images/stories/logosait_new.jpg

 

Репортаж


Звернутись із питаннями у Міську раду відтепер можна через соціальні мережі

Четвер, 16 жовтня 2014, 07:13

Тернопільська міська рада розширює можливості спілкування з жителями та гостями міста через соціальні мережі.

«Тернополяни часто звертаються з різноманітними питаннями, надсилаючи офіційні запити та звернення, - розповідає міський голова Сергій Надал. – Більшість із них можна вирішити швидше, оминаючи складну процедуру офіційного листування, особистого прийому. Тому частина структурних підрозділів міської ради ведуть сторінки у соціальних мережах, так вони дізнаються про проблеми міста від кожного активного жителя, оперативніше реагують, шукають шляхи вирішення. Громадськість, у свою чергу, має більше публічного контролю над діяльністю різних служб місцевого органу самоврядування».

Отож, сторінку Тернопільської міської ради можна знайти за посиланням у facebook

Міський голова Сергій Надал має персональну сторінку

Активно функціонують сторінки окремих підрозділів органу місцевого самоврядування, у яких тернополяни можуть написати щодо питання, яке вирішує певне управління:

Центр надання адміністративних послуг

Управління соціальної політики

Управління транспорту, комунікацій та зв’язку

Управління освіти і науки ТМР

Управління житлово-комунального господарства

Управління стратегічного розвитку міста

Тернопільський міський центр фізичного здоров’я населення

Нагадуємо, що задати питання можна також на офіційному сайті Тернопільської міської ради у розділі «Питання-відповіді» та звернутися за телефоном 15-80 у довідкову службу.

 

Тернополян запрошують на благодійний аукціон “Піди на побачення – зігрій солдата!”

Середа, 15 жовтня 2014, 05:29

Благодійний аукціон  «Піди на побачення – зігрій солдата!» триває у Тернополі. Це – ініціатива ТУСК «Обнова».

Згідно з правилами, на акціоні можна «купити» зустріч з хлопцем чи дівчиною. За виручені кошти придбають  теплі речі, продукти, засоби гігієни для вояків у зоні проведення АТО.
«Ми молоді,красиві, вільні, але не так далеко, такі ж молоді і енергійні хлопці ,наші однолітки, воюють за Батьківщину,за нас,за те,щоб завтра ми прокинулись у мирі,щоб ворог не приставив до наших голів автомати…Вони віддають найцінніше що в них є-своє життя…В нас нема іншого вибору,як просто допомогти їм тим,чим можемо! Для мене не складе великих труднощів ,якщо я не піду завтра в кафе на чашку кави,чи якщо не куплю ту красиву сукню яка мене вабила у вітрині магазину,а наших хлопчиків в холодну ніч зігріють теплі шкарпетки,чи захистить від пронизливого вітру балаклава…Дорогі,давайте пожертвуємо чимось малим,щоб здобути щось велике!Ви молодці!Ви прекрасно торгуєтесь за парубків і дівчат!Долучайте друзів,розповідайте, яка у нас світла мета!», – закликають «обновляни» молодь у соцмережах.
Довідково: Бажаючим взяти участь в аукціоні необхідно надіслати фото редактору групи https://vk.com/obnova_ternopil. Початкова ставка кожного лота вказана під його фотографією у фотоальбомі, кожна наступна ставка збільшується до 10 грн. або на 1-цю товару, які вказані під лотом. Аукціон триватиме до 22:00 17.10.2014 р.
За додатковою інформацією звертайтеся за телефоном – 0967840783 (Оксана).

Як я сіла не в той потяг… «Желєзнодорожна» історія дотепної тернополянки

Вівторок, 14 жовтня 2014, 05:21

Сіла не в той потяг. Но час, концентрований, як розчинна кава. І тисне, як на розмір менші туфлі...

