images/stories/logosait.jpg

 

Репортаж


Тернополян запрошують на побачення наосліп

П'ятниця, 05 грудня 2014, 12:47

Уперше у Тернополі. Цікава форма швидких побачень.
«ПОБАЧЕННЯ НАОСЛІП» від компанії Heaven та САМоГОНної Ресторації!!!
Запрошуємо Вас відвідати оригінальний захід, на якому Ви зможете познайомитись з гарними людьми у цікавий спосіб. А саме, Ви будете спілкуватися з хлопцями/дівчатами протягом 5 хвилин в парах.
На всі пари чекають подарунки, а ті в яких співпадуть симпатії, отримають супер-призи.
Якщо Ви відкриті для контактів з цікавими людьми і відчуваєте бажання закохатися, тоді пропозиція від нас - саме для Вас!
Вік учасників:
Дівчата і хлопці - від 18 до 35 років.
Отже не зволікайте, 11 грудня о 20:00 в піцерії "Фламінго" вул. Живова, 7.
Святковий фуршет в кінці вечора!

Реєстрація: https://docs.google.com/forms/d/1cxtyi4FZKrHQ5QlsG6Sq..

 

Сьогодні відбудеться четверта виставка фоторобіт «Just Art»

Четвер, 04 грудня 2014, 12:06

Наш проект являє собою співпрацю найвідоміших спеціалістів міста, розповідють організатори

До виставки долучились фотографи; візажисти; перукарі;

Формуються творчі групи. Координатор групи обирає собі чотирьох моделей для зйомок.

Мета проекту- показати  майстерність спеціалістів нашого міста, створити конкурентно-рівні умови, в яких кожен продемонструє свої вміння і таланти.

Запрошуємо усіх тернополян та гостей міста відвідати нашу виставку сьогодні, 4 грудня, о 18:00 у Клубі "Камеді"  за адресою В. Стуса, 1 (3 поверх супермаркету "Фуршет")

Детальніше тут  https://vk.com/4justart

У Тернопіль на «JazzBez» їдуть найкращі виконавці джазу

Середа, 03 грудня 2014, 12:41

З 11 по 14 грудня у Тернополі відбудеться міжнародний джазовий фестиваль «JazzBez 2014». Протягом цих днів у наше місто завітають джазові виконавці зі світовим ім’ям, яким увесь світ аплодує стоячи.

Концерти відбудуться з 11 по 13 грудня о 19.00 год. у Драматичному театрі, а 14 грудня о 16.30 у Катедральному соборі

І День. Україну представлятиме відома виконавиця Мар’яна Садовська, яку весь світ вважає однією із найкращих джазових співачок. Її новий проект разом з кращим джазовим контрабасистом Марком Токарем уже полонив серця тисячі меломанів. У Тернополі прем’єра відбудеться вперше 11 грудня. Також цього дня звучатимуть вишукані енергетичні твори у виконанні октету із чотирьох контрабасів та чотирьох жіночих вокалів.

ІІ. Другий день фестивалю запам’ятається тернополянам тандемом Америки та України. Адже на тернополян чекає концерт піаніста, шоумена та лауреата премії Artists International Володимира Зайцева із США у супроводі симфонічного оркестру Тернопільської філармонії.

ІІІ. У суботу, 13 грудня, у Тернопіль приїдуть два польські джазові колективи – «Shofar» та «FUTUREthno». Перший гурт – це проект трьох найкращих польських джазменів, а їх музика – неперевершене поєднання етнічних мотивів та фрі-джазу. Учасники ж гурту «FUTUREthno» єднають досвід та талант, шукаючи  мистецького консенсусу у багатогранному змаганні епох, культур та ментальностей.

