images/stories/logosait_new.jpg

 

Репортаж


Купуй українське! А де воно?

Середа, 11 вересня 2013, 16:48

Одна американська сім’я провела експеримент: чи можна рік прожити без китайських товарів? Їх обурило те, що товари з Піднебесної відбирають робочі місця в американців, змушуючи роботодавців переносити виробництво в азіатські країни. В Америці товари з позначкою «Зроблено у США» коштують в 3-4 рази дорожче від китайських, але купуючи їх, покупець проявляє патріотизм. Наскільки ж українці залежні від товарів з Китаю?

Вмикаємо телевізор

Насамперед вирішив з’ясувати, що у мене є з позначкою «Made in China». Інвентаризацію почав з електроніки. Отже, електронна книга, яка завжди зі мною. Її випускає начебто українська компанія. Однак після п’яти хвилин пошуку в Інтернеті з’ясувалося, що з українського в ній тільки програмне забезпечення – інші складові вироблені і навіть зібрані в Китаї. З комп’ютером, на якому писав цей матеріал, все зрозуміло – всі основні компоненти зроблено в Піднебесній (відповідні наклейки стоять). DVD-плеєр – однієї з корейських марок. Перевертаю його – ззаду красується напис з привітом із Китаю. Телевізор. Наскільки відомо, майже всі «ящики», які продаються в Україні, в основному й збирають у нас. Але на моєму телику немає жодних розпізнавальних знаків. Іду в магазин, знаходжу таку ж модель, кличу продавця.

– Скажіть, чиє складання цього телевізора?

– Українське, – відповідає той. – До нас більшість телевізорів завозять розібраними, так мито менше, а складають вже у нас.

– А деталі там чиї?

– Китайські.

– Невже у всіх моделях тільки китайські комплектуючі стоять? А як же відома японська якість?

– Давно вже її немає, – розчаровує мене продавець. – Я вам більше скажу: багато конкуруючих марок складають на одних і тих же заводах та з одних і тих же компонентів. Ось у цьому корейському і в цьому нібито японському LCD-телевізорі абсолютно однакові рідкокристалічні екрани, вироблені одними й тими ж робітниками в Китаї.

Переконавшись, що некитайської техніки в магазинах практично немає, повертаюся додому з наміром знайти в квартирі хоч щось некитайське з техніки. Таких речей виявилося дві – холодильник з Білорусі і старенький музичний центр з Малайзії.

Відкриваємо гардероб

Спостерігаючи за моєю біганиною по квартирі, дружина саркастично зауважила:

– Ти ще в свою шафу заглянь – багато цікавого там знайдеш.

Якщо чесно, це мене збентежило. Останній раз я купував щось на ринку у китайців років десять тому. Тож був упевнений, що ношу європейські речі. Але виявилося, що конфуціанство не чуже не тільки моєму духові, але й тілу. Отже, зимова куртка відомого американського бренду. Пошита в Китаї! Нещодавно куплені зимові черевики європейського бренду – звідти ж! Остання надія була на джинси, які мені сестра привезла зі США. Але, як ви вже здогадалися, на них теж була етикетка «Made in China». Вирішив зайти в магазин, де я купував куртку.

– У вас більше шансів знайти некитайські товари в секонд-хенді, ніж в українських магазинах, – каже мені продавщиця.

– Але я не розумію, чому ви так засмучуєтеся? Зараз всі шиють у Китаї, і якість у всіх виробників стабільна. Минули ті часи, коли вони підробляли продукцію.

Цікаво, що навіть купуючи українську вишиванку, ви можете отримати продукцію, вироблену майстрами якого-небудь гірського селища в Тибеті, а не в Карпатах.

У спортивних магазинах теж все завалено китайською продукцією – рюкзаки, спальники, намети та спортивні тренажери продаються за ціною в 1,5-2 рази нижче, ніж європейські товари.

Четвер – китайський день

У знаному тернопільському супермаркеті вирішив розпитати в персоналу, які продукти в них з Китаю.

– Якщо ви купуєте заморожену рибу або сушені кальмари, то можете бути впевнені, що виловили їх у водах цієї країни, – розповів продавець. – Нещодавно навіть скандал був: наприкінці літа в них знайшли якісь шкідливі речовини і хотіли заборонити імпорт звідти.

