Путін, Донбас і Україна – комусь із цих трьох скоро доведеться програти

Вівторок, 03 червня 2014, 10:35

Існують речі, проти яких безсилі навіть найвидатніші історичні діячі.

До таких речей, зокрема, належать закони економіки і закони розвитку суспільства.

Ще нікому, ніде і ніколи не вдавалося їх обійти. Свіжий і наочний приклад – Віктор Янукович.

Не судилося стати винятком і Путіну.

При всіх зовнішніх відмінностях путінської Росії та СРСР, у них є одна фундаментальна подібність, що визначає ідентичний фінал – економіка є заручницею ідеології.

І якщо величезні природні ресурси могли розтягнути агонію путінського правління в Росії ще років на 20, то українська авантюра має всі шанси спресувати цей відрізок в рази.

Вже зараз очевидно, що навіть відверто локальні успіхи Путіна досягаються незрівнянно високою ціною.

Чого досягнуто? Ну, окупований Крим – але втрачено навіть у максимально лояльній області замість тижня місяць часу.

На короткий час суттєво зріс рейтинг. Але на весь час суттєво зросли фінансові витрати.

На час дестабілізована ситуація на сході України. Однак вирішальної переваги немає. І це при тому, що:

а) українська влада діяла і діє, м’яко кажучи, не завжди професійно;

б) Путіну відверто підіграє дуже впливова в Донбасі і дуже заможна місцева еліта;

в) у Донецькій і Луганській областях в кілька разів, у порівнянні з іншими областями, вищий рівень підтримки Росії з боку місцевого населення, що доходить до вагомих 30%.

Чим заплатив Путін за ці «успіхи»?

По-перше, Росія втратила імідж респектабельності та передбачуваності – основу інвестиційної привабливості.

Вже втрачені сотні мільярдів доларів.

По-друге, Захід почав діяти проти Росії єдиною і досить згуртованою командою.

Надії на нову «мюнхенську змову» виявилися безпідставними. У 1938-му Заходу потрібен був сильний агресивний Гітлер, якого планували направити на СРСР для взаємного знищення. Ось чому Гітлеру негласно сприяли і з легкістю «злили» Чехословаччину. Сталін, до речі, робив те ж, але в протилежному напрямку.

Зараз Заходу абсолютно не потрібен сильний агресивний Путін. До того ж, Англія, Франція і інші вже добре знають, чим можуть закінчитися подібні ігри.

По-третє, Європа почала інтенсивно вирішувати питання ліквідації залежності від російського газу. При таких зусиллях це завдання буде вирішено протягом найближчих декількох років.

По-четверте, Європа активно підключилася до вирішення ключового для української економіки газового питання. Внаслідок чого можливості російського газового шантажу України колосально зменшаться.

По-п’яте, відсутність відкритої військової підтримки Захід компенсував досить вражаючою фінансовою підтримкою України. А це звело до мінімуму надію обрушити за допомогою конфлікту слабку українську економіку.

По-шосте, з наступних поколінь українців зняті зобов’язання по Чорноморському флоту в Криму. Вже в 2017-му це Україні дуже і дуже знадобиться!

По-сьоме, величезна кількість українців отримали більш ніж переконливу відповідь на питання «навіщо Україні потрібен вступ до НАТО?»

Путін явно пробуксовує. І це в Донбасі, в максимально сприятливих для нього умовах.

У стратегічному плані свою українську партію Путін вже програв. Максимум, чого він зможе добитися – це кілька тактичних піррових перемог. А от як йому бути з Росією?

Любителям модних зараз історичних аналогій варто звернути увагу на паралель, яка дійсно має глибоку схожість з нинішньою ситуацією: у 1914-му влада Росії щосили нагнітала патріотичну ейфорію «За веру, царя и Отечество!». І знаменита «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой» була написана саме в той період. Влада царя була непорушною. А вже в 1917-му скинули царя, незабаром до влади прийшли більшовики, а Отєчєство, втративши території Польщі та Фінляндії, занурилося в криваву безодню громадянської війни... Чи не те ж саме чекає Путіна?

Загальноприйнято вважати, що Путіним керує маніакальне прагнення увійти в історію в якості нового «собирателя земель русских».

Проте порівняння можливих досягнень в українській кампанії і реальних наслідків дає вагомий привід припустити, що вказаний фактор навряд чи є домінуючим.

