images/stories/logosait_new.jpg

 

Репортаж


Забобони: міф чи правда?

Понеділок, 16 червня 2014, 15:35

Коли чорний кіт переходить дорогу з порожніми відрами...

– Ти віриш у забобони? – запитав мене якось товариш.

– Не будь наївний: коли у тебе вдома живе чорний кіт, вірити в забобони – дурість.

А от більшість людей, навпаки – вірять. Мало того, часто трапляється й так, що, побачивши того ж самого чорного кота, починають кидати каміння, тримаються за ґудзик, шукають іншу дорогу або й взагалі повертаються додому. Ну, точнісінько як у всім відомій пісні. І чим же провинилася невинна тварина? Тим, що чорної масті? Але ж брюнеток та негрів сприймають нормально.

Це все з міфів, легенд, розповідей, які нав’язані нам різними авторами чи простими сільськими бабцями. Люди слухають, читають та вірять. Чому? Скоріш за все людям подобається у щось вірити. І великої різниці майже немає, чи це гороскоп, НЛО, чи нечиста сила, полтергейст або й сам ангел-хоронитель у вишиванці. Пригадується мені один цікавий гороскоп, написаний до Дня сміху: «Раки, не стійте раком, Діви – годі дівувати, Риби – не хапайте наживку, бо під нею – гачок». Ситуація з забобонами та іншою нечистю (в радянські часи цю «нечисть» справедливо називали мракобіссям) дуже схожа на цей гороскоп: люди вірять у те, в що їм хочеться вірити. І не важливо, чи цей акт віри є об’єктивним, а чи всуціль шизофренічна маячня.

Забобони: погляд розуму

Забобон – це вид марновірства, який полягає в тому, що індивід приймає за реальність невідомі сили, здатні передбачати події і навіть впливати на них. Підґрунтям забобонності є віра в те, що якщо у всіх тонкощах дотримуватися певного порядку виконання визначених ритуальних дій, то, як наслідок, неодмінно настане бажаний очікуваний результат. Ця віра у низці випадків не є марною, адже іноді покладені на забобони сподівання збуваються. Причина в тому, що ритуальні дії, які є неодмінною складовою будь-яких забобонів, є імітацією діяльності, яка, будучи ланкою причинно-наслідкового зв’язку, має призвести до якогось результату, часом і позитивного. Іноді деякі забобони є наслідком спрацювання уяви або збігом обставин. Загалом у забобонах простежується нотка анімізму – уявлення про те, що всі предмети є одухотвореними, тому при виконанні певних дій чи при збігу певних обставин життєва сила в них, пробуджуючись, призводить до того чи іншого результату. Це уявлення вкрай наївне, тому забобонність не красить тверезомислячих людей. Особливо, якщо ці люди мають за плечима вищі освіти і живуть у ХХІ столітті, а не в глибокому середньовіччі.

Нещасне життя деяких котів

Упереджене ставлення до котів – сьогодні найпоширеніший забобон. Минули століття, а ми все одно плюємо через ліве плече, побачивши цю тваринку. Та спитай-но лишень свого знайомого, який має чорного Мурчика (чи Барсика), що змінилося в його житті з появою «нещасливого» кота? Навалилась, як сніг на голову, купа нещасть: пожежа, потоп, погані оцінки чи зламався мобільний? У відповідь він тільки знизуватиме плечима. А хіба кіт не переходить йому дорогу по двадцять п’ять разів на день? Чи твій знайомий через кожні три хвилини плює через плече? Навряд…

І все ж хто із нас хоча б раз у житті не відчував забобонного страху перед чорною кішкою? Давайте визнаємо, що мало хто піде вперед, якщо дорогу перейшов саме чорний кіт. І, щоб уникнути будь-яких наслідків (а раптом щось!), кожен має в запасі свої власні засоби боротьби проти «сили» чорної кішки. Один непомітно плюне через ліве плече, інший схрещує пальці і перевертає задом наперед кепку, ну а найпрактичніші чекають, щоб першим пройшов хтось інший. А скільки існує ритуалів, що дозволяють позбутися від нещасть, принесених чорними котами! І все через те, що в наших головах ще з часів язичництва засів стереотип про чорних котів як пособників чорної магії і відьомства.

Проте сьогодні ставлення до чорних котів дещо видозмінилися, і у різних країнах світу до них ставляться по-різному. Й далеко не завжди негативно.

Так, у Фінляндії до чорних котів ставляться нейтрально, але дуже бояться сірих. У Франції, Болгарії та Англії вважається, що отримати в подарунок чорного кота – знак особливої поваги. Французькі селяни вірили, що чорні коти знають, де закопаний скарб. Для цього треба вийти на перехрестя п’яти доріг і випустити кота, уважно стежачи, куди він піде і де ляже. А якщо в шерсті цього чорного кота знайти білу волосину, то француза просто переслідуватиме успіх!

Під час грози в багатьох західних країнах чорних кішок виганяли за двері, щоб блискавка не вдарила в будинок. У Великобританії вважається, що якщо чорний кіт перетинає ваш шлях або входить до дому, то це означає, що на вас чекає успіх. Кішка в Англії є символом сексуальної привабливості. Стара англійська приказка говорить: «Якщо в будинку чорний кіт, то в ньому не переведуться коханці». Дуже багато років поспіль в одній із лондонських церков чорний кіт неодмінно переходив дорогу нареченій, беручи участь таким чином в обряді вінчання. У Туреччині ж придумали, як уберегтися від чорного кота, що переходить дорогу. Потрібно всього лиш доторкнутися до свого волосся.

«Чорна» п’ятниця

П’ятниця, 13-е, вважається нещасливим днем у більшості країн Європи, Австралії і США. При цьому американці побоюються цього дня, мабуть, більше решти країн і народів. Деякі американці вважають за краще цього дня не виходити на роботу, побоюючись, що добром подібна «вилазка» в такий нещасливий день не закінчиться. Багато хто відмовляється в п’ятницю, 13-го, обідати в ресторанах через страх отруїтися. Чимало хірургів ніколи не призначають на цей день операцій. Ну а вже відзначати в «чорну» п’ятницю весілля, підписувати контракт або йти на співбесіду до потенційного працедавця вважається мільйонами доброчесних громадян світу майже самогубством.

Існує повір’я, що у п’ятницю не треба міняти білизну на ліжку, інакше сплячого мучитимуть погані сни. Не рекомендується стригти у п’ятницю нігті, щоб не привернути печалі на свою голову. Не радять поширені забобони і подорожувати по п’ятницях.

Чим же завинила перед нами п’ятниця, 13-го? Теорій – безліч. Але жодна з них не є доведеною. Найбільш поширена стверджує, що християни незлюбили п’ятницю за те, що саме цього дня був розп’ятий Ісус Христос. Число ж 13 прокляте нібито внаслідок того, що саме стільки людей сиділо за столом під час Таємної Вечері. І один із цих 13-ти виявився зрадником. Окремі джерела стверджують, що п’ятниця «почорніла» тому, що цього дня Адам і Єва скуштували забороненого плоду...

А тим часом: відомий шахіст Гарі Каспаров – 13-й в історії шахів чемпіон світу, який народився 13-го квітня, а свою шахову корону здобув, перемігши Анатолія Карпова з рахунком 13:11.