За даними учасників ринку, щорічно з Китаю в Україну імпортується до 100 тис. тонн риби і морепродуктів – це близько 12% обсягу українського ринку, який оцінюється приблизно у 800 тис. тонн. З Піднебесної в основному ввозиться філе минтая, путасу, хек, сушені кільця кальмарів, крабові палички. Загалом, якщо у вашій родині четвер – рибний день, то не виключено, що ви їсте китайську продукцію.

– У нас якось були навіть китайські помідори, – продовжує розповідати продавець. – Ну а рис за визначенням весь вирощується в Китаї.

Крім того, більшість риби для суші теж імпортується з Китаю. Отож якщо ви любитель цієї екзотичної їжі, то підтримуєте зовсім не українського виробника.

Сухий залишок

Як виявилося, китайські товари нас оточують всюди. Купити дитячу іграшку, яка б не була зроблена в Китаї, в нашій країні практично неможливо. Всі – від ляльок до машинок і вертольотів на радіокеруванні – везуть до нас із цієї країни. У багатьох плюшевих іграшках розпізнаються східні риси.

Крім того, родом з Піднебесної практично вся фурнітура, яка використовується в недорогих меблях.

Якщо ви автолюбитель, то, скоріш за все, купуєте запчастини, зроблені в Китаї. Та що там запчастини! Вже років два китайські автомобілі витісняють на нашому ринку українські! Дійшло до смішного: «АвтоЗАЗ» почав виробництво китайських машин...

Хоча, поклавши руку на серце, потрібно зазначити, що тенденція заміщення дорогих товарів дешевим імпортом характерна для всіх країн. Так, за два роки кризи майже втричі збільшилося споживання китайських товарів у таких багатих державах, як США, Канада, а також у країнах Західної Європи. Справа в тому, що великим торговим маркам вигідно розміщувати виробництво в Китаї. Там немає жорстких екологічних вимог, низьке податкове навантаження і невисока оплата праці. Тому в найближчі роки альтернативи китайській продукції просто немає.

Українці змушені купувати дешеві товари

Як кажуть продавці, китайські товари бувають різної якості. Ті, які продаються в магазинах, зазвичай не поступаються турецьким і європейським аналогам. А ось на базари йде дешевий ширвжиток, який купується в Китаї часто на вагу. Звідси у наших людей і упередження проти товарів з Піднебесної. Адже переважна більшість українців змушені йти на ринки, де продається недорога китайська продукція. У магазини ж ідуть люди з достатком вище від середнього. А чи багато у нас таких?

Підготував Адам Стрижнюк

 

Ай-діти!

Середа, 11 вересня 2013, 16:48

У сучасних дітей замість іграшок – айпади та айфони.

Розумні пристрої посткомп’ютерної епохи витісняють іграшки минулого. Складається враження, що малюки нового тисячоліття одночасно починають говорити, ходити й вправлятися з інтернет-планшетами та розумними мобілками.

Ось картинка з життя. База відпочинку «Карпатський затишок», кілька сімей відпочивають з дітьми. Ранок у ресторанчику. Тиша… Усі діти за столиками втупились у свої гаджети. Дитячих голосів не чути – лише клацання кнопок і вигуки героїв мультфільмів та ігор. Кожен на своїй хвилі, кожен сам собою, хоча й усі разом.

Здавалося б, що може бути більш природним, як гамір, сміх, сльози, біганина, ігри – там, де збираються на відпочинку більше двох дітей… Однак сучасні діти живуть не справжнім життям, а віртуальним. Чи не втратять вміння бути цікавими самі собі, розважати себе без додаткових пристроїв?

Ще одна історія, від знайомої. Бабуся тримає онуку на підвіконні і каже: дивися, голуб! Дівчинка, трохи більше двох років, торкається скла трьома пальчиками і робить рух «на збільшення», наче розсуває зображення на моніторі, аби краще роздивитись пір’я та очі пташки. Знайомий жест шокує, адже свідчить, що дитина сприймає вікно як екран монітора, а пташку за склом – віртуальним створінням. Але жодна штучно створена дійсність – хай хоч яка яскрава, вигадлива та ефектна – ніколи не замінить реального світу та живих стосунків.

І от тут вплив дорослих потрібен, як ніде. Чи бавитесь ви з дітьми разом? Чи розповідаєте про свої улюблені дитячі ігри?

Пригадала, у що бавились з малими цього літа.

Ходили дивитись, де закінчується Львів – туди, де одразу за багатоповерхівкою на узвишші починаються неозорі поля.

