Ярмарок вакансій в Українському домі “Перемога”

Середа, 06 травня 2015, 08:03

Тернопільський обласний молодіжний центр праці організував в Українському домі “Перемога” дводенний спеціалізований ярмарок вакансій «ProfDay», до якого долучилися і працівники Тернопільського міськрайонного центру зайнятості (МРЦЗ).

У перший день ярмарку відвідувачі мали можливість зустрітися з роботодавцями IT-сфери («Magnetik One», «Forte Group», «Колумбус», «Aiesec»), які запрошували на роботу програмістів, маркетологів, системних адміністраторів, спеціалістів з ручного тестування та ін. Наступного дня відбулись зустрічі із рестораторами і представниками торгівельних компаній («САМоГОНнна ресторація», бар «КОЗА», «Арт-галерея «Бункермуз»), які пропонували працю у сфері ресторанного бізнесу і торгівлі: адміністраторам, кухарям, офіціантам, барменам.

- Такий поділ є більш ефективним, - розповіла менеджер із підбору персоналу молодіжного центру праці Оксана Греськів. - Адже людина чітко розуміє, куди вона йде, і що вона там може отримати. Минулого року досить багато людей таким чином знайшли собі робочі місця.

Провідний фахівець з профорієнтації МРЦЗ Оксана Гороховська ознайомила присутніх з послугами служби зайнятості, надала допомогу у складанні резюме, розповіла про правила самопрезентації у процесі працевлаштування, роздала відвідувачам інформаційні буклети та газету обласного центру зайнятості “Ринок праці” з корисною інформацією.

А фахівець з питань зайнятості МРЦЗ Марія Калаш проаналізувала тенденції розвитку ринку праці міста, ознайомила з інформацією про потребу в кадрах за різними професіями, запропонованими підприємствами, організаціями, установами і фірмами різних форм власності.

Для шукачів роботи працювали майстер-класи та тренінги від досвідчених спеціалістів. Так, підприємець Олена Дейнека провела тренінг «Стратегія пошуку роботи», ІТ-рекрутер Тетяна Боєчко навчала молодь писати ідеальне резюме, а Віктор Мацикур поділився секретами досягнення успіху.

Учасники заходу мали можливість відразу після навчання застосувати свої знання на практиці - у написанні резюме. І в цьому їм допомагали фахівці центру зайнятості. А ті, хто ще не визначився з майбутньою спеціальністю, могли пройти тестування на визначення професійної спрямованості.

З цікавістю студенти та шукачі роботи підходили й до представників провідної міжнародної тютюнової компанії “Філіп Морріс Україна”, яка пропонувала вигідні умови стажування та навчання.

Мережа супермаркетів «Сільпо» запрошувала на роботу касирів, продавців-консультантів та працівників сфери торгівлі.

Професіонали у сфері бізнесу Ярослав Колодій та Людмила Калабуха поділились з присутніми своїм досвідом та практичними порадами.

Загалом у заході взяли участь понад 300 осіб.

12 напрямів рукоділля для розвитку творчості вашої дитини

Вівторок, 05 травня 2015, 00:00

Майже два десятки років життєрадісна, сповнена енергії та позитиву педагог Ольга Мельничук навчає мистецтву рукоділля не лише дітей, але й дорослих. Якось, у Харкові, жінка побачила як виготовляють вироби із глини. Ольгу настільки захопив процес, що вона вирішила спробувати ліпити власноруч. За двадцять років клопіткої праці майстриня володіє не лише технікою ручного ліплення, але й гончарства, бiсероплетiння, малювання та іншого рукоділля, пише сайт Культурно Займатися рукоділлям можуть усі, — каже майстриня, — Для цього зовсім необов’язково мати якісь здібності або досвід в мистецтві Це не лише цікаво, але й корисно. Відомо, що на кінчиках пальців є дуже багато нервових закінчень. Під час ліплення  вони активізуються, відтак задіюються певні ділянки мозку, знімається втома, агресія, нервове напруження і навіть головний біль! Особливо люблять ліпити діти. У цьому занятті головне – фантазія, а у дітей її вистачає. У школі виготовляють різні фігурки, картини, вироби з бісеру, словом, усе, що душа забажає. Користуючись моментом, хочу звернутись до батьків дітей з особливими потребами , — зауважує пані Ольга, — Не перший рік я працюю з дітками з фізичним та розумовими вадами розвитку. Та, на жаль, до нас їх приводять дуже рідко. Можливо, не усі знають про нашу школу. Тому, ще раз наголошу, що навчання для них — безкоштовне. Відвідуючи наші заняття, мистецтво буде виступати в якості терапевта. Також корисно відвідувати групові заняття. Дитина не лише відкриється, але й  пройде соціальну адаптацію. Діти та й дорослі фактично отримують допрофесійну підготовку з різьблення по дереву, кераміки, гончарства, ткацтва, народної вишивки, бісероплетіння, макраме, декоративного розпису та іншого прикладного мистецтва. Загалом у школі більше дванадяти напрямків  рукоділля. Мистецтву рукоділля навчає більше десяти педагогів. Серед них – випускники Школи народних ремесел. Записатись на навчання можна за телефоном 25-34-93 або ж завітати за адресою Новий Світ, 19. Оксана Божко culturno.te.ua

