Для деяких тернополян собаки дорожчі за дітей

Середа, 31 липня 2013, 05:56

Знаєте, скільки коштує аборт у тернопільських клініках? 500-600 гривень! Заплатила півтисячі і живеш далі в своє задоволення, будучи свято переконаною в своїй доброті й гуманності. Бож ти нічого поганого не зробила – просто позбулася ембріона, який, як ТИ вважаєш, зовсім не людина.

Зайдіть у яку-небудь тернопільську «жіночу консультацію» і вжахнетеся, як багато дівчаток прагнуть вручити лікареві ці півтисячі. Чи когось це в Тернополі хвилює? Чи хтось б’є на сполох? Організовує акції протесту?

Пам’ятаю, минулого року в Івано-Франківську напередодні Великодня церква організувала Хресну дорогу ненародженої дитини. Так, це було символічно, але це був протест. А що Тернопіль? Що робить церква у Тернополі?

Але не про церкву зараз мова. Мене відверто обурюють дописи деяких тернополян, які звертаються до міської влади з вимогою негайно знайти і покарати людей, які вночі відстрілюють собак на масиві «Дружба». Лишень прочитайте, які пафосні сентиментальні словечка ці люди використовують: «Чим ж вам цього разу завинили бідні тварини? Тим, що такі як ви, викидаєте їх на вулицю? Зрештою, хоча б раз в житті можна подумати про беззахисних, замість того, щоб завжди набивати власні кишені!».

З цього приводу мене цікавить єдине: то беззахисні тварини вас хвилюють, а беззахисні діти, яких ЩОДНЯ вбивають під час абортів, вас не стосуються? Чому ж ви тут не кричите, чому не звертаєтеся до влади в цьому випадку?

Відповідь зазвичай така: аборт – це особиста справа кожної жінки. Але якщо так, тоді я вам з таким же успіхом заявляю: це особиста справа кожного тернополянина, відстрілювати чи не відстрілювати бездомних собак. Крапка.

 

Катерина Романова

Споконвіків штучне переривання вагітності було поза законом. Усі релігійні конфесії забороняли віруючим брати участь у цій процедурі. XX століття легалізувало аборти і звело їх у когорту методик планування сімʼї. Поява в другій половині XX століття альтернативних засобів регуляції народжуваності, зміна культурних традицій світового співтовариства загострили питання про моральну оцінку процедури штучного переривання вагітності.

На кожну новонароджену дитину припадає двоє, що не з’явилися на світ в результаті аборту, і цей показник зростає з року в рік. Багато фахівців вважають, що для відображення реального становища ці показники потрібно як мінімум подвоїти. При цьому говорять і пишуть про аборти в Україні – а про Тернопіль взагалі мовчу – дуже мало. Настільки мало, що далеко не кожна жінка взагалі знає що-небудь про аборт – крім того, що він існує. Можливо, причина цього досить проста – ті, хто може і повинен говорити і писати про аборти, не хочуть робити цього, підсвідомо відчуваючи свою провину за причетність до цього діяння в тому або іншому виді. Ніхто не заперечує, що проблема ця «неприємна», тому варто говорити про що-небудь більш приємне. Але якщо керуватися таким підходом, то це все одно, що запевняти хвору людину в тому ніби вона здорова, замість того, щоб почати лікувати її. Тому варто розповісти про аборти, показавши цю проблему з різних точок зору й висвітливши її якомога об’єктивніше.

 

Хто і навіщо це робить

Можна виділити три групи жінок, які йдуть на цю варварську процедуру:

– сексуально неграмотні підлітки;

– жінки у безвихідній ситуації;

– жінки, що свідомо використовують аборт як засіб для «запобігання вагітності».

 

Види абортів

Існують різні види виконання операції з переривання вагітності, при цьому кожна операція призначена для виконання лише на визначеному терміні вагітності і відрізняється своїми особливостями й ускладненнями.

 

Міні-аборт

Цей метод застосовується до терміну 4-х тижнів вагітності. У ході такої операції в шийку матки послідовно вводяться металеві розширювачі, при цьому кожен наступний інструмент більший за попередній за діаметром. При застосуванні цього методу зародок дитини розривається на частини.