Лазили по деревах. Щоправда, я стояла внизу, підтримуючи молодшого, і думала: якби тут не було дорослих очей, видерлась би на одну з низьких гілок. Це ж таке задоволення – сидіти на дереві! Ми у дитинстві робили це влітку мало не щодня.

Будували у кімнаті «хатку», яка була то гаражем, то схованкою. Для цього потрібні лише стіл, два крісла, кілька широких та довгих накривал і толерантна господиня, яка дозволяє перетворити кімнату у бозна-що.

Читали книжки. Особливо з гарними ілюстраціями. Найбільше малюкам сподобалися вже добре знайома серія про Фіндуса та новенька «Кіт на ім’я Сплет».

Бавились в ігри на увагу: хто що помітив чи не помітив навколо.

Плювалися кісточками від слив – хто далі.

Ганяли у футбол, я вболівала край поля.

Малювали піратські карти.

Робили гербарій.

«Досліджували територію».

Розповідали одне одному страшні історії.

Реготали перед сном, аж поки нас не розганяли в різні боки.

І звісно – куди ж без цього! – грали в ігри та дивились мультфільми з екранів айпада та айфона. І теж доводилось переконувати найменших: досить! закрий вже його!

А ще був і вільний час, коли малі робили щось без дорослих, бавились самі і не чекали, що хтось їм буде приділяти час. Це ж таке задоволення – читати чи гортати книжку на самоті, бавитись без нікого, думати про щось, коли ніхто не заважає… Дитині усамітненість так само необхідна, як дорослій людині, але кожному у різних дозах.

«Високий замок»

Батьки повинні знати: якими будуть тернопільські школярі через 5 років?

Середа, 04 вересня 2013, 06:05

1 вересня в Україні урочисто відзначили День знань. І цього ж дня стало відомо про плани Міносвіти щодо реформування школи. Оскільки плани ці – доволі революційні, ми вирішили детальніше на них зупинитися.

Якщо коротко, то суть реформи в наступному: Міністерство освіти хоче розділити шкільні дисципліни на профільні та факультативні. Планується, що вже через п'ять років – у 2018-му – учні 10-х і 11-х класів матимуть можливість самостійно обирати профільні предмети, відповідно до своєї майбутньої професії.

Кореспондент  ForUm’у вирішив розібратися, як саме планують реалізувати закон у школах, як готуватимуть педагогів, і чи оцінюють позитивно дану ініціативу самі учні.

Передовсім слід зазначити, що такі нововведення – звичайна практика для більшості країн ЄС і США, а нещодавно закон, що надає право самостійного вибору, був прийнятий і в Російській Федерації.

Більшість експертів упевнені: зміни суттєво поліпшать систему освіти України, дозволивши школярам розвивати свої здібності й отримувати більш глибокі знання саме з тих предметів, які знадобляться їм під час вибору професії.

Вісімнадцять годин на тиждень школярі України вивчатимуть обов'язкові предмети і двадцять годин відведуть на вивчення обраних. Саме такі зміни в Міністерстві освіти України пропонують ввести до 2018 року. Поки проект на стадії обговорення і розміщений на сайті відомства, але кожен бажаючий вже може внести свої пропозиції щодо його поліпшення.

«Плануємо, що у 2018 році 10-і й 11-і класи стануть профільними, і діти зможуть обирати предмети, які їм допоможуть у майбутній професії», – поділився думкою директор Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Олег Єресько. За його словами, профільні предмети будуть розбиватися на частини – спецкурси, вибірково-обов'язкові та додаткові години.

Так, якщо учень зробить математику профільною, то він не ходитиме на неї як на обов'язковий предмет. Часів з математики стане більше і викладатися групі вони будуть поглиблено. Що стосується спецкурсів, то учень вибере всього один профільний предмет, а решту навантаження «візьме» спецпредметами. Ще п'ять – додаткові години, які запропонують школи. Також школярі повинні будуть обрати з чотирьох вибірково-обов'язкових предметів два, один з яких проходитимуть у 10-му класі, а інший - в 11-му.

А ось фізкультуру залишили серед обов'язкових предметів, незважаючи на те, що нещодавно велося багато розмов про те, що діти не можуть виконувати встановлені нормативи, і фізкультуру варто віднести до факультативів.

З цього приводу Єресько нагадав, що в наш час молодь і так малорухлива, тому година фізичної підготовки не завадить і не зашкодить.

Ще одне нововведення від Міносвіти – введення профільних проб. Таким чином, за словами Єреська, майбутній перекладач зможе провести екскурсію англійською, а журналіст – попрацювати в редакції.