Чого бояться у світі?

Забобони існують у всіх народів. Багато прикмет є загальними для всієї Європи, а деякі можуть викликати в іноземця лише посмішку. Одна з найпоширеніших прикмет у Європі – заборона прикурювати втрьох від одного сірника – має своє історичне пояснення. Кажуть, що прикмета ця виникла в часи англо-бурської війни: коли перший солдат запалював сірника і прикурював, ворожий снайпер його помічав. Коли прикурював другий солдат, то стрілок цілився, а коли третій – стріляв. В Ісландії також не заведено прикурювати від свічки на кораблі. Кажуть, так можна втопити човен, який вийшов у море.

Італійки та іспанки не можуть відвести очей від горбатого чоловіка. І не тому, що милуються. Просто в тих країнах вважається, що горбуни приносять щастя. З горбатими жінками все навпаки – вважається, що зустріч з ними до обіду обов’язково приведе до невдачі. Пташка, що залетіла в італійський будинок – це погана прикмета. Зате щастя прийде до будь-якого італійця, який почує, як чхає кішка.

В Австрії – свої химери. Справжній австрієць не залишиться байдужим, зустрівши трубочиста. Він одразу схопиться за ґудзик і не відпускатиме до тих пір, доки не побачить якусь тварину. Найкращий варіант – це трубочист із чорною кішкою на плечі. Тоді й ґудзиків не треба!

Будь-яке взуття, перевернуте підошвою вгору, у Греції віщує щось недобре. Тому якщо ви, роззуваючись в будинку у грека, кинули черевики, і вони приземлилися підошвою догори, негайно поверніть їх до нормального стану і скажіть «Scorda!». Пара плювків при цьому не завадить.

Пройти під сходами або побачити сороку в Англії – це дуже погано. Сусіди англійців – ірландці – один із найбільш забобонних народів. У давнину ірландки мали звичку ходити по коліна у воді з новонародженою дитиною на руках, щоб перевірити, людське це дитя чи підступна фея, яка заради забави прийняла людську подобу. Будь-якому ірландцеві відомо, що перевертні бояться води.

У Китаї багато марновірств, пов’язаних з мітлою. Вважається, що в кожній мітлі живе дух, тому користуватися цим предметом слід обережно. Підмітати будинок можна, а ось чистити вівтарі або домашні статуї богів – ні. А вже вдарити когось віником рівносильно багаторічному прокляттю. Особливо погано, якщо мітла торкнеться чиєїсь голови. Жоден китаєць також не стане підстригати нігті після опівночі, щоб не накликати візитерів з того світу.

В Японії не слід встромляти палички в рис, а подушка ніколи не повинна бути спрямована на північ. Не варто також фотографуватися втрьох: той, хто опиниться посередині, може накликати на себе смерть.

Якщо в українців одягнена навиворіт сорочка означає, що битимуть, то у французів це вірний знак того, що невдовзі прийде приємна звістка.

В країнах Африки досі дуже бояться відьом. В африканських селах навіть сьогодні триває полювання на відьом та їх спалення. В Камеруні, Гані та Уганді вважають, що відьмами можуть бути жінки та немовлята, у Нігерії – чаклунки можуть також ховатися під личиною комахи або маленької пташки, а в Гамбії та Сенегалі відьом асоціюють із совами.

Якщо класти сумку на землю у Бразилії, то не матимеш грошей, а якщо сипати цукор в чашку перед тим, як засипати каву, то навпаки – будеш купатися в достатку. Бразильці вірять, що, залишивши віник за вхідними дверима, вони оберігають дім від небажаних гостей. В Сінгапурі коханим не рекомендують дарувати взуття або валізи, адже це означає «збирай валізи й забирайся геть». Не можна дарувати також парфуми, адже їх запах може привабити третього, таким чином сприяючи розриву стосунків.

У багатьох країнах існують забобони, пов’язані з вибором супутника життя і весіллям. Так, у Шотландії, наприклад, вірять, що якщо в майбутнього чоловіка другий і третій пальці стопи однакової довжини, він погано ставитиметься до дружини.

Щодо весільного вбрання, то в Аргентині наречена обов’язково повинна одягнути щось старе і щось нове, щось блакитне і щось позичене: це сприятиме благополуччю подружнього життя.

У Франції вважають, що наречена біля вівтаря в жодному разі не повинна оглядатися. А якщо оглянеться, значить, шукатиме іншого чоловіка. Ще гірше, якщо наречений на шляху до вівтаря зверне увагу на іншу жінку – такий шлюб буде недовгим.

Щоб майбутній шлюб був щасливим, в Іспанії на весілля приносять домашню кішечку.

На Кубі вірять, що пара – закохані або подружжя, – зустрівши на своєму шляху якусь перешкоду, в жодному разі не повинні роз’єднуватися й обходити її з різних боків – це призведе до розлучення.

Народження дитини – один із найважливіших моментів у житті сім’ї. В ескімосів жінка від початку вагітності і до пологів повинна їсти тільки те м’ясо, яке добуває її чоловік. Через два тижні після пологів ця заборона знімається, але кістки від м’яса все одно не можна виносити за межі житла: недотримання цих двох правил принесе дитині життєві невдачі. Якщо до того ж це перші пологи, ескімосці забороняється їсти й пити просто неба. У неї має бути своя окрема вода, яку ніхто, крім неї, не повинен пити.

На Кубі вагітним забороняється дивитися на місячне затемнення, інакше дитина народиться з великою пігментною плямою на обличчі.

У США вважають, що вагітна жінка, навіть знаючи про стать майбутньої дитини, в жодному разі не повинна нікому про це розповідати.

А в Китаї й сьогодні існує оригінальний спосіб перевірки розумових здібностей немовляти. Перед новонародженим кладуть ножиці: якщо він їх схопить, це означає, що народився розумник. На Кубі ж у жодному разі не можна класти ножиці на ліжко – це на нещастя. Якщо вони впали на підлогу, слід спочатку наступити на них ногою, а вже потім підняти.

Існують забобони, пов’язані з хворобами і смертю. Якщо хтось умирає в племені індіанців чиннокі, всі одноплемінники, які носять те саме ім’я, що й небіжчик, негайно змінюють його – вони вірять, що смерть переслідує не людину, а ім’я.

В Ірані вважають, що якщо на будинок сяде сова, то в ньому обов’язково хтось помре або будинок буде зруйнований. А турки кажуть, що смерть входить у дім, коли його будівництво й оформлення завершене, тому потрібно, щоб вдома завжди залишалося що доробляти.

Безліч забобонів пов’язано з грошима: у США вірять, що якщо дорогою знайдеш пенні – цілий день щаститиме.

У Японії, якщо ваш клієнт вранці повернув куплений напередодні товар, – цілий день буде погана торгівля. А от якщо ви добре сховаєтеся в японському суді і побачите свого опонента раніше, ніж він помітить вас, виграєте процес і гроші будуть вашими.

У Норвегії свій спосіб розбагатіти: потрібно впіймати рибу голими руками і втримати її, щоб не вислизнула.

Щодо щастя й талану, то норвежці твердо знають: якщо вам довелося протягом одного дня тричі з’їздити в те саме місце – це до невдачі.