Вже хоча б тому, що дії Путіна мають набагато більше шансів забезпечити йому не стільки історичний імідж «собирателя», скільки клеймо «гробовщика государства российского».

Навряд чи ВВП настільки втратив зв’язок з реальністю, щоб не бачити очевидного. Тому логічно припустити, що насправді для нього ключовими є інші мотивації.

А саме: Путін пішов ва-банк не заради іміджу, а заради збереження своєї влади, як би парадоксально це зараз не звучало.

А в Росії втратити владу – значить втратити все.

Саме українська революція – другий Майдан – створила абсолютно реальні загрози владі Путіна. І ланцюжок тут дуже простий.

Якщо Україна не декларативно, а реально запровадить у себе основні європейські правила і механізми – масштабна корупція і крадіжки стануть неможливими – десятки, сотні мільярдів доларів підуть не на золоті батони, а в реальну економіку, то неминуче і відчутно зросте рівень доходів, зарплат і пенсій населення.

Простіше кажучи, з європейськими механізмами українці стануть жити набагато краще за росіян. Причому при грамотному державному менеджменті ця тенденція може виразно проявитися вже через 3-4 роки.

Чим це загрожує Путіну?

Почнемо з того, що дуже багато громадян Росії перестануть вважати свій рівень життя прийнятним.

Українці – зовсім поруч. В Україні дуже багато росіян. Тому й порівнювати себе з росіянами – громадянами України – будуть в першу чергу. Заможне життя шведів і німців росіяни Путіну пробачать. А ось заможне життя Донбасу, Одеси, Дніпропетровська, Харкова – навряд чи.

І рівень підтримки нинішньої російської влади швидко може опуститися нижче критичної межі.

Далі. Якщо українці підуть відмінним від Росії шляхом і досягнуть при цьому набагато кращих результатів в плані добробуту пересічних громадян, обов’язково буде поставлена під сумнів правильність нинішньої російської економічної та політичної стратегії, яка, стараннями кремлівської пропаганди, тісно прив’язана до імені Путіна.

Провал іміджу мудрого правителя-стратега несе набагато більшу небезпеку для владних перспектив Путіна, ніж провал іміджу «собирателя земель».

Тому в нього спрацювала логіка радянського директора промтоварної бази: щоб приховати крадіжку перед майбутньою ревізією, потрібно влаштувати пожежу. А оскільки крадіжка було більш ніж масштабною, то й пожежа мусить бути відповідною.

Роздуваючи криваву пожежу в Україну, Путін готує собі алібі: мовляв, у мене була геніальна стратегія розвитку Росії, але кляті американці руками «бендеровцев» все зіпсували!

Путін намагається врятувати себе ціною Росії.

Тому його дії в Україні обумовлені не стільки далекосяжним стратегічним планом, скільки набором імпульсивних дій, які об’єднує одне сильне бажання – «не позволить любой ценой!».

Зараз Путіну не потрібна Україна в складі Росії. Путіну потрібна самостійна слабка Україна під протекторатом Росії. Ідеальний варіант – Україна в Митному союзі. Цілком прийнятний – де-факто автономні Схід і Південь України під протекторатом Росії.

Але чи зможе він цього досягти, якщо всі «перемоги» даються йому такою важкою ціною?

По суті, Путін зараз перебуває в пастці, в яку сам себе загнав. На відкриту агресію проти України він уже не наважиться, бо знає, що економіка Росії цього не витримає. Тому єдине, що залишається – це посилати чеченських бойовиків воювати на українському Сході і таким чином підривати економічну стабільність Донбасу. А це означає одне: колись-таки та й увірветься терпець і нашим східнякам. І аж тоді ми нарешті побачимо черговий Майдан, тільки цього разу донбаський. А кожен Майдан, як відомо, це переродження людей, це – формування патріотів України.