-          Звичайно, ми підготували мистецьку родзинку, у Тернополі якої ще не було. Це джазовий виступ гурту «ΕΣΧΑΤΟΦΟΝIΑ» у тернопільській Катедрі, - розповідає директор тернопільського фестивалю «Jazz Bez» Олег Макогін. – Це незвичний проект, адже ми поєднуємо джазові мотиви у релігійному місці. Вперше ми організовуємо такий концерт для волонтерів, які допомагають учасникам АТО. Також запрошуємо усіх тернополян на виступ у Катедрі, адже вхід вільний.

Квитки на концерти «Jazz Bez» з 11 по 13 грудня можна купити у касі Драматичного театру та у барі «Коза». Початок концертів о 19.00 год.  Живий звук!

Деталі тут http://vk.com/jazzbezternopil2014 або https://www.facebook.com/jazzbez.ternopil



 

Тернопільська школа мистецтв – єдина в Україні, яка одночасно надає дві освіти

Вівторок, 02 грудня 2014, 06:42

Понад 20 років цей навчальний заклад працює за унікальними та спеціальними програмами. Крім загальноосвітніх предметів, учні засвоюють  мистецтво театру, хореографії, вокалу, вчаться художнього мистецтва та гри на різноманітних музичних інструментах.

DSC_0276

Навчальний процес проходить за спеціальною модульною програмою. Чергування предметів інтелектуального та мистецького навантаження сприяє не лише кращому засвоєнню матеріалу, але й більшому самовираженню дитини.



  • Розклад уроків складений таким чином, щоб протягом дня учні розвивали логічну та інтуїтивну півкулі мозку , — розповідає психолог Школи мистецтв Наталя Космина. — Як відомо, основна діяльність лівої півкулі – це логічне мислення, аналіз. Вона відповідає за моторику, здібності до вивчення мов. Права півкуля – це інтуїція, творчі задатки. У звичайних школах акцент стоїть на інтелектуальному розвитку, у нас – так званий навчальний симбіоз. У Школі мистецтв діти проходять не лише загальноосвітню програму, але й вчаться проявляти себе.

DSC04418

У двоповерховому мистецькому закладі навчається 350 учнів. Класи не переповнені, тому вчителю значно легше вивчити особливості кожного вихованця. Це значно підсилює індивідуальний підхід до дитини.


Побувавши на декількох заняттях у Школі мистецтв, зрозуміла, що загальноосвітні навчальні заклади пропускають важливий виховний момент. Адже кожен предмет тут викладають по-своєму цікаво. Театральні постановки, тематичні костюми, публічні виступи та індивідуальне викладання програми формують не шаблонну повинність, а соціально адаптовану особистість.

DSC_0182

Для прикладу, аби засвоїти знання з історії хореографії, учні розмістились за круглим столом, залюбки обговорюючи актуальні питання на задану тему. Індивідуальний підхід вчителів не лише викликає цікавість, але й розвиває світогляд.

  • По закінченню нашого закладу учні отримують атестат про повну середню освіту на рівні державного стандарту, а також, свідоцтво про мистецьку освіту, – зауважує пані Наталя.

DSC04411

Чи віддавати дитину у Школу мистецтв – особисте рішення батьків. За словами психолога, кожна дитина талановита, має творчі задатки. Уже в першому класі педагоги можуть визначити природні здібності учнів за допомогою тестів та спеціальних досліджень.

DSC_0098

Є непоодинокі випадки, коли творчість проявляється у підлітковому віці. Бажання самовираження та витіснені емоції знаходять вихід у малюнках, поезії чи музиці. Якщо дитина проявила себе пізніше, обов’язково розвивайте її творчий потенціал: записуйте на мистецькі гуртки, творчі об’єднання, спеціалізовані школи.

  • У нас були випадки, коли учні старших класів переводились до нашої школи та успішно її закінчували, — додає психолог.
     

Відчути себе, зорієнтуватись у творчому виборі та закріпити вміння у Школі мистецтв допомагають спеціалісти.

