Терористів в зоні АТО доїдають… воші

Вівторок, 15 липня 2014, 03:11

Військові медики та волонтери, які зараз працюють на Донбасі, в зоні Антитерористичної операції, повідомляють, що педикульоз (в народі – воші), став справжньою проблемою для терористів і через них становить загрозу для мирних мешканців та українських військових.

З самого початку серед терористів на Донбасі було багато антисоціальних елементів, які не надто стежили за власною гігієною. Російські автомати в руки отримали всі бажаючі, включно з відвертими бомжами, які вже були уражені педикульозом. Подальше підвищення температури повітря, скупчення, контакти один з одним та антисанітарні умови заселили вошами майже кожного бойовика, окрім вищого командного складу, який по можливості тепер просто уникає контакту з рядовими сепаратистами, пише спільнота «Інформаційного опору» в соцмережі «Вконтакте».

Медикам добре відомо, що війна і постійний стрес є добрим ґрунтом для педикульозу, тому в українській армії добре за цим стежать. У терористів медична служба організована значно гірше, а часто взагалі відсутня, тому ніхто цим питанням особливо не переймається.

Наші лікарі були свідками, коли терористи здавались у полон цілими групами з головною умовою: «Вилікуйте нас від педикульозу», після огляду найбільш часто фіксувались головні та платяні, були випадки ураження і лобковими вошами.

В аптеках в зоні АТО терористи давно вилучили усі ліки, які хоч якось можуть допомогти від недугу, але умови та спосіб життя заважають успішному лікуванню. Керосин (гас) знову став у моді, часто від бойовика ДНР та ЛНР здалеку можна почути запах керосину, від таких навіть «свої» намагаються триматись подалі.
Чутка про «вошивих сепаратистів» швидко поширилась серед місцевого населення і стала додатковим каталізатором паніки, тепер навіть відверто проросійські громадяни добровільно терористів у приміщення не пускають, а якщо «гості» все ж завітали, то люди прямо на вулицях спалюють речі, до яких торкались терористи.
Медики б’ють на сполох, адже воші є основним переносником кількох різновидів тифу, а перемогти явище можна лише комплексними заходами: добровільне або примусове лікуванням усіх уражених, нормалізація санітарних умов, дезінфекція одягу, особистих речей та приміщень. Усе це можливе лише після успішного завершення АТО на Донбасі.

Без газу: як вести переговори з божевільним продавцем

Вівторок, 01 липня 2014, 09:58

Російсько-українські переговори по газу за посередництва Європейської комісії завершилися тим, чим і мали завершитися – Стокгольмським арбітражем і вимогою передоплати за газ. І це – логічний наслідок того підходу до політики та економіки, який сповідує путінський Кремль.

У Росії не розуміють самого процесу складних політичних домовленостей, поступок, знаходження компромісу. Тільки бліцкриг, тільки хардкор! Вже те, як здійснювалася анексія Криму, мало продемонструвати цивілізованому світу, що ми маємо справу з неврівноваженими людьми, які щиро побоюються відплати за вчинені ними авантюри і прагнуть завершити все якомога швидше. Згадайте, скільки разів переносилася дата нещасного кримського референдуму і змінювалося його формулювання. Згадайте, що навіть депутати маріонеткового кримського парламенту, які голосували під дулами автоматів загарбників, тільки в залі засідань дізналися, наприклад, що прийматимуть рішення про проголошення півострова незалежною державою – хоча ніякого референдуму на цю тему так і не провели, провели референдум про приєднання до Росії. Так можуть вести себе не просто люди, що не поважають міжнародне право, але перш за все ті, які квапляться закамуфлювати цю неповагу. Це, по суті, не тільки реакція божевільного, це ще й реакція дитини, яка хоче якнайшвидше вийти з темної кімнати і навіть не намагається зрозуміти, чи є світло в наступному приміщенні і чи не вдариться вона об щось, коли буде бігти. Тільки вперед, тільки негайно! «Расєя, Расєя!»

Що відбувається з божевільними, коли їм не вдається задумане? Вони впадають в істерику, починають у шаленстві трощити все навколо, погрожувати, реготати – як міністр Лавров на недавній зустрічі зі своїми колегами з Польщі та Німеччини. Словом, скаженіти. Саме так почало вести себе російське політичне керівництво, коли стало ясно, що нічого не виходить з Новоросією і що населення захопленого російськими диверсантами і найманцями Донбасу не збирається влаштовувати повстання на підтримку кривавих пройдисвітів. І те ж саме ми бачимо на переговорах по газу. Олексій Мілллер, глава величезної компанії, від поставок якої залежить нормальне існування кількох європейських країн, весь час в істериці втікає з переговорів. І він не збожеволів, ні. Але, як і будь-яка людина, що знаходиться в російському керівництві, він просто не знає іншої моделі поведінки. Або підлеглі – а для Міллерів весь світ належить до категорії підлеглих – виконують його вказівки – або починається сказ. У самій Росії це буде кидання попільничками в голову і нецензурна лайка. За кордоном – істерична втеча.

Але цих нападів божевілля не потрібно боятися – і найголовніше, не потрібно їм потурати. Тому що у небезпечних хворих після такої істерики – якщо вона нічим не закінчується і ніхто не сприймає їхнє безумство всерйоз, починається депресія. В російських умовах депресія – це перебудова і гласність: найкраще свідчення того, що пацієнт на певний час заспокоївся.

А в газовій суперечці кращий перехід від істерики до депресії – арбітраж. Саме завдяки судовому процесу, який насправді потрібно було починати кілька років тому, ми отримаємо прекрасну можливість отримати справжню ціну газу. Європейський Союз, у свою чергу, отримає можливість у більш швидкому темпі переглянути свої енергетичні відносини з «Газпромом»: недоговороздатність російської компанії робить її вкрай ненадійним постачальником. А враховуючи те, що грошей у російського монополіста на розвиток просто немає, не потрібно заважати Міллеру і компанії рубати гілку, на якій вони примостилися разом з Путіним.

Падіння буде повчальним для всіх нас.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Тернопільські політики потрапили в жахливу ДТП

Вівторок, 01 липня 2014, 09:55

25 червня близько 17 години на автодорозі Київ-Чоп керівник тернопільського виборчого штабу Петра Порошенка Степан Барна та колишній в.о. голови Тернопільської територіальної організації політичної партії «Фронт Змін» Юрій Юрик потрапили у ДТП.

Політики їхали у автомобілі Honda Accord Барни з Києва. Неподалік Рівного у селі Бранів Корецького району вантажівка, що їхала попереду, почала вчиняти дивні маневри – різко затормозила і почала розвертатись. Щоб уникнути зіткнення, водій Барни скерував своє авто у відбійник. Водій вантажівки з місця пригоди зник.

Степан Барна зараз проходить медобстеження, стан його в цілому задовільний. А Юрій Юрик був важко травмований: отримав травматичну ампутацію правої ноги, відкритті множинні переломи обох кісток лівої ноги та множинні рвані рани. У стані травматичного шоку його доставили в реанімаційне відділення Рівненської обласної клінічної лікарні. Водія також забрала швидка, але у прес-службі ВДАІ кажуть, що травм він не отримав.

Як повідомляють місцеві ЗМІ, колеги Барни вважають це замахом на життя політика. Цю аварію порівнюють з тією, у якій загинув В’ячеслав Чорновіл. Також повідомляють, що Степан Барна – один з найімовірніших кандидатів у губернатори Тернопільщини.

Нагадаємо, нещодавно на Вінниччині застрелили керівника одного з районних виборчих штабів кандидата у президенти України Петра Порошенка. Замовив вбивство родич керівника.

Забобони: міф чи правда?

Понеділок, 16 червня 2014, 15:35

Коли чорний кіт переходить дорогу з порожніми відрами...

– Ти віриш у забобони? – запитав мене якось товариш.

– Не будь наївний: коли у тебе вдома живе чорний кіт, вірити в забобони – дурість.

А от більшість людей, навпаки – вірять. Мало того, часто трапляється й так, що, побачивши того ж самого чорного кота, починають кидати каміння, тримаються за ґудзик, шукають іншу дорогу або й взагалі повертаються додому. Ну, точнісінько як у всім відомій пісні. І чим же провинилася невинна тварина? Тим, що чорної масті? Але ж брюнеток та негрів сприймають нормально.

Це все з міфів, легенд, розповідей, які нав’язані нам різними авторами чи простими сільськими бабцями. Люди слухають, читають та вірять. Чому? Скоріш за все людям подобається у щось вірити. І великої різниці майже немає, чи це гороскоп, НЛО, чи нечиста сила, полтергейст або й сам ангел-хоронитель у вишиванці. Пригадується мені один цікавий гороскоп, написаний до Дня сміху: «Раки, не стійте раком, Діви – годі дівувати, Риби – не хапайте наживку, бо під нею – гачок». Ситуація з забобонами та іншою нечистю (в радянські часи цю «нечисть» справедливо називали мракобіссям) дуже схожа на цей гороскоп: люди вірять у те, в що їм хочеться вірити. І не важливо, чи цей акт віри є об’єктивним, а чи всуціль шизофренічна маячня.

Забобони: погляд розуму

Забобон – це вид марновірства, який полягає в тому, що індивід приймає за реальність невідомі сили, здатні передбачати події і навіть впливати на них. Підґрунтям забобонності є віра в те, що якщо у всіх тонкощах дотримуватися певного порядку виконання визначених ритуальних дій, то, як наслідок, неодмінно настане бажаний очікуваний результат. Ця віра у низці випадків не є марною, адже іноді покладені на забобони сподівання збуваються. Причина в тому, що ритуальні дії, які є неодмінною складовою будь-яких забобонів, є імітацією діяльності, яка, будучи ланкою причинно-наслідкового зв’язку, має призвести до якогось результату, часом і позитивного. Іноді деякі забобони є наслідком спрацювання уяви або збігом обставин. Загалом у забобонах простежується нотка анімізму – уявлення про те, що всі предмети є одухотвореними, тому при виконанні певних дій чи при збігу певних обставин життєва сила в них, пробуджуючись, призводить до того чи іншого результату. Це уявлення вкрай наївне, тому забобонність не красить тверезомислячих людей. Особливо, якщо ці люди мають за плечима вищі освіти і живуть у ХХІ столітті, а не в глибокому середньовіччі.

Нещасне життя деяких котів

Упереджене ставлення до котів – сьогодні найпоширеніший забобон. Минули століття, а ми все одно плюємо через ліве плече, побачивши цю тваринку. Та спитай-но лишень свого знайомого, який має чорного Мурчика (чи Барсика), що змінилося в його житті з появою «нещасливого» кота? Навалилась, як сніг на голову, купа нещасть: пожежа, потоп, погані оцінки чи зламався мобільний? У відповідь він тільки знизуватиме плечима. А хіба кіт не переходить йому дорогу по двадцять п’ять разів на день? Чи твій знайомий через кожні три хвилини плює через плече? Навряд…

І все ж хто із нас хоча б раз у житті не відчував забобонного страху перед чорною кішкою? Давайте визнаємо, що мало хто піде вперед, якщо дорогу перейшов саме чорний кіт. І, щоб уникнути будь-яких наслідків (а раптом щось!), кожен має в запасі свої власні засоби боротьби проти «сили» чорної кішки. Один непомітно плюне через ліве плече, інший схрещує пальці і перевертає задом наперед кепку, ну а найпрактичніші чекають, щоб першим пройшов хтось інший. А скільки існує ритуалів, що дозволяють позбутися від нещасть, принесених чорними котами! І все через те, що в наших головах ще з часів язичництва засів стереотип про чорних котів як пособників чорної магії і відьомства.

Проте сьогодні ставлення до чорних котів дещо видозмінилися, і у різних країнах світу до них ставляться по-різному. Й далеко не завжди негативно.

Так, у Фінляндії до чорних котів ставляться нейтрально, але дуже бояться сірих. У Франції, Болгарії та Англії вважається, що отримати в подарунок чорного кота – знак особливої поваги. Французькі селяни вірили, що чорні коти знають, де закопаний скарб. Для цього треба вийти на перехрестя п’яти доріг і випустити кота, уважно стежачи, куди він піде і де ляже. А якщо в шерсті цього чорного кота знайти білу волосину, то француза просто переслідуватиме успіх!

Під час грози в багатьох західних країнах чорних кішок виганяли за двері, щоб блискавка не вдарила в будинок. У Великобританії вважається, що якщо чорний кіт перетинає ваш шлях або входить до дому, то це означає, що на вас чекає успіх. Кішка в Англії є символом сексуальної привабливості. Стара англійська приказка говорить: «Якщо в будинку чорний кіт, то в ньому не переведуться коханці». Дуже багато років поспіль в одній із лондонських церков чорний кіт неодмінно переходив дорогу нареченій, беручи участь таким чином в обряді вінчання. У Туреччині ж придумали, як уберегтися від чорного кота, що переходить дорогу. Потрібно всього лиш доторкнутися до свого волосся.

«Чорна» п’ятниця

П’ятниця, 13-е, вважається нещасливим днем у більшості країн Європи, Австралії і США. При цьому американці побоюються цього дня, мабуть, більше решти країн і народів. Деякі американці вважають за краще цього дня не виходити на роботу, побоюючись, що добром подібна «вилазка» в такий нещасливий день не закінчиться. Багато хто відмовляється в п’ятницю, 13-го, обідати в ресторанах через страх отруїтися. Чимало хірургів ніколи не призначають на цей день операцій. Ну а вже відзначати в «чорну» п’ятницю весілля, підписувати контракт або йти на співбесіду до потенційного працедавця вважається мільйонами доброчесних громадян світу майже самогубством.

Існує повір’я, що у п’ятницю не треба міняти білизну на ліжку, інакше сплячого мучитимуть погані сни. Не рекомендується стригти у п’ятницю нігті, щоб не привернути печалі на свою голову. Не радять поширені забобони і подорожувати по п’ятницях.

Чим же завинила перед нами п’ятниця, 13-го? Теорій – безліч. Але жодна з них не є доведеною. Найбільш поширена стверджує, що християни незлюбили п’ятницю за те, що саме цього дня був розп’ятий Ісус Христос. Число ж 13 прокляте нібито внаслідок того, що саме стільки людей сиділо за столом під час Таємної Вечері. І один із цих 13-ти виявився зрадником. Окремі джерела стверджують, що п’ятниця «почорніла» тому, що цього дня Адам і Єва скуштували забороненого плоду...

А тим часом: відомий шахіст Гарі Каспаров – 13-й в історії шахів чемпіон світу, який народився 13-го квітня, а свою шахову корону здобув, перемігши Анатолія Карпова з рахунком 13:11.

Чого бояться у світі?

Забобони існують у всіх народів. Багато прикмет є загальними для всієї Європи, а деякі можуть викликати в іноземця лише посмішку. Одна з найпоширеніших прикмет у Європі – заборона прикурювати втрьох від одного сірника – має своє історичне пояснення. Кажуть, що прикмета ця виникла в часи англо-бурської війни: коли перший солдат запалював сірника і прикурював, ворожий снайпер його помічав. Коли прикурював другий солдат, то стрілок цілився, а коли третій – стріляв. В Ісландії також не заведено прикурювати від свічки на кораблі. Кажуть, так можна втопити човен, який вийшов у море.

Італійки та іспанки не можуть відвести очей від горбатого чоловіка. І не тому, що милуються. Просто в тих країнах вважається, що горбуни приносять щастя. З горбатими жінками все навпаки – вважається, що зустріч з ними до обіду обов’язково приведе до невдачі. Пташка, що залетіла в італійський будинок – це погана прикмета. Зате щастя прийде до будь-якого італійця, який почує, як чхає кішка.

В Австрії – свої химери. Справжній австрієць не залишиться байдужим, зустрівши трубочиста. Він одразу схопиться за ґудзик і не відпускатиме до тих пір, доки не побачить якусь тварину. Найкращий варіант – це трубочист із чорною кішкою на плечі. Тоді й ґудзиків не треба!

Будь-яке взуття, перевернуте підошвою вгору, у Греції віщує щось недобре. Тому якщо ви, роззуваючись в будинку у грека, кинули черевики, і вони приземлилися підошвою догори, негайно поверніть їх до нормального стану і скажіть «Scorda!». Пара плювків при цьому не завадить.

Пройти під сходами або побачити сороку в Англії – це дуже погано. Сусіди англійців – ірландці – один із найбільш забобонних народів. У давнину ірландки мали звичку ходити по коліна у воді з новонародженою дитиною на руках, щоб перевірити, людське це дитя чи підступна фея, яка заради забави прийняла людську подобу. Будь-якому ірландцеві відомо, що перевертні бояться води.

У Китаї багато марновірств, пов’язаних з мітлою. Вважається, що в кожній мітлі живе дух, тому користуватися цим предметом слід обережно. Підмітати будинок можна, а ось чистити вівтарі або домашні статуї богів – ні. А вже вдарити когось віником рівносильно багаторічному прокляттю. Особливо погано, якщо мітла торкнеться чиєїсь голови. Жоден китаєць також не стане підстригати нігті після опівночі, щоб не накликати візитерів з того світу.

В Японії не слід встромляти палички в рис, а подушка ніколи не повинна бути спрямована на північ. Не варто також фотографуватися втрьох: той, хто опиниться посередині, може накликати на себе смерть.

Якщо в українців одягнена навиворіт сорочка означає, що битимуть, то у французів це вірний знак того, що невдовзі прийде приємна звістка.

В країнах Африки досі дуже бояться відьом. В африканських селах навіть сьогодні триває полювання на відьом та їх спалення. В Камеруні, Гані та Уганді вважають, що відьмами можуть бути жінки та немовлята, у Нігерії – чаклунки можуть також ховатися під личиною комахи або маленької пташки, а в Гамбії та Сенегалі відьом асоціюють із совами.

Якщо класти сумку на землю у Бразилії, то не матимеш грошей, а якщо сипати цукор в чашку перед тим, як засипати каву, то навпаки – будеш купатися в достатку. Бразильці вірять, що, залишивши віник за вхідними дверима, вони оберігають дім від небажаних гостей. В Сінгапурі коханим не рекомендують дарувати взуття або валізи, адже це означає «збирай валізи й забирайся геть». Не можна дарувати також парфуми, адже їх запах може привабити третього, таким чином сприяючи розриву стосунків.

У багатьох країнах існують забобони, пов’язані з вибором супутника життя і весіллям. Так, у Шотландії, наприклад, вірять, що якщо в майбутнього чоловіка другий і третій пальці стопи однакової довжини, він погано ставитиметься до дружини.

Щодо весільного вбрання, то в Аргентині наречена обов’язково повинна одягнути щось старе і щось нове, щось блакитне і щось позичене: це сприятиме благополуччю подружнього життя.

У Франції вважають, що наречена біля вівтаря в жодному разі не повинна оглядатися. А якщо оглянеться, значить, шукатиме іншого чоловіка. Ще гірше, якщо наречений на шляху до вівтаря зверне увагу на іншу жінку – такий шлюб буде недовгим.

Щоб майбутній шлюб був щасливим, в Іспанії на весілля приносять домашню кішечку.

На Кубі вірять, що пара – закохані або подружжя, – зустрівши на своєму шляху якусь перешкоду, в жодному разі не повинні роз’єднуватися й обходити її з різних боків – це призведе до розлучення.

Народження дитини – один із найважливіших моментів у житті сім’ї. В ескімосів жінка від початку вагітності і до пологів повинна їсти тільки те м’ясо, яке добуває її чоловік. Через два тижні після пологів ця заборона знімається, але кістки від м’яса все одно не можна виносити за межі житла: недотримання цих двох правил принесе дитині життєві невдачі. Якщо до того ж це перші пологи, ескімосці забороняється їсти й пити просто неба. У неї має бути своя окрема вода, яку ніхто, крім неї, не повинен пити.

На Кубі вагітним забороняється дивитися на місячне затемнення, інакше дитина народиться з великою пігментною плямою на обличчі.

У США вважають, що вагітна жінка, навіть знаючи про стать майбутньої дитини, в жодному разі не повинна нікому про це розповідати.

А в Китаї й сьогодні існує оригінальний спосіб перевірки розумових здібностей немовляти. Перед новонародженим кладуть ножиці: якщо він їх схопить, це означає, що народився розумник. На Кубі ж у жодному разі не можна класти ножиці на ліжко – це на нещастя. Якщо вони впали на підлогу, слід спочатку наступити на них ногою, а вже потім підняти.

Існують забобони, пов’язані з хворобами і смертю. Якщо хтось умирає в племені індіанців чиннокі, всі одноплемінники, які носять те саме ім’я, що й небіжчик, негайно змінюють його – вони вірять, що смерть переслідує не людину, а ім’я.

В Ірані вважають, що якщо на будинок сяде сова, то в ньому обов’язково хтось помре або будинок буде зруйнований. А турки кажуть, що смерть входить у дім, коли його будівництво й оформлення завершене, тому потрібно, щоб вдома завжди залишалося що доробляти.

Безліч забобонів пов’язано з грошима: у США вірять, що якщо дорогою знайдеш пенні – цілий день щаститиме.

У Японії, якщо ваш клієнт вранці повернув куплений напередодні товар, – цілий день буде погана торгівля. А от якщо ви добре сховаєтеся в японському суді і побачите свого опонента раніше, ніж він помітить вас, виграєте процес і гроші будуть вашими.

У Норвегії свій спосіб розбагатіти: потрібно впіймати рибу голими руками і втримати її, щоб не вислизнула.

Щодо щастя й талану, то норвежці твердо знають: якщо вам довелося протягом одного дня тричі з’їздити в те саме місце – це до невдачі.

На Мадагаскарі під час грози не можна визирати надвір крізь дверний проріз.

А в Індії вірять, що невдачу приносять голуби.

В’єтнамці вважають, що якщо в перший день нового року за місячним календарем у дім забреде собака – цього року матеріальний добробут сім’ї підвищиться. Добре також, якщо зайде волоцюга, але погано – якщо людина з поганим характером або кішка. А йдучи з дому ворога, рекомендується добре витерти ноги.

У США не заведено тиснути руку на знак привітання через поріг. Це означає, що ти приносиш невдачу господарям. Наші предки, східні слов’яни, теж забороняли здоровкатися через поріг. Вони вірили, що відразу за порогом починається царство мертвих, і небезпечно його зв’язувати з царством живих. Через поріг не рекомендувалося навіть розмовляти.

У Канаді, побачивши перший свіжий каштан, потрібно сховати його в кишеню і носити протягом року – на щастя.

У Японії точно відомо, які дні щасливі, а які – ні, вони навіть позначені в деяких місячних календарях. Наприклад, «сеншо» – день, коли пощастить уранці й не пощастить пополудні; «томобіки» – день, коли пощастить уранці й увечері, але не опівдні; «сенпу» – день спокою, коли поталанить пополудні. Найщасливіший день «тайан» – цього дня влаштовують весілля, розпочинають тривалі подорожі і важку важливу роботу. Зовсім нещасливий – «буцумеци» – день смерті Будди, цього дня не рекомендується братися до важливих і значимих справ.

У Китаї до біди і нещасть призводить убивство таргана. А от в Ірландії тарганів не шанують. Для того, щоб позбутися їх назавжди, потрібно впіймати одного таргана і прив’язати до нього нитку, за яку беруться всі члени сім’ї й із заплющеними очима тягнуть таргана на вулицю. Цю процедуру потрібно неодмінно виконати ввечері дня Святого Пилипа.

 

Що кажуть психологи?

Забобони до психології не мають жодного відношення, а ось віра в них безпосередньо пов’язана з психологією, тому що відображає рівень тривожності. Тривожна людина впевнена в тому, що реальний світ сповнений небезпек, і вижити в ньому без спеціальних застережних дій неможливо. Життя людини перетворюється на постійне очікування проблем і неприємностей. Таке сподівання виснажує психіку і людина змушена якось захищатися.

Найчастіше обирають одну з двох поширених стратегій поведінки. Хтось намагається зробити своє життя максимально прогнозованим: хоче все перевірити, прорахувати, передбачити.

Інший захищається за допомогою ритуалів, оточує себе різноманітними талісманами.

Будь-яка віра значно полегшує життя, хоча б до певного часу. Тому психологи бачать в забобонах позитивні сторони. Така віра дає можливість людині відчувати деяку владу над подіями і контролювати їх.

Це своєрідний різновид легкого і безкоштовного заспокійливого.

Зрештою, у кожного з нас є свій вибір: постійно ховатися від чорних котів та тримати сіль у кишені, чи жити звичайним життям і творити свою долю власноруч.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Добірка українських забобонів

* Собака біжить назустріч – до щастя.

* Пташка б’ється у вікно – чекай гостей або звістки.

* Три рази чхнути – до застілля, два –дорога.

* Відірвати ґудзика – розлучитися з коханим.

* Чхнути натщесерце:

– у понеділок – клопіт з жінкою;

– у вівторок – гарний день;

– у середу – лист, звістка;

– у четвер – чекай подарунка;

– у п’ятницю – побачення;

– у суботу – здійснення мрії;

– у неділю – до щастя.

* Свербить підборіддя – до злості;

* Свербить ніс на кінчику – кохання;

* Свербить ніс з лівого боку – застілля, з правого боку – сварка;

* Розсипати гречку або сіль – сварка;

* «Горить» лице – хтось говорить про тебе;

* «Горять» вуха – хтось бреше;

* Шумить у вусі – зміна погоди;

* Не можна обертатися назад, йдучи до шлюбу;

* Хто першим стане на рушничок щастя – буде керувати у сім’ї;

* Не можна підрізати вінчального плаття, бо це – до розлуки;

* Наречена повинна мати у день весілля щось позичене, щось старе і щось нове;

* Якщо на твоє весілля періщить дощ – будеш щасливий або багатий;

* Грім на голі дерева – неврожайний рік;

* Ніж упаде – господар спішить додому;

* Упаде ложка або виделка – голодний прийде;

* Не розсипай гречки – буде суперечка;

* Собака виє – буде горе в родині;

* Півень опівночі «заспіває» – на біду;

*Де кішка у хаті любить сидіти, те місце має погану енергетику, а де собака – добру;

* Закоханим не можна зустрічатися на роздоріжжі, бо це – до розлуки;

* Не можна виносити сміття з хати після заходу сонця;

* Підмітати у кімнаті потрібно від порога, щоб був добробут у сім’ї;

* Не можна дарувати гострі предмети (ножа, голки...);

* Якщо побачити молодий місяць з правого боку – буде щасливий цілий місяць, з лівого – навпаки;

* Зірка падає – ще одна дитина народилася на світ;

* Павук спускається на павутині – буде якась звістка;

* Упав гребінець – треба ногою наступити на нього, щоб люди не пліткували про тебе;

* Дзеркало упало і розбилося – порахуй на скільки шматків, бо через стільки років буде твоє весілля;

* Не давай комусь дивитися у твоє дзеркало, бо дзеркало здавна було оберегом дівочої долі;

* Не можна подругам давати приміряти свої туфлі, бо заберуть коханого;

*Якщо на Святвечір погасне свічка на столі – хтось помре у родині до року;

* Не можна класти на стіл ключі – буде сварка;

* Не можна зашивати одяг на людині – подурнішає;

* Не можна свистіти в будинку – накличеш бідність.

* Після вінчання молодята повинні якнайдовше мовчати. Хто перший заговорить, той буде довіку під каблуком своєї половини.

* Весільний кортеж має вибирати дорогу якнайдалі від кладовищ. Також він повинен мчати якнайшвидше, щоб до молодят не встигла причепитися ніяка зла сила.

* Під час застілля молодята мають не обпиратися спиною на сидіння, а сидіти прямо, щоб на них не звалювалися сімейні негаразди.

* Здавна вважалося, що шматочок цукру, покладений за пазуху нареченій, зробить її сімейне життя солодким.

* У деяких регіонах України під час весільної церемонії й досі стріляють із рушниць, щоб відлякати від молодят злу силу.

Лікарняні забобони

Медики, попри те, що володіють знаннями, недоступними «простим смертним», – люди забобонні. Медсестра, яка перестеляє постіль хворому, подушку на тумбочку не покладе – щоб пацієнту гірше не стало. І підгодовувати птахів не дозволить (пташка, що б’ється об шибку, – до смерті).

Випустити з рук історію хвороби пацієнта – погана прикмета. Це означає, що хвороба ще довго не захоче відступати. Медсестра з непокритою головою – те саме, що жінка з порожніми відрами. Не пощастить, якщо стрінеться така на дорозі.

Пацієнтам при виписці рекомендують ще раз перевірити, чи не забули чого. Якщо забули – ще раз сюди повернуться. Не дозволяють також закривати двері у палату (можна тільки злегка прикрити), щоб не «закривати» хворих у лікарні, бо тоді їм ще довго доведеться тут пробути.

У деяких лікарнях першими прийнято оперувати чоловіків. Вважається, якщо першою прооперувати жінку, всі інші пацієнти, яких оперуватимуть після неї, матимуть ускладнення.

Живих у лікарнях возять головою вперед. Мертвих – ногами вперед. Цей забобон має два пояснення. По-перше, так хочуть самі пацієнти (ногами вперед прийнято виносити покійників, і ця традиція міцно вкоренилася у нашій свідомості). По-друге, так зручніше медперсоналу (хворий – постійно на виду).

Породіль часто просять розпустити волосся. Існує повір’я, що це допомагає розкритися родовим шляхам.

Забобони інших професіях

* Льотчики ніколи не фотографуються перед польотом.

* Музикантам у день концерту потрібно обов’язково встати з правої ноги. Також вважається, що перед концертом не можна застеляти ліжко. Це один із найпоширеніших забобонів серед диригентів та оперних співаків.

* У театрі, якщо текст п’єси (або ролі) падає на підлогу, актор повинен обов’язково на нього сісти і з ним піднятися. Якщо цього не зробити, то не вдасться зіграти роль.

* У моряків особливо погана прикмета – це показувати пальцем на небо. Це може принести шторм або штиль. У кожному порту всі знають, що вказувати пальцем на судно, що виходить з нього, означає приректи його на загибель.

* Сапери-піротехніки ніколи не прощаються, коли їдуть на виклик, і ніколи не вимовляють слово «останній» у жодному контексті.

* Пожежники кажуть, що якщо під час чергування почистити чоботи, обов’язково надійде виклик на пожежу. Те ж саме відбувається, коли в команді з’являється новенький. А коли пожежні повертаються з відпустки, їх поливають водою. Інакше і їм, і їхнім товаришам у цей же день доведеться виїжджати на пожежу.

* У спортсменів також є свої забобони. Так, практично нереально побачити гравця, футболку якого прикрашав би номер 13. Окрім того, в автобуси зі спортсменами ніколи не посадять жінку, адже це вважається поганим знаком.

Студентські забобони

Забобони, прикмети чи цілі ритуали поповнюють арсенал студентської секретної зброї. Чи дієво це? Кожен переконується на власному досвіді. Отож вашій увазі хіт-парад найпопулярніших студентських забобонів.

Халяво, прийди!

Механізм працює наступним чином: у ніч перед екзаменом висовуєте в кватирку залікову і з надією закликаєте: «Халяво, прийди!». Закриваєте її, перев’язуєте червоною стрічкою і кладете під подушку чи на підвіконня. Головне в ритуалі – не відкривати залікову до екзамену, бо «халява» може вилетіти і всі старання будуть марними.

П’ять копійочок не знайдеться?

Якщо хочете скласти іспит на «п’ять», то потрібно діяти так: зранку перед екзаменом попросити у перехожого 5 копійок, покласти їх у черевик, а зайшовши в аудиторію, стукнути п’ятою по підлозі.

Митись заборонено!

Якщо ви запланували перед екзаменом підстригтись чи помити голову – не робіть цього. Адже помившись, вимиєте всі знання! Також не рекомендується одягати нових речей – це може відвернути успіх на іспиті.

Ніженька моя

Якщо вірити цій прикметі, то заходити в аудиторію потрібно з ноги, яка вам більше до вподоби .

Жіночко, білет який?

Якщо вам пощастить по дорозі на іспит зустріти вагітну жінку, запитайте у неї число, яке б не перевищувало чисельність ваших білетів на іспиті. Названий нею номер і буде вашим білетом на іспиті.

Книжку – під подушку

Коли вже наука не піддається мозку, то допоможе книжка під подушкою. Кажуть, що потрібне саме прийде до голови.

Засолоджуємось

Аби задобрити сесію, в ніч перед іспитом кладуть шоколад під подушку, а зранку її з’їдають, засолоджуючи таким чином сесію.

Відомі люди про забобони

* «Філософія і медицина зробили людину найрозумнішою з тварин, ворожіння і астрологія – найбожевільнішою, забобони і деспотизм – найнещаснішою» (Діоген Синопський)

 

* «Єдині ліки проти забобонів – це знання» (Амброз Бірс)

 

* «Забобони становлять елемент самої істоти людини; іноді нам здається, що ми цілком їх позбулися, а вони тим часом ховаються в потайні закутки і раптом знову з’являються, коли вважають себе в цілковитій безпеці» (Йоганн Гете)

 

* «Страх є причиною, завдяки якій забобон виникає, зберігається і підтримується» (Бенедикт Спіноза)

 

* «Коли забобони проникають у голову народу, вони залишають там запас дурощів на багато сторіч» (П’єр Буаст)

Чия об’їзна?

Понеділок, 16 червня 2014, 15:29

Голова Тернопільської облдержадміністрації Олег Сиротюк особисто контролює ремонт доріг по області. Отож минулого тижня він оглянув ремонт дороги на об’їзній поблизу с. Мишковичі.

«Тернопільська обласна державна адміністрація спільно зі Службою автомобільних доріг в Тернопільській області визначили ті ділянки автошляхів, які потребують ремонту в першу чергу. У даних умовах ми концентруємо увесь фінансовий ресурс на ремонт ділянок, де найчастіше відбуваються ДТП. Через об’їзну дорогу біля с. Мишковичі проходить великий потік транспорту, це була одна з найпроблемніших ділянок», – зазначив Олег Сиротюк.

За словами начальника Служби автомобільних доріг в Тернопільській області Богдана Юлика, цьогоріч дорожні служби значно недофінансовані: «Ми не дотягнули до рівня навіть минулого року. До прикладу, у 2013 році було виділено 40 млн. грн., цього року тільки 20».

Але навіть при таких непростих умовах область здатна провести бодай косметичний ремонт доріг. Чого не скажеш про обласний центр… Особливо Тернополю «пощастило» з об’їзною.

Свого часу, в 1992 році, міська влада Тернополя, добре не подумавши, взяла собі баласт у вигляді 12,5 км об’їзної дороги.

Тоді це було зроблено з доброї волі і без будь-яких капремонтів, як то мало би бути. З кожним роком стан дорожнього покриття ставав все гіршим, відповідно на його поновлення потрібно було все більше грошей, яких у міській казні постійно не вистачало. Як вихід із ситуації, депутати Тернопільської міської ради нинішньої каденції ще минулого року ініціювали зворотну передачу об’їзної, тепер вже з комунальної власності у державну, мотивуючи це тим, що державній казні легше знайти потрібні мільйони для ремонту дороги загального користування.

Однак область не дуже поспішає забирати назад свою колишню власність. Їй (області) проблемних доріг і без тернопільської об’їзної вистачає. Зрештою, чи потрібна області об’їзна дорога, якою їздять тролейбуси, інший громадський транспорт обласного центру?

З іншого боку, й самому Тернополю такий баласт не дуже-то й потрібен. Особливо, якщо зважити, що щороку на поточний ремонт і обслуговування об’їзної (очищення дороги від снігу, планування узбіч, збір сміття, догляд за дорожніми знаками, утримання тросового огородження тощо) йде чимала сума – 4 млн. гривень. Ці гроші спокійно можна було б направити на ремонт вулиць і дворів місцевого значення.

А тим часом маємо те, що маємо, а точніше – нічого не маємо: бо ні ремонту об’їзної ніхто не робить (там навіть розмітки зараз нема), ні за дворовими вулицями не доглядає.

«Горобєц сєл на гєлку, гєлка сі заколіхала»

Середа, 11 червня 2014, 05:41

Здається, ніде у світі не знущаються так над російською мовою, як в Україні. Виявилося, що русифікація українців, яка мала місце протягом кількох останніх століть, дорого обійшлася перш за все самій російській мові, перетворивши її на сумнозвісний суржик.

Зрештою, суржик – чи не найбільша хвороба й української мови, яка стала настільки хронічною, що, виглядає, шанс на мовне виздоровлення з’явиться нескоро. Чимало людей в Україні не розмовляють ані українською, ані російською, а послуговуються власнопридуманим середнім арифметичним – українсько-російською мішанкою.

За дослідженням Київського міжнародного інституту соціології, суржиком спілкуються і пишуть від 11% до 18% українців (від 5 млн. до 8 млн. осіб). Левова частка носіїв українсько-російського мовного гібриду, за їхніми даними, живе в східних і центральних областях (21,7 %), а найменше їх – у Західній Україні (2,5%). Щоправда, чимало мовознавців стверджують, що дані інституту суттєво занижені, а ці цифри показують лише кількість тих, хто визнає факт своєї малограмотності, а реальна кількість тих, хто говорить і пише суржиком, – на порядок більша. І, що ще плачевніше, чимало цих суржикомовців вважають, що спілкуються грамотно, й вірять, що, коли кажуть «алівєц», то в цей момент розмовляють російською, а коли «встрічаються», то – українською.

Якщо говорити про те, хто найбільше грішить суржиком, то фахівці Київського міжнародного інституту соціології та мовознавці у своїй оцінці одностайні: головні носії змішаної мови – вихідці із сіл. Працює «миномазайлівська» схема: переїжджаючи в міста, особливо мегаполіси, люди, щоб почуватися і виглядати «своїми», раптом починають вживати російські слова, хоча їхня фонетика залишається українською.

Суржик – суміш, схрещення української та російської лексики, синтаксису, фонетики. У словнику Бориса Грінченка зафіксовано два значення цього слова, аж ніяк не пов’язані з мовною проблемою. Перше – це змішаний хліб або мука з пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса тощо. А друге – людина змішаної раси. Першопричиною виникнення суржику в Україні був вплив церковнослов’янської мови на наше духовне життя. Мова творів української середньовічної літератури була далекою від тієї, якою розмовляли люди в селах і хуторах. Навіть у Котляревського є чимало слів і мовних форм, які сьогодні можна вважати суржиком, тому Пантелеймон Куліш закидав авторові «Енеїди» приниження української мови. В Галичині москвофіли у своїх друкованих виданнях запроваджували «язичіє» – штучну мішанину церковнослов’янської, російської, української, польської лексики. Також прості люди здавна розмовляли суржиком на прикордонних територіях, але справжня мовна пошесть почалася у минулому столітті, коли почалася масова міграція сільського населення спочатку у східні індустріальні райони, а згодом і в інші міста України. Щоб не почуватися «селюками», новоявлені міщани цуралися «мужицьких» коренів, намагалися розмовляти «по-панськи», калічили рідну мову, так і не засвоївши мову російську. Радіо й телебачення, кіно, газети й журнали чужою мовою робили свою чорну справу – творили міф про єдиний радянський народ, який повинен був розмовляти єдиною мовою, зрозуміло, якою. Та «єдиний» народ розпався, єдиної мови не вийшло, натомість в Україні запанував суржик, який сьогодні лише зміцнює свої позиції у мовному просторі. Метастази цього лиха розповзлися по всіх регіонах України. Галичина не стала щасливим винятком. А так зване російськомовне населення сходу і півдня насправді розмовляє мовою, вельми далекою від мови Пушкіна чи Тургенєва. Таку псевдоросійську мову Куліш назвав би «кабацкой речью». Суржик проник і в наддніпрянські, подільські, волинські села... Дехто виправдовує існування суржику, мовляв, – це фактична мова нашого народу сьогодні. Але куди ми зайдемо з такою «мовою»? Минуть десятиліття, і незрозумілим стане «Кобзар» Тараса Шевченка. Чи не доведеться нашим далеким нащадкам перекладати його суржиком?

Не варто плутати суржик із іноземними словами, що прижилися у тій чи іншій мові. «Козак», «майдан» – слова тюркського походження. Та й «комп’ютер» чи «плеєр» мають далеко не українське походження. Але від суржику вони відрізняються коректністю свого використання та тим, що слова у розмові не ламаються і не перекручуються, як це робиться, до прикладу, у фразі: «мене лучче понімає», «на свіжім воздуху» тощо.

 

До речі…

Свій суржик існує в багатьох мовах в багатьох країнах світу. В білоруській мові це явище отримало назву «трасянка». У канадському варіанті французької мови – жуаль, поширений у провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови. На Ямайці частина населення говорить на місцевому варіанті англійської з домішками мов західної Африки – патва. У Ніґерії є «ніґерійський піджин» (спрощена англійська із запозиченнями з мовйоруба й іґбо). У США подібне мовне явище – суміш іспанської та англійської, якою спілкуються вихідці з Латинської Америки – називають «спенґліш» (англ. Spanglish, утворене від англійської назви двох мов Spanish і English).

На що ми перетворили рідну мову?

Середа, 11 червня 2014, 05:28

Якщо мова – це дім нашого буття, то треба просто прислухатися до голосів довкола, і можна зрозуміти, чим живе наше покоління. Раптом помічаєш, що в дійсність, тобто мову, непомітно змінюючи нас самих, увійшли пофігізм і облом, а також відаки та мабілки, з’явилися юзери і чайники, сисадміни і хакери, які однаково лають галіму вінду, ми стали стібатися, тусуватися, нам забивають баки чи то женуть фуфло.

Жаргон (сленг) став всюдисущим: його чути в рекламі, публічному мовленні, він уже не дивує у ЗМІ чи художній літературі. Особливо ж він поширився серед інтернет-користувачів.

Ну і не можливо не згадати банальну нецензурщину, яку чути одночасно і за столом на кухні, і в буфетах Верховної Ради.

Словом, не здивуюся, якщо через якийсь десяток років старше покоління українців уже не буде розуміти своїх дітей і внуків, бо ті розмовлятимуть лише їм зрозумілою мовою.

То що ж з нами відбувається? Чому ми так себе знищуємо?

«Не плужи! Глянь, яка тьолка в модному прикиді!»

Знайома якось розповідала, як одного дня її дев’ятирічний син прийшов зі школи і запитав: «Мамо, і що ти «мутиш»?».

Оля якраз готувала обід… Почуте збило її з пантелику. «У цей момент я подумала: здається, мій син уже виріс», – пригадує вона. Шкільний сленг – мова сучасних дітей, який відображає їхнє життя та проблеми. Іноді дорослі навіть не здогадуються, про що «базарять» (вибачте, говорять) їхні діти.

Кілька років тому я зайшов до своєї шкільної альма-матер. «Карочє, дай скатати домашку», – верещав на весь коридор старшокласник. «Кера пінитися буде» (переклад: «Дай списати домашнє завдання. Класний керівник буде незадоволена»)… «Ну, що ти гониш» («кажеш неправду»), – чулося на іншому кінці коридору… «Ти що, припух»? («ти розумієш, що ти кажеш?»)... Батьки напевно часто чують такі слова від своїх дітей... А ті, своєю чергою, вміють «грузити» – «мало не покажеться» (тобто «багато говорити»)…

Пригадую, у середині 90-х, коли автор цих рядків був ще школярем, сленг якраз набирав обертів… «Шпора» (шпаргалка), «врубитися» (зрозуміти), «засипатися» (не скласти іспитів), «хавати» (їсти), «лахати» (сміятися), «шкари» (взуття), модний «прикид» (гарний одяг). «Тьолка», «мєтьолка», «мочалка» (дівчина). Останнє, до речі, було доволі образливо чути порядній дівчині… «Перець» (хлопець), «шнурки», «соски» або «школота» (малолітки), «предки» (батьки) або «предки в стаканє» (батьки вдома) – це справжній шедевр! Обійтися без цих майже «крилатих висловів» було неможливо… Пам’ятаю, однокласники завжди ходили тільки на «стрєлку» (зустріч). Там вони «приколювалися» (жартували). А якщо якась дівчина їм не подобалася, зазвичай казали: «Стрьомна»… Ці слова «живуть» дотепер. Є, звичайно, слова більш-менш зрозумілі, але є перли, які ще потрібно розшифрувати. Чимало сленгів українці запозичили в американців: «мен» (чоловік), «мані» (гроші), «піпл» (люди)… «Заходжу на «флет», а там «мен» з крутим «хаєром» (переклад: «заходжу у квартиру, а там чоловік із гарною зачіскою»)…

Є професійні сленги, і не лише кримінальні, їх часто використовують у спілкуванні, наприклад, комп’ютерники. «Хом’ячок» (комп’ютерна мишка), «дрова» (комп’ютер) або «комп», «сидюк» (СD-диск), «маг» (магнітофон) тощо. У журналістів – «песик» (малесенький матеріал), «стенд ап» (пряма мова тележурналіста), «підвал» (матеріал внизу газетної сторінки), «ковбаса» (вузька колонка битого тексту). Знайома розповідала, що її дочка-восьмикласниця, якщо їй щось не подобається, завжди каже: «Мене це «харить»… Коли пані Оксана повторює за дочкою це слово, її аж «плющить» («розпирає зсередини»).

 

Що кажуть психологи?

Сленг – це субкультура підлітків, розпізнавальні знаки – їх має кожне покоління. Це нормальне явище. Але якщо сленг переходить у ненормативну лексику, нецензурщину, тоді це небезпечно, бо зазвичай усе це переростає в відвертий криміналітет.

Нецензурна культура українських політиків

Коли дeпyтата-регіонала Ярослава Сухого (колишнього голови Тернопільської ОДА) журналісти попросили прокоментувати дослідження однієї громадської організації на тему, скільки коштує «Майдан» на підтримку коаліції ПР, комуністів і Литвина, той відповів, що не «их собачье дело» знати, за що стояли люди. І смачно додав в телекамери про главу цієї організації: «Козел!» Сухий – любитель жорстких виразів – лише крапля в морі хамства української політики. Останнім часом усе частіше звучать взаємні образи, нецензурна лайка. Блокування парламентської трибуни і будівель установ, бійки, завивання сирен і мегафонів – далеко не повний перелік прийомів з арсеналу політичних хуліганів.

Експерти констатують, що непарламентські методи спілкування стають дедалі популярнішими і приводять, зрештою, до неефективності влади: практично у кожного політика накопичилися образи на його опонентів.

Крім того, пересічні громадяни заражаються від своїх кумирів цинічністю і безкультур’ям. «Значній частині електорату хуліганська поведінка політиків навіть подобається, – говорить політолог Вадим Карасьов. – Проте це знижує політичну культуру виборців і визначає їх голосування за політиків-хуліганів на виборах. Коло замикається».

Політхами

«Он не мужик, он импотент!.. Я стою не 12 миллионов, a 120 миллиардов!» – кричала Сюзанна Станік, суддя Конституційного Суду, завдаючи удару по обличчю бютівця Михайла Волинця. Це відбулося 18 квітня 2007-го поблизу будівлі КС під час колотнечі міліції і депутатів від опозиції. За словами Волинця, Станік сама підійшла до нього, обхопила його голову руками і почала крутити. Від неї відгонило алкоголем, вона навмисне голосно кричала, щоб до місця події збіглися телерепортери.

Цей випадок став свого роду символом нової епохи. Подібні ексцеси перестали бути незвичним явищем у практиці українських політиків. Тепер цього не соромляться навіть судді, які повинні всі слова оцінювати з погляду їх доказовості і юридичної бездоганності.

 

Матюклива «свіжина»

Хтозна, можливо б цієї теми ми і не торкалися, якби не минулотижневий парламентський конфуз, що трапився з лідером ВО «Свобода» Олегом Тягнибоком.

Нагадаємо: під час засідання Верховної Ради України лідер свободівської фракції вилаявся прямо в мікрофон, і це почув весь зал Ради. Тягнибок голосно сказав: «Пі…дуйте звідси, бл…дь». Після цього віце-спікер ВР Руслан Кошулинський оголосив, що біля мікрофона Тягнибок: «Олег Тягнибок. Всеукраїнське об'єднання «Свобода», розпочав свій виступ головний свободівець».

Превед, медвед!

або Про те, як спілкуються наші діти в Інтернеті

Із появою Інтернету в людства з’явилися надзвичайні можливості для спілкування і самовираження. Всесвітнє павутиння об’єднує політиків і вчених, бізнесменів і митців, сором’язливих підлітків і нудьгуючих секретарок і багатьох, багатьох інших. Одні шукають поради, інші намагаються заявити про себе, треті просто гають час...

Віртуальний світ анонімний і безмежний. Кожен може бути в ньому Богом і демоном, причому одночасно. Змінюючи «ніки» (імена), одна й та сама людина дробиться на десятки віртуальних істот. Під маскою ви можете дозволити собі як максимальну відвертість, так і найфантастичніші вигадки. Можете до нескінченності змінювати своє ім’я, стать, вік і зовнішність, вигадувати неіснуючі подробиці своєї біографії, відстоювати полярно протилежні істини і навіть сперечатися до хрипоти із самим собою. Головне – не забувати, що це лише гра...

Народ зі спільними інтересами та/або світоглядом утворює віртуальні спільноти. На відміну від реальних об’єднань, у них від тебе не вимагатимуть зберігати вірність якимось там завітам і не працювати на благо конкурентів. Змінюючи світи, ти з легкістю можеш змінювати переконання, «приміряючи» на себе ту або іншу машкару й обираючи найкомфортнішу. Однак, перебуваючи у спільноті, будь ласкавий, дотримуйся її правил і… спілкуйся відповідно...

Серед «мешканців» пострадянського Інтернет-простору особливо виокремлюється спільнота «падонків», яка голосно заявила про себе на початку ХХІ століття. І хоча пік їхньої популярності, схоже, минув, армія небайдужих до «віртуальних хуліганів» залишається досить численною. Одні «падонками» дуже цікавляться, вбачаючи в них елемент сучасної культури. Інші прирівнюють «падонську» творчість до написів на парканах і презирливо плюють у їхній бік. Треті також плюються, але для вигляду, а самі, хихочучи нишком, скачують із Udaff.com чергову історію або картинку...

Що ж таке «падонство»? Невігластво, з якого зробили культ, чи новий ступінь свободи? А може, історична закономірність?

Удафф і його команда

Люди, які не симпатизують «падонкам», дорікають їм у засмічуванні й перекручуванні «великого и могучего…». А мало обізнані з історією цієї спільноти називають їхні словесні вибрики «пустощами безграмотної шпани». Проте такі висновки є як мінімум недалекоглядними.

В історії «падонків», як водиться, спочатку було слово. Точніше, гра в слова, що захопила групку російськомовних ентузіастів. Були це добродії досить кмітливі, освічені й успішні: рекламісти, програмісти, журналісти, літератори...

Передумов для виникнення їхньої гротескної «албанської» мови було кілька. По-перше, тексти, розміщені в Інтернеті, рясніють орфографічними помилками, часом досить кумедними. Мережовики, вони, знаєте, не завжди полюбляли уроки літератури... Загалом, мережева безграмотність стала поживним ґрунтом для пародій. По-друге, на багатьох сайтах, у чатах і на форумах жорстко обмежувалося вживання ненормативної лексики. А вживати все одно хотілося. Тому «народні умільці» викручувалися як могли: скорочували слова, замінювали в них літери тощо. Ну і, по-третє, усілякі там смайлики й емотикони не змогли цілком задовольнити потребу народу в більш емоційному висловленні своїх почуттів – ось тоді й виникли нові «перевернуті» слова...

Креативні «падонки» не просто вигадали мову, а й почали творити нею. Піонером, монстром і стовпом «антилітературної» творчості став російський сайт Udaff.com. Започаткував його пітерець Дмитро Соколовський на прізвисько Удав, електрик за професією і письменник за покликанням.

Що являє собою ресурс Удаффа? Хто був, той знає, а тому, хто не був, поясню: за формою це картинки, тексти («креатифф») і коментарі до них, за змістом – «чорнуха», матюки, «туалетний» гумор, шовіністичні випади, і все це викладено перекрученою до невпізнанності російською мовою. Це на перший погляд.

Спектр тем «падонських» текстів необмежений: що в кого болить, той про те й гомонить. Багато рядків присвячено сексу, «жореву» і згубним звичкам. Та загалом «падонки» своєрідно реагують на все, що відбувається у суспільстві: політичні, спортивні події, новинки техніки, нові фільми і серіали, книги й музику, розваги і багато іншого. Якість текстів дуже різна: трапляються серед них і відверто графоманські, і страшенно кумедні, і філософські. Причому якщо написати те ж саме, але без «ашыбок» і матюків, можуть вийти цілком літературні речі. Та робити цього не варто, бо тоді вони втратять гостроту, сенс і присмак протесту. Неможливо ж переписати п’єси Подерв’янського в «легкому», адаптованому варіанті...

«Аффтары» не просто безграмотні – вони безграмотні демонстративно і підкреслено. Неписьменність доведено до гротеску. Помилки робляться там, де можна і навіть де не можна. «Падонки» переважно «пишуть як чують» («йаду», «пруцца», «жывотное»), та якщо фонетичне написання є нормою, спотворюють його навмисно («зачот», «сотона», «креатифф»). Умисне перекручування слова – теж елемент творчості, спроба переробити слово, довести до абсурду, надати йому нового звучання, нового емоційного відтінку й нового значення – або анти-значення. Навіть нецензурні вислови у «падонків» спотворюються настільки, що постають у комічному вигляді, втрачаючи частину негативного заряду.

Знову психологія

Чим приваблює «падонський» стиль? Тим, що усуває перешкоди. У «падонка» немає заборонених тем і заборонених слів. «Креатифф» і розкріпачення – ось що головне. «Албанською» мовою можна без будь-яких комплексів говорити про сексуальні збочення, пияцтво, наркотики та інші аспекти темного боку нашого життя. Причому говорити з гумором, із позицій власного досвіду і навіть із певним відтінком погорди. Чи снилося таке «офіційній» літературі?

Погляд «падонків» на світ різко негативний і дуже іронічний (увесь світ – лайно і ми в ньому – падонки), що характерно для підліткового максималізму. Найчастіше «падонки» не винаходять нових ідей – просто епатажно висловлюють своє ставлення до дійсності. За своєю хуліганською сутністю вони близькі до панків (до речі, слово «панк» у перекладі означає саме «покидьок»!). Ці циніки, нігілісти й анархісти від середини 70-х епатують народ своїми витівками та провокуючою зовнішністю. Проте не кожен насмілиться вийти на вулицю в ланцюгах і булавках, із яскравим «ірокезом» на голові й висловити своє «фе», наприклад, уряду. Інша річ – віртуальний світ. «Падонок» у ньому невпізнанний і безкарний, тому робить, що хоче. Його «смертельна» зброя – уміння гратися словами і залізна впевненість у власній правоті. О, якби ж то всі війни велися на форумах!.. Бо все-таки, як на мене, краще побути «падонком» у віртуальному світі, ніж «мочити у сортирах» інакомислячих у світі реальному. Головне – пам’ятати, що крім «падонського» віртуального простору, є ще простір реальний, де треба вчитися бути людиною.

Підготував Адам Стрижнюк

Путін, Донбас і Україна – комусь із цих трьох скоро доведеться програти

Вівторок, 03 червня 2014, 10:35

Існують речі, проти яких безсилі навіть найвидатніші історичні діячі.

До таких речей, зокрема, належать закони економіки і закони розвитку суспільства.

Ще нікому, ніде і ніколи не вдавалося їх обійти. Свіжий і наочний приклад – Віктор Янукович.

Не судилося стати винятком і Путіну.

При всіх зовнішніх відмінностях путінської Росії та СРСР, у них є одна фундаментальна подібність, що визначає ідентичний фінал – економіка є заручницею ідеології.

І якщо величезні природні ресурси могли розтягнути агонію путінського правління в Росії ще років на 20, то українська авантюра має всі шанси спресувати цей відрізок в рази.

Вже зараз очевидно, що навіть відверто локальні успіхи Путіна досягаються незрівнянно високою ціною.

Чого досягнуто? Ну, окупований Крим – але втрачено навіть у максимально лояльній області замість тижня місяць часу.

На короткий час суттєво зріс рейтинг. Але на весь час суттєво зросли фінансові витрати.

На час дестабілізована ситуація на сході України. Однак вирішальної переваги немає. І це при тому, що:

а) українська влада діяла і діє, м’яко кажучи, не завжди професійно;

б) Путіну відверто підіграє дуже впливова в Донбасі і дуже заможна місцева еліта;

в) у Донецькій і Луганській областях в кілька разів, у порівнянні з іншими областями, вищий рівень підтримки Росії з боку місцевого населення, що доходить до вагомих 30%.

Чим заплатив Путін за ці «успіхи»?

По-перше, Росія втратила імідж респектабельності та передбачуваності – основу інвестиційної привабливості.

Вже втрачені сотні мільярдів доларів.

По-друге, Захід почав діяти проти Росії єдиною і досить згуртованою командою.

Надії на нову «мюнхенську змову» виявилися безпідставними. У 1938-му Заходу потрібен був сильний агресивний Гітлер, якого планували направити на СРСР для взаємного знищення. Ось чому Гітлеру негласно сприяли і з легкістю «злили» Чехословаччину. Сталін, до речі, робив те ж, але в протилежному напрямку.

Зараз Заходу абсолютно не потрібен сильний агресивний Путін. До того ж, Англія, Франція і інші вже добре знають, чим можуть закінчитися подібні ігри.

По-третє, Європа почала інтенсивно вирішувати питання ліквідації залежності від російського газу. При таких зусиллях це завдання буде вирішено протягом найближчих декількох років.

По-четверте, Європа активно підключилася до вирішення ключового для української економіки газового питання. Внаслідок чого можливості російського газового шантажу України колосально зменшаться.

По-п’яте, відсутність відкритої військової підтримки Захід компенсував досить вражаючою фінансовою підтримкою України. А це звело до мінімуму надію обрушити за допомогою конфлікту слабку українську економіку.

По-шосте, з наступних поколінь українців зняті зобов’язання по Чорноморському флоту в Криму. Вже в 2017-му це Україні дуже і дуже знадобиться!

По-сьоме, величезна кількість українців отримали більш ніж переконливу відповідь на питання «навіщо Україні потрібен вступ до НАТО?»

Путін явно пробуксовує. І це в Донбасі, в максимально сприятливих для нього умовах.

У стратегічному плані свою українську партію Путін вже програв. Максимум, чого він зможе добитися – це кілька тактичних піррових перемог. А от як йому бути з Росією?

Любителям модних зараз історичних аналогій варто звернути увагу на паралель, яка дійсно має глибоку схожість з нинішньою ситуацією: у 1914-му влада Росії щосили нагнітала патріотичну ейфорію «За веру, царя и Отечество!». І знаменита «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой» була написана саме в той період. Влада царя була непорушною. А вже в 1917-му скинули царя, незабаром до влади прийшли більшовики, а Отєчєство, втративши території Польщі та Фінляндії, занурилося в криваву безодню громадянської війни... Чи не те ж саме чекає Путіна?

Загальноприйнято вважати, що Путіним керує маніакальне прагнення увійти в історію в якості нового «собирателя земель русских».

Проте порівняння можливих досягнень в українській кампанії і реальних наслідків дає вагомий привід припустити, що вказаний фактор навряд чи є домінуючим.

Вже хоча б тому, що дії Путіна мають набагато більше шансів забезпечити йому не стільки історичний імідж «собирателя», скільки клеймо «гробовщика государства российского».

Навряд чи ВВП настільки втратив зв’язок з реальністю, щоб не бачити очевидного. Тому логічно припустити, що насправді для нього ключовими є інші мотивації.

А саме: Путін пішов ва-банк не заради іміджу, а заради збереження своєї влади, як би парадоксально це зараз не звучало.

А в Росії втратити владу – значить втратити все.

Саме українська революція – другий Майдан – створила абсолютно реальні загрози владі Путіна. І ланцюжок тут дуже простий.

Якщо Україна не декларативно, а реально запровадить у себе основні європейські правила і механізми – масштабна корупція і крадіжки стануть неможливими – десятки, сотні мільярдів доларів підуть не на золоті батони, а в реальну економіку, то неминуче і відчутно зросте рівень доходів, зарплат і пенсій населення.

Простіше кажучи, з європейськими механізмами українці стануть жити набагато краще за росіян. Причому при грамотному державному менеджменті ця тенденція може виразно проявитися вже через 3-4 роки.

Чим це загрожує Путіну?

Почнемо з того, що дуже багато громадян Росії перестануть вважати свій рівень життя прийнятним.

Українці – зовсім поруч. В Україні дуже багато росіян. Тому й порівнювати себе з росіянами – громадянами України – будуть в першу чергу. Заможне життя шведів і німців росіяни Путіну пробачать. А ось заможне життя Донбасу, Одеси, Дніпропетровська, Харкова – навряд чи.

І рівень підтримки нинішньої російської влади швидко може опуститися нижче критичної межі.

Далі. Якщо українці підуть відмінним від Росії шляхом і досягнуть при цьому набагато кращих результатів в плані добробуту пересічних громадян, обов’язково буде поставлена під сумнів правильність нинішньої російської економічної та політичної стратегії, яка, стараннями кремлівської пропаганди, тісно прив’язана до імені Путіна.

Провал іміджу мудрого правителя-стратега несе набагато більшу небезпеку для владних перспектив Путіна, ніж провал іміджу «собирателя земель».

Тому в нього спрацювала логіка радянського директора промтоварної бази: щоб приховати крадіжку перед майбутньою ревізією, потрібно влаштувати пожежу. А оскільки крадіжка було більш ніж масштабною, то й пожежа мусить бути відповідною.

Роздуваючи криваву пожежу в Україну, Путін готує собі алібі: мовляв, у мене була геніальна стратегія розвитку Росії, але кляті американці руками «бендеровцев» все зіпсували!

Путін намагається врятувати себе ціною Росії.

Тому його дії в Україні обумовлені не стільки далекосяжним стратегічним планом, скільки набором імпульсивних дій, які об’єднує одне сильне бажання – «не позволить любой ценой!».

Зараз Путіну не потрібна Україна в складі Росії. Путіну потрібна самостійна слабка Україна під протекторатом Росії. Ідеальний варіант – Україна в Митному союзі. Цілком прийнятний – де-факто автономні Схід і Південь України під протекторатом Росії.

Але чи зможе він цього досягти, якщо всі «перемоги» даються йому такою важкою ціною?

По суті, Путін зараз перебуває в пастці, в яку сам себе загнав. На відкриту агресію проти України він уже не наважиться, бо знає, що економіка Росії цього не витримає. Тому єдине, що залишається – це посилати чеченських бойовиків воювати на українському Сході і таким чином підривати економічну стабільність Донбасу. А це означає одне: колись-таки та й увірветься терпець і нашим східнякам. І аж тоді ми нарешті побачимо черговий Майдан, тільки цього разу донбаський. А кожен Майдан, як відомо, це переродження людей, це – формування патріотів України.

Що ж, настає той час, коли жителі ще донедавна проросійського Донбасу в найближчій перспективі можуть стати патріотами своєї країни. Чи могли б ми про це мріяти ще рік тому? Тому «велика подяка» Володимиру Путіну за всі його «старання».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Дорогий наш випускний. Дуже дорогий

Вівторок, 03 червня 2014, 10:29

Переглядаю світлини з випускного вечора своїх батьків: простота, білий колір, скромність, дитяча наївність… Чого зовсім не скажеш про сучасні бали, які перетворились на модне шоу, справжню «показуху» під девізом: «хто виглядатиме краще і дорожче». Мода – пані вередлива та капризна. А ось випускний бал – це своєрідний синтез моди і звичаїв. Традиційно мусять бути гарна сукня, зачіска, букет, а вже якими вони будуть, якої форми, кольору, фасону, визначає мода і… фінансові статки батьків.

Загальновизнана річ: випускник у сім’ї – дороге задоволення. Недарма в народі кажуть: «Малі діти – малі проблеми…». До фінансових проблем з випускним вечором слід додати й інші витрати: репетитори, іспити, вступ…

 

Сукня за ціною піврічної зарплати

Шкільного випускного чекають всі: хто з радістю, хто з легким сумом, а хто з нетерпінням. Для учнів цей день асоціюється з довгоочікуваними атестатами про повну середню освіту, для вчителів – із прощанням з вихованцями, а для татусів та матусь – із веселою гулянкою в кафе чи ресторані…

– Практика засвідчує, що зібрати дівчину на випускний бал обходиться значно дорожче, ніж хлопця, – наголошує продавець салону вечірнього вбрання Наталя. – Ціни, звичайно, варіюються: можна знайти непогані платтячка і за 1500 гривень, а можна й за 5000. Якщо є гроші і бажання, сума спокійно піднімається до позначки з чотирма нулями. Якщо «фінанси співають романси», то можна трохи заощадити, придбавши тканину і замовивши наряд у кравчині. Але знову ж таки, тут все залежить від того, яке сукно ви візьмете, і хто шитиме вбрання.

На ринку ціни на одяг для випускників трохи нижчі. Зокрема, костюм для юнака можна купити за 700-800 гривень, сарафан для дівчини – за 800-900. Проте далеко не всі Попелюшки мають бажання позувати перед фотокамерами в дешевій одежі…

– Не хочу в такий знаменний день одягати ширпотреб, – ділиться думками одинадцятикласниця Вікторія. – Звичайно, грошей на сукню «від кутюр» у нас із мамою немає, але ми вже замовили плаття у хорошої. Декому з однокласниць наряди привезуть із Польщі, комусь з Італії. Знаю, що багато хто братиме одяг у прокатних пунктах, декілька подруг замовляли стильні сукні через Інтернет.

Недешеві «дрібниці»

Крім костюма або сукні випускникам потрібно подумати ще й про чимало аксесуарів, зокрема, про взуття, сережки, ланцюжки…

Скажімо, вартість сорочки коливається від 120 до 300 гривень. Краватка у середньому коштує 50 гривень. Продають також набір – жилет і краватка разом. Коштує такий наряд 250 гривень. Чоловічі туфлі «тягнуть» на 250-800 грн., жіночі молодіжні босоніжки – 200-600 грн. Окремі продавці, правда, збувають минулорічний товар і дешевше.

– Якщо для хлопців зазвичай купують чорне взуття, то дівчата надають перевагу яскравим барвам. Саме через «брендовість» кольору ціна товару може бути вдвічі вищою, – коментує власник однієї із взуттєвих крамниць Тернополя.

