Репортаж
Вітчизняний «піпл» з легкістю «хаває» іншомовні «меседжі»
Четвер, 02 травня 2013, 10:04
У нашого класика Михайла Старицького є комедія, в якій він висміює тих, хто у всьому, зокрема і мові, хотів виглядати «по-модньому»... До пори до часу я спокійно сприймав вживання іншомовних слів. До багатьох з них ми давно призвичаїлися. Таких слів (за словником 2007 року) у нашій мові аж 10 тисяч. Здавалось би, досить. Та останніми роками, окрім комп’ютерної термінології, поперли такі перли, як «кастинг», «месидж», «імідж», «перфоменс», «шопінг»... І моя свідомість запротестувала.
Як історик, знаю, що українська мова є однією з найстаріших індоєвропейських мов. Її коріння сягають ще праслов’янського періоду, а початком самостійного розвитку вважається межа XI-XII століть. У різні часи несприятливі політичні обставини та союзи українського народу з Польщею, Литвою, Угорщиною, Кримським ханством і Османською імперією залишали негативний відбиток на мові. Однак саме тепер, коли, здавалось би, нарешті цей народ став самостійним і незалежним, коли ми можемо вільно користуватися нашою «солов’їною», українська мова зазнає значних нищівних втручань з боку іноземних мов, насамперед англійської. Тож якщо раніше мене страшенно бісила присутність у нашій мові русизмів, то тепер не можу спокійно всидіти, коли чую або бачу англіцизми.
Я розумію, коли йдеться про комп’ютерну сферу – тут нічого не вдієш: не ми придумали комп’ютери, а, значить, мусимо запозичувати англомовну термінологію: «сервер», «сайт», «хостинг» і т. ін. Але запозичуємо ми ці слова тільки тому, що вони не мають українських відповідників. Та якщо такі відповідники є, то для чого вдаватися до англіцизмів? Іноді складається враження, що дехто постійно говорить, наприклад, «о’кей» лише заради того, щоб якось виділити себе із загалу, видатися розумнішим, прогресивнішим за інших. Хоча, що ж тут такого розумного й передового у цьому словечку?
Або вдамося до інших прикладів. Від політиків (тобто від людей, які мають бути взірцем у всьому, зокрема й у мовленні), особливо тих, які горлопанять про чистоту української мови, постійно чуємо: «реформа», «прогрес», «сервіс», «імідж», «хобі». Але ж ці слова іноземного походження є цілком замінимими в українській мові! Чи ви часто чуєте, щоб їх замінювали на «перетворення», «розвиток», «послуги», «образ» та «захоплення»?
Взагалі іноземні слова (не лише англіцизми) на український манер нашими чиновниками вживаються здебільшого правильно, проте їх значення часто-густо частково або навіть повністю для пересічного громадянина є незрозумілим. Наведу лише декілька прикладів з публічних виступів представників уряду: «Моя мрія – зробити так, щоб і члени уряду приймали щось на кшталт клятви Гіппократа». Чому ж просто було не сказати українською – щось на зразок клятви Гіппократа, адже «на кшталт» утворено від німецького nach Gestalt, тобто «подібно до».
«Проблема не інспірована народними депутатами. Проблема виникла на рівні відносин різних гілок влади» (англійське inspire – викликати, породжувати, спонукати до). Саме такому формулюванню було надано перевагу при коментуванні ситуації в парламенті. Чомусь власне українське слово «спричинено» вважали менш влучним. А ось ще один «хіт» на прикладі висловлювання стосовно вступу України в НАТО: «Сьогодні ми маємо чіткий месидж, зафіксований всіма керівниками альянсу, – Україна буде в НАТО» (англійське message – послання, повідомлення).
Іноземні слова, здебільшого англіцизми, вразили не лише політику, а й взагалі усі сфери життя без винятку. Економісти не можуть обійтися без таких словечок, як «менеджер», «брокер» та «дистриб’ютор», хоча в українській мові існують їх цілком повноцінні відповідники – «управлінець», «посередник» та «розподілювач». У політології термін «електорат» вживається набагато частіше, ніж його синонім «виборці».
В літературознавство проник «наратор» та витіснив уже існуючого «оповідача». Технікуми й училища перетворилися на коледжі, збут – на маркетинг, цінник – на прайс-лист, постачальник – на провайдера, укладач промов – на спічрайтера.
