Репортаж
Чуттєва поезія тернополянки Олесі Ігнатової
П'ятниця, 21 листопада 2014, 07:32
«Моя любове, ти мій біль, —
Так відчайдушно серце смутком огортаєш,
Моя любове, ти мій крик, —
Що так пекельно в горлі застрягає.
Моя любове, ти мій гріх, —
Солодкий і такий водночас з гіркотою неповторний…»
У маленькій, затишній кухні на стінах розмістилась справжня галерея сімейних фотографій та дитячих малюнків. На столі — зошит авторської поезії. Пережиті моменти радісних і не дуже днів, щирі та зворушливі почуття лягли в основу віршів молодої авторки. Сьогодні ми в гостях у невиправної оптимістки, поетеси, тернополянки Олесі Ігнатової.
Більше десяти років авторка пише романтичну поезію та пісні. Декілька десятків творів готуються до друку, деякі – до запису нових композицій.
Сині очі молодої поетеси сповнені життєвої енергії та невмирущої віри у краще. Дитяча безпосередність, відкритість та щирість авторки допомагає бачити прекрасне в буденному житті, радіти кожному дню. Мабуть, тому, така простота та невимушеність є основою творчості тернополянки.
— Часто вірші пишуться в дуже неочікуваних місцях, — розповідає Олеся. — Буває, їду в маршрутці, а в думках з’являються нові рядки. Приходжу на роботу і занотовую їх.
«В мене дітки – син і донька».
Присвячений моїм діткам — Ванічці і Світланці.
В мене дітки – син і донька,
Я щаслива тим сповна.
А для щастя що ще треба?
Лиш здоров’ячка сповна.
В мене син – моя опора,
Моє сердечко, любов.
Син для мене – міцні крила,
Що для птаха – мов життя.
В мене донька – моє сонце,
Моя пісня, мій струмок.
Задзвенить дзвіночком голос –
Світ наповниться добром.
Олесю, коли ти зрозуміла, що поезія – твоя стихія?
— Перші рядки, які написала, були присвячені близьким людям. Коли пішов з життя рідний дядько, мене настільки переповнювали емоції, що я почала писати. Так з’явились перші творчі напрацювання. Знаєте, кажуть, кожен вірш – це сповідь поета, незабутній епізод життя. Абсолютно погоджуюсь із цим твердженням. Щоб зачепити за душу, твір має бути зболений переживаннями, переповнений сильними емоціями.
Побутує думка, що меланхолія – це творчий рушій митців.
— Саме про це і йде мова. Звичайно, творити можна і у емоційно піднесеному настрої, але більшість творів пишуться в стані глибоких роздумів чи переживань. Це близькі мені почуття.
Твої улюблені автори?
— Я дуже люблю читати. В моїх руках побувала колосальна кількість творів. У дитинстві так часто відвідувала бібліотеку, що книжки мені видавали без запису. Останній твір, що прочитала – «Заїр» бразильського письменника Пауло Коельо. Це один з моїх улюблених авторів. Не всі знаходять його цікавим. Проте, в його книгах я віднайшла багато натхнення та мудрості. З українських авторів, - поетеса, яку я просто обожнюю — це Ліна Костенко. Її вірші можу читати безкінечно. До речі, найкращим моїм подарунком на день народження була саме збірка її віршів. На жаль, я не знайома з тернопільськими поетами, але найближчим часом планую вступити до спілки письменників, де й почую творчість колег.
Сьогодні у твоєму творчому доробку не один десяток віршів.
— Усі твори розповідають про моє життя. Якщо говорити про тематику, то, звичайно,- любов. Багато з них сповнені смутку, розчарувань, та попри труднощі було й багато радісних моментів. Ними планую поділитися, з читачами, уже наступного року. Планую розмістити у збірці художні нариси своєї талановитої подруги. Секретами дебютного видання поділюсь згодом.
14/04/2014
Ніжність – буденність.