Та це ще далеко не все! Прикраси – якщо взяти біжутерію, то обійдуться у 200 грн., срібло – 1000 грн., золото – 5000-6000 грн.

Окрему суму потрібно також виділити на похід до перукарні та салону краси. Вартість вечірньої нескладної зачіски на середню довжину волосся стартує від 150 гривень. Макіяж – 150-200 грн., манікюр – 200 грн., але якщо ще врахувати послуги солярію (а ними за статистикою користуються близько 40% випускниць), то додайте ще 120-180 грн.

Фото на згадку і ніч у кафе

Практично усі випускники звертаються до професійних фотографів та операторів. Коштують їхні послуги по-різному. Деякі погоджуються працювати за 100 гривень за годину, дехто – за 400. Однак найчастіше батьки наймають фотографа на добу – від ранку до ранку. Така робота обходиться в середньому за 3 000 гривень. Окремо – потрібно розраховуватись за альбоми (від 200 гривень і більше) та за запис світлин на диск. Що ж стосується відео – «операторський сервіс» теж достатньо дороге задоволення і вартує 3000 – 4500 грн.

Наступне важливе питання: де буде проходити випускний вечір після закінчення урочистої частини. Раніше випускники часто залишалися в стінах рідної «альма-матер», а столи накривали прямо в актових або спортивних залах. Зараз же, як правило, батьки орендують кафе і замовляють тамаду. Ціна такого задоволення – 150-300 грн. з людини.

Отже, свято прощання зі школою обходиться у майже тримісячний бюджет середньостатистичної сім’ї. Мало це чи багато? Звісно, витрати немалі, але така подія цього варта. На все життя у пам’яті залишиться радісно-тужливий спогад про останній вечір, який ви провели разом із однокласниками. І як би ви не присягались у вірності шкільній дружбі, як би не клялись підтримувати класні традиції, доросле життя розставить свої розділові знаки. З’являться нові друзі, нові інтереси, і через кілька років ви зустрічатиметесь зі шкільними друзями хіба що в Інтернеті. Тож таки варто насолодитися сповна цією прощальною шкільною вечіркою.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Як провести незабутній вечір у Тернополі

Четвер, 29 травня 2014, 18:39

Вже традиційно у Тернопільській обласній філармонії проходять вечори європейської класичної музики. Днями мала можливість побувати на чудовому концерті чеської музики, спеціальним гостем якого був київський віолончеліст Олександр Пірієв. Цінителі благородної музики мали можливість насолодитись неперевершеними композиціями знаних класиків. У програмі звучали твори чеських композиторів Антоніна Дворжака та Бедржиха Сметана. Не назву себе справжнім поціновувачем музичного мистецтва, швидше - любителем. Зізнаюсь, вперше в житті побувала на концерті у нашій рідній філармонії. Мені доводилось бувати на різних музичних вечорах, перформенсах, експериментальних виступах в різноманітних клубах та арт-закладах. Коли ж почула як грає скрипка, віолончель, контрабас, флейта, труба та багато інших інструментів, ніби наново народилась на світ. Дивлячись на сцену, бачиш не просто колектив, а живий організм.  Того вечора я забула про усі біди на світі. Неймовірне живе звучання інструментів підхопило хвилею душевності, зачепило найтендітніші людські переживання. Сидячи у залі насолоджувалась не лише неймовірним звучанням оркестру, але й прекрасною атмосферою.

Здивував лиш один нюанс – на пів пустий зал…

 Оксана Ратушняк

 

Homo Soveticus: як українські батьки воюють із дітьми за своє минуле

Четвер, 15 травня 2014, 07:47

Не знаю, як вас, але мене за останні три з гаком місяці найбільше вбивають емоційні гойдалки: то «все погано», то «ура, в атаку!». То затишшя, то знову вперед. Нас б’ють. Потім ми відбиваємося. Знову тиша. Потім ми йдемо в атаку, але «відгрібаємо». І знову вперед. Переговори. Злість. Відчай. Вперед! Ні, зачекаємо. Переговори. Тільки в атаку! Ні! Стояти! Нас вбивають. Ми вбиваємо. Ми втікаємо. Вони втікають. Вони розбігаються, розлітаються. Вони повертаються. Сердимося. Заспокоюємося. Війна. Велика війна. Світова війна. Ні, все обійдеться. Ні, зараз буде теракт. Спокійно, все оk. Ой лишенько, танки! Де мій закордонний паспорт?! Де мій військовий квиток!? Сьогодні вночі вони прийдуть. Нерви на межі. Горілка скінчилася. Упаковка від таблеток порожня. Вторгнення? Ні! Що таке? Чому ні? Відходять? Не може бути... відходять...

Вже не перший місяць ми говоримо собі: «нехай це все вже нарешті закінчиться», і тут же самі себе виправляємо: «але тільки тоді, коли відстоїмо своє».

Особисто у мене від нервової системи залишилася тільки її назва. Та чи в мене одного?

Що мають казати, наприклад, ті молоді люди, які цьогоріч закінчують школу і планували поступати на навчання в вітчизняні університети? Я вже навіть не кажу про молодих кримчан, у яких була ця мрія, а загалом про нашу молодь, в якому б селі, селищі, місті чи обласному центрі вона не проживала.

Пам’ятаєте славнозвісне передвиборче гасло однієї з кандидаток: «У мене є мрія…»? Так от, Путін і його прихильники в Україні зараз забирають мрії у десятків тисяч молодих українців. По суті, йде війна не за територію, не за мову і навіть не за гроші. Війна йде за… минуле.

Те минуле, яке доживає свої останні часи, вперто вчепилося зубами за наше майбутнє і не відпускає. Зрештою, якщо глибше вникнути у все те, що ми зараз спостерігаємо на просторах рідної держави, виявиться, що це навіть не Путін воює з Україною, що це… наші батьки/діди воюють із нами – молодими українцями. Причому не всіма, бо навіть серед молоді чимало таких, хто досі живуть не своїм минулим, а отже й не своїм життям.

Ностальгія…

Загалом проблема «батьків і дітей», їх діалогічного нерозуміння, а інколи й роз’єднаності – не нова і спостерігається вона не лише у нас, а й у Європі і Штатах. Однак нам у цьому плані по-особливому «пощастило»: бо якщо в Європі чи Штатах батьки з дітьми воюють за більшу (діти) чи меншу (батьки) міру економічних свобод для молодого покоління, то в Україні (як і в Росії, зрештою) боротьба відбувається на тлі загостреної ностальгії за радянським совком з дешевою ковбасою за 2,20. І оскільки ця абсурдна ідея має своїх палких поборників навіть у патріотичному Тернополі – неодноразово чув і від своїх батьків, що, мовляв, «таки за Союзу було легше» – саме тому ми так довго «возимося» з сепаратистами на Сході і так легко й без бою здаємо Крим. Бо хоч назовні ми всіма руками й ногами нібито за незалежну Україну і якнайшвидше входження її в європейські структури, і все ж глибоко в душі настільки заражені вірусом совковості, що це не дозволяє нам остаточно перерізати будь-які зв’язки з минулим.

– Одного разу я поскаржилася своїй подрузі-киянці, що останнім часом втратила взаєморозуміння зі своїми батьками, – згадує у «Дзеркалі тижня» російська журналістка Олена Раскіна. – Зовсім не можу розмовляти з ними на суспільні та політичні теми. Не знаходжу не тільки спільної мови, а й точок дотику. На що подруга мені відповіла: «Коли я своїй мамі ще в грудні телефоном, задихаючись від жаху, розповідала, як били кийками дівчинку в переході метро, вона сказала: «А навіщо вона пішла на той Майдан?». І я раптом так чітко згадала своє дитинство. Бувало, щойно на щось поскаржишся, у відповідь від мами чуєш: «А навіщо ти туди пішла (зробила, сказала)? Сама винна!». Не роби, не думай, не дихай, не живи... А ще голосно не смійся й не плач. Тобто не відчувай. Не проявляй себе ніяк. Мені здається, я почасти так і живу з цією материнською установкою. І тільки тепер, після наведеної її фрази, я це раптом згадала й усвідомила. А з приводу подій у країні всіма силами відмовляюся розмовляти з родичами. Боюся, скажуть щось – і я їх більше не зможу ні любити, ні поважати. Тому так і відповідаю: я не можу цього обговорювати. Хай розуміють, як хочуть».

«Не роби зайвого» – це цілком радянський підхід. Не говорити, не протестувати, не діяти, не жити. Тільки всім серцем «слухати музику революції» та «мудрі слова радянських лідерів». Решта – буржуазні свободи і свобода слова – нам «не потрібні». Тепер багато «батьків» тягнуть своїх дітей саме в таке життя – тихе, безсловесне, рабське. Таке життя здається їм прекрасним, ідеальним.

Пригадую, як якось сусідка попросила мене при нагоді заплатити їй за воду та електроенергію, бо їй важко ходити.

– Та що мені важко, – думаю, – звісно, заплачу. Тим більше, давно я не бував на пошті: то родичі заплатять за послуги, то я через Інтернет оплачу. Одним словом, пішов. Заходжу у відділення зв’язку, а там людей – тьма. Запитую, чому стоїть так багато народу і в одній черзі, якщо працюючих віконечок аж три. За мить чую відповідь від однієї пані – мовою наших північних сусідів – що тут одна черга. Але це ж повний нонсенс, – кажу, – одні люди пенсію отримують, інші за комунальні послуги сплачують, однієї черги в принципі бути не може. Мовчанка.

Стою 5 хвилин, 10 хвилин і знову ввічливо запитую, чому черга одна, якщо віконечок три. Згадувана іншомовна пані знову ж таки починає мені казати, що тут одна черга і крапка.

Нерви у мене не витримують і я починаю з’ясовувати, чому людина, яка стоїть у черзі до віконечка за пенсією, керує навіть тими, хто по пенсію не прийшов?

Думав, що люди, які стояли поруч, трохи адекватніші за неї, але ні. На жаль, помилився. Решта бабусь і дідусів почали захищати іншомовну панянку, промовляючи, цитую: «Дивись, який розумний знайшовся! Ми вже тут годину стоїмо, тут одна черга і все!».

Словом, СРСР помер – хай живе СРСР!

І ось зараз у мене виникає цілком резонне запитання: як так сталося, що Радянський Союз із його чергами, постійним дефіцитом, «залізною завісою» та казенними промовами вождів встиг перетворитися в пам’яті наших батьків на райський оазис, де мирно уживалися вовк із вівцею?

Багатьом громадянам колишнього Радянського Союзу дуже хочеться повернутися «у радянський дім». Вони не розуміють, що таке повернення неможливе, бо не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку. І річка вже давно інша, і час змінився. Однак у психології і психіатрії існує поняття «гострої ностальгії», причому пов’язаної не з перебуванням у конкретному просторі (країні чи регіоні), а з перебуванням у конкретному часі (молодості, минулому взагалі).

Існують три стадії розвитку такого захворювання. На першій пацієнт гостро тужить за минулим, має втомлений, сумний, мовчазний вигляд. Шукає усамітнення, хоче повернутися у свою молодість, у минуле, живе спогадами.

На другій стадії захворювання думки про те, що було раніше, і про колишню батьківщину (таку як, наприклад, Радянський Союз) набувають у людини характеру «ідеї фікс». На цьому етапі у хворого з’являється безсоння, зникає апетит, підвищується кров’яний тиск.

На третій стадії може виникнути стан гострого божевілля. Людина усвідомлює, що на батьківщину (або в минуле) повернутися неможливо, і це призводить до депресії чи серйозного психологічного зриву. Такий стан спостерігався у військовополонених, наприклад, у наполеонівських солдатів, які залишилися на території Російської імперії.

Якщо батьківщина, в яку людина неодмінно хоче повернутися, існує територіально, фізично, – проблему якось можна вирішити. А якщо ця батьківщина (наприклад, Радянський Союз або Російська імперія) існує тільки в минулому, у пам’яті, то як у неї повернутися? Ось і намагаються ті, хто ностальгує за Радянським Союзом, витягнути цю «батьківщину» зі свого минулого й воскресити її в іншому часі й за інших умов. Насправді такі спроби – лише прояв гострої форми захворювання під назвою «ностальгія».

…проти мрії

Теперішні події на Сході України довели відчуття ностальгії у багатьох наших співвітчизників до критичної фази розвитку. По суті, ця ностальгія і стала причиною згаданих подій, адже саме маніпулюючи ностальгічними почуттями луганчан і донеччан, Путін наполегливо намагається втілити у життя свою мрію – відновити втрачений Союз.

Однак виявилося, що мрії Путіна зовсім не співпадають з мріями багатьох молодих українців. Передовсім тих, які за свої мрії до останнього стояли на Майдані. Ну не хочуть ці українці повертатися у минуле своїх батьків. Їм простіше зайти у супермаркет і купити пляшку «Кока-коли», ніж посеред спекотного літа стояти в довжелезній черзі до автомату з газованою водою за 15 копійок. Їм цікавіше посидіти в соцмережах, спілкуючись з друзями по всьому світу, ніж втупитися в телевізор, у якому показують лишень два центральних телеканали, та й ті на кімнатній антені.

Молодим українцям хочеться жити життям своїх європейських ровесників. Жити так, щоб відпочивати доводилося в Парижі чи на Мальдивах, а не на городі в селі, підгортаючи сапою осточортілу бараболю. Жити так, щоб, у межах розумного, не відмовляти собі ні в чому. Чи може Путін забезпечити їм таку перспективу? Ні. Як не міг цього забезпечити покійний Радянський Союз.

Але ось у чому біда: хоч і Майдан відбувся, і всі кажуть, нібито наше суспільство змінилося, що воно, мовляв, вже доросло до свого національного усвідомлення – цього практично ніхто «вживу» не спостерігає.

Всесильний совок

Далеко ходити не треба, щоб побачити найяскравіше відображення совковості у… нашій владі.

Зауважте: на всіх ключових посадах у державному управлінні – чи то на центральному, чи то на місцевому рівні – досі перебувають вихідці із радянської системи. Гляньте їхні біографії – усі як один! Більшість таких, хто просто вчасно змінив партквиток і сховав значок у шухлядку, але все одно залишився совком. І змінюватися вони не будуть нізащо. Їхній стиль управління – «я начальник – ти дурак» і навпаки.

Завищені показники, формальні звіти, дешева показуха, суцільна брехня, ухвалення рішень без волі громади, параноїдальний страх перед людьми, переляк від мітингів, зборів, постійне самовихваляння – це їхній стиль. Вони оточують себе тими, хто співатиме їм оди і стоятиме на колінах. Для них влада – корито, а не засіб служіння. Вони – діти совкової системи, її бережуть і цінують. Її захищають і відстоюють, бо вона дозволяє їм брехати, красти та жити на широку ногу. І як би це прикро не звучало, наразі їх нема ким замінити. Тому що не завжди «нові обличчя у владі» – це дійсно щось нове. Зазвичай ті, що «нові» – ті ще нахабніші в своєму прагненні до панування, володіння, насолод і т.п.

Ось простий приклад. На сайті громадської боротьби з корупцією Хабарам.net, де кожен українець може повідомити про факти хабарництва у будь-якій сфері, тернопільський студент написав про те, що в одному з університетів Тернополя усі викладачі – корупціонери.

«Всі викладачі беруть взятки. Зараз на носі дипломна робота, за яку маю заплатити 400 доларів, як і всі інші 27 студентів. Де взяти такі гроші – поняття не маю», – написав студент на ім’я Микола.

За іншою інформацією, в іншому тернопільському вузі за дипломну зі студентів деруть по 600 доларів.

Здавалось би, відбувся Майдан, загинуло стільки невинних людей – ну хоч щось мало б змінитися! Але ж ні. Цих змін не потребують ні ті, хто беруть хабарі (викладачі), ні особливо ті, хто їх дають (студентам простіше не вчитися весь семестр, а згодом «здати на благодійність» викладачеві). І ви досі вірите, що молодь щось хоче змінити в цій країні?

В одній із своїх найвідоміших промов Джон Кеннеді сказав: «Не питай, що може для тебе зробити держава, запитай себе, що ти зробив для держави». Ось в цьому – альтернатива совку у поведінці і світогляді. Чекати чогось від когось, забуваючи, що манна з неба не падає; вірити в «доброго царя», боятися чиновника, ходити до нього на поклін і просити – це наслідки совка.

Антисовок у мисленні і діях – це активність, самопожертва, служіння. Антисовок – це принцип: «якщо не я – то хто?». Не чекати, поки хтось, а починати із себе, працювати, бути активним у громадських справах, брати на себе відповідальність. Почати із себе – це не смітити на вулиці, прибрати двір, посадити дерево, полагодити лавку. Почати з себе – це вести здоровий спосіб життя, сприяти розвитку фізичної культури. Почати з себе – це культивувати сімейні цінності. Почати з себе – це організувати людей для захисту своїх прав та інтересів. Почати з себе – це знищити в собі байдужість і лінивство.

Совок – це синонім раба, покірного слуги, що змирився і служить. Промовчати, сподіватися на когось, бути байдужим, не стати на бік справедливості й добра – так живуть раби. А рабів до раю не пускають…

Противага рабству – це свобода і незалежність. Тільки вільні люди у вільній країні заслуговують шансу на успіх. Але спочатку треба вичавити совка звідусіль. Виконання цього нелегкого, але доленосного завдання залежить від кожного з нас. І чим швидше та якісніше ми це зробимо – тим швидше отримаємо шанс на реальні зміни і рух уперед.

Підготував Адам Стрижнюк

«Данбас нікто нє ставіл на калєні», зате Тернопілля поставили «по самоє нє хочу»

Середа, 30 квітня 2014, 05:32

У 2005 році, після перемоги Помаранчевої революції над фальсифікаторами виборів, переможці вирішили не карати їх, а примиритися.

У підсумку фальсифікатори стали ще нахабнішими і вже в 2007-му були на межі отримання 300 голосів у парламенті, збираючи їх за допомогою масової скупки тушок.

А в 2010 році лідер фальсифікаторів – Янукович – став президентом. Чотири роки його президентства стали чотирма роками грабежу, узурпації влади, торгівлі батьківщиною і увінчалися масовими вбивствами протестуючих.

2014 рік. Ми знову перемогли зграю виродків. Ми знову отримали шанс на ривок в цивілізаційному розвитку країни.

Але нам знову говорять про примирення зі злодіями і вбивцями. Кажуть, що ми повинні слухати Донбас. Що Донбас без злодіїв і вбивць у владі ну ніяк не може. І ще без російської мови. Хтось її там знову «притискає».

Донбас не хоче слухати нас. Не хоче знати правду про те, що відбулося на Майдані. Він хоче, щоб ми знову і знову слухали його.

Але я не хочу слухати крики «Беркут! Беркут!» під час хвилини мовчання за загиблими. Я не хочу слухати потік маразмів про єврогеїв, бандерівців, золото скіфів і американський спецназ. Я не хочу слухати, що говорять організми, які перегороджують дорогу українським військовим і вітають російських диверсантів.

Я не хочу слухати Донбас. Я його слухав впродовж 23 років незалежності. Результат відомий.

Я не хочу нового кола ідіотських безглуздих суперечок про історію, мову і героїв.

Я хочу реформи судів, міліції, армії, податкової системи. Я хочу безвізовий режим з ЄС. Хочу знищення корупції. Хочу покарання корупціонерів і вбивць. І вже аж ніяк не хочу, щоб вони знову потрапили у владу.

Але в цьому контексті у мене виникає цілком закономірне запитання: а кого власне я повинен зараз слухати на Донбасі? Хто ті сепаратисти, які хочуть бути почутими?

 

Хто є хто на донбаських барикадах?

Будете неприємно здивовані, але, виявляється, найголовніший недолік сепаратистського бунту в Донбасі полягає зовсім не в тому, що він російський. З цим ще можна було б змиритися, якби його очолювали нормальні росіяни. Ну хто-небудь на зразок Навального чи Широпаєва, який-небудь інтелектуал-правдоборець, який би зібрав навколо себе точно таких же, як він сам. Головна біда донецького сепаратизму полягає в тому, що його рушійною силою є представники соціального дна. Це сепаратизм не національний, а соціальний, це повстання низів, бунт невдах, життєвих лузерів.

У національному сепаратизмі немає нічого незвичайного, це досить поширене явище. Бажання того чи іншого народу жити в своїй національній державі цілком обґрунтоване. Але донецький сепаратизм не такий. У Донбасі, як зазначає тамтешній журналіст Денис Казанський, повстали не росіяни, а маргінали, які вважають себе росіянами. Безліч їх розмовляє російською з сильним українським акцентом і має українське, молдовське, татарське, грецьке походження. У якогось москвича самий лишень зовнішній вигляд цих замурзаних «шо»каючих людей з далекої провінції викликає хіба що скептичну посмішку. Тим не менше, для свого повстання донецькі люмпени обрали саме російські прапори.

Якщо розібратися з їхніми претензіями, то виявиться, що більшість із них мають економічне підґрунтя – ціни зростають, зарплати затримують, і взагалі, в Росії пенсії набагато вищі і заводи працюють. З тією ж самою мотивацією ці ж самі мешканці Донбасу два десятиліття тому брали активну участь у розвалі СРСР. Тепер всією душею хочуть туди повернутися. Зрозуміло, що справа тут не в національному гніті – бунти маргіналів виглядають як істерика покупця, який обрав у магазині не той товар і вимагає повернути гроші. Радянські совки елементарно прорахувалися, уявивши, що в незалежній Україні «получка» у них буде більшою, ніж при Союзі. Коли ж виявилося, що в новій реальності для того, щоб заробляти, треба працювати, – знову стали гарячими прихильниками СРСР, де досить було жити життям сантехніка Афоні і мати гарантовані крихти і конуру в хрущобі. Путін обіцяє платити їм більше, ніж Яценюк, тому вони за Путіна.

Серед людей на барикадах Донбасу практично не знайти підприємців та офісних працівників. Більшість із них – або молоді гопники без освіти та кваліфікації, або пенсіонери та безробітні від п’ятдесяти і вище. Населення напівмертвих шахтарських резервацій, люди без майбутнього. Ті, хто ще вчора невдоволено заявляв, що вони годують країну, а Майдан валяє дурня, тепер самі цілодобово без діла сидять в загиджених адміністраціях, розкрадаючи залишки чиновницького барахла або шмонають на дорогах проїжджаючі машини.

Чого хотіли люди на Майдані, було гранично ясно. У них була ціла низка чітко сформульованих політичних і економічних вимог, абсолютно обґрунтованих і адекватних. Майдан виступав не за те, щоб все відняти і поділити, а щоб дати спокійно працювати тим, хто цього хоче. Це, до речі, головна причина, через яку його практично проігнорували «ліві», в тому числі і так звані українські «комуністи».

Чого хочуть люди Донбасу – не зрозуміло навіть їм самим. Перелік вимог досить заплутаний і змінюється від блокпоста до блокпоста. Хтось хоче великих зарплат і пенсій, і відібрати гроші в олігархів, хоча сам голосував за олігархів з Партії регіонів всі останні 10 років. Хтось виступає за соціалізм, хтось за капіталізм. Одні стверджують, що Янукович легітимний, інші не хочуть його повернення. Найважче питання – федералізація. Це слово не всі навіть здатні правильно вимовити, а вже значень у нього тисячі. Шляхом опитування десятків активістів вдалося встановити, що головний сенс федералізації полягає в тому, щоб не залежати від Києва, вільно говорити російською і не годувати бандерівців. Що й казати, цілі вагомі, особливо якщо врахувати, що як мінімум дві з них за фактом вже давно реалізовані.

Яку державу можуть створити всі ці люди, якщо раптом відвоюють собі шматок території і створять свою «Донецьку республіку»? Про це можуть багато розповісти жителі міста Слов’янська Донецької області, яке вже тиждень повністю контролюють сепаратисти під проводом схибленого ветерана-афганця. Мародерство, непрацюючі магазини, циганські погроми, залякування місцевих журналістів, захоплення заручників. Некеровані банди дрейфують по місту, де немає ні міліції, ні влади.

Прикладів і поза Слов’янськом хоч відбавляй. У Донецьку на синагогу наклеїли листівки з закликом до євреїв платити по 50 доларів за право проживання на території ДНР. У Горлівці, де бандити розгромили РВВС, тепер анархія – невідомі злочинці ходять і грабують будинки відомих підприємців. Минулого тижня власницю одного з кафе катували, щоб роздобути заощадження.

У Торезі спалили редакцію місцевої газети «Про місто», яка мала свій незалежний погляд на події, що відбуваються. Звістку про це прихильники ДНР, до речі, зустріли радісними оплесками, що гранично дохідливо характеризує їхній світогляд.

З проголошенням Донецької республіки на вулицях міст Донецької області з’явилася небачена раніше кількість відверто кримінального елементу, людей з тюремними наколками і характерними звичками, які відчули вседозволеність. Кримінал ніби виліз з усіх щілин. Міліції практично немає, можна творити, що завгодно, закони не працюють, влада не контролює великі міста.

Що можуть створити і побудувати люди, які спалюють редакції газет і беруть в заручники жінок? Яку державу створять погромники і грабіжники? Хіба що якесь напівфашистське Сомалі, де до занепаду дуже швидко прийдуть залишки ще живої промисловості, і зубожілі люди знову стануть збирати вугілля на териконах і добувати арматуру з розбитих бетонних плит.

Цілком очевидно, що інвестувати в цю «донецьку народну Чечню» жоден здоровий інвестор не стане, й інвестиційна привабливість цієї території, де вже немає ні законів, ні понять, стрімко зникає прямо на наших очах. Шкода тільки, що радянські совки звикли мислити позаекономічно, і просто не знають, що таке інвестиції і для чого вони потрібні. Чи зрозуміють коли-небудь? Можливо, тільки після того, як знову повернуться в 90-і і почнуть запарювати на сніданок комбікорм. Бо байками про радянську велич ситий не будеш.

 

Може, Донбас нарешті послухає нас? Особливо після того, що він зробив з Тернопіллям

Теперішній Донбас мені нагадує важкого підлітка, який потрапив у погану компанію. Але в України зараз немає можливості витрачати час на боротьбу з його фобіями. Ситуація в країні дуже складна. У першу чергу через витівки дружбанів цього підлітка.

Тому підліткові потрібно швиденько подорослішати і вирішити, чого він хоче.

Якщо Донбас хоче стати частиною цивілізованого світу – будь-ласка, пройдемо цей шлях разом. Але якщо Донбас хоче тягнути Україну в протилежному напрямку, то, можливо, нам просто не по дорозі?

Не потрібно нас шантажувати відділенням Донбасу. Адже ми теж можемо пошантажувати Донбас його відділенням.

Зрештою, давайте чесно запитаємо себе: за всі роки незалежності, що конкретного для Тернопільської області зробив Донбас, який практично завжди був при владі у столиці?

Згадаймо, для прикладу, що ми, тернополяни, мали до того часу, як нашими правителями стали всілякі «данєцкіє» та їхні лизоблюди з середовища місцевих «патрійотів». Мали потужну наукову, промислову, аграрну, освітню, лікувальну, культурну базу. Мали високотехнологічні заводи «Оріон» і «Сатурн», КБ «Промінь» з розробками космічних технологій, мали суперсучасний завод «Квантор», який виготовляв загадкові мікросхеми на новітньому японському обладнанні. Все пішло на металобрухт!

Мали «флагманів» вітчизняної промисловості – комбайновий завод і «Текстерно», котрі удвох забезпечували половину річного міського бюджету. На весь Союз славилися світлотехнічні вироби «Ватри», фарфорового і заводу штучних шкір. Можливо, якість не всіх виробів була достатньо високою, але в будь-якій передовій країні неодмінно знайшлися б фахівці, котрі легко вивели б ту якість на світовий рівень. У Тернополі таких фахівців чомусь не знайшлося та й ніхто їх і не шукав. Тисячі викинутих на вулицю інженерів цих підприємств подалися на заробітки за кордон, проклинаючи долю за те, що народилися в Україні, де при владі – «данєцкіє».

А ще, як згадує тернопільський письменник-публіцист Арсен Паламар, в районах і селах ми мали потужні підприємства «Сільгосптехніки», міжколгоспбуду, машинно-тракторні двори і майстерні. Все краще з них розкрадено і продано, решта пішла на металобрухт…

Не вірте, коли вам кажуть, що, наприклад, комбайновий загинув, бо в Україні не було умов для його виживання. У нас було все – до останньої гайки і шплінтика, аби завод випускав свою техніку. Але, мабуть, влада була не та... Ще двадцять років тому на заводі-гіганті працювала понад тисяча інженерів, за роки незалежності до них могли приєднатися ще стільки ж випускників Тернопільського технічного університету. І щоб от такій армії інженерів не дати собі ради з випуском потрібної нашому господарству техніки? Просто у влади були зовсім інші цілі…

Кажуть, нібито на Тернопіллі процвітає мале підприємництво. Але шановні: базар – це не підприємництво. Це банальне перекупництво, яким займаються жінки, котрі не можуть знайти собі повноцінної роботи. І це, до речі, ганьба чоловічої половини населення краю, які фактично живуть на утриманні своїх коханих.

А ось і кінцевий результат впливу усіляких там «данєцкіх» на економіку нашого краю. На початок 1990 року сукупний валовий дохід області в грошовому еквіваленті становив 5 млрд. крб. (рівно по 2,5 млрд. крб. дали промислова і сільськогосподарська галузі). Сьогодні він ледве дотягає до мільярда гривень. Але купівельна сила карбованця тоді була в середньому в десять разів вища, ніж нинішньої гривні. (Порівняйте: буханець хліба коштував 16 коп. тоді і 460 коп. зараз; кіловат електроенергії – 4 коп. тоді і майже 40 коп. тепер; книжка – 3 крб. колись і 30 грн зараз; ціна бензину, дизпального, оплата за житло та компослуги – підвищення відбулося в десять разів). Тобто 5 млрд. крб. 1990 року – це сьогодні 50 млрд. гривень. А Тернопільська область має лише 1 млрд. гривень річного сукупного доходу. Проте навіть така безпросвітно злиденна Тернопільщина всі роки незалежності була менш дотаційною, ніж багатий корисними копалинами і промисловими підприємствами Донбас. Чому?

Я вже втратив лік тим західним інвесторам, які цікавилися нашим комбайновим, «Текстерно», заводом штучних шкір, фарфоровим, пропонували проекти будівництва заводів автодеталей і сміттєпереробного, виробництва дизпального з ріпаку... І що змінилося?

За статистичними даними (які завжди приблизні) 60 тисяч тернополян-заробітчан щороку «інвестують» родичам в область до 200 млн. доларів або один мільярд гривень, що перевищує її власний річний сукупний дохід. Таке враження, що влада живе своїми інтересами, а населення – своїми. Обходяться без взаємозв’язку.

Заодно з галузями промисловості і сільського господарства тихо загнивають і сфери освіти, охорони здоров’я, ЖКГ, плачуть над щербатою долею наука і культура. Комфортні лікарні тільки для багатих, а для бідних досить голого ліжка в лікарняному коридорі та кілька таблеток аспірину. Бідному тернополянину нині легше померти, аніж витрачати на лікування кошти, які йому й не снилися. Почастішали випадки, коли рідні хворого, вийшовши за двері лікарні, викидають на сміття рецепти, які вони не в змозі оплатити...

У школах учителі через низьку і багаторічну нерегулярну оплату праці втрачають мотивацію навчати і виховувати учнів. Процвітання інституту репетиторства засвідчує, що середня школа не виконує свого призначення, а той факт, що серед випускників медалістів чимраз більше та ще й золотих у п’ять разів більше, ніж срібних (що в природі просто не може бути), свідчить про тотальне проникнення в школу корупції.

У вищих школах плата студентів-контрактників за навчання досягла такого абсурдного рівня, коли половина студентів своїм коштом забезпечує навчання другій половині. Такої чудасії навіть в Африці нема.

Не випадково за роки незалежності загрозливо скоротилася чисельність населення області внаслідок дочасного вимирання та еміграції, котра радше нагадує евакуацію. Множаться лави безпритульних дітей, розбитих сімей, хворих на туберкульоз, СНІД, поширюється алкоголізм та наркоманія.

Чи варто ще згадувати про падіння морального, культурного, духовного рівня тернополян?

Звісно, на Донбасі з усім перерахованим ситуація не краща. Якщо не гірша. Але в цьому – не вина тернополян. В цьому їм слід винуватити своїх власних «данєцкіх», яких вони вперто обирали впродовж останніх двадцяти років і які за ці роки не припиняли грабувати і їх, і нас.

Тому досить слухати Донбас! Уже наслухалися «по самоє нє хочу».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Яку музику слухає наша молодь?

Вівторок, 29 квітня 2014, 10:55

В одному з попередніх номерів ми торкалися теми навушників та їхнього згубного впливу на слухові здібності молодого покоління. Але виявляється, згубний вплив мають не лише навушники, а й той продукт, який через них доноситься.

В пресі іноді з’являються повідомлення про страхітливі злочини, вчинені під впливом… музики. Наприклад, кілька років тому сталася трагедія в К’явенні (південь Італії), де троє дівчат дев’ятнадцятьма ударами ножа вбили 61-річну монахиню, сестру Марію Лауру Майнетті… Винуватиці цього злочину виявилися фанатками американського рок-музиканта Меріліна Мейсона, пісні якого постійно слухали через свої вушні гаджети.

Мейсон, який сам себе називає «всесильним антихристом нового тисячоліття», оспівує смерть, кров, насильство, наркотики. Закликаючи бунтувати проти всіляких правил, він пропагує ненависть до всього, що «пахне» людяністю. Під час своїх концертів він навмисно заподіює собі біль, ранить своє тіло різними інструментами, епатує публіку своєю розбещеністю. У щоденниках нещасних дівчат з К’явенні поряд з фотографіями і піснями Меріліна Мейсона було знайдено багато «цікавих» зображень: перевернуті хрести, цифри «666» та ін.

Поза всяким сумнівом, все це – не новина, оскільки Мерілін Мейсон є одним із багатьох представників так званого «сатанинського року». На жаль, його згубний вплив на молодь доходить до суспільної свідомості лише в контексті трагедій, подібних до цієї, стаючи на мить жахливою сенсацією для інформаційних служб. І знову настає тиша… до моменту появи чергового «диявольського» повідомлення. А тим часом ця «музика» безперешкодно атакує свідомість молоді (і не тільки) агресивним посланням, у якому міститься заклик до насильства, деспотичного сексу, наркотиків, а також схвалення культури смерті. Молоді люди – дуже вразливі, відкриті і в той же час бунтівні і вперті – бездумно і сліпо наслідують заклик відкинути будь-які прояви моральності, запроваджуючи в життя те, про що чують від своїх «ідолів».

Сатанинський рок і приховані послання

Сатанинський рок не є феноменом останніх років, його історія починається з 1968 р., коли прославлені «Бітлз» випустили свій альбом під назвою «Devil’s White Album». У пісні «Revolution Number Nine» вперше були використані так звані приховані послання. Мета таких послань – обмежити свідомість слухачів до такого ступеню, аби підсвідомість готова була прийняти будь-який їхній зміст (бунт проти уставленого порядку, насильство, самогубство тощо).

Яким чином відбувається запис прихованої інформації? Існують два типи таких прихованих послань: «зворотній» запис і «двосторонні» послання. Перші використовують три прокручуванні плівки в момент звукозапису у зворотному напрямі (так званий маскований зворотній процес). Прослуховуючи такий запис, людина чує якесь потріскування і незрозумілі звуки, проте, прослуховуючи запис у зворотному напрямі, вона може виразно почути окремі слова. На диску «A Kind of Magic» групи «Queen» на початку пісні «One Vision» чується немовби гарчання лева, якийсь позбавлений змісту, невиразний звук. Якщо ми прослуховуватимемо цей фрагмент у зворотному напрямі, то почуємо виразний, зловісний хор голосів, що нагадує молитву «чорної меси»: «My sweet satan, I’ve seen sabbat…».

«Двосторонні» послання – це фрази, які при прочитанні зліва направо і справа наліво мають абсолютно різне значення. Спеціалістами таких прийомів були творці пісень групи «Led Zeppelin». У пісні «Stairway to Heaven», якщо прослуховувати запис у зворотному напрямі, можна почути голос, який говорить: «Це мій милий сатана, його дорога мене не засмучує, це він дозволяє мені зростати».

Послання з прихованим змістом у наш час здаються дещо застарілими. Сьогодні вже немає необхідності маскувати аморальні тексти, що прославляють сатану. Деякі «зірки» року відкрито і навіть з певною гордістю проголошують себе сатаністами.

Першою групою, яка відкрито почала використовувати диявольські мотиви, була група «Black Sabbath». Її вокаліст Оззі Осборн у 1981 р. випустив альбом, на обкладинці якого був зображений перевернутий хрест. Ронні Джеймс Діо, який замінив у групі Осборна, на обкладинці свого першого альбому «Holly Diver» (1983) помістив зображення сатани, що з ненавистю спостерігає, як потопає священик, закутий у залізні ланцюги. Мерілін Менсон у 1996 р. назвав свій альбом «Antichrist Superstar» і продав його в кількості 4 млн. примірників.

Відомий дослідник рок-н-ролу Жан-Поль Режембаль пише:

«Сила року міститься у переривчатих пульсаціях, ритмах, що використовують біопсихічну реакцію організму, здатну вплинути на функціонування різних органів тіла (може викликати прискорення серцевого пульсу і збільшення вмісту адреналіну, а також збудження у статевій сфері).

Якщо, наприклад, ритм кратний півтора ударам в секунду і супроводжується потужним тиском наднизьких частот (15-30 герц), то здатний викликати у людини сильне збудження. При ритмі ж, що дорівнює двом ударам в секунду і на тих же частотах, слухач впадає у танцювальний «транс». Сучасні рок-гурти працюють у діапазоні від 80 тисяч герц до 20 і навіть нижче. Інтенсивність звуку доходить до 120 децибел, хоча людський слух налаштований на середню інтенсивність 55 децибел.

На рок-концертах частими є контузії звуком, втрата слуху і пам’яті. Значно послаблюється контроль над розумовою діяльністю і волею; неприборкані пориви ведуть до руйнування, вандалізму і бунту, особливо на великих зборищах, де психополе натовпу, посилене вищезгаданими діями року, практично позбавляє людину індивідуальності, перетворює її на частину машини, керованої аморальними засадами».

Прихована небезпека

Напрошується запитання: хто вони, ці молоді люди, які слухають таку музику, ходять на такі концерти, наслідують одяг, макіяж своїх кумирів і навіть – як ці троє дівчат з К’явенні – впроваджують у життя те, про що співають ці «зірки»?

В одному з дослідницьких інститутів Італії було проведене ретельне дослідження, яке охопило групу людей у віці від 15 до 18 років, замкнутих у собі, пасивних, з низьким рівнем самооцінки і сприйнятливості, надмірно залежних від впливу телебачення та Інтернету, які живуть міфами, в котрих вони прагнуть відшукати свою індивідуальність. У житті кожної з цих молодих осіб сім’я не виконувала своїх основних функцій. Позбавлені позитивних зразків і прикладів поведінки в своїй сім’ї, вони починають наслідувати співаків, часто їх обожнюючи. Вони втікають від байдужості людей, які їх оточують, від стану незадоволеності собою, від нудьги, а перш за все – від самотності. Безліч молодих людей потопають у розкоші, ні в чому не відчуваючи потреби, і в той же самий час страждають від власної самотності. Їм не вистачає справжньої сім’ї, де кожен виконує свої функції і обов’язки, де батьки поводяться як і личить батькам, і є авторитетами для своїх дітей. На жаль, в реальному житті батьки не тільки не є для дітей зразком для наслідування, а ще й подають їм власною поведінкою приклад: зради, розлучення, аборти, насильство… Повне заперечення сімейних цінностей!

Загальне схвалення падіння норм моральності все більше стирає межі між добром і злом. Навколо ми тільки й чуємо: «все можна», «все дозволено», «що в цьому поганого?». Чи існує ще сьогодні відчуття неморальності? Позбавлена сімейного коріння, молодь шукає ідолів у небезпечній музиці. В багатьох піснях, які вони слухають, ідеться про вбивства, наркотики, розбещеність, ненависть, насильство, порнографію, расизм, фанатизм, богохульства і т.п. Для того, аби заслужити «звання» сатанинської пісні, зовсім не обов’язково, щоби в ній містилося прославляння диявола, достатньо того, якщо ця пісня, наприклад, надихає на реалізацію будь-якого злого вчинку. Ті дівчата з К’явенні не брали участі в чорних ритуалах, проте, натхнені музикою, яку слухали через свої навушники, врешті-решт вчинили «сатанинський жест»…

Виходячи зі сказаного, може скластися враження, що весь рок є носієм сатанізму. Однак це – помилкове твердження, адже якщо відбуваються погані речі, зовсім не слід приписувати демонічний характер всьому року, а тим більше всій музиці. Тому що як мистецтво, рок може бути прекрасним видом творчості. Яким було б життя без музики? Англійський поет Джон Мільтон писав: «У музиці таїться якась величезна сила переконання». І це справедливо як для музики, яка несе добро, так і для музики, яка несе зло. Пісня, приємна на слух, у виконанні талановитих артистів іноді може нести також недобре деморалізоване послання. (Як, наприклад, можна назвати італійську групу «Neri per caso» і їхню пісню «Sentimento», в якій оспівуються сексуальні задоволення, а також міститься заклик перекреслити всі сексуальні обмеження).

Хтось запитає: «Якщо складається така ситуація, значить, не варто слухати таку музику?». Відповімо, що це добровільний вибір кожної людини. Проте, поза всяким сумнівом, не варто перекручувати поняття: зло залишається злом, і якщо якийсь текст підбурює до здійснення зла, отже, який це текст?

Порятунок – у сім’ї!

Наші сім’ї систематично руйнуються «прогресивним» мисленням, панівним у сучасному світі, яке виявляється у гаслах типу: «Роби що хочеш!», не стримуючи себе і не піклуючись про благо іншої людини. Це позиція заперечення моральних цінностей. Ми повинні усвідомити і чесно собі признатися в тому, що наші діти ростуть в атмосфері постійного «промивання мізків» і уявної свободи, яка все виразніше переростає в розпусту й анархію. Ні, ми не повинні від цього втікати, заперечувати це, ми не можемо «втікати» від світу і відкидати його, але розуміючи, що зло і небезпеки існують, ми повинні стати в цьому світі зародком добра.

Підготував Адам Стрижнюк

Навушникоманія: як уберегтися від шуму?

Понеділок, 14 квітня 2014, 05:21

Колись мужчини при зустрічі знімали капелюхи,

а тепер виймають навушники з вух

(анекдот)

Старі і молоді, чоловіки і жінки, солідні бізнесмени і вуличні неформали... В яку сторону не глянь – всі в навушниках. Невже в Тернополі стільки меломанів? Чи це данина моді? Розумію людей, у яких музика – це неймовірне захоплення, без якого вони не можуть. Але вулицями міста бродять цілі юрби навушникових «зомбі», пруть, як танки, причому, не розуміючи, що навколо них діється. А навколо може бути що завгодно: комусь може знадобитися допомога, а хтось може потрапити в ДТП (в тому числі й носій навушників). Але навіть не це головна біда згаданого «ноу-хау». Біда – у впливі шуму на наш слух і на нашу здатність мислити загалом.

Убивчий шум

Чи знаєте ви, що до шуму людина звикнути не може? Може тому за соціологічними опитуваннями 80% мешканців міст серед дратуючих чинників називають саме шум, але про життя без цього годі й мріяти.

І це при тому, що вчені доводять – шум вбиває людину. Про це знали ще древні: колись у давнину так страчували людей – засудженого саджали під великий дзвін і били у нього доти, доки нещасний не помирав у страшних муках. Хоча сучасне місто – це не один великий дзвін, але щось схоже на нього. За останні десятиріччя шумність міст збільшилася приблизно на 15 децибел. Телебачення, музика, ліфти, вечірки у сусідів, громадський транспорт, автомобільні сигнали і плюс уже згадані навушники... Якщо весь цей гуркіт перетворити на речі матеріальні, то вони здатні розчавити будь-яке велике місто.

Сучасний шум занадто агресивний. Наприклад, реактивний літак при посадці гуде так, що тисне на вуха із силою 100 децибел. А якщо до цієї цифри додати ще 30, то від звуку людині буде боляче. «Доза» ще плюс 20 децибел – смертельна. Тож на виробництві тому й встановлена гранична норма «голосних звуків» у 80 децибел. Для порівняння – шанувавльники дискотек щоночі танцюють в умовах приблизно 120 децибел.

Комфортна норма значно нижча – природне звукове середовище – 30-40 децибел. Усе інше сприймається як сигнал загрози. Але ж відомо, що на загрозу людина реагує підвищенням у крові адреналіну, холестерину, цукру, прискоренням пульсу. Ці факти дають змогу говорити, що шум впливає на здоров’я людини.

Причини інфарктів та неврозів

Перша стадія реакції організму на постійний шум розвивається приблизно протягом року. На нього у першу чергу реагує слух, серцево-судинна та нервова системи. Зокрема, транспортний шум – причина зростання кількості гіпертоніків і сердечників, бо чим він інтенсивніший, тим різкіше (негативно) змінюються показники ЕКГ. До того ж, деякі вчені говорять про чіткі зв’язки між збільшенням кількості шлунково-кишкових захворювань і шумовим забрудненням. Неспростовний доказ – туговухість, адже у містах глухих значно більше, ніж у сільській місцевості. Шум шкідливо впливає на зір та вестибулярний апарат, знижує рефлекторну діяльність, що часто стає причиною нещасних випадків і травм. Учені доводять, що голосні звуки знижують гостроту сприйняття та розумову працездатність. Окрім того, шум заважає нормальному відпочинку й відновленню сил. Також реакція на нього може проявлятися у вигляді нудоти, головного болю, безсоння або запаморочення. Тож шум настільки небезпечний, що деякі лікарі навіть насмілюються говорити про шумову хворобу.

Особливо страждають від неї діти. Тим, хто живе у постійному шумі, наприклад, біля залізниці, у майбутньому важче вступати у вищі навчальні заклади, бо в них з самого дитинства вражаються адаптаційні можливості психіки.

Зараз проводяться різні дослідження, які доводять зв’язок між шумом та здоров’ям людини. Приміром, нещодавно досліджувалась захворюваність серед людей, які працюють на шумному виробництві, а живуть у тихих умовах. І навпаки. Отримані результати дозволяють говорити про те, що шум все-таки впливає на розвиток певних видів захворювань – серцево-судинних, легеневих. Проте таку точку зору поділяють далеко не всі науковці. Експерти в одному з документів дійшли висновку, що підтвердження безпосереднього впливу на захворюваність немає. Тому що шум виступає не як певний специфічний фактор. Ну як-то, наприклад, людина захворіла на пташиний грип, і за допомогою різних імунологічних реакцій це можна довести, то у разі з шумом такої специфічної реакції немає.

Боротьба за спокій

Західні науковці робили розрахунки, які доводять, що включення сигналізації створює дуже високий рівень шуму. Приклад – розташування автостоянок поблизу лікарень. Один хворий, який лежав у лікарні швидкої допомоги з інфарктом, розповідав, що сирена сигналізації погано впливає на хворих, які й так погано сплять уночі. Адже однієї такої машини достатньо, аби вона розбудила мікрорайон, сотні людей, які потім знервовані йдуть на роботу, керують машинами, літаками, людьми.

У Європі на боротьбу із шумом витрачають приблизно 50 млрд євро щорічно. В Україні антишумові заходи перш за все на законодавчому рівні, але часто суто декларативного характеру. Зокрема, в статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного добробуту» від 2004 року записані норми, які нагадують європейські стандарти. Йдеться про те, що у нічний час (з 22.00 до 8.00) у житлових районах забороняється голосно співати та кричати, використовувати звукові прилади та інші джерела побутового шуму, салюти та феєрверки. А ремонтні роботи заборонені по буднях з 21.00 до 8.00, у вихідні ж – цілогобово. Окрім того, певні норми вимагають дотримуватися «шумової межі» – у квартирі вдень це 40 децибел, а вночі – 30. Зовнішні шуми, скажімо, у радіусі 2 метрів від стіни будинку не мають перевищувати 55 децибел удень і 45 – вночі. Якщо будівництво ведеться в межах міста, то забудовники повинні мати документ, який визначає процедуру будівництва, де зазначено, коли можна працювати вдень та вночі, і чи можна взагалі. Усі технології мають бути погоджені з санепідемстанцією. Крім того, будь-яке будівництво має пройти громадські слухання. Люди мають погодитися з «шумом».

Тим часом за порушення норм передбачена адміністративна відповідальність. У нічний час ми маємо право звернутися до міліції, а вдень – до місцевої адміністрації з вимогою зафіксувати факт перевищення норм стосовно шуму. Але реакція на ці звернення часто така, яка б мала бути у забудовників, – тиша.

А тепер – про навушники

Проходячи нераз повз зграю студентів, які голосно і збуджено спілкуються один з одним, часто заздриш їхній безтурботності і можливості не приховувати свої почуття, а, навпаки, привселюдно сповіщати про них увесь світ. Але відчуття заздрості швидко пропадає, коли стає зрозуміло, що кричать вони зовсім не від надміру почуттів, а просто тому, що… погано чують.

Навряд чи в 1979 році конструктори першого портативного касетного магнітофона Walkman з японської компанії Sony замислювалися над тим, що їхній винахід приведе через декілька років до виникнення цілих поколінь людей, що втратили слух змолоду. Постійне прослуховування гучної музики через навушники на вулиці, в спортзалі, в транспорті і скрізь, де тільки можна, неминуче веде до зниження слуху. На жаль, в інструкціях до Mp3-плеєрів чи смартфонів немає грізних написів, що їх використання вкупі з навушниками завдає непоправної шкоди здоров’ю.

Втім, у Європейському союзі вже давно ухвалений закон, що обмежує максимальний звуковий тиск, вироблюваний навушниками портативних плеєрів, 100 децибелами, а та ж компанія Sony, схаменувшись, почала застосовувати в своїх плеєрах систему примусового обмеження гучності. Проте, зі всіх моїх знайомих, що володіють і володіли такими плеєрами, ніхто не признався в тому, що коли-небудь користувався цією системою. Навпаки, всі в один голос заявляли: «якщо нею користуватися, то виходить дуже тихо».

Голосніше за всіх забили на сполох американські вчені, і це не випадково: всім нам із кінофільмів знайомий образ «типового американського підлітка», який не розлучається з навушниками ні на вулиці, ні в спортзалі, ні в бібліотеці. Науковий співробітник університету Пердью Роберт Новак заявляє, що американські лікарі почали діагностувати у молодих людей стрімке зниження слуху зі швидкістю, зазвичай властивою лише немолодим пацієнтам. У ряді випадків це зниження слуху виявляється незворотним і призводить до повної глухоти. Новак безпосередньо пов’язує цю тенденцію з постійним використанням навушників, які відтворюють музику з небезпечною для здоров’я гучністю.

Люди через свої професійні обов’язки користуються навушниками не одне десятиліття: це і радисти, і звукорежисери, і диспетчери. Проте, не дивлячись на те, що вони проводять в навушниках багато годин поспіль, слух у них погіршується не так радикально, як у прихильників Mp3-плеєрів. Чому? Річ у тім, що портативні звуковідтворюючі пристрої породили цілий новий клас навушників – так звані «затички», що вставляються всередину вушної раковини.

Нагадаємо, що людське вухо складається з вушної раковини, зовнішнього слухового каналу, а також середнього і внутрішнього вуха, які знаходяться усередині черепа. Звукові хвилі, що потрапляють у вухо через слуховий канал, за допомогою барабанної перетинки перетворюються в коливання і передаються до равлики, що знаходиться у внутрішньому вусі, де ці коливання, у свою чергу, трансформуються в нервові імпульси, що сприймаються мозком. Природа передбачила механізм, що захищає від пошкодження внутрішнє вухо: при дії гучних низьких і високочастотних звуків два м’язи напружують барабанну перетинку, скорочуються і за допомогою слухових кісточок перекривають доступ небезпечних коливань у внутрішнє вухо. Якщо ж гучні звуки тривалий час не припиняються, м’язи просто стомлюються і перестають захищати внутрішнє вухо, приводячи до пошкоджень нервових клітин равлики, відповідальних за передачу імпульсів до мозку. Найбільш небезпечні для вуха гучні високі частоти, на «почесному» другому місці – низькі. Сподіваюся, цей невеликий відступ дав вам уявлення про те, чому тривала дія гучного звуку викликає пошкодження слуху.

Як відзначають фахівці компанії Siemens, яка, окрім іншого, займається випуском слухових апаратів, після короткочасної дії високих рівнів шуму клітини внутрішнього вуха регенеруються, а гострота слуху знижується лише тимчасово. При повторній і тривалій дії шуму ці слухові сенсорні клітини ушкоджуються серйозніше і їхнє відновлення стає неможливим. На думку медиків, вікові зміни слуху починаються приблизно з тридцяти років, але тривала дія гучного звуку здатна привести до набагато трагічніших наслідків ще в зовсім юному віці.

Однією з найпоширеніших реакцій на тривалу і сильну шумову дію є так званий тиннітус – дзвін або настирливий шум у вухах, який чує тільки сам пацієнт. Це дуже небезпечний симптом, який може перерости в прогресуюче зниження слуху.

Доктор Брайан Флайгор з Гарвардської медичної школи провів дослідження впливу різних типів навушників на здоров’я споживачів. Результати цього дослідження були опубліковані в грудневому номері наукового журналу Ear and Hearing за 2004 рік. Учений дійшов висновку, що, як правило, чим менші навушники, тим вищий рівень звукового тиску незалежно від заданих значень гучності. В порівнянні з великими навушниками, в яких вухо повністю закрите корпусом, затички такого типу, як, наприклад, ті, що поставляються в комплекті з плеєрами Apple iPod, підвищують рівень звукового тиску майже на 9 децибел.

В ході іншого дослідження, проведеного австралійською Національною акустичною лабораторією з Сіднея, з’ясувалося, що навушники-затички дозволяють чути те, що відбувається навколо, а це служить стимулом для додаткового підвищення гучності на галасливих міських вулицях або в транспорті. Результати дослідження, в якому брали участь австралійські власники плеєрів iPod у віці від 18 до 54 років, показали, що близько чверті з них виставляє такий рівень гучності, який здатний викликати довготривалі ушкодження слуху. Як йдеться в прес-релізі Національної акустичної лабораторії, у деяких прихильників iPod були зафіксовані такі перевищення допустимого рівня гучності, які вже викликали ушкодження слуху.

Тому перш ніж купувати своїй дитині модний Mp3-плеєр, тричі задумайтеся над тим, чи хочете ви, щоб вона вже в юному віці одержала важкі й незворотні ушкодження слуху? Якщо ж ви все-таки зважилися купити своєму чаду плеєр, обов’язково познайомте його з правилами слухової гігієни.

На закінчення не можу не згадати ще три моменти. Перший – етичний. Людина, що їде в маршрутці і слухає крикучий плеєр, – це не просто людина, яка твердо вирішила позбутися слуху. Вона ще й не поважає тих, хто її оточує, і хто змушений вислуховувати дратівливе шипіння і тицькання з її навушників. Простіше кажучи, вона – звичайнісінький хам, хоча, можливо, навіть і не розуміє цього через прогалини в вихованні.

Другий – це питання виживання людини в навушниках на вулицях великого міста. Така людина існує одночасно у двох вимірах: тіло її знаходиться в реальному світі, а один з найважливіших органів чуття (слух), – у віртуальній залі, створеній зусиллями звукорежисерів. Зрозуміло, ці світи ніяк не перетинаються, тому мозок людини нездатний адекватно оцінити навколишнє оточення. На неї мчить машина, а в навушниках чутно, що вона обідає на сцені з гітаристом. Мало того, в результаті такого «роздвоєння» можна просто впасти на рівному місці. І проблема з орієнтацією в просторі тут зовсім не видумка, зважаючи на те, що вестибулярний апарат людини розташований саме у внутрішньому вусі.

Третій – питання пошани до музики. Звичка постійного прослуховування музики рано чи пізно приводить до переконання в тому, що музика – всього лише ненав’язливий фон, а це прямий шлях до приниження її ролі в житті людини. Такі «меломани» перестають бачити в музиці не лише набір звуків і ритмів, але ідею, картину, образ, заклик. Невипадково з переважної більшості навушників на вулиці доноситься примітивне «тинц-тинц-тинц» – банальний ритм, що примушує «йти в ногу», «двігать тєлом» і взагалі вести безвольне механічне існування без будь-яких відчуттів і душевних поривів, цілком підкоряючись тільки йому одному – ритму. Слухати складний симфонічний твір або класичний хор на ходу просто фізично неможливо. А ось усілякі рок-поп-денс-марші – запросто. Лєвой! Лєвой! Лєвой!

Підготував Адам Стрижнюк

Ніколи не воюйте з Україною

Понеділок, 14 квітня 2014, 05:17

Дорогі росіяни! У зв’язку з наближенням найвеличнішого християнського свята – Великодня – звертаємося до вас зі словами «каяття і настанови».

Передовсім, запам’ятайте собі раз і назавжди: ніколи не воюйте з Україною! Ми – країна з бездоганною військовою стратегією, гнучкою тактикою і непереможною армією. Ми просто дуже скромні, нам не потрібно пишатися майбутніми перемогами, ми самі про себе все знаємо і дивимося на сусідів, які брязкають зброєю і постійно когось там «перемагають», як на недорозвинених.

Ми пам’ятаємо про чотири Українських фронти у Другій світовій, пам’ятаємо, що кожен третій Герой Радянського Союзу був українцем, ми єдині, хто продовжував вести бойові дії на своїй території навіть через 10 років після закінчення війни. Ми – герої, причому всі без винятку, і ми про це знаємо. Ні, ми не ненавидимо своїх ворогів, ми їх зневажаємо. В цьому – наша сила, наш дух, ми настільки вільна і волелюбна нація, що роззброюємо континенти своїм пацифізмом і озброюємо ворогів своїм пофігізмом та цілковитою зневагою до їхньої доблесті. Ми завжди знаємо, що переможемо, дійдемо, куди захочемо: на Мальту, до Берліна чи Відня – нами рухає сила визволителів, а не завойовників. Ми відверто зневажаємо всі імперії, але нестримно любимо всі республіки.

Ніколи не намагайтеся нас завоювати, у нас такий досвід партизанської боротьби і підпілля, що це буде остання ваша країна, яку ви окупували. На цьому погоріли Австро-Угорська, Російська і Радянська імперії. Ми зсередини знищуємо порядок і сіємо хаос. Це у нас – на генетичному рівні, тож ми за духом воїни, за родом і за покликанням. Ми можемо місяцями танцювати на Майдані, відверто знущатися з «Беркута», доводити його до сказу, і тоді 15 хвилин на розгін Майдану перетворюється для спецназівців у місяці. Тільки у нас Герої можуть з дерев’яними щитами і палицями йти на озброєних до зубів правоохоронців. Ми вселяємо крижаний жах у своїх ворогів, ми паралізуємо їх страхом, сковуємо їх трепетом і змушуємо втікати. Ми рідко добиваємо ворогів, ми можемо дійти до Москви, а потім передумати її підпалювати, оскільки нам стає нецікаво, адже, перемігши ворога повністю, ми втрачаємо свій бойовий дух, своє глобальне позиціонування, свою справедливу місію.

Ми дуже точно ідентифікуємо внутрішнього ворога за страусиними капцями, а зовнішнього – за імперськими замашками.

Світ обертається навколо нас. Ми можемо влаштувати глобальну заворушку тільки через те, що нам не сподобалася «Йолка» в центрі столиці. У нас бездоганна стратегія, ми можемо роками прикидатися нешкідливими селюками, прекрасно знаючи, що в один прекрасний момент тихо пустимо слинку у власноруч зшиту балаклаву, мирно засинаючи на італійських меблях у «Межигір’ї».

Ми універсальні, багатомовні, роз’єднані, розкидані по світу, індивідуальні, ми кожен сам по собі вже бойовий загін – і в цьому наша сила. Тільки у нас бандерівці можуть охороняти синагоги, євреї створювати сотні самооборони, росіяни бути українськими націоналістами, а кримські татари скандувати «Крим – це Україна!».

Ми – м’яка сила, рідкі, як вода, легкі, як повітря і невидимі, як дух. Наші вороги завжди щодо нас помиляються, друзі нас відчувають і розуміють.

Ніколи не воюйте з Україною. Як тільки ви подумали про те, як нас завоювати, ми вже думаємо, де на вашій території буде краще родити бараболя. Нічого особистого, просто ми такі є.

Слава Україні!

 

P.S. Дорогі українці! Напередодні найбільшого християнського свята хочеться ще раз усім нагадати дуже дивний випадок, який трапився наприкінці січня цього року у Ватикані. Якщо пригадуєте, тоді під час традиційної недільної молитви «Ангел Господній» Папа Франциск молився за Україну, щоб у нас запанував дух миру. Коли після папських слів діти випустили білих голубів миру, на птахів напали чайка і чорна ворона. І хоча голуби в боротьбі втратили багато пір’я, та все ж вирвалися з пазурів хижаків. Як самі розумієте, одного хижака – Януковича – ми вже позбулися. На черзі – інший – Путін. Головне – вірити і не падати духом.

Христос воскрес – воскресне й Україна!

Голоси із Криму: «Украина, забери нас обратно!»

Неділя, 30 березня 2014, 20:27

Ейфорія в кримських бабусь, які мріяли померти в Росії, потроху проходить і тепер вони починають стикатися з гіркою реальністю, в якій їм доведеться доживати віку. Вже зараз значна частина тих, хто ще вчора інтенсивно розмахував російським триколором, сьогодні вже починає шкодувати про це.

 

Продовольча криза

У Криму на прилавках супермаркетів і продовольчих ринків різко зменшується асортимент продуктів.

Основними причинами, що викликали початок продовольчої кризи на півострові, стали величезні черги на під’їздах до Криму, через що доставки товару постійно спізнюються, а також «введення» на півострові нової офіційної валюти – російського рубля.

Напередодні самопроголошений глава маріонеткового уряду Криму Сергій Аксьонов заявив, що відтепер «офіційною» валютою на півострові буде саме російський рубль. Така заява, в першу чергу, спантеличила співробітників кримських супермаркетів, які досі не знають, у якій валюті вивішувати цінники на продукти – рублях чи гривнях.

Крім того, кризова ситуація продовжує «тримати в тонусі» кримських споживачів – народ запасається продуктами, що вже позначилося на цінах. Тільки цукор в автономії за тиждень подорожчав до 12 гривень за кілограм. Кримчани масово скуповують рибні консерви, крупи, сіль і картоплю.

 

Фінансова криза і кримінал

У всіх містах півострова зустрічаються довжелезні черги біля банкоматів. Багато українських банків вже закриті, а інші – готуються.

Після загрозливої заяви маріонеток Кремля про націоналізацію кримських філій українських банків, вони про всяк випадок вивозять на материк всі термінали і зайві кошти.

На рахунках в українських банках у жителів Криму майже 20 мільярдів, кажуть експерти. Але самопроголошений прем’єр Сергій Аксьонов порадив кримчанам забути про гривні на депозитах. Мовляв, краще тепер розраховувати на компенсацію з Росії.

І це не перший удар по кишенях кримчан. Через блокування рахунків кримські пенсіонери не могли отримати більш ніж півмільярда гривень, які перерахували з Києва.

При цьому ще масштабнішу катастрофу очікують у перших числах квітня, коли через тих же сепаратистів кримчанам не перерахують чесно зароблені зарплати.

Відсутність готівки, непрацюючі банкомати і термінали змусили кримчан масово розбивати свої «копілки». Накопичений дріб’язок і «залізні» гривні сотнями несуть в магазини і намагаються розплачуватися в маршрутках.

«У мене залізними – шістсот гривень. Кидали в «копілку» всією сім’єю на чорний день. Ось він, чорний день, і настав: зарплата за минулий місяць так і залишилася на банківській карті. Зняти її неможливо, а їсти щось треба», – розповіла Анна з Керчі.

У тій же Керчі почастішали випадки нападу на жінок. У беззахисних людей прямо на вулицях невідомі виривають з рук сумки або просто відбирають гроші у пенсіонерок. Один з таких випадків, за даними МВС Криму, стався в Керчі пізно ввечері минулої середи. Двоє хлопців силою відібрали гроші у 84- річної бабусі.

 

Що буде з майном?

Хоча зараз нема масових біженців з Криму, але з кожним днем їхня кількість збільшується, ось слова одного з них:

«Ми просто залишили все і поїхали. Ми вирішили виїхати заради безпеки своєї сім’ї. Все роблять з автоматами, вони можуть увірватися в будинок, забрати, хто буде захищати?», – говорить Олег Іваненко.

Його сім’я залишила в Євпаторії квартиру, в якій вони жили 17 років. Чи вдасться повернутися – кримчани не певні. Зараз тільки ледачий не говорить у Криму про те, що майно незгодних з новою владою будуть відбирати, щоб розселити сотні козачків з Кубані, які допомогли Кремлю захопити півострів. Водночас самим кримчанам видають російські паспорти з пропискою в Сибіру.

«Бюро техінвентаризації (БТІ) захопили, вивели співробітників, я так розумію, деяку документацію вивезли, винесли, не знаю, що з нею зроблять, або скористаються нею проти кримчан, або спалять і запустять в їхні квартири і будинки інших людей», – пише в соцмережах співробітниця кримського БТІ.

Розкрадання документів – це перша ластівка в історії «великого дерибану» майна пересічних громадян півострова, тепер ніхто – ні звичайний селянин, ні власник курортної нерухомості – не може відчувати себе в безпеці.

Люди, що мають право власності на об’єкти в Криму, позбавлені можливості будь-яким чином ними розпоряджатися. Вже зараз на півострові заблоковані всі реєстри прав власності. Отже продати, купити або подарувати авто або нерухомість законно неможливо. Все стрімко знецінюється – власники продають задешево майно, поки не відібрали. І цими проблемами обов’язково скористаються шахраї.

 

Росія обдурила кримських бабусь – пенсії не підвищили

Днями підприємство «Кримпошта» почало видачу пенсій в російських рублях, проте їх розмір розчарував кримських пенсіонерів. Про початок виплат повідомив віце-прем’єр самопроголошеного уряду Криму Рустам Теміргалієв.

