images/stories/logosait.jpg

 

Вдова «кіборга»: «Товариші по службі чоловіка кажуть, що він допомагає своїм побратимам навіть після смерті»

На порятунок потерпілого Ігоря Римаря люди збирали гроші всім світом. Менше ніж за тиждень на рахунку накопичилося кілька сотень тисяч (!) гривень. Після смерті бійця вдова загиблого віддала всі зібрані кошти іншим пораненим

«У мене немає слів... – написала у своєму «Фейсбуці» відомий київський волонтер Ірина Солошенко. – Отримала від Лесі Кузь, вдови Ігоря Римаря, 222000 626 гривень – те, що люди перерахували на його лікування. Подякувала, що допомагали і дбали про них. Тепер Леся хоче, щоб усі кошти були використані для поранених хлопців».

Минулого місяця відразу декілька телеканалів показали сюжети про 27-річного захисника Донецького аеропорту Ігоря Римаря, за життя якого боролися столичні медики. У Київському військовому госпіталі Ігоря називали найважчим пацієнтом. Боєць залишився без гортані, щелепи і руки. Надії на те, що він вийде з коми, було дуже мало. Але лікарі не здавалися.

– Таких важких пацієнтів у госпіталі на той момент більше не було, – розповідає Катерині Копанєвій із газети «Факты» волонтер Ірина Солошенко. – На порятунок Ігоря були кинуті всі сили. Йому зробили кілька операцій, лікарі не відходили від нього ні на крок. На підтримку його життєдіяльності потрібні були величезні гроші. Ми допомагали, як могли, але волонтерських коштів було недостатньо. Заощаджень рідних Ігоря – його мами і молодої дружини – ледь вистачило на оплату перших днів лікування. Я звернулася за допомогою до журналістів. Спасибі всім, хто відгукнувся.

Коли наші колеги з телеканалу «1 + 1» знімали сюжет про пораненого «кіборга», його дружина і мама чергували під реанімацією. Лікарі вмовляли їх піти хоча б на ніч і відпочити. А мама Ігоря Римаря крізь сльози сказала на камеру:

– Нам кажуть, що Ігор «стабільно важкий». Але він живий. А значить, є надія. Тут, окрім сина, ще є дуже важкі хлопці. Прошу вас, допоможіть їм, хто скільки може. Вони захищали нашу країну. І вони хочуть жити.

Сюжет про Ігоря Римаря торкнув жителів нашої країни. Повідомлення про те, що пораненому бійцю терміново потрібна допомога, відразу з’явилося в соцмережах. І люди стали пересилати гроші. Хто скільки міг. На мобільний телефон Лесі чи не кожні півгодини приходили повідомлення: «На ваш рахунок перераховано стільки-то».

– Це були різні суми, – згадує Леся Кузь. – Від десяти гривень до кількох тисяч. Я не знала, хто нам допомагає, але подумки молилася за кожного з цих людей. І тут же купувала за перелічені гроші ліки. Завдяки цим препаратам Ігор жив, нехай і був підключений до апарату штучного дихання. Вхід в реанімацію, як правило, заборонений. Але мені як найближчому родичу пацієнта лікарі дозволяли приходити. Я сиділа поруч з чоловіком, тримала його за руку, розмовляла... І сподівалася, що він мене чує.

Леся знала, що її чоловік воює на Сході, але навіть уявити не могла, що Ігор – один з легендарних «кіборгів», які захищали Донецький аеропорт. Чоловік телефонував їй щодня, але ні словом про це не обмовився. Стверджував, що перебуває у відносно безпечному місці.

– Я прекрасно розумію, чому він так робив, – зітхає Леся. – Заспокоював. Ігор був не з тих, хто скаржиться. Як би не було важко, терпів. А мені казав, що все добре. Чоловік знав, що я цілодобово не сплю, сиджу біля телефона. І намагався дзвонити якомога частіше. А одного разу надіслав мені ось таку фотографію.

Жінка показує знімок, на якому її чоловік у військовій формі, десь в зоні АТО, а поруч з ним патронами викладений напис: «Я люблю тебе, Лесю».