Хвилини – години.
Пристрасть – самотність.
Приреченість душ…
Відчай – відвага.
Сама — не одна.
Так і минає у прірву нірвана,
Так поринає душа в почуття.
«Недосяжному Тобі»
16/10/2014
Така розлука у душі, така самотність.
Така відвертість і така печаль.
Я не одна і скрізь є люди.
Я не сама, але як у безодні — мов сама….
Минає час. І ось вже майбуття.
Немає там Тебе, є там лиш самота.
Самотність.Пустота. Біль і та весна.
Питаю я себе: яке ж тепер життя?
Тепер життя — переполоханість думок,
Омріяність пісень, віршованість турбот,
Окриленність бажань, таємність снів,
Прихованість усіх цих почуттів….
Знаю, поезія – не один твій талант. Ти також пишеш музику?
— Пригадую, у 8 класі в шкільному поході однокласник зіграв пісню «Колдунья». Я настільки глибоко перейнялася твором, що вже тоді зрозуміла: обов’язково навчусь грати на гітарі.
Без сторонньої допомоги дівчина освоїла гру на гітарі в досить короткий термін. Не маючи музичної освіти, виконувала не лише кавер версії, але й власні композиції. А у 2000 році вийшов дебютний альбом, із назвою «За друзей ». До платівки входять 22 російськомовних та україномовних твори. До речі, у місті Рівному з піснею «Ты моя печаль», на конкурсі «Я і гітара», Олеся добула приз глядацьких симпатій.
Як пригадує авторка, одна з пісень була написана дуетом із звукорежисером тодішнього радіо «Тон» Русланом Підганюком.
— Це світла та хороша людина, — розповідає Олеся -, я вдячна за все, чого він мене навчив. Адже, завдяки йому, вийшов у світ мій перший альбом. Пам’ятаю, Руслан запропонував доповнити свою пісню моєю партією. Того ж дня народилася спільна композиція «Мрія, що збулася».
До слова, уже наступного року авторка планує записати другий альбом, до якого увійдуть пісні бардового жанру та романси.
- Часто мене запитують, чому ніде не виступаю. Наприклад, мій брат – вокаліст відомого тернопільського гурту «0352» – минулого року завоював друге місце у музичній битві молодих музикантів «Koza Music Battle» . Знаєте, я не переслідую мету бути популярною. Більше того, з моєю творчістю практично не знайомі навіть близькі люди. Якщо говорити про сцену, то найбільше ціную людей, які «вміють» чути. Для мене важливі душевність та розуміння. Зізнаюся, мені не вистачає участі у концертах, живих виступах, але зараз багато часу присвячую сім’ї та дітям.
Та на цьому я не припиняю творити. Сьогодні, найбільшою моєю мрією є гітара «Fеnder». Сподіваюсь, що, у недалекому майбутньому, нові концерти я відіграю уже на ній.
«Найголовніше — не губити себе у цьому житті. В кожної людини є важкі періоди. Щоб не втратити свою творчість, необхідно її проявляти, творити, працювати над тим, що подобається».
«Тобі»
лютий 2002
Грайливим подихом весни
Ти увійшов в моє життя.
Ледь чутно доторкнувся до душі
Сріблястим дзвоном ніжності і теплоти.
Буденність слів не викаже
Всієї гамми різнобарвних мрій.
Чи може помиляюсь. все не так:
Банальність сенсу (мрії) саме у словах?
Тоді скажу, що завдяки тобі
Відкрила невідомий сад своєї доброти.
І першим, хто ступив на стежку (саду) доброти
Був ти — зболілий вогник відчаю і самоти.
Вирії переполоханих думок
Несуть мене на крилах вдаль — у височінь.
І тільки спогади, бажання, почуття,
Занурююся далі в небуття.
«Я в третій раз тобою відболіла»
січень 2004р.
Я в третій раз тобою відболіла…
Душа палала у пекельному вогні.