«Де-факто перші готівкові рублі в кримській економіці з’являться сьогодні – підприємство «Кримпошта» почало видачу пенсій майже 200 тис. пенсіонерів. Великі торговельні мережі перепрограмують касові апарати на можливість розрахунків як в рублях, так і в гривнях. Зміни також відбуваються в бухгалтерському та податковому обліку», – написав Теміргалієв на своїй сторінці в «Фейсбуці».

Однак пенсіонери, які отримують пенсію, кажуть, що розміри виплат не збільшилися, пенсія просто перерахована за коефіцієнтом 3,8. При цьому частина грошей видають російськими монетами, які останнім часом активно вилучали з обігу у великих містах Росії.

Як відомо, напередодні так званого «референдуму» кримські сепаратисти клятвено обіцяли, що розмір пенсій на півострові зросте мінімум у два рази в разі приєднання до Росії.

«Зараз російських бабусь «кидатимуть» російські хлопці на курсі і обміні, задурюючи їм голову», – написав у коментарі до новини кримчанин Мурад Сейтмамутов.

У свою чергу користувач В’ячеслав Гросу повідомляє, що в Криму не можна розплатитися рублями: «Вчора рублі не брали ніде, банкомати навіть «Ощадбанку» не працювали, картками також ніде неможливо розрахуватися – такі реалії».

Отже, замість обіцяного процвітання на кримчан чекає економічний крах. Не врятує навіть курортний сезон, якого просто не буде під дулами автоматів.

Додайте сюди перебої з електрикою, водою і газом і отримаєте справжній російський рай, тільки якщо раніше своє невдоволення кримчани могли висловити на мітингах, то тепер спокій на півострові буде забезпечено дулами російських автоматів і ОМОНовськими палицями.

Такий «перехідний період», як стверджує самопроголошена кримська влада, триватиме кілька років. Проте вже зараз у чергах за російськими паспортами можна почути: «Украина, забери нас обратно!».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Україна кредитна: що кому почім?

Понеділок, 24 березня 2014, 14:42

Оголошення про кредити заполонили вулиці, салони маршруток, їх пропонують у кожному підворітті. Відсоткові ставки викликають легке оторопіння, – невеликі споживчі кредити до 20 тис. грн – найдоступніші й найпопулярніші серед українців – дають під 24-27%, приблизно стільки ж хочуть за великий кредит під заставу нерухомості. Трохи «дешевше» коштує іпотека – від 17 до 21%.

Для порівняння: такі кредити в європейських країнах дають під суто символічні 3-6%.

Єдине, у чому ми наблизилися до Європи, – це продаж побутової техніки в кредит із нульовими відсотковими ставками. Фактично, товар купується на виплату...

Здавалося б, ідилічна картина: банки кредитують – громадяни беруть. Але не все так рожево, як хотілося б: щоб узяти звичайний споживчий кредит на суму 15-20 тис. грн, необхідно мати «залізні» довідки про офіційні доходи не нижчі 4-5 тис. грн на місяць. Не кожен тернополянин може таким похвалитися в умовах безробіття та зарплат «у конвертах». Крім того, позичальник повинен мешкати у власній нерухомості. Громадянам, котрі орендують житло, кредиту не бачити...

Якщо ви відповідаєте всім цим параметрам, слід задуматися: в кого брати.

Звичайно – тільки в добре відомих, популярних банках, які мають відділення на центральних вулицях міста. Це гарантія того, що ваші кишені спорожніють виключно в рамках закону і згідно з пунктами, прописаними в кредитному договорі.

У принципі, будь-який кредит – ризик. Але якщо ви погашатимете його в солідних банківських установах суворо за графіком, цей ризик зводиться до мінімуму.

У такому разі вас «пограбують» дуже культурно й професійно: нав’яжуть, наприклад, непотрібну страховку на суму 2-3 тис. грн, разову комісію на 1,5-2 тис. грн (якої вам не повернуть, навіть якщо достроково погасите кредит у наступному місяці), спритно розіб’ють платіж на «тіло» кредиту та відсотки таким чином, що ви погашатимете першу половину терміну практично самі відсотки.

Відтак, позичальник, який чесно виплачує кредит на суму 20 тис. грн упродовж півроку, залишається винен банкові приблизно таку саму, яку й брав...

Цирк, та й годі!

Вам обов’язково що-небудь підсунуть: кредитну картку, яка зніматиме щодня гроші з вашого рахунку, платне Інтернет-обслуговування кредиту, платну перевірку вашої кредитної історії за 150 грн, хоча це робиться в інтересах банку і має бути безплатним...

Банки чудово розуміють, що довго виплачувати борг на таких умовах рівнозначне самогубству, тому всі фінансові навантаження лягають саме на перші місяці платежів.

Навіть виплативши кредит, позичальник часто не може отримати безплатну довідку про його погашення, – такий документ коштує в банках від 30 до 100 грн, хоча вони зобов’язані видавати його задарма.

Та навіть якщо ви маєте цю «остаточну», безповоротну довідку, – це не гарантія того, що на одному з чотирьох приватних сайтів Бюро кредитних історій (а державного сайту в нас чомусь немає) ваш кредит «забудуть» прибрати як невиплачений.

І тоді доводь усьому світові, що ти – добросовісний позичальник...

«Хочете, бабусю, кредит: а хто заплатить, якщо не доживете?»

Усі ці жахи блякнуть перед позиками у кредитних спілках та аналогічних сумнівних організаціях. Такі кредитори зазвичай живуть саме в підворіттях, вони озвучують на диво низькі відсотки, пропонують великі суми, але все закінчується вибиванням грошей, криміналом та судом...

«Кредит готівкою без застави та поручителів. Особливі умови для пенсіонерів» – на таке оголошення натрапив сьогодні на зупинці. Як правило, банки не надто охоче позичають гроші літнім людям. Ще за часів кредитного буму, коли банки роздавали гроші наліво і направо, сусідка не могла взяти телевізор у кредит, бо їй уже виповнилось 65. В одному з магазинів побутової техніки дівчинка-кредитний експерт їй так і сказала: а хто гарантує, що ви доживете до того часу, поки виплатите за телевізор? А тут навпаки, саме на пенсіонерів і розраховують, хоча банки обережно видають кредити.

Аби дізнатись, що це за «особливі умови», телефоную за вказаним номером Ростиславу – ні прізвища, ні посади, ні назви організації в оголошенні нема. По голосу я не схожий на пенсіонера, тому кажу, що позику хоче взяти бабуся – 10 тисяч гривень. Виявилось, можуть видати такий кредит на три роки під 10% річних. Але доведеться застрахувати життя бабусі. Мовляв, нехай бабця приїде до нас в офіс, ми усе детально пояснимо. Кажу, річ у тому, що бабуся живе у Підгаєцькому районі – то майже 70 км від Тернополя. Їй тяжко добиратись, можливо, у вас є якась філія в тому районі? Чи, може, все можна оформити без її присутності? На тому кінці дроту, ні на мить не засумнівавшись, кажуть: «Звичайно, можна. Зробіть копії її паспорта, ідентифікаційного, і пенсійного посвідчення. Нехай вона на них напише «копія вірна», поставить дату і підпис. Приїдете до нас, оформите страховку, підпишете договір і на наступний день отримаєте гроші», – каже Ростик. Тобто, маючи лише копії документа пенсіонера, можна взяти на його ім’я кредит. Аби перевірити це, вирішив таки сходити у цю контору. Але коли зателефонував за цим номером вдруге (через кілька днів), він уже був поза зоною досяжності. Певно, за цей час когось уже встигли «нагріти»...

Ця історія змусила мене зателефонувати ще за кількома оголошеннями про видачу кредитів. У кількох випадках телефони були недійсні. Кілька разів натрапляв на працівників великих банків, які відразу називали назву банку, адресу відділення, куди можна прийти, розраховували суму, яку доведеться погашати. Кредити ці «золоті» – по 30% на рік і більше. Але це принаймні не виглядає як шахрайство. Очевидно, банкам бракує відчайдухів, які готові позичати гроші під такі відсотки, тому, окрім масштабних рекламних кампаній, вдаються і до оголошень на зупинках та в під’їздах. А, може, ці оголошення розклеюють за власний рахунок самі банківські працівники, – аби позичальник потрапив саме до нього, а не до колеги, бо від кількості залучених клієнтів залежить зарплата.

Ще одне цікаве оголошення знайшов в Інтернеті: «Фінансова компанія надає гроші у користування дрібного бізнесу та фізичних осіб». Телефоную за вказаним номером. Прошу все ті ж 10 тисяч гривень готівкою. Тоном, яким диктори на радіо читають дітям казочку, жіночка розповіла, що відсотки їм платити не треба! Гроші можуть дати на півтора року, а якщо захочу, то й на три. Мені доведеться заплатити лише за юридичний супровід договору. Не мало не багато – 100 гривень на місяць. Причому наперед треба оплатити за юридичний супровід хоча б за третину терміну. Отакої... Аби позичити, спочатку треба заплатити! Зрозуміло, що після того, як ви заплатите нехай ці 300-400 гривень, позику навряд чи побачите.

 

Банк вимагав погашення боргу від... восьмирічної дитини

Але така ситуація – ще не найгірша. Бо виявляється, що можна стати боржником банку, навіть не відаючи про це. У цьому переконалася тернополянка Галина К. Жінка, яка тепер переважно мешкає у селі, навідавшись у свою міську квартиру, знайшла у поштовій скриньці повідомлення з банку. У листі йшлося про те, що вона має заборгованість і мусить її терміново сплатити. При цьому ані суми боргу, ані номера кредитного договору, за яким вона начебто має заборгованість, не вказано. Поїхала у головне регіональне відділення, аби з’ясувати, що й до чого, там попросили номер договору. Але ж звідки їй знати, якщо жодного кредиту не брала? Так її і випровадили з відділення, нічого толком не пояснивши.

«Колись я їздила на роботу в Італію і мала депозит у цьому банку. Але забрала ті гроші ще у 2006 році. Після того жодних рахунків у банках не мала – ні депозитних, ні тим більше кредитних. А тут кажуть, що я щось винна, – каже перелякана жінка. – Найгірше, що нічого не хочуть пояснити. Може, кредит брала якась інша жінка з моїм прізвищем, а у базі даних є моя адреса, тому вийшла помилка? А може, хтось на моє ім’я взяв фальшивий кредит. З моєю знайомою так було – вкрали паспорт, а потім виявилось, що на її документи оформили кредит. Вона довела, що підпис не її, але витратила купу нервів і грошей на адвоката і експертизи почерку. А тут взагалі нічого не зрозуміло. Одне діло, якщо хтось взяв на моє ім’я кредит на телефон. А друге діло, якщо моя квартира в заставі, і поки я тут з’ясовую, що від мене банк хоче, її продадуть!».

Сам лист-попередження, який надіслали жінці, більше схожий на повідомлення від шахраїв, а не від імені одного з найбільших банків. Жодних реквізитів банку – лише логотип. До жінки звертаються «Шановна К.», без імені, по батькові, прізвище написано від руки. На місці номера договору та суми прочерки. Зате є вичерпний перелік того, що їй загрожує, якщо вона терміново не сплатить борг. Замість контактного телефону – мобільний, прізвища контактної особи немає – лише ім’я та по батькові.

На перший погляд виглядає, що хтось, прикриваючись банком, хоче взяти жінку «на понт». Мовляв, зателефонуй на номер, тобі скажуть, куди привезти гроші, і спатимеш спокійно. Та, налякана історіями про шахраїв, жінка навіть не ризикнула телефонувати на вказаний мобільний і з часом погрози припинилися.

А якось з товаришем мого товариша склалася взагалі комічна ситуація: банк вимагав повернути борг у його... восьмирічної дочки. «Коли купив дитині мобільний телефон, відразу ж купили і SIM-картку. Вставили у мобільний – перша смс, яка прийшла на той номер, – було повідомлення з банку з вимогою сплатити борг. Виявилось, що один із кредиторів при оформленні кредиту вказав саме цей номер телефону», – каже тернополянин.

«Чим більший банк, тим більша ймовірність операційних помилок. І не лише помилок. Ось у Чернівцях недавно посадили працівника банку, який знімав кошти з рахунків клієнтів. Тому цілком може бути, що хтось із працівників може скористатися даними клієнтки, які вона подає, відкриваючи депозит, і відкрити фіктивний кредит, – каже «Високому замку» голова Асоціації антиколекторів і правозахисників «Ваша Надія» Федір Олексюк. – Раніше були масовими випадки, коли у банку оформляли «ліві» кредити, кошти йшли у кредитну спілку, де відсотки вищі. І ніхто б нічого й не дізнався, якби під час кризи не перестали повертати ці кредити. Тоді банки й виявили сотні фіктивних кредитів».

«Что им стоит дом построить»

Так якщо споживчий кредит в Україні все-таки отримати можна, то іпотечний (житловий) – набагато важче.

Більшість банків видають їх тільки за наявності поручителя. Якщо у вас немає близького родича з великими офіційними доходами, готового покласти голову на цю плаху, про нерухомість залишається тільки мріяти. Крім того, банки йдуть назустріч тим, хто вже має хорошу нерухомість, не залежну від предмета іпотеки, тобто квартири, яку купує. Інакше кажучи, якщо ви вже добре забезпечені житлом, можете прикупити ще...

Іпотечні відсотки значно нижчі, однак витрат на кредит аж ніяк не менше: страхують не тільки життя позичальника, а й нерухомість, яку він купує, причому суми страховки досить значні – від 0,3% до 1% від вартості кредиту. Таке страхування зазвичай повторюється щороку впродовж усього терміну кредиту.

Практично, всі банки нав’язують клієнтам свого оцінщика нерухомості (нагадаємо, що оцінка нерухомості – це обов’язкова послуга, без якої неможливі операції з нерухомим майном в Україні. Саме з оціночної вартості, зазначеної у висновку оцінювача, а не з суми угоди при купівлі-продажу квадратних метрів українці платять податки – А.С.) і свого нотаріуса, чиї гонорари наводять на думку про «відкати» на користь банку. Наприклад, оцінка однокімнатної квартири на стороні коштує 400-500 грн, а в банківського оцінщика сягає 700-800 грн.

«Підгодовані» банками нотаріуси теж беруть за правочин на порядок більше.

У «народному рейтингу» банків є й такі, що живуть на «відкати» від довірливих клієнтів. Давши попередню згоду на кредит, банк посилає клієнта до «свого» оцінщика, який дуже занижує експертну оцінку купованого житла.

У результаті квартира ринковою вартістю 60 тис. у.о. отримує оцінку 40 тисяч, цієї вартості не вистачає, щоб покрити суму кредиту (максимально 70% від загальної вартості житла), і клієнту відмовляють в останній момент, отримавши «відкат» від оцінщика.

Ще однією складністю у справі отримання іпотеки є відсоткове співвідношення між сумою щомісячного платежу та доходами клієнта. У більшості банків сума платежу не повинна перевищувати 40% від доходів позичальника. Наприклад, якщо сума кредиту становить 120 тис. грн, щомісячний платіж – 3000 грн, то офіційно підтверджений дохід громадянина має становити близько 9 тис. грн, – зовсім нереальна сума навіть для середньостатистичного киянина, не те що тернополянина!

Вражає уяву й список необхідних документів для отримання іпотеки – як для покупців, так і для продавців. Дехто навіть вимагає довідку від психіатра!..

Іпотечний і кредитний договори на десяти сторінках малим шрифтом потрібно читати й перечитувати, вдумуючись у кожне слово, інакше в найбільш невідповідному місці, наприклад на сторінці зі своїми анкетними даними, можна прочитати, що ви гарантуєте виплату кредиту всім своїм рухомим та нерухомим майном (хоча заставою іпотеки є один-єдиний предмет – нерухомість, яку купуєте).

 

«Правильні кредити» від неправильних посередників

Серед підводних рифів кредитування – комерційна інформація, що її, як свідчить практика, потоками зливають усі банки. Недарма, подаючи заявку на кредит, клієнт підписує угоду про використання його персональних даних для перевірок, кредитних історій і т.п.

Не отримавши кредит у солідному банку, клієнт часто тут-таки чує дзвінок з нового або просто маловідомого банку. Зазвичай таке «зливання інформації» за гроші практично нічим не пояснюють. Людині просто пропонують спробувати щастя в іншому місці.

Однак свого роду «рекордом» у кредитній вакханалії став дзвінок на мобільний телефон моєї дружини з компанії, яка надає послуги з «правильного оформлення анкет» для отримання кредиту.

Здивувавшись, дружина поцікавилася: у чому полягає «правильне оформлення»?

Молодик пояснив, що, уклавши угоду з фірмою, вона буде послана до «своїх людей» у кількох банках, де їй «допоможуть» отримати бажаний кредит.

За послугу, ні багато ні мало, вона зобов’язана сплатити фірмі аж 15% від загальної суми кредиту після його отримання!

Наскільки розумію, посередники «спеціалізуються» на тих, у кого мало шансів отримати кредит легальним шляхом – низький дохід, відсутність довідок і т.п. Інформацію про таких людей, включно з їхніми контактними телефонами, «зливають» із банків, у яких клієнтам відмовили в кредиті.

Здивувало, що «свої люди» в цих доброзичливців є і в банках «першої руки» – широко відомих та престижних...

 

І ще раз про житло. Тепер – по-європейськи

У контексті кредитування багатьох, мабуть, цікавить практика іпотечних кредитів закордоном. Не раз ми чули від заробітчан, наскільки зручними у всіх відношеннях є житлові кредити в Європі і США. Та чи так це насправді?

Дійсно, у розвинених країнах один із найпоширеніших способів вирішення житлової проблеми полягає в іпотечному кредитуванні. Понад 90% житлового будівництва здійснюється за рахунок кредитів. Існуючі там способи іпотечного кредитування можна в узагальненому вигляді звести до двох основних моделей:

1. Закрита модель іпотеки – відокремлена від решти фінансового ринку й заснована на внесках самих покупців житла;

2. Відкрита модель іпотеки, що є складовою частиною фінансового ринку країни в цілому.

Закрита модель, яка поширена в Німеччині, Франції та інших європейських країнах, ґрунтується на житлових заощадженнях у так званих будощадкасах, які становлять цільове (на придбання житла або поліпшення житлових умов) накопичення коштів на спеціальних рахунках у банках або інших фінансових установах.

 

Німецька заощадливість

Принцип їх організації заснований на об’єднанні невеликих коштів численних вкладників каси і послідовному придбанні житла кожному з них. На нинішній день будівельні ощадні каси займають у Німеччині провідне місце серед різних інвестиційних інститутів – три з чотирьох квартир будують у цій країні з допомогою житлових будівельних заощаджень. Отримати позику в такій касі її вкладник може лише за умови внесення на свій рахунок певної суми й тільки після закінчення певного часу (зазвичай 5-6 років).

Максимальний термін погашення позики становить 12 років, відсотки невеликі – 5-6% річних. Держава надає фінансову підтримку вкладникам будощадкас у формі виплати премій за житлові заощадження (як правило, у вигляді збільшення відсотка доходу на депозит), дотацій на погашення позики, податкових пільг (відсотки, одержані за житлові внески, не обкладаються прибутковим податком). Розмір і форма допомоги залежать від майнового стану позичальника, складу його сім’ї і т.п. Крім будощадкас, у Німеччині існує й мережа іпотечних банків, з 1900 року й донині ні один із таких банків не розорився.

Французькі амбіції

У Франції також діє система житлових заощаджень, яка дещо відрізняється від німецької. У цій країні поширені два види житлових ощадних рахунків: 1. «Ощадна книжка А» – рахунок, на якому необхідно накопичувати до 100 тис. євро і можна отримати кредит у розмірі, що перевищує в півтора раза суму накопичень, під 3,7% річних, при цьому щороку до такого цільового внеску додається державна премія в розмірі 7,5 тис. євро; 2. Рахунки PEL, на яких можна накопичувати до 400 тис. євро і отримати кредити до 600 тис. євро під 4,8% річних.

 

Англо-американський масштаб

Відкрита модель іпотеки особливо характерна для Англії і США, тому її часто називають англо-американською. Існуюча в цих країнах система фінансування житлового будівництва та придбання житла становить складний ринок загальнонаціонального масштабу, на якому діють численні іпотечні та інші банки, ощадні та кредитні асоціації, страхові компанії, пенсійні фонди та інші фінансово-кредитні установи. Щоб багато не розписувати, достатньо сказати лиш одне: кредити на житло там дають під символічні 1,5-3%.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Що потрібно мати при собі на випадок війни?

Вівторок, 18 березня 2014, 08:39

Екстрена (надзвичайна) валіза – це узагальнене визначення базового набору речей, необхідного кожній цивільній людині, щоб вижити в будь-якій екстремальній ситуації. Екстрена валіза, як правило, являє собою укомплектований рюкзак об'ємом від 30 і більше літрів, що містить необхідний індивідуальний мінімум одягу, предметів гігієни, медикаментів, інструментів, засобів індивідуального захисту та продуктів харчування. Всі речі в екстреній валізі є новими (періодично поновлюваними) і не використовуються власником у повсякденному житті. Цивільна екстрена валіза призначена для максимально швидкої евакуації із зони надзвичайної події у випадку землетрусу, повені, пожежі, загостреної криміногенної обстановки, епіцентру військових дій і т.д. Думаємо, що сьогодні екстрена валіза повинна бути в кожній родині.

Та для початку мусимо визначитися з самою «валізою». На наш погляд, в даному випадку зручніше використовувати невеликий рюкзак. Чому рюкзак, а не сумку? Уявіть ситуацію, в якій вам доведеться йти пішки, а не їхати на машині. Наприклад, всюди затори і треба терміново евакуюватися пішки. Накинули рюкзак і пішли. З сумкою проблематичніше – тягати незручно.

Тепер кілька слів про укладання рюкзака. Як невеликі, так і експедиційні рюкзаки треба укладати не за принципом «важке – вниз», а розподіляти вантаж рівномірно. Укладайте рюкзак так, щоб можна було швидко і без ускладнень знайти потрібну річ. Добре, якщо рюкзак укомплектований спеціальною накидкою від дощу. Так само варто відзначити, що перевагу треба віддавати рюкзаку, який зручно розташовується на спині, не сковує рухів і не розійдеться по швах в перші 30 хвилин.

Розглянемо тепер більш детально, які комплекти речей і продуктів першої необхідності вам необхідно буде зібрати. Список частково заснований на рекомендаціях Нью-йоркської служби з надзвичайних ситуацій. Можливо, у вашій місцевості і для вашої родини його доведеться скоротити або, навпаки, розширити. Наприклад, у літніх людей, інвалідів та дітей є особливі потреби. Отже, на випадок екстреної евакуації радимо мати напоготові міцний і зручний рюкзак з найнеобхіднішим. У нього рекомендується покласти наступне:

 

1. Копії важливих документів в водонепроникній упаковці. Заздалегідь зробіть копії всіх важливих документів – паспорту, автомобільних прав, документів на нерухомість тощо т.д. Документи треба укладати так, щоб у разі необхідності їх можна було швидко дістати. Не завадить також серед документів тримати кілька фотографій рідних і близьких.

 

2. Кредитні картки і готівку. Нехай у вас буде невеликий запас грошей.

 

3. Дублікати ключів від будинку і машини.

 

4. Карту місцевості, а також інформацію про спосіб зв'язку і умовлене місце зустрічі вашої родини.

 

5. Засоби зв'язку та інформації: невеликий радіоприймач з можливістю прийому в УКХ- і FM-діапазоні. Зараз є недорогі приймачі з динамомашиною і акумулятором. Дозволить бути в курсі ситуації. Запасні батарейки до радіоприймача. Можна взяти мобільний телефон із зарядним пристроєм.

 

6. Ліхтарик (краще декілька) і запасні батарейки до нього.

 

7. Компас, годинник (перевагу віддавайте водонепроникним).

 

8. Мультитул – багатофункціональний інструмент у вигляді складних пасатижів з порожнистими ручками, в яких заховані додаткові інструменти (лезо ножа, шило, пила, викрутка, ножиці і т.п.).

 

9. Ніж, топірець.

 

10. Сигнальні засоби (свисток, фальшфеєр тощо).

 

11. Мінімум п'ять пакетів для сміття об'ємом 120 літрів.

 

12. Рулон широкого скотчу.

 

13. Шнур синтетичний, товщиною 4-5 мм і довжиною хоча б 20 м.

 

14. Блокнот і олівець.

 

15. Нитки і голки.

 

16. Аптечку першої допомоги. В описі будь-якої екстреної валізи значне місце відводиться медикаментам. Майже завжди їх більше, ніж у стандартній автомобільній аптечці. Воно й зрозуміло: мається на увазі, що допомога може бути надана не тільки собі, а й оточуючим. Аптечка повинна включати в себе:

– Бинти, лейкопластир, вату, йод;

– «Активоване вугілля» (для інтоксикації);

– «Парацетамол» (жарознижувальний засіб);

– «Пенталгін» (знеболююче);

– «Супрастин» (від алергії);

– «Іммодіум» (від діареї);

– «Фталазол « (від шлункових інфекцій);

– «Альбуцид» (очні краплі).

 

17. Одяг: комплект нижньої білизни (2 пари), шкарпетки бавовняні (2 пари) і вовняні, запасні штани, сорочку, плащ-дощовик, в'язану шапочку, рукавички, шарф (може знадобитися в найнесподіваніших ситуаціях). Зручне, надійне взуття.

 

18. Міні-палатку, поліуретановий килимок, спальник (якщо дозволяє місце).

 

19. Засоби гігієни: зубна щітка і зубна паста, невеликий шматок мила, рушник, туалетний папір, кілька упаковок одноразових сухих серветок, декілька носових хусток, вологі серветки. Жінкам – засоби інтимної гігієни.

 

20. Посуд: казанок, фляга, ложка, горнятко (краще металеве на 0.5 л), розкладний стаканчик.

 

21. Сірники (бажано туристичні), запальничка.

 

22. Запас їжі на кілька днів – все, що можна їсти без попередньої обробки і не займає багато місця, довго зберігається:

 

– Запас питної води на 1-2 дні, який треба періодично оновлювати (вода не повинна бути застояною);

 

– Висококалорійні солодощі: кілька батончиків «Snickers» (використовуються як джерело живлення і енергії, що володіє малою вагою), жменю льодяників;

 

– Набір продуктів: декілька банок тушонки, галети (наприклад, крекер), суп-пакети, м'ясні та рибні консерви. Якщо дозволяє місце: крупа перлова, гречана, рис довгозернистий, пшоно, макарони, сухі овочеві напівфабрикати.

До війни – лише крок?..

Вівторок, 18 березня 2014, 08:32

Коли цей номер вийде в друк, уже стануть відомими результати так званого референдуму, який був запланований на неділю, 16 березня, у Криму. Взагалі-то, вони (результати) уже відомі – і всі прекрасно розуміють, що «за» приєднання до Росії «ВЖЕ проголосували» понад 70% кримчан. А недільна акція – це банальне окозамилювання «для приличия». Однак референдум – це ще не найстрашніше, що нас чекає. Не хочеться бути песимістом, але попереду в Криму (і, не дай, Боже, по всій Україні) – море крові. Причому найбільше постраждають саме ті люди, яких російські війська нібито прийшли «спасать». Скажете, що це – нереально? Ох, погано ж ви знаєте методи роботи російських спецслужб. А вони – ці методи – були напрацьовані ще дуже давно.

Саме так: все, що ми сьогодні спостерігаємо в Криму, вже колись було! Все це відбувається не вперше, і багато-хто з українців старшого покоління особисто в ці дні переживають класичне дежавю. Адже абсолютно те ж саме, наче під копірку, відбувалося 24 роки тому – в січні 1990-го року – в Баку, в столиці тоді ще Радянського Азербайджану. Ті ж брудні методи Кремля, та ж блюзнірська брехня з екранів центрального телебачення, те ж нехтування життями своїх власних громадян і використання людей в якості жертовних пішаків у своїх геополітичних цілях.

На жаль, тоді абсолютна більшість радянських людей (та й, втім, іноземців також) поставилися до скоєного в Баку жахливого злочину проти народу з байдужістю і навіть, перебуваючи під зомбуючим впливом офіційної кремлівської пропаганди і в умовах відсутності в той час Інтернету та соціальних мереж, виправдовували дії «доблесних» радянських військ, оскільки простодушні громадяни вірили всьому, що їм говорили з екранів телевізорів і про що писалося в газетах. Вони дійсно думали, що армія прийшла рятувати людей, a газети брехати не можуть.

Тому тверезомислячі люди, коли сьогодні спостерігають за подіями в Криму і за його межами, і читають новини як однієї, так і іншої сторони, самостійно аналізуючи і зіставляючи факти, жахаються від приголомшливої подібності подій, методів, технологій, пропагандистських заготовок.

Як і сьогоднішня Україна, яка взяла курс на остаточну незалежність, Азербайджанська РСР в ті дні стояла на порозі перших вільних виборів до Верховної Ради республіки, на яких очікувалося, що найпопулярніший тоді Народний Фронт Азербайджану (НФА) займе майже всі місця в парламенті. НФА не робив особливого секрету з того, що найпершою постановою нового складу Верховної Ради в перший же день її роботи буде відновлення державної незалежності Азербайджану шляхом прийняття конституційного акту про вихід зі складу СРСР, а другою – оголошення дати референдуму для всенародного підтвердження даного рішення. Це було частиною передвиборної програми, а результат виборів в умовах колосальної популярності НФА і обнулення авторитету Компартії АзРСР, був вирішений наперед.

Це знали і в Політбюро...

Повторюю: йдеться про кінець 1989-го – початок 1990-го року. До того часу минуло всього лише кілька місяців з падіння Берлінської стіни, і навіть в Прибалтиці поки ще не настільки голосно і відкрито звучали голоси про незалежність. А тут раптом Азербайджан з його багатющими запасами нафти і газу наважився заговорити про незалежність! Чи могли Красна Площа і Луб’янка дозволити подібне, якщо навіть сьогодні Кремль, через майже чверть століття після розпаду СРСР, все ще не знаходить собі місця від рішучості українського народу взяти курс на євроінтеграцію? Риторичне, однак, запитання.

Виборча кампанія повинна була розпочатися в перших числах лютого 1990-го року, і Михайло Горбачов розумів, що якщо вибори не скасувати, то перемога НФА буде стовідсотковою, і слідом за Азербайджаном про незалежність оголосять республіки Прибалтики. А далі настане ефект доміно. Тому потрібен був показовий урок усім, хто задумав вийти зі складу СРСР. Скасувати вибори можна було тільки в тому випадку, якщо ввести в країні надзвичайний стан. Але на якій підставі?

Потрібна була кров, потрібні були оглушливі кадри по телевізору, після яких «трудящі» самі попросили б ввести «обмежений контингент доблесної армії» для виконання благородної місії. Але проливати кров своїх громадян у Прибалтиці було ризиковано, адже це все-таки Європа, і санкції проти СРСР були б набагато серйознішими. Однак і спокійно спостерігати, як на очах розпадається Союз, Політбюро теж не хотіло. Значить треба було починати з Азербайджану.

Як і сьогодні в Україні, з грудня 1989 року до Баку почали прибувати співробітники КДБ СРСР. Мета одна: організувати провокації, на рівному місці штучно розпалювати ситуацію, щоб створити видимість появи загрози безпеці громадян і стабільності. Переодягнені у цивільну форму співробітники КДБ СРСР, «косячи» під азербайджанців, приїжджали на машинах без номерів до місць скупчення бездомних азербайджанських біженців з Вірменії, роздмухували серед них конфлікт і потім швидко кудись зникали. Їхні дії були напрочуд стандартними, але тоді ще ніхто не міг зрозуміти, хто були ці люди.

13-14 січня 1990 року переодягнені в цивільний одяг співробітники КДБ влаштували погроми серед вірменського населення Баку. Самі азербайджанці – жителі воістину багатонаціональної столиці – намагалися самостійно протистояти цим провокаціям ззовні і рятували своїх вірменських сусідів, ховаючи їх у себе вдома. На очах десятка бакинців кілька покидьків недалеко від кінотеатру «Шафаг» на проспекті Леніна прямо навпроти відділення міліції демонстративно лінчували якусь бабусю, в той час як солдати союзних Внутрішніх військ, які стояли поруч, спокійно дивилися на все це і не зупиняли огидну вакханалію. Ці покидьки були немісцеві, кожен бакинець, придивившись до них, міг безпомилково визначити, що це якісь «гастролери» (приблизно, як сьогодні в Криму «люди в зеленому» без розпізнавальних знаків).

За два дні було вбито 55 осіб, в основному вірменської національності. Жоден погромник, звичайно, затриманий не був (дивно?!). Всі вони благополучно зникли так само раптово, як і з’явилися. Міліція і внутрішні війська демонстративно не діяли, зате – а ось тут, будь ласка, увага! – вечірні випуски новин і всі центральні газети акуратно повідомляли про кожного вбитого городянина, а відеорепортажі містили якісь підозрілі кадри нібито з вулиць Баку, хоча самі бакинці не могли впізнати цих місць. У суспільстві старанно створювався потрібний психологічний фон, який потім виправдає введення в Баку надзвичайного стану під оплески радянських людей.

Ось і сьогодні ми чуємо, що до Криму прибули 4 вантажівки з кадировськими відморозками, які під виглядом кримських татар(!) будуть атакувати російських жителів Криму. Все це відбуватиметься після референдуму 16 березня і з двох причин: 1. цей референдум вже не визнає жодна країна світу, а тому, отже, Росії потрібне «термінове виправдання» своїх дотеперішніх дій у Криму; 2. українські військові проявляють надзвичайну витримку і не ведуться ні на які провокації. Зрозуміло, що ніхто з провокаторів затриманий не буде, і всі вони благополучно зникнуть. Зате проллється довгоочікувана кров, і у Москви нарешті з’явиться жаданий привід «рятувати» своїх співвітчизників. Як це одного разу вже було в Баку в січні 1990 року.

Цікаво, що війська в Баку були введені через кілька днів(!) після закінчення вірменських погромів, коли залишки вірменського населення було евакуйовано силами НФА. Спецслужби СРСР не тільки не допомагали НФА рятувати вірмен, а навпаки, перешкоджали. Їм потрібні були вірмени, яких можна було вбивати і заробляти цим привід для вторгнення.

Причому, якби все це було проведено якось вміло, без слідів, то ще можна було б з великою натяжкою прийняти, поряд з версією опозиції, також офіційну версію програми «Время» та газети «Правда». Але дії переодягнених співробітників КДБ були настільки незграбними і очевидними, що тільки тупий міг повірити в те, про що говорили диктори з екранів ТБ. Однак все одно багато-хто вірив тій брехні, якою дурили своїх громадян комуністи. У людях була якась непереборна віра в те, що виходило з уст дикторів випусків новин.

Коли радянські війська увійшли в Баку – а це сталося в ніч з 19 на 20 січня, – вранці на вулицях і тротуарах нарахували 147 трупів мирних бакинців. Кремлівська пропаганда назвала убитих «екстремістами» і «бойовиками» (і це на початку 1990-го року, коли у населення не було навіть мисливських рушниць!). Фотографії жертв цього розстрілу досі є в Інтернеті, кожен може подивитися на цих «екстремістів». Серед них – старенькі, діти, задавлені танком три професори, які сиділи в припаркованій на узбіччі машині і пропускали колону бронетехніки, навіть сліпий бакинець російської національності, водій швидкої допомоги єврейської національності, пара молодят. Серед них були азербайджанці, росіяни, лезгини, татари, євреї. Ось такі різношерсті «екстремісти», яких у своєму рідному місті наздогнали кулі від своєї ж «рідної» армії. Їх вина була в тому, що їхні симпатії були на стороні не Компартії АзССР, а НФА. І «роботу над помилками» Москва запропонувала своїм громадянам кулеметними чергами.

Місто, яке працювало удень і вночі, щоб забезпечити фронти Другої світової війни пальним, і до якого так прагнув дістатися Гітлер, через півстоліття було взяте штурмом своєю ж армією.

Лицемірство проявилося також у тому, що танки пішли не в вірменські квартали (втім, «рятувати» там уже не було кого – всіх, кого можна було вбити, співробітники КДБ вбили, і всіх, кого можна було врятувати, активісти НФА вивезли), а стали займати районні відділення НФА і стратегічні об’єкти: телевежу, радіостанцію, вокзал, аеропорт. Зверніть увагу, як сьогодні поводяться російські війська в Криму, що прийшли нібито на «порятунок» росіян – точно так само! Вони захоплюють стратегічні об’єкти в Криму і якось необережно забули про тих, кого прийшли «рятувати».

Введені в Баку нібито для «порятунку вірмен» радянські війська не врятували жодної людини, зате вбили 147, поранили 744 і незаконно затримали 840 людей різних національностей, релігій, вікових і соціальних груп! «Блискуча» «гуманітарна» операція, чи не так?

Ось і сьогодні ми читаємо про переодягнених співробітників ФСБ, які працюють не лише в Криму, але й на Сході України, організовуючи так звані проросійські вилазки з вивішуванням російських прапорів над приміщеннями обладміністрацій у східних регіонах.

А нещодавно сайт кримських татар повідомив наступне: «В социальных сетях была распространена информация о том, что в Симферополь едет колонна из 4-х тентованых машин из Феодосии с людьми кавказкой внешности. По нашим данным, данная информация соответствует действительности. Эти люди никакого отношения к крымским татарам не имеют! Есть информация, что в центре Симферополя готовится инсценировка потасовки между этими людьми под видом крымских татар и славянским населением. Это провокация для эскалации конфликта. КРЫМСКИЕ ТАТАРЫ В ЭТОМ УЧАСТИЕ НЕ ПРИНИМАЮТ!!!»

І вже через кілька годин невідомі хакери заблокували доступ до цього сайту.

Як нам знайомий весь цей блюзнірський сценарій!

А тим часом екс-радник президента РФ Володимира Путіна Андрій Ілларіонов вважає, що російських військовослужбовців відправили до Криму на смерть. В інтерв’ю каналу 1+1 Ілларіонов сказав, що російський президент готовий пожертвувати власними військовими і простими російськими громадянами, які проживають в Україні, щоб пред’явити це в якості провокацій, вчинених з боку України. «На території України вже зараз знаходиться кілька груп російського спецназу. Не тільки тітушки, не тільки російські туристи, які вивішують російські прапори на ті чи інші адміністрації, а групи російського спецназу, завдання яких: відкривати вогонь і ВБИВАТИ РОСІЙСЬКИХ ГРОМАДЯН ТА РОСІЙСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ на території України для того, щоб пред’явити це в якості провокацій, – стверджує екс-радник Путіна. – Саме так діяли російські частини в Південній Осетії, коли російський спецназ розстріляв російських же офіцерів і потім тіла цих офіцерів були пред’явлені як докази вбивства російських миротворців грузинами», – сказав Андрій Ілларіонов.

Не дай, Боже, звичайно, але існує дуже велика ймовірність того, що вже сьогодні-завтра в російських кримчан почнуть стріляти «закошені» під «бандерівців» і кримських татар кадировські відморозки та інші паскуди. Не дай, Боже…

 

Підготував Адам Стрижнюк

Для інформування світової спільноти про події в Україні створено окремий медіа-центр

Четвер, 06 березня 2014, 10:44

 

 

 

Повідомлення для ЗМІ

5 березня 2014 року

Для інформування світової спільноти про події в Україні

створено окремий медіа-центр

 

Для інформування світової спільноти про події в Україні створено Український кризовий медіа-центр.

 

Завдання центру – надавати світовій спільноті об’єктивну інформацію про події в Україні, виклики й загрози національній безпеці, зокрема у військовій, політичній, економічній, енергетичній і гуманітарній сферах. Він надаватиме підтримку представникам ЗМІ, які висвітлюють події в Україні.

 

Український кризовий медіа-центр створено з ініціативи провідних українських експертів у царині міжнародних відносин, комунікацій і зв’язків із громадськістю, які погодилися безоплатно сприяти висвітленню подій в Україні.

 

Центр буде публічним майданчиком для виступів представників української влади, експертів, представників міжнародних організацій і дипломатичного корпусу з оперативними заявами й аналізом ситуації в країні.

 

У кризовий період центр працюватиме цілодобово. Адреса центру: Київ, готель “Україна”, вул. Інститутська, 4, 3-й поверх.

 

Розклад прес-брифінгів центру на 5 березня:

15:00 – Мустафа Джемілєв, народний депутат України, колишній голова Меджлісу кримськотатарського народу (1991-2013);

16:00 – Петро Порошенко, народний депутат України, співголова Комітету парламентського співробітництва Україна-ЄС.

 

Центр створено й функціонує за підтримки таких експертів:

- Валерій Чалий (Центр Разумкова);

- Іванна Климпуш-Цинцадзе (Ялтинська Європейська Стратегія);

- Наталя Попович (“PRP”);

- Наталя Ольберт-Сінько (“PRP”);

- Ярина Ключковська, незалежний консультант із комунікацій;

- Геннадій Курочка (“CFC Consulting”);

- Василь Мірошниченко (“CFC Consulting”);

- Аліна Фролова (“R.A.M. 360”);

- Володимир Дегтярьов (“NewsFront PR Agency”);

- Іветта Делікатна (“AGL”);

- Максим Саваневський (“PlusOne DA”);

- Андрій Загородський (“Newsplot”).

 

Сторінки центру в соціальних мережах:

https://twitter.com/uacrisis,

https://www.facebook.com/uacrisis,

http://www.youtube.com/user/UACrisisMediaCenter.

 

Одним із партнерів центру є Міжнародний фонд “Відродження”.

 

Контакти:

050 157 81 59

050 157 84 23

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

Працювати, працювати і в праці сконати…

Четвер, 06 березня 2014, 09:56

Працювати, працювати і в праці сконати…

Головне, дядечки і тітоньки, – серцем не старіти. А про те, щоб ми якнайдовше не втрачали фізичних кондицій і працездатності, «подбала» наша славна влада. Ще всередині 2011 року вона, зусиллями тодішнього продажного парламенту, прийняла законопроект «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи».

Як, напевно, вже всім відомо, у документі прописане підвищення пенсійного віку: жінкам – поетапно до 60 років, держслужбовцям-чоловікам – одномоментно до 62 років. Військовим підвищується вислуга з 20 до 25 років. І ще багато дрібних, важливих і не дуже, нововведень.

 

Реформа дійсно назріла. Але яка реформа?

Ще кілька років тому було зрозуміло: якщо не змінювати нічого, то може так статися, що незабаром просто нічим буде виплачувати пенсії. Адже вже сьогодні в Україні на сто працюючих припадає 88 пенсіонерів. У нашій області цей показник ще сумніший: 100 працюючих утримують 114 пенсіонерів. Тобто на одного працюючого тернополянина припадає майже 12 пенсіонерів!

Дефіцит бюджету Пенсійного фонду минулого року склав 26,6 мільярда гривень, або майже 14 відсотків від потреби. Якщо взяти нашу область, то, у порівнянні з 2001 роком, видатки зросли аж удесятеро, а темпи росту власних надходжень до Пенсійного фонду – лише у 7,7 раза. Вирішити проблему дефіциту Пенсійного фонду можна двома шляхами: зменшувати розмір пенсії або ж підвищувати пенсійний вік та проводити інші реформи. Перший шлях відкинули одразу. Адже, приміром, на Тернопільщині 31 відсоток пенсіонерів отримує пенсію, меншу 800 гривень, 45 відсотків – від 800 до тисячі гривень. Трохи більше 16 відсотків пенсіонерів отримують від тисячі до півтори тисячі гривень і вісім відсотків – більше півтори тисячі гривень. Хіба можна ці виплати зробити ще меншими?

Тож залишається другий варіант – підвищення пенсійного віку. Але чи справді таке підвищення врятує Пенсійний фонд?

Пенсійні видатки

Україна витрачає на пенсії надзвичайно високу частку ВВП, і ця частка постійно зростає.

Так, у 2003 році пенсійні видатки становили 9,2% ВВП, 2004 – 11,4%, 2005 – 15,3%.

Таке різке зростання пенсійних видатків було зумовлено тим, що за два місяці до президентських виборів у 2004-му році уряд Януковича різко підвищив пенсії. Усі пенсії, менші за прожитковий мінімум, були підвищені до цього рівня, і таке підвищення стосувалося майже 12 мільйонів пенсіонерів.

Склалася парадоксальна ситуація, коли мінімальна пенсія стала перевищувати мінімальну зарплату. Рівень видатків на пенсії в Україні почав суттєво перевищувати відповідні видатки в європейських країнах.

Різке зростання видатків призвело до того, що Пенсійний фонд (далі – ПФ) не має достатньо коштів для виплати пенсій. І цей дефіцит щороку зростає.

Це, у свою чергу, зумовлює необхідність постійних трансферів із держбюджету для покриття цього дефіциту. Так, у 2007 році ПФ отримав із держбюджету 18,7 мільярдів гривень, у 2008 – 33,7 мільярдів, 2009 – 40,2, у 2010-му – 60,0 мільярдів гривень.

Висновок перший: Україна витрачає на пенсії більше будь-якої країни у світі. Але грошей все одне не вистачає для виплати всіх пенсій.

Демографічний прогноз

Ситуація суттєво ускладнюється негативними демографічними процесами в Україні.

Населення країни стрімко скорочується й старіє. У 1991 році в Україні проживало 51,8 мільйонів осіб, у 1999-му – 49,9, а станом на 1 січня 2010 року – 45,96 мільйонів осіб.

На жаль, негативні демографічні процеси будуть лише поглиблюватися. Так, за даними Світового банку, Україна буде мати найбільше відносне зменшення населення серед усіх пострадянських країн.

Скорочення населення викликане тим, що рівень смертності перевищує рівень народжуваності. Щороку населення України скорочується приблизно на 200 тисяч осіб.

Зменшення кількості населення в Україні супроводжується його старінням, тобто частка людей літнього віку у віковій структурі населення зростає. У 2009 році частка населення старше чинної межі пенсійного віку становила 26%. До 2021-го року вона збільшиться до 29%, а в 2050-му році – до 38% населення.

Висновок другий: населення України зменшується й старіє, а тому не можна зволікати з пенсійною реформою.

Вік виходу на пенсію: міжнародне порівняння

В Україні донедавна залишалися ще радянські стандарти пенсійного віку: 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. Однак реалії сьогодення значно відрізняються від того, що було 20 і більше років тому.

В Україні був найнижчий вік виходу на пенсію, поряд із Росією, Білоруссю та Узбекистаном. Відповідна межа пенсійного віку була встановлена ще в 30-х роках ХХ століття, і з того часу не переглядалась.

Натомість у країнах Центральної Європи середній вік виходу на пенсію для чоловіків становить 62 роки, найвищим він є в Польщі та Грузії – 65 років. Для жінок – близько 60 років, найвищий в Естонії – 63 роки. Однак очевидною є тенденція до збільшення віку виходу на пенсію.

Другою помітною тенденцією є наближення віку виходу на пенсію жінок до відповідного показника для чоловіків.

Світова економічна криза змусила країни переглянути свої пенсійні системи. Ці зміни доволі часто стосувалися підвищення пенсійного віку.

Так, у Чехії до 2028 року й в Угорщині до 2017 року пенсійний вік зросте до 65 років як для чоловіків, так і для жінок. В Естонії – до 63 для жінок до 2016 року, і 65 як для чоловіків, так і для жінок з 2017 до 2026 років. Румунія підвищує для чоловіків до 65 і для жінок до 60 років до 2015 року, а Азербайджан – до 63 для чоловіків і 60 для жінок, починаючи з 2010-го. Словаччина підвищує для жінок до 62 років до 2015-го, а Вірменія – до 63 років з 2011-го. У Латвії з 2012 року скасовують достроковий вихід на пенсію.

Як бачимо, абсолютна більшість країн зробила непростий крок у збільшенні пенсійного віку. Причому робили це поступово, за винятком Грузії, де пенсійний вік був підвищений одразу – до 65 років для чоловіків та 60 для жінок.

Висновок третій: пенсійний вік підвищують навіть у тих країнах, де ситуація є кращою, ніж в Україні.

 

Але…

Чому в Україні не слід було підвищувати пенсійний вік?

Як би ми не хотіли рівнятися з Європою, але в нашій країні підвищення пенсійного віку є не реформою, а злочином проти народу. Чому? Тому що тривалість життя українців… Навіть не хочеться називати цієї цифри. Так, Данія, наприклад, може спокійно собі дозволити підвищувати пенсійний вік для своїх громадян (до 67 років), бо громадяни цієї країни живуть у середньому 82 роки. А покоління нинішніх 30-річних данців житиме, за прогнозами демографів, близько 90 років.

Але ми собі не можемо такого дозволити. Підвищувати пенсійний вік в Україні, де тривалість життя її громадян на 11 років нижча, ніж у Європі (на 8 років нижча, ніж у сусідній Польщі) – це безглуздя. Причому аморальне безглуздя. Бо якщо ми підвищуємо пенсійний вік, то багато людей просто «не встигнуть» дожити до пенсії.

 

Що робити?

Рецепт для влади:

По-перше, крадіть менше. Як будете менше красти, виводячи НАШІ гроші в офшорні зони, то більше коштів залишиться нам на зарплати, а отже й на пенсії. А як матимемо більше грошей, то менше нервуватимемося, більше будемо берегти здоров’я, а значить – більше житимемо. А це означає, що за якихось 10-15 років зможете підвищити нам пенсійний вік. Тоді ми вже не будемо проти, бо почуватимемося ЛЮДЬМИ, а не нікому не потрібним бидлом, яке обслуговує самопроголошених панків при владі.

 

По-друге, навчіться жити економно. Не купуйте зайвих і нікому не потрібних вертольотів для президента, не робіть йому євроремонтів у «межигір’ях», навчіться їздити на недорогих машинах і відпочивати в рідній країні, не продавайте «укртелекомів» за безцінь, і багато-багато іншого.

 

По-третє, думайте трохи про розвиток економіки, а не тільки про її проїдання: сприяйте приходу в нашу країну іноземних інвесторів, не беручи при цьому у них захмарних «відкатів», захищайте вітчизняного товаровиробника не тільки від імпортерів, а й від власних спекулянтів-посередників, які з вами «діляться».

 І насамкінець – якщо всього цього ви не здатні дотримуватися, то забирайтеся геть із цієї країни!

 

Підготував Адам Стрижнюк

ТОП-10 країн для пенсіонерів

Більшість країн, придатних для життя в старості чомусь розташовані в Південній Америці. Серед них – «наркозалежні» Колумбія і Мексика, а на першій позиції розмістилася Панама.

Найкращим місцем для того, щоб зустріти пенсію і радіти вільному від праці життю є Панама, пише Forbes.

ТОП-10 країн мрії для пенсіонера:

1.Панама

2.Еквадор

3.Малайзія

4.Коста-Рика

5.Іспанія

6.Колумбія

7.Мексика

8.Мальта

9.Уругвай

10.Таїланд

Крім того, в цій латиноамериканській країні «прекрасна погода, винятковий курс місцевої валюти до долара, міцна економіка і стабільний уряд».

ПроТернопіль

Скільки залишилось до дефолту?

Четвер, 06 березня 2014, 09:53

«Тікай, бо скоро буде війна. Шукай собі місце, де вар’ятів нема»... Останніми днями ця старенька пісня «Скрябіна» згадується все частіше. З України і справді тікають: і переслідувані громадські активісти, і родичі представників влади, і інвестори, і, зрештою, одіозні януковичі, пшонки та захарченки.

Інвестори почали тікати ще задовго до Євромайдану. Європейські банки та компанії почали виставляти на продаж своїх українських «дочок» ще у 2012-2013 рр. Все, що продавали європейці, скуповували російські компанії. І ось тепер, виявляється, навіть звиклі до ризику росіяни почали виводити свої кошти з України.

За інформацією «Високого замку», російські фірми і компанії, які ведуть свій бізнес в Україні, отримали попередження про те, що їм варто в найближчі два тижні вивести усі свої капітали назад до Росії. Причина в тому, що в РФ вирішили не давати грошей новій українській владі, бо попередні три мільярди, виділені Януковичу-Азарову, пішли в нікуди.

На додачу до всього упродовж місяця три найвпливовіші світові рейтингові агенції – Fitch Ratings, Standard & Poor’s та Moody’s – знизили кредитні рейтинги до переддефолтного рівня. Прогноз негативний. Зниження цих рейтингів означає, що фінансові аналітики сумніваються, що країна зможе розрахуватись з боргами.

І справді – казна порожня, прем’єра тільки-но призначили, бюджет на цей рік ще не переглядали. Чи зможуть в таких умовах люди розраховувати на вчасні виплати хоча б зарплат та пенсій?

«Зарплату за січень нам затримали на десять днів. Телефонував у казначейство разів зо двадцять – там ніхто слухавки не бере. Вже мали б заплатити аванс за лютий, але поки нема. Добре, хоч зарплату за січень виплатили», – розповів один із вчителів.

«Пенсію я завжди отримувала 16 числа. Але тепер графік збився, то виплачують на кілька днів пізніше. Але до 25 числа виплачують. Єдина проблема, що всім виплачують під кінець місяця, тому в «Ощадкасі» черги, буває, що навіть грошей всім не вистачає. Бо ще за дитячими грошима приходять. Треба чекати, щоб хтось заплатив за квартиру. Раніше такого не було, – каже пенсіонерка Параскевія Іванівна. – Певно, звідки ті гроші можуть взятись, як влада так грабувала народ. Чи ви бачили по телевізору, які золоті маєтки мав Янукович і та вся братія? Най би то попродали, то мали би гроші і на зарплати, і на пенсії, і на стипендії. Я би казала, як бракує грошей, то нам, старим, можуть платити в останню чергу. І депутатам най не платять. Головне, щоб стипендії студентам заплатили, бо то вони ту гідру перемогли».

Тим часом новобраний голова уряду Арсеній Яценюк заявив, що борг перед місцевими бюджетами сягає 20 млрд. грн. Треба розраховуватись і з зовнішніми кредиторами, а казна – порожня.

На додачу до всього – непередбачуваний курс валют: понад 10 гривень за долар. З цим, кажуть економісти, Україні буде важко впоратися з боргами...

Тим часом в МВФ уже готові скерувати в Україну свою місію. «Ми готові співпрацювати. Ймовірно, ми направимо групу технічної допомоги в країну, адже це наш обов’язок щодо члена організації, якщо він звертається з проханням», – заявила голова МВФ Крістін Лагард після зміни влади в Україні.

Та чи встигнуть? Особливо зважаючи на загострення ситуації на Кримському півострові.

Наразі питань дуже багато, а відповіді суттєво різняться. Хоча з деякими аспектами погоджуються всі експерти. Приміром, на запитання «Чому так відбувається в Україні?», аналітики все більше схиляються до думки, що, окрім іншого, каталізатором наших фінансових проблем стала так звана пенсійна реформа 2011 року.

ПроТернопіль

Долар, якого не знаємо

Вівторок, 18 лютого 2014, 07:28

Долар став основною грошовою одиницею США ще 6 липня 1785 року. В чому ж секрет доларової експансії у світі?

«Секрет доларів – довіра до цієї валюти, яка випливає з довіри до економіки країни, яка цю валюту продукує. США – найпотужніша економіка світу, саме цим і забезпечується стабільність, – каже один з економістів. – З іншого боку, США багато зробили для поширення долара у світі, насамперед після Другої світової війни, коли економіка Європи була знищена. Тоді запровадили золото-доларовий стандарт, завдяки якому долар став основною резервною валютою у світі. Доларів у резервах різних країн настільки багато, що будь-які серйозні курсові коливання не на руку не лише США – всі основні світові гравці не зацікавлені у цьому. Якщо б долар обвалився, від цього постраждали б усі».

Як кажуть, кому війна, а кому мати рідна. Якби не Друга світова війна, тотальної доларизації світової економіки могло б і не бути. У 1944 році в американському місті Бреттон-Вудс відбулася конференція, у якій взяли участь представники 44 країн, учасників антигітлерівської коаліції. Метою конференції було врегулювання міжнародних валютних та фінансових відносин після війни. Оскільки американські фінансисти грали на своїй території, а економіка США була у значно ліпшому стані, ніж економіка європейських країн, то саме США були першою скрипкою на цій конференції. Саме за результатами Бреттон-Вудської конференції створили МВФ, Світовий банк, та запровадили так звану Бреттон-Вудську систему, за якою на заміну «золотому стандарту», який діяв до війни, прийшов золото-доларовий. Тобто у міжнародній торгівлі можна було опиратись не лише на золото, а й на американський долар. При цьому ціна золота була чітко прив’язана до долара – 35 доларів за тройську унцію. Через це національна валюта США поступово перетворилась на світову валюту. Така система проіснувала майже три десятиліття. До ринкового утворення курсів валют перейшли лише у сімдесятих. З того часу долар девальвував у кількадесят разів. У 2011 році курс золота сягнув майже 2000 доларів за тройську унцію. Сьогодні за тройську унцію золота доведеться викласти приблизно 1250 доларів (до 1971 року золото коштувало 35 доларів).

Утім, ані перехід до плаваючих курсів, ані державний борг США, який постійно зростає, не вплинули на популярність долара.

Сьогодні 60-63% світових золотовалютних резервів зберігається у доларах. Основна причина стабільності долара – високоефективна економіка США, побудована на демонополізації ринків та високій конкуренції між компаніями. Американська економіка значно гнучкіша, ніж європейська чи азійська, тому швидко відновлюється після криз. Нині однією з найбільш динамічних економік є Китай. Але Китай не генерує майже нічого нового – він або копіює, або виконує замовлення. Тому говорити про те, що китайський юань може потіснити долар, не варто. Юань – слабо конвертована валюта, у структурі золотовалютних резервів його частка менша, ніж 4%. Так, вона збільшується, але не надто активними темпами. У кращому випадку до 2020 року частка юани у резервах сягне 10%. Звичайно, у світовій історії все було, тому і з доларом теоретично може статись якесь потрясіння. Однак на сьогодні усі прогнози, що долар от-от лусне, не мають під собою жодного підґрунтя. Американська економіка залишається домінуючою у світі, подобається це комусь чи ні.

Цікаві факти про долари

– Матеріал, на якому друкують долари, на 75% складається з бавовни, на 25% – з льону. Є там і невелика частка шовкових волокон. Саме завдяки цьому долари не розповзаються, якщо їх випадково забути в кишені та випрати.

– Державний борг США більш ніж у 15 разів перевищує розмір всього готівкового долара США, який перебуває в обігу у світі.

– Єдина жінка, портрет якої був зображений на американській валюті (срібна монета в 1 долар США) – Марта Вашингтон, дружина першого президента США.

– Легенька срібляста валізка з мільйонами доларів готівкою, яку передають злочинці у фільмах, – вигадка сценаристів. Насправді мільйон доларів у 100-доларових купюрах важить близько 10 кілограмів – є що підняти.

– «Зелений» не завжди був зеленим. До 70-х років ХІХ століття долари були чорно-білими, однак їх так активно підробляли, що майже третина банкнот, які перебували в обігу, були фальшивими. Причому фальшивки робили за допомогою фотоапаратів (тоді якраз зародилась фотографія). Аби гроші було важко перефотографувати, їх почали друкувати на папері з водяними знаками. А один бік друкували зеленим – зелений барвник був дешевим і стійким. Згодом долари стали повністю зеленими. І лише нещодавно США почали експериментувати з кольором національної валюти – у 2003 році в обіг ввели двадцятки з відтінками персикового, жовтого та синього кольорів.\

Памперси, бензин і долар: чого чекати тернополянам далі?

Наприкінці 2008-го Україну накрила перша хвиля фінансово-економічної кризи. Основні її супутники добре всім відомі: валовий внутрішній продукт – у глибокому мінусі, 60-відсоткова девальвація гривні, обвал ринку нерухомості, потужний шторм у банківській системі й різке зниження соціальної планки.

На початку 2014-го країну накриває друга хвиля фінансово-економічних негараздів, першим проявом якої стало невблаганне падіння вітчизняної валюти.

 

«Зелений» апокаліпсис

Карбованці, купони, гривні... За останні чверть століття українцям довелося кілька разів звикати до нової валюти. Попри це і ціни, і зарплати ми звикли рахувати у доларах. Саме у «зелених» українці воліють тримати значну частину заощаджень, хоча і заробляємо, і витрачаємо переважно гривні. Ані паспортизація обміну валют, ані законодавча заборона вказувати ціни у будь-якій іншій валюті, окрім гривні, не відбила інтерес наших співвітчизників до доларів. Саме до долара досі прив’язаний офіційний курс гривні, у цій валюті зберігається левова частка золотовалютних резервів. Попри прогнози деяких аналітиків, що долар от-от лусне як мильна бульбашка, він уже майже століття залишається головною резервною валютою світу. Чого не скажеш про вітчизняну валюту. Яка ось-ось…

Уже другий тиждень справжнім полем бою є не лише вулиця Грушевського у Києві, а й міжбанківський валютний ринок. Курс національної валюти поволі знижувався від початку року, у бюджеті на 2014 рік закладено долар по 8,5 гривні. Тому помірна девальвація нікого особливо не хвилювала. Але коли 4 лютого вранці в обмінниках виставляли «ціну» 8,62 за долар, біля нього мимоволі зупинялись навіть ті, хто не має ні копійки за душею. Дорожча валюта – це дорожчі імпортні продукти, бензин і навіть оренда житла. Адже чимало цін у нас декларують у доларах, а оплату приймають у гривнях.

 

Де долари?

У пошуках «зеленого щастя» спочатку вирішив обійти відділення найбільших банків. Майже у всіх вранці 29 січня ще висів обнадійливий курс продажу – 8,24-8,8,26 гривні за долар, хоча за день до того на міжбанківському валютному ринку торги закрились на рівні 8,32. Але у касах чотирьох різних банків почув одну й ту ж відповідь: «Доларів немає». Лише з п’ятого разу пощастило. «Долари є, але небагато. Зараз подивлюсь, скільки», – каже касирка і розкладає зелене віяло – купюри по п’ять, десять, двадцять доларів. Нарахувала аж 380 доларів та попросила прийти після обіду – мають підвезти більше.

В обмінниках долар можна було купити не дешевше, ніж за 8,33, пише «Високий замок». Щоправда, якщо пощастило і перед вами хтось здав валюту. «Ви долари продаєте?» – питаю в обмінника. «Звичайно, продаємо... Коли маємо. А зараз, вибачте, нема», – віджартовується чоловік. Слово за слово, і балакучий дядько зізнався, що долари він таки має, але вони відкладені для знайомого, який має магазин і мусить їхати за товаром. Мовляв, той уже аванс залишив. «Чого дивуєтесь? Час зараз такий, що на одного, хто здає долари, приходить сотня тих, що хочуть їх купити», – каже продавець.

«Учора за весь день нам долари здали тільки двоє іноземців. Загалом туристи обмінюють переважно євро та злоті, долари рідко. Буває, приходять молоді люди, певно, студенти, і здають по 20 чи 50 доларів. Напевно, через те, що долара нема, цього тижня почали більше купувати євро. Все ж краще, ніж тримати гроші в гривні», – розповідає касирка з обмінника.

Жінка з іншого кантора біля ринку, вочевидь, побачила у мені «перспективного клієнта». «Я так розумію, вам не 50 доларів треба», – підморгує касирка та запрошує зайти досередини. Мовляв, можу зателефонувати – і мені підвезуть тисячу-дві доларів, але по курсу 8,35. «Дешевше не знайдете. Ви не дивіться, коли банки пишуть, що в них 8,25. То для того, щоб так не впадала у вічі різниця між купівлею і продажем. Ми нині купуємо долари вже по 8,28, а вони дають тільки по 8,20. А не продають взагалі! Моя родичка працює в банку, то вони мають наказ не продавати доларів, навіть якщо хтось здав», – переконує мене.

Попри те, що знайти долари годі, українці примудряються скуповувати валюту рекордними темпами. Як кажуть мої знайомі, просто у них якесь погане передчуття…

 

Беруть у гривнях, рахують – у доларах

«Коли вселялись у квартиру, долар був по 8,05. Оренда – 150 доларів плюс комунальні послуги. Так платили досі, хоч долар вже був дорожчий. Тепер нас попередили – за лютий доведеться платити вже за ринковим курсом. Навіть якщо це буде 8,5 – то виходить на сто гривень дорожче. Хоча яке відношення має курс долара до вартості оренди житла?» – скаржиться тернополянка Віра, яка винаймає квартиру у нашому місті.

Але «валютні метаморфози» вже незабаром торкнуться не лише оренди житла. За переконанням аналітиків, вдарять курсові коливання і по туристах, які збираються за кордон. Турагенції також декларують ціни у валюті, і при цьому нерідко виставляють свої курси, які часом навіть вищі за курси на готівковому ринку. «На Новий рік ми їздили у кількаденний тур Європою. Агенція, через яку замовляли тур, у подарунок дала усім сертифікати на знижку на тур на День Валентина. Обрали один з запропонованих турів, і в понеділок пішли оплатити. Та, виявилось, що коли в обмінниках євро ще можна було купити по 11,8, нам порахували по 11,99. Мовляв, такий у нас ринковий курс. Оплатити відразу євро теж не дозволили, бо, за законом, можуть приймати тільки гривні. Різниця невелика, але неприємно», – каже львів’янка Мар’яна Бохонко.

Особливо ж такі «стрибки» ударять по не занадто забезпечених. І не просто ударять – вже вдаряють.

– Минулого тижня пішла в супермаркет, щоб купити памперси. Я уже звикла, що велика пачка цього товару коштує 168 гривень. Але побачивши цінник цього разу, була шокована – 192 гривні. Здорожчання на 25 гривень! На касі мені пояснили, що такий стрибок зумовлений нестабільністю гривні і тим, що памперси в нашій країні не виробляють, тож їх доводиться закуповувати за кордоном, – розповідає тернополянка Олена, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною.

Не оминули курсові коливання і кишень українських водіїв – за тиждень ціни на пальне зросли приблизно на 15 копійок. За станом на 5 лютого, середня вартість бензину А-95 на українських АЗС становила 10,81 гривні за літр. Найдорожче коштує пальне у Донецькій області, найдешевше – у Сумській.

За словами експертів, навіть якщо курс зафіксується на позначці 8,8 гривні за долар, є усі передумови зростання ціни на 50 копійок за літр. Стримує ціни на пальне те, що на зовнішньому ринку є певне зниження цін на нафтопродукти, тому стрибок долара наразі не такий відчутний. Крім того, узимку попит на бензин відносно низький, тому запаси оновлюються повільно. Якби такий стрибок курсу стався навесні чи влітку, зростання цін було б відчутнішим.

 

Що каже влада?