Мало того, ми навіть соромимося називати свої фірми, магазини та товари українською, замість того надаємо перевагу незрозумілим, але нібито красивішим за наші словам. Так, в одному з тернопільських «першокласних магазинів» (саме так перекладається supermarket) прочитав на обгортці вітчизняного мила: «гліцеринове мило транспарантне» (від англійського transparent – прозорий). Чому ж, виникає запитання, так просто і не написати: «мило прозоре», адже виріб розраховано на звичайного споживача? А якось, будучи у столиці, почув у звичайному магазинчику просто-таки комічне оголошення: «представники клінінгової служби, підійдіть до адміністратора». Поміркувавши, зрозумів, що маються на увазі просто прибиральниці (англійське clean – прибирати). Дивно, чому ж не називати речі своїми іменами, тим більше що нерідко прагнення створити щось «вишукане» завершується абсурдом. Наприклад, як розповів мій знайомий харків’янин, у їхньому місті нещодавно відкрився магазин з дивною назвою «Чоп». І ніхто не може зрозуміти, що «чоп» – це результат неправильного транскрибування англійського shop (магазин). Насправді ж слово «чоп» перекладається як відбивна котлета. Цікаво, чи власник цього закладу про таке підозрює?
А пройдімося Тернополем – це ж спостерігається повний англіцизмівський жах.
Будівельна компанія «Креатор-буд» – хто із тернополян похилого віку знає, що англійське creator – це творець, будівничий? І якщо ми перекладемо дослівно назву компанії, що вийде в підсумку – «Будівничий-буд»? Таке собі масло масляне і сало сальне?
Скажіть на милість, а скільки басейнів у розважальному клубі «River pool»? Адже англійською river – це річка, а pool – басейн.
Або ще один із клубів – «Holiday», тобто «свято, канікули» – невже так важко було назву зробити українською? Та куди там – не солідно!
Салон краси «Венеція» – яким чином туристичний центр на північному сході Італії може асоціюватися, наприклад, з наданням перукарських манікюрних та педикюрних послуг? Я ще розумію піцерія «Сицилія» – тут присутній принаймні натяк на країну походження основної страви з меню. Але «Венеція» і педикюр?
Або візьмемо іншу піцерію з центра міста – «Феррарі». Так, італійський натяк доречний, але ж не до піци!? Якби так назвали станцію технічного обслуговування – ну нехай, а до чого тут піца?
Ресторан «Классік» – а чому ж не «Класичний»? Не звучить?
Магазин комп’ютерної техніки «Остер» – це що, «Австрія»? Адже німецьке Öster, Österreich – це країна Австрія. Чи, може, мається на увазі Öster Idrottsförening – шведський футбольний клуб із міста Векше? Але яке все це має відношення до комп’ютерної техніки?
Те саме стосується комп’ютерного магазину «Авенір». З італійської avvenire – майбутнє. То чому б так і не назвати заклад? Уявляєте, якби італійці відкрили у себе транслітерований магазин під назвою «Majbutnye»? Ото б уже покупців мали багато!?
Чи, наприклад, супермаркет «Фуршет». Взагалі-то з французької fourchette – це вилка. Невже у цьому закладі продаються тільки вилки? Чи мається на увазі спільний прийом їжі, коли запрошені їдять стоячи, вільно вибираючи страви та напої, обслуговуючи себе самостійно і використовуючи в якості столового прибору переважно вилку? Але тоді б така назва більше пасувала до якогось закладу харчування, а не до продуктово-промислового магазину.
Звичайно, коли йдеться про брендові речі – як-от напої Coca-Cola чи дім моди Louis Vuitton – тут назва не потребує пошуку українських відповідників, бо таких просто нема. Але якщо відповідник існує, навіщо собі й комусь ускладнювати життя?
На жаль, список слів-вірусів, назв-вірусів, що калічать нашу мову, є настільки ж безмежним, наскільки обмеженою є наша самосвідомість, наша віра в себе як у повноцінну націю, самостійний народ, якому є що плекати і чим пишатися.
Аррівідерчі! Тобто до побачення!
Адам Стрижнюк
Воістину ковбаса! Або Якийсь не такий Великдень
Середа, 01 травня 2013, 11:00
Все частіше релігійні свята для тернополян, як, утім, і для всіх українців, стають приводом для розваг, а не для серйозних роздумів про своє життя. Для більшості жителів України, 61,2 % відсотка громадян якої позиціонують себе віруючими і декларують високий рівень довіри до церкви, християнське свято втратило свою сакральну сутність. Залишилась обрядовість і захоплення церковною атрибутикою.
