Репортаж

Піонерські табори: як це було

Понеділок, 15 липня 2013, 10:11

У нашому дитинстві влітку було не три місяці, а три зміни. Компанії ділилися на загони і палатки. Ранок починався з «побудки», зарядки і лінійки. Вдень була «тиха година». А о десятій вечора наставав «відбій». Таким було наше піонерське літо.

Звичайно, сьогодні для демократичного вуха історії про табори, чергові зміни, ходіння строєм і вечірні «розбори польотів» звучать дикувато. Але для нас це було природним середовищем існування. Щороку тисячі радянських дітей на канікулах не залишалися в міських джунглях, не відлітали з батьками на південь і не переселялися до бабусь у село, а стрункими колонами вирушали в піонерський табір. З путівкою. На зміну, дві або навіть три. Кому як пощастило.

 

 Табір

Вони були найрізноманітніші – від наметових на березі річки, від якої вожаті відганяли спраглих до купання дітлахів кропивою, до мармурових палаців на березі моря, де теж купатися дозволялося після свистка. У цьому проміжку розмістилися деревʼяні бараки зі зручностями у дворі і стандартні цегляні двоповерхові будівлі на лісовій галявині. Але практично в кожному з них алеї та доріжки прикрашали гіпсові сурмачі і барабанщики.

Практично всі табори належали підприємствам і організаціям, від фінансового стану яких і залежала піонерська розкіш. Путівки розподілялися між членами профспілок. Однак діти працівників всіляких -омів (обкомів, райкомів, міськкомів і т.д.) мали можливість побувати в різних куточках неосяжної батьківщини, а не їздити 10 років в одну й ту ж «Лісову казку».

Найголовнішою піонерською здравницею вважався знаменитий «Артек». До Криму відправляли тільки найкращих (під цей критерій потрапляли діти, які відзначилися у навчанні чи спорті, або ті, чиї батьки займали відповідну посаду). Враження звідти привозили теж найрізноманітніші. Хтось, звиклий їздити на татовій «чайці» до школи, не міг змиритися з необхідністю жити в суворих рамках демократичного централізму. Інші, повернувшись з табору, вивчали географію за марками на конвертах, які надсилали новопридбані друзі з усіх куточків Радянського Союзу. Недарма «Артек» називали 16-ю Дитячою РСР.

 

Дресс-код

Піонерський дресс-код в «Артеку» дотримувався непорушно. Кожен загін отримував форму певного кольору, в той час як домашні різнокольорові майки та спідниці нудьгували у зданій до комори валізі.

У таборах простіших спеціальної форми для юних радянських громадян не шили. Тому ми бігали в трико чи шортах, а привезену парадну піонерську форму одягали всього двічі – на урочистих лінійках, що збиралися з нагоди відкриття та закриття зміни.

 

Атрибути

Піонер, який вирушав до табору, міг (і дуже хотів!) забути вдома славнозвісну червону краватку, але приїхати на зміну без тюбика зубної пасти (а то й двох) було просто немислимо. Особливим шиком вважалося мати при собі не яку-небудь «Лісову» або «Чиполліно», а справжній болгарський «Поморін». Комусь може здатися, що весь сенс літнього відпочинку полягав у можливості серед ночі залізти в сусідню палатку, щоб «намазати» дівчат. Як не дивно, але саме ці вилазки – один з найяскравіших спогадів завсідників піонерських таборів.

Прапор, горн і барабан – це теж атрибути нашого піонерського життя. Прапор на урочистій лінійці виносив «найправильніший» і найвищий хлопчик у таборі в супроводі двох відмінниць з величезними білими бантами на хвостиках. Все це дійство відбувалося під барабанний дріб. А ось сурмач був найвідомішою людиною в таборі. Саме він давав сигнал на «побудку» і «відбій», під звуки завзятої «Бери ложку, бери хліб!» ми всі дружно бігли в їдальню.

Ще одна важлива річ у таборі – це вміло заправлене ліжко. Я іноді ловлю себе на думці, що досі намагаюся збити подушку, поставивши її «корабликом»...