На Мадагаскарі під час грози не можна визирати надвір крізь дверний проріз.

А в Індії вірять, що невдачу приносять голуби.

В’єтнамці вважають, що якщо в перший день нового року за місячним календарем у дім забреде собака – цього року матеріальний добробут сім’ї підвищиться. Добре також, якщо зайде волоцюга, але погано – якщо людина з поганим характером або кішка. А йдучи з дому ворога, рекомендується добре витерти ноги.

У США не заведено тиснути руку на знак привітання через поріг. Це означає, що ти приносиш невдачу господарям. Наші предки, східні слов’яни, теж забороняли здоровкатися через поріг. Вони вірили, що відразу за порогом починається царство мертвих, і небезпечно його зв’язувати з царством живих. Через поріг не рекомендувалося навіть розмовляти.

У Канаді, побачивши перший свіжий каштан, потрібно сховати його в кишеню і носити протягом року – на щастя.

У Японії точно відомо, які дні щасливі, а які – ні, вони навіть позначені в деяких місячних календарях. Наприклад, «сеншо» – день, коли пощастить уранці й не пощастить пополудні; «томобіки» – день, коли пощастить уранці й увечері, але не опівдні; «сенпу» – день спокою, коли поталанить пополудні. Найщасливіший день «тайан» – цього дня влаштовують весілля, розпочинають тривалі подорожі і важку важливу роботу. Зовсім нещасливий – «буцумеци» – день смерті Будди, цього дня не рекомендується братися до важливих і значимих справ.

У Китаї до біди і нещасть призводить убивство таргана. А от в Ірландії тарганів не шанують. Для того, щоб позбутися їх назавжди, потрібно впіймати одного таргана і прив’язати до нього нитку, за яку беруться всі члени сім’ї й із заплющеними очима тягнуть таргана на вулицю. Цю процедуру потрібно неодмінно виконати ввечері дня Святого Пилипа.

 

Що кажуть психологи?

Забобони до психології не мають жодного відношення, а ось віра в них безпосередньо пов’язана з психологією, тому що відображає рівень тривожності. Тривожна людина впевнена в тому, що реальний світ сповнений небезпек, і вижити в ньому без спеціальних застережних дій неможливо. Життя людини перетворюється на постійне очікування проблем і неприємностей. Таке сподівання виснажує психіку і людина змушена якось захищатися.

Найчастіше обирають одну з двох поширених стратегій поведінки. Хтось намагається зробити своє життя максимально прогнозованим: хоче все перевірити, прорахувати, передбачити.

Інший захищається за допомогою ритуалів, оточує себе різноманітними талісманами.

Будь-яка віра значно полегшує життя, хоча б до певного часу. Тому психологи бачать в забобонах позитивні сторони. Така віра дає можливість людині відчувати деяку владу над подіями і контролювати їх.

Це своєрідний різновид легкого і безкоштовного заспокійливого.

Зрештою, у кожного з нас є свій вибір: постійно ховатися від чорних котів та тримати сіль у кишені, чи жити звичайним життям і творити свою долю власноруч.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Добірка українських забобонів

* Собака біжить назустріч – до щастя.

* Пташка б’ється у вікно – чекай гостей або звістки.

* Три рази чхнути – до застілля, два –дорога.

* Відірвати ґудзика – розлучитися з коханим.

* Чхнути натщесерце:

– у понеділок – клопіт з жінкою;

– у вівторок – гарний день;

– у середу – лист, звістка;

– у четвер – чекай подарунка;

– у п’ятницю – побачення;

– у суботу – здійснення мрії;

– у неділю – до щастя.

* Свербить підборіддя – до злості;

* Свербить ніс на кінчику – кохання;

* Свербить ніс з лівого боку – застілля, з правого боку – сварка;

* Розсипати гречку або сіль – сварка;

* «Горить» лице – хтось говорить про тебе;

* «Горять» вуха – хтось бреше;

* Шумить у вусі – зміна погоди;

* Не можна обертатися назад, йдучи до шлюбу;

* Хто першим стане на рушничок щастя – буде керувати у сім’ї;

* Не можна підрізати вінчального плаття, бо це – до розлуки;

* Наречена повинна мати у день весілля щось позичене, щось старе і щось нове;

* Якщо на твоє весілля періщить дощ – будеш щасливий або багатий;

* Грім на голі дерева – неврожайний рік;

* Ніж упаде – господар спішить додому;

* Упаде ложка або виделка – голодний прийде;

* Не розсипай гречки – буде суперечка;

* Собака виє – буде горе в родині;

* Півень опівночі «заспіває» – на біду;

*Де кішка у хаті любить сидіти, те місце має погану енергетику, а де собака – добру;

* Закоханим не можна зустрічатися на роздоріжжі, бо це – до розлуки;

* Не можна виносити сміття з хати після заходу сонця;

* Підмітати у кімнаті потрібно від порога, щоб був добробут у сім’ї;

* Не можна дарувати гострі предмети (ножа, голки...);

* Якщо побачити молодий місяць з правого боку – буде щасливий цілий місяць, з лівого – навпаки;

* Зірка падає – ще одна дитина народилася на світ;

* Павук спускається на павутині – буде якась звістка;

* Упав гребінець – треба ногою наступити на нього, щоб люди не пліткували про тебе;

* Дзеркало упало і розбилося – порахуй на скільки шматків, бо через стільки років буде твоє весілля;

* Не давай комусь дивитися у твоє дзеркало, бо дзеркало здавна було оберегом дівочої долі;

* Не можна подругам давати приміряти свої туфлі, бо заберуть коханого;

*Якщо на Святвечір погасне свічка на столі – хтось помре у родині до року;

* Не можна класти на стіл ключі – буде сварка;

* Не можна зашивати одяг на людині – подурнішає;

* Не можна свистіти в будинку – накличеш бідність.

* Після вінчання молодята повинні якнайдовше мовчати. Хто перший заговорить, той буде довіку під каблуком своєї половини.

* Весільний кортеж має вибирати дорогу якнайдалі від кладовищ. Також він повинен мчати якнайшвидше, щоб до молодят не встигла причепитися ніяка зла сила.

* Під час застілля молодята мають не обпиратися спиною на сидіння, а сидіти прямо, щоб на них не звалювалися сімейні негаразди.

* Здавна вважалося, що шматочок цукру, покладений за пазуху нареченій, зробить її сімейне життя солодким.

* У деяких регіонах України під час весільної церемонії й досі стріляють із рушниць, щоб відлякати від молодят злу силу.

Лікарняні забобони

Медики, попри те, що володіють знаннями, недоступними «простим смертним», – люди забобонні. Медсестра, яка перестеляє постіль хворому, подушку на тумбочку не покладе – щоб пацієнту гірше не стало. І підгодовувати птахів не дозволить (пташка, що б’ється об шибку, – до смерті).

Випустити з рук історію хвороби пацієнта – погана прикмета. Це означає, що хвороба ще довго не захоче відступати. Медсестра з непокритою головою – те саме, що жінка з порожніми відрами. Не пощастить, якщо стрінеться така на дорозі.