Щоби не бути голослівними, давайте згадаємо, за яким сценарієм проходить, наприклад, Великдень для багатьох наших співвітчизників: зранку – до храму святити паски, м’ясо, ковбасу і горілку, потім – розговлятися їжею (навіть якщо і не постили), а далі – весело і гучно розважатися. Бо свято ж, розваги, гості!
Як розповіла недавно одна моя знайома, якось, будучи на Великдень у селі на Збаражчині, прогулювалася центральною вуличкою, як раптом їй на зустріч вийшли троє м
олодиків. Був ранок, тож парубки – усім трьом вже по чверть віку – були ще цілком тверезими, «в адекваті». Оскільки ж свято, моя співрозмовниця чемно привіталася святковим «Христос воскрес!», очікуючи взамін почути не менш традиційне «Воістину воскрес!». Та не судилося. Бо почулося – «Воістину ковбаса!».
Що ж, складається враження – і не лише в мене, що релігія все більше стає елементом масової культури – втрачається суть і залишається оболонка. Причому прикрашається ця оболонка банальним споживацтвом.
Хто винен у тому, що релігійна атрибутика все частіше стає об’єктом купівлі-продажу, а глибоке таїнство біблійного свята перетворюється на карнавал? Певно, що сприяють цьому не лише світські люди. Мабуть, у цьому зацікавлені і деякі представники Церкви. Який мотив у них? Хотілося б думати, що таким чином вони намагаються відродити інтерес до Церкви і релігії. Однак розмах торгівлі з приводу церковних свят наводить на зовсім інші думки…
Адам Стрижнюк
Як святкують Великдень у світі
Середа, 01 травня 2013, 10:00
В Африці проживає більше 150 млн християн. Відповідно Великдень є одним з найважливіших свят. Люди одягаються в традиційні костюми, відвідують нічну службу та готують традиційну святкову їжу. Зазвичай, головна великодня страва складається із смаженого рису та курки. В багатьох країнах Африки курятина коштує дуже дорого, тому така страва на Великдень є справжнім делікатесом.
Традиція святкування Воскресіння Господнього започаткована в Індії з колоніальних часів. Незважаючи на те, що кількість християн в країні налічує лише 2,5% всього населення, святкування відбувається за кращими індійськими традиціями і нічим не поступається будь-якому ритуалу чи церемонії. Власне, обмін подарунками, богослужіння та екстравагантні карнавали – невід’ємна частина свята. Окрім цього, на Великдень в Індії традиційно обмінюються кольоровими ліхтарями та пасхальними тістечками. Традиції малювати писанки індійці не мають, проте в магазинах та на ринках можна купити розфарбовані яйця та великоднього зайця.
В багатьох західних країнах великодній кролик приносить шоколад та ховає яйця, але в Австралії яйця приносить великодній білбі. Однією з причин такої зміни є намагання поширити обізнаність населення про білбі, який є одним із зникаючих видів в Австралії. Іншою причиною є нелюбов австралійців до кроликів, які знищують посіви в країні.
Колумбійці у свою чергу мають дивне меню на великодній обід. Замість шоколаду та яєць вони обідають ігуанами, черепахами та гризунами.
Німці також по-особливому святкують свято Божого Воскресіння. За повір’ям, Великодній заєць розмальовує писанки та ховає їх в саду. Зранку після недільної служби діти із задоволенням їх шукають. А також в цей день дітям дарують шоколадні яйця та прикрашають дерева великодніми писанками.
Фолькер Крафт із міста Саальфельд минулого року встановив Великодній рекорд. Він прикрасив дерево біля своєї садиби 9800 писанками. Таку колекцію німець збирав протягом 46 років.
Окремої уваги заслуговує також традиційний великодній Хресний хід в лужицьких сербів, які проживають поблизу німецько-польського кордону. У ході бере учать понад 1300 вершників.
Натомість у Мексиці в Страсну п’ятницю починається Великодній карнавал, який супроводжується розкішними постановками страстей Христових. В суботу в містах розвішують ляльки Юди із пап’є-маше, до яких чіпляють петарди та хлопавки. До кінця дня цих манекенів підривають. У неділю після богослужіння та святого причастя відбуваються фінальні постановки страстей Христових, сім’ї розходяться по домівках або ж танцюють на вулицях.