Кацапський потяг «Москва-Львів» – ето шото! Ще на підході до дверей вагона у тебе рождається мічта. Глобальна. Шоб Львівська залізниця викупила всі рельси, шпали і вагони во всьом мірє і поставила провідницями милих і улибчивих львівських панянок. Бо в кацапському потязі, у дверях вагона стоять нащадки конвоїрів столипінських вагонів у пом’ятій формі, з потухшими глазами, сєримі ліцамі і манєрами прапорщика. Вони готові тебе репресірувать, а як нє, то запресувать в любий момєнт.

– Мєста дзєвятає, ніжняя полка. Праходзім бистра! Праважающім нєльзя!

– Я зараз вийду, – каже Оля, і заходить зі мною.

Проводніца провожає нас взглядом бультер'єра. Запомніла і отиграється потом – к гадалкє нє ході.

У вагоні душно, вікна не відкриваються, бо наглухо закручені огромними шурупами. Шо, кстаті, дуже практічно: на них вішають куртки, оскільки на місці гачків для одягу є тіко дирки. Для тарганів, навєрно. І, шоб бумажки з канфєт запихать.

На моєму місці сидить кацап. І по його романтічеському взгляду в окно видно, шо звільнять він його не збирається. Но Оля волшебним словєсним пєндальом отправляє його геть. У нього з правадніцей начинає форміроваться обща платформа желєзнодорожного битія і зрєєт общий состав прєступлєнія протів мене.

В купе заходить наш солдат з купою наплічників. Кацапа перекошує, як паркан во врємя бурі. Чоловік коло вікна навпроти підривається і помагає солдату розпихати рюкзаки, я теж піднімаю полицю, – я ж то налєгкє їду. Розташовуємось. Олі – па-па, потяг їде...

Знайомимось. Чоловік коло вікна – дядя Толя, солдат – Рома, сам з Волині, живе на Львівщині,воював в АТО. Кацап одвернувся від нас, ноги в прохід виставив і нєрвнічає, бо народ ходить і він мусить крутитись, як дзига сюда-туда.

Прийшли ще двоє наших військових, ледве встигли в останній вагон вскочити, розташувались на бічних полицях. Андрій і Сергій. Теж їдуть у відпустку з АТО, були під Пєсками. Хлопці втомлені. Не так боями, – звикли вже, – як добиранням додому. Дві доби добираються. Транспорту нема, квитків нема... А відпустки – 10 днів всього. А в Роми місяць тому синочок народився, і донечці – 2 роки.

– Кришу знесло, – каже. – Оце ходив у Харкові по ринку і купував дітям все підряд. Нащо – не знаю. Просто після зеленки, сєпарів і боїв, – воно все таке гарне і кольорове.

– Точно, – каже Андрій. – В нас там все буро-зелене. Кольори появляються тільки, коли контужений. Або, коли дівчонки-волонтьорки приїдуть. Дурнуваті кацапи! Хулі їм од нас нада?

– А хулі ви піндосов на Данбас прівєлі і гєнацид устроілі са сваєй хунтой? – обізвався нарешті дальнозоркий кацап. – Зачєм в Маріуполь ввєлі двє дівізіі марскіх котіков?

Дядя Толя рже:

– Чувак, – каже, – как маріуполєц говорю: там із іностранцев токо ваши брехливі собаки да дві брігади молдаван сидять. Надіються, шо стройка возобновиться.

– Да ви нам завідуєтє. Вот імєлі би ви такова Путіна.., – не замовкає кацап.

– Ой, – перебиває його Рома. – Ми б його уже всьой Україной імєлі.

– І шото мені підказує, шо у нас все попереду, – каже Андрій.

Тут набігли дві молодички з кульками провізії і таким співучим прононсом, котрий існує лише в околицях Нью-Санжар на Полтавщині.

– Оцеж-бо, хльопчики наші дорогенькі, защитніки золотенькі, та дайте ми вас хоть покормимо у дорозі. Да ото грошима трохи підсобимо, єслі шо. Ото бультебродики з грудінкой, да гурки свої, домашні некроплені, та осьо сметанка зо своєї корови, та кехвірю осьо до вареничків...

– А у мене помідорчики, да синенькі з часничком. Ото їжте, хлопчики на здоров'ячко. Да хай ті москалі повиздихають шамашедші. Такої біди наробили...