Другою священною річчю для вихователів після правильно заправленого ліжка були тумбочки і їхній вміст. Таке враження, що всі вчорашні вожаті сьогодні працюють у тернопільських лікарнях. У всякому разі, вони так само ганяють дорослих пацієнтів, як двадцять років тому ганяли нас: на тумбочці зверху може лежати тільки книга, всередині – гребінець і зубна щітка з пастою. У крайньому випадку – пара свіжих шкарпеток (але краще, щоб і вони ховалися у валізі). Порядок у тумбочках перевірявся з армійською прискіпливістю до і після «тихої години».

 

Навики

Уміння заправляти ліжка за 30 секунд, чистити картоплю на весь табір, нарізати хліб і масло кубиками згодом стало в нагоді багатьом нашим хлопцям у їх нелегких армійських буднях.

Наші лідери ставали головами загонів і дружин. Сильні і спритні захищали честь загону на спортивних заходах, де кожен загін мав носити горде імʼя. «Чайка», «Бригантина», «Альбатрос» – навіть у найбільш сухопутних таборах у пошані була морська романтика.

Крім того, кожен загін мав хоча б раз за зміну випустити свою стінгазету. Випускали частіше, до дат (тематичних заходів, що проводилися в таборі) – тому що займатися творчістю дозволялося в ненависну «тиху годину». Уявляєте, поки всі спали (молодші загони), робили вигляд, що сплять (середні), або потайки втікали до найближчого лісу (старші), редколегія абсолютно офіційно в червоному куточку наполегливо імітувала бурхливу діяльність, переводячи ватмани, гуаш і чорнило.

Особливим шиком вважалося придумати клич загону. Не стандартний «Кто шагает дружно в ряд? Это дружный наш отряд». Зайвий компот отримував доморощений поет, який склав: «Бригантина» в море мчится, «Альбатрос» ее боится!» або «Наше «Пламя», гордо взвейся, партия, на нас надейся!». Звичайно, до класики – «Сегодня счастлив комсомол, ликует пионерия, сегодня в гости к нам пришел Лаврентий Палыч Берия!» – нам було далеко. І слава Богу.

 

Розпорядок

Трудові будні піонера були одноманітні: ранній підйом уранці, зарядка, яку не любили так само, як і обовʼязкову лінійку. Раз на десять днів випадало чергування по табору. Тут проведення часу вже варіювалося: загонова більшість направлялася на очищення території від цукеркових фантиків, меншість – у їдальню розставляти миски, розкладати ложки, нарізати хліб і (найвідповідальніше) справедливо розподіляти сухофрукти з компоту по склянках.

Увечері відбувалося найголовніше і найцікавіше: по-перше, організовувалися танці, згодом перейменовані у дискотеку. Під бадьорі пісні Володимира Кузьміна загони шикувалися в лінійки один навпроти одного і демонстрували танцювальні па, співзвучні епосі. Саме з таборів лексикон радянських школярів поповнився поняттям «піонерська відстань» – допустима між танцюючими хлопчиком і дівчинкою, яка невблаганно скорочувалася у міру просування по ієрархічній драбині від 10-го загону до 1-го. З зарубіжної естради звучали переможці «Сан-Ремо». Хрипів Челентано, муркотів Джо Дассен. Тим, кому пощастило з «просунутими» вожатими, вдавалося потанцювати під «Арабески», «Аббу» і «Боні М».

Альтернативою танців були пісні під гітару. Це вдень загін кричав щодуху обовʼязкове «Взвейся кострами» або інтернаціональне «Я, ты, он, она». Вечірнім хітом було «Люди, тише, голуби целуются на крыше». До репертуару входили незмінні: «У них походочка как в море лодочка», а також усі мильні історії прокурорських синів і дочок, які потрапили в погану компанію і повернули собі батьків виключно на лаві підсудних при залитому слізьми залі.

Вночі відбувалося найстрашніше... Найкращі немислимі історії про чорну руку в чорному-чорному місті, червону маленьку труну і зелене платтячко, розказані в палатці при вимкненому світлі, дадуть фору будь-якому сучасному фільму про зомбі та іншу нечисть з точки зору польоту фантазії і несподіванки режисерського рішення.

 

Події

У літньому піонерському житті було три важливі події. По-перше, батьківська субота, коли навантажені їстівними припасами, домашніми котлетами і цукерками від бабусі «предки» приїжджали в табір, щоб дати своїм чадам відпочити від казенної манки, капусняка і макаронів по-флотськи.