Я зрадила собі і загубилась:
В твоїх обіймах — наче уві сні.
Твої уста оманливо-солодкі
До божевілля зводили мене.
Зима була на дворі, в серці — літо,
Я знову починала вірити тобі.
Але це — жарт і ти зіграв моїми почуттями,
Цілунки ті перетворилися зимою.
В засніженій пустелі бачу Долю —
Вона так голосно сміється наді мною…
Я все пробачу: і тобі, й собі,
Я все забуду — як це робиш ти.
І порятунок мій — моя проста хода,
Я залишаю все і йду у майбуття.
Я в третій раз тобою відболіла,
Перекипіла у пекельному вогні.
Душа моя у вирі майбуття —
Там я щаслива, весняна й легка.
Оксана Божко
Після п’ятирічної реконструкції у нашому місті відкривають «Балагур»
Четвер, 20 листопада 2014, 11:17
Чи не кожен тернополянин, проходячи повз затемнені вітрини цього закладу , губився у здогадах: коли ж його відкриють, та у якому форматі він буде працювати.
За словами власників, уже 26 листопада мешканці нашого міста зможуть відвідати «Балагур».
- Наш заклад буде діяти у двох форматах. Верхній зал - кав’ярня - розпочинатиме роботу о 09-ій годині ранку, нижній – ресторанного типу - працюватиме з 12 години дня, - розповіла адміністратор. - Працюватимемо щодня, до 23-ї.
Територія приміщення 535 квадратних метрів вміщує 160 осіб. На двох поверхах розмістилось три зали та декілька кабінок. Практично усі меблі виготовлені з дерева. Зали прикрашають картини та лампи. За словами власників, у розробці дизайну брали участь усією сім’єю.
- Щодо назви, - розповідає власник Володимир Кравець. - Листаючи словника, шукав слово, яке б мені сподобалось. Буквально відразу натрапив на «балагур» - тлумачиться як «жартівник». Воно мені сподобалось.
«Балагур» позиціонуватиме себе як дружній заклад, «ресторан хорошого настрою», де постійних клієнтів дивуватимуть постійними сюрпризами.
- У нас діятиме культурна програма, кардинально інша звичній у Тернополі. Плануємо організовувати не лише музичні виступи, але й мистецькі програми. Для початку хочемо здивувати тернополян виступом ілюзіоністів.
В меню переважатимуть страви української, французької та італійської кухні. Акцент ставиться, звичайно, на українські страви.
До слова, у закладі будуть спеціальні «кабінки», де кожен відвідувач зможе поспостерігати за приготуванням своєї страви по монітору. Робочий процес кухні транслюватиметься безперервно.
З 26 листопада по 17 грудня «Балагур» працюватиме у тестовому режимі. За цей період покуштувати страви можна буде з 50% знижкою.
Урочисте відкриття планується на 17 грудня. Обіцяють багато приємних сюрпризів.
Ну що ж, звучить привабливо.
Оксана Божко
За не проведену платіжку відповідальність несе банк
Середа, 19 листопада 2014, 09:15
Я підприємець, маю відкритий розрахунковий рахунок у банку. Єдиний податок сплачую в безготівковому порядку. Однак, у вересні подавши “платіжку” вчасно, виявилось що банк провів її пізніше на декілька днів і по цій причині виникла заборгованість. Хвилююсь, адже чесно кажучи, не хочеться платити штрафи по чиїсь вині.
Процедура, за якою відбувається здійснення платежу, чітко прописана в Законі України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» ще від 05.04.2001 р. Відповідно до цього Закону, платіжне доручення – це розрахунковий документ, який містить доручення платника банку здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунку на рахунок отримувача. Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним для платника – з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку. І насамкінець, на що варто звернути увагу, що ініціювання переказу – це час, протягом якого банк зобов’язаний здійснити ініційований платником переказ на користь, в даному випадку, бюджету. Банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в “платіжці”, яка надійшла протягом операційного часу банку, в день її надходження. У разі надходження платіжного доручення клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу, банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, не пізніше наступного робочого дня.