Що ж, настає той час, коли жителі ще донедавна проросійського Донбасу в найближчій перспективі можуть стати патріотами своєї країни. Чи могли б ми про це мріяти ще рік тому? Тому «велика подяка» Володимиру Путіну за всі його «старання».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Дорогий наш випускний. Дуже дорогий

Вівторок, 03 червня 2014, 10:29

Переглядаю світлини з випускного вечора своїх батьків: простота, білий колір, скромність, дитяча наївність… Чого зовсім не скажеш про сучасні бали, які перетворились на модне шоу, справжню «показуху» під девізом: «хто виглядатиме краще і дорожче». Мода – пані вередлива та капризна. А ось випускний бал – це своєрідний синтез моди і звичаїв. Традиційно мусять бути гарна сукня, зачіска, букет, а вже якими вони будуть, якої форми, кольору, фасону, визначає мода і… фінансові статки батьків.

Загальновизнана річ: випускник у сім’ї – дороге задоволення. Недарма в народі кажуть: «Малі діти – малі проблеми…». До фінансових проблем з випускним вечором слід додати й інші витрати: репетитори, іспити, вступ…

 

Сукня за ціною піврічної зарплати

Шкільного випускного чекають всі: хто з радістю, хто з легким сумом, а хто з нетерпінням. Для учнів цей день асоціюється з довгоочікуваними атестатами про повну середню освіту, для вчителів – із прощанням з вихованцями, а для татусів та матусь – із веселою гулянкою в кафе чи ресторані…

– Практика засвідчує, що зібрати дівчину на випускний бал обходиться значно дорожче, ніж хлопця, – наголошує продавець салону вечірнього вбрання Наталя. – Ціни, звичайно, варіюються: можна знайти непогані платтячка і за 1500 гривень, а можна й за 5000. Якщо є гроші і бажання, сума спокійно піднімається до позначки з чотирма нулями. Якщо «фінанси співають романси», то можна трохи заощадити, придбавши тканину і замовивши наряд у кравчині. Але знову ж таки, тут все залежить від того, яке сукно ви візьмете, і хто шитиме вбрання.

На ринку ціни на одяг для випускників трохи нижчі. Зокрема, костюм для юнака можна купити за 700-800 гривень, сарафан для дівчини – за 800-900. Проте далеко не всі Попелюшки мають бажання позувати перед фотокамерами в дешевій одежі…

– Не хочу в такий знаменний день одягати ширпотреб, – ділиться думками одинадцятикласниця Вікторія. – Звичайно, грошей на сукню «від кутюр» у нас із мамою немає, але ми вже замовили плаття у хорошої. Декому з однокласниць наряди привезуть із Польщі, комусь з Італії. Знаю, що багато хто братиме одяг у прокатних пунктах, декілька подруг замовляли стильні сукні через Інтернет.

Недешеві «дрібниці»

Крім костюма або сукні випускникам потрібно подумати ще й про чимало аксесуарів, зокрема, про взуття, сережки, ланцюжки…

Скажімо, вартість сорочки коливається від 120 до 300 гривень. Краватка у середньому коштує 50 гривень. Продають також набір – жилет і краватка разом. Коштує такий наряд 250 гривень. Чоловічі туфлі «тягнуть» на 250-800 грн., жіночі молодіжні босоніжки – 200-600 грн. Окремі продавці, правда, збувають минулорічний товар і дешевше.

– Якщо для хлопців зазвичай купують чорне взуття, то дівчата надають перевагу яскравим барвам. Саме через «брендовість» кольору ціна товару може бути вдвічі вищою, – коментує власник однієї із взуттєвих крамниць Тернополя.

Та це ще далеко не все! Прикраси – якщо взяти біжутерію, то обійдуться у 200 грн., срібло – 1000 грн., золото – 5000-6000 грн.

Окрему суму потрібно також виділити на похід до перукарні та салону краси. Вартість вечірньої нескладної зачіски на середню довжину волосся стартує від 150 гривень. Макіяж – 150-200 грн., манікюр – 200 грн., але якщо ще врахувати послуги солярію (а ними за статистикою користуються близько 40% випускниць), то додайте ще 120-180 грн.

Фото на згадку і ніч у кафе

Практично усі випускники звертаються до професійних фотографів та операторів. Коштують їхні послуги по-різному. Деякі погоджуються працювати за 100 гривень за годину, дехто – за 400. Однак найчастіше батьки наймають фотографа на добу – від ранку до ранку. Така робота обходиться в середньому за 3 000 гривень. Окремо – потрібно розраховуватись за альбоми (від 200 гривень і більше) та за запис світлин на диск. Що ж стосується відео – «операторський сервіс» теж достатньо дороге задоволення і вартує 3000 – 4500 грн.