Окремо варто згадати «Зарницу». У якомусь таборі до її проведення підходили формально. Але були місця, де гра перетворювалася на справжній шпигунський детектив: коли нас будили вночі, повідомляли, що прапор дружини викрадено, і ми йшли в ліс, щоб по залишених слідах знайти і знешкодити 2-й загін.

Третім важливим дійством було Велике Вогнище. Бажано триметрове. З піснями. Сльозами розставання. Дійсно обʼєднуюче. Це була кульмінація, про яку обовʼязково хотілося написати у творі «Як я провів літо», який колись, коли я був дитиною, 1 вересня нам задавали як домашнє завдання.

P.S. У нас склалася дуже нездорова традиція: відкидати все минуле як таке, що завідомо погане, а натомість не будувати нічого нового. Таким чином ми відкинули принципи радянської системи виховання підростаючого покоління тільки на тій підставі, що вона – радянська. Але ж української досі не маємо. І чи буде? Тож чи не краще взяти за основу те, що було позитивним колись, щоб можна було збудувати прогресивне теперішнє?

Куди маленьким тернополянам податися влітку?

Ось і настали довгоочікувані канікули для школярів. А батьки міркують, куди улітку подіти своє чадо, щоб не вешталось вулицями без нагляду. Простіше тим, хто має у селі бабусь-дідусів. Для інших є вихід – літні табори. Але які вони?

На Тернопіллі цьогоріч діють 13 відпочинкових таборів. Найвідоміші з них – «Лісовий» у Скоморохах Бучацького району, «Зорепад» у Струсові на Теребовлянщині, «Лісова пісня» у Борщеві та інші. Однак дізнатися, в якому вони стані ми, на жаль, не маємо змоги. Отож залишається єдине – подивитися на ті табори, про які зараз гуде вся Україна.

 

Як ви самі розумієте, «гуде» не з добра.

У червні країну шокував трагічний випадок у Симеїзі, де під ногами дітей обвалився аварійний балкон у санаторії «Юність». Тоді загинула десятирічна Діана Сидельникова. Та, схоже, ця трагедія нікого і нічому не навчила – як зазначають ЗМІ, умови відпочинку дітей в українських таборах й надалі залишаються жахливими.

Недавня історія з відпочинком дітей із Волині створила в Інтернеті справжню бурю. Не встигли чада приїхати в табір «Оріон», як додому полетіли їх електронні листи і фото, від яких у батьків волосся стало дибки. Про цей жах кореспонденту «Високого замку» розповів кореспондент запорізької газети «МІГ» Микола Тишаков, який побував на місці події.

На вокзалі дітей не зустріли. На територію «оздоровчого табору» вони потрапили... через паркан. Волинян розмістили у дерев’яних старих корпусах по 9-11 чоловік у кімнатах з дірявими стелями, брудними подушками і матрацами (білизни не передбачалося), на розгойданих ліжках. Ліжка – впритул одне до одного. Попередили, що душ діти зможуть прийняти лише двічі на тиждень. Була лише «ногомийка» з холодною водою. Колись там було 16 кранів, залишилося два, та ще й електричний дріт стирчав назовні! У туалети було страшно зайти – антисанітарія жахлива. Територією табору кочували зграї бродячих псів...

«Я розмовляв із дівчатами із бердянської школи-інтернату, які зараз там живуть, то вони скаржилися, що матрац і подушка дуже смердять, – розповідає Микола Тишаков. – В туалет діти ходять у... парк. На території санаторію на 7,5 гектарах насаджений колись чудовий парк, але його вже років із п’ять ніхто не доглядає. Там справжні джунглі, стоїть «амбре», бо діти справляють там природні потреби. За дітьми ніхто не дивиться. Формально санаторій надає по двоє вихователів на 20-25 вихованців, але ці вихователі на все дивляться крізь пальці. Більш-менш організованими є тільки групи, котрі приїхали зі своїми вихователями. Усі інші – що хочуть, те і роблять... Я нещодавно був у колонії, то там умови на кілька рівнів кращі, ніж у цьому таборі!».