Кацап дьоргається, як от удара елєктріческім скатом:

– А ви не думаєтє, што ви мнє псіхіку травміруєтє?

Жіночка з Нью-Санжар нависає над ним, як тінь справедливості:

– Я тебе харцизяку січас як травмірую!... Так травмірую, шо рідна мама не узнає і жінка бросить, шоб з уродом не мучитись...

Кацап біжить до купе проводніци. Тут дзвонить мій муж. Ну, і розмова у нас: а що там на базі, як там наші кіборги, та бережіть себе і хай вас Бог береже...

А тим часом кацап вернувся.

Правадніца – женщіна сурова і годамі єзженая в поєздах дальнього слєдованія:

– Хахли! Ви мєшаєтє спакойно єхать русскому пасажиру і гражданіну Рассії в русском поєздє!

У дяді Толі глаза виразілі сложний спєктр чувств, у Роми бутєр завис надкушений, з улибкой чеширского кота, а я зловісно так спитала, у предчувствії, шо проведу я, мабуть, ночку в обізьяннікє:

– Перепрошую дуже: повторіть, будьте такі ласкаві, щойно проголошену вами сентенцію...

Хлопці лягли. Покотом. У ржачну паузу, навєрно, закрався вірус, бо зависла вона надовго. Як і правадніца.

– Гражданін, ідітє к начальніку поєзда, – рявкнула вона і щезла.

Кацап пішов.

Ну от дивне створіння. Залізло б собі на свою полку і щолкало б там арахіс. Так нє, воно ж руске. Домінірующе, так сказать. Вернулось з начальніком: мужичонкой под піїсят і принявшим пару раз по сто, судя по перегару, з обвислим пузом, бєгающими глазками і ліцом проходімца.І з яким-то мєнтом.

Мєнт – осторожний. Сходу заняв позу нєловкого положенія, типу: я тут ішов в туалєт, но злі кацапи мене здурили, шо туалєт – сюда.

– Гражданє, – прогудів начальнік. – Вєдітє сєбя нармально. Ви в руском поєздє находітєсь. Ето, как в посольствє. Ви в гостях здєсь. Здєсь – тєріторія Россіі.

Йо-ма-йо! Порвав, як тузік грєлку.

– Тоїсть, – кажу, – получаєцця, шо ми передвігаємся Україною на желєзной плітє, которая тєріторія Росіі?

Вопше, такого здивування на ліцах народа я ще не бачила.

Не знаю, чим би воно там закінчилось, но як-то рєзко встав дядя Толя і бистро тицьнув мєнту під ніс якусь «корочку». Навєрно, на ній було написано шото умне і строге, як на шумерських табличках. Бо мєнт моментально виструнчився, як тополь на Плющіхє. Причом, шо його сплющило було видно невооружонним глазом. Да, то, навєрно, була шумерська табличка, або дудочка сработала, но мєнт бистро повів всіх кацапів геть.

А потом наш поїзд зупинили на якійсь сільській остановці для некрасівих престарілих поїздів, предназначених для льготніків і пенсіонерів, і попри нас їхав вантажний потяг. З таким вантажем, шо ми всі хотіли, шоб він був безконечним.

Вернувся кацап. Угрюмий донємогу, заліз на свою полку, поклав туфлі під подушку(!) і начав гризти там солоний арахіс, громко щолкая і вздихая. Несолоно хлєбавши, короче. Наступні 4 години дороги він тихо і молчаліво ізображав там обіжений взгляд. З такою радістю я давно не дивилась у вікно потяга. А повз вікна пропливали платформи з повишенієм потенціала нашої армії. Рома розплакався. Каже: де вони, блін, були, коли їх так не хватало під Щастям, Іловайськом, Дяковим...