Цікавим є також пасхальний ритуал в Іспанії. Страсний тиждень, знаний як Семана Санта, є найголовнішим для іспанців. Масштабні дійства-паради розпочинаються в країні у середу. Характерними костюмами є одяг інквізиції, традиційні траурні жіночі костюми. На рухомих платформах інсценізують останні події з життя Ісуса Христа.
Угорці на Великдень обливаються водою, як українці в «обливний» понеділок після Пасхи.
Великдень відомий фарбуванням яєць у різні кольори, але в Греції можна знайти яйця лише червоного кольору.
У Фінляндії святкування Великодня схоже до Хелловіна, оскільки діти вбираються як відьми з мітлами на шиї. Вони бродять по вулицях та шукають розваг. Вважається, що в цей час відьми стають більш потужними, а тому фіни розпалюють багаття, щоб їх відлякати.
У Чехії та Словаччині жінки на Великдень можуть отримати прочуханки. Частиною великодньої традиції тут є те, що чоловіки б’ють жінок зробленими вручну та прикрашеними батогами. Проте це не повинно бути боляче. Вважається, що така Великодня порка робить жінок більш здоровими та красивими.
В українських ромів традиційним дійством на Великдень є випікання пасок. Зокрема, львівські роми печуть паски в столітній печі край дороги. Висота пасок сягає одного метра. Щоб замісити тісто, на циганську паску потрібно 10 кг борошна, 180-200 яєць, 4 кг цукру, 1,5-2 кг масла, 2-3 пачки маргарину, 0,5 л сметани,1 л молока, а також дріжджі, родзинки та сіль. Тісто замішують зазвичай чоловіки. Мішати треба близько 3 годин.
Накладають тісто у спеціальні довгі форми. За традицією першим паску в піч ставить також чоловік. Перед Великоднем роми-християни строго постять. Святять паски в православних церквах. А після того йдуть на цвинтарі ділитися святковою трапезою з померлими.
Підготував Адам Стрижнюк
Коли вже збунтуються тернопільські «оселедці»?
Вівторок, 30 квітня 2013, 05:55
Чи можна отримати хліба й видовищ на суму в 2 гривні 50 копійок? Думаєте, це нісенітниця? Помиляєтеся! 1 квітня тернопільські чиновники, підвищивши вартість проїзду в маршрутках усього лише на 50 копійок, пообіцяли реформувати громадський транспорт міста кардинально, мовляв, усе буде за найвищими стандартами. Зміни відбулися. Тож нині за ці гроші можна стати безпосереднім учасником авторалі Формула-1, побувати на концерті відомого російського виконавця шансону, наприклад, «Бутирки», відчути себе маринованими оселедцями та отримати ще купу різних додаткових послуг. Вважаєте, що таке можливе лише в 3D-екшені Джеймса Кемерона? Насправді такими сервісом користуються пасажири тернопільських маршруток щодня. Ну то що, поїхали, перевіримо?
Зміни, що відбулися в організації пасажирських перевезень містом після підвищення ціни на квиток, вражають своїм масштабом. Кожного ранку та вечора чимало тернополян штурмують міський транспорт із метою втиснутися в нього та пошвидше дістатися з дому на роботу чи навпаки. Це дуже добре, що городяни (якщо бути точним – «оселедці»!) саме впаковуються в маршрутки, а не просто заходять, адже штовхаючись та розпихаючи одне одного вони займаються фізкультурою: виконують фізичні вправи, розвивають власну витривалість та вчаться стояти в автобусі на одній нозі, не тримаючись за поручні.
Як все-таки приємно, що влада турбується про тернополян: одним пострілом убиває двох зайців – за помірну плату пропонує і доїхати куди треба, і оздоровленням організму зайнятися. Але варто пам’ятати просту істину: гроші за проїзд потрібно готувати завчасно. А то, зважаючи на автобусну тисняву, можна ненароком дістати гаманець із чужої кишені чи сумочки, замість своєї. Також для місцевих модниць проїзд у тернопільських маршрутках передбачає ще один приємний сюрприз – ефект пом’ятих речей. Нині такий стиль одягу в моді, тож переваги проїзду міським транспортом очевидні.