 

Класичний аборт

Суть цього методу полягає у видаленні з матки заплідненої яйцеклітини. Канал шийки матки розтягують спеціальними розширювачами. Після цього лікар бере в руки «ножа», гострішого за лезо бритви, і зрізує внутрішній шар матки.

 

Інші види абортів

При терміні 18-27 тижнів часто застосовується метод введення рідин. В матку вводиться довга голка-трубка, що проколює плодовий міхур і через яку відсмоктують деяку кількість плодових вод. Після цього в матку вводиться відповідний обсяг концентрованого розчину перевареної солі і глюкози. Зважаючи на те, що в дитини вже з’явилася чутливість, смерть подібним чином є для неї найбільш болісною. Її тільце чорніє і зморщуються від зневоднювання й опіку концентрованим розчином солі. Через кілька годин після загибелі дитини організм жінки вже сам позбувається мертвого плоду.

Операція малого кесаревого розтину теж застосовується при терміні 18-27 тижнів. У цьому випадку дитину кладуть в холодильник для того, аби вона загинула від переохолодження.

Звичайно, важко повірити, що описані сцени – це не фрагменти фільму жахів, а реальні будні багатьох гінекологічних клінік і відділень міських лікарень. Але така вже наша «гуманна» реальність.

Любов не шукає свого

Щоби виховати хороших дітей, не потрібно бути великим педагогом, потрібно просто їх любити, – сказала якось у нашій бесіді одна багатодітна мати.

Як все просто і в той же час складно. Сьогодні практично втрачене справжнє розуміння любові. Наш світ не любить любові. Досить подивитися на страхітливу статистику абортів, щоб зрозуміти: егоїзм захлиснув світ. Цей світ, НАШ світ, забув, що «... любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить».

Це визначення любові, дане апостолом Павлом, на жаль, багатьом невідоме, а якщо й відоме, то неприйнятне. Бо занадто вже глибоке коріння пустила злоякісна пухлина егоїзму в серця і душі людей.

Ось один із типових прикладів. В абортному відділенні однієї з клінічних лікарень Києва – черга. Жінки з нетерпінням очікують тієї години, коли зможуть позбутися своїх дітей. На те, що спершу треба добре подумати над своїм рішенням і не вбивати нове життя, реакція, як правило, негативна. Якось одна з жінок, досить респектабельного виду, сказала: «У мене є одна дочка, якій я хочу дати в цьому житті все, більше мені дітей не треба». Яка велика омана, справжнє затьмарення розуму думати, що ціною крові безвинно вбитих дітей, ціною їхнього життя можна зробити когось щасливим! Катастрофа в такій сім'ї неминуча, якщо не опам'ятатися. А єдина дочка, яка виросла в середовищі такого патологічного егоїзму, хіба не буде робити так само, як і її мати? Тим більше, що такі матері, як правило, самі за руку приводять своїх дочок на аборт ще в юному віці і цим згущують хмари прокльону над усім своїм родом. Якщо ж у такої жінки не дочка, а син – суть проблеми не змінюється. Егоїзм, замішаний на крові своїх ненароджених дітей, замішаний на чужих нещастях, ніколи нікого не зробив по-справжньому щасливим.

Наведу ще один характерний поклад. В одній з тернопільських «жіночих консультацій» мені без особливих зусиль вдалося застерегти від аборту 18-річну дівчину. Виявилося, що Катя (так її звали) – з багатодітної сім'ї, її мама ніколи не робила абортів. Хлопець, від якого Катя завагітніла, наполягав на тому, щоби вона позбулася дитини, в іншому випадку грозився її залишити. Дівчина вибрала дитину. Народилася чудова донька Олександра. Віталій (батько Олександри) кілька разів бачив, як Катя гуляла з донечкою на вулиці й одного разу з'явився до них із квітами. Узявши на руки дочку, не зміг стримати сліз. Обіцяв ніколи їх не залишати.