 

Зазвичай в «Оріоні» відпочивають діти з місцевих шкіл-інтернатів, сироти, вихованці профтехучилищ, діти з малозабезпечених сімей. Мабуть, не скаржився ніхто досі на ці умови, бо ці діти кращих і не бачили... Можливо, волинські чиновники, які відсилали дітей в «Оріон», подивилися на сайт закладу і побачили там райдужні фото? Бо дійсно, те, що розміщено в Інтернеті, і те, що є насправді, – дві великі різниці. Можливо, хтось розраховував, що діти з райцентру Волинської області мовчатимуть так само, як і усі попередні маленькі постояльці? Та «западенці» мовчати не стали. Отримавши погані звістки від дітей, батьки у Камінь-Каширському підняли бучу...

Минулого тижня батьки зустрічалися з головою Камінь-Каширської райдержадміністрації Іваном Вовком, після чого той терміново відбув у Луцьк для врегулювання цієї проблеми. Батьки написали заяву в прокуратуру. Тим часом до дітей в «Оріон» навідалися власник табору Іван Асламов і міський голова Бердянська Олексій Бакай. Оглянувши умови перебування дітей, мер сказав: «Ну, тут ще можна жити...». Дітей вмовляли не виносити сміття з хати, не розповідати про жахливі умови, обіцяли, що переведуть у краще місце... Того ж дня з прокуратури Волинської області в Бердянську міжрайонну прокуратуру надійшла скарга групи батьків. Прокурорська перевірка виявила порушення санітарних норм в роботі табору «Оріон».

 

Прикметно, що у цій ситуації діти самі себе захистили, – підняли «на вуха» інформаційний простір, розмістивши фото. Завдяки цьому і заворушилися чиновники... Та ця ситуація дозволила лише привідкрити завісу тотальної системи корумпованості, яка існує в Україні з оздоровленням дітей. За словами Миколи Тишакова, найскромніша путівка у бердянський санаторій коштує 4,5 тисячі грн. «Те, що отримують діти у таких таборах, як «Оріон», і на дві тисячі не потягне, – каже журналіст. – Відповідно, 2,5 тисячі йдуть комусь у кишеню... Підтвердження цього бачу і у тій швидкості, з якою велика група дітей (60 осіб) блискавично була переселена в один із найкращих приватних санаторіїв – «Лазурний». І це при тому, що зараз «високий сезон», місць ніде немає. Не знаю, на які важелі треба було натиснути, або які гроші заплатити, щоб таке сталося...».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Хто і коли поверне тернополянам 70 тисяч гривень?

Понеділок, 15 липня 2013, 10:08

Не поспішай виконувати. Це армійське правило вкотре себе виправдало. З 15 квітня податкова розсилала українцям повідомлення-рахунки, за якими треба було сплатити податок на нерухомість. Причому заплатити треба було впродовж двох місяців з моменту отримання повідомлення. А 4 липня ВРУ прийняла закон про внесення змін до Податкового кодексу щодо об’єктів житлової нерухомості, за яким сплату податку відтермінувала до 2014 року. Мовляв, не встигли сформувати реєстр нерухомості. Але річ навіть не в цьому – сам закон змінили до невпізнання таким чином, аби власники розкішних квартир не мусили платити жодних податків, повідомляє «Високий замок».

Основне нововведення – податок не мусять платити навіть ті, хто має кілька квартир. У попередньому варіанті закону пільга у 120 квадратних метрів могла застосовуватись лише до однієї квартири. Якщо хтось мав навіть дві невеликі однокімнатні квартири площею по 35 квадратних метрів, за одну з них обов’язково мав сплатити податок. Тепер податок будуть платити лише ті власники, що мають квартири, сумарна житлова площа яких перевищує 120 квадратних метрів. При цьому зауважте, йдеться лише про житлову площу – простора кухня, ванна з джакузі туди не входять. Не платитимуть податку і власники кількох будинків, якщо їхня спільна житлова площа не перевищує 250 квадратних метрів. Тут ще більший простір для маневрів, адже у будинку можна влаштувати спортзал, більярдну, пральну – а усе це не належить до житлової площі.

Але найбільш скандальний пункт – те, що тепер податку може уникнути навіть той, хто має розкішну квартиру і заміський будинок. Власникам нерухомості різного виду зробили казковий подарунок: можна мати кілька квартир та будинків і не сплачувати податку, якщо їх сумарна житлова площа не перевищує 370 квадратних метрів.