Примітно, що обдаровані діти зможуть пройти відразу два або кілька профілів і бути орієнтованими, наприклад, на перекладача та фізика.

Звичайно, поки ще не можна говорити про проект сповна, адже список предметів може розширюватися, а сам проект доопрацьовуватимуть.


Підводні камені самостійного вибору 
Головною проблемою всіх нововведень у системі освіти завжди була готовність викладачів адаптуватися під зміни. У ситуації з профільними предметами відразу виникає питання: «А де взяти додаткові кадри?». Більше того, з'являються проблеми і з новими предметами, а точніше – з відсутністю педагогів, готових викладати в школі те, що зазвичай вивчають в інститутах.

За словами Олега Єреська, вчителів до нововведень почнуть готувати ще в педінститутах і перепрофільовуватимуть в школах. Наприклад, фізик читатиме астрономію, вчитель літератури – культурологію чи історію релігії і т. д.

«Проект буде прийнятий у 2018 році, а значить, у нас є час підготувати відповідні кадри і передбачити літературу, підручники, розробити програми», – уточнив він.

Самі вчителі позитивно сприйняли ідею міністерства, правда, уточнюють, що можуть бути неприємні наслідки.

«Справа в тому, що ми повинні враховувати потреби ринку праці. Наприклад, в Україні багато юристів, економістів, фінансистів. Виходить, половина школи вибере ці предмети, хоча у нас очевидна нестача інших професій, тих же педагогів», – прокоментувала нововведення вчителька однієї зі столичних шкіл Тетяна Волкова.

У свою чергу, завуч львівської школи Галина Панасюк впевнена, що при такому підході повинен працювати психолог, допомагаючи дітям вибирати профільні предмети.

«Підліток може вибрати предмет лише тому, що йому подобається вчитель, або тому, що його батьки хочуть, щоб він став адвокатом, в той час як у самого учня можуть бути схильності до медицини або математики», – уточнила вона.

Дитячий психолог Ольга Бойко впевнена, що, з одного боку, профільне навчання – це можливість для учня отримати додаткові знання за обраним напрямом і перевірити свої можливості, з іншого – це ризик неправильно вибрати профіль, що загрожує тимчасовими і моральними витратами.

«Для того щоб уникнути неусвідомленого і безвідповідального вибору подальшого маршруту навчання, ще в молодших класах повинна вводитися система передпрофільної підготовки. Очевидно, що учням при виборі профілю навчання необхідна допомога фахівців», – зазначає психолог.

Важливість участі психологів при виборі предметів, за словами Бойка, підтверджується і тим, що школярі можуть вибирати за принципом «улюбленого вчителя».

«До яких предметів зазвичай не лежить душа у наших дітей? До тих, які викладають фахово слабкі вчителі. Помічено, що школярі-«середнячки» особливо не люблять математику та інші предмети, вивчення яких вимагає значних інтелектуальних зусиль. Проте в старших класах у таких дітей, особливо у хлопчиків, часто відбувається «інтелектуальний прорив», – уточнює лікар.

Словом, причин нелюбові до того чи іншого предмета у старшокласників може бути багато, вони завжди індивідуальні. Так само непросто відбувається вибір профільного класу. На жаль, при цьому підліток дуже рідко прагне «реалізувати свої здібності і задатки», як би цього не хотілося авторам концепції та й усім решта.

Галина Панасюк впевнена, що «щасливчиків, які обрали собі професію ще у шкільні роки і не розчарувалися в ній протягом усього життя, не так вже й багато».

Педагог підкреслює, що для того щоб їх ставало більше завдяки профілізації, необхідно, крім усього іншого, на серйозному науковому рівні проводити діагностику не тільки професійних намірів школярів, а й їхніх схильностей, здібностей до тієї чи іншої професії, закладених природою.

Ще одна проблема, яку треба буде вирішувати з введенням профільної освіти, - приміщення. Адже класи поділять на багато груп, у кожної з яких своя окрема програма. Особливо важко доведеться школам маленьких міст, де і без того відчувається нестача приміщень.

Здібності є у кожної дитини, головне – допомогти їм проявитися

Профільна система освіти широко застосовується в США і європейських країнах. На думку німецького викладача Свена Неймана, вся система освіти в Німеччині побудована на правилі: «кожен школяр особливий і талановитий».