Однак, є непоодинокі випадки порушення банком строків виконання доручень клієнтів на переказ таких платежів.
Звернімось до Податкового кодексу, який передбачає, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів, з вини банку, такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та відповідні штрафні санкції , а також несе іншу відповідальність, встановлену Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків. При цьому платник податків звільняється від такої відповідальності, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
Інформаційно-комунікаційний відділ Тернопільської об’єднаної ДПІ
Чи виживе депутат на п'ять тисяч гривень?
Середа, 19 листопада 2014, 06:45
Лещенко з Найємом ще не потрапили в парламент, а вже пропонують повернути високу зарплату нардепам
Минулого тижня у соцмережах було гаряче – нація жваво обговорювала, яку зарплатню має отримувати народний депутат. Дискусію спровокував журналіст Мустафа Найєм. Потрапивши до Верховної Ради за списком президентського блоку, пан Найєм всерйоз злякався за своє майбутнє. «За 5 тисяч гривень я не буду працювати в парламенті», – заявив він в ефірі «Свободи слова». На його думку, прожити в Києві на такі гроші неможливо, а значить, новообраних нардепів спіткає тяжка доля – або голодні злидні, або крива корупційна доріжка.
Згодом ще один журналіст Сергій Лещенко, який також незабаром стане нардепом від Блоку Петра Порошенка, вслід за своїм колегою замислився про те, що зарплатня нардепа становить всього лиш (!) 5000 гривень на місяць.
«Напишу і я про зарплату депутата, тому що багато хто плутається в поняттях. Сьогоднішній її розмір в 6500 гривень (на руки близько 5 тисяч) обумовлений тим, що на друге півріччя 2014-го законом про бюджет було зупинено дію ряду положень закону про статус народного депутата.
Були зупинені норми про те, що до окладу депутата додається доплата за перший ранг держслужби, надбавка за «особливий характер роботи та інтенсивність праці», а також премія. У підсумку, до цього на руки депутат отримував близько 15 тисяч гривень.
Скасування надбавок сталося в рамках передвиборчого популізму чинного уряду», – зазначив майбутній нардеп Лещенко.
Все це викликало в суспільстві неабиякий резонанс. Заробивши собі репутацію політичного шапіто, Верховна Рада має низький рівень довіри суспільства. Тому ідею підвищити зарплатню балакунам, скандалістам і прогульникам українці сприймають без ентузіазму. Безумовно, у Верховній Раді є і «хороші» депутати. Але події минулої зими свідчать, що толку від них небагато. Опозиція у ВР була, а закони про диктатуру поплічники Януковича прийняли фактично без перешкод. Тож навіщо нам такі депутати?
До того ж, наші можновладці зовсім не схожі на бідаків, які живуть на одну зарплату. Звичайно, від їхніх декларацій про доходи щемить серце. Наприклад, Юлія Тимошенко за довгі роки у владі не нажила нічого, окрім квартири на 60 квадратів і зарплати, як у столичного офіціанта. Але звідкись у неї беруться і коштовності, і наряди «от кутюр», і гроші на масштабні передвиборчі кампанії. І так – майже в усіх, хто хоч раз побував на владному Олімпі. Та й самі пани Найєм і Лещенко не схожі на бідняків.
Зрештою, обурює суспільство не так чиєсь багатство, як нахабна його демонстрація. Якщо народні депутати і політики загалом – лише слуги народу, то й поводитись вони мають відповідно. Коли Ангела Меркель вдягається, наче сільська вчителька, вона дотримується європейського політичного етикету. Це свідчить не про її фінансовий статус, а про її повагу до громадян. А от український політичний клас такими дрібницями не надто переймається. За рідкісними винятками, наші депутати ведуть розкішне життя. Під кого не копнуть в’їдливі журналісти, одразу знаходяться маєтки, бізнеси, розкішні авто. Тож коли у Верховній Раді нарікають на зарплати, українці сприймають це скептично.