У Міністерстві доходів та зборів кажуть, якщо хтось уже сплатив податок на нерухомість, тепер може звернутись до територіального управління Міндоходів із заявою, аби йому ті гроші повернули. Утім, з огляду на те, що платити податки українці не поспішають, тих, хто вже заплатив податок з нерухомості, одиниці.

До слова, за інформацією Головного управління Міндоходів у Тернопільській області станом на початок липня у Тернополі до бюджету від фізичних та юридичних осіб – платників податку на нерухомість надійшло 67,6 тис. грн. Хто і коли їм ці гроші поверне – невідомо.

Адам Стрижнюк

Пані Реєстраціє, ви раніше Пропискою не працювали?

Вівторок, 09 липня 2013, 06:44

Ще у далекому 2003-му в Україні почав діяти закон про свободу пересування і вільний вибір місця проживання, згідно з яким замість прописки запроваджено реєстрацію фізичних осіб. І досі українців мучить запитання: чим відрізняється реєстрація від прописки?

Про те, що прописку остаточно скасовано ми чуємо, як мінімум, останні 10 років, але… влаштуватися на роботу, отримати медичну допомогу, встановити стаціонарний телефон, провести Інтернет тощо – залагодження всіх цих справ і нині неможливе без прописки за місцем реального проживання. Якщо замість священного штампу у паспорті ви спробуєте продемонструвати відповідній відповідальній особі Конституцію України, яка гарантує вільний вибір місця проживання, то майже гарантовано отримаєте пораду про практичніше використання «тієї книжечки».

 

Історія боротьби з пропискою

Українські ентузіасти намагалися знищити ганебний, антиєвропейський інститут прописки фактично з перших днів виникнення на політичній карті світу держави Україна. Проте всі їхні добрі наміри завжди фахово нейтралізовувались чиновницькими контрдіями. Наприклад, 1992 року Верховна Рада ухвалила закон, яким скасували кримінальну відповідальність за порушення правил паспортної системи. І майже без зволікань Міністерство внутрішніх справ України своїм наказом затверджує «Тимчасову інструкцію про порядок документування і прописки (реєстрації) громадян, яка встановлює «необхідність отримання дозволу органів внутрішніх справ на прописку (виписку) в усіх без винятку населених пунктах України». І така гра у пінг-понг (до прикладів ми постійно звертатимемося) відбувається упродовж наступних двох десятиліть.

Остаточно й безповоротно прописка мала б спочити у Бозі в червні 1996 року з прийняттям Конституції, стаття 33 якої однозначно стверджує: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

Але ж 17-річний досвід «конституційного» життя нам яскраво засвідчив, на яку примарну фікцію перетворюються на практиці гарантовані Основним Законом свободи й права. Не стала винятком і свобода пересування для українського громадянина. Тож Конституційний суд, поспостерігавши п’ять років за знущанням над «маленьким українцем», зглянувся нарешті над його долею і в жовтні 2001 року суворо прорік: «Інститут прописки, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ надавало громадянам дозвіл на мешкання у певному місці, вважати таким, що не відповідає Конституції (…) Від сьогодні кожен громадянин має право сам визначати, де він мешкає і де він буде зареєстрований».

Ура! Нарешті! Хоча депутатам ВРУ знадобилося ще три роки, аби рішення КСУ трансформувати у відповідний правовий акт. Щойно в грудні 2003 року народні обранці ухвалили довгоочікуваний Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

 

В теорії – так, на практиці – не так

То що, штамп у паспорті з того часу непотрібний? Помрійте собі! Сам переконався у живучості священної прописки, коли намагався зареєструвати у батьківському помешканні власну дружину. Крім маси документів, котрі засвідчують наші особи, паспортистка вимагала в нас ще й папери, які доводять, що ми дійсно перебуваємо в законному шлюбі, а не так собі просто.

Отож, що потрібно для реєстрації? Офіційно – наступні документи:

– письмова заява;

– паспорт;

– квитанція про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати;

– два примірники талона зняття з реєстрації.