Але мама Віталія вирішила по-іншому. Вона, викладач вузу, вважає себе і свого сина інтелігентними людьми, тому не збиралася ріднитися з «простолюдинами». І Віталій більше не приходив до Катерини. Не знаючи, що й думати, вона зателефонувала йому додому. Слухавку взяла мама Віталія. Катя потім довго не могла отямитися від усього того, що їй довелося вислухати. Наприкінці було сказано: «Яблуко від яблуні далеко не падає...» Людмила І., мама Віталія, говорячи це, мала на увазі, звичайно ж, родину Каті, у якій народилося і виросло п'ятеро дітей, і аж ніяк не себе.

До університету, як мріяла його мама, Віталій не вступив. До армії теж не пішов. Людмила І. постаралася відгородити сина від казарменого життя. Хоча, можливо, воно пішло б йому на користь. А так Віталій, який не вирізнявся цнотливим поводженням, розгулявся не на жарт. Його часто можна було зустріти з жінками легкої поведінки. З деякими з них він навіть намагався Катю познайомити. А потім трапилося щось страшне – Віталій захопився наркотиками. Сьогодні він героїновий наркоман. Друзі запевняють, що він може зупинитися, і хлопець марить цими ілюзіями ось уже більше року. Не дай, Боже, звичайно, але може трапитися так, що Олександра буде єдиною дочкою Віталія і єдиною внучкою Людмили І. Проте сьогодні вони від неї відреклися.

А ось інший приклад, на жаль, нетиповий. В один із благодійних фондів Львова зателефонувала лікар-гінеколог і попросила допомоги для молодої жінки, яка народила дівчинку і не має ніяких засобів для життя (їй навіть із пологового нема в чому забрати дочку). Виявилося, що Наталя П. – сирота, вихованка дитячого будинку. Після десятирічки закінчила училище і була призначена на один із заводів. Через якийсь час Наталка, як кругла сирота, отримала однокімнатну квартиру. Відпрацювавши визначений термін, вирішила звільнитися. Молодій дівчині важко було звикнути до брудної і важкої роботи на цьому підприємстві. Пішла в овочевий кіоск продавцем, але й тут було не легше, особливо, коли доводилося торгувати в мороз і в спеку, і в дощ. Мріяла перейти на роботу в магазин, тим більше, що завагітніла. Хлопець, з яким вона зустрічалася – Олег, відразу ж її залишив. Наталка знайшла гідне місце роботи, однак поки оформляла документи, хтось повідомив новому начальству, що дівчина вагітна, і її не взяли. Вона залишилася без роботи і без засобів для існування.

– У мене були в запасі макарони, ними й харчувалася, доки ходила вагітна, – згадує Наталя.

Вона народила дівчинку, дуже маленьку і худеньку, але, на щастя, здорову.

В той час як волонтери благодійного фонду почали збирати, що називається, зі світу по нитці для Наталки і її дочки, знову зателефонувала лікар-гінеколог і повідомила, що молоду маму з дитиною забрали заможні люди на машині. Виявилося, що це батьки хлопця, від якого народилася маленька Світланка. Довідавшись про ситуацію, в якій опинилася Наталя, вони сказали, що не можуть змусити сина одружитися, але внучці своїй не дозволять бідувати: дитина ні в чому не винна. І хоча в Наталки була своя квартира, в якій, щоправда, крім «розкладушки», столу і трьох табуреток нічого не було, батьки Олега забрали її з дочкою до себе. Спершу Олег намагався якнайменше бути вдома. З Наталею майже не спілкувався, але дочку свою полюбив. Коли дитина серйозно занедужала, він дуже злякався. Підняв на ноги багатьох лікарів, щоб врятувати життя Світланки. І коли лихо відступило, Олег по-іншому почав ставитися до матері своєї дочки. Довго можна описувати історію їхніх стосунків, а потім любові, але важливий результат – Олег і Наталя зареєстрували свій шлюб в РАЦСІ і повінчалися у церкві.

Як би хотілося, щоб ця історія допомогла задуматися черствим, егоїстичним людям над неминучими цінностями щирої любові, любові, яка робить людину по-справжньому щасливою.