Словом, як дотепно підсумував на своїй сторінці у «Фейсбук» нардеп від «Батьківщини» Андрій Павловський: «А у молодих реформаторів, крім підвищення зарплати депутатам у новій Раді, є ще якісь ініціативи?..»
Чи бажання отримувати високі зарплати – це єдине, заради чого вони йшли в парламент?
P.S. Мушу кілька слів сказати від себе – простого виборця. Отож я ніколи не прагнув влади. Будь-якої. І хоча за своє життя мені доводилося керувати кількома підлеглими, я б не сказав, що отримував від цього бодай якесь задоволення. Тому зрозуміти людей, котрі ідуть в депутати, я можу лише розумом, але ніяк не серцем.
Хотілося б, звичайно, зараз написати про романтиків, які йдуть у владу, щоб змінити державу на краще. Хотілося б написати якийсь пафосний текст, в якому окреслити перспективи держави Україна, котра отримала додатковий шанс завдяки новим обличчям у парламенті… Але прийшли Найєм з Лещенком і все спаскудили.
В державі, де більшість працюючих громадян отримують зарплату в півтори тисячі гривень, а зарплата в 5000 для них недосяжна мрія, новоявлені депутатики заявляють, що за такі гроші вони працювати не збираються. Ну, воно й зрозуміло, що не для того, щоб покращувати життя українців йшли вони у владу, а задля депутатської зарплатні з усіма пільгами і т.д.
Хоча, для того, щоб в Україні все було для людей – депутатам потрібно дати людську зарплату – в 1500 гривень. Отоді вони, можливо, й задумаються про тарифи на комуналку, про ціни на продукти і все інше.
Підготував Адам Стрижнюк
Нефть дешевеет, бензин дорожает
Продуктовые санкции отменили, цены так и остались.
Россия подымается, рубль падает. Тайга наша, картошка – израильская. Фашизм победили, а в Германии лучше. Газ добываем, а деревня на дровах. Православная духовность и скрепы, а каждый второй алкоголик. Русский мир строим, русский Донбасс долбаем.
Обама ЧМО – но как помогли обрести независимость никогда не забудем. Медведю хорошо в тайге, а отобрал Крым. Деды воевали, а пенсии заморозили.
Недра принадлежат народу, бабки принадлежат Сечину. Страна огромная, а целиком в ж…пе.
В общем как-то так, если в двух словах.
Аркадій БАБЧЕНКО,
російський журналіст, лауреат безлічі журналістських і літературних премій, зокрема премії Спілки журналістів Росії «За мужність і професіоналізм», премії журналу «Новий світ», English PEN-Club, Frontline club тощо.
Кому належить українське православ’я?
Середа, 19 листопада 2014, 06:20
Пастор протестантської церкви з Маріуполя і за сумісництвом директор благодійного фонду «Республіка Пілігрим» Геннадій Мохненко на своїй сторінці в «Фейсбук» розповів історію свого друга – пастора, ім’я якого з відомих причин не називає.
«Бойовики його заарештували в домі молитви, приїхавши на богослужіння з калашами. Привезли його в підвал і почали сперечатися: розстріляти чи ні? Однак спершу вирішили повезти його на суд до місцевого православного батюшки. Останній провів з пастором (з руками в наручниках і з зав’язаними скотчем очима) «спасенну» бесіду... Після довгих коливань батюшка все ж милостиво підняв палець вгору, що дозволило пастору вижити. В захоплений ДНРівцями молитовний будинок в Слов’янську теж заходили московські батюшки, придивлялися до нового помешкання... Вони це робили в перерві між молитвами за «гради» і освяченням підвалів Гіркіна, в яких катували, розпорювали животи і вбивали людей. Моліться разом з ДНРівцями за їх бісівський експеримент, благословляйте цю «святу» рать... Але одне прохання: перейменуйтесь (щоб у людей не було плутанини в голові) в «Протестантів Московського Патріархату» і практикуйте ваш четвертий Рейх», – пише Геннадій Мохненко.