– Побачивши це фото, я плакала, – зізнається Леся. – Уже вкотре пошкодувала, що нічого не зробила для того, щоб чоловік не пішов на фронт. Але хіба Ігор мені дозволив би? Останні кілька років чоловік був на заробітках у Росії. А коли почалася війна на Донбасі, повернувся. «Якщо мене не мобілізують як офіцера запасу, піду добровольцем, – заявив. – Я повинен захищати свою країну». Умовила його почекати повістку. Тягнула час, сподівалася, що вона не прийде. Але восьмого серпня Ігоря викликали у військкомат.

Перший час Ігор Римар перебував на навчаннях на Яворівському полігоні.

– Я навіть кілька разів до нього приїжджала, – продовжує Леся. – Потім чоловіка відправили на Схід. З тих пір не знала, де він. «Я б і хотів, але не можу тобі сказати, – пояснював чоловік по телефону. – Це військова таємниця. Головне, що я живий і зі мною все в порядку. Не переживай». Казав, що харчування нормальне, теплий одяг є. Все це завдяки волонтерам. Грошей чоловік не просив. Мало того, сам надсилав мені свою зарплату. У листопаді Ігор зміг на один день приїхати додому. Новий рік і Різдво зустрів на фронті. Як і раніше не розповідав ніяких подробиць. Але, як мені здалося, він чомусь впав духом. «Щось сталося? – запитую. – У тебе точно все в порядку?» «Знаєш, я так хочу додому, – раптом зізнався Ігор. – Побачити б зараз тебе, маму... Я б звідси пішки додому дійшов, чесне слово». Після цієї розмови у мене з’явилося недобре передчуття. Ми зі свекрухою не переставали щодня ходити до церкви і ставити свічку за здоров’я Ігоря. Але я відчувала, що щось не так.

У ніч на 9 січня мені приснився поганий сон. Я його не запам’ятала, але коли прокинулася, стало так важко на душі. Неначе трапилося щось непоправне. Зазвичай Ігор дзвонив мені сам. Але цього разу я не могла чекати і набрала його номер. Не відповів. Через годину зателефонувала ще раз – і знову безрезультатно. Коли навіть до вечора він мені не відповів і не передзвонив, я вже місця собі не знаходила.

І тільки через добу пролунав дзвінок. Це був командир Ігоря. «Вашого чоловіка поранили, – повідомив він. – Але ви не хвилюйтеся, звичайне поранення в руку. З ним все буде в порядку». Сказав, що Ігор в харківському госпіталі. «Ви туди не приїжджайте, – попередив. – Його збираються відправляти на Київ». Але я відразу взяла квиток на поїзд і вирушила до Харкова.

Приїжджаю, біжу в госпіталь. Мені не терпілося зайти до чоловіка в палату, міцно його обійняти, сказати, як я його кохаю... «Головне, що живий, – думала. – З пораненням в руку ми впораємося». До нас (зі мною був брат Ігоря) вийшов лікар. «Я не можу вас до нього пустити», – суворо сказав він. І, побачивши моє здивоване обличчя, запитав: «А ви хіба не знаєте, що з ним?» «Мені сказали, що його поранили в руку», – відповіла я. «Справа в тому, що... руки у нього взагалі немає, – похитав головою лікар. – Стан дуже важкий. Він у комі». Тоді я і дізналася, що в Ігоря немає ні лівої руки, ні щелепи, ні гортані. По суті, не було півобличчя. На моє запитання про те, які прогнози, лікар промовчав.

У Києві, куди Ігоря наступного дня переправили на літаку, нам дали надію: «Він пройшов війну, аеропорт. Раз пройшов через це пекло, виживе і зараз». Але попередили, що я повинна бути готова до всього. Наприклад, до того, що чоловік назавжди залишиться інвалідом, що ніколи не зможе розмовляти. Я молилася про одне – щоб мій Ігор жив. З усім іншим ми впоралися б.

Волонтери орендували для Лесі квартиру в Києві. А небайдужі люди продовжували надсилати гроші на лікування Ігоря. Менше ніж за тиждень на двох картках Лесі накопичилося 400 (!) тисяч гривень.