Але, якщо зазирнути до Постанови Кабінету Міністрів від 28 липня 2004 р. «Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні», прозріваєш, що вказані документи для реєстрації – це формальні дрібнички, а головні папери для всесильного штампу про реєстрацію: ордер на квартиру, свідоцтво про право власності, договір найму, піднайму чи оренди. Якщо таких документів немає, то для реєстрації потрібна письмова згода власника житла або уповноважених органів, наймача та членів його сім’ї. Що більше, вказані особи мають особисто з’явитися в паспортний відділ з власними паспортами й підтвердити дозвіл, даний заявникові на реєстрацію.

До речі, мало хто знає, що в нас, крім реєстрації проживання, є ще й реєстрація місця перебування. Це коли людина десь мешкає не довше шести місяців. Згідно з нормами закону, людина, котра поїхала у відпустку чи відрядження, має протягом тижня зареєструватися. Проте, оскільки механізм цього пункту закону не розписаний, то відповідні органи не надто звертають на це увагу.

Для нас же цікавішим є інший документ, а саме: Кодекс України про адміністративні правопорушення, який містить статтю 197 «Проживання без паспорта»: «Проживання громадян, зобов’язаних мати паспорт, без паспорта або за недійсним паспортом, а також проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Тобто кара за відсутність прописки все ще існує у правовому просторі нашої вільної держави.

 

Без прописки ти…

Без телефону чи Інтернету можна обійтися. Але ж зі здоров’ям жартувати не варто. Зрештою, це справа не лише особиста, як навчало колись радянське гасло: «Здоров’я кожного – багатство всіх!» Важко не погодитися. Але уявіть собі, що ви – такий собі «зайда», котрого в гонитві за долею далеченько від «малої батьківщини» віднесло течією життя. А на новому місці магічний штамп здобути так і не вдалося. От приведе вас зле самопочуття у медичний заклад, а там люди в білому, замість диктованої присягою Гіппократа ласки й турботи, зустрічають запитанням: А прописка ваша де?...

Щось подібне пережила і тернополянка Вікторія, яка впродовж семи років жила у Тернополі без реєстрації (читай – прописки). Її розповідь шокує:

– Я закінчила тернопільський політехнічний. Поки вчилася там і жила в гуртожитку, мала прописку, але як тільки закінчила універ – прописки позбавили. І за ці сім років відчула на собі, що таке жити в країні, в якій за законом нібито прописка скасована, а на практиці без неї… Ну от судіть самі: ще коли була студенткою, поклала гроші на депозит у банк. Впродовж цих семи років я не могла їх забрати з банку, бо… не було прописки. Одружитися не могла, бо в РАЦСі вимагають прописку. Помер дідусь – спадщину не могла оформити, бо нема прописки. На біржі праці зареєструватися було неможливо без прописки. Зрештою, навіть не могла офіційно влаштуватися на роботу, тому що всі вимагають прописку».

Як тепер?

У липні 2012 року Верховна Рада внесла зміни до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання». І ще раз офіційно підтвердила державний контроль за легальністю проживання українців у їх житлах.

Так, згідно зі статтею 6 цього закону, підставою для реєстрації місця проживання особи за певною адресою є документ про право власності або користування помешканням.

При цьому, ефективність такої системи реєстрації місця проживання дуже легко перевірити. Достатньо подивитися в паспорти багатьох українців (особливо тих, хто не має житла у власності): вони живуть зовсім не там, де зареєстровані. Чому?

Хтось економить комунальні послуги, бо в квартирі не встановлені лічильники, а платити треба відповідно до кількості мешканців. Комусь банк забороняє реєструвати дітей у заставлених квартирах, бо потрібен дозвіл органів опіки та піклування.

Багато орендодавців не платять податку з доходів за оренду і побоюються, що Державна міграційна служба поділиться своїми даними з податковою службою для виявлення потенційних несумлінних орендодавців. Інші не хочуть ускладнювати собі можливий продаж житла в майбутньому, бо треба буде отримати згоду на продаж у колишніх орендарів, які вчасно не знялися з реєстрації і вже давно переїхали кудись далеко.

А ще в когось просто немає бажання витрачати час для реєстрації за новою адресою, адже це вимагає принаймні двох візитів до державних органів у робочий час.

Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» передбачав можливість за один день знятися з реєстрації зі старої адреси та зареєструватися за новою. На практиці це не працює, і невідомо, коли запрацює.

Чи може це все бути якимось простішим?

Юристи розрізняють два підходи до реєстрації місця проживання. Перший – дозвільний, за якого держава дає особі дозвіл зареєструватися за певною адресою, якщо вона задовільняє умови, визначені законодавством. Як можна здогадатися, ця система нині активно застосовується в Україні та є видозміненою радянською системою «прописки».

За часів СРСР держава була найбільшим орендодавцем в країні, тому проживання за певною адресою було нерозривно пов’язане з правом оренди житла у держави («житлового найму»). Якщо людина без поважних причин не мешкала в наданому їй державою житлі та не оформлювала «бронювання житла» за собою, то через якийсь час вона втрачала право оренди цього житла. Таким чином, фактичне проживання за іншою адресою було підставою втрати права на житло.

Однак після втрати державної монополії на житло, початку приватизації житла і переходу до ринкових відносин в житловій нерухомості, визначення місця проживання людей перестало бути публічною справою. Якщо людина отримує право власності або користування на житло у такої самої приватної особи, то їхні відносини регулюються цивільним, приватним правом. Держава не повинна втручатися в цю сферу.

Наприклад, ніхто не може заборонити людям безкоштовно мешкати у своїх родичів, друзів, просто малознайомих людей, якщо на те є потреба. Звісно, без договору оренди права таких орендарів не є цілком захищеними, але це їх власний вибір. Це справа власника житла – вирішувати, на яких умовах і кому давати в користування свою нерухомість.

А реєстрація місця проживання – це справа публічна і має зовсім іншу мету, аніж просто контролювати, чи законно людина живе там, де живе.

Як було зазначено вище, зараз в Україні можна зареєструватися за певною адресою, надавши документ, що посвідчує право на житло (право власності чи користування). Якщо раптом співвласники або орендодавець має до особи упередження чи претензії, то їй ніколи там не зареєструватися. Звісно, захист своїх інтересів співвласниками чи орендодавцями можна по-людськи зрозуміти, але не зрозуміло, чому право на отримання послуг від держави за місцем проживання залежить від стосунків з третіми сторонами – співвласниками та орендодавцями житла.

Правові механізми повинні створюватися для забезпечення інтересів людей. Якщо механізм не працює на практиці (громадяни масово не реєструються за місцем проживання), то потрібно його міняти.

Другий підхід до реєстрації місця проживання – повідомний. За такого підходу особа лише повідомляє державу про свою адресу без жодних обґрунтувань та пояснень, чому, на яких підставах вона там живе, в якому зв’язку вона перебуває з власником житла. Підставою реєстрації є лише заява людини про своє проживання за вказаною адресою. І все! Ця заява не потребує підкріплення підтвердження документом про право на житло.

Якщо орендар зареєстрував місце проживання в квартирі, переїхав і не змінив адресу своєї реєстрації, це не створюватиме наслідків для власника, якщо він захоче розпорядитися цим житлом. Правомірність проживання є сферою дії цивільного права: якщо людина дійсно проживає без дозволу власника, то це проблеми власника, і нехай він їх вирішує сам.

З одного боку, держава та місцева влада зобов’язані на підставі відомостей про кількість населення розраховувати навантаження на бюджетні установи та місцеву інфраструктуру та забезпечувати належну якість обслуговування населення. З іншого боку, мешканці зацікавлені реєструвати своє фактичне місце проживання, щоб отримувати послуги від влади там, де вони живуть.

Віддавати дітей до школи там, де живеш, ходити в державні та комунальні лікарні біля свого дому, голосувати на виборчій дільниці біля свого дому, отримувати дозволи та довідки в центрі надання адміністративних послуг чи в органі влади, розташованих біля дому. Це все – результат реєстрації місця проживання там, де людина живе.

Логіка повідомного підходу на український розум трохи дика: як це, не контролювати правомірність проживання? А якщо власник проти? А якщо людина збрехала в органі реєстрації і живе зовсім не там? Насправді ж, коли адміністративна послуга проста, а перевага її очевидна, в людей не виникає потреб її обходити.