Експерти наразі не беруться робити валютні прогнози навіть на найближчі дні. Адже на міжбанку скуповують безпрецедентні суми валюти – 4-5 мільярдів доларів за один день. Це свідчить про те, що з України масово виводять капітал. Чи витримає економіка країни такий обвал курсу?

«Падіння нацвалюти та рейтингів України відбувається через політичну нестабільність. Економічних причин для цього немає», – заявив в. о. прем’єра, екс-голова Нацбанку Сергій Арбузов. Він нагадав, що НБУ оприлюднив платіжний баланс за 2013 рік, і він має позитивне сальдо у 2 мільярди доларів, хоч у 2012-му був «мінус» у 4 мільярди. Утім, статистику Нацбанку більшість аналітиків поставили під сумнів – адже торік впали як обсяги імпорту, так і експорту. Жодних серйозних інвестицій не було, європейські банки продавали свої українські «філії» і виходили з ринку. Так, було три мільярди доларів від РФ наприкінці року, однак навряд чи вони могли аж настільки поліпшити платіжний баланс.

«Курс долара контролювали, контролювали і, в результаті, втратили контроль, – каже екс-голова НБУ Сергій Яременко, якого цитує «Високий замок». – Проблема була якраз в економіці – у постійному нарощуванні боргів, і у падінні резервів НБУ. Я давно говорив: не може нормально функціонувати економіка, коли прибуток у приватному секторі нижчий, ніж відсотки за депозитами. Ну не вигідно у такій ситуації щось вкладати в економіку, простіше покласти гроші на депозит. Як наслідок, економічного зростання нема, податків, якими можна наповнити бюджет, нема, дефіцит зростає. До цього всього додалась ще й політична криза. Те, що Росія дала нам ті три мільярди доларів, дещо заспокоїло ситуацію. Але тепер маємо другу хвилю кризи. Росія дала зрозуміти, що грошей не дасть. ЄС теж. Де брати гроші – незрозуміло. Через розхитування політичної ситуації корпоративні і приватні клієнти почали переводити гривню у валюту. Утім, те, що відбувається на валютному ринку зараз, – це уже панічні і спекулятивні настрої. Саме вони найнебезпечніші. Зрозуміло, що банки хочуть якомога більше виграти на різниці валютних курсів. І мені не до кінця зрозуміла поведінка НБУ у цій ситуації. Національний банк має достатньо механізмів, аби відтиснути з міжбанківського ринку спекулянтів. Лише збивши спекулятивний попит, НБУ мав би виходити на міжбанк з інтервенціями. Тільки так можна втримати курс. Питання, чому він цього не робить?».

«Подорожчання долара до 9 гривень автоматично збільшує витрати на обслуговування зовнішнього боргу. Уже зрозуміло, що коштів, закладених у бюджеті на цей рік на обслуговування боргів, не вистачить. Крім того, будь-яке знецінення національної валюти завжди підвищує інфляцію. Тобто варто очікувати підвищення цін, отже, кожен українець автоматично стає біднішим, знижується його купівельна спроможність, – продовжує Сергій Яременко. – На жаль, зараз ми стали свідками політичної гри, коли влада каже: у всьому винен Майдан. Опозиція каже: у всьому винна влада. Нема часу шукати винних, треба якнайшвидше вирішувати кризу, поки не почався незворотний процес».

За словами екс-міністра економіки Сергія Терьохіна, нинішня ситуація нагадує йому кризу 1998 року, коли гривня девальвувала у 3,5 раза. Тоді країна оклигувала майже п’ять років... Як буде зараз?

 

Підготував Адам Стрижнюк

То чого ти, депутате, можеш мене навчити?

Вівторок, 18 лютого 2014, 07:24

То чого ти, депутате, можеш мене навчити? Як бути повією?

Ми – покоління, котре не бачило як виборювалася Незалежність 1991 року. Коли у 2000 вся країна сколихнулася через новину про викрадення відомого журналіста Георгія Гонгадзе, ми про це навіть не знали. Ніхто з нас не переживав події Революції на граніті і мало хто мав змогу відчути ту ейфорію, яка була у зимовому повітрі 2004 на Майдані. Коли у березні 2001 року українці рішуче виступили на акції «Україна без Кучми», ми сиділи за шкільними партами і мріяли про довгоочікувані весняні канікули…

Ми покоління 90-тих, покоління Незалежності. Ми не боїмося виключення з ВНЗ через свою громадянську позицію, бо ми знаємо, що публічність – це найкращий захист. Ми – покоління, яке знає не з фільмів про наркотики чи секс. Хтось із нас вимагає рівності між чоловіками і жінками, хтось кричить про толерантність, хтось п’є пиво у дворі, хтось наполегливо займається наукою. Вибачте нас, ідеальні люди! Ми різні, але нас об’єднує одне – ми, саме ми, далі житимемо у цій країні, творитимемо її майбутнє і платитимемо податки, щоб тим, хто зараз нас критикує, вчасно виплачували пенсію.

Не так давно у розмові з одним із депутатів парламенту нинішнього скликання мені і моєму поколінню дорікнули в тому, що ми пасивні, що у нашому віці двадцять років тому люди голодували на холодному граніті. Голодували за ідею Незалежності, яку ми начебто не можемо захистити. Я хочу спитати одне – а хто ж цю ідею сплюндрував? Раніше я теж думала, що моє покоління свого роду пасивне. Не могла зрозуміти – чому на акції протесту проти Табачника зі всього потоку йшла я одна, чому на захист вбитого міліціонером студента Індила вийшло 3 тисячі, а не 300? Та лише тому, що ви – наші критики (батьки, політики, вчителі) вчите нас зовсім іншому. Ви вчите нас корупції з дитячих садочків у вигляді шоколадок вихователькам, ви вчите нас тому, що вчителям у школах потрібно обов’язково чомусь віддячувати на свята. Віддячувати алкоголем, цукерками і квітами. І ця подяка мимоволі перетворюється на звичку. Йти до лікаря з шоколадкою, чи накривати столи викладачам у ВНЗ після іспиту. А коли хтось із нас намагається зламати цю систему, то обов’язково на передову кидаються чиїсь мама-тато з проханнями до сина не виступати проти системи, «бо задавить».

Я не розумію, як ви, депутати парламенту і місцевих рад, хочете на словах побудувати міцну українську державу, коли самі мільйонами розкрадаєте державний бюджет? Ви говорите про підтримку національного продукту, але самі їздите на іномарках мінімум за 100 тисяч не гривень. Ви говорите про доступне житло для молоді, але боїтеся навіть зізнатися, хто з вас отримав квартири за рахунок держбюджету. Чого ви можете навчити мене і моє покоління? Як бути непослідовними, не дотримуватися своїх обіцянок? Як лобіювати інтереси власного бізнесу? Та краще б ви вчили нас створювати і розвивати власний бізнес.

Ви говорите нам про свої «чисті» мрії, забувши додати, що вони не мають ніякого стосунку до майбутнього країни. Бо це у вас є мрія і в її плани ми не вписуємось. Завдяки вам ми дізналися про дуже давню професію – проституцію. Слова «запроданець», «зрадник», «тушка» у нашому понятійному апараті набули зовсім іншого значення. Ви кажете про те, що у нас якісна освіта і що ми, молодь, не повинні емігрувати за кордон. У той же час ви відправляєте своїх дітей навчатися в іноземні ВНЗ. Ви говорите про цензуру у ЗМІ, але коли про вас пишуть правду, то ви звинувачуєте журналіста у замовному матеріалі. Завдяки вам діти вже не хочуть бути космонавтами, вони хочуть бути депутатами. Діти теж хочуть, щоб у їхніх батьків були такі великі дачі, як у ваших, і не було проблем з купівлею ліків чи просто їжі.

Я не можу спокійно дивитися, коли мама тримає у руках рахунки за комунальні послуги, а потім заглядає у свій гаманець із сміхотворною зарплатнею медика. Не можу.

Завдяки вам, політикам усіх рівнів, я стала циніком. Я більше не вірю у чесних політиків у цій країні.

То чого ти, депутате, можеш мене навчити? Як бути повією?

Катерина Аврамчук

Олександр Бившев: Майдан - це приклад мужності для людей усієї планети

Середа, 05 лютого 2014, 09:26

На пошту нашої редакції надійшов лист від Олександра Бившева, жителя Росії. Переймаючись подіями, що відбуваються у нашій країні, Олександр написав вірш, присвячений українському народу, який відстоює свої права сьогодні на Майдані.

- Майдан - це приклад мужності для людей усієї планети, він уже увійшов в сучасну світову історію, - зауважив Олександр.

Редакція висловлює вдячність автору поетичних рядків та з великим задоволенням публікує "революційну поезію" для підтримки наших земляків!

Александр Бывшев:

Здравствуйте! Недавно я написал стихотворение по поводу последних событий  в Украине. Хочу предложить его вашему вниманию. Вы - молодцы! Майдан - это пример мужества и свободолюбия для людей всей планеты. Он уже вошёл в современную мировую историю. Те,кто ещё не зомбирован кремлёвской пропагандой в России, завидуют украинцам. Всего вам наилучшего! Стойкости и крепости духа!

Пропонуємо вашій увазі вірш автора:

УКРАЇНСЬКИЙ МАЙДАН
Восстали гордые славяне
"Державних хлопцiв" супротив.
Следит за схваткой на Майдане
Весь мир,дыханье затаив.

"Шлях вiльний" свят для украинца.
Ему "брат старший" не указ.
Сама история творится
Сегодня на глазах у нас.

"Досягнення ОУН" не меркнут
Назло "бажанням" вов и вить.
Дубинками бессилен "Беркут"
К свободе тягу подавить.

В дыму над Киевом всё небо.
Экзамен вновь на смелость сдан.
"Як битися за правду треба" -
Учись,холуйский Кацапстан!

"Нема у промоскальцiв шансiв",
Когда здесь тысячи в строю.
"Потомки доблесних повстанцiв"
Не осрамили честь свою.

"I ригiв падають твердинi".
Вверх поднимается рука
Народа: "Слава Украине!
Героям слава на века!"

С уважением, Александр Бывшев, Россия, Орловская область, пос.Кромы.

ПроТернопіль

Звідки взялася наша меншовартість?

Вівторок, 04 лютого 2014, 07:10

Звідки взялася наша меншовартість?

Через півроку наша держава відзначить річницю своєї незалежності. Уже двадцять третю. На жаль, і нині економічні негаразди і певний духовний регрес дають про себе знати. А зі сходу лунають голоси про нездатність українського народу до державного життя, про відсутність основ для політичного та суспільного будівництва, про безвихідь, з якої для українського суспільства нема ніякого іншого виходу, крім поступового розчинення в нових умовах центризму та унітаризму «старшого брата». Це і є так званий комплекс української меншовартості (малоросійства), коли українці продовжують вірити у байку про «спільну колиску» трьох братніх народів, з яких російський – найстарший, а отже, він і тільки він спроможний побудувати державу. Але, як відомо, проти правди не попреш і вкотре ця правда – історія.

Ще 200 років тому відомий російський історик М.Карамзін у своїй 12-томній «Истории государства Российского» назвав Київ «матерью городов российских». Але ж достеменно відомо, що назва Київська Русь не є історичною, оскільки колись існувала держава Русь. «Київською» її назвали вже самі історики, зважаючи на те, що Київ завжди був центром цієї держави. Отож Русь спочатку сформувалася на основі населення Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі сучасної української території. Але як тоді пояснити твердження Карамзіна? Це непорозуміння знайшло легке «вирішення» у працях М.Погодіна – він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни(!) і лише після татарського погрому столиці у 1240 році вони були змушені емігрувати на свою сучасну територію – у межиріччя Волги та Оки. У цей час спустошену Київщину почали заселяти українці, що прийшли туди з Галичини та Волині.

Фактично ця антинаукова концепція обґрунтовує ідею того, що Київська Русь – перша російська держава, але тоді вона (концепція) просто абсурдна, оскільки в такому випадку російська державність з’явилася на два сторіччя раніше від самих росіян, етногенез яких почався лише в XI ст. Слід зазначити, що цю «концепцію» аргументовано спростували видатні українські вчені М.Максимович і А.Кримський.

Зважаючи на тиск незаперечних фактів, російська історична наука вже у радянські часи була змушена дещо пом’якшити відверто шовіністичну гіпотезу Погодіна і для цього було вигадано нову концепцію: Київська Русь – спільна колиска трьох братніх народів.

Ця так звана «теорія» не просто фальшива, вона навіть суперечить здоровому глуздові. Цілком правий відомий український історик та мовознавець Г.Півторак, який відзначає: «Образ «спільної колиски» невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці».

Хід аргументації прихильників цієї теорії досить банальний: якщо Київська Русь не російська держава, то вона у такій же мірі і не білоруська, і не українська. У такому випадку з’явилася потреба в обґрунтуванні твердження (воно ще недавно було непорушною аксіомою) про існування своєрідного етносу (народу) – давньоруської народності, з якої, після її розгрому монголо-татарами, утворилися три окремих народи: російський, білоруський і український. Тут варто лише замислитися, чи міг існувати єдиний давньоруський етнос, якщо територія Русі сягала на півдні – Чорного моря, на заході – Вісли, на півночі – Балтії, а на сході – Клязьми. Зауважте, ця територія була заселена дуже нерівномірно. Крім того, окремі її частини розчленовувалися широкими і практично непрохідними лісами та болотами. Чи могли східні слов’яни за таких умов відчувати себе єдиним народом? Можливо, це відчували князівські урядовці, котрі час від часу подорожували по всій країні, збираючи податки чи виконуючи якісь інші функції державних службовців. Але ж хіба урядовці складають весь народ? У цей час основна маса населення, яка фактично й формує народність, у кожному регіоні мала «свою» територію, тут існувало її (маси населення) глибоке історичне коріння, тут змінювалися покоління, формувались звичаї і традиції. Зрештою, чи могли, наприклад, поляни перейматися клопотами новгородців? Ймовірно, що вони навіть не знали про існування одні одних взагалі. Мало того, до складу Русі одних лише слов’янських племен входило півтора десятка, а окрім них ще й балти, угро-фіни, тюрки.

Деякі «історики» звертають увагу ще й на те, що назва народу, який створив державу Русь, поширилась на всі підвладні Києву землі, але хіба це може свідчити про наявність у населення держави етнічної єдності? Російську імперію, наприклад, навіть після 1917 року називали просто Росією, але ж від цього всі її мешканці не стали росіянами.

Загалом же мусимо констатувати, що у концепції «спільної колиски» радянські ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики партійного керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства (що, власне, й відбулося насправді) робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, а й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього (аж ніяк не «братнього») народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зигзаг, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів у єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості.

На жаль, ще й сьогодні багато українців продовжують вперто вірити у всі ці історичні міфи. Схоже, що справді ліквідаторські заходи спочатку російського, а згодом і радянського керівництва стосовно української культури, репресії проти українських діячів, зросійщення національної інтелігенції, позиція лінгвоциду української мови, вироблена російською думкою, таки загальмували становлення української національної самосвідомості і породили таке негативне явище як комплекс української меншовартості. З цього приводу доречну думку висловив видатний український історик М.Грушевський. Він поділяв корінне населення України на три, ворожі одна одній, категорії: малороси, хохли й українці.

«Малороси, – писав він, – знають, що вони українці, але говорять російською чи польською мовами і борються з усім українським, бо бояться й ненавидять свій народ. Хохли ж говорять мішаною українсько-російською чи українсько-польською мовами, їм байдуже, якої вони національності. Так само, як байдужа їм доля України і всього українського. Що ж стосується українців, то вони знають і люблять рідну мову, історію, народ, його віру і звичаї, роблять усе залежне, щоб повернути українцям волю і незалежність».

Разом з тим, крім яничарів та лизоблюдів, Грушевський вбачав в українській «стихії» – «народ, народне море, вічно юне, вічно обновлене, повне безконечного багатогранного та дорогоцінного змісту, обдароване давньою силою самозбереження – не приймає в собі нічого нечистого, відкидає все мізерне»…

***

Події останніх двох місяців на Майдані у столиці і в багатьох інших містах, на щастя, говорять на користь останньої цитати. Але те, що відбувається зараз на Сході країни, змушує вкотре замислитися над поняттями «хохла» і «малороса». Але про це – в наступному матеріалі: «Хочеш жити краще – убий в собі йолопа».

Адам Стрижнюк

Хочеш жити краще – убий в собі йолопа

«У світі стільки йолопів, а ви влаштовуєте вільні вибори...»

(Томас Карлейль)

Ми не хотіли публікувати цього матеріалу. Для багатьох він – доволі образливий. Але промовчати зараз – значить пошкодувати про це згодом. Бо події останніх днів в Україні, зокрема в її східній частині, таки змушують вдатися до публікації. І погодьтеся: в той час, коли українці Заходу, Центру і Півночі готові пожертвувати своїм життям (і, на жаль, жертвують, бо маємо на Майдані уже декілька підтверджених смертей!) заради кращого майбутнього своїх дітей і внуків, українці Сходу і Півдня за сотню-другу гривень їдуть до столиці, «шоб поддєржать дєйствующую власть», а їхні діти, яких у народі прозвали «тітушками», з битами в руках ходять вулицями міст-мільйонників і під прикриттям «правопохоронців» б’ють і трощать всіх і вся на своєму шляху. Чому так відбувається? Чому один українець – свідомий свого покликання громадянина й патріота, а для іншого це покликання зводиться до 100 гривень в дірявій кишені?

За часів СРСР ми страшенно прагнули демократії. І ось вона прийшла. З 1991 року ми обираємо собі Президента, якого хоче більшість, обираємо Верховну Раду, таку, яку хоче більшість. Потім Президент, якого обрала більшість, призначає некомпетентний (як пізніше виявляється) уряд, і уряд цей прямує у відставку...

Тим часом обрані більшістю народу депутати приймають такі закони, яких не може виконувати ні більшість народу, ні його ж таки меншість, а всю решту часу ці обранці самовіддано працюють над вдосконаленням цих законів. Папери пишуться, руки жестикулюють, кнопки натискаються, прапорці майорять. А все стоїть на місці. Чому ж так відбувається?

Все тому, що демократія і такий її атрибут як вільні вибори – це далеко не панацея від наших проблем. Слід визнати, що в нас є певні ілюзії щодо нашої більшості. Ми подивилися на США, побачили, як вільно і щасливо вони живуть, якими багатими і сильними є демократичні країни, і вирішили: ось нарешті ми знайшли розв’язання всіх наших проблем – вільні демократичні вибори. І якось само собою вирішилося, що те, чого хоче більшість, буде найкраще.

Аж гульк! Від наших очей сховалась одна обставина: демократичні країни процвітають не тому, що в них більшість обирає собі уряд і президента, а тому, що в них йолопи на даний час становлять меншість.

А хто ж вони такі, йолопи? Журналіст Ігор Ткаленко розповідає: «Один голова правління місцевої філії великого українського банку переповів мені таку історію. Приїхала до них делегація чи то з Німеччини, чи то зі США ознайомитися з можливостями співпраці. Всі представники, які приїжджали до них раніше, мило усміхалися, навіть пили горілку, потім поверталися на батьківщину і зникали без жодного сліду. Тому на прощальному фуршеті мій співрозмовник, мало не вхопивши за лацкани того іноземця, запитав: «Прошу вас, поясніть, чому ніхто не хоче з нами співпрацювати, чому всі тікають і ніхто не повертається?» Той уважно подивився на нього і запитав у відповідь: «Слухайте, чому ви весь час брешете?»

Йолопи – це люди, які говорять неправду і думають, що цього ніхто не помічає.

Йолопи – це ті, що дають дітям приклади поганої поведінки. «Яка жахлива молодь!» – дивуватимуться вони потім.

Йолопи – це ті, що напиваються або вживають наркотики, щоб розслабитися.

Йолопи – це ті, що матюкаються, бо їхні голови набиті половою.

Йолопи – це, як на мене, навіть ті, що курять. Бо дві години на день йде на паління, ще дві – на те, щоб заробити на сигарети, ще дві години на день треба працювати на ліки від сигарет, а ще дві години доведеться лікуватися.

Нація йолопів працює на тютюн. А коли п’ятнадцятирічна донька закурює у присутності батьків, йолопи кліпають очима і чухають потилицю. «Да-а...» – кажуть вони.

Йолопи – це ті, що зраджують свою дружину чи чоловіка, а потім дивуються, що хтось зрадив і їх.

Йолопи – це ті, що пасуть очима чужих жінок, а потім позичають гроші на ліки від сифілісу, обурюючись: «Чому саме я, а не Микола?»

Йолопи – це ті, що за гроші йдуть на злочин, топчучи свої переконання. Йолопи не мають переконань, які будуть обстоювати до смерті.

Йолопи – недобрі, сміються над іншими, розпускають плітки, ворожать на картах, чаклують і читають гороскопи. «Ми розлучилися, бо вона Бик, а я Баран», – кажуть вони. Йолопи забобонні.

Йолопи постійно запізнюються. Можуть пообіцяти і не виконати.

Йолопи не патріоти. Вони не поважають свій народ і не люблять своєї батьківщини. Вони невдячні й безперестанку нарікають.

Йолопів не поважають у світі.

Йолопи – нещасні. На їхніх обличчях смуток. «Як нам бути радісними, коли у нас стільки проблем?» – нарікають вони.

Йолопи вважають себе хитрими, але вони завжди обдурені.

Йолопи мовчать, коли в їхній присутності чиниться злочин. «Моя хата скраю», – думають вони. А потім і їхніх дітей убивають чи ґвалтують.

Кого, ви думаєте, оберуть йолопи на наступних виборах?

Скажете, що все це – неправда. Якби ж то…

За 20 років незалежності ми зробили 40 млн. абортів. Майже 80% перших вагітностей в Україні переривається абортами. Тобто ми самі знищуємо практично всіх наших первістків – силу і красу нації.

Ми виробляємо найбільшу кількість дитячої порнографії. Ми лідируємо у розповсюдженні СНІДу, венеричних хвороб, туберкульозу, наркоманії. У нас найбільша кількість безпритульних, покинутих дітей, сиріт, а також дітей, народжених поза шлюбом, та дітей, що виховуються в неповних сім’ях. За рівнем дитячого алкоголізму ми недосяжні у світі.

Відсоток розлучень у нас один із найбільших.

І після цього ви будете мені говорити, що наша більшість, яка сама обирає своє майбутнє, шляхетна й інтелігентна?

Підготував Адам Стрижнюк

За що українці не люблять Беркут?

Вівторок, 04 лютого 2014, 06:46

І ви ще запитуєте, за що не люблять «Беркут»?

Серед усіх шокуючих кадрів подій у Києві, які потрясають Україну і світ, мене «вбила» одна, здавалося б, нічим особливим не примітна сценка. Непримітна в тому плані, що мова не йде про побоїще, моторошні поранення, тортури чи знущаннях. Але яка набагато яскравіше демонструє зміст що відбувається, ніж палаючі автобуси і палаючі правоохоронці.

Цю сцену випадково зняли оператори польського ТБ (www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=PmpBD_MoeAw). На 5.05 хвилині чітко видно, як групка громадян – дівчинка, молодий чоловік і літній громадянин – тиснуться до стіни будівлі, щоб пропустити бійців МВС, які поспішають «у бій». Судячи по картинці, мова ніяк не йде про протестувальників – так, троє обивателів, що поспішають у своїх справах і волею долі опинилися на шляху «Беркута».

І ось один з «правоохоронців», проходячи повз цих громадян, мимохідь обертається і плює в обличчя одному з них. Просто так. Від нічого робити. І спокійно йде далі. Витираючи слину з обличчя, йде своєю дорогою і обпльований товариш – а що йому ще залишається робити?

– Я нікому не суддя, але щось підказує, що ні солдат, службовець свого народу, ні просто чоловік так не чинять. Так поступає жалюгідне створіння, яке відчуло безкарність і краплю влади, і в своїй мізерності впивається цим, – каже керівник центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук.

І в силу вродженої недоумкуватості воно навіть не розуміє, що, цілком можливо, своїм презирливим плювком за одну секунду зробило з байдужого (а, можливо, навіть лояльного до влади) обивателя кровного ворога. Ворога цієї влади і всіх, хто її представляє.

Тому що будь-яка людина, що має хоч краплю самоповаги і зберегла хоча б натяк на почуття власної гідності, не забуде цього плювка собі в обличчя ніколи в житті. А тому влада, що ставиться так до своїх громадян, починаючи з рівня рядової дрібноти в погонах, приречена.

Власне, ця сценка – яскрава ілюстрація того, чого хочуть прихильники Майдану: жити в державі, що не плює тобі в обличчя в прямому і переносному сенсі. Жити в країні, в якій можна себе поважати. І хто наважиться засудити їх за це?

Адам Стрижнюк

Існування за бортом життя

Вівторок, 21 січня 2014, 03:43

Заробітчанська історія

Сьогодні до мене зателефонувала подруга Валя. Розповіла, що тільки-но говорила зі своїми, і раптом, її наймолодшенька, Діана каже: «Я люблю тебе, мамо!». Жінка не витримала і заплакала. Ніби нічого особливого не почула, але як нам тут потрібні оці щирі слова!

Дітям важко без нас, ми це розуміємо. Коли мама вдома, поряд, то цього й не помічаєш, це звично. Здається, що так буде завжди. Адже з нею так просто, легко і зрозуміло. Всі проблеми вирішуються швидко, наче самі собою. Але ось мама поїхала в далеку Італію – і діти раптом відчули, як її бракує... Хочеться порадитися, бодай пригорнутися, як у дитинстві, відчути дотик до твоєї голівки. Але мами нема... Вона далеко, вона теж мучиться і телефонує додому без кінця: «Як ви там, мої дорогі? А чи всі здорові?».

Заради них, кровиночок, ми мучимося тут, бо це існування життям не можна назвати. Можливо, помиляємося, але чомусь свято віримо, що саме так допомагаємо нашим дітям! Скільки таких історій можна почути. Тисячі! Наші покинуті діти одружуються без нас, народжуються онуки, яких ми не бачимо. Помирають наші батьки, так нас і не дочекавшись... Ми – наче за бортом життя! Здається, голова не витримає і лусне від усіх цих думок!

Але, але... Валя одного разу зізналася: «Так змучилася вже.. не можу.. Але мушу допомагати дітям, бо хто їм іще допоможе?» І дійсно, батько покинув двох своїх дочок ще маленькими і ніколи не цікавився їхньою долею. Про жодну фінансову допомогу й мови не було. Минули роки, виростила Валюша своїх красунь сама. А потім поїхала в Італію, щоб допомогти їм придбати житло – старенька хата тісною стала.

Тут у Мілані отримала вона звістку – старша донечка одружується! Валя раділа, але ще більше плакала через те, що живе далеко і не зможе благословити свою донечку до шлюбу. А потім молодій бабуні Валі передали фотографії симпатичного пухкенького карапузика. Внук! Перший! Яка це радість! Кажуть, що перший онук, як перша дитина. Ця маленька дорога істота додала сил жінці. «Тепер я мушу триматися, і не лише для дочок, а ось для цього буркунчика». Валя передала маленького пластикового велосипедика, і тепер онучок, бурчачи щось, освоює новий «транспорт». А нагородою є слова доньки, що малятко весь час говорить: «Баба, баба». Яке це щастя для бабусі!

Валя розповідає, як часто говорить з фотографією онука. Особливо вночі, коли стара сеньйора не спить і жінці не дає. «Я йому розповідаю, що люблю його дуже, дуже хочу побачити. Скоро приїду, лише отримаю, нарешті, документи». А малятко дивиться весело з фотографії, сміється беззубим ротиком і наче промовляє: «Я люблю тебе, бабусю».

Ми всі, навіть не хотячи цього, поклоняємося грошам. Ми наче хворі судомно рахуємо, скільки ще років треба мучитися, аби «було добре». А добра чомусь нема. Отримуємо гроші, але втрачаємо щось більше, чого не купиш ні за які гроші: життя наших дітей проходить без нас... З часом втрачаємо здоров’я та зустрічаємося із розпачем: «Скільки ж іще тих грошей треба?!»

Може, слід зупинитися? Але це життя, як азартна гра, затягує людину.

Такі прості слова «Я люблю тебе, мамо» набувають особливого змісту. У них все – підтримка, пам’ять, чекання, вдячність, розуміння пожертви матері заради дітей.

Я бажаю усім нам частіше чути ці чарівні слова: «Я люблю тебе, мамо!», «Ти – найкраща», «Приїжджай по-швидше!». Адже вони – визнання нашого із вами материнського подвигу.

Валентина СЛОБОДЯН,

м. Мілан

Українське заробітчанство в цифрах і фактах

Державами, до яких торік громадяни України виїжджали найчастіше, є: Росія – 6,1 млн осіб, Польща – 4,2 млн, Угорщина – 1,8 млн, Молдова – 1,3 млн, Білорусь – 0,9 млн, Словаччина – 262 тис, Туреччина – 177 тис, Румунія – 116 тис, Чехія – 97 тис, ФРН – 96 тис. Більшість із них їхала на заробітки.

За даними Всесвітнього форуму українців, загальна кількість українських заробітчан – сім мільйонів. За офіційними ж даними, нині за межами України працюють аж (!) 221139 її громадян.

За експертними оцінками, українці, які виїхали за кордон, заробляють понад 2 млрд грн на місяць, тобто близько 400 млн доларів США. Більша частина цієї суми повертається в Україну.

Україну залишають і діти заробітчан

Українські заробітчани, які вже пропрацювали у певній країні кілька років і адаптувалися, намагаються забрати своїх дітей до себе

Подібних прикладів щоразу більшає, але існує проблема: для таких дітей бракує українських шкіл з п’ятиденним навчанням. Приміром, у Португалії діє тільки одна, ще є такі навчальні заклади у Чехії та Греції. А от суботні українські школи лише допомагають українським дітям краще адаптуватися і не забувати українське коріння.

Утім, найбільша проблема, на думку дослідників, виникає з дорослими дітьми 17-18 років, які важко вливаються в суспільство і не мають можливостей вступити до іноземного вузу. Для них треба створювати окремі пансіонати. Тому дітей краще забирати ще у молодшому або підлітковому віці, бо це менше травмує їхню психіку.

Роблячи вибір між варіантами забрати чи залишити дитину в Україні, фахівці радять однозначно – забирати. Водночас вони визнають, що хвиля еміграції, яка буде викликана в такий спосіб, буде згубною для України, адже люди виїздять вже сім’ями, що означає відсутність стимулу для повернення.

Зі свого боку психологи б’ють на сполох, адже у дітей, які залишаються надовго без одного чи обох батьків, не формується модель їхніх майбутніх сімей, і ця проблема невдовзі гостро стоятиме перед українським суспільством.

За різними підрахунками на заробітки з України виїхали від 4,5 до 7 мільйонів осіб. 70% з них перебувають за кордоном нелегально. Кожна заробітчанська сім’я у західноукраїнських селах залишила в середньому 2-3 дітей.

Чверть українських селян кидають домівки і їдуть на заробітки

Кожен четвертий житель українського села виїжджає на заробітки в інші населені пункти чи закордон. Про це свідчать результати соціологічного дослідження «Соціально-економічний стан українського села», проведеного Інститутом Горшеніна.

Так, більшості жителів українських сіл (76,2%) не доводилося виїжджати на заробітки. При цьому чверть сільських жителів (23,8%) виїжджають на заробітки. З них заробляють у містах Україні більше 11,0% опитаних, 6,7% респондентів виїжджають до Росії, а 6,5% – до Європи. В інше село з метою заробітку виїжджають 1,9% респондентів, в іншу країну світу – 1,1% сільських жителів.

З тих мешканців села, які виїжджають на заробітки, раз на рік і рідше роблять це 34,2%. Щодня відправляються на заробітки 21,8%, кілька разів на рік – 14,9% респондентів. Виїжджають на заробітки раз на місяць і частіше 11,5% сільських жителів.

З тих мешканців села, які виїжджають на заробітки, 37,7% залишають рідне село на строк кілька місяців і більше. Проводять на заробітках місяць і більше 17,0% респондентів, до тижня – 6,7%, до місяця – 6,5% опитаних. Виїжджають на заробітки строком на один день 21,8% жителів українських сіл.

Всеукраїнське дослідження «Соціально-економічне становище сучасного українського села» було проведене Інститутом Горшеніна спільно з тижневиком «Коментарі» за підтримки керівника групи компаній «Авангард» Олега Бахматюка з 28 березня по 15 квітня 2011 року.

«У Римі ми бомжували і ледь не померли від голоду»

Нещодавно я побувала в невеличкому італійському містечку Гуссаго. Тут на заробітках уже понад 10 років перебуває моя мама Лариса. За площею і кількістю жителів містечко нагадує наш райцентр. Хоча дороги тут набагато кращі. Доглянуті дворики, невеличкі акуратні або ж величезні кам’яні, здається, ще середньовічні, будинки. За високими мурами знаходяться фазенди з виноградниками, декоративними вічнозеленими насадженнями.

 

Iталійці дивуються, що в нас є телефон і телевізор

Моїй мамі пощастило. Вона потрапила на роботу в інтелігентну сім’ю. Двоє стареньких людей: вчителька і музикант, який 60-й рік грає на органі в місцевому костелі. Жінка 12 років прикута до ліжка, їй потрібен постійний догляд. Держава забезпечує стареньких усім необхідним, а пенсію вони мають достатню, щоб утримувати доглядальницю. Щомісяця отримують ще й матеріальну допомогу – ліки і гроші. В Італії я не бачила замучених, нещасних, замотаних у хустки бабусь, хоч довгожителів у Гуссаго чимало. Вони їздять велосипедами, мопедами, автомобілями та у свої 80 і більше років щовечора збираються з друзями пограти в карти. Пенсіонерки крутять зранку традиційні «парманенти» (кучері), ходять на підборах, п’ють вино.

Мамині підопічні не принижують її та не морять голодом. «Навіть було таке, що годували мою подругу, – розповіла мама. – Наталя працювала в дуже багатій сім’ї, яка знущалася з неї. Це, на жаль, трапляється досить часто. Мене дивує й обурює те, що Україну італійці сприймають майже як країну... африканську. Пригадую, якось до нас прийшли двоє молоденьких дівчат, які здійснювали перепис населення. Дізнавшись, що я з України, поцікавилися, як я спілкуюся зі своїми близькими. Почувши, що я розмовляю по телефону, запитали: «А хіба в Україні є телефони?» Також їх дивує, що в нас є телевізори та комп’ютери. Коли я тільки приїхала, більшість італійців про Україну взагалі не чула».

 

Сеньйора замикала холодильник на ключ

Колишній українці Людмилі Самойленко, з якою я зустрічалася, пощастило менше, ніж моїй мамі. Вона приїхала до Італії ще 1997 року, коли вдома припинили платити зарплату.

– Жити треба було на щось. Без чоловіка і з двома дітьми викручувалася, як могла, – пригадує пані Людмила. – Спочатку поїхала до Греції, де знайомі знайшли мені роботу. Але під час першої ж перевірки документів отримала депортацію. Як виявилося, у декількох наших «туристів» були підроблені паспорти, і через це в країну не пустили нікого. Ми поїхали до Італії й опинилися в незнайомому приморському містечку Бріндізі на півдні країни.

– Важко передати, який нас охопив відчай, – зітхає жінка. – Дехто одразу ж поїхав додому. А я з двоюрідною сестрою Ольгою потрапила в пастку до шахраїв: віддавши так званому «агентству» з пошуку роботи останні гроші, залишилися без копійки. Тому вирушила до Риму. Але там нас, звісно, ніхто не зустрів і не забезпечив роботою. Так ми опинилися на вулиці – без знання мови та даху над головою. У таких умовах промучилися в Римі більше місяця. Якби не допомога організації при католицькій церкві, могли б померти з голоду. Нас непогано годували, хоча ночувати доводилося на вокзалі. У Римі ми бомжували. Тут і познайомилися з багатьма заробітчанами з України, яких також привела сюди бідність. Повертатись додому було страшно, тому що там на нас чекали злидні і борги, але й тут роботи не було.

Нарешті Людмилі та її сестрі Ользі усміхнулася доля. Незнайома жінка з Молдови порадила їм поїхати на північ Італії. Навіть придбала за власні кошти квитки на потяг і сказала, до кого звернутися в пошуках роботи. Так сестри потрапили в туристичне містечко Ізео. Там «наших» ще майже не було, отож з’явився шанс знайти роботу.

– Я дуже щаслива, що потрапила сюди, – запевнила Людмила. – Тут неймовірної краси озеро і чисте альпійське повітря. А ще тут я нарешті знайшла роботу. Отримувала хорошу зарплату – навіть більше, ніж платили нашим жінкам у Римі. Проте у перші роки було дуже важко. Працювала, як ми самі називаємо себе, «бабасіттером». А це означає, що ти цілком залежиш від хворої та скупої італійської сеньйори. Принаймні я працювала саме в такої. Було важко і морально, і фізично. Жінка практично не давала мені їсти. Вона замикала холодильник на ключ, який носила на шиї. А продукти видавала рівно на одну порцію. Спати доводилося біля неї, до того ж, з увімкненим світлом.

Така заробітчанська доля спіткала не лише Людмилу. Більшість українських жінок, з якими я розмовляла, знає, що таке бути наймичкою у заможній італійській сім’ї. Комусь пощастило більше, комусь менше. Але й повертатися додому вони не хочуть.

Аліна ПІДОПРИГОРА,

газета для українців Італії (www.gazetaukrainska.com).

Мої найкращі роки втрачені в Італії

Здається, що це було вчора. Був тихий липневий день, легенький вітерець нагнав дощу. Я збирала сумки і не знала куди їду, до кого потраплю. Перший рік було дуже важко. Не знала мови, їхнього менталітету, традицій. Виснажувала туга за рідною домівкою. Впоратися з тугою мені допомогла італійська родина. Працювала в сім’ї, доглядала стареньких італійок. Я прижилася, вони гарно ставилися до мене. Коли мені було важко – співала церковні та українські пісні. Вони слухали мій спів і говорили, що мені потрібно записатися на ТБ. Швидко летіли дні, місяці і роки. Незчулася, як я вже восьмий рік в Італії.

Свій п’ятдесятирічний ювілей зустрічала на Апеннінах. А думала, що буду святкувати вдома. Закличу своїх дітей, онуків, родину. Покличу однокласників, першу вчительку. Їх так мало залишилося . Пам’ятаю всіх поіменно. Колись ми будували з чоловіком хату, так хотіли, щоб до нас приходили в гості друзі. Але…

Гірко печуть роздуми мою душу. Роздумую над усім, аналізую. Зробила підсумок свого прожитого життя. Хочу зрозуміти, де я помилилася. Чому з такою освітою та досвідом керівної роботи я опинилася в чужій державі і в чужій хаті?

Життя іде, прокрадається старість. Але дякую Богові за все. Встаю зранку і прошу: «Господи, благослови мені цю нинішню роботу і всім нашим жінкам, що працюють так, як я». Прошу в Бога сили повернутися, бо і там я чужа, і вже вдома відчуваю, що не своя. Усі найкращі мої роки втрачені в Італії…

Мирослава ІВАНЮК,

Гроссето (провінція Тоскана), газета для українців Італії (www.gazetaukrainska.com).

Коли патріотом бути соромно…

Вівторок, 21 січня 2014, 03:39

Інколи сидячи в соцмережах, ловлю себе на думці, що ми, українці Заходу і Сходу, живемо в різних світах, різних країнах. Прочитаєш якийсь коментар «східняка» – і мороз проходить по шкірі: це ж як треба нас ненавидіти, як треба нелюбити цю країну, щоб так відгукуватися про своїх братів із Заходу.

Нещодавно відкрив для себе цікаву деталь: головними ворогами жителів Сходу країни після активістів Майдану є – не повірите – заробітчани з Західної України. Тобто ті люди, які працюють в країнах Євросоюзу. У всякому разі, такий висновок можна зробити, судячи з коментарів у Facebook, а також висловлювань окремих політиків. Українці, які виїжджають на заробітки в ЄС, збирають ще більше лайливих епітетів, ніж факелоносці партії «Свобода» в день народження Степана Бандери. І якщо негатив на адресу останніх ще пояснимий, то неприкрита ненависть на адресу звичайних роботяг, які часто навіть не беруть участі в українському політичному житті, виглядає явним божевіллям.

Ну чим завинив перед Донбасом який-небудь плиточник з Тернополя, який поїхав класти плитку до Варшави чи Будапешта? Ніякого злочину він не вчиняв, нікого не обдурив, не пограбував, проте ж, у свідомості тисяч людей зі Східної України – він лакей, раб і негідник тільки тому, що отримує зарплату валютою. Та що там прості громадяни... У тому ж дусі зовсім недавно висловлювалися міністр освіти Табачник, губернатор Харківщини Добкін, нардеп Валентин Ландик та інші депутати різних рівнів від Партії регіонів і КПУ.

– Галицькі гастарбайтери! Посудомийки! Прибиральниці! Чистять польські унітази! Підмивають німецьких інвалідів! – пишуть злобні коментатори зі Сходу. Навряд чи в Україні можна знайти інші приклади настільки ж абсурдної, ірраціональної неприязні. Здавалося б, якщо громадянин не чекає допомоги від держави, не сидить на допомозі з безробіття, не йде красти, а сам шукає собі роботу за кордоном, не дивлячись на візові обмеження, його можна тільки похвалити і підтримати. Працювати сантехніком в Чехії, як не крути, і почесніше, і порядніше, ніж грабувати надра в нелегальній шахті під Брянкою, проте ж сантехнік-заробітчанин викликає у тисяч жителів Донбасу хвилю обурення, а нелегальний шахтар – лише співчуття.

Перший – «хитрий вуйко», який не платить податки в Україні, другий – бідолаха, якого життя змусило «лізти в яму». Перший – раб, другий – шахтар-годувальник.

Не важливо, що податки до бюджету не платять обидва, а заробітчанин надсилає в Україну валюту, на відміну від шахтаря, який кує капітали корумпованим правоохоронцям і чиновникам. Ніякі логічні аргументи не можуть побороти ці подвійні стандарти в середовищі східняків.

Плиточники, муляри, доглядальниці, прибиральниці, посудомийки і люди інших професій із Західної України, які не потребують спеціальних знань і навичок, викликають у жителів Донбасу таке засудження, ніби всі вони без виключення мають професорські ступені. Але ось парадокс – громадяни тих же самих професій, які працюють в Україні, сприймаються вже зовсім по-іншому. Прибиральниці і посудомийки з Луганська нікого не обурюють, хоча, загалом-то, виконують рівно ту ж роботу, що й прибиральниці в Італії та Іспанії. Діє цікаве правило: якщо ти працюєш за кордоном в іншій країні – значить ти обслуга і холоп, а якщо наймитував у себе на батьківщині – до тебе немає претензій.

А пояснюється все досить просто. Прибиральниця в Італії за свою працю може отримати 600-700 євро, а прибиральниця в Донецькій школі – 1500 грн. Муляр в Іспанії заробить більше, ніж будь-який луганський шахтар. Доглядальниця в Німеччині отримає за свою працю в 10 (десять!) разів більше грошей, ніж медсестра з Краматорська, що виконує практично ту ж роботу. І само собою, серед цих українських мулярів, прибиральниць і медсестер відсоток ненависників у відношенні до заробітчан завжди стабільно високий.

– Ми на державу працюємо за копійки, а ці вуйки в європах прохолоджуються! – з образою пишуть бюджетники зі Східної України. Їм не пощастило з географічним становищем. Європа від них далека і незрозуміла. Більша частина життя прожита за залізною завісою, яка для них нікуди не зникла і після краху тоталітарної системи. Їм невтямки, що домробітницям та зварювальникам в Європі працювати куди важче, ніж працівникам наших ЖЕКів, які звикли безглуздо просиджувати робочі години і бухати з ранку, тому що «за такую зарплату будут нормально работать только идиоты». Самі вони на заробітки ніколи не поїдуть, хоча, якщо бути об’єктивним, нічим не відрізняються від жителів Західної України. Ті ж навички, ті ж паспорти.

Чи заслужили заробітчани на лайливі коментарі від мешканців Сходу України? Навряд. Хіба винні вони, що держава витрачає мільярди гривень на утримання придворних ЗМІ, вертолітні майданчики для Януковича і роботу роздутого бюрократичного апарату, але ретельно економить на бюджетниках, встановлюючи їм мізерні оклади? Хіба винні вони, що в Україні безробіття? У всякому разі, не більше, ніж жителі Донецької області. Які, до речі, теж активно їздять на заробітки в іншу країну. А раніше, на початку 2000-х, їздили ще більше. І сьогодні в шахтарських містах повно порожніх квартир і будинків, що належать тим, хто працює на московських новобудовах.

Побутова неприязнь до заробітчан, які «миють польські туалети» – це насправді банальна заздрість до тих, хто більш удачливий, легкий на підйом і вміє продавати свою працю дорожче, ніж за неї готові платити в Україні. Праця, до слова – такий же товар, як вугілля або метал, які щосили відправляються на експорт з Донбасу. Чому ж експортувати метал і отримувати за нього євро і долари жителі Єнакієвого або Алчевська вважають справою почесною, а експортувати працю – чимось принизливим і підлим? В обох випадках за кордон вирушають українські ресурси, трудові чи природні, а натомість в Україну надходить валюта. То де ж причина для конфлікту?

Втім, куди більш обурлива позиція чиновників і управлінців. Вони, на відміну від українських зварювальників і слюсарів, прекрасно розуміють сформовану економічну ситуацію і знають про те, чому мільйони людей змушені залишати Україну заради роботи за кордоном. Вони знають, що високе безробіття, низькі зарплати, погані умови праці – їхня (чиновників) безпосередня вина і недоробка. І все одно повторюють настільки милу їх виборцю інсинуацію, під прикриттям якої відмивають бюджетні мільярди.

Чиновник, який скаржиться на те, що в його країні безробіття і низькі зарплати, через які люди змушені виїжджати за кордон або виходити на Майдан, нагадує чоловіка-алкоголіка, який називає дружину, що пішла від нього, шльондрою тільки за те, що не погодилася терпіти побої і запої. Адже це завдяки його нікудишній роботі із його країни змушені виїжджати люди. Це завдяки президенту і прем'єру в Україні немає роботи для тих, хто змушений їхати. Навряд чи в українців був би стимул залишати країну, якби тут вони мали можливість заробляти хоча б стільки, скільки заробляють в Естонії чи Литві. Їдуть від необхідності. Від безвиході. А чиновники, виходить, не тільки не співчувають, а ще й докоряють заробітчанам за власний непрофесіоналізм. Неприкрите скотство!

Гастарбайтери, які поїхали заробляти до Європи, надали Україні велику послугу – вони не поповнили армію злодіїв і безробітних, що сидять на субсидіях і спустошують бідний український бюджет. Вони забезпечили себе самі, і вже тільки за це гідні поваги. Держава нічого не дала їм, і тому не має права нічого від них вимагати. І вже тим більше не мають права їх ображати усякі «дешеві клоуни» і злодюги, які дорвалися до влади і витягують з неї останні соки.

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

P.S. Так склалося, що мого знайомого виховувала не біологічна мати, а її рідна сестра. Та мама, яка біологічна – лишень народила дитину, а потім залишила її напризволяще. І якби не добре серце та чуйна душа її сестри – так і прожив би мій товариш своє дитинство у якомусь занедбаному сиротинцю, про існування якого владні чиновники і взагалі всі ті, хто гордо іменує себе спонсорами-благодійниками, згадують або напередодні великих свят – для самопіару, або напередодні виборів – знову ж таки для самопіару.

Якось ми з моїм знайомим розмовляли «про життя». І я ненароком запитав його, що він відчуває по відношенню до своєї біологічної матері. Його відповідь була красномовною і лаконічною: «Нічого». Ні образи, ні ненависті, ні тим більше ніяких теплих почуттів. Нічого – такий собі емоційний вакуум. І раптом мене осінило: виявляється, те саме «Нічого» я починаю відчувати до країни, в якій живу. Так, вона мене народила, і я їй за це вдячний. А що далі? Вона народила і залишила. Залишила на самоті із цією гнилою системою державної влади, наскрізь просякнутою корупцією, обманом, заздрістю… Вона не дала надії на бодай якісь мінімальні перспективи. І в той самий час я спілкуюся з багатьма моїми товаришами, які полишили цю країну в пошуках кращої долі деінде – і кажуть, що таки цю долю знайшли. Кажуть, що чужа країна, навіть мови якої вони спочатку не знали, стала для них тією необіологічною мамою, яка хоч і не народила, але для якої твоє життя становить найвищу цінність. То за що я повинен любити цю країну? Чи ж не простіше полюбити «чужу матір», яка про тебе ніколи не забуває, яка разом із тобою думає про твоє майбутнє?

Мама не може повернутися до дитини…

Як складається доля тут, в Італії, новоприбулих молодих, дуже молодих людей? Олі всього 23. Не дивлячись на вік, проблеми звалились на цю дитину зовсім недитячі. Спочатку її покинув чоловік з річною дитиною. Потім брат, син батька від першого шлюбу, відсудив половину квартири. І головне, вона залишилась без роботи, коли розгулялася криза. Ось із таким багажем їй якимось чудом вдалось вирватися до Італії.

Приїхала повна надій на швидке вирішення питань і повернення додому. Але життя продовжується й Італія приготувала свої не менш неприємні сюрпризи. Приїхала вона в надії на допомогу сестри. Але і в сестри почалися свої проблеми. Роботи не було. Оля опинилася просто на вулиці.

Криза прокотилась і по Італії, вдарила по середньому класу, якраз по сім’ях, де знаходили наші люди роботу. Почались звільнення, просто відмови у роботі, і не тому що не потрібно більше доглядати за старими та малими, а тому що італійці самі не мають грошей. Ще ускладнила питання з роботою і нова санаторія, в результаті якої непомірно виросли податки і з італійців, які хочуть мати найманих працівників, і з працівників, які хочуть працювати легально. Дехто ризикує, наймає нелегально «нелегалів» і податки не платить, але це ризик, бо штрафи великі, коли тебе спіймають. Але молода людина швидко пристосовується до обставин і має набагато сильніше сподівання на краще. Ось так і Оля безкінечно дзвонила по номерах телефонів з оголошень у газетах, перепитувала наших жінок і нарешті знайшла сім’ю, яка згодилась взяти її без документів. Сім’я молода, чоловік і жінка, обоє лікарі. Двоє маленьких дітей 6 та 4 роки. Зарплата 750 євро. Підйом о 7 ранку, сніданок і діти до школи, батьки на роботу. Оля повинна вичистити і поприбирати всю хату, щоб не було порохів, бо в молодшого хлопчика астма. На першу годину всі з’їжджаються на обід, який Оля має приготувати. Після обіду прибирання на кухні, а потім час доглядати дітей, бо батьки продовжують працювати. О сьомій вечора – вечеря, яку також готує Оля, потім прибирання на кухні і о 10 вечора вона вільна. І так цілий тиждень. Неділя – вихідний. Так і приходять на пам’ять слова з віршу «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти. З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти...».

Отож у неділю вихідний. Оля сама ходить по Риму, відвідує пам’ятники, відомі місця і музеї. Зовсім так, як робила я на початку мого перебування тут. Рідко їздить до сестри в гості. Зараз Оля живе надією на те, що виплатить братові за половину квартири і повернеться додому. Дуже сподівається до кінця року повернутися до дитини. Побачимо, як вийде. Я їй говорила, що тут, в Італії, перші 10 років дуже тяжко, а потім звикаєш. Вона засміялася і побігла до роботи, бо хазяї повернулись скоріше, ніж звичайно...

Спілкуюся з Олею і мені дуже за неї болить душа, а головне, болить душа за Україну, що розпорошує по світу свою чудову молодь.

Лариса СИЧ,

м. Рим

«Цього місяця зароблю на одне вікно, наступного – ще на одне…»

Її обличчя здається по-дитячому відкритим і наївним, але, уважно придивившись, не можна не помітити у її очах невичерпний сум. Сьогодні вона вдруге стала бабусею, довірливим тоном раптом повідомляє Марта (ім'я змінено – ред.), і погляд її теплішає. Насправді цій непоказній жінці лише 50 років, проте втома робить її старшою, Марта, схоже, от-от звалиться з ніг. Утім, коли українка починає розповідати свою історію, слова її ллються рікою. «Я так давно ні з ким не розмовляла по-українськи, – зізнається корінна тернополянка, – що вже почала боятися, що невдовзі зовсім говорити розучусь. Щоб не забути рідну мову, іноді під час роботи сама з собою розмовляю – німці, мабуть, думають, що я несповна розуму», – жартує Марта.

Життя її дійсно важко назвати нормальним: українка вже вдруге на заробітках у Німеччині, обидва рази – нелегально, пише Deutsche Welle. Тридцять років тому, з червоним дипломом закінчивши інститут за спеціальністю інженер-землеупорядник, Марта й уявити собі не могла, як важко складеться її доля. Тоді молода дружина і мама мріяла лише про одне – нарешті мати власну домівку. «Нас було десятеро дітей у родині, ми дуже дружньо жили, любили один одного, а наша мама завжди казала, що це тому, що в нашому домі Господь живе».

Згубна мрія

Після невдалого першого шлюбу Марта знову вийшла заміж, народилася друга дитина. Та проблеми, як виявилося, лише починалися: після затяжної хвороби чоловік втратив роботу, два роки родина не мала чим платити за квартиру і ледь зводила кінці з кінцями. Якось саме по собі 2002 року прийшло рішення удвох вирушити на заробітки в Німеччину, де вже працювали знайомі. Щоправда, після закінчення строку чинності тримісячної візи чоловік Марти законослухняно повернувся додому, до шестирічного сина. Марті ж, яка саме знайшла роботу прибиральницею у великому франкфуртському готелі, він наказав залишатися і заробляти гроші на будинок.

Працюючи день і ніч, жінка знемагала. Навіть подзвонити додому вона боялася, адже поліція часто влаштовує перевірки саме в Інтернет-кафе і переговорних центрах. Якось через неочікувану перевірку на роботі Марті босоніж і без верхнього одягу шість годин довелося переховуватися на даху будівлі. Іншого разу їй вдалося вчасно сховатися в контейнері для сміття. А коли обікрали її квартиру і туди приїхала поліція, жінка кілька днів ночувала то на цвинтарі, то у парку.

Утім, що б не відбувалося, як би гірко їй не жилося, Марта старанно передавала додому гроші. За 10 годин роботи вона іноді заробляла лише 10 євро, за місяць, якщо щастило, – відповідно 300 євро. «Ще трішечки, думала я. Цього місяця зароблю ще на одне вікно, наступного – ще на одне, потім ще на два вікна, ще на кілька дверей. Час летів, роки йшли», – згадує Марта.

Чужа серед своїх

Тим часом чоловік купив і перебудував будинок у районному центрі. От-тільки голос його по телефону звучав все більш відчужено. Лише через п’ять років Марта зважилася повернутися додому з так званим «білим» паспортом. Для цього, пояснює Марта, їй довелося піти в посольство і «здатися», аби отримати нові документи. Усі її думки в цей час уже були вдома: чи впізнає її син, тривожилася жінка.

У незнайомому їй нічному місті Марту не зустрічали. Нарешті добравшись за адресою, яку дав їй чоловік, і ледь переступивши поріг, жінка зрозуміла: їй тут зовсім не раді. Розповідати про те, що було далі, Марта не хоче, ненароком згадує лишень, що, як тільки закінчилися привезені нею гроші, життя в омріяному нею будинку перетворилося на пекло. Чоловік не давав грошей навіть на харчі. Знайти роботу і без того знесиленій Марті не вдавалося: працедавці відмовляли, посилаючись на її вік. Стан її здоров'я дійсно погіршувався з кожним днем. Тож, в черговий раз отямившись після побоїв п’яного чоловіка в калюжі власної крові, вона вирішує тікати…

«Покладатися можна лише на Бога і на себе»

З січня 2009 року Марта знову нелегально живе і працює у Німеччині, звідки передає гроші і речі 15-річному сину, який залишився жити з батьком. Друзів на чужині у Марти немає. Співвітчизникам вона взагалі не довіряє після того, як одного разу «рідні українці» здали її поліції: «утікала в чому була», жаліється Марта. «Я працювала у німців, які щиро намагалися мені допомогти, а от добрих українців я поки не зустрічала», – жалкує жінка. У Німеччині вона навчилася розпізнавати, хто є хто.

Про своє майбутнє глибоко віруюча українка не розмірковує, покладаючись «лише на волю Божу», але боїться, що довго вона більше не протягне. Лікарі поставили їй діагноз – рання стадія раку. «Я ходила до сербського лікаря, але він лише продав мені купу якихось дорогих ліків. Потім мене оглянув німецький лікар. Він сказав, що ще ніколи не зустрічався з таким у своїй практиці, але зрештою зміг допомогти мені», – розповідає Марта. Зараз їй, нібито, легше, але, як буде далі, не відомо. Дається взнаки і психічна напруга: жінка, за її словами, вже давно не може спокійно спати і впадає у паніку, почувши на вулицях великого міста звук поліцейських чи пожежних сирен.

З дня у день, починаючи з 4-ої ранку, Марта трудиться, виконуючи найбруднішу роботу і щохвилини ризикуючи бути затриманою, але про своє рішення поїхати з дому не шкодує. Пробачити собі вона не може лише одного, тихенько хлипає жінка: «Я завжди думаю, скільки разів я не приголубила свою дитину, скільки разів я не змогла вислухати його переживання…» Вона живе надією одного дня знову побачити своїх дітей – успішних, щасливих, здорових. Дітей, які не повинні повторити її долю.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Де шукати себе?

Понеділок, 13 січня 2014, 10:06

У Вашому житті все йде згідно з планами, але радості від цього не отримуєте? Ви не знаєте як задіяти власний потенціал, стати суспільно корисною та успішною людиною? Життя втратило свої яскраві фарби?

У тренінговій компанії “O.Vitta” знають відповіді на ці запитання та готові ними поділитися. Адже тут сприяють розвитку можливостей людини, підвищенню їхньої ефективності в особистому житті, навчають фінансової грамотності та мотивують рухатися вперед, бо мотивація – це одна з найважливіших складових успіху. Якщо людина мотивована, її задоволення від роботи обов'язково приноситиме гарні результати.

Тренер компанії Микола Сапсан говорить: “Чи можна потрапити в ціль, якої не видно? Як можна випадково навчитися ходити по канату чи грати на скрипці? Ціль – як маяк. Коли я розумію “що”, то питаю себе “навіщо?”, “коли?”,  “скільки?” і “як?””.

Тут проводяться відкриті та корпоративні тренінги. Тренери компанії є розробниками авторських програм: майстер-класу ” Можливість”,  трансформаційного тренінгу “Ти можеш більше!” та бізнес-курсу “Тайфун”.

“Можливість” – майстер-клас, який допоможе усім охочим побачити реальні можливості, які часто не помічаємо в рутині, підвищити свою ефективність, дослідити особисті програми та звички, відкрити себе та краще зрозуміти. Це знахідка для тих, хто хоче досягнути фінансового успіху та благополуччя, готовий до нових відкриттів та хоче самостійно писати історію свого життя.

Проводиться щовівторка та щосереди о 19:00.

“Ти можеш більше!” - це психологічний трансформаційний тренінг особистісного росту, передбачений для людей, які хочуть розкрити та розвинути свій потенціал, перетворити його в реальні досягнення, чітко формулювати цілі та їх досягати, вирішувати конкретні задачі. Він надихає на нові звершення і допоможе Вам ставити перед собою найсміливіші цілі та досягати їх. Піж час проходження тренінгу Ви працюватимете з реальними життєвими ситуаціями, оперуючи взаєминами в сім’ї, на роботі, з оточуючими, а не вивчаючи теоретизовано концепції інформаційного спрямування без тренера.

Проводитиметься 19, 25, 26 січня з 10:00.

“Тайфун” – бізнес-курс для людей, яким некомфортно у рамках свого бачення, які хочуть побачити свої можливості, отримати досвід спілкування з іншими людьми, які вже знають що таке успіх і готові передати схему досягнення. Проект буде цікавим для тих, що хочуть вдосконалити свої навики у сфері бізнесу, знайти високооплачувану роботу, розкрити свій потенціал, здобути навики фінансової грамотності або ж отримати направлення до партнерів тренінгової компанії, адже у Тернополі є багато фірм, які потребують вмотивованих працівників, що пройшли навчання у бізнес-школі.

 

“Як корпоративна бізнес-структура ми пропонуємо велику кількість вакансій. Проводимо безкоштовні семінари, які дають можливість клієнту відчути атмосферу, адже вибір тренера є справді дуже важливим. Ми не приховуємо своїх помилок. Наші базові цінності – відкритість і чесність”, - каже тренер тренінгової компанії “O.Vitta” Микола Сапсан.

Зараз триває перший сезон. Паралельно оголошується другий набір в бізнес-школу, яка розпочнеться з 6 березня 2014 року.

Зареєструватися на бізнес-тренінги та переглянути вакансії компаній ви можете на сайті www.ovitta.com. або за номером (067) 351-82-18.

Адреса: м. Тернопіль, вул. Медова, 12, офіс 13.

 

Оскільки правильного вибору в реальності не існує, а є тільки вже зроблений та його наслідки, прийміть рішення - прийдіть в тренінгову компанію “O.Vitta”. Дізнайтеся як з’єднатися з джерелом прибутку! Знайдіть себе на території саморозвитку!

 

Ірина Федірко

Ключ до успіху!

Четвер, 26 грудня 2013, 13:36

Як позбавитися стресу та відновити внутрішню рівновагу? Як стати щасливим, багатим та успішним, і що для цього потрібно? Чи просто зрозуміти мову грошей? Скільки важливих справ ми відкладаємо назавтра, хоча їх можна було би зробити сьогодні?

Знайти відповідь на ці та інші питання вам допоможуть у тренінговій компанії “O.Vitta”, де 7 листопада розпочала проект “Бізнес-школа”, заняття проводяться раз в тиждень протягом трьох місяців.

Оголошується другий набір. Проект буде цікавим для людей, які хочуть вдосконалити свої навики у сфері бізнесу, знайти високооплачувану роботу, розкрити свій потенціал, здобути навики фінансової грамотності або ж отримати направлення до партнерів тренінгової компанії, адже у Тернополі є багато фірм, які потребують вмотивованих працівників, що пройшли навчання у бізнес-школі.

Зареєструватися на бізнес-тренінги та переглянути вакансії компаній ви можете на сайті www.ovitta.com. або за номером (067) 351-82-18.

Ось нова четвірка учасників проекту “Бізнес-школа” тренінгової компанії “O.Vitta”:

Мирон Стандрет (23 р.), фотограф:

На першу лекцію в бізнес-школу я прийшов через оголошення в соціальних мережах випадково: в мене був вільний час і мені було цікаво що там. Для мене важливо розвиватися у всіх напрямках, і після першого дня я зрозумів, що це принесе мені користь. Колись я працював у банку, але залишив роботу, бо не бачив перспективи, і на всі гроші купив фотоапарат. Взагалі хочу робити те, що приносить задоволення, досягнути ще більше свободи, більше спілкування, більше друзів, більше цікавого і нового. Мені подобається моя теперішня робота, бо це найкраща професія на світі. Вона дає мені, те що я люблю - грати гру під назвою "життя".

Ірина Федірко (19 р.), студентка:

Головна мета у моєму житті – цілковита гармонія. Коли я зрозуміла, що щось не так, вирішила відвідати тренінги у “Бізнес-школі”, почала шукати себе, намагалася зрозуміти причини. Дуже важливими для мене стали навики тайм-менеджменту, адже управління часом було однією з основних проблем. Я завжди хочу встигати більше, викладатися на максимум. Мені показали, що вільно літати по безмежному світі можливостей – зовсім не міф.  Найголовніше та найцінніше, що я тут отримала – величезну мотивацію жити, не боятися робити вибір, рухатися вперед і ніколи не здаватися.

Андрій Комуніцький (26 р.),

працівник сфери інформаційних технологій:

Останніх декілька років моє життя було схожим на рутину з не дуже оптимістичними прогнозами. Інколи ловив себе на думці, що ті свої риси, які раніше вважав вишуканим почуттям гумору, впевненістю та оригінальністю поглядів, зараз  більше нагадують сарказм, розчарованість в собі та песимізм. Співвідношення часу і нервів, які витрачаю на заробляння грошей, наштовхує на думку, що в цій сфері мені "кимось пороблено".  Думаю, це і є ті сторони мого життя, які потребують негайного втручання та змін на краще.

До  приходу в бізнес-школу мені не подобалось все те, про що я говорив, все, що стосувалось моїх фінансових перспектив і матеріального становища.

Оригінальні погляди, цілком нове бачення ключових сфер життя, інтерпретація подій, про які говорив бізнес-тренер Микола Сапсан, змусили задуматись над багатьма важливими речами.

Віра Созанська (35 р.), працівник рекламного бізнесу:

Я хочу змінити своє, іноді похмуре, відношення до неулюблених справ, до "закритих" людей, сірих буднів.

Прийти в бізнес-школу - рішення мого чоловіка про додаткову освіту, вдосконалення певних моїх навик. Дуже  рада бути серед молодих та перспективних людей з ясним мисленням, творчими підходами  до будь-якої ситуації у житті. Тут, на бізнес-уроках, почалися зміни мого власного  ставлення до людей, бізнесу, а головне - до себе та рідних. І, як виявилось, в буднях є 50 відтінків сірого, проте колір не перестав бути улюбленим. Сподіваюсь, по закінченні курсу буде  моя власна хороша післяісторія.

Секрет успіху кожної людини – в ній самій. Мій власний - у постійному пошуку і потязі до нового, цікавого, непройденого усіма.

”Бізнес-школа” – місце, де вас навчать ефективним стратегіям як розпочати власний бізнес, збільшити прибутки, розширити свої можливості, повірити у власні сили, досягнути поставленої мети. Вам допоможуть віднайти свою технологію успіху!  Не забувайте, що ви здатні на все, рамки тільки у вашій голові!

Ірина Федірко

Територія волі

Вівторок, 24 грудня 2013, 06:47

«А ти їздив на Майдан? Бо моя сусідка їздила і каже, що там одні бомжі мітингують», – такими були перші слова моєї знайомої, коли вона днями мені зателефонувала. Родом вона з Луганщини. Жодного разу не була на Євромайдані. Всі новини дізнається від сусідів і з випусків новин, переважно російських.