Адам Стрижнюк

Аборт зробили, але дитина вижила: непроста історія Джоани Джессен

За приголомшуючими цифрами статистики абортів ми не бачимо конкретних людей: якими б вони виросли, якби їх не вбили? Дивовижна історія американки Джоани Джессен стала відома всьому світу. Джоана брала участь у телепрограмах, про неї написана книга. Ця дівчина – живе свідчення того, що наші плани далеко не завжди співпадають із задумом Божим про людину. Джоана знала, що вона не така, як всі. Але не знала, чому...

Ця історія почалася 6 квітня 1977 р., коли сімнадцятилітня Тіна переступила поріг клініки абортів. У неї взяли підписку, зробили ін'єкцію сольового розчину і поклали в палату. За день тут зібралося майже три десятки дівчат, котрі прийшли з однією метою – позбутися своїх дітей. Опівночі у Тіни почалися пологи. Вона розбудила медсестру, але та сонно пробурмотіла: «Все буде добре, мертвий плід на ранок вийде, йди лягай...». Але згодом у кімнаті пролунав слабкий дитячий крик. Крихітна Джоана переможно заявила про свій прихід у цей світ…

Діана де Пол удочерила Джоану, коли їй було чотири роки. 25 грудня 1989 р. – пам'ятний день! – Діана закінчувала приготування до різдвяної вечері.

– Тобі допомогти? – запитала Джоана і, оступившись, трішки штовхнула Діану. – Мамо, а чому в мене церебральний параліч?

Уже не вперше Джоана ставила це питання і в Діани завжди була напоготові відповідь: «Це результат родової травми. Пологи були передчасними». Та цього разу вона зрозуміла, що така відповідь більше не задовольняє Джоану. Думка про те, що вперше за довгі роки їй не потрібно буде брехати, поселила мир у її душі.

– Твоїй справжній мамі було тільки сімнадцять років. У неї, напевно, не було можливості ростити дитину, не було грошей. Можливо, на цьому наполіг її друг чи батьки. І вона наважилася...

Джоана не сказала ні слова. Вона чула про аборти, але лише тепер це страхітливе слово увірвалося в її ще таку юну свідомість. Якщо до цього Різдва дівчинка часто плакала, не розуміючи, чому рідна мати віддала її на виховання чужим людям, то тепер, дізнавшись, що мати вирішила її вбити, навіть сльозинки не зронила. Проте питання залишилося: «Чому вона мене не хотіла? Якби вона довідалася, що я жива, вона пошкодувала б про скоєне? Чи думає вона про мене? Як її звуть? Як вона виглядає?»

Діана могла розповісти прийомній дочці лише те, що прочитала в її медичній картці. Там значилося, що дівчинка народилася за 10 тижнів до встановленого терміну в результаті абортивної ін'єкції. Висновок лікарів стаціонару, де Джоана перебувала до 17-місячного віку, свідчив, що дівчинка навряд чи коли-небудь зможе сидіти, а вже тим більше ходити.

Зі стаціонару її забрала літня жінка – Пенні де Пол, мати Діани. Діана відразу ж полюбила малятко. Можливо, її любов і була найнеобхіднішими ліками. Якось, побачивши Діану, що виходила з машини, Джоана без сторонньої допомоги кинулася до неї, щоб обійняти. Це була величезна радість для всіх, адже їм багато що довелося пережити. Джоана перенесла декілька операцій, перш ніж змогла встати на ноги. Було непросто і в школі: діти не хотіли з нею дружити.

Незабаром після пам'ятної розмови на Різдво знайома Діани запросила Джоану виступити в церкві на вечорі, присвяченому Дню матері.

– Я згідна, якщо тільки мені дозволять сказати декілька слів, – відповіла Джоана.

Того вечора вона вийшла на середину зали і, взявши мікрофон, заспівала свою улюблену пісню. А потім почала говорити:

– Мене удочерили. Моїй рідній матері було 17 років, коли я народилася. На сьомому місяці вагітності вона вирішила зробити аборт. Я за все прощаю її. Вона була молодою і не розуміла, що робила. В результаті аборту у мене стався церебральний параліч. Але я не плачу, бо я не сама – Господь постійно піклується про мене.

У церкві стояла небувала тиша. Багато жінок плакали. Потім люди оточили Джоану, обіймали її або потискували їй руку, говорили: «Як добре, що ти вижила!» Так уперше Джоана повідала свою дивовижну історію...