Но в ітогє всьо закончилось харашо. Прийшла суперввічлива провідниця і спитала, чи не хочемо ми чого. Принесла чай і пічєнькі, дивилась на дядю Толю глазамі дохлої рибки. Кацап при цьому нєрвно кутався в ковдру з головою. Може морозило його, тімпіратура яка, чи, просто якась трясця напала. А може, - нєрви. Но мовчав. Видно, дойшло, шо лом – орудіє самоходне і високоточне. І приводиться в робоче состояніє льогкім двіженієм рукі.

А ще я хлопцям сюрприз в Тернополі зробила. Нє, не тим, шо зійшла з поїзда... Вони ото понабирали в дорогу пивної бовтанки відомого виробника. А я подзвонила подрузі і попросила піднести до поїзда нашого тернопільського пивка. Бо хороші хлопці мають пити хороше пиво.

А найліпше пиво, і, вопше, всьо найліпше - у файному місті...

Таке от буває в дорозі. А я думала: не на той потяг сіла...

 

Дзвінка Торохтушко,

«Фейсбук»

(подаємо зі збереженням мови оригіналу)

 

Закон про люстрацію – безнадійний: сповідь луганського прокурора

Вівторок, 14 жовтня 2014, 05:16

16 вересня депутати Верховної Ради проголосували за закон «Про очищення влади». Прийняття цього нормативного акту стало епохальною подією в історії законотворчості незалежної України і відкрило перед суспільством небачені досі можливості для глобального оновлення владної вертикалі, позбавлення її від корупціонерів, хабарників, поплічників режиму Януковича і остаточного викорінення радянського номенклатурного спадку – одним словом, всього того, що так довго не дозволяло Україні зробити свій перший впевнений крок у глобальний світ і стати рівноправним членом дружної сім’ї європейських народів.

Ну що, прочитали? Даремно. Банальщина. Хоча й на популярну тему – про люстрацію. Але зв’язку з реальністю в ній ой як мало.

Тому я розповім вам реальну історію, засновану на реальних подіях реальних життів реальних людей. Сім років тому я активно вмирав, педантично виконуючи всі директиви стратегічного плану тотального саморуйнування. Я був на три десятка кілограмів важчим, запивав жмені антидепресантів важким алкоголем, викурював по дві пачки червоного «Мальборо» в день і працював у прокуратурі одного з районів міста Луганська. Саме в той період «контора» остаточно трансформувалася в закрите акціонерне товариство для напомаджених індиків з донецькою пропискою.

Оперативно скупивши всі керівні посади, вони використовували таких, як я, в якості безмовної тяглової худоби, яка тягнула за собою прогнилий віз української правоохоронної системи заради зарплати, вислуги років і права носити в нагрудній кишені червону прокурорську ксиву, яка, чого вже гріха таїти, давала і до цих пір продовжує давати певні преференції її володарям. Донецькі працювали багато й інтенсивно, але на кишеню.

Ми працювали ще більше і ще інтенсивніше, щоб донецькі не відволікалися від основного заняття і згадували про нас якомога рідше, тому що наріжними каменями донецького дискурсу завжди були гроші і сила, і обидва ці чинники були не на нашому боці.

У той період у нас сформувалася невелика компанія, куди, крім мене, входили двоє місцевих «убозівців», Андрій і Діма, і двоє місцевих же «прокурорських», Діма і Сєрьога, з якими ми, власне, й проводили весь службовий і більшу частину особистого часу, перемежовуючи 14-годинні робочі будні 24-годинними вихідними загулами.

Спільно ми розплутували хитросплетіння конвертаційних центрів і фінансових пірамід, спільно приземляли бандитів і шахраїв на аеродроми виправних установ нашої неосяжної батьківщини, спільно вигрібали стягнення за недостатню, за донецькими уявленнями, напористість на роботі. «Якщо до нас не приходять люди або приходять з порожніми руками, значить, ви не працюєте», – нарікали нам «донецькі».

В 2008-му, ледь не злетівши з котушок від передозування ненавистю до такого керівництва і ледь не застрелившись через відразу до себе самого, я звільнився. Товариші мої, до їх честі, мене не забули, як це прийнято у людей, які перебувають на державній службі: дзвонили, приїжджали і допомагали асимілюватися на «громадянці», тому що немає нікого більш безпорадного і непристосованого до звичайного життя, ніж колишні правоохоронці.

