Ще кілька слів про нашу мобілізацію

Середа, 11 лютого 2015, 08:28

Те, що зараз відбувається з мобілізацією, примушує до певних роздумів. М’яко кажучи. Щоб не ранити вразливі вушка фільольогів і панянок.

Коли в середньостатистичне українське село приходить 50 повісток в один день і здоровенні 30-40-річні хлопи здіймають ґвалт, пакують валізи і втікають на заробітки до Варшави чи Москви, раптово слабнуть, платять воєнкомам (3000 зелених – «такса»), лягають під ніж хірургів, щоб їм вирізали липові грижі і апендикси, на медкомісіях пускають піну з рота і пісяють в штани, бо краще психушка, аніж вОйна, то мені хочеться решту життя не знімати із себе солдатське вбрання, аби колись будь-хто не асоціював мене із цим цивільним збродом.

«Ми переможемо, якщо усвідомимо, що на сході у нас передова, а на заході – резерв і тил. Якщо ми будемо думати, що там у нас війна, а тут – мирне життя – капець. Ми програємо. І нас не буде», – днями казав мені один побратим.

«Якби чоловіки із села Крути допомогли тоді нашим хлопцям, якби на допомогу юним героям прийшли чоловіки із довколишніх сіл – вони б встояли, вони б перемогли, і ми мали б іншу країну, іншу історію. Але вони злякалися, вони поховалися по підвалах, позачинялися по хатах, вони вирішили вижити за всяку ціну. Придурки! Вони вирішили обдурити долю. Невже їм ніхто ні тоді, ні досі не розтлумачив, що долю не обдуриш? Долю ти вихоплюєш голими руками з вогню і береш її голою. А через 15 років – в час Голодомору – вони їли власних дітей...», – сказав інший побратим сьогодні.

Хотів не вразити панянок. Не вийшло. Ну чому так завжди виходить?

 

Борис Гуменюк,

тернополянин, заступник командира батальйону «ОУН»