Кілька слів про ніким не згадувані «таємниці» українських міст

Понеділок, 04 травня 2015, 00:00

Відколи Майдан переміг режим Януковича, в нашій країні повалили понад 200 пам’ятників Леніну. І все одно Україна займає друге місце в світі за їхньою кількістю – майже 2,2 тисячі. Найбільше їх в Росії – близько 6 тис. У Білорусі їх залишилося всього 400, у Казахстані – 300, на Закавказзі та в Середній Азії – 200. У сусідній Молдові – всього-на-всього 60 штук. А в країнах Балтії їх узагалі знесли з усіх центральних площ, і побачити можна лише в приватних колекціях чи музеях тоталітаризму, які ще називають «парками радянського періоду».

Багато наших патріотів щиро радіють, коли бачать як ще вчора «стоячий» Ленін сьогодні вже «лежить». Цим, мовляв, ми очищуємося від радянського минулого, позбавляємося совковості. Але, на жаль, не лише в пам’ятниках проблема. І простим поваленням Леніна ми так швидко совок із себе не виженемо. Тому що на державному рівні (!) досі леліється цілий вагон совкового спадку. І чому про нього досі ніхто не згадує – для мене це просто загадка.

А тепер по суті. Є така наука – номінологія. Вона вивчає вплив імені на долю людини, а також міста і навіть країни. Хто з нас не бачив мультик про Капітана Врунгеля, де основний принцип номінології був викладений чітко: «Как вы яхту назовёте, так она и поплывёт».

А тепер до наших міст. Не стверджуватиму, що усі їхні проблеми – комунальні і соціальні – пов’язані з радянськими іменами, що залишились у спадок від СРСР. Та ні – занедбаним і нещасним може бути як умовний «Красносовєтск», так і «Святогаличанськ». Але, вірю, що комунальні проблеми так чи інакше вирішаться. А ось чи вирішаться проблеми екзистенційні у міст, в яких відібрали справжні імена і дали їм радянські прізвиська? Аби уявити собі масштаб проблеми, автор взяв довідник із переліком усіх райцентрів України, і зробив такий собі аналіз. Результати – невтішні. Підемо за алфавітом, аби не було зайвих нарікань.

Отже, Дніпропетровськ та область. У декого існує хибне уявлення, що це місто на Дніпрі назвали на честь Петра Першого. На щастя, ні (з огляду на роль імператора в придушенні України як такої). Місто, що з’явилось наприкінці 18 століття на місці польської фортеці Кодак (форпосту Речі Посполитої на українських землях у 17 ст.) отримало спочатку назву Катеринослав (може, на честь імператриці Катерини ІІ, а може, й на честь святої великомучениці Катерини Олександрійської – бо в ті часи було не прийнято називати міста на честь живих осіб, хай і найвищих). Під час існування Української Народної Республіки (1918-1919) місто носило ім’я Січеслав, і лише в 1925 році було вкотре перейменоване на честь Григорія Петровського. Хто такий? Сумніваюсь, що і в самому «Дніпрі» про такого багато знають. Ну, то пориємося у віртуальних енциклопедіях. Ось що про людину, ім’я якої носить в своєму серці один з найбільших в Україні обласних центрів, каже Вікіпедія: « Григорий Иванович Петровский (23 января (4 февраля) 1878 – 9 января 1958) – русский революционер, советский партийный и государственный деятель. Петровский был вторым советским наркомом внутренних дел (с 1917 по 1919). ...в 1919 –1936 был председателем ЦИК УССР и, после образования СССР в 1923, одним из сопредседателей ЦИК СССР, представлявшим Украину. ...В честь Г. И. Петровского (и при его жизни) в 1926 г. город Екатеринослав был переименован в Днепропетровск». Ну, не коментуймо, а йдемо далі. В Дніпропетровській області є ще міста Дніпродзержинськ (ну, тут зрозуміло, на чию честь у тому ж 1926 році був перейменований Камєнской (або ж, за іншими джерелами, Камінка) та Орджонікідзе. Орджонікідзе – втілювач радянської ідеї на Кавказі («непосредственно участвовал в свержении правительств в Азербайджане, Армении и Грузии» – та ж Вікіпедія). Маю великі сумніви, що на його честь є міста в тих самих Грузії, Вірменії та Азербайджані. А ось в Україні – є.