Останнім часом здавалося, що в Росії забули – пропаганда більше не провідна функція журналістики. Федеральні канали показували шокуючу пародію на події в Україні. Спеціального «Оскара» за кращу брехню, безперечно, отримав би ведучий Дмитро Кисельов, який у недільних випусках новин «Россия 1» влаштовує такі «багатохвилинки ненависті», що і смішно, і сумно.

Так, у передачі за 1 грудня багато було критики Вільнюського саміту, який Кисельов порівняв з Мюнхенською угодою, яка призвела до влади Адольфа Гітлера. В Twitter можна знайти фейковий аккаунт передачі Кисельова, який не так вже сильно відрізняється від того, що насправді говорять з екранів. Кілька прикладів для сміху. З твітів можна дізнатися, що активісти будують барикади на Євромайдані з мішків з героїном, які при цьому поливають «горілкою».

Але найстрашніше навіть не те, що існує така сильна пропаганда «правильного» погляду на ситуацію у країні, а те, що люди – наші люди – вірять у все це. Пам’ятаю, як у перші дні мітингів журналісти «Громадського телебачення» прийшли на Майдан і ставили всім одне запитання: «Чому ви тут?». Одна жінка відповіла: «Щоб скласти власну думку про все це». Що заважає всім, хто вірить у середньовічну антисанітарію на Майдані, розпусту у ЄС, проплачені мітинги сотень тисяч людей, приїхати в центр столиці і побачити все на власні очі? Як це зробив, наприклад, російський журналіст Аркадій Бабченко. Чоловік приїхав з Москви тільки тому, що не повірив офіційній російській пропаганді. Приїхав і… закохався у Майдан. (Для підкреслення «колориту», подаємо матеріал журналіста в незміненому вигляді – мовою оригіналу).

"Территория воли"

- "Я долго не мог понять, с чем у меня ассоциируется Майдан. Это и не революция, и не беспорядки, и – уж тем более – не Болотная. Не «оккупай». Это и не война. И не протест как таковой – в его чистом виде. И даже не противостояние с властью, несмотря на баррикады и блокаду площади военными грузовиками. Да, и протест, и революция – все это здесь есть, но это все – вместе, такой бульйон из социальных и политических явлений, понемногу от каждого. Ни одно из которых не является превалирующим и не может характеризовать Майдан полностью.

Но сегодня, глядя на концерт, многотысячную толпу в три часа ночи, даже и не собирающуюся расходиться, дежурство и пересменки на баррикадах, полувоенную организацию, армейские палатки с надписями «первая сотня», «вторая сотня», перегораживающую Крещатик баррикаду, которую теперь именуют «Козацьким редутом» – понял.

Майдан – это Сечь. Та самая Запорожская Сечь, о которой мы все читали у Гоголя.

Тот самый полупоходный-полувоенный-полугражданский образ жизни, который и связывается у каждого с казаками.

Майдан – это территория воли. Не свободы и не вольницы, а именно воли – это украинское слово лучше всего характеризует происходящее здесь.

И баррикады, которыми «протестувальники» оградили свою площадь, защищают не этот конкретный клочок земли, а именно саму их «волю», их право жить так, как они хотят сами, а не так, как им навязывает власть. Да и власти здесь как таковой нет.

Майдан – это сообщество свободных людей, не признающих над собой никакой власти, кроме той, которую они готовы признать над собой сами. «Нет власти аще от Майдана».

Три лидера оппозиции – Кличко, Тягнибок и Яценюк – не являются здесь командирами. Они не могут заставить Майдан сделать то, что он не хочет, и не могут заставить его отказаться от того, что сделать он уже намерился. И даже на прошедший круглый стол с президентом Януковичем лидеры спрашивали у Майдана мандат. И Майдан им этот мандат выдал. Именно Майдан разрешил им пойти и переговорить с противником от имени людей, сделав их ретрансляторами свой воли, а не наоборот. Никакого сговора с властью здесь не может быть в принципе. Его просто не примут.

Майдан – вообще сам по себе. Это отдельный организм, отдельный институт общества, умеющий самоорганизовываться и саморегулироваться. Прямая демократия.

Народное вече, гурт со скрипками и нечто похожее на курень в Горсовете, который эти люди охраняют. И на входе в который заставляют всех снимать шапки – из уважения к товариществу собравшихся здесь людей.

И множество людей в казацких шапках, шароварах, полковничьих одеждах и прочих национальных костюмах позапрошлого века, с оселедцами на выбритых головах и длинными усами до плеч, из которых попыхивают тютюном длинные кривые казацкие люльки – удивительным образом смотрятся здесь уместными, в своей среде, хотя в любых других обстоятельствах казались бы ряжеными.

Как и многочисленные священнослужители всех конфессий, которые во время штурмов выходят вперед баррикад, вместе со всеми, и стоят перед людьми, а не за их спинами.

Вера вообще здесь очень органична. Трехчасовой молебен тем утром, когда Майдан узнал, что он оказался в блокаде, крестящиеся на баррикадах люди с касками в руках, рождественские ясли, уже установленные около елки – все это вполне соответствует месту и духу. Вера, оказывается, действительно может вести людей за собой, если не ставит себе цель превращать их в бездумных фанатов. И даже плакат «Нехай живе св. Миколай, дiда Мороза геть!» не раздражает.

И гимн, когда тысячи людей стоят, приложив руку к сердцу, и поют «душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду».

Запорожская Сечь как она есть. Хортиця. Тарас Бульба. Воля.

«Слышишь ли ты меня, батько? Слышу!»

 

Во время штурма победитель Евровидения-2004 певица Руслана стояла на сцене всю ночь. Призывала милицию остановиться, призывала удержаться от избиений, говорила, что это мирный митинг. К слову, она, по-моему, вообще не спит. Каждую ночь каждый час исполняет со сцены гимн. Ночует в Доме профсоюзов, вместе со всеми – на полу. А потом, когда силовики, так и не сумев пробиться через огромную, пришедшую на подмогу массу людей – киевляне, узнав о начале штурма, стали приходить пешком со всего города, брали каски и становились в строй, и в какой-то момент их стало так много, что у милиции просто не хватило сил и прозвучала команда «щиты на землю» – со сцены скандировали: «Мы – нация! Мы – нация! Мы – нация!»

И они действительно нация. Депутаты Верховной Рады стоят вместе с людьми на баррикадах. Перед людьми. Защищая своих избирателей собой. На Лютеранской они вставали перед бульдозерами. Вы можете представить депутатов Госдумы, вставших на Болотной между полицией и протестующими гражданами и не дающих полиции избивать людей? Таксисты везли людей в ту ночь на Майдан бесплатно, объявив об этом в соцсетях. Гостинницы пускают обогреться и оправиться всех желающих. Действительно всех – в том числе и милиционеров. Это довольно странное зрелище, когда в одной очереди в туалет стоят и бойцы «Беркута», и «мітинговальники». Как здесь говорят: «Те, кто в красных касках, те – наши. Те, кто в черных – тоже наши, просто они еще не знают об этом». Хостелы дают жилье. Автомобилисты оставляют на стенах объявления о готовности «безкоштовно» – то есть бесплатно – отвезти людей домой. Люди везут еду, дрова и солярку со всего города. Поток поддержки лагеря не прекращается тут ни на час. Группа крымских татар приехала и неделю варила плов в огромном казане. А Мисс Украина-2013 в качестве обычного волонетра разносит по лагерю чай замерзшим людям. Я вижу ее каждый день. В последнее время она работает, спрятав лицо за медицинской маской, чтобы лишнее внимание не мешало исполнять топ-модели низовую – но главную сейчас – работу.

Есть ли тут националисты? Да. Их здесь большинство. Ментально Майдан – западноукраинский. Партия «Свобода» – националистическая. Флаги УПА – довольно часты. А речевки – «Слава Україні! Героям Слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Україна! Понад усе!» слышны каждую минуту из каждого угла. Есть и ультрарадикалы – та самая околофутбольная молодежь, что дралась с «Беркутом» и погнала его у памятника Ленину, та самая, что таранила строй вэвэшников бульдозером у администрации президента, и та самая, что дралась во время штурма у Дома профсоюзов и поливала атакующих бранспойтами из окон Горсовета. Время от времени они появляются и сейчас, громко маршируют по улицам с гвоздодерами и арматурой в руках, а затем исчезают. Их немного, но они самые заметные. Все остальные – умеренные. Не бытовые, а как бы это сказать… в общем, дальше слов дело не заходит. Национализм тут не персонифицирован. Направлен не на отдельных людей с неподходящим цветом кожи и вообще не внутрь, а наружу, против политики пытающихся навязать свою волю соседних государств. Не против стран – именно против политики государств, это важно.

Я совершенно не разделяю бандеровских лозунгов. Но никаких проблем с моей русской речью и российским паспортом у меня не возникает. При всех этих речевках и флагах убийства по национальному признаку тут крайне редки. Тут большая турецкая диаспора и к ним совершенно спокойное, даже уважительное, отношение. Несмотря на то, что на баррикадах было слышно про «поганых янычар», которым казаки никогда не давали править собой. Да, драки с левыми бывают. Да, памятник скидывали под крики «комуняку на гілляку». Но ножами друг друга никто не режет и в подъездах в голову не стреляет. «Хватит кормить гуцулов» никто не кричит.

– Кто не скачет, тот москаль, – говорит, глядя мне в глаза, прыгающий парень в казацкой шапке.

– Я москаль, – отвечаю.

Прикурили друг у друга и разошлись по своим делам.

В общем, «есть націоналізм и есть национализм».

 

Майдан – это совершенно не хипстерская история. Это про другое. Подавляющее большинство людей здесь – обычные мужики. Работяги. Люди от земли. Нескладно или довольно просто одетые. Мальчиков в узеньких джинсах с айфонами здесь не встретишь. То есть, на выходные они приходят, конечно, как в театр, пофотографировать, но все остальное время жизнеобеспечение, кровь лагеря составляют люди из не самых высоких слоев общества.

Думаю, про евроинтеграцию они имеют довольно отдаленное понятие. Собственно, Майдан – это и не про евроинтеграцию тоже. Отказ Виктора Януковича подписывать соглашение был лишь самым началом. И если бы власть не обратила тогда на протестующих внимания, сейчас бы все давно уже разошлись по домам. Не такая уж и большая проблема – не подписали в этом году, подпишут в следующем, когда президентом будет другой – честные выборы и свободу слова здесь еще никто не отменял.

Но власть повела себя совершенно по-идиотски. Тридцать избитых человек, даже если они и кидались камнями и палками в отряд спецназа – это непрофессионализм. И на следующий день на Майдан пришли уже тысячи. Потом было столкновение на Банковой, где людей добивали уже лежачих, и на улицы вышел миллион. Потом были сносы баррикад и совершенно глупейшая попытка зачистки Майдана – и в это воскресенье ожидается самый большой приток людей. Каждый раз власть делает все, чтобы Майдан увеличивался в размерах раз от разу. Теперь здесь даже ночами постоянно находится тысяч по десять. Из первоначальных трехсот.

Майдан уже не напоминает игры в «Зарницу». Вместо снесенных игрушечных баррикад построены настоящие крепостные стены – из мешков со снегом, политых водой и армированных сваренной арматурой – весь день позавчера варили, – тросами, колючей проволокой, ежами, бочками, металлическими щитами и вообще всем, что подвернулось под руку. Непонимание того, что и как надо делать и зачем мы вообще здесь собрались, ушло, и служба налажена четко и ровно, со сменами, взводами, сотнями, распределением обязанностей, секторами наблюдения, постами, должностями и пропускным режимом. Службу на постах несут ветераны Афганистана, которых теперь шестьсот человек. Для отражения атаки заготовлены фанерные щиты – прям совсем как мы в детстве делали, когда играли в рыцарей. Улицы перегорожены ежами. Все стало серьезно. Янукович разворошил этот муравейник и, разворошив, разозлил его. Люди веселы, злы, подготовились, и они ждут.

На мосту, над баррикадой на Институтской, висит плакат «"Беркут”, добро пожаловать в пекло».

Снести, конечно, можно и это. Снести можно все что угодно. Четыре тысячи одетых в броню обученных и подготовленных бойцов со щитами, газом, гранатами, пластиковыми пулями и водометами способны творить чудеса.

Но тогда здесь будет уже пол-Украины.

 

Вообще, самое интересное, самое запоминающееся здесь, это, конечно, люди. Парнишка восьмидесяти сантиметров ростом, который в утро блокады подошел к нам, группе журналистов, остановился и сказал: «Пацаны, мне страшно». Так и сказал, по-русски. Девушка, которая стояла перед баррикадой, смотрела на когорты и фаланги обезличенных людей за плексигласовыми забралами, и плакала. Ей было очевидно страшно, но плакала она, по-моему, не от этого. А от ощущения, что ее страна перешла какую-то черту и обратного пути после этого шага уже не будет. Народный депутат на баррикаде на Лютеранской, когда она затрещала под напором щитов силовиков, взобравшийся наверх и призывавший солдат не исполнять преступные приказы, не проливать кровь, потому что добровольно люди все равно не уйдут. Священник, ведущий поющую гимн колонну к администрации президента, к кордонам полиции. Рука с крестом над касками и шлемами штурмующих и обороняющихся, светящаяся в смешавшемся в единый клуб пару от дыхания тысяч ртов. Пастор в Лютеранской церкви, молодой и улыбчивый, устроивший в своем храме медицинский пункт. Добровольная санбригада около самой администрации, там, где было побоище и где ждали его повторения – спокойно, уверенно и без страха – две девушки и парнишка, совсем молодые, лет по двадцать. Ветераны Афганистана, вставшие цепью перед баррикадой и первыми принявшие на себя удар атакующих, и даже какое-то время теснившие их, призывающие людей на подмогу. И эти люди, лезущие через баррикаду и впрыгивающие в толпу, занимая в ней свое место и давя всей силой на пришедшую сверху, от Банковой, темную бронированную массу. И толстый щекастый паренек, с которым нас придавили-таки к баррикаде в какой-то момент и который, уперевшись ногой, давил и давил спиной щиты, громко крича. Отрезанные от своих и зажатые в окружении несколько спецназовцев, прижатые обороняющимися к парапету, вставшие в «черепаху» и загородившиеся щитами – по-моему, они уже так же готовы были умереть за что-то свое, за свой приказ, как и те, кто их окружил, готовы были умереть за свою свободу. И – организованный специально для них коридор, чтобы дать им возможность уйти к своим, под скандирование тысяч глоток «мирный протест! мирный протест! мирный протест!», и их отступление. И грохот сотен одновременно поставленных на брусчатку металлических щитов по команде «щиты на землю!» И крик, и звон, и грохот, и рев команд, и вскинутые над строем кулаки в обозначении задним рядам знака «стой» – весь тот неповторимый шум, который создают сошедшиеся сила на силу тысячи человек.

Но больше всего мне запомнилась женщина лет пятидесяти. Она стояла в сторонке, около палаток, и как-то не лезла на глаза со своим плакатом, хотя обычно все тут стараются донести свою мысль. Да и плакат у нее был – обычный кусок ватмана. Только написано на нем: «Мы, матери, можем не бежать от дубинок. Мы можем бежать на автоматы. Хотите?»

Вообще, плакаты тут отдельная тема. Можно еще один репортаж написать. Буйство креатива, остроумия и находчивости. Но мне больше всего понравились два, серьезные. «Вони не дають нам жити – ми не дамо їм правити». И второй, который был написан на снесенной баррикаде – «Рабів до раю не пускають». Удивительно, как людям пятнадцатью словами удалось выразить весь мой смысл жизни.

 

Майдан растет с каждым днем. Меняется с каждым часом. Каждый раз, выходя на мониторинг ситуации, я не узнаю тех мест, где проходил еще пару часов назад. Из палаток выстроили уже целые улицы, и я начинаю путаться в них, не в состоянии отыскать знакомый путь к гостиннице. Фортификации укрепляются постоянно, и постоянно находятся какие-то новые инженерные решения. Из последнего – обмотанные колючей проволокой ежи и расстеленная на нейтралке широкой полосой все та же колючая проволока. Люди постоянно прибывают. Население лагеря растет. Обжитый и уже установивший свою логику быт раскачался и вошел в оптимальный режим работы. Каждый знает свое место, каждый выполняет свои обязанности. Одни таскают дрова, другие разносят чай и бутерброды, третьи их готовят, четвертые варят суп, бигус, кашу и гуляш – на всех, пятые дежурят на баррикадах, шестые их строят, седьмые в отрядах самообороны, восьмые устанавливают палатки, девятые убирают мусор, десятые, пятнадцатые, двадцатые… Поразительно, но выпавший и утрамбовавшийся снег был убран с площади всего за одну ночь – при помощи всего лишь палок и молотков. Убран, расфасован по мешкам и сложен в баррикады.

Как написано тут на одной из листовок: «Я - капля в океані».

Но вместе они – океан.

 

Майдан – пока отстояли. Именно отстояли. В прямом смысле этого слова. Здесь, по-моему, была вся украинская милиция, и резервных сил у власти больше нет. Чего от нее ждать дальше, я вообще не представляю. В отличие от прямой и предсказуемой, как дважды два, власти российской, Виктор Янукович  непредсказуем совершенно. Пока наступило затишье. Установился некий паритет сил. Ни у той, ни у другой стороны нет явного численного преимущества. Но все равно тут ждут силового варианта и готовятся к нему. Я тоже жду. Мне кажется, до газа дело все же дойдет. Янукович один раз проиграл уже Майдану, который не дал ему стать президентом, и подобного развития событий во второй раз он, очевидно, не хочет совершенно. Так что, думаю, он готов к крайнему варианту. Но, опять же, понять его логику совершенно невозможно.

А Украина той ночью – ночью штурма – все-таки вошла в ЕС. Во всяком случае – Майдан точно. На одном из проходов через баррикады тут так и написано: «Вход в Европу».

И лежит этот вход именно через Майдан. Во всех смыслах.

А украинцы молодцы. Просто чумовые мужики.

Отстояли.

Воля!"

 

Аркадий Бабченко,

snob.ru

 

 

 

Висновок:

Стаття Аркадія Бабченка з’явилася ще минулого тижня. Якраз напередодні подій, пов’язаних із підписанням нових угод між Києвом і Москвою. Як це підписання вплинуло чи не вплинуло на Майдан – невідомо. Сподіваємося, що сьогодні, Майдан не просто стоїть – Майдан іде до перемоги.

Адам Стрижнюк

 

Різні люди – однакова мета

Четвер, 19 грудня 2013, 08:05

Тренінгова компанія “O.Vitta” з 7 листопада розпочала проект “Бізнес-школа”, заняття проводяться раз в тиждень протягом трьох місяців. Оголошується другий набір. Проект буде цікавим для людей, які хочуть знайти висооплачувану роботу, розкрити свій творчий потенціал або ж отримати направлення до партнерів тренінгової компанії, адже у Тернополі є багато фірм, які потребують вмотивованих працівників, обізнаних у сфері бізнесу.

Зареєструватися на бізнес-тренінги та переглянути вакансії компаній ви можете на сайті www.ovitta.com. або за номером (067) 351-82-18.

“Різні люди – однакова мета”

До вашої уваги нова четвірка учасників проекту “Бізнес-школа” тренінгової компанії  “O.Vitta”, які вже зробили свій крок до успіху.

Володимир Обаль (22 р.), незалежний фінансовий консультант

Прийти в бізнес-школу мене спонукала цікавість. Я – максималіст і беру від життя все. Цінність для мене набагато важливіша, ніж ціна. Якщо я вважаю такими певну інформацію, предмет чи події, відразу ставлю мету і впевнено до неї крокую. У своєму житті я хотів би усунути певні фактори обмеження, які на даний момент ще присутні у ньому. Кожен з нас повинен конкретно знати, як хоче прожити життя і що потрібно для цього робити. Я стараюся бути по максимуму ефективною людиною, а наскільки це виходить можуть сказати оточуючі. Не люблю слова “робота”, бо воно асоціюється з рабством. Мені не подобаються рамки. Я працюю на себе, результат моєї праці – позитивні зміни в людях, з якими я працюю.

Богдан Демчук (30 р.), відеооператор, підприємець

Випадково натрапив на сайт, де оголошувався набір в бізнес-школу. До приходу в бізнес-школу я мав цілий список речей, які мені не подобалися. Мій секрет успіху включає в себе максимальну наполегливість, цілеспрямованість, мужність, сміливість, розумний ризик. Речі потрібно бачити такими, якими вони є, вміти рахувати час та гроші, вдосконалювати найкраще. Всі ці речі перегукуються між собою, але на них треба дивитися комплексно, а не розглядати окремо.  Я сам створюю свій настрій. Прагну вийти на нові якісні рівні та лишити великий спадок своїм нащадкам!

Лілія Юзик (35р.), працівник рекламного бізнесу

Моя мета в житті – цілковита гармонія. Я хочу розібратися в собі, в особистому житті, з’ясувати своє ставлення до сім’ї. У мене є мрія -  власний будинок. До приходу в “Бізнес-школу” я  хотіла змінити своє життя. Перечитала інформацію про цей проект у соціальних мережах і зрозуміла, що це те, що я шукаю. Мене зацікавила інформація про харчування, про взаємозв’язки між чоловіком та жінкою. Після декількох семінарів у моєму житті з’явилися позитивні зміни, все стало на свої місця, я почала по іншому дивитися на світ. Я точно знаю, що почну змінювати вже завтра!

Василь Заріцький (21 р.), студент-медик

Доволі глибоким для мене є питання про зміни у моєму житті, але, якщо коротко, хочу стати більш свідомим. До приходу сюди у мене було відсутнім бажання виконувати якусь роботу. Я вважаю, що успішним стаєш тоді, коли досягаєш поставленої мети, а секрет – у вірній її постановці. Моєю метою є успіх, розвиток та щастя.  Я хочу бути потрібною людиною на своєму місці.

Відкриття другого сезону “Бізнес-школи”

Вівторок, 17 грудня 2013, 12:56

Масштабний проект “Бізнес-школа” тренінгової компанії “O.Vitta” об’єднав людей, які хочуть збагатитися необхідними навиками і компетенцією для того, щоб потенційно забезпечити себе достойним доходом, зрозуміти, чого вони хочуть, коли, навіщо і як. У них різні інтереси, але спільна мета. Саме тому вони тут  - для самовдосконалення.

Навчання триває з 7 листопада до середини лютого, але компанія  вже оголосила набір у другий сезон проекту “Бізнес-школа”, старт якого заплановано на грудень, паралельно з першим. Заняття будуть проводитися раз на тиждень протягом трьох місяців.

Зареєструватися на другий сезон проекту “Бізнес-школи” ви можете за номером (067) 351-82-18 або на сайті www.ovitta.com.

До вашої уваги нова четвірка учасників “Бізнес-школи”:

Надія Кіндзерська (22 р.), студентка

Я прийшла в “Бізнес-школу”, щоб зрозуміти чим саме хочу займатися у житті. Зараз я студентка, але поєдную навчання з декількома роботами. Проте відчуваю, що така ситуація мене розсіює і моя діяльність не приносить очікуваного результату. Я розумію, що треба визначитися та почати вкладати всі свої зусилля в якусь одну із моїх робіт. Тоді, думаю, буде значно кращий результат.

Але, поки що, не можу зрозуміти, до чого хочу прикладати більше зусиль, в якому руслі розвиватися. Сподіваюся, що бізнес-школа допоможе мені зробити вибір. Окрім того, в майбутньому я планую взагалі відкрити якусь власну справу, а для цього треба мати додаткові знання в сфері бізнесу.

Сергій Костюк, (27 р.), незалежний фінансовий консультант

В певний момент свого життя я зрозумів, щоб досягнути кращих результатів, потрібно зробити те, чого раніше не робив. Це щось на зразок стакана, в який наливають воду. Ми ніколи не зможемо наповнити його більше, ніж він може вмістити. Так само бачу і себе - я не зможу досягнути більшого, якщо не розширю рамки свого сприйняття навколишнього світу. Адже в Тернополі є мільйонери і власники великих бізнесів. Але щоб стати поряд з ними мені потрібно всього лиш побачити і повторити те, що роблять вони, те, чого я не бачу зараз. Раніше в моєму житті такого досвіду не було, тому інколи здається, що це нереально - створити не лише один, а одночасно декілька успішних бізнесів.

Ось тому я і прийшов в “Бізнес-школу”. Хочу чітко бачити свій план дій на кожен день, розширити рамки свого мислення і бачення бізнес-можливостей, які приходять чи не щодня. Такі висновки роблю з власних спостережень. Сподіваюся, що це приведе мене до поставленої мети - створити декілька активів, які приноситимуть гроші в моє життя. І тоді я стану власником успішних бізнесів.

Соломія Вишинська (22 р.), працівник приватної фірми

В “Бізнес-школу” я прийшла тому, що хотіла щось змінити в своєму житті. Мені набридло деградувати. Я працювала в ресторані, але ця робота була для мене рутинною, ще й тривала з ранку до вечора. Вихідних майже не було, як і часу на себе, на свій розвиток. Я відчувала, що це не призведе мене до успіху.

Окрім того, навколо чула тільки нарікання. Всі були чимось незадоволені. Мені захотілося вирватися з цього замкненого кола. І я прийшла в “Бізнес-школу”. Після її закінчення сподіваюся відкрити свій бізнес, в якому зможу впевнено розвиватися.

Надія Охват (41 р.), швейне виробництво

Все почалося з того моменту, коли я потрапила в лікарню з серйозною алергією. Я задихалася, мені викликали швидку і повезли в реанімацію. В ці хвилини моє тіло ніби відділилося від душі. Я знала, що от-от можу задихнутися. І в цей момент в мене перед очима промайнуло все життя. І тоді мене осінило - я зрозуміла, що всі ці роки я тільки те й робила, що жалілася, всім завжди була незадоволена, робила щось не так.

Однією з найбільших моїх проблем тоді була надмірна вага. Я важила 100 кілограмів, пила таблетки і час від часу сиділа на дієтах. Потім вирішила кардинально змінитися. Випадково натрапила в газеті на оголошення дієтолога Миколи Сапсана. Його метод допоміг мені – я схудла на 25 кілограм. І тоді вирішила, що якщо змогла покращити своє здоров’я, то можу покращити і життя. Все можливо, все змінюється. Тому я записалася до нього в “Бізнес-школу”. Тепер моя мета – здобути навики, які допоможуть мені вдосконалити життя.

Українці здивували світ: як організоване життя на Майдані

Понеділок, 16 грудня 2013, 03:22

У ніч з п’ятниці на суботу 30 листопада спецпідрозділ «Беркут» розігнав мітинг на Майдані Незалежності. Жорстко і нещадно.

Людей скидали з постаменту стели Незалежності, били кийками та ногами, тягли по землі. Як наслідок – купа поранених та затриманих міліцією.

О 4 ранку кілька десятків мітингувальників тікали від бійців до Михайлівського собору, а вже по обіді там почав збиратися новий мітинг. І це вже був зовсім не той Майдан, який танцював весь тиждень біля монументу Незалежності. Це був не мітинг за євроінтеграцію, а спротив проти президента Віктора Януковича.

«Київ, вставай», «Зека на нари», «Януковича на йолку» – скандували люди, збираючись на площі. Їх підтримували сигналами машини, що проїжджали поруч.

Ще зовсім недавно були всі шанси, що євроінтеграційні мітинги тихо зійдуть нанівець. Зараз Україна близька до того, що в країні почнеться повноцінний бунт. Зрештою, він уже почався. І автор цих рядків гордий тим, що й він є в тій чи іншій мірі причетним до цього. Тож вашій увазі пропонуємо наші враження від самого Майдану і від тих людей, які на ньому перебувають.

Як не дивно, за барикадами, у наметах і приміщеннях «захоплених адмінбудівель» Києва вирує напрочуд впорядковане і веселе життя. Люди тримаються «автономіями» – студентськими, політичними, ветеранськими. Втім це жодним чином не псує загальної приязної атмосфери Майдану.

Наближення Майдану відчувається задовго до барикад. Відчувається носом… запах багаття і польових кухонь тут усюди. Якщо крокувати від метро Театральна, то перше, куди потрапляєш, – контрольована мітингувальниками КМДА.

«Тут у розпалі революційний процес. Цілу Україну звісно не завойовано, але маленький куточок, хоча б цей центр Києва, це важливо. Є держава. Є кордон. Коли ви перетинаєте цей кордон, то вже таке відчуття, що Януковича тут немає, а там він ще є. Цікаво, а що ж таке ця нова держава?», – запитує мій перший співрозмовник Юрко Фединський і сам відповідає «Тут є народний дух, але не анархія. Тут всі включаються в єдиний організм». От і Юрко вже який день вносить свою частинку в це море людської взаємодії і роботи. Він музикант. Народився у США, але вже чотирнадцять років живе в Україні. Говорить із помітним акцентом, тому ніхто із нових знайомих Юрка не соромиться називати його Юрко-американець.

В колонній залі Київської міської ради в основному молоді люди посідали в коло. У центрі виступають Юрко та Святослав Силенко. Перед тим як грати, Юрко Фединський пояснює: «Це козацький торбан. Той хто каже, що Україна не європейська країна, нехай гляне на цього інструмента. Не знаю більш європейського інструмента». Звук і справді дуже вишуканий, проте паралельно з його грою, щось починає шуміти. Схоже на пожежну сирену, проте насправді, це в одному з кутків вирішили прибрати і шумить пилосос. Поруч лікар надає допомогу одній з дівчат, яка, вочевидь, була волонтеркою на кухні і порізала палець. Навколо хтось спить, хтось читає. Революція живе своїм життям. Хлопці-охоронці, які стоять на вході до колонної зали міської ради, нагадують чоловікам, котрі заходять, не забувати знімати шапки – аби було як вдома. Спускаюся сходами і бачу невеликий церковний намет, поруч можна запалити свічку.

Дух нової революційної держави поширюється навіть на собак. «Не бійтеся, підходьте ближче до Тороті», – каже господиня вівчарки, яка за написами на її комбінезоні теж вимагає імпічменту Януковича.

Рухаюся далі і підходжу до укріпленого «державного кордону» Майдану. Насправді може здатися, що барикади Євромайдану не захищають, як слід і можуть стати пасткою для тих, хто там живе, ще й видається, що бракує координації між охоронцями на усіх виходах. Бо коли намагався сам з’ясувати, чи знають охоронці одного виходу хоча б когось, хто стоїть чи відповідає за інший, то не отримав ствердної відповіді. Мені заперечує комендант табору Андрій Парубій. За його словами, вдень більш м’який режим, може тому я не міг довідатися, як слід.

«На день у нас більш м’який режим, а вночі біля кожної з барикад стоїть як мінімум 50-100 осіб, які власне закривають периметр. Ми після півночі закриваємо майже всі входи, є тільки маленькі стежечки – ми називаємо їх «перелазами». Периметр закривається по всій площі. Окрім того, є розвідники, які стоять на віддалі кілометр-два, і які мають повідомити, що йде «Беркут». Окрім того, є охорона всередині табору, яка працює на виявлення провокаторів, п’яних та виведення їх з території табору. До речі, вчора дуже вдало виявили людей з пістолетами. Це свідчення того, що хлопці дуже добре працюють».

«Це виключно добровольці, люди самі зібралися, пообирали собі сотників. Вже п’ять днів так. Вони не мають стосунку до жодної політичної партії, чи організації. До речі, вже всередині периметру нам допомагають воїни-афганці, які ходять групами по три-чотири», – додає він.

Воїнів-афганців можна легко знайти за спеціальними червоними жилетами.

«Ми тут для посилення порядку. Ми допомагаємо студентам. Вони дуже організовані. На те приємно дивитися», – каже мені один із ветеранів-афганців пан Андрій. «Ми слідкуємо, чи не йде хто п’яний. Якщо буде треба,є позивний є рація, позивний, прибігають», – додає він.

Батько одного із комендантів студентського містечка на Майдані Дмитра Ткачука також тут, пише «Український тиждень». «Він сказав, що поки діти, поки студенти будуть стояти, афганці не підуть», – каже мені Дмитро. Студентський табір, або, як його ще тут називають «студентський кампус» знаходиться одразу біля Головпоштамту. Попри «єдиний організм» Євромайдану, студенти розташувалися дещо автономно». Ми вдень мітингу вирішили, що пора окопуватися», – каже Дмитро. Саме тоді студенти власними силами вирішили зібрати грошей, пройшлися, за словами Дмитра, «з шапкою» по студентській колоні для збору коштів для перших наметів. «Ми поїхали і купили їх і це були мабуть перші студентські намети. Власне це була основа студентського кампусу», – каже він.

Як пояснив Дмитро, студентський табір організовано за пластунською схемою: «У нас є комендант, до якого звертаються фактично з усіма питаннями, є інтендант – людина, яка приймає гуманітарну допомогу», - каже він і додає: «Раніше у нас було всього два коменданти. Тепер нас близько шести. Ми ділимося і стоїмо близько шести годин».

Крім того у студентів є своя кухня і свій інформаційний центр та окремий намет, де можна отримати теплий одяг. Біля нього зустрічаю студентку історичного факультету КНУ Олю та її подругу, вже не студентку, Марію. «Ми тут з друзями, але нас завжди беруть волонтерами. Ми поселяли львів’ян, тернополян однієї ночі, також ми були волонтерами на кухні», – каже вона. За словами Олі, вона та її друзі готові стояти на майдані до кінця. Інша волонтерка намету з одягом, коли я його фотографую підіймає листок із повідомлення українською і англійською: «Ми вимагаємо відставки Януковича». Як пояснив Дмитро, студенти також збирають підписи за відставку президента.

Якщо пройтися Євромайданом, то впадає в очі різноманіття прапорів. Кожна із організацій і партій хоче показати свою присутність і участь в «організмі Майдану». Біля одного із виходів до Михайлівської площі, де відродився майдан, розігнаний «Беркутом» 30 листопада, зустрічаю коменданта табору на Михайлівській, а тепер одного із учасників табору «Демократичного Альянсу», Вадима Васильчука. «Після мітингу першого грудня, ми тримали комендатуру на Михайлівській, допомагали усталити табір на Майдані, бо у нас була повністю готова структура, яка могла харчувати та обігрівати людей, а цього більше ніде нічого не було. Майдан на Михайлівській і досі є, але зараз він є просто пунктом для харчування, а той перехідний етап був дуже необхідний, бо інакше могла б поламатися система, а це 5-6 годин люди нічого б не отримували – ані тепла, ані їжі».

У табору «Демократичного Альянсу» є своя польова кухня, свої коменданти і охорона, як і в студентському кампусі.

Попри велику кількість польових кухонь та різних точок, де люди можуть харчуватися, центральний осередок є у Будинку профспілок, який опозиція, за словами Андрія Парубія, орендує, на відміну від інших будівель. «Я вважаю, що харчування ми налагодили на високому рівні. У Будинку профспілок, який ми орендували, є велика кухня. Нам важливо, щоб були не лише канапки і чай, а повноцінне гаряче харчування і ми в добу видаємо близько 55 тисяч порцій гарячого харчування», – наголосив пан Андрій.

Попри те, що свої кухні є і у Жовтневому палаці і в КМДА, кухня у будинку профспілок і справді справляє враження. Біля віконця видачі їжі чекає вервечка людей. Запитую, чого вони чекають, кажуть, що волонтери. Мають рознести їжу по Майдану. Заглядаю у віконце і в двері до кімнати-кухні, далі не впускають. «Їхав, їхав козак містом, під копитом камінь тріснув…», – співають дівчата і вже вправними рухами роблять бутерброди. «Розійдіться», – хтось кричить. Це мають винести величезний казан супу, а може борщу.

Жовтневий палац (так досі кияни називають Міжнародний центр культури і мистецтв), який, здається, вже своєю назвою провокував до того, щоб бути задіяним у революції, поки виконує ті ж функції, що й КМДА, хоча власне мистецтва тут і бракує. Але воно є на великій сцені, яка й тримає тонус Майдану. «Сцена – це одна з найважливіших функцій. Через неї можна швидко донести важливу інформацію», – каже Андрій Парубій.

Близько півночі один із ведучих, Євген Нищук, нагадує майданівцям бути пильними. А вони, сидячи навколо багать із величезних бочок, уважно за всім стежать, при цьому встигають і оповідати цікавих історій, і грати на гітарах, спілкуватися між собою, заводити нових друзів. Коли вже за північ вони укріплюють свою поки маленьку державу без Януковича. Перекривають входи до метро і залишають лише невеликі виходи із барикад.

Виходячи зі сказаного, недивною виглядає реакція Європарламенту, багато депутатів якого уже встигли побувати на Майдані.

Так, минулого вівторка в Страсбурзі на пленарному засіданні Європарламенту багато критикували Росію, дехто критикував і ЄС, і говорили про необхідність підтримки українців.

Депутат Європарламенту Гі Верховстат, колишній прем’єр-міністр Бельгії, заявив, що таких численних акцій на підтримку євроінтеграції, які проходять в Україні, в Європі не було.

«Нинішня проєвропейська демонстрація в Україні стала найбільшою проєвропейською демонстрацією в історії ЄС», – цитує депутата Європарламенту УНІАН.

«Не важливо, яку стурбованість має Росія. Абсолютно очевидно, що український народ зробить свій вибір, і ми сподіваємося, що насильство не повториться більше», – сказав він.

За його словами, європарламентарі планують постійно перебувати на Майдані в Києві.

Підготував Адам Стрижнюк

(фото Віталія Сича і «Українського тижня»)

P.S. Наостанок не можу не згадати того, що мене зараз особливо непокоїть. Кажу відверто: мені набридла бездумна критика опозиції, що іноді лунає серед окремих майданівців, або в соцмережах. Наприклад, що «всі політики однакові», або «чому їх не було з нами на барикадах?»

По-перше, всі троє лідерів опозиції постійно перебувають поряд з людьми, в тому числі на барикадах. І доказів цьому – предостатньо: як фото, так і відео. По-друге, стосовно того, що «всі політики однакові» і що «опозиція на сцені лише для самоагітації» – ні, ці люди не продались Януковичу і роками ризикують багато чим, не здаються. Лише за це вони заслуговують бодай елементарної поваги!

Невже не зрозуміло, що Кличко міг би провести решту свого життя на Канарах, а він віддав її Україні? Яценюк і Тягнибок могли б розбагатіти, приєднавшись до Партії регіонів, а вони воюють з нею. Луценко вже був у тюрмі. Там же досі перебуває Тимошенко…

У політиків є сила. Вони нам потрібні. І опозиція, погодьтеся, не найгірші з людей. Вони б’ються за Україну своїми засобами – грошима, організацією, увагою з-за кордону.

Тому наступного разу, коли вам захочеться когось критикувати, краще спершу подумайте. Тому що зараз наш єдиний шанс – це стояти разом і довіряти. Вірити, що й інші стоять не тільки за себе, а й за Україну. Бо тільки разом ми – сила.

Ключ від влади Януковича у руках олігархів (світова преса)

Понеділок, 16 грудня 2013, 03:13

Провідні західні видання вважають, що нині є ще значні шанси на мирне врегулювання політичного протистояння в Україні. Деякі із оглядачів висловлюють оптимізм, що «події в Україні не дійдуть до кровопролиття», бо Янукович розуміє, що «кожен його нинішній крок означатиме незворотність ситуації». Аналітики також висловлюють переконання, що остаточний поворот у ситуації в Україні залежить від позиції української впливової «буржуазії» – олігархів, пише «Радіо Свобода». Експерти не виключають, що саме олігархи в Києві незабаром скажуть своє вирішальне слово для визначення головного напрямку розв’язання політичного конфлікту.

Впливова The Washington Post наголошує, що «протести в Україні повинні завершитися врегулюванням внаслідок переговорів» і попереджає при цьому, що «ймовірно, якраз Кремль спонукає Януковича до того, щоб розпочати застосовувати репресії». Тому видання прогнозує, що «українці можуть лише сподіватися на те, що протилежний вплив їхніх колишніх президентів, західних послів і молоді на вулицях направить Януковича на більш раціональний курс». Газета з Вашингтона також наголошує, що «Янукович все ще потребує підтримки Заходу, бо якщо він погодиться на вимоги Володимира Путіна про вступ до Митного союзу з Росією, він спричинить ще більший спротив навіть від своїх власних олігархів».

Лондонська Financial Times переконана, що «українські олігархи тримають ключ від влади президента Януковича». Тому в ситуації наростання напруження протистояння протестувальників і влади чимало, якщо не все, залежить від позиції впливової української «буржуазії»: Ріната Ахметова, Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського, Дмитра Фірташа та інших. Газета не виключає, що намагання останнім часом більшості центральних телеканалів України, які є у власності олігархів, якось об’єктивніше подавати ситуацію з протестами може свідчити, що «деякі з олігархів мовчки вже на боці протестувальників». Джерело, близьке до головних українських багатіїв, повідомило газеті з Лондона, що «олігархи не лояльні до президента, а залякані ним». Це джерело впевнене, що в разі першої реальної можливості українські олігархи скажуть своє вирішальне слово. Газета також зауважує, що одна з проблем полягає в тому, що останнім часом виріс вплив так званої «сім’ї», нових багатіїв з оточення Януковича, котрі, як виглядає, схильні до союзу з Росією і навіть вступу України до Митного союзу і перебувають нині під сильним тиском з боку Путіна. Серед них і син президента – Олександр, і його найближчий помічник Сергій Клюєв. Наявність тертя між цими «новими буржуа» і старими олігархами, які переважно за євроінтеграцію, і створює сьогодні чимало проблем у владі Януковича. Аналітики не виключають, що небезпека посилення ролі Путіна у разі провалу євроінтеграції України сприяє консолідації олігархів та посиленню їхньої підтримки протестів. Деякі з експертів заявили газеті з Лондона, що чимало олігархів фінансують нинішні протести і все буде залежати від того, хто візьме гору у впливі на владу Януковича – якщо «сім’я», то Путін і Митний союз переможуть.

Хто стоїть на Майдані? Портрет Євромайдану від соціологів

Понеділок, 16 грудня 2013, 03:13

10 грудня у Києві соціологи оприлюднили колективний портрет Євромайдану. На основі опитувань, проведених 7-8 грудня, науковці зробили такі висновки: по-перше, Майдан є аполітичним, по-друге, він більш суворий, ніж Помаранчевий майдан. І, по-третє, він об’єднав людей справді з усієї України. Опитування провели експерти Київського міжнародного інституту соціології і Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».

Майдан 2013 – це місце, де зібралися здебільшого чоловіки (більше половини мітингувальників) молодшого і середнього віку (більшість – від 29 до 46 років), з вищою освітою (64 відсотки учасників акцій на Майдані), які представляють усі регіони країни.

«Майданівці» вимагають від влади звільнити заарештованих раніше учасників мирних акцій, припинити репресії і відправити уряд у відставку (понад 80 відсотків респондентів), покарати винних у побитті мирних демонстрантів 30 листопада, і підписати угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом (цього домагаються більше ніж половина учасників акцій на Майдані).

Бліцопитування серед мітингувальників

Тим часом, «Радіо Свобода» провело бліцопитування серед мітингувальників, щоб з’ясувати, що це за люди, що спонукало їх приїхати до Києва і вийти на Майдан.

 

– Сергій із Дніпродзержинська, з 2 грудня у Києві на Майдані:

«По-перше, я не визнаю Віктора Януковича своїм президентом як громадянин України. По-друге, я обурений наближенням курсу держави до Митного, так званого, «мутного союзу». Я все життя втікав від радянщини і на 55-му році «прибіг» знову до того ж совка. А тоді додалися кийки на Майдані, побиття людей».

 

– Мітингувальник із міста Нова Каховка, що на Херсонщині, попросив не називати його імені, оскільки він є приватним підприємцем і боїться за свій бізнес:

«Я при будь-якій владі живу добре, гроші потроху заробляю, – каже він. – Але як кинути оком довкола, то податкова служба починає нагліти, вже не просто податки вимагає, а якісь додаткові збори. Тому я тут, щоб захистити свою гідність».

 

– Ірина приїхала на Майдан із Фастова:

«На Майдані стою давненько, шістнадцятий день. Перший аргумент, чому я тут – це нормальна старість для моєї мами, а другий – це моє майбутнє і все інше. Цю владу потрібно змінювати».

 

Більшість «майданівців» зазначає, що готові стояти до кінця, доки влада не пристане на їхні вимоги.

Українець - це європеєць?

Вівторок, 03 грудня 2013, 13:50

З географічної точки зору не виникає жодних сумнівів у тому, що Україна - це Європа. Проте чи дотягують наша культура, психологія і менталітет до західних стандартів? Ми поцікавились чого ж не вистачає українцям для того, аби стати повноцінними  європейцями?

Тарас, 22 роки ді-джей:

Українцям в першу чергу бракує культури і менталітету. Окрім цього на Заході вже давно немає такого хабарництва як у нас. Європейці по своїй природі є більш відкритими у спілкуванні, адже вони не бояться довіряти іншим. Та й узагалі життя там простіше і дешевше, а на звичайну зарплату можна дозволити собі набагато більше ніж у нас.

 

Юлія, 19 років, студентка:

Як на мене, українці взагалі мають погане уявлення про те, що таке Європа. Було б непогано усвідомити хто ми, а потім вже прагнути чогось іншого. Нам варто  навчитись бути відповідальними за власні професійні обов’язки, за панування моральних принципів у суспільстві, перестати керуватись висловом «моя хата скраю». Краще будувати свою «Європу» в Україні.

Віталій, 33 роки, майстер:

Нам владу треба змінювати – це перший крок. Головна різниця між нами полягає в тому що в нас кожен сам за себе, тому до Європи поки дуже далеко.

 

Вікторія, 19 років, студентка:

Так як я навчаюсь у Польщі, то маю змогу порівнювати наше життя з європейським. Тамтешні люди кардинально відрізняються своїм менталітетом, завжди готові допомогти, вони дуже виховані та ввічливі, власне саме цього українцям і не вистачає. Гадаю що в першу чергу треба змінювати умови в яких знаходиться держава, тоді і люди стануть кращими.

Сергій, 63 роки, пенсіонер:

Лише сили волі, для того аби скинути цю владу.

 

 

Олександра, 27 років, домогосподарка:

Не вистачає чесного уряду, і сміливості піднятись та сказати: я хочу в Європу. Корупція в нашій країні – ось що є великою різницею між нашими людьми та європейським народом. Також трохи недостатньо почуття відповідальності за свою країну, за «чистоту під ногами», а також за чистоту відношення до інших людей.

Аня, 19 років, студентка:

На мою думку, щоб бути європейцями, перш за все, необхідно бути людьми. Стадом з примітивним мисленням, яке боїться сказати щось на захист свого майбутнього, ми завше встигнемо стати. А для цього нам бракує нормальної влади, і того, хто приведе країну до розквіту, а українців за собою, а не в ярмо. Наш народ вже настільки залякали, що вони бояться й слово сказати на власний захист. Ми повинні думати про майбутнє наших дітей, Європейське майбутнє, а не за підняття російської економіки і деградацію суспільства...

 

Ігор, 43 роки, підприємець:

Міняти владу. Як таке може бути: 10 кілометрів до Європи пройшли, метр залишився ми назад повертаємо? Це ж смішно.

 

 

Віктор, 30 років, безробітний:

Головна різниця між нами це менталітет. В нас люди не доброзичливі, кожен думає про свою вигоду, всі одне одному заздрять а про ввічливість забули.

Ірина, 50 років, музикант:

Гадаю що єдине чого нам не вистачає - це віра у свої можливості.

 

 

 

 

Наша держава взяла курс на Захід. Та те, що Україні європейськості не вистачає,  можна простежити у всіх сферах починаючи з освіти, доріг, медицина та закінчуючи культурою і ставленням до інших. Нам варто врешті решт зрозуміти, що в один день все не зміниться. Покращень не слід чекати склавши руки, треба, в першу чергу змінювати себе.

Віка Загнетова

Чого хочуть українці

Вівторок, 03 грудня 2013, 13:15

Дані першого панєвропейського дослідження цінностей різних народів Європи показує середнього українця як інфантильного, зацикленого на матеріальних цінностях індивідуума, нездатного радіти життю. Виною всьому – радянське минуле і бідне теперішнє

Коли австрійцеві Отто Шайберу, який пропрацював у Києві понад два роки фінансовим директором філії однієї з міжнародних телекомунікаційних компаній, його київські керівники виділили в якості службової машини величезний дорогий позашляховик «Chevrolet Suburban», він був злегка шокований.

«Коли зрозумів, що витрати для фірми з оплати мого пального будуть надмірними, то попросив поміняти позашляховик на компактнішу машину, – цитує іноземця журнал «Корреспондент». – Коли ж озвучив своє прохання, то побачив здивування на обличчях українських колег, які приїжджали до офісу виключно на дуже великих машинах. Для них моє прохання було схоже на самоініційовану втрату статусу – у їх розумінні це щось принизливе».

Прагнення середнього українця, а також близьких йому за менталітетом вихідців з колишнього СРСР виглядати краще, ніж вони можуть собі дозволити, і заклопотаність матеріальним добробутом і статусом – перше, що впадає в очі приїжджим європейцям.

Це підтверджують і результати дослідження 2010 року «Базові цінності росіян в європейському контексті», в рамках якого співробітники Інституту соціології Російської академії наук Володимир Магун і Максим Руднєв за вісьмома параметрами проаналізували цінності громадян 25 країн Старого Світу, включаючи українців. Робота проводилася спільно з проектом «Європейське соціальне дослідження» – багаторічним порівняльним аналізом зміни установок, поглядів, цінностей і поведінки населення Європи.

«Україна значно випереджає решту країн [Європи] за тим компонентом, у фокусі якого – багатство і влада над людьми, але не демонстрація своїх здібностей», – з жалем констатує Магун, додаючи, що схожі результати в цій дисципліні, щоправда, показали і його співвітчизники. Лідирують же в цьому компоненті литовці.

До головної риси типового українця дослідники додають ще декілька – заклопотаність власною безпекою, невміння самостійно приймати рішення, насторожене ставлення до змін, слабовиражене прагнення радіти життю. Всі вони, на думку аналітиків, породжені головним чином однією обставиною – невпевненістю в завтрашньому дні.

У цьому громадяни України радикально відрізняються від жителів більшості європейських країн з багатолітньою демократією, низьким індексом корумпованості органів управління і стабільною економікою – наприклад, від скандинавських держав Данії або Швеції і країн північного заходу континенту, таких як Голландія, Бельгія, Франція і Німеччина.

Для німця, наприклад, невпевненість у завтрашньому дні – поняття тимчасове, яке може бути викликане хіба що економічною кризою. Адже народився і виріс він у стабільній державі, і це дає йому серйозні підстави сподіватися на краще. Українцеві в цьому плані набагато важче, оскільки невпевненість у завтрашньому дні для нього – вже не ситуативне явище, а діагноз.

Ментальні риси

29-річний тернопільський менеджер Андрій Корніцький розповідає про свого двоюрідного брата, який знімає малогабаритну однокімнатну квартиру в малопрестижному районі столиці Нова Дарниця, трудиться на двох роботах і при цьому їздить на новенькому позашляховику «Nissan X-Trail» (вартістю $27-29 тис.), купленому в кредит.

Шайбер у «Корреспонденті» доповнює цей індивідуальний портрет спостереженнями за повсякденним життям українців. «Я бачив безліч клієнтів, які, судячи з усього, поки що явно не дотягували до представників середнього класу, – розповідає австрієць. – Але у більшості з них були на руках смартфони вартістю $800-1000. Така невідповідність дивувала. У Європі подібного не зустрінеш».

Так, наприклад, за шкалою «Самоутвердження», яка за методикою дослідження «Базових цінностей» визначає заклопотаність матеріальною стороною буття і соціальним статусом, французи, фіни й іспанці знаходяться у найнижчій частині списку.

Той факт, що для усвідомлення власної спроможності українцям необхідний відповідний матеріальний стан, підтверджують і дані соцопитування експертно-комунікаційної групи «Gorshenin Group», де першим номером у шкалі цінностей 72,4% співвітчизників бачать матеріальну забезпеченість.

При цьому французи, що стоять у кінці шкали «Самоутвердження», – перші зі всіх європейців, хто прагне радіти життю й отримувати від нього задоволення.

З росіянами наші співвітчизники розділили крайню закритість для змін і ризику – в цьому вони займають останні позиції рейтингу, який очолюють Латвія, Нідерланди і Великобританія.

Колишні побратими по соцтабору поступаються Західній Європі і за своїм прагненням до самостійності. Тут у самому хвості шкали до росіян і українців прилучилися поляки, болгари, естонці. Дослідники вважають, що високі місця в графах «Неготовність до прийняття рішень» і «Закритість до змін» відображають, наскільки глибоко в українцеві сидить радянська людина, яка у всьому покладається на державу.

Совок у голові

На жаль, для більшості наших співвітчизників головним чинником особистого успіху є матеріальний добробут. Вочевидь, так склалося історично. Тільки ось за часів Радянського Союзу про це не можна було говорити відкрито. Вже забулося, як в СРСР населення насилу і «по блату» діставало кришталь і килими, які тоді цінувалися як накопичене багатство.

На думку Олександра Стражного, лікаря-психотерапевта й автора книги «Український менталітет», сьогодні принцип «хочешь жить – умей вертеться» так само актуальний, як і 20 років тому, проте докорінно змінилася його суть. «Умій крутитися, щоб заробити більше грошей», – уточнює лікар.

В Україні за часів Незалежності суттєво збільшився розрив між багатими і бідними, а коли спосіб життя багатих став зразком для наслідування на телебаченні і в житті, відбувся сплеск цінностей саме матеріального благополуччя, робить висновок Руднєв.

У Європі доходи 10% найбагатших перевищують доходи 10% найбідніших в шість-десять разів, в Україні ж – у 35 разів, – стверджують експерти. – Публічна демонстрація розкоші багатими на тлі сірих буднів пересічних громадян поїдає останніх зсередини.

На цьому тлі корумпована держава до національного комплексу неповноцінності додає ще страх і невпевненість у власній безпеці і завтрашньому дні.

Фахівці «Gorshenin Group», ґрунтуючись на даних опитувань, говорять, що сьогодні лише 1,2% співвітчизників вірять у те, що не можна купити такі речі, як рішення суду, депутатський мандат, звільнення від кримінальної відповідальності, а також життя і свободу іншої людини. Раніше, за даними експертів, таких було в десятки разів більше.

У спадок від совка, на думку експертів, українцям дісталося й цілковите небажання думати про навколишніх людей і природу. За цим показником вони в самому низу шкали Магуна і Руднєва, тоді як очолюють її французи.

Німця Дітріха Трайса, консультанта у сфері сільського господарства, який 11 років живе в Україні і не раз бував у гостях в українців, завжди вражали «золоті крани у ванній і абсолютно обдертий під’їзд». Трайс запевняє, що в Німеччині швидше б потурбувалися про те, що спільне для всіх, тобто про під’їзд, аніж про індивідуальне – про сантехніку у ванній.

Шлагбаум до Європи

Олексій Антипович, директор української соціологічної групи «Рейтинг», вважає, що середньому співвітчизникові з його системою цінностей не варто нарікати тільки на постійно нестабільну економічну ситуацію в країні – потрібно ще покопирсатися в глибинах своєї власної ментальності.

«На жаль, середньостатистичний українець досить пасивний у плані відстоювання своїх економічних інтересів», – підкреслює соціолог небажання співвітчизників у масі своїй пливти проти течії, ризикувати заради змін у своєму житті. «З одного боку, ми незадоволені рівнем свого заробітчанства, а з іншого – не хочемо під різними приводами займатися власною справою, і натомість покладаємо на владу надії про підвищення зарплат і пенсій», – резюмує Антипович.

Неможливо собі уявити, щоб данець або німець, якому держава надає всі можливості працювати і, головне, заробляти, витрачав свій час у розмовах «про життя», відзначають експерти ще одну рису національної вдачі.

Сюди ж відноситься і любов співвітчизників до балаканини в соціальних мережах, куди перемістилися кухонні дискусії часів застою. Проте у частини експертів, які аналізують ментальність колишніх громадян СРСР, є цьому інше пояснення: люди як і раніше бояться виражати свої протести відкрито.

Антипович так коментує цю рису національної вдачі: «Нашій країні не вистачає, в першу чергу, порядку і законності». А наслідком такого становища справ він вважає зневагу співгромадянами всього суспільного і прагнення займатися тільки задоволенням власних потреб.

У результаті аналітики сходяться в одному: тотальна невіра в державні інститути влади з одного боку й особиста пасивність і байдужість до навколишнього життя з іншого і ставлять невидимий шлагбаум між українцями і жителями більшості країн Європи у тому, що стосується пріоритетних життєвих цінностей.

Адам Стрижнюк

ПОРТРЕТИ НАЦІЙ

Життєві орієнтири жителів різних країни Європи

РОСІЯНИН

Пріоритетні цінності

Дуже високо цінує особисту безпеку і відчуває потребу в захисті з боку сильної держави. Надмірно стурбований визнанням з боку оточуючих, багатством, владою і особистим статусом

Найменш важливі цінності

Не дуже самостійний у прийнятті рішень, не готовий ризикувати і шукати пригод. Мало прагне одержувати задоволення від життя, а також не дуже піклується про ближніх і про природу

ФРАНЦУЗ

Пріоритетні цінності

Краще за інших європейців уміє веселитися і цінує можливість займатися тим, що приносить задоволення. Крім того, вкрай цінує рівність, піклується про близьких людей і про стан навколишнього середовища

Найменш важливі цінності

Для нього абсолютно нічого не означають статус, престиж, багатство і владу. Мало думає про особисту безпеку

ГОЛЛАНДЕЦЬ

Пріоритетні цінності

Високо цінує можливість самостійно приймати рішення і творчо підходити до вирішення проблем. Завжди готовий ризикувати, любить все нове

Найменш важливі цінності

Не дуже стурбований особистою безпекою, а також необхідністю слідувати традиціям. Незалежний від громадської думки

НІМЕЦЬ

Пріоритетні цінності

Головні пріоритети – самостійність у прийнятті рішень і можливість творчо підходити до вирішення проблем

Найменш важливі цінності

Не схильний йти на ризик, мало прихильний до традицій. Відчуває себе комфортно, не піклуючись про громадську думку

ЛАТИШ

Пріоритетні цінності

Завжди радий ризикнути, відкритий назустріч новому. При цьому високо цінує багатство, прагнучи до самоствердження

Найменш важливі цінності

Не прихильний до традицій і не залежить від громадської думки. Благополуччя оточуючих, як і питання екології, його мало турбує

ПОЛЯК

Пріоритетні цінності

Більше за інших європейців наслідує традиції і турбується про думку оточуючих. Дуже цінує особисту безпеку, вважаючи, що держава повинна її забезпечувати повною мірою

Найменш важливі цінності

Не дуже самостійний у прийнятті рішень. Гедонізм також не входить до переліку життєвих пріоритетів

ШВЕЙЦАРЕЦЬ

Пріоритетні цінності

Головні орієнтири для нього – благополуччя навколишніх людей, турбота про природу, вкрай важлива самостійність при прийнятті рішень. Не менше цінує можливість повеселитися й отримати задоволення від життя

Найменш важливі цінності

Абсолютно не піклується про самоствердження: статус, владу, багатство і успішність значать для нього вкрай мало. Також мало турбується про особисту безпеку і про традиції, закриваючи очі на громадську думку

На основі даних European Social Survey

«Коли досягнула мети впала в депресію»

Вівторок, 03 грудня 2013, 12:36

Різні життєві історії, провали, перемоги, розчарування та натхнення звели разом 30 учасників тернопільської «Бізнес-школи». Кожен з цих молодих людей багато пережив у своєму житті, але кожен вірить, що весь здобутий досвід – це лише шлях, який треба пройти.

Нагадуємо, що розпочала перший сезон навчання тернопільська «Бізнес-школа» від тренінгової компанії «O.Vitta» 7 листопада і триватиме до середини лютого.

«Все пройде!»

Минулого тижня відбулося третє заняття. Більшість тем тренінгу були присвячені антистресовим ситуаціям.

-          Розповім вам одну легенду, - каже тренер «Бізнес-школи» Микола Сапсан. – Один із наймудріших і найбагатших древніх царів Соломон також часто впадав у розпач через несприятливі життєві обставини. Одного разу він попросив свого радника, щоб той зробив щось таке, що би розвеселяло в години смутку. Через якийсь час радник подарував йому колечко. І сказав, що, коли царю буде сумно нехай крутить його на пальці. І от прийшов момент, коли у володіннях царя виникли проблеми. Соломон дуже засмутився, бо не міг знайти виходу із ситуації. Тут він згадав про колечко. Почав крутити його на пальці і побачив напис: «Все проходить!». Він задумався, заспокоївся і вирішив, що справді деякі неприємності варто просто перечекати. Та прийшов час, коли колечко уже не допомагало. Соломон крутив його, крутив, а нерви і смуток не проходили. Він вийшов з палацу, пішов до річки і вирішив викинути колечко у воду. Аж тут побачив на зворотній стороні ще один напис: «І це також пройде!».

Завершилося заняття спільним обговоренням наболілих тем і окресленням конкретних планів. Про те, як учасники виконують ці плани, з якими стикаються перешкодами, яких успіхів досягнули, ми будемо розповідати пізніше.

Другий сезон – уже скоро!

Окрім того, повідомляємо, що компанія «O.Vitta» вже оголосила набір у другий сезон проекту «Бізнес-школа». Його планують запустити в середині грудня, паралельно з першим сезоном. Займатимуться учасники також один раз в тиждень протягом трьох місяців. За час навчання будуть розглядатися теми бізнесу, започаткування власної справи, самопізнання, самовдосконалення. Учасники вчитимуться виходити з різних стресових ситуацій, вести переговори, справлятися з конфліктними ситуаціями, ставити собі конкретні цілі та легко досягати їх.

Зареєструватися на другий сезон проекту «Бізнес-школи» ви можете за номером (067) 351-82-18 або на сайті www.ovitta.com.

А поки – знайомимося з новою четвіркою учасників проекту «Бізнес-школа».

Володимир Прус (21 р.), студент

Я прийшов у «Бізнес школу» тому, що хочу бути впевнений в тому, що, незважаючи на економічну ситуацію в Україні або мого фінансового становища, у мене буде можливість відкрити власну справу. Я хочу започаткувати свій бізнес, від якого буду отримувати як матеріальне, так і моральне задоволення.

Сподіваюсь, що «Бізнес-школа» дасть мені саме ті знання які потрібні для хорошого початку. По суті, я захотів вийти зі своєї зони комфорту і попробувати щось нове. Тому я вирішив, що «Бізнес-школа» найкраще підходить для цієї мети.

Ірина Кулик (45 р.), сфера легкої промисловості

Були в моєму житті різні ситуації і різні події. Напевне як і в багатьох людей, які мають в житті все, що хочуть, а в якийсь момент розуміють, що втрачають це, відбувається певне переосмислення своїх цілей і прагнень. Адже гроші - це річ, яка легко приходить, і легко відходить. Але всі ці труднощі я прийняла і пережила.

Тепер маю хорошу роботу. Я задоволена своїм керівництвом і колективом. Мені дуже приємно з ними працювати. І хочеться бути в компанії якомога кориснішою. Хочеться приносити радість своїм клієнтам. Тому й вирішила, що для того, щоб підвищити кількість продаж і збільшення прибутку в компанії мені потрібні деякі додаткові знання. Прийшла я в «Бізнес-школу» саме за ними. І сподіваюся, що все у мене вдасться.

Мар’єнко Христина (32 р.), директор автоцентру «Форд»

Довгий час я працювала керівником відділу з продаж в тернопільському автоцентрі «Форд». Все почалося у 2012 році. Тоді я поставила собі за мету досягнути більших результатів, ніж коли-небудь до цього. Мій план був таким – щоб наш відділ продав за рік найбільшу кількість автомобілів, аніж інші салони «Форд» по всій Україні. Я наполегливо працювала і досягнула цієї мети.

Але в той момент, коли я отримала таку очікувану перемогу і нагороду, я зрозуміла, що це не те, чого я прагнула. В ті дні, коли я з ніг падала, аби тільки досягнути своєї цілі, в мене було таке натхнення і бажання працювати. А потім – все, ціль досягнута і залишився якийсь глухий кут. Я вже навіть почала влазити в депресію. Здавалося, що нема вже більше до чого прагнути. Я хотіла зрозуміти, що можу ще зробити корисного, але не знала. Тоді я й вирішила прийти на бізнес-тренінг. Після декількох одноденних тренінгів я записалася в тримісячну «Бізнес-школу». Тепер я зрозуміла, що  переді мною відкривається величезна кількість можливостей. Головне – зуміти розкрити свої таланти. Зараз я уже директор автоцентру «Форд» в Тернополі. І наступна моя мета – зробити наш автоцентр місцем, куди люди будуть приходити з радістю і усмішкою. Хочу, щоб наша компанія стала корисною людям і щоб вони поверталися до нас знову і знову.

Оксана Бартосевич (34 р.), сфера продаж

Я весь час жила чужим життям. І тільки після ряду тренінгів це зрозуміла. В мене було багато проблем як на роботі, так і в спілкуванні з близькими людьми. Здавалося, що мені нічого не залишилося робити, хіба плакатися на своє невдале життя.

А після того як я пройшла певний курс одноденних занять з тренером я подивилася на світ зовсім іншими очима. Хоча спочатку я й до цього поставилася скептично. Мені здавалося, що це даремна трата часу. Я не хотіла виконувати того, що мені казали.

А потім стала помічати як в моєму житті почали відбуватися позитивні зміни. В мене з’явилися знайомства, про які я навіть не мріяла. Я почала притягувати до себе позитивних та успішних людей. Я відкрила очі і побачила, що поряд зі мною знаходяться речі, яких я раніше не бачила. Я навчилася відстоювати свою думку і жити своїм життям, а не чужим.

Після цього я вирішила йти дальше і записалася в «Бізнес-школу». Сподіваюся, що вона допоможе мені повністю реалізувати себе.

Міні-ярмарок вакансій ПАТ «Тернопільський радіозавод «Оріон»

Неділя, 01 грудня 2013, 03:37

28 листопада 2013 року в приміщенні Тернопільського міськрайонного центру зайнятості відбувся ярмарок вакансій ПАТ «ТРЗ «Оріон».

Представники підприємства ПАТ «ТРЗ «Оріон» Людмила Христинюк та Руслана Балик продемонстрували відеопрезентацію компанії, ознайомили  учасників заходу із напрямками діяльності, виробничими потужностями, ринком збуту продукції, а також із професійним та кваліфікаційним складом працівників.