Минуло шість років. Змінилося все. Змінилося настільки, що я встиг геть забути себе колишнього. Минуле бачилося мені картиною Поллока – психоделічним абсурдом, експресіоністською абстракцією, химерою. Розпочався Майдан.

Спочатку я не сприйняв його всерйоз, визнавши черговим потішним бунтом – флешмобом столичних яппі і глянцевих персонажів. Однак страшна ніч з тридцятого листопада на перше грудня внесла радикальні корективи у сприйняття того, що відбувається: я включився в протест, вилетівши за це з чергової роботи, доставивши чимало клопоту луганським «комсомольцям» і опинившись на спецобліку СБУ як особа, схильна до екстремізму. Своїх приятелів я й зовсім практично втратив з поля зору. Дзвонити їм навіть не намагався – не хотів радувати «СБУшного майора» і підставляти хлопців.

Слідом за Майданом почалася війна. Війна, яка назавжди вирвала з мого життя величезну кількість людей. Деякі померли в моїх очах відразу ж, втікши до Росії, деякі загинули, а деякі... вже краще б загинули. Наприкінці липня Андрій прислав мені повідомлення: «Привет, братец. Чистим Лисичанск. Слава Украине!». Я, напевно, сотню разів перечитав ці шість слів, збожеволівши від щастя й гордості.

Трохи пізніше, коли нам вдалося здзвонитися, з’ясувалося, що приймати присягу «мусарні ЛНР» мій товариш відмовився, був до напівсмерті побитий, потім, ледь ставши на ноги, вивіз родину подалі і повернувся виконувати свою безпосередню роботу – боротися зі злочинцями. Брав участь в зачистках Лисичанська, Сєверодонецька, бойових зіткненнях з російськими окупантами і бойовиками «ЛНР». Виявилося, що Діма, його колега з УБОЗу, теж на місці – командує нашим блокпостом в одній дуже неспокійній точці Луганщини.

Коли зайшла розмова про мотив його вибору, Андрій, якому, в принципі, нічого не заважало приєднатися до банди лугандонських мародерів і почати разом з ними грабувати регіон, сказав дуже просту, але неймовірно важливу річ: «Раньше я никогда не думал, что присяга хотя бы что-то для меня значит, я знал её наизусть, но не понимал, о чём она, а теперь понимаю».

А ще через місяць я почув і про «прокурорську» складову нашої колись дружної компанії. Інші наші друзі – Серьога з Дімою – так і працюють у прокуратурі. Але – у прокуратурі «ЛНР». Вони тепер – вороги...

Люстрація – це, звичайно, дуже важливий і потрібний процес. Але людську совість він все одно не замінить.

 

Сергій Іванов,

м. Луганськ

Путін на трусах, Путін на айфоні… Як «патріотичні росіяни» божеволіють від свого вождя

Вівторок, 14 жовтня 2014, 05:09

Поки Володимир Володимирович Путін в свій день народження самотньо насолоджувався тайгою, заохочуючи ведмедів цінними подарунками і ловлячи щуку на палець, його захоплені піддані, затамувавши перегар, з нетерпінням чекали, коли на гостинних прилавках ЦУМу з’являться довгоочікувані футболки з блаженним ликом Верховного Правителя.

Масове помішання російських людей на предметах гардеробу із зображенням силіконового наполеончика почалося після захоплення Криму і початку православної різанини на Донбасі, коли у продажу централізовано з’явилися футболки, які славили подвиги Путіна, – «Самый вежливый из людей» (напис «Самый вежливый человечек», який, по ідеї, виглядав би більш автентично, був відразу забракований виробником, щоб у ньому не угледіли натяку на фізичні розміри Правителя) з Путіним у військовій формі, «Greetings from Crimea» з Путіним у військовій гавайці, схожим на веселого в’язня Бухенвальда, і чомусь «Нас не догонят» з Путіним на військовому коні, що символізує, очевидно, небачений технічний прогрес Росії в порівнянні з 1913 роком.