Йдемо далі. Але не так детально, бо не вистачить навіть віртуального місця. Отже, багатостраждальна Донецька область – Артемівськ (колишній Бахмут, названий на честь Федора Сергєєва (псевдо – Артьом, уродженець Росії, засновник антиукраїнської Донецько-Криворожської Радянської Республіки у 1918-1919 рр). Дзержинськ (до 1938 р. – Щербіновка), Кіровське (на честь Сергія Кірова, але про нього трохи далі – колишня Крєстовка), Тельманове (на честь німецького комуніста Ернеста Тельмана – його ім’ям увіковічнили засноване у 1897 році німецькими колоністами селище Остгайм («Східний Дім»). Був ще й Торез (а це вже на честь французького комуніста Мориса Тореза – хоч у слободі Олескіївка, згодом – робочому селищі Чистяковське французів не було), але його кілька років тому перейменували в Дружківку.

Запорізька область – райцентр Куйбишеве. Носить в собі ім’я радянського діяча Валеріана Куйбишева, про якого Вікіпедія пише: «В 1930-м стал председателем Госплана СССР. Куйбышев был активным участником составления первых 5-летних планов, форсирования индустриализации и коллективизации, внес свой вклад в создание тоталитарного режима». Що таке «форсована колективізація» в українських селах – коментувати не треба. Чого й казати, гідна людина...

Кіровоградщина. Обласний центр, до того ж географічно майже центр України, названий на честь діяча з ну дуже сумнівними щодо країни діяннями – «В 1927 году он становится первым секретарем обкома ВКП(б). В его ведении строительство Беломорско-Балтийского канала и СЛОН – Соловецкий лагерь особого назначения ОГПУ». Вбивство Кірова 1 грудня 1934 року, як нині вчать підручники з історії, було поштовхом до масових репресій, в тому числі величезної кількості українців. І що, через це місто має носити його ім’я? (До речі, колишній Єлизаветград з 1924 по 1934 роки мав не менш дивну назву – Зинов’євск, потім – Кірово, і з 1939 по нині – Кіровоград). Окрім увіковічення будівельника «Бєломору», козацька земля носить прізвище Ульянова (місто Ульяновка).

Луганська область. Тут є позитив принаймні в тому, що колишньому Ворошиловграду повернене його до-радянське ім’я. До речі, іменем Клима Ворошилова місто перейменовували двічі (під час опали в радянську добу Ворошиловград ненадовго знову ставав Луганськом). Нині на Луганщині увіковічений все той же Кіров (місто Кіровськ), а також полум’яний революціонер Яків Свердлов, який після замаху на Леніна посприяв розгортанню в Росії (відповідно, й на Україні) «червоного терору». Луганський Свердловськ лежить неподалік від кордону з Росією – в якій свій великий обласний центр Свердловськ давно перейменували на Єкатеринбург.

Одеська область. Тут відоме місто-порт, засноване в 18 столітті під назвою Бугові Хутори, нині носить в собі ім’я того ж Ульянова-Леніна – Іллічівськ. Ще у південному краї є смт. Комінтернівське. А ще місто Котовськ – на місці села Бірзула, в якому у 1925 році невідомі (можливо, радянські ж спецслужби) вбили лиху людину, грабіжника і революціонера Григорія Котовського. А ще селище Фрунзівка (на честь Михайла Фрунзе, про якого віртуальна енциклопедія пише: «3.12.1920 назначен уполномоченным Реввоенсовета на Украине и командующим вооружёнными силами Украины и Крыма, одновременно избран членом Политбюро ЦК КП(б)У, с февраля 1922 - заместитель председателя СНК УССР. Руководил разгромом Повстанческой армии Н. И. Махно и отряда Ю. О. Тютюнника».

Рівненщина відома своїм Кузнєцовськом – містом атомників. Засноване наприкінці 18 століття село Вараш у 1977 було названо на честь радянського розвідника Миколи Кузнєцова. В окупованому Рівному той вів вдалу розвідницьку діяльність, зокрема, дізнався про підготовку замаху в Тегерані на Сталіна, Рузвельта та Черчилля. Знищив кількох нацистських керівників з німецької адміністрації в Україні. Загинув у бою з вояками УПА, які прийняли радянських диверсантів за німецьких солдат (ті були одягнені в німецькі однострої). Той факт, що «бандерівці» вбили легендарного розвідника, прийнявши його за німця, ніколи б не сплив у радянські часи – та й нині не всім про це відомо.