Пацієнтам при виписці рекомендують ще раз перевірити, чи не забули чого. Якщо забули – ще раз сюди повернуться. Не дозволяють також закривати двері у палату (можна тільки злегка прикрити), щоб не «закривати» хворих у лікарні, бо тоді їм ще довго доведеться тут пробути.

У деяких лікарнях першими прийнято оперувати чоловіків. Вважається, якщо першою прооперувати жінку, всі інші пацієнти, яких оперуватимуть після неї, матимуть ускладнення.

Живих у лікарнях возять головою вперед. Мертвих – ногами вперед. Цей забобон має два пояснення. По-перше, так хочуть самі пацієнти (ногами вперед прийнято виносити покійників, і ця традиція міцно вкоренилася у нашій свідомості). По-друге, так зручніше медперсоналу (хворий – постійно на виду).

Породіль часто просять розпустити волосся. Існує повір’я, що це допомагає розкритися родовим шляхам.

Забобони інших професіях

* Льотчики ніколи не фотографуються перед польотом.

* Музикантам у день концерту потрібно обов’язково встати з правої ноги. Також вважається, що перед концертом не можна застеляти ліжко. Це один із найпоширеніших забобонів серед диригентів та оперних співаків.

* У театрі, якщо текст п’єси (або ролі) падає на підлогу, актор повинен обов’язково на нього сісти і з ним піднятися. Якщо цього не зробити, то не вдасться зіграти роль.

* У моряків особливо погана прикмета – це показувати пальцем на небо. Це може принести шторм або штиль. У кожному порту всі знають, що вказувати пальцем на судно, що виходить з нього, означає приректи його на загибель.

* Сапери-піротехніки ніколи не прощаються, коли їдуть на виклик, і ніколи не вимовляють слово «останній» у жодному контексті.

* Пожежники кажуть, що якщо під час чергування почистити чоботи, обов’язково надійде виклик на пожежу. Те ж саме відбувається, коли в команді з’являється новенький. А коли пожежні повертаються з відпустки, їх поливають водою. Інакше і їм, і їхнім товаришам у цей же день доведеться виїжджати на пожежу.

* У спортсменів також є свої забобони. Так, практично нереально побачити гравця, футболку якого прикрашав би номер 13. Окрім того, в автобуси зі спортсменами ніколи не посадять жінку, адже це вважається поганим знаком.

Студентські забобони

Забобони, прикмети чи цілі ритуали поповнюють арсенал студентської секретної зброї. Чи дієво це? Кожен переконується на власному досвіді. Отож вашій увазі хіт-парад найпопулярніших студентських забобонів.

Халяво, прийди!

Механізм працює наступним чином: у ніч перед екзаменом висовуєте в кватирку залікову і з надією закликаєте: «Халяво, прийди!». Закриваєте її, перев’язуєте червоною стрічкою і кладете під подушку чи на підвіконня. Головне в ритуалі – не відкривати залікову до екзамену, бо «халява» може вилетіти і всі старання будуть марними.

П’ять копійочок не знайдеться?

Якщо хочете скласти іспит на «п’ять», то потрібно діяти так: зранку перед екзаменом попросити у перехожого 5 копійок, покласти їх у черевик, а зайшовши в аудиторію, стукнути п’ятою по підлозі.

Митись заборонено!

Якщо ви запланували перед екзаменом підстригтись чи помити голову – не робіть цього. Адже помившись, вимиєте всі знання! Також не рекомендується одягати нових речей – це може відвернути успіх на іспиті.

Ніженька моя

Якщо вірити цій прикметі, то заходити в аудиторію потрібно з ноги, яка вам більше до вподоби .

Жіночко, білет який?

Якщо вам пощастить по дорозі на іспит зустріти вагітну жінку, запитайте у неї число, яке б не перевищувало чисельність ваших білетів на іспиті. Названий нею номер і буде вашим білетом на іспиті.

Книжку – під подушку

Коли вже наука не піддається мозку, то допоможе книжка під подушкою. Кажуть, що потрібне саме прийде до голови.

Засолоджуємось

Аби задобрити сесію, в ніч перед іспитом кладуть шоколад під подушку, а зранку її з’їдають, засолоджуючи таким чином сесію.

Відомі люди про забобони

* «Філософія і медицина зробили людину найрозумнішою з тварин, ворожіння і астрологія – найбожевільнішою, забобони і деспотизм – найнещаснішою» (Діоген Синопський)

 

* «Єдині ліки проти забобонів – це знання» (Амброз Бірс)

 

* «Забобони становлять елемент самої істоти людини; іноді нам здається, що ми цілком їх позбулися, а вони тим часом ховаються в потайні закутки і раптом знову з’являються, коли вважають себе в цілковитій безпеці» (Йоганн Гете)

 

* «Страх є причиною, завдяки якій забобон виникає, зберігається і підтримується» (Бенедикт Спіноза)

 

* «Коли забобони проникають у голову народу, вони залишають там запас дурощів на багато сторіч» (П’єр Буаст)



 

Чия об’їзна?

Понеділок, 16 червня 2014, 15:29

Голова Тернопільської облдержадміністрації Олег Сиротюк особисто контролює ремонт доріг по області. Отож минулого тижня він оглянув ремонт дороги на об’їзній поблизу с. Мишковичі.

«Тернопільська обласна державна адміністрація спільно зі Службою автомобільних доріг в Тернопільській області визначили ті ділянки автошляхів, які потребують ремонту в першу чергу. У даних умовах ми концентруємо увесь фінансовий ресурс на ремонт ділянок, де найчастіше відбуваються ДТП. Через об’їзну дорогу біля с. Мишковичі проходить великий потік транспорту, це була одна з найпроблемніших ділянок», – зазначив Олег Сиротюк.

За словами начальника Служби автомобільних доріг в Тернопільській області Богдана Юлика, цьогоріч дорожні служби значно недофінансовані: «Ми не дотягнули до рівня навіть минулого року. До прикладу, у 2013 році було виділено 40 млн. грн., цього року тільки 20».

Але навіть при таких непростих умовах область здатна провести бодай косметичний ремонт доріг. Чого не скажеш про обласний центр… Особливо Тернополю «пощастило» з об’їзною.

Свого часу, в 1992 році, міська влада Тернополя, добре не подумавши, взяла собі баласт у вигляді 12,5 км об’їзної дороги.

Тоді це було зроблено з доброї волі і без будь-яких капремонтів, як то мало би бути. З кожним роком стан дорожнього покриття ставав все гіршим, відповідно на його поновлення потрібно було все більше грошей, яких у міській казні постійно не вистачало. Як вихід із ситуації, депутати Тернопільської міської ради нинішньої каденції ще минулого року ініціювали зворотну передачу об’їзної, тепер вже з комунальної власності у державну, мотивуючи це тим, що державній казні легше знайти потрібні мільйони для ремонту дороги загального користування.

Однак область не дуже поспішає забирати назад свою колишню власність. Їй (області) проблемних доріг і без тернопільської об’їзної вистачає. Зрештою, чи потрібна області об’їзна дорога, якою їздять тролейбуси, інший громадський транспорт обласного центру?