Восени 1991 р. на іншому кінці континенту молода жінка сиділа біля телевізора і байдуже перемикала програми. Раптом її увагу привернула передача, героїнею якої була чотирнадцятирічна дівчинка. «Моя дочка! Але ж цього не може бути!» – приголомшено вигукнула Тіна. Ведуча поставила Джоані запитання і та засміялася. «У неї моє обличчя, мої очі. І вік той же, і вона говорить, що з'явилася на світ у результаті аборту!»

Тіна не могла схаменутися. Її душу переповнювали найбільш суперечливі почуття і спогади. Крихітна дитина, яка кричить у неї на руках... Почуття вини... Образа на всіх, хто знав, але не сказав їй, що аборт – страшне зло... «Джоано, – думала Тіна, – я хотіла б сказати тобі, як я шкодую. Та якщо я знайду тебе, чи захочеш ти розмовляти зі мною? Чи захочеш прочитати листа, якщо я тобі напишу? Чи цим я завдам тобі ще більшого горя?»

Біль Тіни став майже нестерпним. Вона не зводила очей з лиця дочки. Аудиторія ставила Джоані запитання і одне з них було таким: «Чи хотіла б ти зустрітися зі своєю справжньою мамою?» У Тіни перехопило подих.

– У мене є сім'я, – відповіла Джоана. – Моя мама тут, ось вона, поряд зі мною. У мене зовсім немає зла стосовно моєї біологічної матері. Я прощаю їй усе, що вона зробила.

Тіні не потрібно було інших слів. Відчай приголомшив її: «Вона сказала ні. Вона не хоче мене бачити…»

Джоана і Діана багато їздили по США, виступали перед різною аудиторією на зустрічах, організованих рухом «Prolife». Завзяті прихильники абортів у присутності Джоани виявлялися безпорадними.

У березні 1992 р. Діана розшукала Тіну. Але Джоана не захотіла з нею зустрітися. «Моє серце цього не витримає», – сказала вона, ридаючи.

Напевно, зустріч Джоани з її рідною матір'ю все-таки коли-небудь відбудеться – вона необхідна їм обом. Але ще потрібніша ця зустріч іншим: як застереження, як етичний урок.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Зворушливі зізнання у любові тернопільських матерів

Вівторок, 30 липня 2013, 06:45

На сайті like.te.ua триває акція, організована громадською організацією «Центр розвитку Тернопільщини» та “Тернопільськими позитивними новинами”.

Листи з розповідями про Ваших дітей будуть опубліковані на нашому сайті. 30 липня стануть відомі й імена переможців акції, на яких чекають приємні подарунки: Подорож на яхті «Світлана» по Тернопільському ставу Квитки на прогулянку катером «Капітан Парій» Квитки у Кінотеатр «СінемаСіті» Свої розповіді надсилайте на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду Акція може бути продовжена. Кількість квитків обмежена.

Першою учасницею була Наталя Пошелок, яка розповіла про свою донечку.

“Моя дочка – найкраща, тому що, вона – МОЯ, і в цьому її неповторність та унікальність. Можливо, хтось краще співає, швидше бігає, краще вчиться, але від цього вона не стає гіршою в моїх очах, тому що вона – найкраща і найталановитіша. Коли Юля мене обіймає, каже, що дуже любить, і зізнається, що я – найкраща мама, мені нічого більше і не потрібно. Я дуже люблю слухати як вона співає, а тепер ще й гратиме на фортепіано! Думаю, скоро у нас будуть чудові вечори при свічках, під музику фортепіано. А ще мені подобається разом із нею займатись йогою. Я кожен день кажу своїй дочці, що її люблю, і вона – найкраща . Кажу, що підтримаю і допоможу у будь-якій життєвій ситуації. Я хочу щоб моя Юля виросла впевненою у собі та в своїх силах. Щоб знала, що її люблять не «за щось», а тому, що вона – унікальна“.

А інша наша учасниця Наталя Шаблій розповіла, за що так любить свою доню.

“Я люблю її за все. За сміх дзвінкий. За очки, як волошки голубі. За волосся, як пшеничне поле. За вії намальовані. Коли Діаночка говорить: «Мамо, ну чесно я вії не малювала». За схований під столом букет квітів, обірваних на клумбі із запискою – «Найкращій мамі в світі!». Люблю її секрети, такі наївні і такі важливі. Вона, моя маленька донечка, дає сили на кожен день. Я дякую, тобі, донечко, що ти у мене є. ”

У рамках нашої акції ми отримали ще одне зворушливе зізнання матері у любові до своїх дітей. Надіслала нам його тернополянка Оксана Лабяк.

“Дітки мої як роса – волога червневого світанку , що освіжає . Тішить око грайливим різнобарв’ям сонячних зайчиків , заточених у призму водяних краплин , це життєдайне світло сонця . Красиві , малі , беззахистні . Довкола них весь світ , світ радості та сліз , супокою й тривоги , світ злетів та падінь .І небезпек багато є для крихітних краплин , де спека , вітер , та родич близький – з градом дощ . Але у них є ми , батьки – оплот надійний , що любить і леліє чада свої , й не дасть ввірватись негараздам в їхній світ . Лиш мир й добро , відвагу й честь , любов і віру взірцем своїм несем крізь років плин . Як , що потрібно і коли … Облишмо це , на все свій час і не корім своїх дітей , у них іще дитинство безтурботне. Ні , не за спортивну спритність , не за художній , чи музичний дар , і ні за лестність хитрую часами , моя хвала , А за дитячий погляд чистий , усмішку щиру і палкі обійми , за ранішній цілунок ніжний , за рідную кровинку і за просто так . Вони найкращі , бездоганні , краплинки Божої роси один Захар , другий Назар – два ріднії брати. Продовжувачі роду свого , та носії генетики , мої” .

У Тернополі проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни»

Середа, 24 липня 2013, 10:37

1-7 липня 2013 року у с. Антонівці Шумського р-ну за ініціативи кафедри практичної психології в межах реалізації угоди між ТНПУ імені В. Гнатюка та Східно-Європейської асоціації арт-терапії (Софія) проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни».

У програмі були запропоновані майстер-класи, тренінги з різних видів арт-терапії:

-       терапія візуально-пластичними засобами (проективне малювання, спонтанний малюнок, створення спільного малюнку пальчиковими фарбами, гратаж, малювання кольоровим піском, робота з глиною, пластиліном, ліплення масок, робота з асоціативними метафоричними картинками),

-       музикотерапія (робота з голосом, гра на етнічних барабанах та інших інструментах),

-       танцювально-рухова терапія (контактна імпровізація, ритуальні етнічні танці, автентичний рух).

Особливою цікавими були тренінги «Шлях до Самості», «Внутрішній стан в танцях і малюнках», «Візуальна психодіагностика (фізіогноміка, графологія, конституційна діагностика та дерматогліфіка)», «Сни - містичний досвід самопізнання».

Окрім майстер класів відбувалися творчі майстерні «Солодкі скульптури» - виготовлення фігур з солодкого тіста, «Цукерковий букет», «Техніка переведення картинок», «Чарівна скриня» (вишивка стрічкою), боді-арт, візаж. Учасники табору також брали участь в інтелектуальних, командних іграх, екскурсійній подорожі «Давні поселення ІХ-ХІІ ст. Літописний Данилів».

Єднання з природою сприяло саморозкриттю учасників, кращому пізнанню себе. Ось один з їх коментарів: «Це був ніби подарунок і ми потрапили в казку на тиждень. В цій казці можна було бути дійсно собою, танцювати, співати, малювати, усміхатися всім і бачити усмішки у відповідь.   Я дійсно змінився за цей тиждень, весь табір і кожна хвилина в ньому це щось неймовірне, казкове, приємне, позитивне, щасливе. Давайте творити її і у цьому світі!».