«У нас немає дітей, що не обдаровані, просто не кожен може відразу проявити свої здібності. Незважаючи на всю суворість німецької освіти, ми намагаємося з раннього віку розглянути таланти дитини. Якщо вона добре малює, співає, якщо у неї здібності до мов, літератури, математики, хімії, це не повинно пройти повз педагогів», – уточнює він.

Нейман впевнений, що підхід, при якому від школярів вимагають глибоких знань з усіх предметів, неправильний. Справа в тому, пояснив викладач, що дуже мало дітей можуть однаково сприймати як точні науки, так і гуманітарні, при цьому непогано малювати, показувати спортивні досягнення і т.д.

Тим часом викладач анітрохи не применшує значення базових знань, які формують кругозір дитини.

«Але якщо учень з легкістю вирішує складні завдання з алгебри, навіщо відбирати у нього час? Надавши йому можливість поглиблено вивчити точні науки, в майбутньому країна може отримати хорошого наукового співробітника, математика, розробника комп'ютерних програм», – додає Нейман.

Таня Процак, українка, яка понад 15 років живе в Торонто, розповіла, що в канадську школу вона потрапила за обміном і досі вдячна діючій там профільній системі освіти.

«Точні науки завжди були величезною мукою для мене. В Україні викладачі добре ставляться тільки до відмінників, решта школярів залишаються на задвірках, хоча вони не менш талановиті», – згадує дівчина.

Саме в Канаді викладачі звернули увагу на здібності Процак до вивчення мов. При цьому, уточнила Тетяна, ніхто не скасовував необхідності вивчати фізику, хімію або геометрію.

«Просто ці предмети перестали бути для мене профільними і не віднімали по чотири години на день», – додала дівчина.

Сьогодні Процак працює керівником відділення міжнародних проектів у великій компанії Торонто, володіє 8 мовами, а у вільний час займається перекладами творів українських письменників на англійську мову.

«Коли я прийшла до школи в Торонто, ніхто з викладачів не сказав мені, що я гірша або дурніша, навпаки, мене постійно хвалили за успіхи в гуманітарних науках. Примітно, але успіх в предметах, які давалися легко, змушував мене вчити і точні науки. Нехай генія-програміста з мене не вийшло, але це не применшує мій професіоналізм», – резюмувала дівчина.

Оцінюючи нововведення в Україні, Свен Нейман попереджає, що спочатку українська система освіти може зіткнутися з низкою труднощів, оскільки профільний метод – це комплекс заходів, які працюють ще з молодших класів.

«Є багато нюансів: технічне забезпечення, педагоги, підручники, готовність держави надати школярам можливість пройти практику, робота психологів. Це зміни, які вимагають додаткового удосконалення всієї системи», – уточнює він.

У цьому контексті Нейман навів приклад американської викладачки Ерін Грувелл, яка потрапила в клас, де навчалися діти з неблагополучних сімей. Завдяки особливому підходу до кожного зі своїх учнів Ерін зуміла домогтися того, що вони стали найбільш процвітаючими в школі.

«З дітей, з якими відмовлялися працювати всі вчителі і в яких не вірив ніхто, вийшли юристи, медики, митці, письменники. Це приклад того, що профільна освіта – трохи більше, ніж право вибору предметів», – резюмувала педагог.

Підсумовуючи, варто зазначити, що профільна шкільна освіта матиме успіх лише в тому випадку, якщо цю систему стануть підтримувати на належному рівні, а не формально. Нововведення, що ініціюються Кабміном, безумовно, позитивні й необхідні в Україні, але не варто забувати, що вони вимагають зміни всієї системи освіти. Українським школярам треба не просто надати реальний вибір предметів і спецкурсів, а допомогти визначитися з вибором, враховуючи бажання і здібності.

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

Файне місто Тернопіль... очима харків’ян

Середа, 04 вересня 2013, 06:04

Один день в Тернополе – и ты понимаешь: вот она, Украина! Именно такой должна быть наша страна – утопающий в зелени европейский город, узкие улочки, замки, церкви, спокойные и ну очень гостеприимные, терпимые и при этом гордые люди.