Наступне важливе питання: де буде проходити випускний вечір після закінчення урочистої частини. Раніше випускники часто залишалися в стінах рідної «альма-матер», а столи накривали прямо в актових або спортивних залах. Зараз же, як правило, батьки орендують кафе і замовляють тамаду. Ціна такого задоволення – 150-300 грн. з людини.

Отже, свято прощання зі школою обходиться у майже тримісячний бюджет середньостатистичної сім’ї. Мало це чи багато? Звісно, витрати немалі, але така подія цього варта. На все життя у пам’яті залишиться радісно-тужливий спогад про останній вечір, який ви провели разом із однокласниками. І як би ви не присягались у вірності шкільній дружбі, як би не клялись підтримувати класні традиції, доросле життя розставить свої розділові знаки. З’являться нові друзі, нові інтереси, і через кілька років ви зустрічатиметесь зі шкільними друзями хіба що в Інтернеті. Тож таки варто насолодитися сповна цією прощальною шкільною вечіркою.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Як провести незабутній вечір у Тернополі

Четвер, 29 травня 2014, 18:39

Вже традиційно у Тернопільській обласній філармонії проходять вечори європейської класичної музики. Днями мала можливість побувати на чудовому концерті чеської музики, спеціальним гостем якого був київський віолончеліст Олександр Пірієв. Цінителі благородної музики мали можливість насолодитись неперевершеними композиціями знаних класиків. У програмі звучали твори чеських композиторів Антоніна Дворжака та Бедржиха Сметана. Не назву себе справжнім поціновувачем музичного мистецтва, швидше - любителем. Зізнаюсь, вперше в житті побувала на концерті у нашій рідній філармонії. Мені доводилось бувати на різних музичних вечорах, перформенсах, експериментальних виступах в різноманітних клубах та арт-закладах. Коли ж почула як грає скрипка, віолончель, контрабас, флейта, труба та багато інших інструментів, ніби наново народилась на світ. Дивлячись на сцену, бачиш не просто колектив, а живий організм.  Того вечора я забула про усі біди на світі. Неймовірне живе звучання інструментів підхопило хвилею душевності, зачепило найтендітніші людські переживання. Сидячи у залі насолоджувалась не лише неймовірним звучанням оркестру, але й прекрасною атмосферою.

Здивував лиш один нюанс – на пів пустий зал…

 Оксана Ратушняк

 

Homo Soveticus: як українські батьки воюють із дітьми за своє минуле

Четвер, 15 травня 2014, 07:47

Не знаю, як вас, але мене за останні три з гаком місяці найбільше вбивають емоційні гойдалки: то «все погано», то «ура, в атаку!». То затишшя, то знову вперед. Нас б’ють. Потім ми відбиваємося. Знову тиша. Потім ми йдемо в атаку, але «відгрібаємо». І знову вперед. Переговори. Злість. Відчай. Вперед! Ні, зачекаємо. Переговори. Тільки в атаку! Ні! Стояти! Нас вбивають. Ми вбиваємо. Ми втікаємо. Вони втікають. Вони розбігаються, розлітаються. Вони повертаються. Сердимося. Заспокоюємося. Війна. Велика війна. Світова війна. Ні, все обійдеться. Ні, зараз буде теракт. Спокійно, все оk. Ой лишенько, танки! Де мій закордонний паспорт?! Де мій військовий квиток!? Сьогодні вночі вони прийдуть. Нерви на межі. Горілка скінчилася. Упаковка від таблеток порожня. Вторгнення? Ні! Що таке? Чому ні? Відходять? Не може бути... відходять...

Вже не перший місяць ми говоримо собі: «нехай це все вже нарешті закінчиться», і тут же самі себе виправляємо: «але тільки тоді, коли відстоїмо своє».

Особисто у мене від нервової системи залишилася тільки її назва. Та чи в мене одного?

Що мають казати, наприклад, ті молоді люди, які цьогоріч закінчують школу і планували поступати на навчання в вітчизняні університети? Я вже навіть не кажу про молодих кримчан, у яких була ця мрія, а загалом про нашу молодь, в якому б селі, селищі, місті чи обласному центрі вона не проживала.