Разом з тим він висловив свою щиру повагу «справжнім православним людям і священикам, які розуміють всю чортівню, що коїться під маскою «московського православ’я» на південному сході країни».
***
Ми ніколи в своїх публікаціях не заторкували тему релігії і міжконфесійних відносин. Ця тема належить до особистого табу: кожен вправі сам вирішувати, в якого Бога вірити і до якої церкви ходити та чи ходити взагалі. Але на Сході України склалися «особливі обставини»: одну з православних конфесій все частіше «застукують» при співпраці з терористами.
Ми не будемо зараз аналізувати, наскільки подібна практика відповідає морально-етичним засадам християнства. Але вдамося до історії. До тих маловідомих її сторінок, які проливають світло на походження православних конфесій в Україні. Щоб вкінці кожен міг зробити для себе відповідні висновки.
***
Як відомо, в ідеалі церква мала б бути офіційно відділена від держави. В Україні по суті так воно і є. На перший погляд, аналогічна ситуація спостерігається і в нашого східного сусіда. Але це тільки на перший погляд. Насправді ж церква у Росії завжди була «одержавленою». Оскільки ж і сама Російська держава аж ніяк не є зразком ліберально-демократичного устрою, то й така її церква. Російська влада втручається у внутрішні справи України – так само робить і влада церковна. Приклад кількарічної давності: перед приїздом Святішого Отця Івана-Павла ІІ до України, РПЦ разом зі своїм «українським оплотом» – Московським патріархатом (МП), спровокували суцільну антиукраїнську кампанію, мовляв, Україна – канонічна територія Російської церкви, і католики не мають права сюди потикати носа. Звичайно, у багатьох борців «за веру православную» складається враження, що «російські гості» мають повне право на таку політику, оскільки, мовляв, МП з давніх-давен перебуває на українських землях, у той час як Київський патріархат, для прикладу, утворений тільки у 1992 році. Де ж ховається правда? В історії!
Остаточний розкол християнської церкви на дві гілки: західну (римо-католицьку) і східну (греко-православну) відбувся у 1054 році. Хрещення України-Русі припадає ще на 988 рік. Тоді Українська держава перебувала під сильним політичним, економічним і культурним впливом Візантії, відповідно й Українська церква існувала у канонічній єдності з Константинополем – візантійською столицею. У той час не те що Московського патріархату, навіть Москви ще не було. Церкву у Києві очолював «митрополит Київський і всія Русі», а, отже, Київська митрополія (у подальшому – патріархія) існувала вже тоді (якщо бути точним – за 698 років до утворення МП). Проте внаслідок монгольської навали київський митрополит був змушений спочатку у 1299 році перебратися до Володимиро-Суздаля, а згодом, у 1325 році, на «запрошення» Івана Калити – до Москви. Слід зазначити, що, перебуваючи на значній віддалі від столиці, глава церкви і надалі іменував себе «митрополитом київським...».