  • Якщо ви все таки вирішили записати дитину до нашої школи, то маєте хоча б приблизно орієнтуватися у її загальних здібностях, — зазначає пані Наталя:

IMG_3834

У художників більше розвинута зорова пам’ять. Зверніть увагу, як багато предметів запам’ятовує ваша дитина у кімнаті, чи може вона уявно змалювати їх розміщення, форму та колір.

У музикантів – слухова пам’ять. Спробуйте настукати дитині простенький ритм олівцем по столі. Якщо вона правильно відтворить  — переходьте до більш складних ритмів. Таким чином ви не лише будете розвивати її музичний нахил, але й підготуєте до вступних екзаменів.

Хореографи мають добру рухову пам’ять. Рухові навички (поза, рух тіла) розвиваються раніше інших видів пам’яті. Тому, танцюючи з дитиною можете закріпити природні задатки в дуже ранньому віці.

У добре згуртованому творчому колективі ваша дитина здобуде не лише загальноосвітні знання, але й віднайде власний нестандартний шлях розвитку.

DSC04407

Для довідки:

За двадцять років існування школи найбільшою потребою було добудувати третій поверх. Повторюсь, у стінах закладу освіту здобувають 350 учнів. Аби навчити усіх, приміщень у школі не вистачає. Тому, за власні кошти заклад орендує додаткові кабінети для проведення уроків образотворчого мистецтва.  Про проблему Школи мистецтв, мабуть, знають усі. Неодноразово її порушував директор школи Гайдукевич Остап Іванович, заслужений працівник культури України. Проте, за двадцять років обіцянок, третій поверх так і не добудували. Школа мистецтв – єдина в країні, яка одночасно надає загальну середню та мистецько-профільну освіту. Вихованці беруть участь у різноманітних фестивалях, є володарями гран-прі та переможцями міжнародних конкурсів. Хотілось би підтримки зі сторони влади, адже тут дбають про розвиток наступного покоління.

Оксана Божко
culturno.te.ua


Голодомор як спроба творіння «совка»: що з цього вийшло

Понеділок, 01 грудня 2014, 07:08

Сьогодні геноцид проти українського народу 1932-1933 років можуть заперечувати хіба що регіонали, комуністи та активісти російських шовіністичних організацій. Але навіть вони залишають застереження: мовляв, щось та й було, але не дуже... І не сплановано, а так собі – «перегибы на местах»... А в цілому нібито в країні в ті часи все було просто чудово. Як у знятому в 1933 році фільмі «Весёлые ребята» з геніальним одеситом Утьосовим у головній ролі та з пиятиками, обжиралівкою і «льогкостью на сєрдце».

Але говорити про «випадковість» та «пєрєгіби» в країні з надцентралізованим управлінням та жорсткою плановою економікою навряд чи можливо. Врешті, вже давно доведено, що Москва пішла на геноцид цілеспрямовано, і здійснювався він за ретельно розробленим планом. Менш відомо, точніше майже невідомо, для чого Кремль пішов на цей жахливий крок. Можна лише припускати.

Навряд чи Голодомор можна пояснити якоюсь міфічною українофобією «Вождя народів» та кремлівських вождиків рангом нижче. Сталіну взагалі було байдуже. «Батько народів» все своє життя чинив як садівник, котрий, формуючи крону дерева, абсолютно не відчуває ні ненависті, ні жалю до обрізаних гілочок. Тому оцінювати його вчинки слід не з точки зору любові чи ненависті, а з точки зору грандіозного комуністичного плану побудови «нового суспільства». Чи «нового порядку» – кому як подобається. І, відповідно, створення нової людини – «совка».

Якщо розглядати Голодомор саме в цьому комуністичному ключі, то безглузде, на перший погляд, нищення мільйонів стає… абсолютно зрозумілим і навіть «раціональним».