З іншого боку, й самому Тернополю такий баласт не дуже-то й потрібен. Особливо, якщо зважити, що щороку на поточний ремонт і обслуговування об’їзної (очищення дороги від снігу, планування узбіч, збір сміття, догляд за дорожніми знаками, утримання тросового огородження тощо) йде чимала сума – 4 млн. гривень. Ці гроші спокійно можна було б направити на ремонт вулиць і дворів місцевого значення.

А тим часом маємо те, що маємо, а точніше – нічого не маємо: бо ні ремонту об’їзної ніхто не робить (там навіть розмітки зараз нема), ні за дворовими вулицями не доглядає.

«Горобєц сєл на гєлку, гєлка сі заколіхала»

Середа, 11 червня 2014, 05:41

Здається, ніде у світі не знущаються так над російською мовою, як в Україні. Виявилося, що русифікація українців, яка мала місце протягом кількох останніх століть, дорого обійшлася перш за все самій російській мові, перетворивши її на сумнозвісний суржик.

Зрештою, суржик – чи не найбільша хвороба й української мови, яка стала настільки хронічною, що, виглядає, шанс на мовне виздоровлення з’явиться нескоро. Чимало людей в Україні не розмовляють ані українською, ані російською, а послуговуються власнопридуманим середнім арифметичним – українсько-російською мішанкою.

За дослідженням Київського міжнародного інституту соціології, суржиком спілкуються і пишуть від 11% до 18% українців (від 5 млн. до 8 млн. осіб). Левова частка носіїв українсько-російського мовного гібриду, за їхніми даними, живе в східних і центральних областях (21,7 %), а найменше їх – у Західній Україні (2,5%). Щоправда, чимало мовознавців стверджують, що дані інституту суттєво занижені, а ці цифри показують лише кількість тих, хто визнає факт своєї малограмотності, а реальна кількість тих, хто говорить і пише суржиком, – на порядок більша. І, що ще плачевніше, чимало цих суржикомовців вважають, що спілкуються грамотно, й вірять, що, коли кажуть «алівєц», то в цей момент розмовляють російською, а коли «встрічаються», то – українською.

Якщо говорити про те, хто найбільше грішить суржиком, то фахівці Київського міжнародного інституту соціології та мовознавці у своїй оцінці одностайні: головні носії змішаної мови – вихідці із сіл. Працює «миномазайлівська» схема: переїжджаючи в міста, особливо мегаполіси, люди, щоб почуватися і виглядати «своїми», раптом починають вживати російські слова, хоча їхня фонетика залишається українською.

Суржик – суміш, схрещення української та російської лексики, синтаксису, фонетики. У словнику Бориса Грінченка зафіксовано два значення цього слова, аж ніяк не пов’язані з мовною проблемою. Перше – це змішаний хліб або мука з пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса тощо. А друге – людина змішаної раси. Першопричиною виникнення суржику в Україні був вплив церковнослов’янської мови на наше духовне життя. Мова творів української середньовічної літератури була далекою від тієї, якою розмовляли люди в селах і хуторах. Навіть у Котляревського є чимало слів і мовних форм, які сьогодні можна вважати суржиком, тому Пантелеймон Куліш закидав авторові «Енеїди» приниження української мови. В Галичині москвофіли у своїх друкованих виданнях запроваджували «язичіє» – штучну мішанину церковнослов’янської, російської, української, польської лексики. Також прості люди здавна розмовляли суржиком на прикордонних територіях, але справжня мовна пошесть почалася у минулому столітті, коли почалася масова міграція сільського населення спочатку у східні індустріальні райони, а згодом і в інші міста України. Щоб не почуватися «селюками», новоявлені міщани цуралися «мужицьких» коренів, намагалися розмовляти «по-панськи», калічили рідну мову, так і не засвоївши мову російську. Радіо й телебачення, кіно, газети й журнали чужою мовою робили свою чорну справу – творили міф про єдиний радянський народ, який повинен був розмовляти єдиною мовою, зрозуміло, якою. Та «єдиний» народ розпався, єдиної мови не вийшло, натомість в Україні запанував суржик, який сьогодні лише зміцнює свої позиції у мовному просторі. Метастази цього лиха розповзлися по всіх регіонах України. Галичина не стала щасливим винятком. А так зване російськомовне населення сходу і півдня насправді розмовляє мовою, вельми далекою від мови Пушкіна чи Тургенєва. Таку псевдоросійську мову Куліш назвав би «кабацкой речью». Суржик проник і в наддніпрянські, подільські, волинські села... Дехто виправдовує існування суржику, мовляв, – це фактична мова нашого народу сьогодні. Але куди ми зайдемо з такою «мовою»? Минуть десятиліття, і незрозумілим стане «Кобзар» Тараса Шевченка. Чи не доведеться нашим далеким нащадкам перекладати його суржиком?

Не варто плутати суржик із іноземними словами, що прижилися у тій чи іншій мові. «Козак», «майдан» – слова тюркського походження. Та й «комп’ютер» чи «плеєр» мають далеко не українське походження. Але від суржику вони відрізняються коректністю свого використання та тим, що слова у розмові не ламаються і не перекручуються, як це робиться, до прикладу, у фразі: «мене лучче понімає», «на свіжім воздуху» тощо.

 

До речі…

Свій суржик існує в багатьох мовах в багатьох країнах світу. В білоруській мові це явище отримало назву «трасянка». У канадському варіанті французької мови – жуаль, поширений у провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови. На Ямайці частина населення говорить на місцевому варіанті англійської з домішками мов західної Африки – патва. У Ніґерії є «ніґерійський піджин» (спрощена англійська із запозиченнями з мовйоруба й іґбо). У США подібне мовне явище – суміш іспанської та англійської, якою спілкуються вихідці з Латинської Америки – називають «спенґліш» (англ. Spanglish, утворене від англійської назви двох мов Spanish і English).

 

На що ми перетворили рідну мову?

Середа, 11 червня 2014, 05:28

Якщо мова – це дім нашого буття, то треба просто прислухатися до голосів довкола, і можна зрозуміти, чим живе наше покоління. Раптом помічаєш, що в дійсність, тобто мову, непомітно змінюючи нас самих, увійшли пофігізм і облом, а також відаки та мабілки, з’явилися юзери і чайники, сисадміни і хакери, які однаково лають галіму вінду, ми стали стібатися, тусуватися, нам забивають баки чи то женуть фуфло.

Жаргон (сленг) став всюдисущим: його чути в рекламі, публічному мовленні, він уже не дивує у ЗМІ чи художній літературі. Особливо ж він поширився серед інтернет-користувачів.

Ну і не можливо не згадати банальну нецензурщину, яку чути одночасно і за столом на кухні, і в буфетах Верховної Ради.

Словом, не здивуюся, якщо через якийсь десяток років старше покоління українців уже не буде розуміти своїх дітей і внуків, бо ті розмовлятимуть лише їм зрозумілою мовою.

То що ж з нами відбувається? Чому ми так себе знищуємо?

«Не плужи! Глянь, яка тьолка в модному прикиді!»

Знайома якось розповідала, як одного дня її дев’ятирічний син прийшов зі школи і запитав: «Мамо, і що ти «мутиш»?».