Наступна послуга, якою порадували тернополян міські чиновники та водії маршруток – це автобусні перегони. За Формулою-1 по-тернопільськи городяни мають змогу не лише спостерігати, але й стати безпосередніми учасниками цього змагання. Ви думаєте, водії громадського транспорту намагаються обігнати своїх конкурентів через грошову вигоду? Ні, вони насамперед турбуються про комфорт своїх пасажирів, щоб вони дісталися до місця призначення якнайшвидше. Іноді водії настільки захоплюються цією думкою, що не завжди пригальмовують на всіх зупинках, а мчать-мчать стрімголов, доки хтось із пасажирів не нагадає, що варто все-таки час від часу зупинятися.
Найкращою ж послугою у маршрутках, яку подарували тернополянам за їхні ж гроші, є культурна програма, зокрема музична. До уваги пасажирів найкращі хіти російського шансону, які люб’язно пропонують майже всі водії маршруток. Завдяки такому окультуренню жителі міста мають змогу вивчити репертуари улюблених виконавців водіїв.
Отож, зважаючи на такий автобусний сервіс, мимоволі розумієш, що очікуване збільшення вартості проїзду на п’ятдесят копійок – це дрібниці порівняно з тим, які послуги отримуєш. Якщо нам і надалі пропонуватимуть різноманітні автобусні новації, то не шкода буде віддати і три з половиною гривні.
Адам Стрижнюк
Україна стане новою Елладою... або Як освічена московська молодь наприкінці XVII ст. заговорила українською мовою
Четвер, 25 квітня 2013, 08:30
Минулого тижня у Миколаєві запустили серію зовнішньої реклами під гучною назвою «Ознаки бидла». По місту висять плакати «Допив пиво, розбив пляшку – ознака бидла», «Матюкаєшся біля людей – ознака бидла», «Викинув сміття через вікно машини – ознака бидла» та ін.
Взагалі-то термін «бидло» останнім часом став дуже популярним і вживаним в Україні. Його можна почути в розмовах високочолої інтелігенції про майбутнє «цієї країни», зустріти в публікаціях ЗМІ, на інтернет-форумах і т. д. Яка ж причина цього?
Якщо ви досі не знаєте, мало того, якщо у вас виникають сумніви щодо доцільності подібної реклами та й узагалі подібних епітетів – просто загляньте у перший-ліпший тернопільський під’їзд, пройдіться тернопільською набережною, проїдьтеся в тернопільській маршрутці. Думаю, після цього у вас виникло б закономірне запитання: а чому в Тернополі досі немає таких бігбордів?
Однак сьогодні мова не про це. Не про нашу бидляцьку культуру, яку впродовж сімдесяти років наполегливо виховувала комуністична партія і результатом виховання якої став Гомо Совєтікус (в народі – «совок»). Сьогодні поговоримо про наше минуле, про наших предків і про те, якими вони були. Говорити про це потрібно точно так само, як і розвішувати антибидляцькі бігборди. Бо і те, й інше – це засоби впливу, засоби перевиховання. Може, прочитавши ці рядки, пересічний обиватель хоч раз задумається перед тим, як нагадити в криницю, із якої п’є воду.
Декілька слів з приводу заголовка
Слова про те, що «Україна стане новою Елладою» належать одному з основоположників німецької класичної філософії Йогану Готфріду Гердеру (1744-1803). Сьогодні загальновизнаним є той факт, що більшість тверджень цієї геніальної людини – пророчі, оскільки всі вони з часом знаходили своє реальне підтвердження. У цих словах відбилося переконання у можливості нового європейського відродження. Перше відродження, як відомо, дала Італія і романські країни (Леонардо да Вінчі, Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін.), хвилю нового Гердер очікував в іншому кінці Європи. Але чому Україна? Адже ж є французи, англійці, іспанці, зрештою, росіяни... Що змусило звернути увагу німецького мислителя саме на нашу державу? Бо ж у той час, коли пролунали ці приємні для нас слова, про Україну, як про державу, й мови не було – вона залишалась придатком могутньої Російської імперії. Але схоже на те, що у Гердера таки знайшлися підстави так говорити.
Назад в історію: про що говорять свідки
Дивним буде почути, але на час приєднання України до Москви, де, за свідченням російського академіка О.Пипіна, тоді «панували церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість», Україна стояла набагато вище за культурним і освітнім рівнем. Звичайно, у таке важко повірити, але...