Гвинтики

Створити нову «общность» можна було лишень за умови перетворення людей на гвинтики. Для самої Росії це не була проблема. Руйнування общинного землекористування у великоросійських губерніях імперії почалося лише напередодні Жовтневого перевороту, під час реформи Столипіна. Добре угноєна общинним менталітетом, де особистість – ніщо, а община (саме «община», а не «громада») – все, свідомість великоросів була надзвичайно поживним ґрунтом для вирощування «нової людини».

Теж стосується й жителів середньоазійських республік, де патерналізм (вождизм) здавна був невід’ємною складовою життя та культури. Там комуністам, по суті, взагалі нічого міняти не довелося, адже патерналістичне суспільство здавна будувалося за простим принципом: «вождь-батько» турбується про народ-дитину та карає неслухів (для їх же користі), а народ-дитина шанує батька та слухається його наказів. За великим рахунком, у Середній Азії все звелося лише до заміни титулів – «хани» та «баї» стали «секретарями» та «председателями» всіляких райкомів-обкомів. Виняток становили хіба що кочовики-казахи. Їм, до речі, Москва теж влаштувала свій голодомор, щоправда, не такий масштабний, як в Україні.

Чи не найбільшою перешкодою в «механізації» суспільного життя були українці. Примусити чи вмовити українця-індивідуаліста стати коліщатком чи гвинтиком було практично неможливо. Споконвічно, попри все свавілля влади, кожен українець знав, що, сумлінно працюючи на землі, він завжди хай як, але прогодує і себе, і своїх дітей. Так було в усі століття. Навіть після насильницької колективізації ця внутрішня свобода від владних інстанцій зберігалася. Ні погрозами, ні тотальною пропагандою змінити те, що відкладалося століттями, комуністи не могли. Але якщо «гвинтик» хоч трішечки хитається, говорити про створення хоч якогось механізму неможливо. Гвинтик мусить намертво сидіти у відведеному йому місці.

Швидку й ефективну ломку менталітету всього народу міг здійснити лише організований на державному рівні тотальний голод. Тільки він міг укарбувати в підсвідомість мільйонів, що ні від розуму, ні від працелюбності, ні від рівня освіти нічого не залежить. Що доля та навіть просте фізичне виживання людини відтепер не у її власних руках і навіть не в руках Господа, а в руках звичайного «уполномоченного», котрий повністю контролює всі продовольчі ресурси.

Хто вижив у ті страшні роки, засвоїли це вже на генетичному рівні.

«Вєртухаї»

У німецького філософа Ніцше для претендентів на роль вождя є досить влучна порада – якщо хочеш, аби народ тебе любив і був тобі вдячний, не роби нічого для людей, краще спочатку забери все, а потім поверни дещицю. Цей сценарій на всі 100% спрацював і в Україні. «Батька народів», абсолютно щиро, покохав не тільки «совпартактив», представники якого жили серед велетенського цвинтаря, як герої «Весьолих рєбят», але й ті, хто пережив усі жахи. Якщо з «активом» усе зрозуміло, тим паче що, користуючись нагодою, він добряче «піднявся», вимінюючи в конаючих від голоду співгромадян їжу на коштовності, то мазохістська любов уцілілих повністю лягає у сентенцію Ніцше.

Але це не найстрашніше. Голод якщо не повністю знищив, то значно девальвував усі моральні і духовні засади та табу, які до того вважалися вічними та непорушними. Збожеволілі від голоду батьки їли дітей. Діти, аби отримати преміальний буханець хліба, писали доноси на батьків.

Газети того часу донесли до нас жахливу історію героїчного піонера Проні Колибіна, який викрив власну матір, котра пішла назбирати серед стерні трішки опалого зерна, аби нагодувати сина. Матір посадили, а пильного піонера нагодували та відправили на відпочинок до «Артеку». Таких «Пронь» були десятки тисяч!

Після пережитого у душах людей радянська пропаганда могла писати все що завгодно.