Оля якраз готувала обід… Почуте збило її з пантелику. «У цей момент я подумала: здається, мій син уже виріс», – пригадує вона. Шкільний сленг – мова сучасних дітей, який відображає їхнє життя та проблеми. Іноді дорослі навіть не здогадуються, про що «базарять» (вибачте, говорять) їхні діти.

Кілька років тому я зайшов до своєї шкільної альма-матер. «Карочє, дай скатати домашку», – верещав на весь коридор старшокласник. «Кера пінитися буде» (переклад: «Дай списати домашнє завдання. Класний керівник буде незадоволена»)… «Ну, що ти гониш» («кажеш неправду»), – чулося на іншому кінці коридору… «Ти що, припух»? («ти розумієш, що ти кажеш?»)... Батьки напевно часто чують такі слова від своїх дітей... А ті, своєю чергою, вміють «грузити» – «мало не покажеться» (тобто «багато говорити»)…

Пригадую, у середині 90-х, коли автор цих рядків був ще школярем, сленг якраз набирав обертів… «Шпора» (шпаргалка), «врубитися» (зрозуміти), «засипатися» (не скласти іспитів), «хавати» (їсти), «лахати» (сміятися), «шкари» (взуття), модний «прикид» (гарний одяг). «Тьолка», «мєтьолка», «мочалка» (дівчина). Останнє, до речі, було доволі образливо чути порядній дівчині… «Перець» (хлопець), «шнурки», «соски» або «школота» (малолітки), «предки» (батьки) або «предки в стаканє» (батьки вдома) – це справжній шедевр! Обійтися без цих майже «крилатих висловів» було неможливо… Пам’ятаю, однокласники завжди ходили тільки на «стрєлку» (зустріч). Там вони «приколювалися» (жартували). А якщо якась дівчина їм не подобалася, зазвичай казали: «Стрьомна»… Ці слова «живуть» дотепер. Є, звичайно, слова більш-менш зрозумілі, але є перли, які ще потрібно розшифрувати. Чимало сленгів українці запозичили в американців: «мен» (чоловік), «мані» (гроші), «піпл» (люди)… «Заходжу на «флет», а там «мен» з крутим «хаєром» (переклад: «заходжу у квартиру, а там чоловік із гарною зачіскою»)…

Є професійні сленги, і не лише кримінальні, їх часто використовують у спілкуванні, наприклад, комп’ютерники. «Хом’ячок» (комп’ютерна мишка), «дрова» (комп’ютер) або «комп», «сидюк» (СD-диск), «маг» (магнітофон) тощо. У журналістів – «песик» (малесенький матеріал), «стенд ап» (пряма мова тележурналіста), «підвал» (матеріал внизу газетної сторінки), «ковбаса» (вузька колонка битого тексту). Знайома розповідала, що її дочка-восьмикласниця, якщо їй щось не подобається, завжди каже: «Мене це «харить»… Коли пані Оксана повторює за дочкою це слово, її аж «плющить» («розпирає зсередини»).

 

Що кажуть психологи?

Сленг – це субкультура підлітків, розпізнавальні знаки – їх має кожне покоління. Це нормальне явище. Але якщо сленг переходить у ненормативну лексику, нецензурщину, тоді це небезпечно, бо зазвичай усе це переростає в відвертий криміналітет.

Нецензурна культура українських політиків

Коли дeпyтата-регіонала Ярослава Сухого (колишнього голови Тернопільської ОДА) журналісти попросили прокоментувати дослідження однієї громадської організації на тему, скільки коштує «Майдан» на підтримку коаліції ПР, комуністів і Литвина, той відповів, що не «их собачье дело» знати, за що стояли люди. І смачно додав в телекамери про главу цієї організації: «Козел!» Сухий – любитель жорстких виразів – лише крапля в морі хамства української політики. Останнім часом усе частіше звучать взаємні образи, нецензурна лайка. Блокування парламентської трибуни і будівель установ, бійки, завивання сирен і мегафонів – далеко не повний перелік прийомів з арсеналу політичних хуліганів.

Експерти констатують, що непарламентські методи спілкування стають дедалі популярнішими і приводять, зрештою, до неефективності влади: практично у кожного політика накопичилися образи на його опонентів.

Крім того, пересічні громадяни заражаються від своїх кумирів цинічністю і безкультур’ям. «Значній частині електорату хуліганська поведінка політиків навіть подобається, – говорить політолог Вадим Карасьов. – Проте це знижує політичну культуру виборців і визначає їх голосування за політиків-хуліганів на виборах. Коло замикається».

Політхами

«Он не мужик, он импотент!.. Я стою не 12 миллионов, a 120 миллиардов!» – кричала Сюзанна Станік, суддя Конституційного Суду, завдаючи удару по обличчю бютівця Михайла Волинця. Це відбулося 18 квітня 2007-го поблизу будівлі КС під час колотнечі міліції і депутатів від опозиції. За словами Волинця, Станік сама підійшла до нього, обхопила його голову руками і почала крутити. Від неї відгонило алкоголем, вона навмисне голосно кричала, щоб до місця події збіглися телерепортери.

Цей випадок став свого роду символом нової епохи. Подібні ексцеси перестали бути незвичним явищем у практиці українських політиків. Тепер цього не соромляться навіть судді, які повинні всі слова оцінювати з погляду їх доказовості і юридичної бездоганності.

 

Матюклива «свіжина»

Хтозна, можливо б цієї теми ми і не торкалися, якби не минулотижневий парламентський конфуз, що трапився з лідером ВО «Свобода» Олегом Тягнибоком.

Нагадаємо: під час засідання Верховної Ради України лідер свободівської фракції вилаявся прямо в мікрофон, і це почув весь зал Ради. Тягнибок голосно сказав: «Пі…дуйте звідси, бл…дь». Після цього віце-спікер ВР Руслан Кошулинський оголосив, що біля мікрофона Тягнибок: «Олег Тягнибок. Всеукраїнське об'єднання «Свобода», розпочав свій виступ головний свободівець».

Превед, медвед!

або Про те, як спілкуються наші діти в Інтернеті

Із появою Інтернету в людства з’явилися надзвичайні можливості для спілкування і самовираження. Всесвітнє павутиння об’єднує політиків і вчених, бізнесменів і митців, сором’язливих підлітків і нудьгуючих секретарок і багатьох, багатьох інших. Одні шукають поради, інші намагаються заявити про себе, треті просто гають час...

Віртуальний світ анонімний і безмежний. Кожен може бути в ньому Богом і демоном, причому одночасно. Змінюючи «ніки» (імена), одна й та сама людина дробиться на десятки віртуальних істот. Під маскою ви можете дозволити собі як максимальну відвертість, так і найфантастичніші вигадки. Можете до нескінченності змінювати своє ім’я, стать, вік і зовнішність, вигадувати неіснуючі подробиці своєї біографії, відстоювати полярно протилежні істини і навіть сперечатися до хрипоти із самим собою. Головне – не забувати, що це лише гра...

Народ зі спільними інтересами та/або світоглядом утворює віртуальні спільноти. На відміну від реальних об’єднань, у них від тебе не вимагатимуть зберігати вірність якимось там завітам і не працювати на благо конкурентів. Змінюючи світи, ти з легкістю можеш змінювати переконання, «приміряючи» на себе ту або іншу машкару й обираючи найкомфортнішу. Однак, перебуваючи у спільноті, будь ласкавий, дотримуйся її правил і… спілкуйся відповідно...