Крим – то взагалі територія топонімічного геноциду. Тут після депортації татар намагались знищити будь-які згадки про цей народ, і переважній більшості населених пунктів довелось русифікуватися. (Пощастило хіба що Бахчисараю, Джанкою та ще кільком містам). Не чіпляючись вже до нейтральних назв типу Чорноморське, згадаємо ще одне Кіровське (колись – Іслам Терек), а також Леніно (Сім Колодязів) та Совєтський (Ічкі).

Херсонщина відзначилась Цурюпинськом, а колись це було місто з назвою Олешки. У 10-13 століттях тут стояло велике місто Олешшя, а на початку 18 століття 20 років існувала Олесська Січ. Нині історичне місто носить ім’я народного комісара з продовольства (тобто людини, яка прямо керувала сумнозвісною «продразвёрсткой») Олександра Цюрупи.

Завершую перелік міст, які по сей день носять імена діячів, м’яко кажучи, неоднозначних для сучасної України, містом на Чернігівщині з простою назвою Щорс. Колишній хутір Коржівка у 20-х роках став містом Сновськ (за ім’ям річки Снов), а в 1935 році був перейменований на честь уродженця цих місць Миколи Щорса. Трохи з біографії людини, яку зробили культовим героєм за наказом Сталіна (диктатор кинув коротку репліку, нагороджуючи Олександра Довженка орденом Леніна: «За ним долг – украинский Чапаев», і «Чапаєва» швидко створили з доти майже невідомого учасника громадянської війни): «Военный фельдшер российской армии в Первую мировую войну. После возвращения на родину в феврале 1918 г. на свои средства создал вооруженное формирование, в основном из местных крестьян и дезертиров царской армии, базировавшееся в лесах на стыке современных границ Украины, Беларуси и России, после объединения с другими отрядами получившее название Первого украинского советского полка имени Богуна (в дальнейшем дивизия). ...Военными противниками его полка были германские войска и вооруженные силы Украинской народной республики. ... добился значительных успехов в ходе наступления большевистских войск на Киев в начале 1919 года. В феврале 1919 г. назначен большевистским комендантом Киева. В качестве командира дивизии участвовал в наступлении на запад и боях с польскими и украинскими войсками в районе Ровно и Сарны летом 1919 г.»

Приблизно таку топонімічну картину маємо на сьогодні. Це лише міста – що вже казати про вулиці, площі, назви підприємств, які за іменами будівельників комунізму намагаються стати як не світовими, то хоч національними брендами (наприклад, кораблебудівельний завод «Ленінська кузня»). Що можна запропонувати людям, яким здебільшого не до високих матерій номінології? Хіба що найактивнішим з них увірувати в цілющі властивості останньої – і намагатися довести співгромадянам (які через місцеві референдуми і можуть змінити імена своїх малих батьківщин), що жити в містах з їх історичними назвами «крутіше», ніж під покровом радянських вождів, які так і не привели країну до світлого майбутнього.

Підготував Адам Стрижнюк

«Вікно» в минуле

Неділя, 03 травня 2015, 06:23

Славною історією Тернопільщини та її незабутніми героями захоплюються не лише українці, а й дослідники з усього світу. Хто хоча б раз «доторкнувся» до нашого краю серцем та розумом, запам’ятає його назавжди. Адже тут гармонійно поєднується багата культурно-історична спадщина, мальовнича природа та щира гостинність мешканців. Усе це,у поєднанні з багатьма неповторними звичаями та традиціями, не тільки приваблює туристів, а, насамперед, спонукає до вивчення  та дослідження своєї історії.

Славетне село, що розташувалось на Тернопільщині,  відоме світу карстовими озерами. Кажуть, що вони бездонні й ніколи не замерзають. Спроби визначити їх глибину були безуспішними. Та не лише "бездонними" озерцями цікаве Вікно. Туристи тут можуть відвідати церкву XVIII ст., помилуватися невеликими скелями, на яких Іван Франко писав свої твори та іншими культурними надбаннями. Детальніше ознайомитись з культурою відомих предків можна відвідавши краєзнавчий музей.

Сьогодні знайомимось зі збирачами та охоронцями історії Гусятинщини, жителями села Вікно.