Відомий факт – у таборах ГУЛАГу сорокових-п’ятидесятих років найлютішими охоронцями-«вєртухаями» (вертухай – тюремний наглядач, який обшукує та конвоює в’язнів – авт.) були українці. Факт майже невідомий – в СРСР була спеціальна таємна програма зі спецвиховання «вєртухаїв». Як тих, що стояли на вишках ГУЛАГУ зокрема, так і всієї «великої зони» під назвою СРСР загалом. Для цього спеціально відбирали хлопчиків-сиріт, котрі у віці 11-12 років пережили Голодомор. Ті, хто вижив, часто-густо за рахунок з’їдених молодших братиків та сестричок потім за шматок хліба були здатні на все що завгодно. Жертви, парадоксальним чином, стали чи не найнадійнішою охороною власних же катів.

Навіть без спецвиховання досить часто пряма чи потім уявна загроза втратити кусень хліба спонукала українців, що пережили Голодомор, якщо не до ганебних вчинків, то до мовчазної згоди з такими. Але не нам, хто голоду не знав, їх судити...

Щоб більше не піднялися

У націонал-демократичних виданнях неодноразово звучала думка, що однією з причин, які спонукали Москву до цього страхітливого злочину, був страх перед українським сепаратизмом. Мовляв, Кремль, побоюючись повторення «петлюрівщини» та відділення України від Росії, вирішив скористатися тезою «немає людини – немає проблеми». У даній ситуації – «немає народу…». Думка справедлива, але лише частково.

Більше, ніж петлюрівщини, Сталін боявся повторення махновщини. Якщо глянути на регіони, де голод лютував найстрашніше, то вони чи не повністю збігаються з тими, де загони Махна мали наймасовішу підтримку.

Страх зрозумілий. Повстанська армія Махна була найпотужнішою військовою силою, що діяла на території України у роки Громадянської війни. Російській Червоній армії вдалося побороти непереможного батька лише підступністю. Спочатку з ним було укладено союз для боротьби з Врангелем, і повстанці перейшли в оперативне підпорядкування «червоних». Після того як «союзників» добре використали на найбільш небезпечних ділянках фронту, знекровленим у боях махновцям віроломно вдарили в спину.

Але навіть після розгрому Махна ідеали, за які воювала його армія, – «вільний господар на власній землі» – були найближчими розумові і серцю українського селянства. Пристрасті трохи пригасила політика НЕПу, але «принади» колективізації перетворили українське село на сухий порох. Сталін не став очікувати, поки він спалахне, і завдав смертельного удару по осередках потенційної махновщини: там вимирали не те що цілі села – райони! Пізніше звільнену від автохтонів територію заселили переважно вихідцями з російської глибинки. Вони мали стійкий імунітет і до махновщини (для російського селянина колгосп був тією ж трохи модифікованою традиційною общиною), й, тим більше, до самостійщини.

Розрахунок Сталіна був вірним – після Голодомору Україна вже була нездатною на жодне повстання проти Москви ні ментально, ні психологічно, ні фізично. На довгий час українці з народу стали «насєлєнієм».

«Виховний» совєтизуючий момент Голодомору значною мірою «зіпсувала» Друга світова. В народу, що вийшов переможцем із ТАКОЇ бійні, до того ж який побачив, як живуть в інших, «несовєцьких» країнах, прокинулося почуття власної гідності та самоповаги. З’явилося бажання змінити життя. Але Москва швиденько нагадала, «хто справжній господар в українській хаті». Спочатку черговою хвилею репресій, потім черговим штучним голодом 1947 року. В порівнянні з Голодомором 1932-1933 років це був не удар, а лише ляпас (рахунок загиблих йшов уже не на мільйони, а «всього» на сотні тисяч). Але цей болючий «ляпас» швидко відновив у пам’яті уроки тридцятих. Люди знову стали слухняними гвинтиками.