Начальник дільниці виготовлення ламп розжарювання Іван Гусак розповів присутнім: «Одним з найперспективніших напрямків діяльності нашого підприємства є виготовлення ламп розжарювання. У зв’язку з розширенням дільниці виникає потреба у цокольниках, монтажниках-вакуумниках, заварниках електровакуумних приладів та випробувачах деталей та приладів. Слід зазначити, що завод «Оріон» здійснює навчання працівників за даними професіями у м.Львів на базі заводу «Іскра».

Для участі у ярмарку вакансій працівники міськрайонного центру зайнятості запросили безробітних м.Тернополя, Тернопільського, Теребовлянського, Збаразького, Зборівського, Підволочиського, Козівського районів.

82 особи - учасники заходу активно обговорювали професійні вимоги до кандидатів на дану посаду. Безробітні цікавилась графіком роботи та основними обов’язками, а також розміром та строками виплати заробітної плати. Представники ПАТ «ТРЗ «Оріон» відповіли на всі питання, які виникли  при спілкуванні з шукачами роботи. Учасники ярмарку обмінялись контактами із зацікавленими особами. Роботодавці запросили претендентів на посади відвідати підприємство для співбесіди.

 

Начальник відділу довідково-інформаційної

роботи з населенням Галина Приступа

Головний спеціаліст відділу взаємодії з роботодавцями  Оксана Паньків

 

 

 

Ніч безмежного шопінгу від Cosmopolitan вперше завітала до Тернополя

П'ятниця, 29 листопада 2013, 03:53

В ніч з 22 на 23 листопада вперше у Тернополі в ТРЦ «Подоляни» відбулася найочікуваніша модна подія осені – Cosmopolitan Shopping Night. Шопінг, вигідні ціни на речі з нових колекцій та яскрава атмосфера стали справжнім святом для модників та модниць Тернополя. Протягом усієї ночі у магазинах торговельного центру діяли неймовірні знижки до 70%, а на всіх відвідувачів чекала насичена розважальна програма.

 

Тільки на одну ніч магазини найвідоміших брендів у ТРЦ «Подоляни» змінили свій звичний графік роботи, щоб дозволити покупцям насолоджуватись по-справжньому вигідним шопінгом. До Cosmopolitan Shopping Night долучились практично всі бутики шопінг-молу, серед яких Соlin’s, Madoc, Derby, Brocard, KiraPlastinina, Kari, CCC, Centro, Milavitsa, Top Secret, INTERTOP, Reserved, Cropptown та багато інших. Окрім бутикової галереї, значні знижки відвідувачам запропонували й всі розважальні заклади комплексу.

 

Декілька годин шопінгу здатні втомити, але тільки не під час Cosmopolitan Shopping Night.

Організатори подбали про те, щоб відвідувачі не втрачали енергії та гарного настрою протягом усієї ночі. Танці під запальні DJ-сети, яскраві виступи Pj, цікаві конкурси для дівчат та хлопців та приємні сюрпризи від учасників проекту –  нескінченний перелік розваг не лишав місця втомі.

 

Обирати найкращі речі відвідувачам допомагали фешн-покази від торговельних марок Reserved та Top Secret. Луки, дбайливо підібрані стилістами марок, познайомили гостей ТРЦ «Подоляни» з останніми модними тенденціями та надихнули на створення найвдаліших образів.

 

Загалом, Cosmopolitan Shopping Night в ТРЦ «Подоляни» відвідало понад 20 тисяч відвідувачів, що долучились до величезної армії українських шанувальників нічного шопінгу. За час існування проекту насолодитись шопінгом до самого ранку встигли модники та модниці Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Львова, Донецька та Севастополя. В майбутньому географія ночі шопінгу від Cosmopolitan буде тільки зростати.

 

Слідкуйте за анонсами на сайті cosmo.com.ua та на офіційній сторінці Cosmopolitan у Фейсбуці. Не пропустіть чергової ночі, що здійснює мрії.

 

 

ТРЦ «Подоляни» – це один із найбільших торговельно-розважальних комплексів у Західній Україні, центр сімейного відпочинку та дозвілля, який поєднує в собі найбільшу кількість брендових магазинів, послуг та розваг. Загальна площа – 49 000 кв.м . Продуктовий гіпермаркет – 8 000 кв.м. Ексклюзивність та найбільший вибір висококласних товарів відомих брендів, таких як: Соlin's, Chicco, Derby, Kari, KiraPlastinina, Milavitsa, Oodji, Top Secret та інші. Єдині представники мережевих магазинів в області – ІНТЕРТОП, Reserved, Cropptown, ССС, Сentro, Brocard, Стіл та Стілець та  інші. Понад 120 бутіків торгової галереї.

 

Cosmopolitan — щомісячний міжнародний журнал для жінок. Задає стиль життя для мільйонів яскравих, впевнених у собі, амбітних дівчат із почуттям гумору. Cosmo надихає, радить, розповідає про сексуальність, кохання, стосунки, самореалізацію та кар'єру. Перший номер вийшов в 1886 році в Сполучених Штатах. Сьогодні Cosmopolitan – це 63 редакції по всьому світу. Журнал видається на 32 мовах, поширюється в більш ніж 100 країнах і є динамічним журнальним брендом, який має найбільші продажі в світі. В Україні виходить накладом 185 тис. примірників.

 

Cosmopolitan Shopping Night – Всеукраїнська ніч шопінгу, яка проходить у провідних торгівельно-розважальних центрах найбільших міст України. У Києві ночі шопінгу Cosmopolitan вже 2 сезони поспіль проходять в ТРЦ Sky Mall. Всі інші ночі знижок не мають відношення до журналу Cosmopolitan.

 

Учасники тернопільської Бізнес-школи: знайомтеся!

Вівторок, 26 листопада 2013, 14:39

Другий тиждень навчання уже пройшли учасники тернопільської «Бізнес-школи» від тренінгової компанії O.Vitta. Нагадаємо, цей навчальний проект для дорослих розпочали на початку листопада цього року. Його мета – допомогти людям розпочати власний бізнес, збільшити прибутки, розширити свої можливості і повірити у власні сили.

 Кожного тижня «ПроТернопіль» знайомить своїх читачів із новими учасниками проекту. Всіх їх більше 30 осіб. Згодом, будемо розповідати про індивідуальні досягнення кожного з них. Триватиме проект три місяці – до середин лютого наступного року.

Декларували застеляти ліжко та пити воду

В четвер, 14 листопада відбулося друге заняття. Воно розпочалося і закінчилося з великим ентузіазмом та драйвом. Особливо багато емоцій викликало обговорення фільму «В погоні за щастям». Його перегляд був домашнім завданням для учасників.

Також одним із домашніх завдань була декларація кожного учасника виконувати щодня дві обіцяних дії. Наприклад, робити два присідання кожного дня або 10 хвилин ранкової зарядки. Також деякі учасники задекларували читати книги щодня по півгодини чи вчити англійську мову. Дехто поставив собі завдання прокидатися на пізніше 06.00. Були й такі, що обіцяли собі застеляти зранку ліжко або випивати стакан води.

Все це учасники повинні робити для того, щоб виробляти в собі нові навики та загальну організованість, вчитися керувати своїм часом. Не у всіх це вдалося протягом першого тижня. Проте сподіваємося, що після наступних занять у них все вдасться. Тримаємо за них кулаки.

«Треба побачити ситуацію очима 30 людей»

Наступним кроком у навчанні будуть персональні плани. Кожен учасник писатиме свій план, а інші учасники всією командою допомагатимуть йому реалізувати його. Підказуватимуть, що треба змінити, що покращити, що викинути, а що додати.

-          Організована командна гра – це локомотив будь-якого бізнесу, - каже тренер «Бізнес-школи» Микола Сапсан. – Адже кожна людина має свій погляд і інтерпретацію будь-якої події. І чим більше таких інтерпретацій, тим легше знайти найкращий вихід з певної ситуації. Якщо пригадати історію, то один із наймудріших царів – цар Соломон, мав 40 радників. Коли йому потрібно було вирішити якусь ситуацію він збирав їх усіх і вислуховував їхні думки і поради. А тоді виходячи із усіх 40 інтерпретацій, він робив свій остаточний висновок. І таке рішення було найбільш правильним.

За словами пана Миколи, в «Бізнес-школі» використовуватимуть такий ж метод. Ми допомагатимемо кожному учаснику побачити його ситуацію очима 30 інших учасників. Тоді він вибере таке рішення, яке здасться йому найбільш правильним.

Детальніше про те, як проходитиме третє заняття «Бізнес-школи» ми розповімо в наступній статті. А зараз ознайомлюємо вас із наступною четвіркою наших учасників. Про першу четвірку учасників ми розповідали тут 

Анатолій Сивак (26 р.), сфера фотопослуг, підприємець

Не можу сказати, що в мене є, чи були якісь проблеми з грішми чи роботою. Я мав хорошу роботу з непоганою зарплатою. Скаржитись, в принципі, не було на що. Але з часом я зрозумів, що не хочу працювати на когось. Захотілося працювати на себе.

Коли працюєш на когось, то нікому не треба твого ентузіазму, твого натхнення, твоєї душі. Всім треба тільки твоїх рук і твого розуму.

А мені хочеться саморозвиватися, мати якусь свою справу, вкладати в неї душу. А оскільки є маленький стартовий капітал, то думаю, треба обов’язково починати якийсь свій бізнес. От тільки бракує деяких реальних знань в сфері сучасного бізнесу. Саме їх я й планую отримати в цій школі.

Юлія Мучинська (18 р.), студентка

Потрапила в «Бізнес-школу» завдяки флешмобу «Я в коробці». Його організовувала громадська організація «Фундація регіональних ініціатив». Оскільки я є одним з її активістів, тому також брала в цьому участь. Після нього нам провели незначний тренінг, який мені дуже сподобався. І я записалася в «Бізнес-школу», щоб продовжити навчання.

Я зрозуміла, що можу більше, але мені бракує сміливості і деяких спеціальних знань.

Приблизно рік тому в мене з’явилася мрія почати свою власну справу. Дуже хочу відкрити власне кафе, фотостудію або дизайн-студію. За освітою я дизайнер. Але після того як розповіла про свої плани я почула слова, що в мене нічого не вийде. Чомусь багато близьких мені людей вирішили, щ мені не вистачить сил. Напевне саме ці слова про те, що я нічого не доб’юся в цьому житті і стали для мене мотивацією. Я вирішила довести усім, що я можу і обов’язково досягну своєї мети.

Тому, коли дізналася, що є така «Бізнес-школа» без найменших зволікань записалася в неї.

Я вирішила зробити все, щоб ті слова моїх близьких не стали правдою. Тепер перебуваючи в громадській організації, я усвідомила, яке це круте відчуття, коли ти сама щось створюєш. І навіть не сам результат, а процес цього. Це важко передати словами.

Тому сподіваюся, що пройшовши навчання в «Бізнес-школі» я обов’язково реалізую свою мрію.

Богдан Кохан (21 р.), громадський активіст

Про «Бізнес-школу» дізнався від друга. Раніше відвідував багато тренінгів. Тому спершу подумав, що нічого нового мені цей проект не дасть. Але коли прийшов на перший вступний тренінг, то зрозумів, що хоч мені тут і не розкажуть як зробити бізнес, але дадуть набагато цінніші знання. В цій школі нам показують хто ми є і як ставимося до свого життя. Адже саме це ставлення і визначає наше майбутнє.

Я зараз працюю над одним власним проектом, який скоро уже стартуватиме. Тому мені дуже подобається нагода обговорити свій проект з усіма учасниками бізнес-школи, дізнатися їхні думки, поради. Ми допомагаємо один одному досягти чогось в цьому житті. Тому думаю, що це великий плюс, що я потрапив сюди.

Ірина Дзюбановська (32 р.), працівник приватної фірми

З дитинства я мріяла бути вчителькою молодших класів. Але після школи зрозуміла, що мрії мріями, а треба за щось жити. І почала працювати продавцем. Потім народилася донька і грошей уже треба було вдвічі більше. І так почалися рутинні буденні дні – робота, дім, робота. При чому ані великих грошей, ані морального задоволення ця робота мені не приносила. З часом я зрозуміла, що стомилася жити такою одноманітністю. Нічого нового і цікавого в моєму житті не відбувалося. Грошей вистачало лише на прожиття.

Єдине чим відволікала себе це різні подорожі, походи в Карпати, пікніки і все таке.

В один момент я зрозуміла, що треба щось змінювати. Бо роки проходять, а в житті ніякого позитиву.

Коли дізналася про «Бізнес-школу», яка  є навчальним проектом для дорослих, одразу ж згадала свою дитячу мрію. Я ж колись теж мріяла навчати дітей. Тому я без вагань вирішила пройти курс навчання в «Бізнес-школі». А після закінчення хочу нарешті втілити в життя свою дитячу мрію. Хотілося б відкрити якусь приватну школу. Адже я дивлюся по своїй доньці, з яким небажанням вона ходить в звичайну школу. Вважаю, що треба змінювати підхід до навчання дітей, підбирати нові навчальні програми, зацікавлювати дітей, давати їм не пусті знання, а навики, які допоможуть їм дати собі раду в подальшому житті.

Думаю, ця «Бізнес-школа» робить дуже добру справу. Адже є багато таких людей як я, закритих в собі, розчарованих, стомлених одноманітною буденністю. А тут людям допомагають повірити в себе, відкрити  власну справу і втілити свою мрію.

Соцопитування: Феномен помаранчевої революції

Понеділок, 25 листопада 2013, 12:17

Дев’ять років тому, об’єднавшись, українці довели, що готові відстоювати свою державу та переконання. І хоча помаранчева революція не принесла очікуваних результатів, а політичні лідери не виправдали народних сподівань, це явище назавжди увійшло в українську історію. А ось чи готовий сьогодні тернополянин з таким самим ентузіазмом захищати інтереси України на майдані?

Євген, 35 років, працівник банку:

У 2004 році я брав участь в акціях протесту, але сьогодні не піду. Я розчарувався. Тоді при владі був Кучма, і всі вважали його поганим, ми сподівались, що прийдуть патріоти які побудують нову державу, але вони зробили тільки гірше.

Ольга, 25 років, декрет:

Уся наша сім’я тоді приймала участь у так званій революції. Результат звісно не виправдав сподівань, та цей період був дуже хорошим досвідом. Я вийшла б на протест зараз бо надію ще не втратила, а можливо  просто замолода(посміхається).

Володимир, 49 років, вчитель:

В той час мене на Україні не було, та я участь в мітингах  брав, і голосував. Надію в деякій мірі втрачено, тому сьогодні все залежатиме від обставин, однозначно сказати пішов би чи ні не можу.

Михайло, 64 роки, інженер:

Хоч в Київ я не їздив, але тут на Театральний майдан ходив і навіть гроші здавав. Не дивлячись на розчарування, сьогодні все одно б пішов.

Галина, 35 років, працює в приватній фірмі:

Дуже добре пам’ятаю як носила помаранчеву стрічку на сумці. Якщо  буде такий лідер, який матиме більш сучасні погляди, зможе нас захистити і подбати про державу, я підтримаю його, адже Україні потрібні зміни. Питання в тому де такого лідера знайти.

Мирослав, 68 років, заступник головного редактора «Підручники і посібники»:

Я, і вся наша фірма виїжджали на революцію. Це навіть швидше був протест, проти того що творилось в нашій країні. І не дивлячись на мій вік, я б і сьогодні пішов на майдан, але в мене є великі сумніви щодо молодого покоління. З часів козаччини Україна пережила стільки всього не втративши надії, тож я сподіваюсь і це нас не зламало.

Юрій, 42 роки, власник фірми:

Під час помаранчевої революції я був за кордоном і навіть там підтримував  Ющенка і голосував за нього, а тепер вважаю це величезною помилкою. Віру в такі протести втрачено, тож сьогодні на майдан не піду.

Ілона, 25 років,юрист:

Є велике розчарування після попередньої революції, і я не впевнена в тому чи пішла б тепер на щось подібне.

Нікас, 60 років, художник:

Я в той період співчував, а не брав участь. Та і зараз не пішов би, оскільки не бачу альтернативи сьогоднішній владі. Всі безвольні і бездухі. Народ сам нічого не змінить, єдиний вихід для нас це ЄС.

Олег, 44 роки, оцінка майна:

Як і того разу, я би знову пішов. Мене не влаштовує політична ситуація, і та влада яка є сьогодні.

Галина, 31 рік, домогосподарка:

На той період в мене якраз народилась дитина, і я не дуже переймалась політичним життям країни. Але і тепер не пішла б на майдан, в першу чергу тому, що він не виправдав себе. Жити краще нам не стало, тож другий майдан нічого не змінить.

Юлія, 25 років, декрет:

Можу сказати, що цей період мав певну користь, тепер ми точно знаємо, що владі довіряти не можна. Але я б пішла захищати інтереси держави, тому що принаймні спробувати варто.

Ольга, 46 років, касир:

Я брала участь в мітингах. Дуже сильного розчарування в мене немає. Це все ж таки частина нашої історії, проте люди трошки зневірились. Сьогодні в будь якому випадку пішла б, адже вірю в те, що ми можемо змінити все на краще.

Людмила, 24 років, інженер:

Тоді в цьому участь брали напевно всі. Тепер думаю також варто, тому що коли народ показує своє невдоволення, то принаймні в деякій мірі до його побажань прислухаються.

Тетяна 35 років безробітна:

Дуже багато друзів приймали участь в помаранчевій революції, у мене тоді були певні сімейні обставини і я не мала змоги брати активну участь в політичному житті. Але і зараз я б на майдан не вийшла, оскільки досить великим було розчарування першого разу.

Не дивлячись на гіркий досвід, залишились ті хто готовий йти на майдан і доводити, що змінити щось можливо. Людям просто потрібен сильний лідер, який дійсно керуватиметься інтересами держави. Адже по суті,  тоді  ми перемогли, просто довірились не тим керівникам, а вони не змогли впоратись з владою, та виправдати сподівання.

ПроТернопіль

Помаранчева революція і продажна музика: дев’ять років потому

Понеділок, 25 листопада 2013, 11:54

22 листопада минуло 9 років з часу початку Помаранчевої революції. Ми вирішили згадати, як це було, але не розставляючи політичних акцентів. Хоч зараз все частіше лунають заклики до нової революції, політики все частіше запрошують електорат виходити на «нові майдани» – цього власне й стосується наше опитування, та навряд чи хтось всерйоз це сприймає. Занадто-бо багато розчарувань залишила по собі революція попередня. Однак найбільше розчарування полягає в тому, що вона нас так нічому й не навчила. І доказ цьому – наші музиканти…

 

Тернопільська продажність?

Співати чи не співати – ось в чім питання. Такими думами переймаються українські співаки у передвиборчий період. Пропозицій від різноманітних кандидатів у депутати – до кольору до вибору. Платять вони добре, роботи пропонують багато... Агітаційні співи навіть вигідніші за новорічні корпоративи (так звані «йолки», на які співаки чекають цілий рік). Не відомо, що вигідніше для виконавців – новорічні корпоративи чи політичні агітки. Одні артисти до політичного болота зараз ні ногою. Ще одні перебирають замовленнями і співають лише за близьку їм партію. Чимало є й таких артистів, які за «бабло» соловейком щебетатимуть і за того, й за іншого, і за двадцять третього.

Ось маємо новий приклад «співочої агітації». Цього разу – з тернопільським присмаком. Із 19 жовтня по 9 листопада в Севастополі, Херсоні, Одесі, Черкасах, Дніпропетровську, Запоріжжі, Донецьку, Кіровограді , Харкові та Києві відбувався концертний тур, ініційований рухом Віктора Медведчука «Український вибір». І все було б нічого, якби в цьому турі не виступав тернопільський гурт «С.К.А.Й.». Той самий, який ще в травні цього року виступав у підтримку об’єднаної опозиції на мітингу «Вставай, Україно!», а вже з жовтня заспівав в інтересах Москви. Відразу після появи цієї новини соціальні мережі просто вибухнули: «С.К.А.Й» продався», «Коли башляє Медведчук – грошей не випуСКАЙ із рук».

Музичний критик Олександр Євтушенко у коментарі «Україні молодій» сказав: «Те, що зараз робить «С.К.А.Й.», – це продажність. Спершу вони підтримували опозицію, і щось дуже різко у них змінилися погляди. Якщо люди їдуть у тур за Медведчука – то що це може бути? Тільки гроші».

 

Як це було: музично-політичне протистояння

До 2004 року музиканти не настільки активно залучалися до передвиборно-агітаційних турів, і здебільшого сприймали свій виступ після політичного мітингу не як прояв громадянської позиції, а як спосіб підзаробити грошей. Наприклад, Святослав Вакарчук у 2002 році грав у концерті на підтримку команди «Озимого покоління». На запитання журналіста він відповів: «Ми брали участь у концерті як музиканти. Ми не брали участі в їхніх політичних акціях. Я не виголошував жодних політичних лозунгів, і не збирався оголошувати... А свої політичні погляди я висловив на виборах у скриньці для голосування». А от Ані Лорак виголошувала у далекому 1999 році дивні слогани: «Голосуй по уму – голосуй за Кучму, будешь спать спокойно ты поутру».

А вже під час президентських виборів 2004-го значна частина музикантів проявила свою громадянську позицію, підтримавши «синього» чи «помаранчевого» кандидата. Особливо це стосується другого та третього туру виборів, знаних у світі як Помаранчева революція. Адже саме тоді на сцену Майдану Незалежності приходили україномовні й проєвропейськи налаштовані Марійка Бурмака, Тарас Чубай, Тарас Петриненко, Росава, «Океан Ельзи», ВВ, «Мандри», Олександр Пономарьов, «Танок на майдані Конго», «Тартак» та інші. За словами організаторів «майданних» концертів, значна частина музикантів співали тоді не за гроші, а за ідею, тож і за виступи не просили винагороди.

Команда Януковича також розуміла силу впливу «прекрасного» на народні маси, тому на підтримку, як тоді казали, «провладного» кандидата на Донеччині, у Харкові та Криму відбулися великі концерти. У рамках турів «Молодь – проти, молодь – за!» та «Ми діти твої, Україно» виступали співаки, яких умовно можна зарахувати до «синьої» команди: Ані Лорак, Ірина Білик, Наталя Могилевська, Таїсія Повалій, «Скрябін», «Грін Грей», Альона Вінницька, Віктор Павлік, «Алібі», Каріна Плай, Асія Ахат, Ірина Шинкарук, Тетяна Нєдєльська та інші.

Цікаво, що на «синіх» концертах виступали переважно поп-виконавці, а більшість «помаранчевих» музикантів грали рок-музику, яку ще називають музикою протесту. Хоча нічого дивного тут немає – основним гаслом команди Януковича була «стабільність», а тоді ще опозиційний Ющенко ратував за зміни.

 

Іноземні артисти

Як громадянин сусідньої держави до Києва приїхав «на свій власний Майдан» російський рокер, лідер гурту ДДТ Юрій Шевчук. У листі, «вивішеному» на офіційному сайті групи, він пояснив: «Поїхав на Майдан, щоб на власні очі, а не через «непідкупні» й «найчесніші» російські телеканали подивитися на те, що відбувається в Україні. «Люди піднялися проти бандитів, рекету, продажної влади, жирних чиновників... – зробив висновок Шевчук. – Звісно, наш російський бомонд вкотре обісрався... Мерзотні каравани російської попси у стилі «голосуй, або програєш» на чолі з Кобзоном і Кіркоровим стали, на жаль, нашим головним козирем (хлопці як завжди заробили чималі гроші)».

На підтримку Віктора Федоровича співали з російських виконавців Філіпп Кіркоров, Йосип Кобзон, Надєжда Бабкіна, Маша Распутіна, Альона Апіна, Наташа Корольова, Діма Білан та Ніколай Басков. Своє вагоме слово на тему «кого я поважаю» і «за кого голосувати» свого часу сказали Іво Бобул, Ян Табачник та Кіркоров-старший – пан Бедрос.

Під час виступу останнього у Павлограді трапився казус. Виступаючи на концерті, організованому на підтримку Януковича, далекий від української політики болгарин палко вигукнув: «Україна буде великою країною, якщо обере... Ющенка!». Вибігши з-за куліс до ошелешеної публіки, Кіркоров-старший вибачився за помилку й знову побажав присутнім голосувати за... Віктора Федоровича Ющенка.

Російський співак Ніколай Басков на концерті в Черкасах налаштував проти себе частину публіки вигуками: «Правительство и президент России не позволят поставить Украину на колени перед Америкой», «Что вы там машете своими рыжими флагами, берите их и убирайтесь к себе в Америку!». Після цієї скандальної історії концерти Баскова в Америці було відмінено, а Комітет виборців України довго розбирався, чи була це агітація іноземних громадян, що заборонено законом про вибори, чи ж просто розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Врешті-решт інцидент вдалося «зам’яти».

 

Скільки коштує передвиборний концерт?

Як неодноразово писали у пресі, реальні суми гонорарів, отриманих за передвиборно-агітаційні концерти, й артисти, і виборчі штаби партій ретельно приховують. Чи не тому, що працівники штабів «притримували» або ж отримували як «відкат» «гонорарчик» і для себе? Адже стверджують, що близько 40 відсотків грошей, неофіційно виділених на рекламну кампанію партій, за влучним виразом Остапа Вишні, «усушувалися» й «утрушувалися».

Як писала газета «24», виконавець «першого ешелону» (зірка рівня Могилевської, Сердючки, Руслани, Софії Ротару) може отримати за концерт від $10 до 50 тисяч. У передвиборному турі, під час якого виконавець може дати кілька десятків концертів, діє «гнучка знижка». Існують також надбавки «за політику», які мають переконати артиста, якщо у нього виникають сумніви, чи варто співати за ту чи іншу політичну силу. Приміром, кілька років тому в інтерв’ю Кузьма з гурту «Скрябін» зізнався, що за виступи на підтримку Януковича отримував подвійний гонорар. «Як цьому не радіти?» – риторично запитував він.

Зірки «другого ешелону», менш розкручені, отримували за концерт від $1 до 7-8 тисяч.

Хоч як прикро, але українські виконавці отримують менше, ніж російські. Зірки російської естради можуть зажадати й мільйон «зелених» за концерт.

Російське видання «Профиль» повідомляло, що штаб Януковича працював на так званій проектній основі, коли всі бажаючі могли подавати свої ідеї «розкручування» кандидата, а вже у штабі вирішували – «запускати» той чи інший проект або ні. Це непогана, загалом, ідея, але журналіст видання зазначала, що у команді Януковича «прокатували» всі проекти.

 

А їм все мало…

Нещодавно журналісти видання «Сегодня» провели експеримент: вони запропонували відомим українським виконавцям заспівати у дворі на лівому березі Києва і підтримати… видуманого кандидата у депутати. Як це не дивно, погодилися майже всі.

КОЗЛОВСЬКИЙ. У співака Віталія Козловського миттєво відгукнулися на пропозицію заспівати у дворі на лівому березі столиці. «Так, це можливо, ми таке практикуємо. Якщо ставиться сцена і звук, то можна заспівати і в полі. Концерт у Києві – 10 тис. доларів, тривалість до 50 хвилин», – сказала директор співака Яна. Вимог у артиста висунули небагато.

«Ви повинні зараз внести передоплату 50%, щоб забронювати дату, решта грошей – в день концерту, на репетиції. Замовити потрібно раніше, тому що дата може бути зайнята. У нас вимога до сцени і звуку, є моменти, які важливі для виступу». А ось про кандидата не запитали нічого, поки журналісти самі не нагадали: «Ім’я кандидата має для вас значення? Наша кандидатка – дуже хороша жінка, така позитивна, багато працює. Сказати буде потрібно всього кілька слів: «Це ваш кандидат». «Ні, ну нам не зовсім все одно, – відповіла Яна, – але ми все скажемо, не питання».

ЛОРАК. У Лорак запитали тільки про дату. «Яка у вас дата концерту? Просто у нас всеукраїнський тур. Якщо ваш захід не потрапляє в ці терміни – ми готові. Тільки дату повідомте днів за 10», – сказав представник Лорак Володимир. Однією з умов директора співачки була якість сцени, але пропозицію заспівати у дворі теж були готові розглянути. «Все можливо, скажемо все, що потрібно про вашого кандидата. Давайте спочатку узгодимо дату з артисткою, а потім все інше, в тому числі і фінансові умови», – сказав директор.

ЛОБОДА. Представника Світлани Лободи в першу чергу зацікавило прізвище кандидата і його партприналежність. «Розумієте, справа не в особистісних даних вашого кандидата. Просто є деякі суто робочі нюанси». «А... Зрозуміло, ви ще за когось маєте намір співати?» – запитали журналісти. «Ну так. Надішліть мені смс-кою дані кандидата. Ми повинні узгодити його кандидатуру. І якщо все нормально, наша ціна 25 тис. євро», – сказав директор Ігор.

 

РУСЛАНА. «У нас спеціальний гонорар на політику – 15 тисяч євро», – відразу заявили у Руслани. – На сцені жива група, балет. І яка там у вас дата? Бо у нас зараз все щільненько йде. Ми щосуботи з 19:00 на Майдані. Але якщо до цього часу, можемо підскочити. Крім того, ще кілька днів у вересні і в жовтні зайнято. Ми можемо заспівати й декілька пісень, можемо дати повноцінний концерт. Про особу кандидата потім розкажете, Руслана все скаже, що потрібно, не хвилюйтеся», – сказала менеджер Каріна.

 

ГАЙТАНА. А ось у співачки Гайтани прискіпливо запитували про політичну приналежність нашої кандидатки. І після довгої розповіді про її політичну незалежність і бажання зробити життя людям краще сказали, що треба порадитись. «Розумієте, ми зараз працюємо з однією політичною силою і не можемо за когось ще агітувати. Ну, щоправда, якщо ви не будете наполягати на прямій агітації... Словом, зараз не можу сказати, а розцінка 20 тисяч доларів», – сказав представник Гайтани Олександр.

 

АХАТ. Не відмовили і у співачки Асії Ахат. Щоправда, попросили надіслати точні дані кандидатки, за яким округом вона йде. «У нас все вирішується в індивідуальному порядку. Але нам потрібні деталі, щоб обговорити. А потім ми вам скажемо нашу позицію», – сказав представник співачки Станіслав.

 

ВАКАРЧУК. А ось екс-нардепа та лідера групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука не вдалося вмовити підтримати кандидата. Як сказала його директор Вікторія, ані група, ані сам співак не беруть участь у політичних агітаціях. «Ми не беремо участі в будь-яких політичних агітаціях. Навіть якщо це дуже хороша людина, але вона займається політичною діяльністю, ми не виступаємо», - сказала Вікторія.

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

P.S. Якщо після революції в країні всі продаються і всі купуються, значить якоюсь не такою була та революція. Або її гасла були не відповідними, або ж ті, хто кидав їх у маси, сам ніколи не сприймав ці гасла всерйоз. Опитування, яке ми провели, якраз і засвідчило: більшість людей розчарувалися. Вони вже не вірять ні в гасла, ні в заклики, ні в тих, хто їх придумує й виголошує. Дивлячись на своїх кумирів, які ще вчора співали на сцені Майдану за «наших», а сьогодні поспіхом продаються «чужим», люди розуміють: політика в Україні не перестала бути брехливою. А отже, який сенс йти на чергові барикади, якщо через рік-другий все закінчиться ще кращим «покращенням»?

Типізація українських артистів від Андрія Кузьменка, лідера гурту «Скрябін»

• Популярні й непопулярні.
• Популярні діляться на тих, які їздять на вибори, й тих, що обламалися, і вже не хочуть.
• Непопулярні їздять на вибори завжди і за будь-кого, лиш би взяли.
• Популярні, які їздять, перебирають харчами й також їздять за будь-кого, але хто більше дасть.
• Популярні, які не їздять, «гонять» на популярних, які їздять (як я зараз).
• Непопулярні готові писати і співати адресні пісні про того, хто забашляв.
• Популярні готові співати такі пісні за подвійний гонорар.
• Непопулярні готові світитися в рекламній продукції.
• Популярні готові з’являтися на біґбордах за окрему платню.
• Непопулярні чекають на цей час два роки й від виборів до виборів ставлять свічку за того, хто придумав, щоб президентські та парламентські не проводилися разом.
• Популярні мають із чого жити, але з хитрою посмішкою зустрічають біґборди із потенційними роботодавцями на вулицях. Вони намагаються підійти до цього моменту на піку слави з новою піснею, яка на устах в українського народу, щоб підняти ціну.
• Непопулярні артисти охоче погоджуються брати участь у рекламних прес-конференціях свого боса, але їм ніхто не пропонує.
• Популярні на цій конференції швиденько кидають фразу про те, що вони тут випадково, беруть за неї гонорар і вибігають із зали.
• Непопулярні готові співати добу за свого боса. І необов’язково на сцені і в мікрофон.
• Популярні виламують руки майбутнім депутатам різноманітними райдерами та забаганками, підкреслюючи власну незамінність

У Тернополі стартувала школа майбутніх бізнесменів

Понеділок, 18 листопада 2013, 11:17

Перший сезон навчання розпочала тернопільська «Бізнес-школа». Участь в ній взяли три десятки тернополян. Відтепер всі учасники будуть проходити інтенсивний бізнес-курс, вчитимуть основи проведення переговорів, складення планів, окреслення цілей та багато іншого. Таким є їхній перший крок до їхньої мрії.

«Хочуть престижну роботу і подорожі по світу»

Навчання в бізнес-школі від компанії розраховане від 7 листопада до середини лютого.

-          Правду кажучи, я коли йшов на перше заняття бізнес-школи, зовсім не очікував якогось високого рівня від провінції, - каже тернополянин Анатолій Сивак – Раніше я відвідував різні київські семінари та тренінги на таку ж тематику. І коли побачив у рідному місті такий же високий рівень професійності, то записався на навчання в цю бізнес-школу. Сподіваюся, що з її допомогою досягну своїх цілей в житті.

Інші 29 учасників також прийшли в бізнес школу, щоб зуміти втілити в життя свої мрії і плани. Хтось хоче стати бізнесменом, хтось покращити справи у своїй компанії, хтось – знайти престижну, високооплачувану роботу, а хтось подорожувати по світу і досягнути фінансової незалежності. Але об’єднує всіх учасників одне – вони прийшли в школу, щоб змінити своє мислення, своє ставлення до життя і здобути впевненість у власних силах.

-          Для цього випадку придумали влучний вислів: «Якщо ви думаєте, що зможете – ви зможете, якщо ні – ви маєте рацію», - каже тренер «Бізнес-школи» Микола Сапсан. - Кожен сам є автором свого життя.

Отож, бажаємо натхнення, сил та успіху всім учасникам.

Знайомтеся з першою четвіркою учасників!

Володимир Ходзінський, (25 р.), працівник приватної фірми

Я завжди відчував, що не хочу працювати на когось, а хочу мати якийсь свій бізнес. Але щось нічого в мене не виходило. Я злився. Але не опускав руки і шукав вихід. От переслідувало мене таке відчуття, що я мушу стати багатим. Ще будучи підлітком я отримав перший досвід маленького бізнесу. Одного дня я купив собі петарди і ходив по дворі стріляв ними. Це побачили сусідські хлопці і попросили й собі таку петарду. Я їм продав декілька. Але продав дорожче, аніж купив, одну – за вартістю трьох. Але такі продажі не виглядали перспективними і я продовжив пошуки чогось серйознішого.

Одного дня я гуляв вулицею і проходив повз книжковий магазин. І раптом мені дуже захотілося в нього зайти. Я зайшов і почав переглядати книги. І впала мені в очі книга Джона Грея «Как иметь то, что хочеш и хотеть то, что имеешь». Я її купив. Після того як почав читати, вона мене настільки поглинула і з цієї книги в мене все почалося.

Потім я ще декілька книг з подібної тематики. В одній з них я знайшов автора Роберта Кійосакі. Згодом придбав його книгу «Багатий тато, бідний тато».  Це книга про двох хлопчиків, які хотіли створити свій бізнес.

Тоді я вирішив, що хочу розпочати власний бізнес. І я почав шукати якісь курси чи якесь інше навчання, яке допомогло б мені отримати навики для започаткування власної справи.

Я дізнався, що відкрилася в Тернополі бізнес-школа. Це було саме те, що я шукав. Я зателефонував, пройшов співбесіду і мені запропонували курс навчання. Я з радістю погодився. Бо моя мрія стати фінансово незалежним.

Після того як я відвідав декілька тренінгів я неначе прозрів. Хоч я багато читав про такі речі, але коли побачив як це все виглядає на практиці я був шокований. Насправді це значно легше, аніж здавалося. Я зрозумів, що дійсно дивився на світ не з тієї сторони. Адже все навколо нас насправді є тільки нашим сприйняттям. Немає ані поганих подій, ані хороших. Вони всі одинакові. А от наше сприйняття кожної події – різне. І воно лише в нашій голові. Я перестав жити минулим.

Тепер я твердо переконаний, що хочу пройти тримісячну бізнес-школу. Сподіваюся, у мене все вийде і моя мрія здійсниться.

Христина Глаз (21 р.), громадський активіст

Я з молодіжної громадської організації. Ми часто робимо різноманітні проекти. Але всі ці проекти відбуваються на благодійній основі. Проте в мене вже давно виник такий задум, щоб робити такі ж проекти, але на комерційній основі, щоб вони оплачувалися. Ми могли б таким чином заробляти гроші на потреби організації, для її розвитку і для себе.

Але я ніколи не займалася бізнесом чи подібними речами, тому зовсім нічого про це не знаю. А головне, я дуже боюся всього, що пов’язане з великими сумами грошей і відповідальністю за них. Тобто треба мати певні навики, щоб розуміти як і куди потрібно вкладати гроші, як вираховувати прибуток, як вести переговори.

Дещо раніше я координувала один проект від компанії «Pro.мова». Він оплачувався. Але психологічно мені було дуже важко його координувати. Було страшно, оскільки це робота з грішми. Дуже боялася, що щось не так зроблю. Хоч проект був не надто серйозний. А от якби мені довелося координувати щось серйозніше, то мені дуже бракнуло б певних навиків ведення бізнес-проектів.

Василь Мудло (21 р.), громадський активіст

Я вважаю, що кожна людина повинна постійно розвиватися. Ми повинні бути ніби пластилінові. Тобто постійно змінюватися. Адже сучасність вимагає від нас щоденного самовдосконалення. Тому треба намагатися здобувати всі навики, які тільки можна.

Я був на багатьох тренінгах. Але цей тренінг в Тернополі змінив моє мислення. Я побачив справді професійного тренера, який може дати якісні знання. Я не зміг упустити можливість записатися в бізнес-школу.

Я переконаний, що навчаючись в такого тренера як Микола Сапсан я зможу досягнути тих результатів, яких прагну. А прагну я розвинути свій бізнес. Я працював в багатьох фірмах на різних посадах і дійшов висновку, що не хочу працювати на когось. Адже розумію, що в мене є сили на більше. Але, щоб мені це вдалося, треба проаналізувати себе. Я хочу зрозуміти свої мінуси і перетворити їх в плюси. Думаю, це стане першим великим кроком до моє мрії.

Василь Кулевчук (21 р.), громадський активіст

 Я зараз займаюся громадською діяльністю на засадах волонтерства. Але в той же час я розумію, що треба на щось жити. І тому в майбутньому хочу відкрити свій бізнес. Я це зрозумів ще з дитинства. Але, на жаль, в мене немає зараз достатніх навиків і досвіду, щоб зуміти розпочати власну справу. Тому я й вирішив піти на навчання в бізнес-школу, щоб здобути ті навики, яких мені не вистачає. Особливо хочу навчитися знаходити взаєморозуміння з людьми та вести переговори. Оскільки планую, що моя майбутня сфера діяльності буде полягати в роботі з людьми.

Серіальний бум

Понеділок, 18 листопада 2013, 03:57

Сьогодні вже ніхто не проводить паралель між серіалами та бабусями. Серед величезного вибору сюжетів можна знайти те, що привабить саме вас, а нові технології дозволяють переглядати серії будь-де та будь-коли. Хтось вважає це способом відпочити від реальності, а хтось впевнений, що це  порожня трата часу. Тому ми звернулись до тернополян, щоб дізнатись чи дивляться вони «телемило».

Михайло, 24 роки, вчитель:

Я не маю часу, і телевізор майже не дивлюсь. Більше люблю читати. Гадаю що  перегляд телесеріалів це трата часу, яка не несе у собі нічого корисного.

Аня, 18 років, студентка:

Зараз зовсім немає часу, проте літом  мене захопив серіал «Сила», а наразі дивлюсь переважно односерійні фільми. В більшості, самі серіали досить схожі одне на одного, тому декілька з них переглянути можна, але захоплюватись не варто.

Ольга, 49 років, бухгалтер:

Деколи я включаю серіали просто для фону, коли займаюсь хатніми справами. «Анатомія Грей», «Дівчата Гілмор» - непогані, можу дивитись їх коли є вільний час. Якщо серіал хороший він дає можливість на якийсь час забути про певні негаразди, і відволіктись від них.

Оксана, 26 років, викладач:

Я дивлюсь «Кохання та покарання», він приваблює мене цікавою сюжетною лінією. Думаю, що єдиний мінус серіалів у тому, що вони забирають дуже багато часу.

Олександр, 43 роки, електрик:

Не дивлюсь такого, адже це все створюється для домогосподарок. Люди які працюють не мають на це часу.

Яна, 39 років, безробітна:

На сьогоднішній день у мене четверо дітей, і я більше переймаюсь їхнім вихованням. Проте раніше дивилась серіал «Доктор Хаус», в першу чергу у ньому мені подобався саме актор.(посміхається)

Богдан, 22 роки, студент:

Так, я дивлюся. З останнього що сподобалось це мабуть «Пуститися берега», він зацікавив мене сценарієм та графікою. Надаю перевагу перегляду в інтернеті, тому що, по телебаченню, якісних та цікавих продуктів дуже мало.

Наталя, 27 років, музичний керівник:

Дивилась раніше, але зараз, нажаль, немає часу не те що на серіали, а і на телевізор в загальному. Думаю це хороший спосіб розслабитись, але нічого корисного він не несе.

Володимир, 21 рік, безробітний:

Дивлюся, адже вони цікаві. На даний момент вже по третьому колу переглядаю «Доктора Хауса», думаю саме цей серіал поглиблює дедуктивні навички. Все залежить від змістового наповнення, є дійсно якісні серіали, а є і такі, що одразу ж хочеться вимкнути.

Уляна, 19 років, студентка:

Ні, у мене немає бажання. Якщо людина хоче добре провести час, чому б просто не почитати книжку. В такий спосіб ми даємо змогу працювати нашій уяві, яка малює сюжети, цікавіші за будь-які телесеріали  .

Деколи хочеться відпочити від щоденної біганини і трошки розслабитись. Кожен вибирає свій спосіб порятунку, для когось ним стає перегляд серіалів. Але в таких випадках завжди варто пам’ятати, що це не замінить нам реального життя. Тому поринати з головою, у вигаданий сценаристами світ, не варто.

Віка Загнетова

Врятуйте нас від наших серіалів

Понеділок, 18 листопада 2013, 03:53

4 жовтня 1993 року Москва розділилася на три табори: тих, хто був готовий штурмувати Білий дім, тих, хто виступав на боці бунтівних парламентарів, що там засіли, й тих, хто був обурений призупиненням через зазначені події показу на каналі «Останкіно» телесеріалу «Санта-Барбара». Коли вщухла стрілянина навколо «Останкіно», а показ серіалу не відновився, великий натовп заполонив підступи до телецентру – це був марш домогосподарок із плакатами «Поверніть нам «Санта-Барбару»!

Саме тоді вперше російські психіатри та психологи забили на сполох. Щоправда, цю тривогу не надто підхопили. А даремно. Наприклад, у Великій Британії ще в 1970-ті роки психіатри всерйоз вимагали закону, згідно з яким кожна серія будь-якого серіалу має починатися й закінчуватися застереженням на зразок того, яке ми бачимо на пачках сигарет: «Мінохорони здоров’я попереджає...» Щоправда, цей номер і там не пройшов, проте західні медики хоча б проводять дослідження і всіляко застерігають населення про шкоду звички до серіалів.

Як це відбувається

Днем народження серіалу, або мильної опери, можна вважати 10 жовтня 1932 року, коли в радіоефір уперше вийшов радіоспектакль «Betty and Bob», спонсором якого була компанія Procter & Gamble, що спеціалізується на виробництві мила й різних мийних засобів. А перша телевізійна мильна опера з’явилася 1947-го й називалася «A Woman to remember», і це означало остаточний перехід пальми першості до телебачення.

Робота над серіалом починається так. Телеканал пропонує якійсь студії розробити сценарій. Спочатку обумовлюються жанр і кількість серій. Після цього студія влаштовує поміж своїх авторів конкурс заявок, які й надсилаються на телебачення. Заявка – це ідея фільму, викладена на одній-двох сторінках. Людина, чию заявку відібрали телевізійники, призначається головним автором серіалу – його ім’я стоятиме в рядку «Автор сценарію». Складається розширений синопсис, придумуються дійові особи, їхні імена та легенди. Займається цим група авторів під керівництвом головного автора, який визначає й основні сюжетні лінії серіалу. Виклад сюжету з передісторією кожного героя називається біблією. Кожен автор пише серію, яку затверджує спочатку головний автор, потім керівництво студії. Після цього серії роздають діалогістам, потім режисер пише режисерський сценарій, із яким виходить безпосередньо на знімальний майданчик.

Перші 10-15 серій пишуться заздалегідь, до початку зйомок, потім сценарна група працює паралельно зі знімальною. Тобто серіал уже йде в ефірі, а сценаристи конвеєром доставляють режисерові нові серії. Робота важка, оперативна, виконувати її доводиться в жорстких часових і змістових рамках, тому ті з авторів, хто успішно відпрацював на двох-трьох серіалах, здобувають сталеве загартування і вміння написати сценарій хоч уві сні, хоч у парашутному стрибку.

Перша й основна вимога до серіалу – він має ґрунтуватися на чіткій історії. Чим вона зрозуміліша й примітивніша, тим краще. Головне – щоб запам’ятовувалася відразу й трималася в голові щонайменше до наступного дня. Важливо, щоб глядач міг розповісти її будь-кому зі знайомих. Хто хоче фантазії й творчості – тому в сусідні двері, в ігрове кіно. У серіалах сюжети з такою регулярністю і з такою безсоромністю кочують із фільму у фільм, що від них можна було б очікувати як мінімум кульгавості внаслідок перевтоми. Проте вони тільки міцнішають. Найулюбленіший і найбезпрограшніший варіант – дівчина-провінціалка, яка приїхала підкорювати столицю й зустріла тут любов, втратила її через підступи злих людей і зрештою знайшла разом із дворянським гербом, рахунком у швейцарському банку та кучерявим карапузом, що вимовляє «тато», перед тим як побіжать фінальні титри.

Криве дзеркало українських панянок

Найбільшою і найприбутковішою «перемогою» на цій ниві можна вважати серіал «Не народися вродливою». Ця довгограюча шмаркледавка збільшила прибуток каналу СТС майже втричі (!). Причому, як практично всі успішні серіали в пострадянському телеефірі, історія дівчини – гидкого каченяти була вигадана не своїми силами, а адаптована. «Батьком» Каті Пушкарьової став колумбійський серіал «Я – погануля Бетті». Звична й вигідна практика – купувати закордонні ідеї та варити з них місиво на місцевій засмачці. Слідом за СТС поліпшив свій добробут канал ТНТ, випустивши адаптований серіал «Щасливі разом». «Батько» – американський серіал «Married with children».

Прикладів таких адаптацій безліч. Це можуть бути як законні адаптації, приміром, «Люба, діти і завод» (див. американський «Грейс у вогні»), «Втеча» (див. «Втеча»), яким передувала купівля прав на серіал, так і просто списані без будь-якої ліцензії сюжет та основний задум. Таких більшість – це і «Медики» (див. американський «Швидка допомога»), і «Моя прекрасна няня» (див. «Няня»), і «Доктор Тирса» (див. «Доктор Хаус»), і «Бальзаківський вік, або всі чоловіки сво...» (див. «Секс у великому місті») тощо. Серіали – російські й західні – займають приблизно 30% усього ефірного часу на телебаченні Росії і України. Найрейтинговішими за останні місяці стали «Свати» (Перший канал) та «Реальні пацани» (ТНТ). «Свати», створені українськими авторами, стали неймовірно популярними і в Росії, і в Україні передусім завдяки хорошим акторам: Федору Добронравову, Тетяні Кравченко, Анатолію Васильєву... Власне, за всю історію незалежної України це ЄДИНИЙ міні-серіал, який не страшно дивитися ні дорослим, ні дітям, бо навіть якщо до нього й звикаєш – все одно на душі стає світліше, адже від «Сватів» завжди віє ненав’язливою добротою. Тож недаремно їх уже зараз прирівнюють до геніальних «Шуриків» та «Кавказьких полонянок» Гайдая. А от «Реальні пацани» – тут вже інша історія. Своєю тупуватою життєвістю нагадують «Дом-2», і хоча герої стрічки постійно потрапляють у гнітюче неприродні ситуації, сама їхня манера говорити – «ну ти чьо в натурі», «я тя щяс конкретно спрошу» – викликає в молоді непідробний захват, який вони й доносять до каналу ТНТ у вигляді немислимих рейтингів. До слова, аналогічний молодіжний «дебілоїдний» серіал під назвою «Віталька» випускає український телеканал ТЕТ.

«Життєвість» – те ключове слово, з яким автори виходять до шанувальників серіалів, а останні, своєю чергою, люблять пояснювати, чому вони на це купуються. Зазирніть в анотацію будь-якої мильної опери – і ви побачите, що в цьому опусі «будь-який житель України впізнає себе». Наші пані, незадоволені своїм відображенням у реальному дзеркалі, що висить у ванній кімнаті, охоче прикипають до дзеркала нав’язаного, вигаданого. Вперше почути «Дуже життєве кіно!» авторові цих рядків випало кілька років тому, коли в російському ефірі вкотре почали демонструвати «Санта-Барбару». Саме так стрічку охарактеризувала одна вельми інтелігентна літня жіночка. На екрані – сімейство каліфорнійського мільярдера, найскладнішим запитанням для якого, напевно, виявилося б «Скільки кімнат у вашому будинку?» чи «Скільки разів треба переодягнутися, щоб до кінця життя встигнути поносити всі наряди з гардероба?», а ця напівзлиденна дама любить цих людей за їхню життєвість...

Потім ту саму думку довелося почути про американський серіал «Грейс у вогні» про розлучену жінку з трьома дітьми. І про «Секс у великому місті»... І про «Швидку допомогу»... Про російські серіали можуть сказати все що завгодно, дивитимуться, не відриваючись навіть у туалет, рейтинги забезпечують їм захмарні, але про їхню «життєвість» скаже хіба що сліпоглухонімий, хоч би скільки знайомих слів вкладали в уста серіальних героїв і хоч би скільки споряджали їх повними наборами звичних проблем. Творці «Санта-Барбари» і подальших серіалів блискуче впоралися із завданням, зумівши переконати людину на іншому краї Землі, з іншого соціального прошарку, з іншим рівнем доходів (точніше, зовсім без доходів – як в українців), що вона, інтелігентна пані, має з мільярдером Сісі Кепвеллом спільні проблеми. За всієї фантастичності та неприродності ситуацій, у які потрапляють персонажі західних стрічок, вони самі та їхні життя впізнавані. Вони говорять людською мовою, а не казенними фразами, якими здебільшого шпурляють у глядача герої російської продукції. Вони живуть тут і зараз, не цураючись у своїх розмовах згадок політиків і реальних соціальних проблем. Вони, навіть потрапивши в надуману ситуацію, виходять із неї за допомогою реальних засобів. Вони зазвичай мають характери, знову ж таки на відміну від російських персонажів-схем. Вони дають людині впевненість у тому, що вихід завжди є, і є він просто тому, що існують друзі, кохані, музика, звірі-птахи, робота... Треба просто як слід озирнутися й пристосуватися, витягши з власного арсеналу відповідний ресурс. Натомість російські серіали, оскільки здебільшого виконують грубе ідеологічне замовлення – то показати образ доброго міліціонера («Вулиці розбитих ліхтарів», «Глухар», «Убійна сила»), то взагалі створити імідж благополучної країни (на це працюють усі без винятку російські серіали) – змушують героїв перемагати всупереч життєвій і драматургічній логіці. Західні герої серіалів діють у незвичній обстановці звичними методами, а російські у, здавалося б, реальній обстановці вдаються до методів нелогічних і нелюдських.

Якщо у «Швидкій допомозі» ми бачимо цілком інопланетну лікарню, абсолютно неземних лікарів і катастрофічно гуманних медсестер, нас не дивує, що вони творять чудеса чесноти та професіоналізму. Але коли в «Медиках» або «Інтернах» герої-лікарі намагаються демонструвати ті самі дива професіоналізму, залишається засумніватися в здоровому глузді їхнього головлікаря, який пустив до хворих цих неадекватів.

Телегероїновий рай

За даними Фонду «Громадська думка», 17% росіян, а це близько 25 млн осіб, регулярно (кілька разів на тиждень) вживають алкоголь. До 6 млн росіян, за повідомленнями Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків, вживають наркотики. Понад 70%, або 100 млн, дивляться телевізійні серіали (в Україні «серіальщиків» наразі не рахували, але поза сумнівом, що їх у нас – не менше). Останні – така сама група ризику, як і перші. Телевізор – це те, від чого сучасна людина відмовитися не може, як не може відмовитися від комп’ютера й мобільного телефону. У Росії, як і в Україні, телевізор – не просто засіб розваги або просвіти, це образ, зміст і суть життя. Більшості людей після роботи піти нікуди (у провінції практично немає ні кінотеатрів, ні концертних залів, ні навіть доступних клубів), а улюблений ящик зовсім поряд, під боком, крутить нескінченний «звеличувальний обман» про провінційних попелюшок, яким так пощастило, а отже, пощастить і мені – чому ні? Треба тільки захотіти... коли-небудь... як-небудь... принагідно... я нічим не гірша і теж гарна... все буде добре... а головне – для цього нічого не треба робити, все прийде само... оченята заплющуй, баю-бай... Вранці – знову на образливо безплатну роботу в переповненому брудному автобусі, на тебе дихають перегаром і лаються, штовхаючись, увечері – додому, а там на тебе вже чекають: тільки один укольчик серіалу, один кубик – і знову добре. Звісно, будь-який серіал – наркотик, залежність від нього нічим не легша від горілчаної або реально наркотичної, але якщо в тій самій Америці, де людина все-таки може вибирати, чим їй зайнятися після роботи, серіал можна порівняти з марихуаною, то в Росії і Україні це чистий героїн. Він не залишає вибору.

Гірка тернопільська післямова про стереотипи

Як ви думаєте, яку категорію людей у нас в суспільстві найбільше не люблять і майже ніколи не втрачають нагоди їх повчити життю? Багатих? Представників сексуальних меншин? Благочестивих віруючих? Особисто у мене складається враження, що зовсім не їх.

Мабуть, найбільш гнана в нашому суспільстві категорія громадян – це ті, хто наважується вийти за рамки загальноприйнятих стандартів і при цьому щасливий. Ні, скоріше навіть щасливий саме завдяки цьому – що зважився жити і діяти всупереч.

Сюди можна віднести нестандартно багатодітних, на яких люблять покричати і повчити їх життю в жіночій консультації, дитячій поліклініці і на батьківських зборах у школі. Дауншифтерів, що переїхали з київської квартири в глухе село на Тернопільщині і розводять там гусей. Дівчину, яка звільнилася з нудного офісу, до якого щодня потрібно було добиратися в переповнених маршрутках, і тепер успішно заробляє собі на життя виготовленням авторських вишивок.

Здавалося б, живуть собі люди, як хочуть, нікого не чіпають і не ображають – а, ні! Потрібно обов’язково підловити їх на тому, що в їхньому житті не все ідеально, щосили постаратися знецінити їхні досягнення, щоб відтепер вони могли служити тільки сумним прикладом, що підтверджує правило: живіть як усі, а інакше пропадете.

В Іваненків десять дітей? Ну і навіщо було народжувати, якщо один із них з першого разу в інститут не поступив і пішов служити в армію? А те, що інші дев’ять без проблем здобули вищу освіту, та й той, який одного разу провалився на вступних іспитах, потім все-таки благополучно вступив до вузу і закінчив його, значення не має. Робить і продає красиві вишивки? Ну і що, але ж все одно вона не заробляє своїми виробами достатньо для того, щоб два рази на рік відпочивати на Мальдівах, а вже тим більше – щоб квартиру в Тернополі купити.

Розводять гусей і щасливі? Та нічого подібного, вони там у своїй глушині скоро зовсім здичавіють без театральних прем’єр. У 90 років все ще викладає гімнастику і сідає на шпагат? Та просто ненормальна, робити їй більше нема чого.

Загальноприйняті стереотипи – це надійний, перевірений шлях. Слідувати їм можна і перебуваючи в постійному стресі, і перебуваючи у розриві зі своїми почуттями, і хоч поповзом, хоч бочком, хоч на руках, хоч на голові. Якщо ти не знаєш, чого хотіти, то можна просто почати прагнути того, до чого прагнуть всі.

Загальновідомо, що всі пристойні люди просто зобов’язані отримати вищу освіту – значить, твоя дорога лежить до приймальної комісії вузу. А потім треба працювати і зробити кар’єру. Ще передбачено в певному віці створювати сім’ю, тому наступні зупинки – загс і пологовий будинок. Сім’ю ж передбачено утримувати і забезпечувати, тому автомобільний й іпотечний кредити, ремонт, гараж, дача. Зупинок тут вистачить на все життя, і навіть нічого нового винаходити не доведеться.

На цьому проторованому шляху підстерігає тільки одна небезпека – так і прожити всі свої роки життям іншої людини. Чи не дозволити собі зрозуміти, що саме твоє і як цього досягти. А потім в жаху зрозуміти, чого ж ти насправді хотів і чого вже ніколи не зможеш досягти, тому що запізнився, і життя пройшло повз.

Під кінець життя опинитися біля розбитого корита – це по-справжньому страшно, тому люди не дозволяють собі про це замислюватися і часто відкидають тих, хто все-таки зважився піти шляхом своїх почуттів і бажань.

Чому такий висновок?

Останнім часом ми постійно писали про проблеми дітей і молоді, особливо – про різноманітні залежності, в які вони впадають і як це згодом позначається на їхніх перспективах.

Але Україна – це країна не лише молодих людей. Тут живуть також люди старшого віку – ті, які народилися ще в СРСР. Чим вони живуть зараз? Про що мріють? Чого прагнуть?

Роздумуючи над цими запитаннями, завітав якось до своїх батьків. І тут мене осінило. Трикімнатна квартира, в якій два телевізори: один працює для тата, інший – для мами. По одному телевізору – один російський серіал, по іншому – другий. Потім серіали змінюються то на випуски новин, то на різноманітні «ікс-фактори», а далі – знову серіали, серіали, серіали. Зранку батьки прокидаються, снідають, ідуть на роботу, а прийшовши ввечері, вмикають зомбоящик і дивляться все ті ж серіали, новини, талант-шоу тощо. І так щодня. Щомісяця. Щороку!

Вам знайома така ситуація? Не помилюся, якщо скажу, що щонайменше 85% тернополян (загалом українців) старшого віку проживають своє життя за телевізором – переглядаючи серіали. У них немає часу на повноцінне спілкування з сім’єю, на прогулянки парками, на відвідування театрів, виставок, музеїв, зрештою, на читання книг. Зате весь свій дорогоцінний час, який уже не повернути, вони з успіхом витрачають на серіали. (У молодих людей, як ми вже неодноразово писали, інша залежність – просиджування за комп’ютером, що по суті одне й те саме).

Проходив минулої неділі через ринок, що на вулиці Володимира Великого, і зупинився біля одного з лотків, щоб купити дітям мандарини. Як ви думаєте, про що гуділа в цей час вся «базарна контора»? Звичайно, про «Х-фактор», про тернопільських студентів-виконавців, які там виступають і т.п.

Що з вами робиться, тернополяни? Чому ви повинні обов’язково своє життя проживати так, як це роблять інші – за телевізорами?

Підготував Адам Стрижнюк

ПроТернопіль

Тернополянам порадили як знайти високооплачувану роботу

Субота, 09 листопада 2013, 10:22

Щоб знайти достойну і оплачувану роботу, людям не вистачає додаткових знань, яких не дають в університетах, вважає бізнес-тренер Микола Сапсан. Саме тому інколи доводиться витрачати багато років та сил на те, щоб здобути ці знання.

Але пан Микола радить не оббивати пороги десятків компаній з метою напрацювання досвіду та певних навичок, а здобувати післяуніверситетську освіту на спеціалізованих тренінгах.

-          Світ сьогодні дуже кардинально змінився, і, на жаль, навіть найпрестижніші університети не встигають за цим розвитком. А значить не готують тих спеціалістів, які сьогодні найбільш затребувані в великому бізнесі. Задумайтесь, в якому університеті вас можуть навчити як стати мільйонером? Чи приміром, на якому факультеті вам розкажуть як стати хорошим менеджером з продажів? Вам розкажуть тільки звичайну економічну теорію. Всі інші навики вам доведеться здобувати самим.

Також, за словами пана Миколи, якщо роботодавець виявить бажання, то може сам направити вас на спеціальні тренінги. Сьогодні так роблять всі великі компанії світу. Тільки тоді ви станете повноцінним працівником з потрібними знаннями. Але більшість роботодавців хотіли б, щоб майбутні працівники уже мали певний багаж тренінгових знань. А значить здобувати їх потрібно самостійно. Такі виклики ставить сьогоднішній день. І нам залишається тільки встигати за ними.

-          І навіть якщо ви не знайдете роботи з тим рівнем зарплати, який вам підійде, ви зможете розпочати свій власний бізнес, - розповідає тренер. – Знань, які дають тренінгові школи бізнесу, вам вистачить, щоб зрозуміти всі основи ведення своєї власної підприємницької справи. Тому, якщо вас цікавить будь-яка інформація по тренінгах, ви можете зателефонувати на номер (097) 258-91-07 або зареєструватися на безкоштовні майстер-класи на сайті www.ovitta.com.ua. Я з радістю допоможу вам зрозуміти, яких навиків і знань вам не вистачає і що потрібно змінювати.

 

 

«Моє схуднення почалося з двох присідань»

Четвер, 07 листопада 2013, 13:54

Тернополянка Галина Жеграй навчилася гарно виглядати у свої 43 роки завдяки тому, що почала робити два присідання в день і відмовилася він ненатуральної  їжі. Тепер вона вчить інших як привести себе до ідеальної форми.

-          Я ніколи би не повірила, що таке можливо, якби не спробувала це на собі, - каже жінка. – Я все життя комплексувала через свою повноту, целюліт і вічно поганий настрій. Крім того разом із надлишковою вагою завжди приходить безліч хвороб. І я розуміла, що й мене вони не обминуть. А виявилося, що позбутися цього всього можна дуже просто і легко.

Зміна харчування вернула до «життя»

Про те, як правильне харчування і звичайна зарядка вернули пані Галину «до життя» вона розповідає охоче. Каже, що дуже задоволена, що її історія може допомогти іншим таким жінкам повернути себе до чудової форми.

-          Знаєте, я перед тим навіть не задумувалася над тим, що їжа і самопочуття людини настільки пов’язані між собою. А виявилося, що як тільки я почала їсти більш корисні і натуральні продукти у мене піднявся настрій, покращилося самопочуття, зникла якась щоденна важкість на душі і в шлунку.

Галина Жеграй – людина вольова. Тому зі своєю надлишковою вагою почала боротися давно. Але каже, що чомусь нічого не виходило.

-          Ну от була в мене схильність до повноти і все, - зітхає пані Галина. – Чоловік у мене худорлявий, спортивної статури. Їсть все, що хоче, а жирових відкладень на його тілі і з лупою не розгледиш. А я що не з’їм і зразу видно. З часом дійшло до того, що вже стало якось неприємно і навіть лячно на себе в дзеркало дивитися. Бо от підходиш, стаєш в весь ріст і не бачиш форми, а тільки якусь розмиту фігуру з целюлітом і жировими складками. Для жінки – це ж катастрофа. Жінка має бути гарною, стрункою, привабливою. Ну от я взяла себе в руки і записалася в тренажерний зал. Щотижня по три рази відвідувала аеробіку. Але результат мені не подобався. Бо хоч трохи і схудла, але вистачало мені лише на деякий час закинути заняття, як всі зайві кілограми поверталися.

«Я розсміялася і сказала, що це абсурд»

Одного дня пані Галина познайомилася з тренером-дієтологом, який запропонував їй навчитися здорово харчуватися і пообіцяв, що вона більше не набиратиме ваги.

-          Перші мої враження були дуже скептичні, - сміється жінка. – Я подумала, що це якийсь черговий обман. Адже багато чула про всілякі «чудодійні» таблетки чи якісь невідомого виробництва «еліксири краси і молодості». Але оскільки мені ніхто не пропонував нічого купувати, а лише прийти на тренінг, я погодилася. Ви не повірите, перше, що мені сказав тренер, робити по два присідання в день. Це в мене викликало сміх і обурення. Пам’ятаю, сказала, що не буду такого робити, бо це абсурд. Ну що мені поможуть два присідання в день, якщо я три рази в тиждень по годині в тренажерному надривалася? Але він наполягав. Ну думаю, зроблю.

І хоч в це важко повірити, каже пані Галина, але через деякий час я уже робила ці присідання без нагадувань. Я просто виробила в собі звичку присідати кожного ранку по два рази. Потім до присідань додали набір ще деяких легеньких вправ і почали розповідати про харчування. Хоч важко сказати, що я ніколи не задумувалася, що я їм, але коли тренер пояснив більш детально як кожен спожитий мною продукт впливає на організм, я ніби прозріла. Мені стало шкода свого організму. Я зрозуміла, якої шкоди завдаю йому цією неякісною і ненатуральною їжею.