Серед «мешканців» пострадянського Інтернет-простору особливо виокремлюється спільнота «падонків», яка голосно заявила про себе на початку ХХІ століття. І хоча пік їхньої популярності, схоже, минув, армія небайдужих до «віртуальних хуліганів» залишається досить численною. Одні «падонками» дуже цікавляться, вбачаючи в них елемент сучасної культури. Інші прирівнюють «падонську» творчість до написів на парканах і презирливо плюють у їхній бік. Треті також плюються, але для вигляду, а самі, хихочучи нишком, скачують із Udaff.com чергову історію або картинку...

Що ж таке «падонство»? Невігластво, з якого зробили культ, чи новий ступінь свободи? А може, історична закономірність?

Удафф і його команда

Люди, які не симпатизують «падонкам», дорікають їм у засмічуванні й перекручуванні «великого и могучего…». А мало обізнані з історією цієї спільноти називають їхні словесні вибрики «пустощами безграмотної шпани». Проте такі висновки є як мінімум недалекоглядними.

В історії «падонків», як водиться, спочатку було слово. Точніше, гра в слова, що захопила групку російськомовних ентузіастів. Були це добродії досить кмітливі, освічені й успішні: рекламісти, програмісти, журналісти, літератори...

Передумов для виникнення їхньої гротескної «албанської» мови було кілька. По-перше, тексти, розміщені в Інтернеті, рясніють орфографічними помилками, часом досить кумедними. Мережовики, вони, знаєте, не завжди полюбляли уроки літератури... Загалом, мережева безграмотність стала поживним ґрунтом для пародій. По-друге, на багатьох сайтах, у чатах і на форумах жорстко обмежувалося вживання ненормативної лексики. А вживати все одно хотілося. Тому «народні умільці» викручувалися як могли: скорочували слова, замінювали в них літери тощо. Ну і, по-третє, усілякі там смайлики й емотикони не змогли цілком задовольнити потребу народу в більш емоційному висловленні своїх почуттів – ось тоді й виникли нові «перевернуті» слова...

Креативні «падонки» не просто вигадали мову, а й почали творити нею. Піонером, монстром і стовпом «антилітературної» творчості став російський сайт Udaff.com. Започаткував його пітерець Дмитро Соколовський на прізвисько Удав, електрик за професією і письменник за покликанням.

Що являє собою ресурс Удаффа? Хто був, той знає, а тому, хто не був, поясню: за формою це картинки, тексти («креатифф») і коментарі до них, за змістом – «чорнуха», матюки, «туалетний» гумор, шовіністичні випади, і все це викладено перекрученою до невпізнанності російською мовою. Це на перший погляд.

Спектр тем «падонських» текстів необмежений: що в кого болить, той про те й гомонить. Багато рядків присвячено сексу, «жореву» і згубним звичкам. Та загалом «падонки» своєрідно реагують на все, що відбувається у суспільстві: політичні, спортивні події, новинки техніки, нові фільми і серіали, книги й музику, розваги і багато іншого. Якість текстів дуже різна: трапляються серед них і відверто графоманські, і страшенно кумедні, і філософські. Причому якщо написати те ж саме, але без «ашыбок» і матюків, можуть вийти цілком літературні речі. Та робити цього не варто, бо тоді вони втратять гостроту, сенс і присмак протесту. Неможливо ж переписати п’єси Подерв’янського в «легкому», адаптованому варіанті...

«Аффтары» не просто безграмотні – вони безграмотні демонстративно і підкреслено. Неписьменність доведено до гротеску. Помилки робляться там, де можна і навіть де не можна. «Падонки» переважно «пишуть як чують» («йаду», «пруцца», «жывотное»), та якщо фонетичне написання є нормою, спотворюють його навмисно («зачот», «сотона», «креатифф»). Умисне перекручування слова – теж елемент творчості, спроба переробити слово, довести до абсурду, надати йому нового звучання, нового емоційного відтінку й нового значення – або анти-значення. Навіть нецензурні вислови у «падонків» спотворюються настільки, що постають у комічному вигляді, втрачаючи частину негативного заряду.

Знову психологія

Чим приваблює «падонський» стиль? Тим, що усуває перешкоди. У «падонка» немає заборонених тем і заборонених слів. «Креатифф» і розкріпачення – ось що головне. «Албанською» мовою можна без будь-яких комплексів говорити про сексуальні збочення, пияцтво, наркотики та інші аспекти темного боку нашого життя. Причому говорити з гумором, із позицій власного досвіду і навіть із певним відтінком погорди. Чи снилося таке «офіційній» літературі?

Погляд «падонків» на світ різко негативний і дуже іронічний (увесь світ – лайно і ми в ньому – падонки), що характерно для підліткового максималізму. Найчастіше «падонки» не винаходять нових ідей – просто епатажно висловлюють своє ставлення до дійсності. За своєю хуліганською сутністю вони близькі до панків (до речі, слово «панк» у перекладі означає саме «покидьок»!). Ці циніки, нігілісти й анархісти від середини 70-х епатують народ своїми витівками та провокуючою зовнішністю. Проте не кожен насмілиться вийти на вулицю в ланцюгах і булавках, із яскравим «ірокезом» на голові й висловити своє «фе», наприклад, уряду. Інша річ – віртуальний світ. «Падонок» у ньому невпізнанний і безкарний, тому робить, що хоче. Його «смертельна» зброя – уміння гратися словами і залізна впевненість у власній правоті. О, якби ж то всі війни велися на форумах!.. Бо все-таки, як на мене, краще побути «падонком» у віртуальному світі, ніж «мочити у сортирах» інакомислячих у світі реальному. Головне – пам’ятати, що крім «падонського» віртуального простору, є ще простір реальний, де треба вчитися бути людиною.


Підготував Адам Стрижнюк


Путін, Донбас і Україна – комусь із цих трьох скоро доведеться програти

Вівторок, 03 червня 2014, 10:35

Існують речі, проти яких безсилі навіть найвидатніші історичні діячі.

До таких речей, зокрема, належать закони економіки і закони розвитку суспільства.

Ще нікому, ніде і ніколи не вдавалося їх обійти. Свіжий і наочний приклад – Віктор Янукович.

Не судилося стати винятком і Путіну.

При всіх зовнішніх відмінностях путінської Росії та СРСР, у них є одна фундаментальна подібність, що визначає ідентичний фінал – економіка є заручницею ідеології.

І якщо величезні природні ресурси могли розтягнути агонію путінського правління в Росії ще років на 20, то українська авантюра має всі шанси спресувати цей відрізок в рази.

Вже зараз очевидно, що навіть відверто локальні успіхи Путіна досягаються незрівнянно високою ціною.

Чого досягнуто? Ну, окупований Крим – але втрачено навіть у максимально лояльній області замість тижня місяць часу.

На короткий час суттєво зріс рейтинг. Але на весь час суттєво зросли фінансові витрати.