Олена Тіунова, доцент кафедри

практичної психології ТНПУ імені В. Гнатюка

 

 

Чому я не ходжу на прощу до Зарваниці

Середа, 24 липня 2013, 06:35

«Тоді фарисеї пішли й радили раду, як би його впіймати на слові. І вислали до нього своїх учнів разом з іродіянами. «Учителю», – кажуть ті, – «ми знаємо, що ти щиросердий і що дороги Божої навчаєш по правді й не вважаєш ні на кого, бо не дивишся людям на обличчя. Скажи нам, як тобі здається: Чи дозволено давати кесареві податок, чи ні?» Ісус же, знаючи їхнє лукавство, озвався: «Чого мене спокушаєте, лицеміри? Покажіть мені гріш податковий». Ті принесли йому динарій. Він спитав їх: «Чий це образ і напис?» Відповідають йому: «Кесарів». Тоді він до них каже: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові»

(Мт.22:15-21)

 

Наближення тих чи інших виборів Церква помічає і відчуває. Політики все частіше заходять у храми, ревно моляться і хрестяться, особливо тоді, коли на них націлені об’єктиви телекамер... Дехто плекає надію, що священики будуть агітувати мирян саме за його партію чи блок... Але чи може Церква бути політично заангажованою?

Понад 100 тисяч віруючих взяли участь у паломництві до чудотворного місця в Марійському духовному центрі в селі Зарваниця. Сюди прибули вірні з України та з-за кордону. Приїхало чимало почесних гостей.

Однак не обійшлося на прощі й без чималого десанту політиків та представників влади. Зокрема, серед паломників можна було впізнати губернатора Тернопільської області, народних депутатів, лідерів політичних партій.

На перший погляд, у цьому немає нічого дивного, адже політики також люди і в них також є духовні потреби. Але… Чи потрібно для задоволення власних духовних потреб перебувати в перших рядах? Якщо тисячі людей моляться, звертаючи обличчя в бік священнослужителів, а там у той час бачать спини одіозних «месій і спасителів» українського народу, то якою буде ця молитва? І до кого вона тоді звернена – до цих самих політичних «патріотів власної кишені»?

У відповідь на такі закиди часто зазначають, що, мовляв, відомим політикам «статус» не дозволяє бути серед простого народу. Але хіба цей «статус» означає, що політики перестали бути людьми?

Обурило під час прощі також те, що довкола стояли намети партії ВО «Свобода». Виникає закономірне запитання: для чого ви пхаєтеся до Зарваниці зі своєю політикою? Невже хоча б цього дня не можете про неї забути?

Звичайно, все це відбувається не без мовчазного сприяння керівництва Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. Останнім часом складається враження, що найбільш незалежна від політиків церква, якою завжди була УГКЦ, стає все більш підлабузницькою і діє за принципом «яка власть, така й масть». У нас виникають великі сумніви в тому, чи діяли б так само (якби, звичайно, жили в наш час) світочі цієї Церкви: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосиф Сліпий. Навряд. Ці Христові служителі добре розуміли, в чому полягає місія Церкви: не в тому, щоб вести яку-небудь партію чи політика до влади, а в тому, щоб вести людину до Бога. Церква, у силу своєї природи, не може займатися політичною агітацією (а як ще розуміти намети ВО «Свобода»?), адже її діти можуть опинитися по різні сторони політичних барикад. Церква повинна постійно піклуватися про єдність своїх чад, про єдність усього суспільства. Але єдність ця іншого характеру. У духовному плані важлива не одностайність політичних поглядів, а, насамперед, внутрішня єдність у вірі і любові. При цьому Церква, як і кожен громадянин, віруючий чи невіруючий, може привселюдно висловлювати свою думку з важливих питань, а також свідчити про добрі чи злі справи державних чиновників, політичних партій, рухів або окремих осіб.

До речі, щодо останнього. Ви чули коли-небудь, щоби Церква «подавала голос» на всі ті злодіяння, що чиняться теперішньою владою? Ми не пригадуємо такого. Чому Церква мовчить? Може, в Україні стало настільки добре жити, що нема жодної об’єктивної причини, аби поставити того чи іншого політика «на місце»?

Словом, допоки на прощі в авангарді ходитимуть скомпрометовані вітчизняні політики – я туди ні ногою. І не тому, що я кращий за інших, а просто тому, що мені неприємно перебувати поруч із тими, які привселюдно хрестяться, а за спинами грабують мою країну.

 

Адам Стрижнюк

(фото – Олег Мудрий)