«Деякі прилавки в супермаркеті обходжу стороною»

- Деякі люди не вірять, коли я їм розповідаю цю історію, - додає співрозмовниця. - Думають, що це якась казка. Але от тепер, коли я заходжу в супермаркет, я уже дивлюся не на етикетку продуктів, їх ціну чи смак. Мене цікавить склад продукту. Мій організм уже не хоче тої їжі, яку я їла раніше. Я себе почала краще почувати. У мене змінилися форми, я схудла. У мене зник целюліт. А целюліт – це якраз і є наслідок отого неправильного харчування та сидячого способу життя. От дивлюся, дівчатка навіть по 18 років, а ходять з таким целюлітом. Звідки ж він у них таких молоденьких взявся? Значить, таке у них харчування. І зрозуміла, що якщо я хочу довше і якісніше прожити, то мені цього не треба. Ну от наприклад і моєму раціоні раніше обов’язково були і майонези і різні копчені продукти. А от зараз я коли дивлюся на них мене просто нудить. Заміняю це все іншими більш здоровими продуктами – овочами, фруктами, м’ясом, але не жирним.

За словами Галини Жеграй, наш організм складається з клітин. Кожна клітина – жива. І коли ми засмічуємо ці клітини всякими хімічними ненатуральними продуктами, то поступово їх руйнуємо. Адже щоб розвиватися їм потрібна здорова, натуральна їжа. З якої вони можуть черпати для себе потрібні мікроелементи, вітаміни, всякі поживні речовини.

Тепер я передаю іншим той шлях, який я пройшла. Я розказую як я це зробила.

Пані Галина Жеграй сьогодні тренер в «Школі здорового харчування». І якщо ви маєте бажання повторити її подвиг чи просто хочете попросити консультацію, зателефонуйте їй за номером (067) 76-52-205 або зареєструйтеся на безкоштовну консультацію на сайті www.ovitta.com.ua

- Я знаю, що те, що я роблю приносить результат і допомагає багатьом жінкам, - ділиться емоціями пані Галина. – Тому з радістю допомагаю всім охочим. Головне,  знайдіть в собі сили зробити перший крок – зателефонуйте мені.

 

 

Соцопитування: Шкільна освіта очима тернополян

Вівторок, 05 листопада 2013, 05:56

На думку українців, вітчизняна шкільна освіта потребує негайних змін, і причин цьому досить багато. Складність програми, куплені оцінки, халатність викладачів, байдужість батьків та недостатнє фінансування освітніх закладів, це ще не повний перелік недоліків. А от чи поділяють таку думку у нашому місті, читайте далі.

Сергій, 40 років, підприємець:

На сьогоднішній день у школах забагато зайвих предметів. Рівень освіти можливо й нормальний, але варто робити групи за направленням, як це практикують за кордоном. В цьому випадку діти легше освоюватимуть інформацію, оскільки будуть самі обирати що вчити, відштовхуючись від своїх інтересів.

Настя,18 років, студентка:

Як на мене, він є недосконалим. Я нещодавно випустилась і можу сказати, що багато вчителів відносяться до своєї роботи безвідповідально, і вимагають гроші . Звичайно з учнями також потрібно працювати, вони досить важко піддаються навчанню, але починати звісно треба з викладачів.

Олександр, 29 років, юрист:

Мене задовольняє, хоч я вже давно закінчив школу та вважаю, що нічого змінювати непотрібно.

Лариса, 64 роки, музичний керівник:

Я би не сказала, що задоволена тою освітою яку надають у наших школах. Потрібно кардинально змінювати підхід. Зараз йде така сильна комп’ютеризація, але ж книги незамінні, вони розвивають уяву і вчать аналітичному мисленню. А в нас зараз школи працюють за принципом менше літератури, більше інформатики і іноземної мови, та я гадаю, що таке навчання нікуди не годиться.

Таня, 48 років, вчитель:

Можна сказати, що у нас посередній рівень освіти. В першу чергу для його покращення треба змінювати ставлення батьків до навчання своїх дітей, бо переважна більшість вважає, що школа повинна виховувати дітей. Так я з цим погоджуюсь, але це ж не виправна колонія, і на батьках лежить не менша відповідальність, а вони перекладають її на вчителів. Тож виховуй не виховуй, а коли вдома немає порядку то сенсу не буде.

Олег, 29 років, працівник банку:

З 5 я би поставив 3. В нас досить насичена програма, і діти не встигають вхопити навіть основні ази не кажучи вже про щось більше.

Євген, 30 років, приватний підприємець:

В порівнянні з тими роками коли навчався я, система дуже змінилась і до того ж в гіршу сторону. В нас конвеєрний підхід до навчання, забагато дітей у класах, тому інформація сприймається складно. Окрім цього проблемою є недостатнє фінансування, і програми які відірвані від  сьогоднішніх реалій.

Марія, 61 рік, громадський діяч:

В загальному усе непогано, та не всі викладачі можуть зацікавити своїм предметом і це суттєвий мінус. Проте звинувачувати лише викладачів тут не можна, оскільки сучасні діти дуже нахабні, неуважні і не хочуть навчатись, а батьки нічого з цим не роблять.

Ірина, 35 років, у декретній відпустці:

Я не дуже вдоволена, гадаю вчителі мали би ставитись до своєї роботи прискіпливіше, модернізовувати навчання, давати більше сучасних прикладів. Таких які будуть зрозумілі дітям, адже вони набагато краще засвоюються ніж суха теорія.

Ніна, 30 років, сфера освіти:

В принципі наполовину я задоволена. Основне побажання, щоб все не було таким корумпованим. Та це напевно більше стосується ВНЗ, але і в школах таке явище присутнє.

Роль освіти в житті людини неможливо перебільшити. Сьогодні в усьому світі в першу чергу цінуються розумові здібності, і саме школа закладає фундамент для їх подальшого розвитку. Тому потрібно зосередити всі сили на покращенні освітніх закладів, адже це вклад у майбутнє нашої молоді та держави.

Вика Загнетова

ПроТернопіль

Хто успішніший: двієчники чи відмінники? або Кому потрібна така школа?

Вівторок, 05 листопада 2013, 05:49

Вони поступили в один з університетів і закінчили його лише тому, що в той час навчання в університеті вважалося чимось престижним і хтось навіяв їм думку, нібито пристойно влаштуватися в житті без диплома неможливо. В результаті, не стало хороших садівників, поварів, антикварів, скульпторів, письменників. Може, настав час переглянути наше ставлення до дипломів?..

(Пауло Коельо)

 

Вчительці відкрили очі

Вам не доводилося чути, як дорослі кажуть дітям: «Будеш погано вчитися – станеш двірником (слюсарем, прибиральницею, чорноробом і т.п.)!»? Скоріш за все, доводилося. І батьки своїх діток цим лякають, і вчителі у школах не проти полякати недбайливих учнів перспективою малопривабливою професійного майбутнього.

Хоча багато дорослих вже давно зрозуміли, що шкільні оцінки практично ніяк не впливають на подальші життєві успіхи. Але ж треба ж якось зацікавлювати дітей, формувати у них прагнення до отримання гарних оцінок ... От і лякають їх роботою двірника.

Одна моя знайома – шкільний учитель – повідала мені про те, якого потрясіння вона зазнала, зустрівши свого колишнього учня:

– Ходжу по супермаркету, бачу – хлопець мені назустріч іде – високий, гарний, одягнений «з голочки» – і посміхається. І чого це, думаю, він мені посміхається? А потім бачу, що лице-то у хлопця дуже знайоме.

– Добридень, Олено Ігорівно!

А-а-а, згадала! Це ж мій колишній учень – першим двієчником у своєму класі був!

– Здрастуй, Дімо, – кажу, – ну, як ти?

– Та нічого, Олено Ігорівно! Непогано! – відповідає.

Я йому: «Працюєш? Вчишся? Де?». А він: «Так, технікум закінчив. Тепер ось інженером в нафтовій компанії працюю. Робота цікава, та й зарплата непогана. Так що життям задоволений! Зараз ось збираюся в університет поступати по своїй спеціальності».

Я не втрималася й запитала, яка ж у нього зарплата. Коли він назвав цифру, мені стало недобре. Я не знала, що мені робити – чи радіти за Дімку, який у школі був дуб-дубом, уроків ніколи не робив, двох слів до купи зв’язати не вмів і п’яти хвилин на одному місці спокійно всидіти не міг, чи то плакати від того, що я, перша учениця свого класу, золота медалістка, яка отримала вищу освіту, майже десять років віддала на те, щоб хоч щось вбити в голови таким ось Дімкам, заробляю зараз у 15 разів менше, ніж він.

Я, звичайно, як міг, заспокоював свою знайому, сказавши, що є і її заслуга в успіхах цього Дімки. Хтось же повинен дітей навчати. А сам у черговий раз згадав свою однокласницю – майже круглу відмінницю, гордість класу і школи, «активістку, спортсменку, комсомолку і просто красуню», яка зараз дуже успішно освоює кар’єру... санітарки в районній лікарні.

 

Двієчники, які змінили світ

Звичайно, скажете ви, не кожному двієчнику призначено стати відмінником у житті. Проте прикладів цього чомусь дуже багато. Маленький Ісаак Ньютон вчився не гірше за всіх – у його класі був хлопчик, у якого справи йшли навіть гірше, ніж в Ісаака. Однак того хлопчика потім відрахували зі школи. І Ньютон став найгіршим. Особливо важко йому давалися... математика з фізикою. Кажуть, що він до того ж був страшенно ледачим. А коли Ісаак виріс, то став всесвітньо відомим вченим.

Чарльз Дарвін теж вважався недолугим тупаком, який любив поспати за партою. А потім цей «тупак» змусив весь світ повірити в те, що людина походить від мавпи.

Альберт Ейнштейн у наш час вважався б дитиною «з діагнозом» і навчався б у спеціалізованій школі. Він дуже пізно почав говорити і вирізнявся поганою вимовою – навіть навчаючись у школі, використовував лексикон дошкільника і не міг вживати складних словосполучень. Але Альберт виріс і був удостоєний Нобелівської премії.

Сер Вінстон Черчілль у школі відставав по більшості предметів і навіть не поступав до університету.

Винахідник Томас Едісон провчився у школі декілька місяців. Одного разу вчителька прийшла до його батьків і порадила їм забрати хлопчика, тому що він, на її думку, розумово відсталий, і користі від його навчання все одно не буде. А в майбутньому Томас Едісон зробив багато важливих для людства відкриттів та винаходів, наприклад, сконструював першу електростанцію.

Микола Гоголь у школі за твори завжди отримував погані оцінки, а потім виріс і написав «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Мертві душі».

Продовжувати?

 

Щось не те із нашою школою

Я здобував освіту, коли школа ще була головним місцем для отримання знань і вчитель користувався авторитетом.

А ще школа вважала себе зобов’язаною закласти в мені міцний фундамент, на якому пізніше постане велична будівля. І фундаментом цим слугував солідний обсяг знань з хімії, фізики, математики, біології та багатьох інших предметів. У мене не було жодного шансу це оскаржувати. Мені не давали вибору.

І це стало моєю особистою катастрофою, щоденним приниженням моєї гідності, яке я страшно переживав усю середню і старшу школу. За це я школу ненавидів! І старався пропускати якомога більше занять. І чим більше я пропускав, тим менше фундаменту в мене закладалося.

Я обожнював школу за те, що в ній були такі предмети, як історія, література; за гурток з християнської етики, який вів мій улюблений педагог; за КВК-команду, в якій я грав одну з головних ролей; за часті екскурсії визначними місцями...

Але я ненавидів фізику, хімію, алгебру і геометрію. Я досі не розумію, навіщо мені ці предмети з їхніми логарифмами, похідними й квадратними коренями. Ну навіщо мені все це було знати, якщо я – працюю журналістом і до математики не маю навіть дотичного відношення?

«А якби так склалося, що вам довелося б працювати в цій сфері?..» – чую звідусіль голоси критиків. Ну і склалося б. І що? Коли декілька років тому мій знайомий запросив мене в хімічну лабораторію, то я миттю розібрався з таблицею Менделєєва і тими небагатьма знаннями з хімії, які мені були необхідні, щоб допомогти товаришеві у проведенні аналізів. Я зрозумів ненависну мені тригонометричну тотожність Піфагора вже після школи, з чистої цікавості. Бо коли тобі цікаво і дуже потрібно, то у всьому можна легко розібратися. Головне знати, де знайти ці знання. І важливо, щоб тобі на все життя не відбили бажання вчитися. А мені, здається, таки трохи відбили. І продовжують відбивати зараз нашим дітям, формуючи в них найгірше, що може бути: безініціативність і байдужість. Як результат – підростає молоде покоління українців, які не знають, чого хочуть, а ще більше тих, які нічого не хочуть. І за це низький уклін тобі, дорога школо!

У кожній дитині від народження є задатки до того чи іншого виду творчості, які треба особливо розвивати. А всі інші предмети необхідно давати, але на рівні загального ознайомлення. У легкій, доступній, популярній і суто пізнавальній формі. Навіщо більше? Кому потрібне те дитяче зубріння й запам’ятовування того, що дитині не те що нецікаве – нестерпне й огидне?

Не стану стверджувати, що таких, як я, мільйони. Я розповідаю тільки про свій досвід. І виключно для того, щоб було зрозуміло, чому мені настільки симпатична європейська й американська системи освіти, в яких дитина має право вибирати «комплект наук» для подальшого вивчення.

 

Надія є?

Нещодавно вітчизняне Міносвіти оприлюднило проект нової Концепції профільної освіти у старшій школі. Згідно з ним, з 2018 року учні 10-11 класів не зобов’язані вивчати всі предмети. Вони будуть звільнені від вивчення тих дисциплін, які вважатимуть непотрібними у майбутньому. Обов’язковими залишаться тільки шість предметів: математика, історія (України і всесвітня), українська мова і література, фізкультура, іноземна та інтегрований курс природознавства (хімія, біологія, фізика). Та й то в невеликому обсязі – по три уроки на тиждень кожен.

Профільне навчання дає старшокласникові можливість обирати індивідуальну освітню траєкторію залежно від своїх здібностей і планів на майбутню професію. «Технарі» зможуть зосередитися на вивченні математики і фізики, а «лірики» – на літературі і мові. Час на таке «заглиблення» з’явиться завдяки тому, що від деяких «непотрібних» для обраного фаху предметів можна відмовитися. Великим плюсом профільної школи є також те, що вона забезпечує наступність між середньою та вищою освітою, а отже – сприяє підвищенню якості останньої.

Розуміння того, що старша школа повинна бути тільки профільною, є в кожній країні. Розподіл предметів на обов’язкові і за вибором – також загальноприйнята практика.

Відмінності стосуються того, скільки років триває навчання в цій школі (у більшості країн – три-чотири роки) і того, наскільки вільні учні у виборі навчальних дисциплін. Кількість обов’язкових предметів коливається приблизно від трьох до десяти.

Деякі країни (наприклад Франція) з трьох років профільної школи виділяють перший рік на обов’язкове вивчення всіх базових предметів (як у 9 класі) і професійне самовизначення. Лише потім, в 11-12 (за нашою класифікацією) класах школярі вільніше обирають предмети.

Як бачимо, не залишилася осторонь сучасних віянь і Україна. Але що принесе нам нововведення? Адже поки що абсолютно очевидно, що європейська мрія створення суспільства знань страшенно далека від української школи. Остання знаходиться у кризовому стані, у ній немає культу знань. Тому як з 2018 року скористаються свободою вибору ті, хто і зараз не дуже-то прагне вчитися, – також цікаве запитання.

«Якщо ми запитаємо в учнів, чи хочуть вони вивчати хімію, біологію, читати класичні твори на уроках світової літератури, здогадуєтеся, що відповість більшість? Менше вивчаєш – менше домашніх завдань, отже, більше вільного часу. Якщо через 20-30 років віддати на вибір усі предмети, то отримаємо сильних людей, які головою тільки їдять», – читаю на одному з форумів.

Тема окремої розмови – можливості школи щодо організації профільного навчання. Для цього потрібні немалі кошти. Сучасні засоби навчання, приміщення для поділу на групи (якщо школа багатопрофільна), оплата праці вчителів, які ведуть предмети за вибором та спецкурси в додаткових групах (адже часто необов’язкові предмети фінансуються з місцевих бюджетів). Буде гострою і кадрова проблема. Для викладання профільних предметів потрібні не просто вчителі, а висококласні спеціалісти, здатні постійно працювати над собою, бути в курсі наукових досягнень у своїй галузі, фахово розвиватися. Будьмо реалістами – у наших школах таких знайдеться небагато.

 

Чи переймемо досвід Росії?

До слова, у Росії нещодавнє затвердження нового шкільного Держстандарту з подібними до українських ідеями викликало шалений спротив громадськості й бурхливі дискусії. Спочатку, за прикладом США, російським школярам пропонували вивчати лише три обов’язкові предмети, з яких один – фізкультура. «Ми вирощуємо накачаних дебілів!» – гарячкували небайдужі. Під відкритим листом до влади, складеним учителем словесності Сергієм Волковим, підписалося понад 20 тис. людей. В.Путіну (тоді прем’єру) довелося повернути документ на доопрацювання у Міносвіти РФ.

Удосконалений Держстандарт став трохи кращим (шість обов’язкових предметів), але так само викликав дискусії. Якість освіти і так низька, а вільний вибір предметів іще більше її знизить – аргументували опоненти. Однак цей документ таки було затверджено в міністерстві за дорученням того ж таки Путіна прямо в день його інавгурації. А в цей час наївна громадськість готувала правки і пропозиції.

Тут, звичайно, владу Росії, відому своєю любов’ю до демократії, можна зрозуміти. Адже під час дискусій про профільну школу було порушено багато інших важливих питань – від долі єдиного державного іспиту, процедури ухвалення рішень у міністерстві до можливості більш глибоких і системних реформ галузі. У надрах суперечок визріли й запитання до чиновників – а хто винен у тому, що рівень освіти сьогоднішніх школярів так упав? Де всі були і куди дивилися?

Георгій Бовт у статті «Госстандарт дебилизации», опублікованій у «Газета.ru» наводить приклад. «Один знакомый, известный писатель, самоотверженно отдающий часть своего времени преподаванию в школе, коллекционирует «сигнальные» ответы, свидетельствующие о низком уровне даже не знаний – осведомленности наших школьников. Вот его подборка о Ленине (прочитаешь и сразу поймешь: пора хоронить, никто из молодого поколения уже толком и не поймет, что именно захоронят). «Ленин – это математик. Он все метро сделал». «Он был президентом Ленинграда. После смерти Ленина город был назван Петербург». «Он был строг и кровожаден. Во Вторую мировую он был генералиссимусом Русской армии». «Единственное, что я знаю, Ленин выезжал на дачи. Его сопровождала женщина (не помню фамилию), и он ехал на санях или лошадях». «У него была няня Арина Родионовна». «С помощью революции, проплаченной немцами/фашистами, сверг монархию».

Напевне, українські вчителі могли б також навести багато подібних прикладів. Одні лишень результати ЗНО чого вартують.

Тож що принесе Україні нова профільна школа, запропонована у проекті Концепції профільної освіти у старшій школі? Профілізацію чи дебілізацію? Як оптиміст хочу сподіватися на перше. Але як реаліст розумію – дуже багато шансів на друге.

Словом, як завжди все складається суто «по-українськи»: ні в цій школі не варто лишатися, ні в майбутню нема чого потикатися.

 

Адам Стрижнюк

ПроТернопіль

Тернополян запрошують на майстер-класи по бізнесу

П'ятниця, 01 листопада 2013, 06:01

Тернопільська тренінгова компанія «O.Vіtta» запрошує тернополян відвідати безкоштовні майстер-класи з тем бізнесу, харчування, особистого життя. З учасниками майстер-класів спілкуватимуться психологи, дієтологи, бізнес-тренери. Після цього тернополяни матимуть можливість записатися на одноденні тренінги, які допоможуть більш глибоко розглянути ці питання. Проводять такі тренінги по шістьох напрямках.

- Майстер-класи - це абсолютно безкоштовне дійство, яке дозволяє зрозуміти потребу в тренінгу, відчути ваше персональне розуміння важливості його відвідання, - каже тренер компанії Микола Сапсан. - Ви можете пройти майстер-клас і протягом 1,5-2 години побувати на території, де буде відбуватися навчання, поспілкуватися з тренером, здійснити своєрідний тест-драйв тренінгових програм, відчути, чи готові ви відверто розповісти про свої проблеми і проаналізувати їх разом із професіоналом. Це перший етап на шляху до самореалізації та, головне, до результату.

Відвідати майстер-класи можна щотижня у вівторок та четвер о 18:00 за адресою:

м. Тернопіль, вул. Медова 12, оф. 13. Дізнатися Детальнішу інформацію можна за телефоном: (067) 351-82-18 або на сайті http://www.ovitta.com

 

Основні теми одноденних тренінгів:

«Ти можеш більше»,

«Фінансова грамотність. Ваш фінансовий план»,

«Запитай дієтолога»,

«Лідер – володар життя»,

«Взаємовідносини – ключ до Вашого успіху»,

«Чоловік і жінка. Медовий місяць довжиною в життя»,

Коучінг (персональний тренінг з тренером)

 

 

Соцопитування:Переводимо годинник

Середа, 30 жовтня 2013, 07:15

Вже традиційно, в останню неділю жовтня, у ніч з 26 на 27 число, ми переходимо на зимовий час. Звісно перспектива поспати зайву годину є дуже спокусливою, та фахівці запевняють, що це неабиякий стрес для організму. Тому ми вирішили розпитати тернополян про те, як вони ставляться до переведення годинника.

Андрій, 32 роки, охоронець:

Я ніколи над цим не задумувався, але краще б його не переводили. Не бачу в цьому нічого корисного. В людини збивається ритм, і завжди хочеться спати. Можливо навіть в когось зі старших людей загострюються хронічні захворювання

Надія, 60 років, пенсіонер:

В принципі нічого страшного у цьому немає. Але тим людям, що вже виробили свій режим дня буде трохи складно адаптуватись,. Взагалі не розумію  для чого потрібна ця економія електроенергії, раніше ми якось без переведення годинників обходились.

Ірина, 21 рік, диспетчер:

Я дуже не люблю такі переходи, нехай все залишається так як є. Досить того що зараз осінь, і в людей здоров’я підірване, а тепер ще й до нового режиму адаптуватись доведеться.

Володимир, 18 років, студент:

Не сказав би що від цього хтось страждає, всі вже звикли. Ми переводимо його щороку, і хоч це створює певні незручності, та тим не менш мене все влаштовує.

Люба, 50 років, медичний реєстратор:

Мені подобається те, що буде змога довше поспати і не так темно повертатимусь з роботи. Але бували такі випадки коли я просто забувала переставити час, і потрапляла у незручні ситуації в зв’язку з цим.

Христина, 21 рік, стоматолог-інтерн:

Коли це роблять напередодні зими, я лише за, ми ж можемо довше поспати і о п’ятій години не буде так темно, як зараз о дев’ятій. А от навесні краще б такого не робили, тому що тоді важче адаптуватись, оскільки потрібно звикати рано вставати і рано лягати, тому до такого треба готуватись напередодні.

Павло, 38 років, працює в оцінці майна:

До переходу на зимовий ставлюсь добре а от на літній ні. Режим дня збивається і там і там, але літом пережити це важче, принаймні особисто мені.

Людмила, 32 роки, у декреті:

Напевно це не дуже добре. Потрібно звикати до іншого графіку, а мені як молодій мамі потрібно ще й дитину до нього привчати. Тому я такого не схвалюю.

Олена, 26 років, працює в оцінці майна:

Ставлюсь до цього нормально, до літнього трохи важче звикнути, але зимовий час дозволить повертатись з роботи не у повній темряві. Можливо в когось змінюється тиск чи турбує безсоння, але особисто я дискомфорту не відчуваю.

Зіновія, 58 років, пенсіонер:

Негативно, мені важко пристосуватись до змін у часі, постійно хочеться спати, загострюються хвороби, піднімається тиск, одним словом я проти, але хто ж зважає на нашу думку.

Зміни часу завжди позначаються на  нашому здоров’ї. Вважається, що пристосування до переходу на зимовий час відбувається впродовж 1-2 тижнів. Для запобігання  депресій та загострення хвороб потрібно заздалегідь налаштовувати себе , принаймні у вихідні намагатись лягти спати пізніше звичайного і відповідно пізніше прокинутися.

Віка Загнетова

«Файне місто Тернопіль» – пісня не про Тернопіль, а про місцевого рогуля

Середа, 30 жовтня 2013, 07:09

В одному зі своїх останніх інтерв’ю керівник гурту «Брати Гадюкіни» Сергій Кузьмінський на запитання «А знаєш, що пісня «Файне місто Тернопіль» стала неофіційним гімном міста?» щиро відповів: «Якби знав, що так станеться, написав би пристойніші слова. Паскудна пісня, мушу сказати...». Останнім часом популярність висмикнутої з пісні фрази «Файне місто Тернопіль» набрала масовості. Звучить звідусіль: з уст державних мужів, з телебачення та радіо, з реклам та афіш, маємо рок-фестиваль з такою назвою, ресторан, конкурс шкільних та літературних творів, малюнків... І чи не все за «сприяння місцевої влади», пише «Високий замок». Ось оригінальні слова з нашумілої пісні Сергія Кузьмінського:

Я мав сімнадцять років, я вчитися не хтів.

Я втік від мами з татом, я болт на все забив.

В Тернополі торчав, катав у ширку димедрол.

Я ненавидів поп, я слухав тіко рок-н-рол.

Камон, Вася, старайся не трусити попіл.

Добий, бродяга, п’ятку і поїдем

В файне місто Тернопіль.

Я там зустрів чувіху, їй шістнадцяти не було.

Зовсім малолєтка, але в ліжку як акула.

Я з нею все забув, забув про ширку й димедрол,

Але вона любила диско, а не рок-н-рол.

Камон, Вася, старайся не трусити попіл.

Добий, бродяга, п’ятку і поїдем

В файне місто Тернопіль.

Вона крутила Боні Ем – і я від того звар’ював,

Нагнав її із хати, ше й під сраку надавав.

І хоч я понімав, шо то в свої ворота гол,

Але баби на час – форева онлі рок-н-рол...
 

90 відсотків тих, хто вживає оце «файне місто», не в курсі, що то за пісня і про що в ній ідеться. Коли ж дізнаються, що фраза походить із такої пісні, з таким змістом – розгублюються! Одначе для певної категорії тернополян і, що найбільше вражає, для можновладців, ця пісня є неофіційним гімном міста. А що про це думає автор пісні «Наш Тернопіль» поет Сергій Сірий?

– Навіть світова історія знала чимало подібного, коли висмикувалися з тексту певні слова і йшли в народ, проте більшість людей ніколи не цікавилася долею і правдою оригіналу. Маємо і з «Файним містом» аналогію...

– Тернопіль у пісні – лише фон. «Файний» – ось і вся характеристика міста. Пісня не про нього! Як вважають дослідники творчості «Братів Гадюкіних», Сергій Кузьмінський через своєрідну естетику рафінованого стьобу вивів на сцену образ такого собі «рогуля», антигероя – хлопця, вихованого в умовах радянської дійсності та суцільної русифікації, який опинився на узбіччі життя. Цей стьоб тоді сприймався як певний протест... Вийшла пісня-іронія чи пісня-висміювання…

Нині вона отримала друге дихання. Для частини людей, які живуть у Тернополі, одного цього слова «файне» доста, щоб зробити висновок: пісня про красу міста! Якби провести опитування серед тернополян, то більшість не згадала б і двох рядків із заспівів цього твору, окрім його назви чи приспіву.

Я люблю Тернопіль. Він казковий! Чого тільки варта його перлина – став! Тернопіль надихає поетів, які присвячують йому твори – освідчення у любові. Щодо пісні «Гадюкіних», то мені у ній подобається музика. Потужна. Драйвова!

– Як пояснити школяреві молодших класів, який пише твір на тему «Файне місто Тернопіль» і запитує у вчительки значення слів: «я болт на все забив», «зняв чувіху», «зовсім малолєтка, але в ліжку як акула», «але баби на час»?

– Пісні, особливо якщо вони мегапопулярні, певною мірою формують світогляд у підростаючого покоління, його моральність. Це дорослому (і то не кожному) можна пояснити, що «Брати Гадюкіни» у пісні «Файне місто Тернопіль» відобразили настрої і стан частини тодішнього маргіналізованого молодіжного середовища… Коли тепер лунає ця пісня, до неї не додаси одразу ж коментар авторитетного мистецтвознавця чи музичного критика. Тому існує загроза, що діти можуть сприймати текст розкрученого «Файного Тернополя» буквально: як норму життя. Пісня явно не для популяризації у школі…

– А якщо міська влада зробить неофіційний «гімн» офіційним? Тоді ми станемо офіційно рогульським містом!

– Відповім словами користувача Інтернету, який на публікацію «Гімн Тернополя від гурту ТНМК – «Файне місто Тернопіль», що була розміщена на одному з тернопільських сайтів, відгукнувся так: «Пісня як пісня, але назвати її гімном Тернополя – то клініка».

– Шкода, що твоє «Тернопіль – казка, в якій ми живем» чомусь теперішніми чиновниками від культури відштовхується.

– Стосовно чиновників – не знаю... Тішуся, коли чую свою пісню з вікон тернопільських квартир, з мобільних телефонів перехожих, по радіо і телебаченню… А взагалі, гарних пісень про Тернопіль є чимало. Хай їх стає ще більше! Тернопіль вартий пісень і поем!
 

До речі...

Нещодавно державний чиновник Тернопільської міської ради від культури сказав: «Пісню «Файне місто Тернопіль» Кузьмінський написав у центрі міста, за пам’ятником Іванові Франкові. У цьому будинку на другому поверсі існує квартира, історичне місце, і ми хотіли б відродити таку мальовану стелу того місця, де могла б збиратися молодь та знала б, що це не просто фішка, бренд чи одна із розкручених пісень «Братів Гадюкіних», а місце, де воно писалося. Для нашого міста це був би найгарніший подарунок...».

Ось що думає про це професор медицини Юрій Вікалюк, який багато разів гостив лідера «Гадюкіних» у себе: «Про пісню найкраще сказав сам Сергій, додати до цього нічого... Просто погодитись з думкою автора, шануючи його пам’ять... Щодо меморіальної дошки. У зв’язку з легендарністю гурту «Брати Гадюкіни» і постаті Сергія Кузьмінського, що започаткували цілу епоху в музиці в період відродження України, думку про встановлення меморіальної дошки в центрі міста, а не за пам’ятником Івану Франкові, я цілком підтримую...».

P.S. Рагуль (рог, рогуль) – «сільський житель» в українському молодіжному та кримінальному сленгу – одне зі зневажливих прізвиськ українців, яке вживали в Галичині деякі росіяни з 1960–х років. У ширшому розумінні – малокультурна людина. Рогулізм – прояв самовпевненої малокультурності.

На Тернопільщині водій «Мерседеса» кілометр тягнув чоловіка, а потім ще й переїхав задніми колесами

Середа, 30 жовтня 2013, 07:08

Мученицька смерть чекала 37-річного Андрія Юрченка. Жахливими були його останні хвилини життя. Побитого до напівсмерті, понад кілометр його протягнув мікроавтобус «Мерседес», а потім водій скинув бездиханне закривавлене тіло ще й переїхав задніми колесами.

Наступного дня у морзі, побачивши спотворене обличчя зятя, теща потерпілого заплакала: «Сину, якби «швидка» приїхала одразу, ти був би живий». «Не був би», - похмуро обірвав її патологоанатом. – Він і ті пару кроків до зупинки дійшов, скоріше за все, вже у шоковому стані», - припустив спеціаліст. У потерпілого були практично переламані всі кістки та відбито  внутрішні органи. Під час розтину у трахеї знайшли вибитий зуб. Моторошно навіть уявити, як троє пияків знущалися зі своєї жертви! І чому ніхто – ні персонал АЗС, ні водії транзитних авто, зрештою, ні трійця «бойових» подруг не зупинили кривавої бійні? Боялись?

Лицарі у Бучачі не в честі?

І ось уже третій рік тривають судові баталії – то у Бучацькому районному суді, то у Тернопільському апеляційному. Днями резонансну кримінальну справу знову відправили на новий судовий розгляд у Бучач.

«Я вже так втомилася! Тіло мого чоловіка поховано, а от дух усе не може знайти спокою», - зізналася дружина потерпілого пані Олена (на прохання жінки та зважаючи, що всі крапки у справі не поставлено, імена діючих осіб з етичних міркувань змінено).

Трагедія сталася приблизно о п’ятій ранку 13 червня 2011 р. на автозаправній станції при в’їзді у Бучач. Містечко спало, втомлене після святкувань Зелених свят. Люди відпочивали, тим більше, що той понеділок офіційно був вихідним, пише «Номер один».

Напередодні у суботу Андрій Юрченко допізна з напарником копали людям криницю, та роботу так і не встигли завершити. Тож домовились, що у вівторок ще на світанку почнуть працювати. Чоловік зателефонував дружині, пояснив, що змушений лишитись, заночує у матері. Жінка зітхнула, але погодилася, адже розуміла: добиратися йому з одного кінця області в другий не легко, нехай трохи відпочине, відіспиться. На прощання чоловік попросив дати мобільний маленькому сину, але той десь грався з дітками, на тому і завершили розмову. Так і минула неділя. Проте під вечір зателефонував друг, запросив десь посидіти, випити разом пива. Домовились зустрітися у літньому павільйоні біля автозаправки, розташованої неподалік хати матері Андрія.

Друзі просиділи за пивом декілька годин. Ніби й не старі, але радо згадували, як парубкували. Невдовзі до них за столик попросились дві знайомі дівчинки. Юрченко ще посидів, а потім зібрався додому: мовляв, не зручно пити пиво поруч зі школярками. Дівчата трохи образились, але пішов і товариш.

Як тепер з’ясувалося, панянки продовжували спілкуватися, певно, збиралися зустріти світанок. Так би воно і сталося, аж раптом на заправку під’їхав на мікроавтобусі «Мерседес-Бенц» такий собі Олександр Ф. з двома «колегами» та трьома дівчатами. Компанія сіла за сусідній столик і також почали пригощатися пивом.

Бучач – містечко невелике, було б дивно не зустріти когось знайомого. Тож один із хлопців привітався з колежанками. Але це не сподобалось його подрузі.

«Ти чого чіпляєшся до мого хлопця?» – п’яненьким голоском звернулася до дівчат.

У народі про подібні ситуації кажуть: яке їхало, таке здибало. Отже, гостра на язик неповнолітня їй у тон відповіла. Слово за слово, не встигли захмелілі кавалери й очима зморгнути, як дівки вчепились одна одній у коси.

Парубки спочатку нареготалися, а потім замість того, щоб забрати супутниць додому, кинулись їм на допомогу. Одну з юнок просто перекинули через триметровий паркан, іншій розбили ніс. Сховавшись від озвірілої компанії, дівчина зателефонувала з мобільного до Андрія. Розмазуючи сльози та кров по обличчі, бідака попросила забрати їх із бару. Спросоння чоловік спочатку не зразу зрозумів, що сталося, але потім пообіцяв, що зараз підійде.

Били-вбивали, немов розважались

Варто зазначити, що Юрченко був не місцевим, відтак помітно вирізнявся серед городян. Начитаний і спокійний, ще зі школи займався п’ятиборством. До того ж був під два метри ростом, відтак здався старшокласницям ледь не народним месником.

Коли він підійшов до бару, п’яні дівки «розбирались» із однією, а їхні супутники били другу. Щоправда, Сашку, водієві іномарки, наскучили такі забави, тож він дрімав у кабіні машини.

Андрій без зусиль розігнав шантрапу. Та поки заспокоював школярок, галабурдники встигли розбудити Олександра і раптом утрьох накинулись на чоловіка. Діяли підло та підступно: один схопив ззаду за руки, а двоє інших почали бити ногами. Потерпілий на мить розгубився і за секунду вже лежав на дорозі, збитий підніжкою з ніг. Тоді вже втрьох били ногами, аж поки у жертви не пішла піна з рота. Нападники злякалися. Один із них, син високого міліцейського чиновника, раптом згадав, що вдома його чекає молода дружина та двоє маленьких дітей, і поїхав зі знайомим. Втік з місця побиття і другий. Лише водій «Мерседеса» ще підскакував до побитого.

Андрій, похитуючись, важко піднявся з землі, зробив пару кроків до невисокого на зріст чорнявого Сашка. Хоч той і був військовим, але хоробрістю не відрізнявся, тож відбіг подалі. Тоді Юрченко підійшов до його автівки, витягнув ключі та закинув якнайдалі і побрів через дорогу на зупинку автобуса.

Тим часом Сашко з іншого боку заліз у кабіну, трохи помудрував, але таки завів мотор. Переможно хмикнувши, він розвернувся і, проїжджаючи повз Андрія на зупинці, показав йому рукою непристойний знак. Побитий і принижений спортсмен не витримав і з останніх сил підбіг та вчепився за дзеркало заднього виду зі сторони водія. Однак у машини не було підніжки, тож йому не було на що обпертись. Але й відпустити дзеркало також не міг, бо п’яний хуліган щосили тиснув на газ. Андрій не втримався, його ноги зісковзнули просто під задні колеса.

«Чоловік був сам винен»

Декілька годин потому власник крамниці віддасть жінці відео, на якому чітко видно, як Олександр понад кілометр тягне ще живого Юрченка, а потім привідчиняє дверці та скидає просто під задні колеса. Відтак права нога жертви немов потрапила у шнеки. Шансів вижити у нього не було. Як цього і хотів водій. Адже, навіть не пригальмувавши, вбивця намагався втекти з місця події, але свідком кривавої аварії  став таксист. Він наздогнав іномарку та перегородив їй дорогу, водночас по рації викликав автоінспекцію.

Спочатку міліція відкрила кримінальну справу за фактом ДТП.

«Пригадую, під ранок мені зателефонувала свекруха та сказала, що Андрій помер. Коли ми з братом приїхали на автозаправку, міліціонер суворо зазначив, що мій чоловік п’яним переходив дорогу і потрапив під задні колеса «Мерседеса», - пригадує події того жахливого ранку дружина замордованого. – Але працівники автозаправки, які стали свідками кривавої розправи, почали кричати, що це неправда, що спочатку Андрія побили. Однак слідчий Бучацького райвідділу міліції Олег Світлик не захотів нікого слухати, а розвернувся і поїхав з місця події».

Не розгубившись, жінка з братом почали опитувати очевидців і записувати їхні слова на мобільний телефон. Оглянули вони і місце бійки, знайшли закривавлену запальничку потерпілого і навіть ключі від іномарки Олександра. Власник крамниці приніс диск із відео останніх хвилин нещасного. Виявили і калюжі крові на доріжці. Щоб ніхто не знищив слідів, накрили їх плівкою і зателефонували до Бучацького райвідділу. Марно прочекавши декілька годин, подзвонили у Тернопіль, в обласне управління міліції. Там запевнили, що слідчий вже їде. Та лише через 5 годин правоохоронці нарешті знову з’явилися на заправці і таки почали фіксувати сліди злочину, записувати покази свідків.

Пекельні кола судів

Далі – гірше. Півтора місяці довелося пані Олені писати скарги і заяви в обласне управління міліції та прокурору області, поки правоохоронні органи «почули», що  Андрія перед загибеллю по-звірячому побили. За цей час змінилося троє слідчих.

29 засідань було призначено суддею Бучацького району, та відбулось лише дев’ять. Бачте, то хтось із трійці обвинувачених не міг прийти, то їхні адвокати чи захисники були зайняті. І ось нарешті вирок: лише Олександр отримав 4 роки позбавлення волі, двоє інших – умовно.

Ні каяття, ні співчуття

З того жахливого дня пішов уже третій рік. Пані Олена й досі не може дивитися на фотографії чоловіка. А по кімнаті бігає маленька копія Андрія, їхній синочок.

«Коли чоловіка не стало, я сказала малому, що Бог тата забрав на небо, бо йому також потрібно допомагати машини ремонтувати, - невесело каже жінка. Він швидко подорослішав і вже знає, яка у мене зарплата. Син порахував, скільки ми платимо за комунальні послуги, за його гурток. На прожиття лишається тисяча. Він її поділив на 30 днів і сказав: «Мамо, нам з тобою лишається 30 грн. на день».

Тим не менше, ця тендітна, але надзвичайно сильна духом жінка навіть не стала вимагати від хуліганів грошової компенсації. А вони за цей час навіть не набралися сміливості вибачитись перед матір’ю і вдовою, яким просто так перекреслили життя.

Українцям щороку накручують «стрілку»: то за яким часом нам жити?

Середа, 30 жовтня 2013, 06:57

Україна знову живе в зимовому часі. В ніч з суботи на неділю українці перевели стрілки своїх годинників на одну годину назад. Чи будемо й надалі переходити на зимовий час або ж теперішній перехід стане останнім – точної відповіді на це питання на сьогодні немає. Справа в тому, що Кабінет Міністрів раніше виступив з пропозицією скасувати перехід на літній час. Однак українські депутати поки не прийняли відповідний закон, а громадяни України ставляться до такої пропозиції уряду по-різному. Ми вирішили з’ясувати, чи мають дискусії про те, за яким часом жити Україні, політичний підтекст, чи є від цього економія і взагалі – кому від цього стане краще.

Економія від переводу стрілок – вже не аргумент
Не переводити стрілки українські політики закликають вже кілька років. Ось тільки на якому часі – літньому або зимовому – зупинитися, все ніяк не можуть вирішити. За перехід на літній час нардепи в 2011 році проголосували, але потім скасували рішення. Пізніше Кабмін запропонував закріпити зимовий час, але з 1 лютого 2013 року. У зв’язку з проведенням Євро-2012 чиновники пропонували востаннє у 2012 році перейти на літній час для зручності іноземців. Після чого восени країна мала перевести стрілки годинника на годину назад, і жити із цим часом, – уточнили в уряді.

Нагадаємо, що основних аргументів необхідності переходу на «літній» час завжди було два:

– економічна вигода (так вважають, зокрема, у США);

– так звана «якість життя», мається на увазі турбота про населення (про це люблять поговорити в Європі).

Американці непохитно вірять в енергозберігаюче значення переведення стрілок годинника, незважаючи на дослідження своїх же вчених, які довели, що економія електроенергії в масштабах країни становить менше 1 відсотка. Європейські вчені стосовно «економії» налаштовані не настільки оптимістично, але все таки стверджують, що завдяки переведенню стрілок поліпшується якість життя, тому що влітку пізніше темніє.

Але згідно з даними, опублікованими виданням «Der Spiegel», перехід на «літній» час у Європі не зменшує, а збільшує споживання електроенергії на 1-4 відсотки! Цей факт пояснюється зростаючою потребою в опаленні в ранковий прохолодний час і збільшенням потреби в кондиціонерах літніми вечорами.

Годинники втягнули у політичну гру
«Істерія» з переводом стрілок пов’язана з бажанням бути схожими на росіян, – переконаний Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента». «Дискусія починалася з того, що частина депутатів Партії регіонів, яка висувала ініціативу закріплення одного часу, просто копіювала російський досвід (Росія в жовтні 2011 року вже не переводила годинники). Така психологія наших проросійських сил: Україні все потрібно робити так, як роблять у Росії», – вважає політолог.

Також вбачає у переведенні стрілок політичну гру і екс-міністр економіки, президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий. «Починається гра «у дурачка»: підкидають тему, а потім навколо неї розгортають дискусії та суперечки. Наприклад, говорять, що якщо ми будемо в одному часовому поясі з Росією – це одне, якщо з Європою – це інше. Нікого в Україні при цьому не цікавить, як це пов’язано з біоритмами, рухом транспорту та іншими обставинами, які ускладнюються в контексті виміру часу», – вважає експерт.

Із впливом переведення стрілок на здоров’я лікарі не визначилися
Найголовніша проблема в переходах на літній і зимовий час – це здоров’я людей. І з цього питання у фахівців також немає однозначної позиції – одні захищають літній час, інші навпаки, жорстко критикують перехід на нього.

Якщо вірити медичній статистиці, то після переходів на літній, втім, як і на зимовий час, лікарі констатують, що до них за допомогою звертається більша кількість пацієнтів, ніж в інші періоди.

Як правило, українці звертаються за медичною допомогою у зв’язку з проблемами з тиском і серцем. Деякі фахівці не пов’язують проблеми зі здоров’ям з переходом на літній час або ж на зимовий. Окремі представники медицини говорять про те, що причинами проблем зі здоров’ям є процеси в організмі, які відбуваються у людини при зміні пір року.

Який час залишити – дискусія триває
В умовах, коли Закарпаття ближче до середньоєвропейського часу, а Луганськ хоче жити за російським часом, щоб уникнути розколу, необхідно зберегти існуючу ситуацію, яка досі влаштовувала і тих, і інших, пише «Наша Батьківщина». Потрібен здоровий консерватизм. Ми звикли жити за зимовим та літнім часом, до цього пристосувалася і країна, і люди. І навколо цієї теми ніколи не було дискусій, зазначають політологи.

Головний критерій у цій ситуації – зручність для людей. Будь-які інші міркування – вторинні. Але, як бачимо, поки що далі розмов чиновники і політики не заходять. А враховуючи те, що в жовтні відбудуться парламентські вибори, тим більше незрозуміло, куди повернуться стрілки на політичних «годинниках» після них.

Дайош тернопільський час!

Легко міркувати про зимовий і літній та інший час, сидячи в Києві. Столиця розташована точно посередині другого часового поясу, і час тут відрізняється від лондонського рівно на дві години, хвилина в хвилину, і рівно на одну годину від середньоєвропейського часу. Але Україна – велика країна. Який час не встанови в Києві – літній, зимовий, московський, хоч пекінський – одночасно донецьким і ужгородським жителям не догодити. Відстань між ними 1300 км, і коли в Донецьку вже розвиднілось, в Ужгороді ще темрява очі коле.

Свого часу тодішній міністр надзвичайних ситуацій Віктор Балога запропонував час у Донецьку перевести на півгодини вперед, в Ужгороді – на півгодини назад. Але як тоді бути в Полтаві чи Тернополі? Перша на півдорозі від Києва до Донецька, другий на півдорозі до Ужгорода. Ось якби полтавчан будили вранці на 15 хвилин раніше, а тернополянам дали б поспати ще чверть годинки, тоді це була б справжня турбота про народ, а не тільки про донецьких і ужгородських. З чого раптом їм такі переваги? Тому що сам Балога з Ужгорода, а президент із Донецька? Так недовго і країну розколоти, причому не на Схід і Захід, а вщент. Якщо вже вводити справедливий час, він має бути справедливим для всіх. У Сумах – сумський, у Тернополі – тернопільський, у Кривому Розі – криворізький. І не треба боятися, що в країні настане хаос. Він уже давно настав!

Це цікаво

* Із більш ніж 200 країн у світі тільки в 82-х практикують переведення стрілок годинника.

* Першими у світі за допомогою «літнього» часу в 1908 році подовжили світловий день англійці. Прагматичні британці в такий спосіб хотіли заощадити на свічках: тамтешні економісти підрахували, що часове зрушення «подарує» середньостатистичній родині додаткові чотири свічки за місяць.

* Уперше процедуру переходу на «літній» час українці випробували на собі у складі СРСР 1 квітня 1981 року.

* У Росії є місце, де стрілки годинника не переводилися ніколи. Це – Центр керування космічними польотами в підмосковному Корольові.

* Незважаючи на те, що в Китаї п’ять часових поясів, час по всій країні один – пекінський.

* Відмовитися від переведення годинникових стрілок можна й у межах однієї держави. У США, наприклад, від нього відмовилися штат Арізона, Гаваї і навіть окремі райони Індіани.

* Перед переходом на «літній» час 18 березня 2002 року 5 тисяч громадян Ірландії надіслали петицію уряду з вимогою переведення стрілок годинника не на 1 годину, а на цілих 9! Причиною дивної вимоги став чемпіонат світу з футболу, що відбувався у Японії й Кореї.

* За всю історію Японії, яка славиться найбільшою тривалістю життя, стрілки годинника в цій країні не переводили жодного разу.

Підготував Адам Стрижнюк

Масштабні проекти у Тернополі: гроші, здоров’я і антистрес

Вівторок, 29 жовтня 2013, 08:48

З 7 листопада тренінгова компанія «O.Vitta» започатковує в Тернополі масштабний навчальний проект. Його мета допомогти людям розпочати свій бізнес, організувати робочий колектив, скинути зайву вагу і влаштувати своє особисте життя. Подавати заявки може кожен охочий за адресою http://www.ovitta.com

 

Варто врахувати тільки те, що проект розрахований лише на дорослих. Згодом організатори проведуть кастинг і з тих людей, які його пройдуть, сформують декілька навчальних груп.

«Треба вчитися»

Кожна з груп буде три місяці займатися в одній із тренінгових категорій: «Школа здорового харчування», «Бізнес-школа», «Корпоративна освіта» та «Антистрес». Під час занять дорослі учні тренінгів будуть проходити теоретичні та практичні заняття, будуть спілкуватися з тренером та між собою, розповідати про досягненні результати, робити висновки та ламати стереотипи.

-          Тим людям, які справді хочуть змінити своє життя і прийдуть до нас на заняття, я обіцяю, що вони побачать реальний результат, - каже тренер компанії «O.Vitta» Микола Сапсан. – Адже чимало з нас розчаровані певними обставинами, напружені, знервовані, виснажені і хочуть щось змінити у своєму житті. В когось немає достойної, стабільної роботи і йому потрібні гроші, хтось прагне гарно виглядати, бути струнким та красивим, але не може навчитися правильно харчуватись, хтось не може побудувати своє особисте життя і знаходиться на грані стресу. А вихід із цього становища дуже простий. Треба вчитися. Вчитися керувати своїм життям, своїми думками, вчинками, словами.

«Знання переростають у звички»

За словами Миколи Сапсана, як показує практика, якщо людина добре засвоює певні знання і застосовує їх на практиці, то через деякий час вони переростають у звички. А вже ці звички стають нашим новим життям.

Наприклад, ніхто не народжується водієм. Щоб навчитися керувати машиною потрібно закінчити автошколу. Через деякий час набуті в автошколі знання переростають у звичку. І людина може керувати машиною навіть не задумуючись над деяким нюансами. Вона просто це вміє і все. А значить, щоб стати струнким треба навчитися правильно харчуватися. Через три місяці ці нові знання переростуть у звички і ви продовжуватимете харчуватися за уже виробленою схемою і більш ніколи не набиратимете ваги. Так же ці знання допоможуть і тим, то прагне знайти достойну роботу, організувати наявний робочий колектив або відкрити свій бізнес. Адже мільйонерами не народжуються. Ними стають після багатьох років виснажливої роботи і десятків провалів. Після цього відбувається набуття певних знань. А вони переростають у звичку бути мільйонером. Ви ці знання зможете здобути лише за три місяці. Після цього ви почнете дивитися на світ очима майбутнього мільйонера. Цим ви підвищите цінність своєї праці в очах роботодавця або зможете відкрити свій власний бізнес.

Для більш детальнішої інформації про кастинги та тренінги звертайтесь за телефоном (067) 351-82-18. Або заходьте на сайт компанії www.ovitta.com.

 

Перелік проектів:

Проект «Антистрес»

Допоможе вам вирішити проблеми вічно поганого настрою, нервових зривів, конфліктів з близькими і рідними. Такий семінар дозволить Вам збагнути причини роздратування і депресії, дослідити роботу людської психіки та навчитись постійно отримувати натхнення і задоволення від життя.

 

Проект «Школа здорового харчування»

З його допомогою ви отримаєте чудову фігуру і вміння правильно харчуватись. Дієти та голодування – це не вихід. Це короткотермінові дії, які не рятують людину від подальшого набирання зайвої ваги. Досвідчені тренери Галина Жеграй та Надія Охват завдяки авторській програмі корекції ваги та фігури допоможуть усім учасникам школи привести себе в належну форму і навчитися її підтримувати, змінити відношення до себе і свого життя.

 

Проект «Бізнес-школа»

Пройшовши цей проект ви збагатитеся необхідними навиками і компетенцією для того, 1щоб потенційно забезпечити себе достойним доходом. Найчастіше, ми ототожнюємо поняття «робота» з поняттям «дохід». Сьогодні, у часи інформаційної епохи, ці категорії зовсім різні. Основне – зрозуміти, чого ви хочете, коли, навіщо і як. Усі випускники школи рекомендуються роботодавцям.

 

Проект  «Корпоративна освіта»

Цей проект спрямований для підвищення ефективності і прискорення Вашої підприємницької діяльності. Допомагає компаніям та їх керівникам підвищувати ефективність бізнесу та ефективно керувати найціннішим з ресурсів – людьми. Для бізнес-команди дуже важливі регулярні тренування, щоб досягати більшого і стати ефективнішою. Ми даємо механізми, які допоможуть їм значно підвищити свою продуктивність, сформувати правильні цілі, модель поведінки та командний дух.

 

Соцопитування:Безпритульні тварини:рятувати чи вбивати?

Вівторок, 22 жовтня 2013, 10:41

Ми проходимо повз них щодня. Хтось спиняється голубить і підгодовує, хтось не помічає, а хтось кривдить. Безпритульні собаки – це проблема, що стосується всіх і її актуальність неможна заперечувати. Тож поки влада вирішує що робити, люди висловлюють свою думку.

Володимир, 60 років, підприємець:

Це проблема, особливо для самих тварин. А особисто мені здається, що вони не несуть небезпеки, багато з них стерилізовані, а отже менш агресивні. Вони не кусаються і не нападають. Та й сьогодні ситуація вже стабілізується і немає особливого ажіотажу довкола даної теми. Я тварин люблю, і сам маю собаку, тому щодо їх знищення категорично проти.

Галина, 33 роки, працівниця залізниці:

Вбивати звісно їх не варто, але треба тримати подалі від громадських місць. Ми ж не можемо бути впевнені у тому, що вони не нападуть. Я боюсь за себе та за свою дитину, адже чула багато випадків коли собаки кусають людей, а деколи кидаються навіть зграями. Потрібно щоб влада цим зайнялась. Але їх напевно це не дуже хвилює.

Оксана, 19 років, студентка:

В нас, так само як і в інших країнах, вони є на кожному кроці. Я дуже жалію таких тварин, адже це самі люди викидають їх на вулицю. Тобто можна сказати самі собі створюють проблеми. І хоч я чула досить багато випадків коли собаки кидаються на людей, та це не привід їх труїти як робили на початку літа. Тварини тоді помирали в страшних муках на очах у дітей

Ольга, 64 роки, дезінфектор:

Така проблема є, і дуже серйозна. Я з цим добре знайома, адже часто стикаюсь у ході своєї роботи. Відвідую багато об’єктів і собак там дуже багато. Особливо проблемним є Новий Світ, там їх купа. Потрібно звісно будувати якісь притулки, я відвідую багато служб з цього приводу але мене там просто не чують.

Оксана, 25 років, безробітна:

Я думаю, що їх треба знищувати, оскільки вони є загрозою для міста. Купа випадків коли вони нападають без причини, і це страшно. Іншого виходу, наразі, я просто не бачу.

Борис, 53 роки, електрик:

Та вони ж нікому нічого поганого не роблять, їх підгодовують. Та й напевне в кожному дворі знайдеться собаку чи кіт, який не має господарів, але всі його люблять і вважають своїм. Тому це не першочергова проблема на сьогоднішній день.

Тетяна, 38 років, вчителька:

Якщо чесно я не дуже добре ставлюсь до тварин які не мають господаря, адже за них ніхто не несе відповідальність, а це страшно щоразу проходити повз зграї псів і молитись щоб тебе не вкусили. Звичайно їх шкода і треба виділяти гроші на притулки, як це роблять в усіх цивілізованих країнах, але в нас така держава, що гроші витрачають на усе, окрім того що справді потрібне. А в нас між іншим не те що тваринам, людям жити ніде.

Юля, 18 років, студентка:

Останнім часом таких тварин все менше, мені з одного боку дуже шкода їх, але з іншого – є багато агресивних собак. Мене цього року навіть вкусила одна з них. Думаю влада має дбати про братів наших менших, але водночас і думати про безпеку громадян

Марія, 20 років, студентка:

Питання є досить актуальним сьогодні не лише у нашому місті, але й по всій Україні. Я дуже люблю тварин, і навіть часто підгодовую їх. На мою думку їх ні в якому разі не потрібно вбивати чи отруювати, просто треба серйозно зайнятись цією справою, адже вони самі не можуть себе захистити.

Оксана, 34 роки продавець:

Я маю двох дітей і мені страшно через те, що собаки так просто блукають містом. Загроза є, тому хотілося б щоб будували притулки для безхатніх тварин, однак це вже щось таке із області фантастики. Але й присипляти, якось не гуманно та в крайньому випадку це буде хоч якимось виходом.

Питання як рятуватись від безпритульних тварин поділило наше місто на два табори, кожен з яких має вагомі аргументи. Бродячі собаки і коти, хоч і не прикрашають наше місто, та вини їхньої у цьому немає. І поки грошей на нові притулки не виділили, нам залишається лише бути гуманними та пам’ятати слова А.Екзюпері які знаємо з дитинства «Ти назавжди береш відповідальність за тих, кого приручив».

Віка Загнетова

Безпритульні собаки: вбивати чи рятувати?

Вівторок, 22 жовтня 2013, 07:23

Те, що собака друг людини, доведено давно. Собака вірно служить нам, виконуючи різноманітні функції: стереже худобу на пасовищах, охороняє обійстя, квартири, бере участь у воєнних операціях, допомагає під час санітарних і пошукових заходів, приходить на допомогу людям у воді, служить поводирем для незрячих, тішить своєю присутністю дітей і рятує від самотності одиноких людей. Тому й любимо ми собак. Щоправда, домашніх.

А яку любов ми даруємо безпритульним псам, яких щодня бачимо поодинці і зграями у дворах багатоповерхівок, новобудов, місцях роздрібної торгівлі та навіть біля головних воріт Тернополя – залізничного вокзалу? Чи так само з любов’ю піклуємося про них?

Показник собачої кусючості – найвищий у Європі

Наша подальша розмова про собак, котрі живуть на вулиці, тобто про бездомних і бродячих. За визначенням, бездомні – це ті, які з волі випадку опинилися на вулиці або їх викинули з дому господарі. Бродячі ж народилися на вулиці й ніколи не знали господаря.

За часів СРСР проблему безпритульних чотириногих намагалися вирішувати комунальні служби. За одного впійманого ловець отримував 1 карбованець 20 копійок. Тварин умертвляли в герметичному кузові автомобіля за допомогою газу або ін’єкції дитиліну (препарат для внутрішньовенного і внутрішньом’язового введення. Викликає блокаду нервово-м’язової передачі. – А.С.), унаслідок чого пес задихався. Трупи спалювали на спеціальних підприємствах. До винищення братів наших менших залучали мисливців. Напередодні Олімпійських ігор 1980 року, за даними захисників тварин, у Москві знищили майже всіх бродячих собак. На критику заходу, звісно, не реагували.

Україна як незалежна держава, задекларувавши свій намір інтегруватися до європейської та світової спільноти, має дотримуватися відповідних стандартів у всіх сферах життєдіяльності, у тому числі й у ставленні до безпритульних чотириногих. 2006 року Верховна Рада ухвалила закон, що забороняє жорстоке поводження з тваринами й передбачає гуманні способи регулювання їхньої кількості, такі само, як і в країнах Євросоюзу. Проте ухвалення закону, який цілком відповідає світовим стандартам, на жаль, не позбавило українські міста від безпритульних тварин. По суті, на сьогодні ситуація вийшла з-під контролю.

І це при тому, що бездомні собаки є однією із загроз розповсюдження сказу й інших захворювань, інфікування ними людей. Для попередження загрози зараження потрібно вакцинувати чотириногих не рідше одного разу на рік. Чи робиться це в нашій країні, запитання, напевно, риторичне. Особливо з огляду на те, що показник собачої кусючості в Україні – 224 потерпілих на 100 тис. осіб – найвищий у Європі. До того ж кількість бездомних псів стрімко зростає, і убезпечитися від нападу можна, тільки якщо розраховувати на власні сили.

У місцевих бюджетах, кажуть чиновники, просто немає грошей для запровадження практики гуманного зменшення кількості бродячих собак, тобто їхньої стерилізації. Це красномовно засвідчує приклад Києва: 2007 року столична влада, широко афішуючи свою любов до братів наших менших, пообіцяла виділити 76 мільйонів гривень на реалізацію Київської міської програми регулювання кількості бездомних тварин гуманними методами. Проблему планувалося розв’язати саме до проведення в столиці Євро-2012.

П’ять років поспіль тамтешня влада твердила, що бродячих псів нейтралізує стерилізація та хвалилася тим, що їхня кастрація триває повним ходом. Та минав час, а в столиці, як і раніше, так і не видно стерилізованих псів з червоними або синіми нашийниками. До того ж чотириногих бродяг і без підрахунку явно побільшало.

Згідно зі статистичними даними КП «Центр ідентифікації тварин», за 2008 рік стерилізацію пройшли тільки 965 тварин, у 2009 – 1638, у 2010 – 1652, у 2011 році на сьогодні простерилізовано 946 тварин. Але скільки їх загалом у Києві – 30 тис. чи не більше 3 тис., точної кількості назвати не може ніхто. На що витратили гроші, яких було достатньо для спорудження з нуля десятка притулків і оперування тисяч собак, можна лише здогадуватися. Тим часом ситуація в столиці погіршується день у день. А чи працює задекларована «собача» програма? Мабуть, вона – сама по собі, а місто і громадяни – аналогічно.

24 лютого минулого року Україна шокувала Європу під час прес-конференції у Варшаві. Міжнародний фонд захисту тварин «Viva!», Польське товариство із запобігання жорстокому поводженню з тваринами «TOZ» та Асоціація зоозахисних організацій України, котру представляли громадські організації Києва, Харкова, Борислава, Сум, Миколаєва й Одеси, мали можливість ознайомитись із матеріалами, наданими представниками українських зоозахисних організацій. Доповіді, відео- та фотоматеріали свідчать про жорстокість і насильство по відношенню до бездомних, домашніх і диких тварин в Україні.

Заслухавши всі доповіді, переглянувши всі відео- та фотодокументи, польські колеги заявили:

«Ми глибоко шоковані і приголомшені. Ми висловлюємо свій протест проти необґрунтованих і жорстоких убивств тварин в Україні. Це не примха і не розкіш, а вимога й обов’язкова умова для людини – гуманно ставитися до тварин. У ХХІ столітті ми маємо всі складові гуманного розв’язання проблеми: стерилізація, кастрація, чипірування, усиновлення, створення притулків для тварин. Все має бути зроблено за підтримки місцевих органів влади і держави. Гроші, які вони збирають для ескадронів смерті, можуть бути використані для такого розв’язання проблеми. Це злочин не лише проти тварин, а й проти людства. Ми не згодні, щоб чемпіонати були приводом для масових убивств собак».

На жаль, не всіх наших громадян та можновладців цікавить проблема гуманного ставлення до тварин, у тому числі до безпритульних. Проте є закон, що встановлює міру покарання за жорстоке ставлення до них. Кримінальний кодекс України, розділ ХІІ «Злочин проти громадського порядку та моральності» передбачає кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з тваринами (ст. 229), а також приховування чи перекручування відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238). Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 21.02.2006 №3347-IIV вимагає, щоб регулювання чисельності диких тварин і тварин, котрі не утримуються людиною, але перебувають в умовах, повністю або частково створюваних діяльністю людини, здійснювалося методами біостерилізації.

Інстинкт збереження і зміцнення популяції

Масове відловлювання та відстрілювання собак миттєво призводить до сплеску їх народжуваності. Що більше собак забрати з вулиці, то більше їх невдовзі з’явиться. З одного боку, тварини інстинктивно відчувають загрозу для існування виду й розмножуються з потрійною силою. З іншого – собаки, які залишилися, краще харчуються, тому в період «собачих весіль» ситі та здорові тварини дають краще потомство.

Якщо забрати з вулиці всіх собак і котів, їхнє місце обов’язково займуть якісь інші тварини. Наприклад, пацюки. Вчені з’ясували, що запах сечі котів і собак має пригнічувати гризунів. Під Петербургом стоїть пам’ятник… коту. Після Великої Вітчизняної війни, коли кількість пацюків зросла до катастрофічної, у місто буквально ешелонами завозили пухнастих мисливців. Минув певний час і вони успішно впоралися з поставленим завданням, врятувавши Північну Пальміру від нашестя гризунів. Водночас уже не раз було помічено: міста, які приймали міжнародні чемпіонати чи олімпіади, і через це в них масово знищували всіх безпритульних тварин, через 2-3 роки зазнавали страшної навали щурів.

Утім варто знати, що міські собаки й їхні заміські родичі, котрі облюбували смітники, мисливські угіддя тощо, належать до різних психологічних груп тварин. Перші орієнтовані на людей, вони інтуїтивно чудово розуміють людську поведінку, вміють випрошувати їжу та пристойно поводитися. Другі, здичавілі, орієнтовані виключно на свою зграю. До homo sapiens налаштовані агресивно. Тож здебільшого нападають на людей собаки на околицях міст, переважно взимку, коли зграї в пошуках корму підбираються ближче до населених пунктів і коли міські родичі не дають чужинцям проникати на зайняту ними територію. Висновок: безконтрольне виловлювання міських собак звільняє місце для агресивних, здичавілих тварин.

Стратегія загальноміської стерилізації повинна передбачати, що собаки з певної території мають бути спіймані, стерилізовані, потім утримуватися в певному місці декілька днів (це, за рекомендацією ветеринарів, необхідно для ефективного загоєння рани) та випущені на ту саму територію, де вони спокійно й мирно житимуть серед людей, приносячи певну користь.

Чи так все відбувається у нас?

Ми раніше уже згадували про тернополянина Леоніда, який полюбляє ранкові пробіжки. Але одного дня все пішло за іншим планом: раптово на самотнього бігуна накинулася зграя безпритульних собак. За словами співрозмовника, як тільки-но собаки почали гавкати, він зупинився, аби не провокувати тварин. Ті підбігли, шарпонули його раз-другий за штани і відійшли. Чоловік вирішив продовжити пробіжку, але виявилося, що собаки відійшли зовсім недалеко, тож побачивши біг Леоніда, кинулися вслід. Тернополянину нічого іншого не залишалося, як стрибати через дротяний пліт у приватному секторі міста. Стрибок хоча й був вдалим, зате з приземленням не пощастило: як результат – вивих руки і її вправляння під загальним наркозом.

До речі, за словами пана Леоніда, його поклали в палату, в якій уже було двоє постраждалих від собак: молодий хлопець, якого «чотирилапі друзі» підстерегли на території залізничного вокзалу, і 80-літній пенсіонер, який став жертвою тварин у районі вулиці Збаразької.