 

Голодомор і ДНРи

Якщо подивимося на карту, то зауважимо, що географія Голодомору чи не найбільше припадає на… Донецьку і Луганську області. Саме ті, де зараз процвітають так звані ДНР і ЛНР. Чи є тут якийсь зв'язок? Так. Хоч вже минуло достатньо часу від Голодомору, але населення на цих теренах досі залякане, зазомбоване. У 1932-33 роках до нього застосували технології, які чітко впливають на свідомість людини, передаються на покоління. Їх спеціально розробляли в КДБ-істських структурах. У людей на цих територіях панує страх голоду. Батьки, які це пережили, при вихованні дітей намагалися давати більше матеріального, менше духовного. Їх тримали у рабській психології – їм не потрібна була правда, воля, моральність загалом, а тільки в холодильнику кусок ковбаси. Без моралі розвинувся алкоголізм, наркоманія. Влада в особі регіоналів це підтримувала, тому пішла деградація. Нині цих людей вбивають, грабують, знищують, а вони все одно вважають, що будуть жити у прекрасному світлому майбутньому.

За висновками лікарів, страх голодної смерті передається до третього покоління. Люди, які народилися від жертв Голодомору, не мають вроджених фізичних вад. Але вони успадкували рабську психологію – не можуть відстоювати свої права. Як результат – боротьба Донбасу з Майданом і підтримка в існуванні терористичних республік ДНР і ЛНР. А все заради чого? Заради кусня ковбаси, щоб з голоду не вмерти…

***

Сьогодні в Україні живе покоління, яке зовсім не знало голоду, яке пізніше змогло дещо випростатися, і врешті зламати радянську машину. Проте, на жаль, говорити про те, що всі рани та рубці на покаліченій душі нашого народу повністю вилікувано, – занадто оптимістично. Аж надто глибоко в гени українців було вбито гени «совка» – «людини радянської». Тому не лише в далекому Донбасі, але й у близькому Тернополі можемо зустріти тих, які, окрім матеріального, в своєму житті більше нічого не бачать. І допоки таких людей буде більшість – Україна ніколи не стане європейською.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Щоденник Голодомору: свідчення з перших уст

Перебираючи вдома старі стоси газет, паперів, журналіст «Високого замку» Тетяна Коняєва натрапила на спогади про Голодомор своєї прабабусі Надії Григорівни Коценко. Старенької вже немає три роки. Розібрати «кучерявий» почерк прабабці було важко, а від деяких фактів волосся ставало дибки...

«Люди мерли як мухи...»

У 1933 році прабабусі було 9 років, навчалася вона у другому класі, тож події тієї пори пам’ятала добре. Cім’я жила у місті Борзні Чернігівської області. Тоді голодна смерть косила на Чернігівщині усіх підряд, а на сторінках місцевої преси на початку «штучного голоду» друкувались «переможні» списки про виконання плану хлібозаготівель на 100%.

«А голодовка тоді була страшна, – згадувала прабабуся. – Люди мерли як мухи, особливо діти. Вони ходили пухлі від голоду з великими, налитими водою животами, і шукали хоч якоїсь їжі. Ніжки у них були тонесенькі, не витримували їхньої ваги, діти замертво падали на дорозі. Якщо у кого вже не було рідні, то й поховати їх не було кому. Тоді їздила «похоронна команда», підбирала небіжчиків і на підводах везла на кладовище, де закопували людей як худобу».

«Коли почали створювати колгоспи – їх називали комнезами – туди ходили на роботу навіть діти. У нашій сім’ї на той час малих було шестеро. Найменший братик народився у 33-му році. Разом з дорослими, ми, четверо старших, копали поля, які чоловіки вручну засівали зерном. Кіньми і волами теж орали, але худоби було небагато, тому старі і малі копали землю заступами. За роботу грошей не давали. Хіба на обід шматочок хліба з висівок та якоїсь юшки з прілого пшона. Я коли могла, ходила боса до школи. Тільки тоді, як упаде сніг, нам шукали якісь шкарбани. Бувало, біжу по мерзлій землі боса, у ноги зашпори заходять, тоді зійду на чиєсь крилечко, присяду, натягну спідничину на ноги, щоб трохи зігрілися, і далі біжу в школу».