У середині XV ст. Візантія вела запеклу боротьбу з турками і для того, щоб забезпечити себе союзником, погодилась на унію (об’єднання) з Римом. У 1439 році відбувся Ферраро-Флорентійський собор, який підтримав ідею об’єднання католицької і православної церков, тобто Риму і Константинополя. У числі інших православних ієрархів, котрі погодились на унію, був і митрополит київський Ісидор. Почувши про це, Москва проголосила його «зрадником православної віри» і позбавила митрополичої кафедри. У 1448 році московська церква, не питаючи на це згоди ні Києва, ні Константинополя, проголосила себе автокефальною (незалежною) і обрала собі митрополитом Йона, який був останнім, хто титулував себе «митрополитом київським...». Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року РПЦ вважалася неканонічною (незаконною). Звичайно, московські церковні кола ніяк не хотіли погоджуватись з такою позицією всього православного світу, тому ще за Василія ІІІ (батька І.Грозного) сформували теорію «Москва – «третій Рим». Проголосивши її, РПЦ надала Москві статусу єдиного православного центру в світі (!), хоча такий центр уже давно існував і ним був Константинополь. Дещо раніше РПЦ ідеологічно спрезентувала владу московського царя як спадщину візантійського імператора. Та от біда – поряд з візантійським імператором завжди був патріарх, а у московського царя (князя), як «візантійського спадкоємця», – його не було. Ось тут і виникає ідея створення МП. Завдяки численним «пожертвуванням» цілком реалізувати цю ідею вдалося урядові Б.Годунова. У січні 1589 року було визнано канонічність РПЦ і обрано першого її патріарха – Йова. Перетворившись у слухняне знаряддя московського уряду, патріарх, а з ним і вся Російська церква будь-що намагалися ліквідувати церковну незалежність України. Проте це стало можливим лише після приєднання нашої держави до Росії у 1654 році. Особливий слід на процесі ліквідації самостійності Української церкви залишив патріарх Яким (Савелов). Він разом з московським царем декілька разів звертався до Константинопольського патріарха з проханням передати Українську церкву під юрисдикцію МП, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І.Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 років самочинно (!) приєднала Українську церкву до МП. Звичайно, весь православний світ не міг з цим погодитись, а тому треба було отримати хоча б формальну згоду від його глави – Константинопольського патріарха. За цю справу активно взявся навесні 1686 року патріарх Яким. До столиці колишньої Візантії за наказом московського патріарха поїхав досвідчений дяк Нікіта Алексєєв. Метою цієї поїздки було вручення Константинопольському патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями. Однак, як свідчать історичні джерела, Діонісій відхилив прохання московського патріарха, оскільки вважав таке об’єднання незаконним. Тоді Алексєєв вирішив звернутись безпосередньо до турецької влади (колишня Візантія, а з нею і Константинополь ще з 1453 року перебували у складі турецької держави – Османської імперії). Коли недавно обраний патріарх Діонісій прибув до Адріанополя, щоб його посаду затвердив Великий візир, там уже був вищезгаданий московський дяк, котрий устиг про все домовитись з турецьким володарем. У Туреччини попереду була важка війна з Австрією, Польщею та Венецією і, будучи досвідченим політиком, Великий візир хотів нейтралізувати Росію у цій війні, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. У травні 1686 року Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію МП (до речі, за це він отримав від Алексєєва доброго хабара – 200 золотих червонців і 120 чорнолискучих соболів). Згодом Діонісія за цей неканонічний вчинок позбавили посади патріарха, але незалежності УПЦ так і не повернули.
Нічого не змінилося у цьому плані і в часи Російської імперії, хіба те, що Українська церква зазнала тотальної уніфікації. На початку 1917 року із 27 єпископів України українцями були тільки троє. Церковний національно-визвольний рух початку XX ст. набрав форм Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Проте 28-29 січня 1930 року на надзвичайному церковному соборі у Києві УАПЦ було примушено «саморозпуститися». Майже всі її єпископи, більшість священиків і тисячі вірних були знищені. Лише у період руху за державну незалежність у 1990-1991 роках було оформлено Український патріархат, який переріс у червні 1992 року в УПЦ Київського патріархату.
Отож, хто старший і кому кого повчати, ще потрібно розібратися. Українці не звикли повчати, проте не дуже люблять втручання у свої справи. На жаль, багато хто цього не розуміє, тому й продовжують «пахнути» великоросійським шовінізмом не лише кабінети високих московських посадовців, але й золотоверхі храми російського духівництва.