-          Кожна зернинка правди, її непростий історичний шлях — це ще один крок до збереження культурного надбання народу - розповідає пан …   Нещодавно, в одній тернопільській газеті, прочитав статтю про краєзнавчий музей нашого села. Вона мене настільки надихнула, що я вирішив поділитись історією розвитку нашого краю. Вікнянський музей – це чарівне дзеркало, в якому відвідувачі знайомляться з далеким минулим наших предків. Кожна його кімната - це відкрита сторінка книги про життя нашого роду. Але сьогодні хочу згадати й про тих, хто доклав зусиль до створення культурної спадщини.

Цього року нашому селу виповнилось 550 років, зважаючи на досить поважну дату, хотілось би розповісти молодому поколінню, як ми, разом із вікнянами, своєю працею творили історію села.

Пригадую, у 1971 році до відсталого колгоспу ім. Івана Франка приєднали лежанівський колгосп «ВЛКСМ», очолював його знаний господар Процик Василь Дмитрович.

На той час село було зовсім не розбудоване. Наприклад, фельдшерсько-акушерський пункт працював в стародавній темній хатинці, школа розміщалась у трьох будинках, які були по обидві сторони центральної дороги. Приміщення були сирими, на стінах – цвіль.

Ветеран війни Василь Дмитрович хворів, і в січні 1975 року, за його рекомендацією, головою колгоспу селяни обирають Олійника Василя Михайловича, який до цього працював головним  бухгалтером , і мав добрі організаторські здібності. Пан Василь сформував колектив прекрасних спеціалістів: головний агроном Стельмащук Володимир Миколайович, головний зоотехнік Заверуха Михайло Васильович, завідуючий відділком Швець Степан Олексійович, агроном Антонишин Марія Михайлівна, головний інженер Метельський Євген Васильович, заввідділком Соленко Василь Теодорович, голова сільської ради Дубовий Юрій Пилипович, заступник голови Слободян Артем Степанович.

Усі ці люди приклали багато зусиль для розбудови нашого села. На жаль, у історичній літературі,  про них ніде не згадується. Тому, сьогодні, із великим задоволенням, розповім про досягнення односельчан.

За час головування пана Олійника, колгосп тричі - в 1977, 1978, 1979 -х роках - виходив переможцем у всесоюзному змаганні, а також, у 1979 році, був занесений на Дошку пошани на Виставці досягнень народного господарства. В колгоспі часто відбувались обласні і районні семінари-наради. Все це - заслуга жителів села.

Згодом, у старому приміщенні школи, з ініціативи пана Олійника, була відкрита килимарня. 1979-го року у нашому селі також збудовано торговий центр. Тоді ж, розпочато будівництво Гримайлівської дільничої лікарні.

У 1982-1987 роках перебудовується ферма: запроваджується механізована роздача кормів. Колгосп, дев’ятий в області, встановлює молокопровід. Для працівників тракторної бригади та ферми встановили автомати газованої води, збудували кімнати відпочинку, душові. Люди були забезпечені дворазовим харчуванням.

Щорічно, безплатно, завозились дрова і вугілля одиноким престарілим та ветеранам війни.

Правління також тримало у полі зору соціальний розвиток села. З 1971-1993 роки колгосп організував розвозку дітей на навчання до школи в смт. Гримайлів.

Починаючи з 1986 року, щорічно надавався автобус на екскурсії до міста Почаїв. 1987-1988 роках проведено осушення села, впорядковано водостоки, збудовано шість залізо-бетонних мостів.

В центрі села було обладнано майданчик для відпочинку жителів, а також волейбольний майданчик, тенісний стіл, гойдалки. У нас працювала карусель, яка була виготовлена умільцями села: організатор Швець Степан Олексійович, коваль Метельський Стах Григорович, електрозварники Кушнір юрій Васильович і Данилків Роман Юрійович,  електрик Чіх Михайло Миколайович.

В зимовий період у приміщенні старої контори було обладнано центр дозвілля для молоді, де функціонували більярдна, настільний теніс, шахи, шашки і, навіть, гральні автомати.

Протягом 1982-1992 років колгосп допоміг у будівництві десяти будівель.

В ті часи, спільними зусиллями ми будували наше майбутнє. Наше село жило на високому рівні.

Сьогодні можу з впевненістю сказати, що ми маємо чим пишатись. Звертаючись до наших наслідників, прошу: не забувати людей, що приклали масу зусиль для розвитку села Вікно. Пам’ятайте своїх односельчан. Вивчайте свою історію. Пишайтесь своїм краєм!

Записала Оксана Божко