«У хаті побили ікони, бо шукали за ними якогось ворочка зерна»

«Коли почалася колективізація, пригадую, як на куток, де я жила, до сусідів прийшла комісія з п’яти чоловік, щоб їх розкуркулювати. Це активісти так казали, що вони куркулі, а на самому ділі хазяїн просто не хотів записуватися у колгосп. До них прийшли пізно увечері, а там жили батько, мати і троє дітей. Ми з цими дітьми дружили, я у них гуляла. Родина була дуже бідна, нічого у них не було їсти, тільки сам гарбуз. Отож ті дядьки познімали з божниці ікони, побили їх, бо шукали за ними якогось ворочка (маленький мішечок. - ред.) зерна. Нічого там не знайшли. Не пожаліли, що на дворі зима, повикидали з хати дітей на двір чуть не голими.

Вигнали і матір з хати, зачинили двері, забрали ключ і пішли. Батько цих дітей, щоб його не посадили у тюрму, кудись утік і не скоро обізвався. Пізніше написав листа, що він заїхав аж у Сибір і працював на залізничній дорозі.

Я це все побачила, дуже злякалася, прибігла додому і розповіла батькові, що дітей повиганяли голих на двір, вони сидять на рундуку і плачуть. Батько тоді дуже розстроївся і кудись побіг, а матері загадав, щоб пішла і забрала цю родину до себе. Вона так і зробила. Дітей посадили на піч, щоб зігрілися. Скільки крику та плачу було тоді у нашій у хаті... Батько ж як пішов, то його довго не було. Повернувся вже з ключем, який віддав сусідці, і допоміг їй перенести сонних дітей. Як він потім розказував, у тій комісії був його товариш, совісний чоловік, який казав, що це не куркулі, а бідні та нещасні люди...»

«За крадіжку колосків до розстрілу засуджували...»

«Якось після жнив я з двома сестрами, Галею і Ніною, пішла на поле, щоб назбирати хоч трішки колосків. Ми взяли полотняні торбинки і дуже раділи, якщо знаходили хоча б якусь зернинку. Сестри пішли трохи вперед, а я, побачивши пучечок нескошеного жита, стала на коліна, щоб вилущити зерно, і раптом почула несамовитий крик сестер. Коли підняла голову, побачила над собою коня, на якому сидів здоровенний дядько і замахувався на мене нагайкою. Дівчатам вже попало нею по спинах, то вони й кричали. А я, не встаючи з колін, простягла дядькові торбинку і, плачучи, почала просити його: «Дядю, дядю, не бийте, забирайте все, що назбирала».

Він ударив мене по руці, торбинка відлетіла за кілька метрів у бур’ян, а я побігла босими ногами по колючій стерні, не відчуваючи болю. Плачучи прийшла додому, а мені було дуже жаль не свої сколоті до крові ноги, а торбинку із десятком колосків і жменькою зерна, з якого б нам мати зварила затірку. На відерний чавун води сипався стакан висівок чи борошна і виходило таке пійло, яким зараз і худобу не напувають. Добре, що хоч не заарештували за крадіжку колосків, адже за це засуджували і до розстрілу».

«Запах кропу переслідує мене все життя...»

«Наша мати була гарною швачкою. На машинці «Зінгер», яку одержала в придане, шила та перешивала сусідам такий-сякий одяг. Платили їй хто кількома картоплинами, хто стаканом борошна чи глечиком молока, якщо у когось була якась худоба. Але на той час цим прогодувати сім’ю із восьми чоловік було неможливо. Допомогло вижити те, що у матері було два золоті колечка і срібні ложечки, які вона віднесла у так званий Торгсин, де обміняла їх на пуд житнього борошна та якусь крупу. Мати була родом із заможної сім’ї і до одруження з нашим батьком жила у Чернігові, тож їй батьки і дали все те у придане. У 33-му їх вже не було серед живих.