На Западной Украине мне не доводилось быть никогда. Единственный стереотип, который отчего-то сформировался в сознании – «западенці», это все равно, что горцы, люди эмоциональные, моментально вспыхивающие и понапрасну злить их нельзя. Помню, в детстве рядом с нами жила женщина родом из Западной Украины. Это был наш местный бабай: кушай, а то гуцулка придет, не бегай, а то гуцулка будет ругаться... И что самое интересное – она приходила и ругалась – быстрой скороговоркой, на полупонятном нам языке. А в последнее время приезжали друзья и восторженно рассказывали о карпатских красотах и львовской архитектуре. Вот примерно с таким багажом познаний мы, харьковчане, в полночь сели в плацкартный вагон тернопольского поезда. Из соседних купе сразу же стала доноситься польская речь, а после наших шуточек типа: надо что-то решать с языком, а то в Тернополе с русскоязычных шкуру сдирают и на ремни режут, соседи по вагону начинали как-то недобро коситься. После чего мы решили: ежели чего – будем молчать.

 

«Та в нас нічого дивитися!»

В семь утра мы высадились на небольшом тернопольском вокзале. Первый же попавшийся таксист согласился довезти нас до отеля аж за 10 гривен. Мы даже не торговались. Спросили только: что у вас здесь можно посмотреть?

– Та що в нас тут дивитися. Нічого такого! – еще больше удивил водитель.

То, что для местного шофера было «нічого такого», для нас стало чем-то необыкновенным. Отдав должное европейскому уровню отеля с электронной карточкой-ключом, чистыми полотенцами, горячей водой и необыкновенными видами из окна, мы отправились рассматривать местные красоты. Выйдя из гостиницы, тут же оказались на берегу озера. Огромная гладь воды в самом центре города – с набережной, которой могут позавидовать даже киевляне, мостиком и мини-причалом для катеров, густой стеной леса на другом берегу, островком влюбленных, утками, только что отцвевшими кувшинками и поражающей утренней тишиной. А называется вся эта красота без лишних изысков – просто Тернопільський став.

«Ніхто не кидатиметься й очі не виколюватиме»

Пройдя метров двести, мы попали в самый центр города. Улица Степана Бандеры, памятник Данилу Галицкому на постаменте, где когда-то стоял Ленин. Тернопольчане очень гордятся, что памятник вождю мирового пролетариата впервые низвергли именно у них. И неудивительно, глядя на Тернополь и его жителей, сразу понимаешь – как далеки они от этого самого пролетариата! Зато в любом газетном киоске здесь можно легко купить сувенирный значок с изображением Романа Шухевича, флажок УПА, в витринах книжных магазинов – куча книг о национально-освободительном движении и никакой истерии по этому поводу.

На Театральной площади (небольшом пятачке у тамошнего театра имени Шевченко) запросто стоят разноцветные политические агитпалатки: и сине-белые (которые, кстати, здесь численно преобладают), и красно-белые, и оранжевые, и прочие цвета – в общем, все, кто захотел придти.

– Та хай собі стоять, ніхто на них не кидатиметься й очі не виколюватиме, – говорит местная жительница. – У вас сині помаранчевих гноблять, у нас навпаки, помаранчеві синіх. То нехай собі.

Самое приметное здание – огромный греко-католический доминиканский собор с зелеными куполами, который местные жители называют «катедра». Несмотря на будний день и утреннее время, собор оказался полон людей. «Бо свято, Успіння Богородиці» – объяснила стоявшая рядом женщина. Получив благословение, прихожане спокойно отправляются на работу. Что интересно, прямо на входе в храм стоит оформленный яркими фотографиями уголочек, призывавший не проходить мимо детей-бродяжек. Хотя за полтора дня, проведенных в Тернополе, ни попрошаек, ни нищих мы не увидели. Вид тамошних стариков вызвал особое умиление: величаво сидя на лавочках, в строях костюмах и при галстуках, они неспешно обсуждали свои дела и читали свежую прессу. Проходящие мимо почтительно здоровались.

Что сильно удивило – там никто не суетится, не толкается и никуда не спешит. Понятно, что и городок поменьше – всего-то 200 с небольшим тысяч населения. Но какие-то они, ну не то, чтобы расслабленные, а доброжелательные, веселые, сами себе на уме. Нет в них нашей агрессивности и вечной гонки. И даже все мои опасения насчет языка вмиг развеялись – видя, что их не понимают, они тут же переходят на русский.

Українцем бути модно

Гуляя по городу, мы оказались у одной из школ. Оказалось, что это – украинская гимназия им. Франко, у которой день рождения. Учителя, радостно гоняются друг за другом дети, все с цветами. И процентов 70 детей – в вышиванках. Профессиональное любопытство взяло верх, мы позвали четверых мальчишек и тихонечко, поодаль от учителей, спросили: «Это вас так заставляют ходить?»