Чи така історія – поодинока в Тернополі? І чи тільки в Тернополі?

А це означає, що на державному рівні у нас нібито виділяються кошти на вилов і стерилізацію бродячих тварин, а фактично ж усі ці гроші йдуть на зовсім інші потреби. Причому, аж ніяк не собачі. Тож мусимо звикнутися з ідеєю, що жити-не тужити нам з бездомними тваринами. І в такому разі залишається єдине: навчитися, як правильно із ними співжити, аби ніхто не став жертвою – ні ми, ні вони.

Адам Стрижнюк

Якщо нападає собака/зграя безпритульних собак...

Собака, безумовно, друг людини, але часом трапляється, що цей друг перетворюється на ворога і нападає. Бродячі собаки живуть не поодинці, а зграєю. Це означає, що при нападі на людину, як правило, її атакують одразу декілька особин з різних сторін. Напад навіть однієї «хазяйської» невеличкої за розміром собаки може принести багато серйозних травм людині, що вже казати про зграю безпритульних тварин. Як бути в такому випадку? Що робити, якщо вас або вашу дитину вкусив пес? Ті, хто став жертвою агресивної тварини, не завжди знають, як вести себе в подібних ситуаціях.

Перш за все, уникайте тих місць, де можлива зустріч з ними. У бродячих собак, як правило, існує чіткий розподіл території проживання. Особливо намагайтеся уникнути зустрічі з ними в період сильного голоду, тобто взимку, а також у періоди розмноження та вигодовування цуценят, що відбувається переважно навесні та на початку літа.

Безпритульна тварина може напасти через те, що відчує чужинця на своїй території. Собака на повідку може проявити агресію, захищаючи господаря. В якості подразника в тому і в іншому випадку будуть виступати ваші жести руками, гучний голос, стрімкі кроки. Попросіть господаря заспокоїти вихованця, а якщо собака безпритульна, самі скомандуйте «Фу!». Не повертайтеся спиною до гарчащої собаки і ні в якому разі не відводьте погляд.

Зберігайте зовнішній спокій – тварини відчувають вашу паніку. Ніколи не намагайтеся тікати від собак, адже вони бігають в кілька разів швидше людини. Тим більше, якщо ви побіжите, то остаточно затвердите роль жертви. Не падайте на землю. Оскальте зуби і голосно заричіть, не відводячи від собаки очей. Якщо це безпритульний пес, швидше за все, він гарчить або переслідує вас тільки для того, щоб зігнати зі своєї території. Повільно, не відриваючи погляду, постарайтеся залишити це місце.

Якщо ви побачили, що на вас мчить собака, візьміть в руку жменю піску чи землі. Коли вона підбіжить, киньте в очі. Так само, до речі, роблять і при нападі людини. Якщо собака ще далеко від вас, постарайтеся залізти на дерево. Поруч виявилася водойма? Сміливо заходьте у воду і відпливіть від берега. Швидше за все, собака теж пірне у воду, але вкусити під час плавання не зможе. Опинившись у воді або на дереві, кличте на допомогу.

Собака, яку нацькували спеціально, становить для людини особливу небезпеку. Вони нападають блискавично, збиваючи з ніг. В цьому випадку врятуватися можна, тільки заподіявши біль тварині. Справа в тому, що якщо цього не зробите ви – вам зашкодить пес. Озбройтеся палицею і в момент нападу, коли тіло собаки витягнеться, вдарте під ребра. Якщо палиці не знайшлося, доведеться бити ногами. Вдаючись до цієї, на жаль, далеко не гуманної міри захисту, важливо усвідомлювати, що якщо не ви перший заподієте нацькованній собаці біль, то вона може вас загризти. Якщо ви будете вести себе не як жертва, а як нападник, інстинкт самозбереження тварини повинен взяти гору.

Якщо собака все ж таки вкусила вас...

Гострі собачі ікла можуть завдати досить серйозних ушкоджень не тільки шкірним покривам людини, а й судинам, нервам, сухожиллям і навіть кісткам. Небезпечне також попадання в рану слини собаки, адже вона містить безліч бактерій, які починають швидко розвиватися в місці укусу і призводять до розвитку ранової інфекції.

Тому медики рекомендують не намагатися відразу ж після укусу зупинити кровотечу (якщо, звичайно, вона не дуже сильна). Треба дати слині тварини разом з кров'ю вийти з рани. Потім місце укусу варто промити господарським милом (воно допоможе боротися з вірусом сказу), а потім обробити перекисом водню, 3%-ним розчином.

Йод, зеленку або спирт для припікання самого ушкодження краще не використовувати, щоб не обпалити відкриті тканини тіла. А ось шкіру навколо рани йодом змазати потрібно, після накласти стерильну пов'язку і обов'язково відразу ж звернутися до лікарні.

Навіть якщо ви не сумніваєтеся, що укусив вас пес не хворий сказом і щеплений своїм господарем, нехтувати візитом до лікаря не варто. Тільки фахівець здатний правильно обробити місце укусу, щоб воно не було інфіковано мікробами, при необхідності зашити рану, щоб вона краще зросталася і згодом не утворилися некрасиві рубці.

Якщо ж вас вкусила бездомна собака або її власник не встановлений, доведеться пройти курс ін'єкцій від сказу. Боятися цього не варто, ті часи, коли потерпілому від зубів собаки робили 40 уколів у живіт, пройшли. Сьогодні в ходу зовсім інші препарати і можна обійтися набагато меншою кількістю ін'єкцій.

Якщо ви знаєте, кому належить тварина, яка вас вкусила і маєте намір стягнути з її власника заподіяну вам шкоду та збитки, безпосередньо після інциденту необхідно звернутися в лікарню, де вам, крім медичної допомоги, допоможуть ще й зафіксувати факт нападу, а також визначити ступінь тяжкості завданої травми. У подальшому відповідні довідки стануть доказовою базою для судового позову. При цьому саме ступінь тяжкості нанесеної травми буде враховуватися при визначенні розміру матеріального відшкодування. Бажано, щоб знайшлися свідки. І лише після того, як вам нададуть допомогу, необхідно звернутися в міліцію з відповідною заявою. Наступний етап – суд. І в судовому процесі слід обов'язково заявити вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Що ж загрожує за «покусане» здоров'я?

Відповідальність за порушення порядку утримання собак або інших тварин прописана в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Проте ст. 154 КУпАП передбачає лише незначний штраф, навіть якщо таке порушення спричинило заподіяння шкоди здоров'ю людей або їх майну. Розмір штрафу буде коливатися від 3 до 5 неоподатковуваних податком мінімумів, що дорівнює сумі в 51 і 85 грн. При цьому на розсуд суду тварина може бути конфіскована. Погодьтеся, мізерна плата за покалічене чуже здоров'я і вимотані нерви. Мабуть, це одна з причин, через яку власники собак нехтують дотриманням правил утримання своїх вихованців.

А ви харчуєтесь правильно?

Середа, 16 жовтня 2013, 11:00

Ми те, що ми їмо. Як би банально не звучала ця фраза, але це справді так. Начебто здоровий спосіб життя сьогодні у моді, а про користь здорової їжі знають усі. Але ж знати і виконувати - це різні речі. Саме тому, ми вирішили визначити чи дотримуються правил раціонального харчування у нашому місті.

 

 

Оксана, 39 років тренер-консультант:

Я намагаюсь, але не завжди виходить. Однак у мене є двоє дітей які правильно харчуються, і можу вам сказати, що купити свіжі овочі, курячу грудку, та перепелині яйця – досить дороге задоволення. Та це виправдовує себе.

 

 

 

 

 

 

Олександра, 62 роки, пенсіонер:

Я веду здоровий спосіб життя, і харчування це одна з найголовніших його складових. Завжди слідкую за тим, що я їм. Недарма у Іспанії та Японії люди живуть довше,  вони уже давно зрозуміли цю просту істину. А у нас нажаль,  найбільше страждає молодь яка потрапляє під вплив фаст-фудів.

 

 

 

 

 

Вадим, 44 роки, журналіст:

Звичайно я дотримуюсь правильного харчування, і гадаю що воно б’є по кишені не менше ніж неправильне. А перейти до здорової їжі дуже легко, ось мій спосіб: сьогодні ви вживаєте «шкідливу їжу» , а завтра ні. Все досить просто.

 

 

 

 

 

 

Оксана, 23 роки, педагог:

Пробую, але не завжди виходить дотримуватись. То часу немає і доводиться перекушувати чимось не корисним, то просто хочеться себе побалувати. Відлякує й та думка, що це дорогувато, та на здоров’ї краще не економити. Взагалі, думаю що при переході на таке харчування дискомфорт відчувається лише перші тижні, та невдовзі це стає звичкою. Тому потрібно просто змусити себе на перших парах.

 

 

 

 

 

Сергій, 41 рік:

Все залежить від того, хто і що вважає здоровим харчуванням. Я, наприклад, не вживаю фаст-фуду і намагаюсь їсти корисну їжу, але завжди знайдеться той хто заперечить і скаже, що мій раціон не такий яким повинен бути. Тож кожен сам для себе повинен вирішувати що йому їсти.

 

 

 

 

 

 

Віра, 57 років, вчителька:

Звичайно що дотримуюсь, адже я вже в такому  віці коли це необхідно. Можливо комусь і здасться дорогим таке харчування, але ж це не привід їсти все підряд. До того ж у мене є дача і на ній я вирощую усе необхідне, тому в матеріальному плані не відчуваю мінусів у вживанні корисної їжі, ну а про те, що це добре впливає на організм думаю не варто і згадувати, все і без того зрозуміло.

 

 

 

 

 

Тарас, 25 років, електрослюсар:

Не дуже правильно харчуюсь, а причиною цьому є нестача часу і грошей, адже мені здається що це дуже дорого. Звісно,я чув про користь такого харчування , але поки якось не виходить.

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна, 18 років, студентка:

Не завжди дотримуюсь, але принаймні намагаюсь. Це дуже корисно, здоров’я і фігура підтримуються у відмінному стані. Думаю знайти натуральні продукти не легко, але якщо є бажання то усе можливо.

 

 

 

 

 

 

Юрій, 25 років, адміністратор:

Ну я намагаюсь їсти якомога більше овочів та фруктів, і раджу усім так робити. Тоді почуваєш себе набагато здоровішим і енергійнішим. Також, це допомагає уникнути багатьох хвороб. Тому бажаю усім правильно харчуватись.

 

 

 

 

 

 

Галина, 53 роки, інженер:

Переважно їм здорову їжу, на мою думку це не лише покращує стан організму, але також допомагає зекономити, адже якщо замінити усі некорисні продукти, на корисні вийде набагато дешевше. А для тих хто має села чи дачі це узагалі найоптимальніший варіант.

 

 

 

 

 

Збалансоване, здорове харчування - це ключ до прекрасного самопочуття та довголіття. Попри стереотипи, що це дорого і несмачно, варто все ж таки спробувати. Головне переходити до здорової їжі поступово, день за днем виключаючи «шкідливі» продукти. Невдовзі це стане корисною звичкою, а ваш організм буде вдячний за проявлену турботу.

 

Віка Загнетова

То ми їмо чи «Е»мо? Щодня українці купують продукти, що містять до 6 заборонених шкідливих речовин

Середа, 16 жовтня 2013, 09:38

То ми їмо чи «Е»мо?

Щодня українці купують продукти, що містять до 6 заборонених шкідливих речовин

Фанати брежнєвського застою дотепер з ніжною ностальгією згадують сіру ковбаску за 2,20: вона хоч і жахала погляд, проте була смачною і не такою «нахіміченою», як сучасна. Що ж, певний сенс в тій ностальгії є.

Нині ж полиці супермаркетів рясніють зовсім іншими харчами: соковитих кольорів ковбаси, блискучі великі яблука, що можуть зберігатися місяцями, підозріло пористий і декілька днів свіжий хліб і чіпси, чіпси, чіпси… Однак, вдосталь намилувавшись, на більшості етикеток ми побачимо чималий список добавок: ароматизатори, емульгатори, барвники, консерванти…

Від натуральних продуктів практично нічого не залишилося. На прилавках магазинів можна знайти цукати без фруктів, вино без винограду, молоко, яке й не бачило корови, згущене молоко без молока і пельмені без м’яса. Зрозуміло, що етикетка має містити всю інформацію про склад певної продукції. А що на практиці?

Хто-хто в їжі «живе»?

А на практиці продукти, які ми щодня купуємо і вживаємо, містять стільки заборонених і небезпечних добавок, які завбачливі виробники часто не згадують у складі своєї продукції, що Мендєлєєву й не снилося.

Кількість харчових добавок, що застосовуються у виробництві харчових продуктів у різних країнах, сягає сьогодні 500, не враховуючи комбінованих добавок, ароматизаторів. У Європейському співтоваристві класифіковано 296 харчових добавок.

Оригінальні назви добавок досить довгі та складні. Тому для простоти використання та їх безперешкодної ідентифікації у всьому світі запровадили індекс «Е» від слова «Європа». Його також асоціюють зі словами «essbar/еdible», що в перекладі відповідно з німецької та англійської мають означати «їстівний».

Для класифікації харчових добавок у країнах Євросоюзу розроблено систему нумерації. Всі харчові добавки розділені на функціональні групи. Для речовин кожної групи відведені свої номери. Так, добавки з номерами:

від Е100 до Е199 – барвники (підсилюють або відновлюють колір продукту),

від Е200 до Е299 – консерванти (збільшують термін зберігання продуктів),

від Е300 до Е399 – антиоксиданти (захищають продукти від окислювання),

від Е400 до Е499 – стабілізатори (зберігають необхідну консистенцію продуктів),

від Е500 до Е599 – емульгатори (створюють однорідну суміш),

від Е600 до Е699 – підсилювачі смаку й ароматизатори,

від Е900 до Е999 – антифламінги – добавки, що перешкоджають піноутворенню і злежуванню сипучих продуктів. У ці групи, а також у нову групу – Е1000 – входять підсоложувачі, розпушувачі й інші добавки. Цей вид добавок повністю заборонений в Україні.

Логіка підказує, що якщо виробник чесно й повністю перелічив на етикетці всі інгредієнти, включаючи й харчові добавки, то йому нема чого приховувати від споживача, адже він пропонує якісний товар. Якщо ж харчові добавки в списку інгредієнтів не зазначені, це зовсім не означає, що їх там немає. Просто про них не захотіли розповідати, а от чому не захотіли – це вже питання до виробника. Тим паче, що ні для кого не секрет, що в харчовій промисловості не залишилося жодної галузі, де б не застосовувалися добавки.

Саме завдяки харчовим добавкам ковбаси стали ніжно-рожевими, йогурти свіжофруктовими, а кекси пишно-нечерствіючими.

Що ми їмо?

Розпізнати шкідливі продукти іноді буває до смішного просто – яскраво-червоне морозиво з нібито полуничним наповнювачем. Насправді ж яскраві природні кольори моркви, буряка чи вишні у поєднанні з іншими компонентами дають пастельні тони з притаманними їм відтінками. Все інше – суцільні барвники. Не краща ситуація і з продуктами швидкого приготування. Там може не бути барвників, зате консервантів та штучних добавок – хоч відбавляй.

А тепер пригадайте, коли востаннє ви читали етикетку бодай одного з продуктів, покладених до кошика у супермаркеті? Якщо ж і справді ви іноді робите це, то навряд чи для того, аби віднайти скільки барвників, згущувачів та консервантів має той чи інший кетчуп.

У стандартному споживчому кошику українця обов’язково мають бути м’ясні вироби – ковбаса, сардельки чи сосиски. Спокушає гарний свіжий вигляд ковбаси? Тоді шукай на упаковці барвник Е128 – код, який додає м’ясу «рожевого» ефекту і разом з тим вважається канцерогенною речовиною, що призводить до розвитку деяких видів пухлин.

Хочеться солодощів та мармеладу? Тоді тобі поталанить зустріти у їхньому складі татрзин Е102, який допомагає цукеркам, морозиву та солодким напоям набувати червоного та жовтого кольорів, а за сумісництвом викликає харчову алергію. Взагалі, серед усіх закодованих добавок не перелічити тих, які мають наслідки у формі різного виду алергій. Враховуючи те, що алергія сьогодні стає чи не найбільш важким діагнозом у медицині, сподіватися на швидке лікування та позбавлення від неї не варто.

Варто зазначити, що деякі виробники вдаються до хитрощів і замість прописування певних кодів вказують на етикетці просто відповідну назву, яка, звичайно ж, простому споживачеві навряд чи щось скаже.

Антиокислювачі сповільнюють окислювальний процес в жирових та масляних емульсіях. Саме вони захищають жири та жирні продукти від «згіркнення», запобігають потемнінню та псуванню овочів та фруктів, сповільнюють ферментативне окислення вина. Здавалося б, все не так вже й шкідливо, однак серед найвпливовіших на людський організм виділяють Е311, який може викликати напад астми та Е320-321, які затримують воду та підвищують вміст холестерину у крові.

Стабілізатори та згущувачі – Е400-Е499 – практично завжди присутні у майонезах та йогуртах. Густа консистенція таких продуктів створює відчуття високої якості, яка насправді може викликати хвороби системи травлення.

Емульгатори найчастіше сприяють створенню однорідної маси з продуктів, які за своєю природою змішати практично не можливо, наприклад, води та масла. Негативний вплив на печінку та розлади шлунку викликають наступні коди – Е510, Е513 та Е527.

Після веселої вечірки минув вже тиждень, а ви ще й досі згадуєте божественний салат, основним компонентом якого була якась дивовижна риба? Весь секрет у тому, що у страву додаються декілька подрібнених волокон натурального продукту чи навіть його екстракт, добра жменя підсилювача смаку – і виходить справжній неповторний смак. Коди цієї групи Е600-Е699 можна запросто зустріти майже в усіх рибних, курячих, грибних, соєвих напівфабрикатах, у чіпсах, сухариках, соусах, різних сухих приправах, бульйонних кубиках та сухих супах.

Глутамат натрію Е621 – мабуть, чи не найстрашніший з усіх додатків. Солі цієї кислоти беруть участь у передачі імпульсів до центральної нервової системи, викликають збудження і застосовуються у психіатрії. Ось чому прихильникам фаст-фудів (а саме їх страви мають у своєму складі найбільше цього коду) загрожує як фізична, так і психологічна залежність, стверджують дослідники.

Американські медики стверджують, що кислота може викликати пошкодження мозку, є причиною захворювання системи травлення. Японські медики акцентують, що цей підсилювач смаку має негативний вплив на сітчатку ока і навіть у деяких випадках може впливати на гормональний статус організму.

Також не все так просто з підсолоджувачами. Аспартам, що входить до складу більше ніж 6000 продуктів, при 30 градусах за Цельсієм починає розпадатися на метиловий спирт (метанол) та формальдегід.

Чи доводилося вам коли-небудь спостерігати, що після чергового ковтка того чи іншого напою, особливо Coca-cola, Fanta, Sprite, хочеться пити їх знову і знову? Відповідь може бути лише позитивна, адже у кожному з цих продуктів є підсолоджувач, який насправді не втамовує спрагу. І вся справа в тому, що слина погано нейтралізує залишки цукрозамінника зі слизової оболонки рота, ось чому після вживання таких напоїв у роті залишається неприємне відчуття нудоти, яке хочеться зняти новою порцією напою.

Якщо ж ви раптом зустрінете на харчових продуктах напис про натуральність, можна вірити тільки наступним добавкам: Е330 (лимонну кислоту) добувають з цитрусових, Е160а (каротин) – з томатів, а Е400 (альгінат натрію) – з морських водоростей. Зустрічаються й більш екзотичні варіанти: фарбник кармін отримують із засушених жуків, що мешкають в Перу. Льодяники, морозиво та йогурти завдячують своїм рожевим кольором саме цим комахам. Ну, а ось чи їсти сухарики та соуси, які «пахнуть» димком, вирішувати вам – пікантний аромат диму вилучають із... горілої тирси.

Названі речовини – лише незначна частина сюрпризів, які готують для нас у продуктах харчування виробники. Але українське законодавство замість того, щоб впроваджувати механізм суворого контролю за вмістом дійсно небезпечних компонентів, передбачає ряд норм, що не мають відношення до безпеки продуктів.

Тож чи може бути здоровою нація, якщо вона споживає практично синтетичний продукт? Повсякденна роздратованість, хворобливість, невпевненість у завтрашньому дні, значне зниження імунітету, депресивність – це наслідки й неякісного харчування. Навіть якщо людина хоче дізнатися, що ж їй пропонують виробники, то інформація про інгредієнти або зовсім відсутня, або написана таким дрібним шрифтом, що розібрати не можна навіть зі збільшувальним склом.

А питання, коли держава згадає про інші небезпечні забрудники, вміст яких треба нормувати і контролювати, переходить до розряду риторичних. Як писав класик, якщо зірки спалахують, значить це комусь потрібно. Тобто, якщо вміст шкідливих речовин в українських продуктах не контролюють, то це теж комусь потрібно...

Ген зі столу!

Чи небезпечні для здоров’я генетично модифіковані продукти?

Так уже історично склалося, що кількість запитань до науки в обивателя збільшується тоді, коли плоди наукової думки перекочовують на обідній стіл. Почуття самозбереження, яке супроводжувало людину з доісторичних часів, хоча трохи і дезорієнтоване в кам’яних джунглях міст, усе ще відіграє роль шептуна. Не їж, мовляв, булочку... вона генетично модифікована. Щоправда, прилад самозбереження реагує не на запах, колір, смак або пам’ять предків, а на словесне визначення продукту. Генетично модифікований – звучить неїстівно, навіть шкідливо... і навіть трошки страшно. Напевно, страшніше, ніж ацидофільні бактерії, ксантанова камедь і гідрогенізований жир (у складі деяких продуктів у холодильнику автора цієї статті).

Генетика... – тут недалеко до мутантів, каліцтв і непоправних психофізіологічних порушень. Приблизно так, незримо, працює почуття самозбереження сучасної людини, намагаючись ухопитися за обривки власного досвіду й зовнішньої інформації, щоб включити для організму зелений або червоний сигнал. І тут виникає основне запитання до одного з наших основних інстинктів: чи здатен він робити вибір у світі, в якому його оточують речі й продукти, що з’явилися як результат високотехнологічних процесів?

Що таке ГМО?

Генетично модифікований організм – це рослина, тварина або мікроорганізм, генетичний код якого зазнав змін. Генна інженерія дала змогу долати міжвидові бар’єри: наприклад, вживити ген бактерії в сою або ген риби в картоплю, наділяючи організми абсолютно новими характеристиками. Зовнішньо від звичайних рослин вони нічим не відрізняються. Навіть якщо ГМО з дослідницьких майданчиків десь і потрапили на чийсь город, то виявити їх можна тільки після проведення спеціальних тестів. Але й це стосується більше західних країн: системного тестування рослин, які вирощуються в Україні, ніхто не проводить. Водночас, кілька років тому був зафіксований випадок, коли в колгоспі «Світанок», що на Рівненщині, вирощували начебто ГМ картоплю «Новий листок» компанії «Монсанто», а потім продавали її населенню.

Лідери серед ГМО – рослини, стійкі до гербіцидів і комах. Це значить, що в традиційні сорти рослин були «підсаджені» гени інших організмів, які дали їм змогу, минаючи нерозторопність еволюції, стати в чомусь досконалішими, ніж прабатьки. У цьому випадку, наприклад, соя, яка стійка до гербіциду, здатна продовжувати рости тоді, коли бур’яни гинуть під впливом того ж таки гербіциду. Інший відомий в Україні приклад – картопля із вживленим геном природного пестициду бактерії Bacillus thuringiensis, якого не їсть колорадський жук.

Світові лідери комерційного вирощування ГМ-рослин – США й Канада. Ставлення до продукції, що містить інгредієнти з генетично модифікованих рослин, у цих країнах не завжди однозначне, але офіційна позиція чітко виражена: генетично модифіковані сорти реєструються як придатні для комерційного вирощування. У США, наприклад, немає законів, які б зобов’язували виробників повідомляти покупцям, що в продукті містяться ГМО. Американські контролюючі органи не вважають, що такі продукти взагалі чимось відрізняються від звичайних з огляду на вплив на організм людей. За деякими оцінками, приблизно 70% харчових продуктів у США містять інгредієнти з ГМ-рослин. Зовсім інша ситуація в Євросоюзі, де тільки в 2004 році був знятий де-факто мораторій на реєстрацію сортів ГМ-рослин як для вирощування, так і для продажу. Однак і після 2004-го процеси реєстрації ГМ-сортів постійно зазнають невдач, що з року в рік посилює протистояння між країнами-лідерами з вирощування ГМ-рослин і Євросоюзом. Фактично ЄС встановлює обмеження для вільної торгівлі, на що йому неодноразово вказувала Світова організація торгівлі. Європа, де ще живі цінності локального керування, навіть дозволила з’явитися на своїй карті майже двомстам регіонам і значно більшій кількості муніципалітетів, які проголосили себе вільними від ГМО. Мораторій на модифіковані організми намагаються підтримувати Австрія, Угорщина й Ірландія. Подібні настрої зміцнюються і в Росії.

Регулюючі органи країн, що відповідають за прийняття рішень щодо ГМО, опираються на певні міркування: висновки вчених, економічні інтереси, думку громадськості й локальні традиції. Так у країні з’являється офіційна позиція стосовно ГМО, що переважно базується на найбільш вагомому аргументі. В Україні, наприклад, ставлення до ГМО, а значить і процеси контролю й використання, взагалі поки не визначені. Навряд чи Закон «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні й використанні генетично модифікованих організмів (ГМО)» серйозно змінить ситуацію найближчим часом. Хоча в статті 15 чорним по білому написано: «забороняється промислове виробництво й використання ГМО, а також продукції, виготовленої з використанням ГМО, до моменту їх державної реєстрації».

Однією з особливостей генетично модифікованих рослин є те, що вони здатні досить швидко розмножуватися, витісняючи при цьому «звичайні» рослини. Отож не дивно, що недавнє тестування Укрметртестстандартом продуктів харчування, які продаються в магазинах Києва, показало досить високий рівень (3%) вмісту ГМ-сої у «складних» продуктах (ковбаса, пельмені тощо). Українська ситуація нагадує просто стоїчний спокій порівняно зі скрупульозними дебатами й баталіями Євросоюзу за кожний дюйм рішення стосовно використання й відстеження ГМО. Надто дріб’язковим, наприклад, видається недавнє рішення Єврокомісії, що дає змогу виробникам біопродуктів використовувати генетично модифіковані організми в кількості, що не перевищує 0,9%.

А чого боятися?

А ось і основне запитання, відповідь на яке лежить у площині довіри й загального світогляду. З одного боку, прихильники комерційного застосування генної інженерії, серед яких учені, компанії-виробники ГМО, фермери й обивателі, вважають, що це наступний крок селекції та шлях до вирішення аграрних (коли помідори ростимуть хоч у пустелі) і екологічних (коли глобальне потепління не впливає на якість врожаю пшениці) проблем. Уже створені ГМ-рослини, які мають фармацевтичні чи посилені поживні властивості. Наприклад, салат-латук, що виробляє вакцину проти гепатиту Б, або рис із підвищеним вмістом вітаміну А. Очевидно, що інструменти генної інженерії криють у собі колосальні можливості, здатні змінити людську діяльність. З іншого, є контраргументи тих же вчених, біологів, фермерів і просто обивателів, які говорять про відсутність інформації стосовно довгострокових ефектів вживання ГМО людьми й тваринами (поки що негативних наслідків від споживання ГМ-продуктів ніхто не виявив), недостатнє вивчення впливу ГМ-організмів на традиційні види й екосистему в цілому, а також посилення ризиків у зв’язку із зацікавленістю транснаціональних компаній – основних інвесторів і виробників ГМО – у їхньому комерційному успіху. Також одне з питань, що непокоїть зараз Європу: як забезпечити сусідство трьох типів сільськогосподарських рослин – традиційних, органічних (вирощуваних практично без хімічних речовин) і генетично модифікованих. ГМ-рослини законів не читають і тому, опиняючись у природі, населяють її своїми новими генами (наприклад, завдяки запиленню), передають їх далі традиційним та органічним родичам. І тут природа видається такою незбагненно вільною, аж починаєш сумніватися в тому, що навіть найбільш досконалим законам під силу її впорядкувати.

 

Гени і бізнес

Головні діючі особи в розвитку генної інженерії – низка транснаціональних біотехнологічних компаній. Ключову роль серед них відіграють Monsanto, DuPont, Genentech. Вони, по суті, контролюють значну частину світового виробництва й продажу ГМ-рослин, оскільки мають патенти на них. Кожен, хто забажає використати ГМ-насіння, повинен заплатити. Причому неодноразово, а за кожен новий урожай.

Що стосується транснаціональних компаній, які присутні на українському ринку та начебто використовують у своїй продукції генетично модифіковані складові, «Грінпіс» у своєму звіті називає Coca-Cola (Coca-Cola, Sprite), Hershey’s, Nestle (Nesquick, Kit-Kat), Phillip Morris, Mars (Snickers, Twix, Milky Way), Heinz, Pepsi (Pepsi, 7UP), Uncle Bens, Kellogg’s (сухі сніданки), Cadbury (Fruit&Nut). Однак важливо зауважити, що одні й ті ж самі компанії можуть по-різному себе вести на американському та європейському ринках: у США застосовувати ГМ-складові, а, наприклад, в Німеччині – ні. Скажімо, Coca-Cola категорично заперечує будь-яке використання в Україні генетично модифікованих елементів.

Рейтинг найбільш небезпечних продуктів

1. Чіпси

Про те, що чіпси шкідливі, ми чули не раз. Але чому? А тому що чіпси – це суміш вуглеводів, жиру, фарбників і замінників смаку. Через особливості приготування в чіпсах утворюється безліч канцерогенів – речовин, що провокують рак. А гідрогенізовані жири ведуть до збільшення рівня холестерину в крові, що підвищує ризик інфарктів та інсультів.

2. Газована вода

Солодкі газовані напої – суміш цукру, хімії і газів. Як правило, містять аспартам (Е951), синтетичний цукрозамінник. Фелатанін, що міститься в аспартамі, змінює поріг чутливості, при вживанні у великих дозах сприяє розвитку маніакальної депресії, нападів паніки, люті і насильства.

Але найголовніше – газована вода з аспартамом не втамовує спрагу. Слина погано видаляє залишковий підсолоджувач зі слизової рота, тому після вживання напоїв у роті залишається відчуття нудотності, яке хочеться зняти новою порцією напою. У результаті, напої з аспартамом стають напоями для порушення спраги, а не для її вгамування. Тому газовані напої краще взагалі не вживати, але якщо ви все ж п’єте колу, то обов’язково запивайте її звичайною водою.

3. Фастфуд і майонез

Швидка їжа – біляші, чебуреки, картопля фрі, шаурма і взагалі все, що смажиться – дуже шкідлива. Тому що смажать все це найчастіше в одній і тій самій олії, яку можуть не міняти декілька діб. Результат – все ті ж канцерогени. З роками подібне харчування призводить до порушення травлення – до коліту, гастриту, печії, запорів і т.п.

Інший різновид фастфуда – сухарики, горішки, шоколадно-горіхові батончики та інші улюблені дітьми продукти – також призводять з роками до різних хвороб і ожиріння. Дієтологи всього світу впевнені, що харчування визначає тривалість і якість життя дитини. А смакові звички залишаються з людиною на все життя. Так що намагайтеся з самого дитинства привчати дітей до здорової та корисної їжі, не дозволяючи дитині зловживати шоколадками.

Майонез переповнений канцерогенними трансжирами, які викликають підвищення рівня холестерину.

4. Ковбаса, копчені вироби

Сосиски, ковбаси, пельмені – містять більше ароматизаторів та барвників, ніж м’яса. Крім цього, все більше виробників переходять на генно-модифіковану сировину. Наприклад, сосиски, ковбаси на 80% (!) складаються з трансгенної сої. А один шматочок копченої ковбаси містить стільки фенольних сполук, скільки людина вдихає у місті за рік! Фенол вкрай токсичний.

5. Овочі та фрукти

Навіть найкорисніші натуральні продукти можуть стати шкідливими, якщо вирощені, наприклад, поблизу шосе або заводу. Скуштувавши таких овочів, можна отримати неабияку частку бензопірену та інших речовин, що викликають рак.

6. Маргарин, тістечка і злакові

Маргарин – це трансгенний жир – найшкідливіший вид жиру. Для людини становлять небезпеку всі продукти з його вмістом. Це тістечка, торти з кремом, вироби з листкового тіста. Надмірна любов до цих насичених цукром і жиром продуктів практично гарантує порушення обміну речовин і зайву вагу.

Злакові, зокрема, білий хліб, потрапили до цього списку через те, що часто викликають нестерпність. Ця хвороба називається целіакія. Симптоми коливаються від проблем з кишечником до діабету і безпліддя.

7. Кава та енергетики, молоко

Дві-три чашки на день, не більше. Стільки може випивати доросла людина, не ризикуючи виснажити свою нервову систему. Кава підвищує серцевий тиск, викликає сильне серцебиття і навіть головний біль.

А енергетичними напоями взагалі краще не зловживати. До цього часу вченими не з’ясований повний склад енергетиків, якими так люблять тішити себе молоді люди. Крім того, за останні декілька років лікарями зареєстровані десятки випадків летального результату від зупинки серця після прийняття кількох енергетиків.

Молоко, як і хліб, також часто є нестерпним продуктом. Отруєння молочними білками у важких випадках може призвести навіть до летального результату.

8. Домашні заготовки і морозиво

Якщо «крутити банки» за всіма правилами – дотримуватися дозування продуктів і не нехтувати елементарною харчовою безпекою (правильною стерилізацією, проливання розсолу), солоні огірочки та помідори можна їсти без побоювання. Однак в іншому випадку людині може загрожувати серйозне отруєння цвіллю або іншими бактеріями.

Морозиво, в свою чергу, містить загусники і ароматизатори, які можуть уповільнювати обмін речовин. А це, щонайменше, підвищений ризик появи зайвої ваги.

9. Жувальні цукерки, пластинки в яскравій упаковці, чупа-чупс

Містять величезну кількість цукру, хімічні добавки, барвники, замінники і т.д. Одним словом, ніякої користі. Ці цукерки можуть спровокувати гастрит та інші захворювання шлунково-кишкового тракту, а також різні хвороби зубів і ясен.

10. Шоколадні батончики

Згадайте Snickers або Mars. З чого вони складаються? Ви скажете: з горіхів, карамелі, нуги та шоколаду. Зовсім ні. Насправді – це гігантська кількість калорій у поєднанні з хімічними добавками, генетично модифікованими продуктами, фарбниками і ароматизаторами.

Підготував Адам Стрижнюк,
ПроТернопіль

 

 

Чи хочу я жити в Україні?

Четвер, 10 жовтня 2013, 09:53

60 років тому в Німеччині не розуміли українського письменника Івана Багряного за те, що він не хоче повертатись на Батьківщину – в СРСР. Він тоді популярно розказав світові, чому так. Часи, як бачимо, не змінились, і охочих виїхати звідси більше, аніж тих, хто хоче заїхати. Я, наприклад, уже теж хочу зрулити далеко. Патріоти, може, і осудять, але хай наведуть аргументи проти моїх.

Бо що таке патріотизм і любов до Батьківщини? Натягування вишиванки раз на рік – на 24 серпня? Зверхньо-підкреслене спілкування на «мові» та глузування з тих, хто нею не спілкується? Розмахування прапорами та віра у святість Степана Бандери?

Як би не так! Націоналістом (в хорошому сенсі цього слова) можна бути і розмовляючи російською. І вишиту сорочку одягати потрібно не «з приводу», а від душі і для душі. Заучування всього Шевченка – це також не патріотизм. А ось коли на Олімпіаді чи іншому міжнародному «сейшені» піднімається український прапор і звучить український гімн, а вас у цей час стискає усього зсередини від гордості – ось це - «воно».

Ми пишаємося нашою кухнею, культурою та історією. А якщо розібратися, за яким правом ми використовуємо сьогодні те, що було створено не нами? Чому вишиванки шиє Китай, картоплю для нас вирощує Єгипет, а пшеницю везуть з Канади? Чому до влади приходять ті, кого ми не обирали, або яких обирає меншість? Чому головний документ – Конституцію, яка в США залишається незмінною вже понад 200 років, в Україні під себе переписує кожен президент? Чому міліцію, яка повинна захищати, багато хто ненавидить та боїться? Чому українська опозиція, (хто нею б не був), кричить, що потрібно міняти систему, але дориваючись до влади, геть-чисто забуває про свій обов’язок.

Україна схожа на дитину, якій купують дорогу іграшку, але вона не знає, що з нею робити. Так було з набуттям Незалежності та «здобутками» Помаранчевої революції. Українці – нація «терпил», звиклих століттями жити під чиїмось гнітом і лише мріяти про світле майбутнє. Україна – країна панів і холопів. Так було і так буде. Українці – нація відкрита, чудесна, працьовита, а що з того? Коли ваші мрії і плани розбиваються об систему, є тільки два виходи: міняти систему або йти від неї. Останнє зовсім не означає втекти від проблем – навпаки, змінити все в особистому полі і знайти в собі сили почати життя з нуля – це куди більший вчинок, ніж стояти на Майдані, розмахуючи прапорами.

Кілька років тому я почув від жительки Коломиї (Івано-Франківська обл.) цікаву фразу: «Я люблю Україну! Але пісень і вишень мені замало...». Щось схоже і я відчуваю.

Я не втікаю з України від безробіття, голоду чи чогось страшнішого. Слава Богові, у мене є улюблена робота, орендований дах над головою, рідні та близькі мені люди.

Але я не можу пробачити цій країні того, що в маршрутках пенсіонери ледь не на колінах випрошують свій законний пільговий проїзд, а у сміттєвих баках порпаються вчорашні представники інтелігенції. Я не можу пробачити безробіття та відсутність перспектив у молоді. Я не можу пробачити президентських кортежів з 25 автомобілів та чиновницькі палаци, побудовані на офіційну зарплатню в 6000 гривень.

У мене немає часу чекати дива і світлого майбутнього. Я хочу ходити вулицями о третій годині ночі і не озиратися від страху, що хтось мене приб’є. Я не хочу принижуватися перед кожним дрібним чиновником і відчувати себе людиною другого сорту. Я не кошеня, у якого 9 життів – життя у мене одне. І прожити його в нинішніх умовах я не хотів би.

Я люблю Україну, але я поїду з цієї країни. Я буду любити її ще більше, але на відстані. Коли я відчую і побачу, що в України почуття до мене взаємне – я, можливо, і повернусь. Але жити з кимось «не по любові», через силу, я не можу…

А тепер тезово підсумую

Я не хочу жити в країні, де кримінал називають «політичною елітою», про справжнє походження якої всі знають, але дружньо терплять.

Я не хочу жити в країні, де міліціонер штурхає стару бабцю на вулиці Чорновола, яка продає два пакети яблук, привезених на її, бабиному, горбі за 50 км з трьома пересадками. Зате доларові шльондри у цей час п’ють Мохіто на ще не закритих літніх майданчиках найдорожчих ресторанів Тернополя під патронатом доблесної міліції.

Я не хочу жити в країні, Національною телекомпанією якої керує чоловік, який не розмовляє українською, і російською важко слова в’яже. І не хоче цього робити, бо все і без того «пучьком».

Я не хочу здобувати освіту в країні, де відповідальний за освіту міністр – відвертий українофоб.

Я не хочу жити в країні, де замість того, аби знести решту пам’ятників Леніну, встановлюють ще і Сталіну.

Бабуся мого знайомого була в Освєнцимі. До 1991 року перемотувала бинтом руку, бо ховала набитий на ній номер, аби не загриміти ще і в ГУЛАГ. Так ось: я не хочу жити в країні, яка платить гебешникам і сексотам, від яких ця бабця ховалася, підвищену пенсію.

Я не хочу жити в країні, яку показують по Euronews, наче зоопарк.

Я не хочу жити в країні, де новини спорту, який асоціюється зі здоров’ям, супроводжує реклама дешевого алкоголю, який провокує недуги.

Я не хочу жити в країні, де переможцям сумнівних вокальних шоу дають мільйони, тоді як золотий голос цієї країни – Ніна Матвієнко – мусить зніматися в рекламі крему для зубних протезів.

Я не хочу жити в країні, де одночасно можна побачити два ряди жебраків і три ряди «Лексусів» поряд

Я не хочу жити в країні, де завжди небезпечно.

І, нарешті, я не хочу жити в країні, де всім на все начхати, а отже в країні, яка сама себе позбавляє майбутнього.

Але поки живу…

 

Я не хочу бути героєм України

 

Як уже набридло чути знову і знову

Порожні балачки, пафосні розмови!

«Мова калинова»... «Пісня солов’їна»...

Ще трохи побалакаємо – зникне Україна!

Згубили культуру, забули історію,

Почуваємося зайдами на своїй території.

Віримо чужим, своїм не довіряємо,

Розводимо руками – маємо, що маємо!

Сьогодні братаємося, щоб завтра продати.

Кум іде на кума, брат іде на брата.

Національна ідея як засіб спекуляції.

Здобули державу, втратили націю...

Коли ж у народу більше немає відваги,

Немає власної гордості, немає самоповаги,

Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –

У такого народу і героїв немає!

 

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

 

Подивіться на нього – він сьогодні в ударі!

Правда, без вишиванки та без шароварів...

Він – один серед тих, хто готовий до бою,

Серед тих, хто готовий стати героєм.

Він пройшов крізь вогонь, переплив через воду –

Все заради Вітчизни, заради народу.

Із мільйонами інших він пішов воювати –

Усі полягли, а він лишився стояти.

Та одразу ж поглине пафосна лава,

Понавісять медалі, кричатимуть: «Слава!»...

Він житиме довго, він житиме дорого,

Але стане нашим внутрішнім ворогом.

А де ж ті, яких було закатовано,

Спалено, порубано, побито, репресовано?

Де ті, що життя віддали за своє –

Де вони є? Де вони є?!

 

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

А насправді так просто змінити життя!

Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,

Полюбити свою землю, свою рідну природу,

Відчути себе часткою єдиного народу.

Бо ми не безрідні, бо ми – українці!

Тож досить плювати в дідівські криниці,

Досить боятися вірити в краще,

А своє на чуже не міняти нізащо!

Спільнота розумних, міцних, незалежних,

Без «правобережних», без «лівобережних»,

Добрих, привітних і незрадливих,

В усьому єдиних, в усьому щасливих.

Лиш уявіть, якою стане країна,

В якій кожна людина живе як людина,

В якій все, що хороше, – значить і наше!...

Але поки, на жаль, все зовсім інакше...

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

Слова і музика – «Тартак»

 

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

Центр «Тойоти» у Тернополі відкрили під гул барабанів

Понеділок, 07 жовтня 2013, 08:02

4 жовтня відбулося урочисте відкриття концептуального дилерського центру Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс». Участь у заході взяли відомі в Україні зірки шоу-бізнесу: барабанщики Rhytmmen і гурт «Друга ріка». Тернополяни, які завітали на свято, були сповнені приємних вражень та емоцій.

До слова, мусимо відзначити, що корпорація «Тойота» – один із найбільших автовиробників у світі, вона входить до першої десятки списку 500 найбільших за обсягами надходжень підприємств на планеті, який щорічно публікує американський журнал «Фортуна» («Fortune»).

В Україні торгову марку Toyota представлено офіційним імпортером та дистриб’ютором автомобілів Toyota і Lexus підприємством з іноземними інвестиціями «Тойота-Україна», яке було засноване 2003 року. З тих пір, дотримуючись принципу «кайдзен», що в перекладі з японської означає «безперервне вдосконалення», компанія динамічно росла та розвивалася.

Сьогодні офіційна дилерська мережа ПІІ «Тойота-Україна» налічує 33 дилерських центри Toyota по всій території України.

Один із таких центрів – офіційний дилер автомобілів Toyota в Тернопільській області – Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс». Цього року центр відсвяткував свою п’яту річницю. За цей час більш ніж три тисячі жителів міста стали вдячними клієнтами-поціновувачами якісних, надійних та комфортних автомобілів Toyota.

У липні цього року дилерський центр змінив свою адресу, переїхав в ЗS-концепт (Showroom - салон, Service Shop - станція технічного обслуговування, Spare Parts Shop - наявність складу запасних частин), який відповідає усім стандартам Toyota. Загальна площа автосалону становить 2365,5 кв. м.

Окрім просторого салону, в якому покупці мають змогу ознайомитися з автомобілями модельного ряду Toyota, затишних клієнтських зон для очікування автомобілів з обслуговування, дитячого куточка, представлено надсучасну станцію технічного обслуговування.

У Сервісному Центрі Тойота Ви можете придбати запчастини та аксесуари, пройти гарантійне і післягарантійне обслуговування автомобілів TOYOTA. На відміну від сірих дилерів, на офіційному СТО завжди великий вибір оригінальних запчастин і мінімальний термін їх доставки.

Сервісна зона Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс» – це більше 494 кв. м виробничих і обслуговуючих приміщень, які є потужною ремонтно-діагностичною базою. Тут змонтовано 6 підйомників і обладнано 9 постів обслуговування надсучасним обладнанням та інструментом, яке дозволяє виявити і вирішити найскладніші проблеми Вашого автомобіля. З метою швидкого та якісного технічного обслуговування та проведення ремонту автомобілів в цехах встановлено надсучасне обладнання, єдині в регіоні подібного класу 3D стенд розвал-сходження і станція заміни масла в коробках передач.

 10 переваг офіційного сервісу

Широка мережа партнерів в У країні, гарантійна підтримка.

Розширена технічна підтримка на дорозі Toyota Assistance протягом трьох календарних років з моменту продажу, незалежно від пробігу, як в Україні, так і по всій Європі.

Документально оформлена унікальна повна гарантія від виробника (3 роки або 100000км в залежності від того, що раніше настає).

Підтримка офіційним дилером сервісних кампаній заводу виробника.

Використання тільки оригінальних запасних частин і гарантія на них (один рік, без обмеження пробігу).

Комфортне проведення часу в очікуванні автомобіля (попередній запис, суші-студія, чай, кава, телевізор, Інтернет, виклик таксі, поповнення мобільного рахунку). Автомобіль обслуговується в полі зору клієнта.

Надсучасне діагностичне та ремонтне обладнання для обслуговування автомобіля.

Постійне проведення різноманітних сервісних акцій.

Унікальна система спеціальних пропозицій для постійних клієнтів.

При подальшому продажу вашого автомобіля його вартість суттєво вища вартості автомобіля, який обслуговувався на неофіційному сервісі.

Команда Toyota Сервіс

Технічний персонал сервісного центру – це команда професійних механіків, які пройшли ретельний відбір і підготовку в спеціалізованих центрах. Вони подбають про бездоганне стан Вашого автомобіля, гарантуючи високу якість виконуваних робіт. Крім цього, кожен співробітник сервісного центру проходить тренінги по пристроях і методах роботи всіх автомобільних систем, що дає їм можливість постійно удосконалюватися і бути в курсі всіх інновацій. Для більшого комфорту відвідувачів в сервісному центрі облаштовані зони відпочинку для клієнтів, де можна переглянути цікаву відеопрограму, випити чашечку кави, скористатися безкоштовним Інтернетом або прочитати цікаву пресу. У Сервісному Центрі пропонують:

- інсталяцію мультимедіа різного компонування і складності;

- комп’ютерну діагностику всіх систем Вашого автомобіля;

- установку і тонування скла;

- регулювання кутів розвалу сходження на 3D обладнанні;

- шиномонтаж та балансування коліс, у тому числі низькопрофільну гума;

- ультразвукову чистка інжекторів (промивка паливної системи без демонтажу форсунок);

- заправку і обслуговування кондиціонерів (антибактеріальна обробка);

- усунення шумності автомобіля;

- ремонт електрообладнання;

- продаж оригінальних запчастин;

- широкий спектр послуг з миття автомобіля.

З 5 жовтня 2013 року усі бажаючі зможуть оцінити переваги концептуального дилерського центру, пройти екскурсію дилерським центром та скористатися консультаціями від провідних спеціалістів Тойота Центр Тернопіль та ближче познайомитися з брендом Toyota.

 

Головні напрямки діяльності Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс»:

Продаж автомобілів Toyota та їх передпродажна підготовка;

Кредитна програма від компанії-партнера;

Гарантійне та післягарантійне обслуговування автомобілів Toyota;

Технічне обслуговування та ремонт автомобілів Toyota;

Продаж та встановлення аксесуарів та оригінальних запасних частин до автомобілів Toyota.

Переваги придбання автомобілів в офіційній дилерській мережі:

- легальність та чесність угоди;

- автомобілі японської якості;

- заводська гарантія, яка діє 3 роки або 100 тис. км пробігу (залежно від того, що настає раніше);

- ремонт автомобілів за стандартами Toyota;

- офіційна сервісна історія;

- служба допомоги в дорозі Toyota Assistance;

- унікальна клієнтська служба;

- великий вибір оригінальних запасних частин;

- кредитні та страхові програми від компаній партнерів;

- можливість тест-драйву всього модельного ряду.

Купуючи офіційний автомобіль Toyota, Ви маєте змогу заощадити у процесі експлуатації! Завдяки заводській гарантії, офіційній сервісній історії, унікальній програмі допомоги в дорозі Toyota Assistance, а також інших перевагам, залишкова вартість вашого автомобіля при наступному продажу залишиться високою.

 

Вірус грипу схрестили з вірусом брехні, або Ще раз про вакцинацію

Середа, 02 жовтня 2013, 10:53

Українці відмовляються від щеплень, стурбовані лікарі. І хоча, за висновками комісії Міністерства охорони здоров’я України, щеплення не є причиною недавньої смерті двох немовлят на Донеччині, більше 40% батьків у цьому регіоні бояться давати згоду на щеплення своєї дитини. Чиновники МОЗ запевняють, що усі вакцини, зареєстровані в Україні, є безпечними, і щеплення наразі є найкращим засобом проти інфекційних хвороб. Як ставляться прості українці до вакцинації? Чого більше у вакцинації – користі чи лиха?

 

З чого все почалося

Антивакцинаційну паніку в суспільстві викликала смерть старшокласника з Краматорська Антона Тищенка ще у травні 2008 року після щеплення від кору і краснухи. Через декілька днів після трагедії МОЗ припинило кампанію масової імунізації молоді, хоча комісія дійшла висновку, що прямого причинно-наслідкового зв’язку між проведеною вакцинацією і смертю хлопця не встановлено. Саме зі щепленням пов’язують смерть багатьох українських немовлят у наступні роки.

Робити щеплення чи ні – одне з найактуальніших питань для молодих батьків. Потреба імунізації та можливі негативні наслідки – основна тема розмов у колі мамусь, які мають малих дітей. Світлана Даниляк виховує сина Ромчика, якому 1 рік і 4 місяці. Жінка каже, що після того, як преса поширювала інформацію про те, що малята померли після щеплення, чимало батьків не відважуються вакцинувати дітей. Мами розповідають також про випадки, коли після імунізації немовлят паралізувало. Мовляв, лікарі називають інші причини нещасть, натомість батьки постраждалих малят переконані, що до злощасного щеплення їхні діти були абсолютно здорові. Світлана зізнається, що до того, як сину виповнилося шість місяців, також не наважувалася вакцинувати його. Потім, за порадою інших батьків, пішла в спеціалізовану лікарню, де поговорила з фахівцем. Він переконав жінку, що щеплення необхідні для захисту немовляти від небезпечних недуг: мовляв, краще зробити, аби потім себе не картати.

 

Темна сторона медалі

Зауважимо відразу: вакцинація – річ дійсно необхідна. І якщо ви справді турбуєтеся про своє здоров’я чи здоров’я своїх близьких – вакцинуватися потрібно. Але… Те, про що йтиметься нижче, це не агітація проти вакцинації. Це – агітація проти окремих неякісних вакцин, на яких дехто заробляє гроші і які (вакцини) просто-на-просто підкошують людське здоров’я. Отож домовимося заздалегідь: слід проводити різницю між вакцинацією як необхідною процедурою і окремими неякісними вакцинами, які шкодять здоров’ю.

А тепер по суті. На наших очах зараз збувається народна прикмета: якщо МОЗ почало говорити про щеплення проти грипу – отже, настала осінь. Традиційно це відбувалося після бабиного літа, ближче до жовтня, але нинішнього року кампанія стартувала значно раніше, акурат зі шкільним дзвоником. Раніше про це нагадував Центр грипу, однак цього разу сезон відкрила служба головного санітарного лікаря України. Друковані й електронні ЗМІ повторили новину про те, що до нас знову завітає грип і що найкращий захист від нього – звісно, щеплення.

Пригадується, кілька років тому аналогічні виступи в Києві збіглися зі скандалом, який вибухнув тоді у Європі: у Швеції, Франції, Фінляндії, Норвегії та Німеччині було зареєстровано випадки захворювання на нарколепсію в пацієнтів, котрі свого часу зробили щеплення проти так званого свинячого грипу. Йшлося про десятки постраждалих, але найстрашніше, що більшість з них – діти. Першими про випадки захворювання, виявлені у дітей віком від 6 до 12 років, повідомили фінські лікарі. Невдовзі інформацію про те, що в поствакцинальний період у Європі було зареєстровано 22 випадки ускладнень, що їх діагностували як нарколепсію, поширило французьке агентство з питань контролю за лікарськими препаратами.

Як стверджують лікарі, нарколепсія – тяжка хвороба нервової системи, на цей час мало вивчена й поки що невиліковна, вона мучить пацієнта до кінця його днів. Один із характерних симптомів – денні напади нездоланної сонливості, коли людина буквально засинає на ходу, але при цьому не перестає рухатися. Такі напади тривають одну-дві хвилини, однак трапляються часто – протягом доби можуть повторюватися десятки разів. Безумовно, це загрожує трагічним кінцем, якщо хворий на момент нападу перебуває за кермом, переходить дорогу, піднімається східцями чи навіть якщо він просто готує собі чай на кухні. Ще один симптом захворювання – катаплексія, раптова втрата м’язового тонусу в усьому тілі, внаслідок чого людина падає мов підкошена, але залишається при свідомості. Крім того, у хворих трапляються порушення нічного сну й галюцинації. Такою виявилася ціна захисту від грипу A/H1N1 із допомогою «найнадійнішого засобу» – вакцини.

Усі ми пам’ятаємо, як Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) прогнозувала три хвилі пандемії, одна сильніша за іншу, які мали накотитися восени минулого року, а також навесні й восени цього. Чи збулися прогнози цієї авторитетної міжнародної організації – судіть самі. Чимало експертів після всього, що сталося з так званим свинячим грипом, називають ВООЗ не інакше як департаментом фармфірм, які виробляють вакцини. Комісія з питань охорони здоров’я Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) заявила, що пандемії свинячого грипу не було. Результати проведених незалежних досліджень свідчать, що лабораторно підтверджених жертв вірусу A/H1N1 в усьому світі виявилося значно менше, ніж жертв сезонних епідемій грипу. Тому в ПАРЄ дійшли висновку, що ВООЗ необґрунтовано заявила про пандемію свинячого грипу і присвоїла їй найвищий рівень небезпеки, що призвело до паніки та величезних моральних і фінансових втрат. Не секрет, що європейські країни закупили багатомільйонні партії вакцин проти свинячого грипу, які досі намагаються комусь збути.

Слава Богу, Україна не змогла закупити вакцину проти пандемічного грипу, хоча наміри такі були. І пропозиції теж. У розпал карантину в нас не було зареєстровано жодної вакцини проти свинячого грипу. Проте представник ВООЗ в Україні стверджував, що «є можливість використати вакцину з досить швидким механізмом завезення її в країну. Ми оцінюємо ситуацію, і якщо прогноз буде песимістичним, то робитимемо все, аби вакцина була доступною для населення якнайшвидше. Проте слід мати на увазі, що на цю вакцину у світі серйозний попит».

Що нас уберегло від цієї турботи «зі швидким механізмом реалізації», важко сказати, – чи то високі ціни на продукцію європейських і американських фармгігантів, чи то наближення виборів, але, поки тестували російську вакцину, пандемія закінчилася. Тож жертв вакцинації проти свинячого грипу у нас начебто не було. Але чиновники МОЗу так настійно рекомендують робити щеплення цього сезону, що все може бути.

Цього сезону, як прогнозують всезнаючі експерти ВООЗ, в Україні траплятимуться віруси грипу А і В, висока ймовірність того, що до нас завітає і давній знайомий – А/H1N1. Але цього разу не як пандемічний, а як звичайний сезонний грип, що, втім, на думку експертів, не знижує його небезпеки. Однак турбуватися не слід, адже тепер у нас є захист – десятки, якщо не сотні мільйонів доз вакцини від свинячого грипу, виробленої з нагоди пандемії. Все це добро поки що припадає пилом на складах Європи. Розпрощатися зі своїми запасами готові Франція, Німеччина, Великобританія та інші країни. Та ж таки Швеція, приміром, яка закупила 18 млн. доз вакцини (такої кількості вистачить, аби зробити щеплення кожному жителю країни двічі). І якщо торік її ціна була досить висока, то цього сезону чекайте розпродажів – по-перше, спливає термін придатності, а по-друге, утилізація такої продукції в Європі коштує дуже дорого.

Коли ВООЗ оголошує епідемію, Україна, як і інші держави, зобов’язана виконувати її рекомендації. Але чиї інтереси в них закладено? Закордонні ЗМІ цитують висновки відомого професора Тома Джефферсона: «ВООЗ виступає, щонайменше, з дивними рекомендаціями. Традиційні засоби гігієни дають значно більший ефект, аніж маловивчені вакцини, проте в документах ВООЗ усього двічі згадуються використання масок та ретельне миття рук як засіб боротьби зі свинячим грипом. Зате про вакцини й інші лікарські препарати згадується 42 рази».

Вакцинацію нав’язують у багатьох країнах світу, а не тільки в бідних, як заведено було думати раніше. Але, схоже, виробники цього разу перестаралися, що примусило експертів і журналістів проводити свої незалежні розслідування. На цій ниві лідирує Данія, де журналістські розслідування не лише популярні, а й дієві. Журналісти газети Dagbladet information простежували зв’язки експертів ВООЗ із провідними світовими фармацевтичними компаніями, котрі зірвали великий куш під час так званої пандемії. Як і слід було очікувати, чимало вчених, котрі співпрацюють із комітетами ВООЗ, ретельно приховують той факт, що вони перебувають на забезпеченні у фармацевтів. На думку журналістів, зарплату ці спеціалісти відпрацьовують сповна, про що свідчить ажіотаж навколо вірусу грипу A/H1N1, – він одразу ж привернув увагу своєю скандальною назвою (хоча свині до цього жодним чином не причетні), потім були перейменування, демонстративне підвищення рівня його небезпеки, оголошення пандемії тощо. Недарма цю метушню назвали однією з найуспішніших піар-кампаній у період кризи.

А як майстерно підігрівався інтерес до нової вакцини! Після чергового повідомлення про жертви вірусу в різних країнах з’являлася обнадійлива інформація про те, що лабораторії ось-ось видадуть панацею від свинячого грипу, а фармацевтичні фірми вже готові виробляти вакцину, проте (!) в обмеженій кількості, на всіх може не вистачити. І ще трохи доведеться почекати, доки проводитимуться дослідження. Хіба можна сидіти склавши руки й чекати, коли пандемія розповзається по всьому світі?! У павутину маркетингових тенет потрапили уряди багатьох країн, які поквапилися підписати контракти на поставку того, що ще не вироблене і не випробуване.

Насправді ж, як стверджують незалежні експерти, цю операцію готували ретельно і заздалегідь: патентну заявку на вакцину було зареєстровано за сім (!) місяців до того, як світ дізнався про вірус свинячого грипу. У пресу просочилася інформація, що американський виробник вакцин запатентував її ще в серпні 2008 року! Сам же патент було опубліковано у березні 2009 року, а через місяць, всупереч біологічним законам виникнення епідемій, свинячий грип ні сіло ні впало з’явився в Мексиці. Та ще й як театрально з’явився – спорожніли вулиці міст, закрилися школи та бари. Народ злякався і став довірливим.

За твердженням одного з екс-керівників американського фармацевтичного концерну, на дослідження, як правило, витрачається від 11 до 14% бюджету, а на піар майже втричі більше – 36%. Та й навіщо фінансувати клінічні випробування, коли й так усе було вирішено наперед?! Європейські ЗМІ, посилаючись на Європейське агентство лікарських засобів, повідомляли, що процедуру тестування проводили прискорено, на зразках, близьких до вакцини. Клінічні тести було вирішено проводити одночасно з початком масової вакцинації людей, не лише дорослих, а й дітей. Тепер уже відомо, чим це закінчилося для 27 учасників цього безпрецедентного експерименту.

Незалежні експерти вважають, що про клінічні дослідження говорилося для порядку, їх і не планували проводити за повною програмою, – не випадково ж у США фармацевтичні компанії отримали карт-бланш на державному рівні. Пригадуєте, їх заздалегідь оголосили непідсудними на випадок смерті чи заподіяння непоправної шкоди здоров’ю вакцинованих, що викликало критику в Європі, але нічого не змінило. Це стосується лише вакцини проти свинячого грипу, чи така практика застосовуватиметься і в інших випадках – точної відповіді немає. Апетит, як відомо, приходить під час епідемії.

Напередодні нового сезону застуд і ГРВІ, звісно ж, слід подбати про засоби захисту здоров’я та життя громадян від цих напастей, але не менш важливо проаналізувати процеси, які розвивалися кілька років тому, знайти помилки й прорахунки, щоб не допустити їх повторення. Ми досі так і не дізналися, чому мішенню вірусу стали вагітні жінки, чому пневмонія розвивалася так стрімко, що жахалися навіть досвідчені фахівці? Як уникнути такої кількості жертв у майбутньому?

 

Вихід один – вакцинуйся сам

Якщо ви – молоді батьки, і справді турбуєтеся про здоров’я своїх дітей, тоді зробіть наступним чином: не відмовляйтеся від вакцинації, а просто контролюйте імунопрофілактику своєї дитини, якість вакцини та підхід лікарів.

Нині є можливість цілком законно тимчасово відмовитися від щеплення у школі або дитячому садочку, адже в законодавстві прописано, що імунопрофілактика має відбуватися «за поінформованою згодою». Тобто шкільна медсестра не має права робити (але в багатьох школах роблять, тож домовтеся про це заздалегідь) щеплення дитині, якщо батьки не поінформовані про це і не дали своєї згоди. Проте рано чи пізно школа почне вимагати довідки про щеплення. У батьків є вибір, де вакцинувати свою дитину: безплатно у садочку, школі чи поліклініці державною вакциною вітчизняного виробника або власним коштом і вакциною, яку порадив ваш лікар. Якщо родина має лікаря, якому довіряє, другий варіант, безумовно, кращий. Адже дитину, перш ніж щепити, не тільки уважно оглянуть (є багато протипоказань до вакцинації за станом здоров’я), а й препарат запропонують кращий. Наприклад, сучаснішу вакцину проти кашлюка (так звану ацелюлярну) у складі полівалентної комбінованої вакцини (одразу від п’яти-шести інфекцій), яку давно вже застосовують у країнах Європи, США та Канаді.

Можливо, «недержавну» вакцину вам запропонують у тій самій міській поліклініці – подекуди є трудові договори між керівництвом медичного закладу і дистриб’юторами. У такому разі сучасна комбінована вакцина від п’яти-шести інфекцій коштуватиме 300-400 грн за дозу. Якщо купувати самому в аптеці, вартість становить близько 250-300 грн за дозу, а якщо піти в приватний медичний кабінет чи клініку – 450-800 грн. Та сама доза однієї й тієї самої вакцини.

Від себе

Вакцинація в Україні (наголошую – саме в Україні!), як на мене, річ ризикована. Протягом перших півтора років життя дитина має одержати, здається, аж дев’ять різних щеплень. Причому перше, від гепатиту В, уже через 12 годин після народження, а друге, БЦЖ, – через 3-5 днів. Загалом упродовж перших 18 місяців свого життя дитина повинна бути майже постійно хворою (або, говорячи офіційною медичною мовою, «перебувати у післявакцинальному періоді»). Саме в ці перші місяці життя дитини йде розвиток найважливіших систем організму людини... Поза тим, хто скаже, які післявакцинальні реакції нормальні, а які – патологічні? І скільки триває цей післявакцинальний період – не для середньостатистичної, а для конкретної дитини?
Неякісні вакцини можуть спричинити інвалідність і навіть смерть дитини (хто хоче перевірити готовність педіатра надати гарантію безпеки щеплення, може попросити лікаря підписати лист, в якому він бере на себе повну відповідальність за наслідки вакцинації). Зараз багато пишуть про те, що нинішні вакцини не перевіряють ні на канцерогенний ефект (спричиняє рак), ні на мутагенний (спричиняє генетичні мутації). І про те, що до складу вакцин входять токсичні речовини (ртуть, формальдегід, фенол, алюміній), – хоча ніхто й ніколи не довів нешкідливості їхнього застосування...
Батьки повинні мати право на вільний і свідомий вибір щодо щеплення їхніх дітей. Такий вибір буде можливий лише тоді, коли батьки матимуть доступ як до інформації «за», так і до інформації «проти». Інформації «за» цілком достатньо. Юрби «фахівців від вакцинації», починаючи з дільничних педіатрів і закінчуючи вищими чиновниками від медицини, – усі в унісон «співають» про блага, що їх дарують щеплення... Натомість з інформацією «проти» в Україні складніше.

 

Факти і міфи про вакцинацію

– Щеплення не дає 100% гарантії, що людина не захворіє на недугу, від якої вакцинована, однак дає змогу уникнути летального результату. Щеплення не діє, якщо пацієнт захворів невдовзі після вакцинації – у нього не встиг виробитися імунітет.

– Якщо після імунізації у дитини піднімається температура – це нормально: в організм вводиться мікроб, проти якого виникає захисна реакція.

– За кордоном малята отримують значно більшу кількість вакцин – від менінгіту, вітрянки та інших інфекцій. У більшості країн вакцинація – обов’язкова: якщо батьки від неї відмовляються, не отримують фінансової допомоги на дитину.

– Вакцинації потребують не лише діти, а й дорослі: щеплення захищають нас від захворювань лише визначену кількість років, потім їх необхідно поновлювати.

 

Адам Стрижнюк