– Стан Ігоря трішки стабілізувався, – згадує Леся. – Для мене і це було щастям. Я не знала, як дякувати людям за допомогу. За гроші, які вони зібрали, ми могли б повезти Ігоря за кордон. Лікарі з госпіталю теж загорілися цією ідеєю. «Спробуємо, – сказали. – Будемо шукати клініку». Я приходила до Ігоря в палату, розповідала йому ці новини. Мовляв, поїдемо з тобою за кордон, поставимо тебе на ноги. І сама вже почала вірити, що все у нас вийде.

25 січня я, як завжди, прийшла в лікарню (волонтери вмовили мене переночувати на квартирі). Але до Ігоря мене не пустили. «Все нормально, – заспокоїла медсестра. – Йому просто роблять процедури, при яких не можуть бути присутніми навіть родичі». Я запитала, коли ці процедури закінчаться. «Не можу сказати, – зам’ялася медпрацівниця. – Але сьогодні навряд чи. Почекайте трохи». Наступного дня мене теж не пустили. А вранці 27 січня зателефонував друг чоловіка і стривожено запитав: «Що з Ігорем? У якому він зараз стані?» «Та начебто все гаразд, – здивувалася я. – А чому ти такий наляканий?» «Ні, ні, тобі здалося», – відповів приятель. Вже пізніше я дізналася, що тієї ночі йому приснився Ігор. Гарний, усміхнений, здоровий. З... обома руками. «Він просто стояв і, посміхаючись, дивився на мене, – розповідав приятель. – А потім пішов. Неначе приходив зі мною попрощатися».

Я знову вирушила в лікарню і вже наполягла, щоб мене пустили до чоловіка. Лікарі довго не хотіли, але пропустили. Коли я зайшла в палату, Ігор, як і раніше, лежав на лікарняному ліжку, підключений до апарату штучного дихання. Через трубки, якими пообплутували його з усіх боків, не було видно, дихає він чи ні. Доторкнувшись до його руки, я відчула, що вона дуже холодна. Запитала у лікаря чому. «Так і повинно бути, так?» – уточнила. «Розумієте...» – почав говорити лікар, але замовк. І тихо додав: «Так, це нормально». Мені здалося, що в його очах з’явилися сльози. Я почала розтирати чоловікові руки, щоб вони зігрілися. Розтирала довго, але вони не ставали теплішими. Ноги теж. «На сьогодні вистачить», – лікар буквально за руку вивів мене з палати. Здавалося, він насилу підбирав слова. Я повернулася на квартиру. А ввечері подзвонив лікар: «Я не міг тоді сказати вам... Пробачте мені. Ваш чоловік помер».

Ігоря Римаря поховали в рідному селі Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. Сотні людей, які прийшли проводити героя в останню путь, прощалися з ним, опустившись на коліна.

– Мені розповідали, що на похороні я втрачала свідомість, – зітхає Леся. – Я цього вже не пам’ятаю. Насилу згадую, як підходили люди, говорили, що мій чоловік герой. Виявилося, Ігор помер якраз в ту ніч, коли приснився своєму товаришеві. Він дійсно з ним попрощався. А мене лікарі не пускали в палату, щоб я не бачила, як він помирає. Коли все-таки прийшла, чоловік був уже мертвий. Його просто не встигли відключити від апарату.

Через два дні після похорону Леся Кузь перерахувала всі зібрані для Ігоря гроші волонтерам. Двісті тисяч гривень віддала на передову, ще двісті тисяч – на лікування поранених в шпиталі. Цей вчинок торкнув волонтера Ірину Солошенко до сліз.

– На моїй пам’яті таке сталося вперше, – зізнається Ірина. – Щоб вдова все до копійки віддала іншим бійцям... Ці гроші врятують не одне життя. Коли я розповіла про вчинок Лесі рідним тих поранених, які потребують допомоги, вони довго плакали. «Що ми можемо зробити для цієї доброї жінки?» – попросили мене дізнатися. «Нічого, – відповіла Леся. – Просто помоліться за мого Ігоря. Щоб йому там було добре».

– Я впевнена, що Ігор вчинив би саме так, – каже Леся. – Він на все був готовий заради своїх побратимів. Думаю, я виконала його останнє бажання. За словами його товаришів по службі, Ігор рятує їх навіть після смерті. А мені він допомагає триматися. Ми з ним разом з 15 років, почали зустрічатися, коли були школярами. Ближчої людини, ніж він, у мене не було. Він і зараз поруч. Я постійно це відчуваю.

Банер