У 1591 році побачила світ праця знаного англійського дослідника Джильса Флетчера «Of the Russe Common...». У ній автор спробував показати світові «невідому Московію». Ось що він пише про спосіб правління цією державою: «Правління в них (московських царів) суто тиранське...». «У податковій системі не притримуються ні найменшої справедливості», «шляхта і прості люди по відношенню до свого майна є нічим іншим, як охоронцями царських прибутків, тому що все придбане ними раніше чи пізніше переходить до царських скринь». На жаль, про українців Флетчер оповідає фрагментарно, і це не дозволяє робити якихось ґрунтовних висновків: «... вони дуже гарні собою, ...шляхетні в поведінці... і є християнської віри».
Сирійський архидиякон Павло Алепський у 1653 році подорожував разом із антіохійським патріархом Макарієм ПІ Україною та Росією, залишивши при цьому деякі спогади. Зокрема, він звертає увагу на велику культурність українського населення: «... по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за малим винятком, навіть їх жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».
Про господарство України П.Алепський пише, що в кожному місті й селі є штучний став з рибою, гатею з млином, і тому українці «не відчувають ніяких недостатків». «О, яка це благословенна країна!» – підсумовує автор.
Далі він разом із патріархом упродовж двох років перебували в Росії. Ось що П.Алепський пише про росіян: «Життя росіян дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці». Загалом про свій побут у Москві зазначає: «Жарти та сміх нам стали зовсім чужі, бо лукаві росіяни підглядали за нами і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».
Зате відпочили архидиякон з патріархом, коли знову ступили на українську землю: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, цілком задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Києво-Печерську Лавру, що здалеку вилискувалася своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли з радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливалися в подяках Господеві Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснутий і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би й ми, навіть ставши панами цієї країни, ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш рідний край, а її жителі були нашими добрими приятелями».
Французький інженер Гійом ле Вассер де Боплан у своїй праці «Description dʼUkrainie» (1650 p.) пише: «У країні Запорізькій ви знайдете людей, що знають усі ремесла... Усі вміють орати, сіяти, жати, косити, пекти хліб, готувати страви, варити пиво, мед і вино, виробляти горілку... Вони взагалі спосібні до всіх мистецтв». Цікаво, що Боплан також згадує про те, що, наприклад, під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки, а якщо знайдеться у човні п’яний, то його отаман наказує кинути за борт.
Венеціанський посол Альберт Віміна у «Relazione dellʼ origine e dei costumi dei Cosacchi...» (1650 p.) так пише про особу українського гетьмана: «У поведінці він м’який, і цим забезпечує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні суворими вимогами». Далі автор вказує, що світлиця гетьмана навмисне уряджена просто, «щоб пам’ятати про своє становище і не захопитися духом надмірної гордості».
А ось цікаве твердження данського посла Юля Юста («En Rejse til Rusland under Tsar Peter») про українців: «Вони у всіх відношеннях чистіші і охайніші від росіян», «... все населення Козацької України відзначається великою ввічливістю і охайністю, вдягається чисто і чисто утримує доми». Вступаючи на територію Поділля, Юст перебував у зруйнованому на той час Немирові, «одначе, – зазначає він, – і останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат».
Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум (соціальне становище цієї особи, як і назву її праці досі встановити не вдалося), розповідаючи про зустріч із простою українською дівчиною з села, що торгувала продуктами на львівському торжищі, зазначає: «... коли я щось захотів у неї купити, вона вміла мені сказати чемний комплімент латинською мовою».
Французький дипломат Де ля Невіль у «Записках про Московію» (1689 р.) пише: «Московитяни, власне кажучи, справжні варвари: недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, зажерливі, користолюбні, жебраки і боягузи...».
Секретар посольства цісаря Леопольда І Йоган Георг Корба у праці «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris» (1701 p.) говорить про росіян: «Народ неосвічений...», «Московит цінує дружбу за вигодою». Той же автор про судову практику в Росії: «Серед росіян завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що обманювати вважається майже ознакою високого розуму». А ось що повідомляє Й.Г.Корба про наших козаків: «... цей народ сильний і перевищує московитів і військовим умінням, і хоробрістю».
Професор Кембриджського університету Едвард Даніель Кларк («Part the First, Russia, Tartary and Turkey», 1812 p.) зазначає: «... За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя».