Адам Стрижнюк
ДОВІДКА: православ’я у світі
За кількістю віруючих Православна Церква – це друга християнська спільнота після Римо-Католицької Церкви. Найбільше послідовників Православ’я проживає у Греції (98%), Молдові (98%), Грузії (89%), Білорусі (88%), Румунії (87%), Сербії (84%), Чорногорії (84%), Болгарії (83%), на Кіпрі (80%), у Росії (80%), Македонії (80%), Україні (80%).
Православні церкви у євхаристійному спілкуванні
Нині існує 14 (або 15) автокефальних Церков, що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську Православну Церкву.
Автокефальні церкви
1. Константинопольська Православна Церква (або Вселенський Константинопольський Патріархат)
2. Олександрійська Православна Церква (або Олександрійський Патріархат)
3. Антіохійська Православна Церква (або Антіохійський Патріархат)
4. Єрусалимська Православна Церква (або Єрусалимський Патріархат)
5. Російська Православна Церква (або Московський Патріархат)
6. Сербська Православна Церква (або Сербський Патріархат)
7. Румунська Православна Церква (або Румунський Патріархат)
8. Болгарська Православна Церква (або Болгарський Патріархат)
9. Грузинська Православна Церква (або Грузинський Патріархат)
10. Кіпрська Православна Церква
11. Елладська Православна Церква (або Грецька Православна Церква)
12. Польська Православна Церква
13. Албанська Православна Церква
14. Православна Церква Чеських Земель і Словаччини
15. Православна Церква Америки – визнана як автокефальна лише Російською, Болгарською, Грузинською, Польською та Чехословацькою Церквами
Автономні церкви
Церкви, що мають самоврядність, адміністративну, юридичну, економічну незалежність, залишаючись у канонічній юрисдикції котрогось із Патріархатів. Окрім автономних, існують напівавтономні, самоврядні і под. Різниця між ними розмита. Деякі самоврядні мають не менше прав, ніж деякі автокефальні.
– Антіохійська Архієпархія Північної Америки (автономна, Антіохійський Патріархат)
– Бессарабська Митрополія (автономна, Румунський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна, Московським Патріархатом не визнається взагалі)
– Естонська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)
– Китайська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, низкою Церков не визнається як автономна) – фактично зникла
– Критська Православна Церква (напівавтономна, Вселенський Патріархат)
– Охридське Архієпископство (автономна, Сербський Патріархат)
– Фінська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат)
– Японська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)
Самоврядні церкви
– Латвійська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)
– Литовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)
– Молдовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)
– Естонська Православна Церква Московського Патріархату (самоврядна)
– Російська Православна Церква Закордоном (самоврядна, Московський Патріархат)
– Синайська Православна Церква (автономна, Єрусалимський Патріархат)
– Українська Православна Церква («самоврядна з правами широкої автономії», Московський Патріархат)
– Українська православна церква США (самоврядна митрополія, Вселенський Патріархат)
Православні церкви, що не мають євхаристійного спілкування з іншими
– Білоруська Автокефальна Православна Церква
– Болгарський Альтернативний Синод
– Італійська Православна Церква
– Македонська Православна Церква
– Чорногорська Православна Церква
– Російська Істинно-Православна Церква (розкололась на багато деномінацій)
– Турецька Православна Церква
– Українська Православна Церква Київського Патріархату
– Українська Автокефальна Православна Церква
Більше статтей...
- Дізнатись про військовий збір можна буде на "гарячій лінії"
- Фото Ігоря Крочака перемогло у номінації «Найкраще фото Тернопільської області»
- Українська пошта випустила художній маркований конверт до ювілею Тернопільської обласної універсальної бібліотеки
- Сервіс «Дізнайся більше про свого бізнес-партнера» допомагає у веденні бізнесу
Сторінка 1499 з 1535
«ПочатокПопередня1491149214931494149514961497149814991500НаступнаКінець»