Зрозуміло, всілякі китайські вироби із зображеннями Володимира Володимировича в найнесподіваніших місцях – наприклад, на передній частині трусів або задній кришці айфона, не кажучи вже про горілчані етикетки, – зустрічалися й раніше, мало того, всякий житель Росії вважав за священний обов’язок мати у себе вдома хоча б горнятко з Путіним: вважалося, що воно допомагає від «вроків», а якщо поставити його обличчям Путіна до вхідних дверей, то жодна погана людина не знайде дорогу до твого дому, а якщо й знайде, то, зустрівшись очима з Верховним Правителем, відразу втече назад.

Однак – навіть незважаючи на стійкі чутки, ніби всіх, хто побачив у магазині аксесуар з Володимиром Володимировичем і не купив його хоча б у двох примірниках, «заливаючи» торговий зал патріотичними викриками, беруть на замітку переодягнені товарознавцями люди з чистою головою, гарячими руками і холодним серцем для перевірки на інші ознаки державної зради – особливого психозу з приводу придбання рукотворних образів Путіна в Росії якось не спостерігалося.

Чогось у цій схемі явно бракувало, і Володимир Володимирович з притаманною йому прозорливістю з першого разу вгадав, чого саме, тим більше, що цього ніхто особливо й не приховував. І як тільки Крим повернувся в лоно матінки Росії, звідки його колись «грубо абортував проклятий Хрущов», російський народ негайно засміявся і побіг в ЦУМ скуповувати футболки з царем-батюшкою, і не якийсь там китайський мотлох, а суто ліцензійний китайський мотлох з рукотворними наклейками, концепція яких від початку і до кінця була розроблена великими російськими умільцями з артілі підліткових ткачів «Аняваня».

Не встиг влягтися ажіотаж з приводу останніх двох викидів патріотичних футболок, як культова артіль анонсувала нову тематичну колекцію – тепер вже «толстовок», що з точки зору пори року виглядає цілком логічним, і, звичайно ж, з новими сюжетами. На нових «унікальних принтах» Володимир Володимирович грає в хокей (зрештою, він же не боягуз, щоб не грати в хокей, до того ж, з його комплекцією дуже легко проскакувати між ногами нормальних хокеїстів і створювати біля воріт противника гольові моменти), ловить велику рибу і виховує амурське тигреня наче рідний батько.

Кажуть, москвичі, дізнавшись про такий подарунок долі, кинули все і побігли займати чергу під дверима ЦУМу, влаштувавши народні гуляння з горілкою і молодечими бійками. Але ласкавий, батьківський погляд Путіна і амурського тигреняти крізь вітрину ЦУМу зупинили початкові заворушення – патріотизм, як це завжди буває в години випробувань, об’єднав російських людей, змусивши замислитися про велич Росії і, в кінці-кінців, забутися щасливим п’яним сном в новопридбаній обновці...

Між тим, скоро на зміну російській осені прийде російська зима, а слідом за патріотичними толстовками у продажу неминуче з’являться патріотичні ватники з новими «унікальними принтами». Кажуть, що в розробку престижної артілі «Аняваня» вже надійшли наступні сюжети: «Путин и тигренок Мур осваивают Луну», «Путин любит детей», «Путин принимает капитуляцию США» і багато інших.

Очевидно, не за горами той день, коли у жителів РФ не залишиться жодного предмета гардеробу, на якому не було б зображення дорогого Володимира Володимировича. Але, мабуть, навряд чи на цьому заспокоїться бентежна російська душа. Путіна ще багато де намалювати можна, а пам’ятників великому вождю і зовсім мало, хоча руки у скульпторів так і сверблять. Чекають, мабуть, поки помре Верховний Правитель. І, по правді кажучи, не тільки вони чекають.

З днем народження вас, Володимире Володимировичу!

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

Сторінка 1435 з 1463

«ПочатокПопередня1431143214331434143514361437143814391440НаступнаКінець»
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер