Репортаж

Тернополянин написав мелодію для «Курантів» у архикатедральному соборі

П'ятниця, 09 січня 2015, 09:20

Вже кілька років у самому центрі нашого міста можна почути, як б’ється серце Тернополя – щогодини лунає бадьора мелодія системи «Куранти» у архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Не лише європейськості та яскравості додає та музика Тернополю, але й неповторної радісної атмосфери. Секрет цього музичного дива добре знає автор мелодії Леонід Новосельцев – композитор, музикант, звукорежисер і людина, яка знає ціну життю й ілюзіям, пише сайт Культурно.

-          Леоніде, усе Ваше життя тісно переплетене з музикою, Ви маєте багатющий досвід у цій сфері. Чи не перетворилися для Вас заняття музикою у буденність, роботу?

-          Взагалі для мене робота – поняття антидуховне, антилюдське. Тому що саме через те, що називається роботою, ми стаємо рабами багатьох речей, які аж ніяк не є головними в нашому житті.

-          Що ж для Вас є у житті головним?

-          Найголовніше в житті – це особистий час людини. Але ми не вміємо цінувати наш час. Ми дозволяємо численним факторам забирати його в нас. Я навчився цінувати свій час – кожну секунду свого дихання, свого спілкування.

-          Скільки часу Вам знадобилося для того, аби навчитися цінувати час? Ось така гра слів.

-          Зрозумів значення часу в років 42-43. Це необхідно самостійно відчути. Тому що неможливо зрозуміти, якщо хтось про це просто розкаже. До цього треба самому прийти.

-          А скільки свого дорогоцінного часу присвячуєте музиці?

-          В середньому в день на заняття йде близько двох годин. А на створення різних фонограм, вивчення комп’ютерних програм, на спілкування з колегами витрачаю практично доби. Ось, приміром, не спав дві останні ночі. Музика для мене не робота, а спосіб життя. Це мій спосіб дихати.

-          Може пам’ятаєте конкретний момент, від якого можна почати відлік такого Вашого способу життя?

-          Ні, щодо музики установку з самого дитинства мені дали батьки. Кожному з нас свого часу батьки ставлять певні рамки поведінки, вимоги до  чого-небудь. Так само й мені говорили: «Ти будеш музикантом!» А я не хотів бути музикантом – хлопці за вікном у футбол грають, а я, злий, як чорт, всі ці гами, етюди штудіюю. В музичній школі я пропускав уроки, за що, звісно, отримував ременем від батька – він же прекрасний скрипач.

-          Однак щось таки мало вплив на те, що своє майбутнє Ви пов’язали з музикою?

-          Я збирав вініли. В мене першого у Тернополі був запис концерту Стіві Вандера –американський вініл «Секрети життя планети».  А ще мені пощастило з вчителями музики. В мене були чудові вчителі. І була можливість поїздити на різні концерти з матір’ю, через що часто пропускав уроки в школі.

-          Можете коротко охарактеризувати себе як музиканта?

-          Скажу правду – я дуже лінивий егоїст. І я дуже не люблю працювати. Самокритику вважаю  нормою. Це мій комфортний стан. Дев’ять років я не грав взагалі, тому що… не хотів. Зовсім не міг слухати музику – навіть хорошу. Це мене дратувало.

-          Чому ж виникла така тривала перерва в музичній діяльності?

-          Як в будь-якої людини, були в мене різні життєві проблеми. Але саме в той період  я зрозумів, що поняття любов, надія – це ілюзія, це те, чого в природі не існує в принципі. Проте без ілюзій ніяк. Ілюзії допомагають нам вижити.  От і музика як мистецтво створює ілюзорну картину світу.

-          А що допомогло повернутися в музику після дев’яти років відпочинку?

-          Я став в собі копатися. Ставив собі питання – а для чого взагалі все? Думав так – я лінивий і егоїстичний, за роботу внутрішніх органів я не несу відповідальності – вони й так працюють, але ж хтось, напевно, все це створив? Тому єдине, що має цінність – це людське життя. Найважливіше – просто дихати. Дихати, щоб жити. І жити заради того, що приносить радість.

-          Як сьогодні оцінюєте музично-культурне життя в Україні й Тернополі зокрема?