На час дестабілізована ситуація на сході України. Однак вирішальної переваги немає. І це при тому, що:

а) українська влада діяла і діє, м’яко кажучи, не завжди професійно;

б) Путіну відверто підіграє дуже впливова в Донбасі і дуже заможна місцева еліта;

в) у Донецькій і Луганській областях в кілька разів, у порівнянні з іншими областями, вищий рівень підтримки Росії з боку місцевого населення, що доходить до вагомих 30%.

Чим заплатив Путін за ці «успіхи»?

По-перше, Росія втратила імідж респектабельності та передбачуваності – основу інвестиційної привабливості.

Вже втрачені сотні мільярдів доларів.

По-друге, Захід почав діяти проти Росії єдиною і досить згуртованою командою.

Надії на нову «мюнхенську змову» виявилися безпідставними. У 1938-му Заходу потрібен був сильний агресивний Гітлер, якого планували направити на СРСР для взаємного знищення. Ось чому Гітлеру негласно сприяли і з легкістю «злили» Чехословаччину. Сталін, до речі, робив те ж, але в протилежному напрямку.

Зараз Заходу абсолютно не потрібен сильний агресивний Путін. До того ж, Англія, Франція і інші вже добре знають, чим можуть закінчитися подібні ігри.

По-третє, Європа почала інтенсивно вирішувати питання ліквідації залежності від російського газу. При таких зусиллях це завдання буде вирішено протягом найближчих декількох років.

По-четверте, Європа активно підключилася до вирішення ключового для української економіки газового питання. Внаслідок чого можливості російського газового шантажу України колосально зменшаться.

По-п’яте, відсутність відкритої військової підтримки Захід компенсував досить вражаючою фінансовою підтримкою України. А це звело до мінімуму надію обрушити за допомогою конфлікту слабку українську економіку.

По-шосте, з наступних поколінь українців зняті зобов’язання по Чорноморському флоту в Криму. Вже в 2017-му це Україні дуже і дуже знадобиться!

По-сьоме, величезна кількість українців отримали більш ніж переконливу відповідь на питання «навіщо Україні потрібен вступ до НАТО?»

Путін явно пробуксовує. І це в Донбасі, в максимально сприятливих для нього умовах.

У стратегічному плані свою українську партію Путін вже програв. Максимум, чого він зможе добитися – це кілька тактичних піррових перемог. А от як йому бути з Росією?

Любителям модних зараз історичних аналогій варто звернути увагу на паралель, яка дійсно має глибоку схожість з нинішньою ситуацією: у 1914-му влада Росії щосили нагнітала патріотичну ейфорію «За веру, царя и Отечество!». І знаменита «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой» була написана саме в той період. Влада царя була непорушною. А вже в 1917-му скинули царя, незабаром до влади прийшли більшовики, а Отєчєство, втративши території Польщі та Фінляндії, занурилося в криваву безодню громадянської війни... Чи не те ж саме чекає Путіна?

Загальноприйнято вважати, що Путіним керує маніакальне прагнення увійти в історію в якості нового «собирателя земель русских».

Проте порівняння можливих досягнень в українській кампанії і реальних наслідків дає вагомий привід припустити, що вказаний фактор навряд чи є домінуючим.

Вже хоча б тому, що дії Путіна мають набагато більше шансів забезпечити йому не стільки історичний імідж «собирателя», скільки клеймо «гробовщика государства российского».

Навряд чи ВВП настільки втратив зв’язок з реальністю, щоб не бачити очевидного. Тому логічно припустити, що насправді для нього ключовими є інші мотивації.

А саме: Путін пішов ва-банк не заради іміджу, а заради збереження своєї влади, як би парадоксально це зараз не звучало.

А в Росії втратити владу – значить втратити все.

Саме українська революція – другий Майдан – створила абсолютно реальні загрози владі Путіна. І ланцюжок тут дуже простий.

Якщо Україна не декларативно, а реально запровадить у себе основні європейські правила і механізми – масштабна корупція і крадіжки стануть неможливими – десятки, сотні мільярдів доларів підуть не на золоті батони, а в реальну економіку, то неминуче і відчутно зросте рівень доходів, зарплат і пенсій населення.

Простіше кажучи, з європейськими механізмами українці стануть жити набагато краще за росіян. Причому при грамотному державному менеджменті ця тенденція може виразно проявитися вже через 3-4 роки.

Чим це загрожує Путіну?

Почнемо з того, що дуже багато громадян Росії перестануть вважати свій рівень життя прийнятним.

Українці – зовсім поруч. В Україні дуже багато росіян. Тому й порівнювати себе з росіянами – громадянами України – будуть в першу чергу. Заможне життя шведів і німців росіяни Путіну пробачать. А ось заможне життя Донбасу, Одеси, Дніпропетровська, Харкова – навряд чи.

І рівень підтримки нинішньої російської влади швидко може опуститися нижче критичної межі.

Далі. Якщо українці підуть відмінним від Росії шляхом і досягнуть при цьому набагато кращих результатів в плані добробуту пересічних громадян, обов’язково буде поставлена під сумнів правильність нинішньої російської економічної та політичної стратегії, яка, стараннями кремлівської пропаганди, тісно прив’язана до імені Путіна.

Провал іміджу мудрого правителя-стратега несе набагато більшу небезпеку для владних перспектив Путіна, ніж провал іміджу «собирателя земель».

Тому в нього спрацювала логіка радянського директора промтоварної бази: щоб приховати крадіжку перед майбутньою ревізією, потрібно влаштувати пожежу. А оскільки крадіжка було більш ніж масштабною, то й пожежа мусить бути відповідною.

Роздуваючи криваву пожежу в Україну, Путін готує собі алібі: мовляв, у мене була геніальна стратегія розвитку Росії, але кляті американці руками «бендеровцев» все зіпсували!

Путін намагається врятувати себе ціною Росії.

Тому його дії в Україні обумовлені не стільки далекосяжним стратегічним планом, скільки набором імпульсивних дій, які об’єднує одне сильне бажання – «не позволить любой ценой!».

Зараз Путіну не потрібна Україна в складі Росії. Путіну потрібна самостійна слабка Україна під протекторатом Росії. Ідеальний варіант – Україна в Митному союзі. Цілком прийнятний – де-факто автономні Схід і Південь України під протекторатом Росії.

Але чи зможе він цього досягти, якщо всі «перемоги» даються йому такою важкою ціною?

По суті, Путін зараз перебуває в пастці, в яку сам себе загнав. На відкриту агресію проти України він уже не наважиться, бо знає, що економіка Росії цього не витримає. Тому єдине, що залишається – це посилати чеченських бойовиків воювати на українському Сході і таким чином підривати економічну стабільність Донбасу. А це означає одне: колись-таки та й увірветься терпець і нашим східнякам. І аж тоді ми нарешті побачимо черговий Майдан, тільки цього разу донбаський. А кожен Майдан, як відомо, це переродження людей, це – формування патріотів України.

Що ж, настає той час, коли жителі ще донедавна проросійського Донбасу в найближчій перспективі можуть стати патріотами своєї країни. Чи могли б ми про це мріяти ще рік тому? Тому «велика подяка» Володимиру Путіну за всі його «старання».

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

Сторінка 1520 з 1542

«ПочатокПопередня1511151215131514151515161517151815191520НаступнаКінець»
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер
Банер
Банер