– Та ви що, ми самі так хочемо, це ж модно! – обескуражили нас дети.

И тут мы увидели старшеклассниц.

Честно говоря, сперва подумали, что это свадьба. Девушки – в красных сапожках на шпильке, вышитая красным сорочка, белоснежная с вышивкой юбка, пояс. Парни в джинсах и вышитых голубым по белому рубахах – глаз не отведешь. И никакой шароварщины! Сразу же захотелось одеться так же. Правда, вышиванки, пожалуй, единственное, что здесь стоит ну уж очень дорого.

Уже после, общаясь с местными жителями, нам рассказали, что у молодежи нынче – большая мода на вышиванки. Парни, чтобы пощеголять, одевают вышитые рубахи на выпускные вечера. А последний писк моды – сыграть свадьбу «у народних строях».

Тернопольчане, не оглядываясь ни на кого, гордятся даже самым малым, что у них есть. Чего только стоят надписи на раздаваемых в городе листовках: «Дякую мамі й татові, що я українець!» Или на футболках: «Українцем бути модно». А приглашение на украинскую дискотеку: «Вхід у вишиванках або з елементами українського стилю безкоштовний». Вот как, оказывается, патриотов воспитывают!

 

«Домашні хробачки» на закуску

Будете в Тернополе – обязательно зайдите в кафе «Старий млин». На том месте действительно когда-то была мельница. Хотя слово «кафе» для него не очень-то подходит. Это, как написано на входе, «музей-їдальня». Можно даже не есть, а просто прийти на экскурсию. Здесь есть все – от глечиков, дорожек, прялок, утюгов, соломенных башмаков, свисающих с потолка луковых кос и до молотилок и конской сбруи. А чего стоит меню – самые что ни на есть обычные продукты без изыска, зато как приготовлено. А как подано! Ну как было не заказать «домашні хробачки» или «волохаті мачайки» к пиву, второе под названием «Пуці-пуці» или «Яйця курку най не вчать». А справжні українські музики со скрипкой, бубном и аккордеоном, которые тянут «Чому розплетена коса»... Плакали все.

Замки

Чтобы по-настоящему окунуться в историю, стоит выехать в Тернопольскую область. Здесь – самое большое в Украине количество сохранившихся замков. Мы успели заехать только в один – замок в Збараже, это в 30 километрах от Тернополя. Надо сказать, что тамошние замки немного не такие, какими мы их себе представляем. Без куполов и шпилей, с покатыми крышами, они больше похожи на большие дома. Сейчас эти замки отреставрированы и превратились в настоящие музеи. Там вам расскажут десятки легенд. И о трагической любви Тарны и Поля, чьими именами назван город, и об уникальной черной вышивке, которой семь столетий украшали свою одежду местные мастерицы в знак скорби об уничтоженных татарами земляках. В Кривче есть свои пещеры, в Залищицком районе – равнинный водопад. А еще лучше – побывать на местных праздниках. К примеру, приехать на старый Новый год, в Горошову, чтобы увидеть настоящий карнавал. Летом здесь сплавляются по Днестру. А в начале сентября в райцентре Борщив можно попасть на фестиваль борща. В этом году у местных хозяек можно было отведать больше полусотни видов борщей! И всем здесь рады, как родным!

Светлана ШЕКЕРА,

«Газета по-харьковски»

(27.09.2007)

Незалежність, яка ніколи не залежувалася

Середа, 04 вересня 2013, 06:04

Кілька років тому в одному буковинському селі помер дід Брошко. Помер тихо, ніким не помічений, окрім хіба що деяких односельців. Може, про цю подію і не варто було б згадувати, якби не одна обставина: дідова житейська історія варта того, аби ви про неї знали.