Батько наш був сиротою, тому більше допомогти нам ніхто не міг. Під час голодовки він робив рахівником у артілі інвалідів. Там йому платили якісь гроші, але за них не можна було нічого купити, бо ніяких харчів у магазині не було... А голод тривав. Нам, дітям, стало трохи легше літом, бо ми їли різний бур’ян. Зі щавлю, калачиків, квіточок липи, клеверу, акації, кропу – пекли млинці. Усю цю зеленину сушили, а тоді товкли у ступі. Запах кропу переслідує мене все життя. Ніколи не кидала його у страву».

«Людоїдів таємно розстрілювали...»

«Були випадки, коли люди їли своїх дітей, починаючи з менших. Я знала таку сім’ю. Бувало, батько прийде з роботи і матері розказує, а я підслухаю. Каже, сьогодні судили Антіпку, так звали того дядька, він був кацап і четверо дітей своїх зарізав. Коли люди запитували, де поділися діти, казав, що з голоду повмирали. Він також собак та котів ловив і їв. З його дітей тільки найстарша дочка випадково залишилась жива. Вона мені сама розповідала, бо я з нею у 1947 році познайомилася у артілі, де робив мій батько, і я почала там працювати, а вона фотографом була. У неї одна нога була тонка і крива, тож я й спитала, що у неї з ногою. Виявилося, що коли вона залишилася одна, почула, як батько казав матері, що треба і її вбити.

Мати плакала, просила його не робити цього, та він вже вхопив дочку за ногу, і та ледь вирвалася з його рук. Втекла до сусідки і все їй розповіла. Заявили у міліцію, і його посадили. На суді він говорив, що то мої діти і що хочу, те з ними й роблю. Хоча у таких випадках судових розбірок не було. Людоїдів таємно розстрілювали, а їхні будівлі люди палили».

«У колгоспі на трудодень давали 200 грамів зерна»

«Дуже голодувала наша сім’я і в 1947-му. Хоча тоді ми вже були дорослі, але ще не одружені. У Борзні мали будинок, то продали його за 15 тисяч рублів і переїхали у райцентр Ічню (Чернігівська обл.), де у місцевій церкві служив дияконом мій двоюрідний брат, материн племінник. Він сказав, що допоможе нам якось вижити. За ті гроші ми купили стареньку хату, а решту проїли. Щоправда, після грошової реформи з 15 стало 1,5 тисячі. Тоді можна було купити відро картоплі за 200 рублів, 100 – коштував стакан солі, 50 – пачка сірників. У той рік дощів не було ціле літо, і коли ми посадили картоплю, то вона не зійшла, а посохла у землі. Хоч ми і працювали, але грошей, які отримували, вистачало тільки на один похід на базар. Нічого не купиш, а грошей нема.

Коли робили у колгоспі, на трудодень давали 200 грамів зерна, того, що вродило – вівса чи ячменю. Літом їли бур’ян та ходили на поля, шукали гнилу картоплю. Їли тільки раз у день. Тоді дуже дохли коні та корови, їх вивозили на поля чи в лісопосадки і там кидали, а ми знаходили, відрізали шматки, приносили додому, варили і їли. Мати вже починала пухнути з голоду, бо все віддавала нам, а сама нічого не їла. Особливо вона жаліла найменшого Славіка, який народився вже у 1939 році. Бувало, днями і з ліжка не вставала. Знову рятувало нас, що була вона гарною модисткою і шила людям за те, хто що принесе. Ось так, слава Богу, і вижили. Батько наш помер від запалення легень у 1950 році, ще молодим, а мати прожила 93 роки...»

 

Сторінка 1270 з 1309

«ПочатокПопередня1261126212631264126512661267126812691270НаступнаКінець»
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер