного питання можна отримати у Центрі обслуговування платників (ЦОП) за адресою: вул. Білецька, 1 та за телефоном: 43-46-10. Тернопільська ОДПІ також нагадує, що термін подання декларації про майновий стан і доходи збігає – 4 травня 2016 року. Консультації, тренінги та надання практичної допомоги можна отримати у ЦОПі, телефон для довідок: 43-46-10.

Відділ організації роботи Тернопільської ОДПІ

Через безвідповідальність депутатів тернополяни заплатять своїм здоровʼям

Вівторок, 26 квітня 2016, 06:38

На сьогодні поширеною хворобою серед тернополян є цукровий діабет. Саме тому багато людей в області потребують інсуліну для підтримання свого здоровʼя та щоб уникнути погіршення стану. Цього місяця місцева влада не встигла прийняти потрібних заходів для швидкого доставлення препарату в медичні заклади.

Міський голова Сергій Надал пояснив проблему ситуації, яка виникла. Закупівля медикаментів у лікарні відбувається за рахунок місцевого бюджету. Для того, щоб замовити інсулін потрібно було провести ряд необхідних заходів та тендерів, яких досі не планували. У звʼязку з тим, що не було ухвалено кількість замовлення препарату, зараз його доставка неможлива. Через це, хворим потрібно чекати ще певний час і тим самим відтермінувати своє лікування.

Сто тисяч гривень у березні вже було виділено з міського бюджету. Таку ж суму було отримання завдяки сесії обласної ради. Однак, навіть, такої кількості коштів недостатньо для повного забезпечення хворих інсуліном. Щоб виконати норму необхідно суму збільшити втричі. Тому вже було звертання до депутатів Тернопільської обласної ради Степана Барни та Віктора Овчарука про термінове проведення тендеру та замовлення ліків.

Саме тому тернополяни можуть бути переконані в тому, що найближчим часом необхідні для їх життя медикаменти будуть у всіх медичних закладах міста.

Олена Сабатюк