Хто у кого вчився
Звичайно, цей список історичних джерел можна продовжувати і продовжувати, але чи доцільно це робити? Адже тодішня різниця у культурно-освітньому рівні України і Московії, на мою думку, цілком очевидна. Ми справді перебували на значно вищому щаблі культурного розвитку, ніж наші східні сусіди. Тож не дивно, що, приєднавшись у 1654 році до Московії, потужний культурний потік ринув із українських чорноземів на «підняття російської цілини». Українці були фундаторами та викладачами першого російського вищого навчального закладу – Словʼяно-греко-латинської академії, яку створили на зразок Києво-Могилянської академії. Перша школа у Москві була заснована ще у 1649 році ченцем Києво-Печерської лаври Є.Славінецьким. Як наслідок, на думку відомого українського історика Л.Залізняка, освічена московська молодь вже наприкінці XVII ст. ...заговорила українською мовою (!). Вся російська орфографія постала на «Граматиці» українця Мелетія Смотрицького. З кінця XVII ст. до початку XIX ст. у Росії вивчали історію за підручником киянина І.Гізеля. «Курс математики» професора Харківського університету Осиповського кілька десятиліть був елітним підручником з математики в усій Російській імперії. Засновником театральної справи у Москві стає українець С.Чижинський. Біля джерел великої російської літератури стояв також українець Ф.Прокопович, а музики – М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель.
Ще з княжих часів українці були активними творцями культури Московської держави. Так, гордість російського малярства XIV-XV ст. Андрій Рубльов народився на Волині. Письменник Ф.Достоєвський походить із сім’ї поліського священика. Видатний російський філософ В.Соловйов вийшов з роду Сковороди. Українцями були такі видатні діячі російської культури, як В.Короленко, О.Толстой, М.Гнєдич, В.Гаршин. «Його творчість можна зрозуміти, якщо пам’ятати, що він до самих кісток малорос», – писав В.Даль про українця М.Гоголя.
З українського роду Лермонтів з містечка Переволочна на Полтавщині походить і великий російський поет М.Лермонтов. Українцями були знамениті композитор П.Чайковський, актор М.Щепкін, співаки Л.Собінов, І.Козловський, художники І.Рєпін, К.Малевич, скульптор І.Мартос. Навіть відомий російський флотоводець адмірал С.Нахімов пишався своїм походженням з українського роду запорізького старшини Нахімовського.
Незчисленна когорта вчених-українців безпідставно зарахована імперською ідеологією до геніальних росіян. Йдеться про В.Вернадського, С.Ковалевську, М.Міклухо-Маклая, М.Пржевальського, К.Ушинського, І.Грабаря, С.Корольова та багатьох інших. Отже, цілком справедливо підсумовує російський вчений О.Архангельський, що українці «були в Московській Русі господарями ситуації, кращими, найвидатнішими діячами».
Ви думаєте, чого б це теоретик червоного патріотизму Л.Троцький застерігав людей, що йшли працювати в Україну: «Помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без Украины Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами». Росіяни самі усвідомлювали, що без «молодшого брата» «старший» існувати не зможе, ось тому-то за Україну тримались всіма руками немов за якесь рятівне коло.
Відомий на Заході політолог Збігнєв Бжезинський вважає, що поява незалежної України – одна з трьох найбільших геополітичних подій XX ст., після розпаду у 1918 році Австро-Угорщини і поділу Європи у 1945 році на два блоки. Він зазначає: «Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії – як держави і нації – стати нарешті демократичною і європейською». А далі продовжує: «Якщо український народ буде терплячим і наполегливим, він стане справді європейським народом, господарем новочасної процвітаючої держави».
Україна стане новою Елладою – є всі підстави для цього – і в нас вірить увесь світ. Нам залишається лише прокинутися з «совкового» сну й остаточно видавити з себе «бидляцьку натуру».
Адам Стрижнюк
P.S. Мета цієї статті – не піднести одну націю, принизивши при цьому іншу (всі наведені історичні джерела є достовірними. Отож, проти правди не попреш). Єдина ціль, котру переслідував автор, – якоюсь мірою прискорити занадто повільний і надзвичайно болісний процес позбавлення українців комплексу меншовартості, байдужості, а то й зневажливого ставлення до свого українського «Я». Усі повинні зрозуміти – якщо ми здобули омріяну віками незалежність, то цей процес є необхідним і неминучим. Безперспективно і небезпечно йти в третє тисячоліття, перебуваючи в полоні старих ілюзій, з тягарем минулих помилок: так можна назавжди зникнути з історичної мапи світу.
Більше статтей...
Сторінка 1455 з 1457
«ПочатокПопередня1451145214531454145514561457НаступнаКінець»
вугілля і дрова