Сьогодні українці не реєструються за місцем проживання не тому, що їм подобається порушувати закони, а тому, що система реєстрації місця проживання не відповідає своїй меті. Вона ставить можливість отримувати публічні послуги від держави там, де живеш, в залежність від обставин, не пов’язаних з державою.

Якщо ж люди реєструються за тою адресою, де живуть, без волевиявлення власників житла на це, то для розпорядження майном власником це не повинно породжувати жодних наслідків.

Крім того, підрахунок вартості комунальних послуг має відокремитися від реєстрації місця проживання. Сам факт проживання людини в житлі не може дати достовірних даних про споживання нею води чи електроенергії, а усереднена тарифікація на «середнього споживача» комунальних послуг завдає збитків споживачам та постачальникам таких послуг.

Запровадивши повідомний порядок реєстрації місця проживання держава нарешті матиме обґрунтоване право встановлювати досить суворі санкції для тих осіб, які повідомлять неправдиву інформацію про своє місце проживання. Наприклад, це може стосуватися військовозобов’язаних чи осіб, які сплачують аліменти.

Отже, для того, щоб реєстрація місця проживання в Україні стала доступною та ефективною, потрібен перехід до повідомного підходу. Досить використовувати цей пережиток радянського способу життя, коли держава контролює правомірність проживання людини за певною адресою! Такий контроль ускладнює життя тих, хто не має власного житла, а також не дає можливості отримувати достовірні відомості про кількість мешканців в населених пунктах. Відповідно, така система реєстрації місця проживання не виконує свого призначення і повинна бути докорінно реформована.

Західний досвід

Від прогресивних українських парламентарів не раз лунали заклики у справі реєстрації громадян взяти на озброєння західний досвід. От і недавно схожі заяви злетіли з уст заступника голови адміністрації президента Ірини Акімової. Але з кого саме брати приклад?

На початку 2013 року Володимир Путін вніс до парламенту Російської Федерації законопроект про повернення штрафів для громадян, які зареєстровані в одному місці, а фактично мешкають в іншому. У світлі популярної для України практики копіювання російських законодавчих ініціатив, це викликає побоювання.

У США всі громадяни мають номер соціального страхування (social security number). Саме за цим номером американці отримують медичне обслуговування, соціальну допомогу тощо. У більшості європейських країн для реєстрації за певною адресою варто лише особисто подати відповідну заяву до магістрату. Ще існує реєстрація за квитанціями оплати комунальних послуг, за місцем роботи, за водійськими посвідченнями тощо.

Що вибере для себе Україна? Поки що рано про це говорити. Зрештою, інститут прописки – це не всевладний монстр, а лише відображення самого способу життя суспільства. Можновладців влаштовує система прив’язки громадян до певного місця, а громадяни особливо не протестують, пристосовуються різними способами. Доки не виникне суспільна потреба змінити ситуацію, доти всі ми залишатимемося ганебно прописаними.

 

Адам Стрижнюк

"Моя дитина-найкраща"

П'ятниця, 05 липня 2013, 11:23

Громадська організація «Центр розвитку Тернопільщини» та “Тернопільські позитивні новини” розпочинають акцію для матусь.

Діти – це наше майбутнє, наші сподівання. Сьогодні у вас є унікальна нагода заявити на всю Тернопільщину, що саме Ваша дитина – найкраща, найталановитіша і унікальна. І про те, що Ви любите її понад усе! Розкажіть нам про своїх дітей, розкрийте ваші почуття. Не полінуйтеся взяти аркуш і написати, від яких її вчинків, рухів, здібностей, знань серце членів Вашої родини починає калататися від гордості та щастя за ваших дітей. Додайте фотографію, аби колектив нашої редакції та усі читачі змогли разом з Вами розділити радість від споглядання щасливого личка. Листи з розповідями про Ваших дітей будуть опубліковані на нашому сайті. 30 липня стануть відомі й імена переможців акції, на яких чекають приємні подарунки: Подорож на яхті «Світлана» по Тернопільському ставу Квитки на прогулянку катером «Капітан Парій» Квитки у Кінотеатр «СінемаСіті» Свої розповіді надсилайте на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Акція може бути продовжена. Кількість квитків обмежена.

З питаннями звертайтесь за тел.. 096-467-03-52, Оксана Ратушняк