-          Дев’ять років мене не було в музиці, я якийсь період пропустив, а потім побачив просто таки неадекватну ситуацію – люди змінились. Чи вони вчитися не хочуть, чи не цікаво їм в світі жити? Не знаю. Спостерігаю за неповнолітніми, які цілими днями п’ють пиво через трубочку. Це виродження нації? Яка музика потрібна цій нації? Хіба їм потрібна класика? Після 90-х років ми втратили в культурі дуже багато. На світ Божий повилазило безліч прізвищ, які таке ж мистецтво, як я космонавт. Людей довгий час не вчити, хто є хто, людям дали поганий варіант попси, бо ж і попса буває різною – порівняйте хоча б попсу Майкла Джексона і нашу низькопробну «популярну музику». Навіть необізнана людина відчує різницю в якості. Всі ці «зірки» – сміх один. Час витрачають на дурниці, які абсолютно  нічого не вартують. Через це багато музикантів були вимушені покинути сцену і навіть країну, бо тут вони були просто не цікаві. Публіка бажала дивитися на співаючих мавп, а не на професійних музикантів. Ще одне – нема зараз у нас музичних теоретиків-критиків. Тільки не критиканів – а критиків, які б на державному рівні контролювали музикантів. Але у державній верхівці є лише крадії та бандити, які й уявлення не мають про Чайковського.

-          А щодо позитиву? Є ж у сучасній музиці моменти, які заслуговують на хорошу оцінку?

-          Є прекрасні люди, молоді музиканти в Тернополі, які кращі за мене в тисячу разів, розумніші за мене в тисячу разів, вправніші за мене. Так і має бути – розвиток. Сьогодні ХХІ століття!

-          Що, на Ваш погляд, слід в першу чергу змінити, аби така невтішна ситуація у культурі налагодилася?

-          Мистецтво, звичайно, не на останньому місці в суспільстві, але далеко не на першому. Тому в першу чергу треба покращити ситуацію з політикою й економікою , а вже потім, коли побачимо, що таке професіонали в дії, треба братися за культуру. Це, як і все в житті, взаємопов’язано.

-          Ви активно висловлюєте свою громадянську позицію?

-          Обов’язково. Я ж тут живу. Я тут граю. Люди мене слухають. Я підтримую ту молодь, яка хоче жити інакше. Хоча я проти усіх цих беззмістовних «надій», але вірю, що є молоді люди, які вирішать своє життя так, як вони його бачать. Я дуже надіюся на молодь, яка все-таки буде менше говорити і більше робити.

-          Ви мали концерти в Східних містах України. Чи помітили різницю між західноукраїнською публікою й східною?

-          Там люди настільки зазомбовані, що я дивуюсь, чи це справді дорослі, які можуть аналізувати ситуацію.  Тут молодь має вільніше, глибше сприйняття музики.

-          Розкажіть про свою композиторську роботу, адже Ви довгий час писали музику до дитячих вистав.

-          Так, хотілось трохи «покомпозиторствувати». Скажу правду, для дітей писати дуже складно, тому що вони чесні, вони зразу відчувають фальш. Часто не виходило написати те, що хотілося. Доводилось останні волоски виколупувати –  ну чому ж не виходить 16 такт? Це потуги, це народження музики.

-          А як народилися звуки, які тепер кожного дня чути в центрі Тернополя? Я про систему «Куранти» у Катедрі.

-          З пропозицією написати мелодію для «Курантів» до мене звернувся шеф-редактор газети «У кожен дім» Вадим Перець. Я спершу сумнівався, але згодом погодився. А мелодію пов’язав з українським гопаком. Логічно – всі знають український гопак. Це купа позитиву, це мажор – те, що навіть засмученій людині підніме настрій.

-          Леонід Новосельцев – музикант, композитор, звукорежисер. Що з цих напрямків діяльності Вам приносить найбільше задоволення?

-          Це дуже серйозний комплекс. Чим більше мов ви знаєте, тим краще пізнаєте світ, чим більше наук розумієте, чим більше книжок читаєте, тим глибше пізнаєте світ. Так само я не можу виокремити щось одне. Це все мені допомагає  почуватися гармонійно.

-          Що б Вам хотілося втілити у майбутньому?

-          Завтра буде завтра, а зараз – це зараз , тому що вчора для мене – це нічого. В мене якось в житті так виходить – коли я щось завершую робити, мене це перестає цікавити. Найцікавіший для мене процес.

-           А що надихає на цей процес?

-          Правда, життя, дихання, спілкування. Все те, що має істинну цінність.

Алла Сердюк