Народився дід на Буковині в часи румунської окупації. Так сталося. Де міг, там народився. Народився на свою біду ще й українцем. Звичайно, громадянину великої Румунії не пасувало родитися українцем, бо це було щонайменше шкідливо для здоров’я. Але най там. Велика Румунія знала, як з будь-кого зробити доброго румуна, і такий екземпляр, як молодий Брошко, не становив для неї жодної проблеми. Якраз вибухнула Друга світова, і хлопця взяли в румунську армію воювати за румунське «отечество». Він не хотів воювати, а тому за всяку ціну вирішив «закосити». До того ж, румуни страшенно паскудно годували своїх вояків. За першої ліпшої нагоди юнак правдами і неправдами зголосився до німецької частини, що базувалася по сусідству. Воювати за німців він, звісно, не хотів, бо ідеї великої Німеччини йому були також до того самого місця, як і ідеї великої Румунії. Але в німців краще годували. Щойно запахло відправкою на фронт – дезертирував, але, на свою біду, попався, і його відправили з іншими «грішниками» бити тітовських партизанів. Стріляти в тітовців «дід» знову таки не хотів, бо не мав до них жодних претензій, а тому «закосив» під хворого і потрапив до госпіталю. Але іронія долі... Не встиг бідака відіспатись, як тітовські партизани напали на лікарню і взяли хлопця в полон. Укотре якось відбрехавшись, він залишився живим і пішов до партизанів. Чому Брошка тоді не розстріляли – невідомо, можливо, тому, що був слов’янином. У будь-якому разі, невдовзі юнак у складі тітовського І загону зустрічав «доблесну» Красну армію. У зв’язку з тим, що м’яса для війни бракувало, його з радістю «записали» в енний совєцький батальйон і відправили прямісінько на фронт. На щастя, війна близилась до кінця. Після переможних салютів хлопця кидають у Західну Україну громити бандерівців. От цього не варто було робити. Юнак дав драла і пішов до рідного дому. Утім, там його вже чекали і, побивши, відправили назад в частину. Чому не розстріляли – історія замовчує. Але з частини він невдовзі знову тікає, вже прихопивши зброю. Цього разу в ліс до місцевої боївки УПА. Як досвідченого вояка його відсилають на рідну Буковину. От тут Брошко розвоювався. Це була вже його особиста війна, а тому спасу совєтам від нього не було. Скільки років тривала ця кривава гра – невідомо, але Брошко був одним з небагатьох, хто вижив. Залишившись сам-самісінький, він обв’язався гранатами, взяв в обидві руки по автомату і пішов у місцевий відділ НКВС здаватися. Енкаведисти, коли побачили такого героя, похололи і чемно попіднімали руки вгору. Не один в ту хвилину наклав у штани. Після довгих допитів, нічого так і не добившись, відправили хлопця до концтабору, а далі на заслання, яке він успішно відкалатав і повернувся до рідного села доживати віку.

Село знало його веселим добродушним батяром і добрим музикантом. Грав на баяні, співав сороміцьких пісень і несамовито любив жінок. Жінки його любили ще більше і до смерті здували зі старого пилинки. Міг побитися з хлопцями, і навіть вже будучи напівпаралізованим, зумів обрубком австрійської шаблі знешкодити злодія, який заліз у хату за пенсією. Про війну дід розповідати не любив, а як розповідав – то тільки про санітарок, дівчат на кухні і любасок, які згубилися в пилюці років. Від старого віяло неймовірним позитивом. Він ніколи не скиглив, не жалівся, не розказував жахіть і не бився в патріотичному екстазі. Я жодного разу не зустрічав людину, яка би так щиро до останньої краплі любила життя, як дід Брошко.

Але була в діда й одна таємниця. Щовесни, коли розпускались дерева, дід йшов у ліс і в відомій тільки йому криївці чистив і змащував свою «скромну» колекцію зброї. Хто знав про цю маленьку дідову слабкість, завжди ставив старому одне і те ж питання: «Нашо? Україна вже вільна!», на яке дід, загадково примруживши око, відповідав – «Згодиться». Хто-хто, а дід Брошко мав право так казати, бо таки знав, почім пуд лиха. Як не крути, і історія його виживання – це символічна проекція з історії виживання цілої України, кинутої на розтерзання всіляким покидькам, змушеної воювати брат проти брата в чужих мундирах, чужих арміях і чужих війнах. Нині, згадуючи старого, я дедалі частіше переконуюсь у дідовій правоті. «Згодиться»... Утім, напевно, дід знав щось більше від нас усіх, набагато більше... Бо коли відходив у вічність, так нікому і не показав свого схрону.

Може, так і треба... Може, старий і справді повірив, що Вільній Україні вже більше нічого не загрожує. А може, просто хотів раз і назавжди поставити у своїй війні крапку, залишивши нам, таким вільним і незалежним, право самим відстояти свою долю, наперекір усьому вижити і бути щасливими.

 

Адам Стрижнюк

 

Сторінка 1452 з 1460

«ПочатокПопередня1451145214531454145514561457145814591460НаступнаКінець»
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер
Банер