Пам’ятаєте славнозвісне передвиборче гасло однієї з кандидаток: «У мене є мрія…»? Так от, Путін і його прихильники в Україні зараз забирають мрії у десятків тисяч молодих українців. По суті, йде війна не за територію, не за мову і навіть не за гроші. Війна йде за… минуле.

Те минуле, яке доживає свої останні часи, вперто вчепилося зубами за наше майбутнє і не відпускає. Зрештою, якщо глибше вникнути у все те, що ми зараз спостерігаємо на просторах рідної держави, виявиться, що це навіть не Путін воює з Україною, що це… наші батьки/діди воюють із нами – молодими українцями. Причому не всіма, бо навіть серед молоді чимало таких, хто досі живуть не своїм минулим, а отже й не своїм життям.

Ностальгія…

Загалом проблема «батьків і дітей», їх діалогічного нерозуміння, а інколи й роз’єднаності – не нова і спостерігається вона не лише у нас, а й у Європі і Штатах. Однак нам у цьому плані по-особливому «пощастило»: бо якщо в Європі чи Штатах батьки з дітьми воюють за більшу (діти) чи меншу (батьки) міру економічних свобод для молодого покоління, то в Україні (як і в Росії, зрештою) боротьба відбувається на тлі загостреної ностальгії за радянським совком з дешевою ковбасою за 2,20. І оскільки ця абсурдна ідея має своїх палких поборників навіть у патріотичному Тернополі – неодноразово чув і від своїх батьків, що, мовляв, «таки за Союзу було легше» – саме тому ми так довго «возимося» з сепаратистами на Сході і так легко й без бою здаємо Крим. Бо хоч назовні ми всіма руками й ногами нібито за незалежну Україну і якнайшвидше входження її в європейські структури, і все ж глибоко в душі настільки заражені вірусом совковості, що це не дозволяє нам остаточно перерізати будь-які зв’язки з минулим.

– Одного разу я поскаржилася своїй подрузі-киянці, що останнім часом втратила взаєморозуміння зі своїми батьками, – згадує у «Дзеркалі тижня» російська журналістка Олена Раскіна. – Зовсім не можу розмовляти з ними на суспільні та політичні теми. Не знаходжу не тільки спільної мови, а й точок дотику. На що подруга мені відповіла: «Коли я своїй мамі ще в грудні телефоном, задихаючись від жаху, розповідала, як били кийками дівчинку в переході метро, вона сказала: «А навіщо вона пішла на той Майдан?». І я раптом так чітко згадала своє дитинство. Бувало, щойно на щось поскаржишся, у відповідь від мами чуєш: «А навіщо ти туди пішла (зробила, сказала)? Сама винна!». Не роби, не думай, не дихай, не живи... А ще голосно не смійся й не плач. Тобто не відчувай. Не проявляй себе ніяк. Мені здається, я почасти так і живу з цією материнською установкою. І тільки тепер, після наведеної її фрази, я це раптом згадала й усвідомила. А з приводу подій у країні всіма силами відмовляюся розмовляти з родичами. Боюся, скажуть щось – і я їх більше не зможу ні любити, ні поважати. Тому так і відповідаю: я не можу цього обговорювати. Хай розуміють, як хочуть».

«Не роби зайвого» – це цілком радянський підхід. Не говорити, не протестувати, не діяти, не жити. Тільки всім серцем «слухати музику революції» та «мудрі слова радянських лідерів». Решта – буржуазні свободи і свобода слова – нам «не потрібні». Тепер багато «батьків» тягнуть своїх дітей саме в таке життя – тихе, безсловесне, рабське. Таке життя здається їм прекрасним, ідеальним.

Пригадую, як якось сусідка попросила мене при нагоді заплатити їй за воду та електроенергію, бо їй важко ходити.

– Та що мені важко, – думаю, – звісно, заплачу. Тим більше, давно я не бував на пошті: то родичі заплатять за послуги, то я через Інтернет оплачу. Одним словом, пішов. Заходжу у відділення зв’язку, а там людей – тьма. Запитую, чому стоїть так багато народу і в одній черзі, якщо працюючих віконечок аж три. За мить чую відповідь від однієї пані – мовою наших північних сусідів – що тут одна черга. Але це ж повний нонсенс, – кажу, – одні люди пенсію отримують, інші за комунальні послуги сплачують, однієї черги в принципі бути не може. Мовчанка.

Стою 5 хвилин, 10 хвилин і знову ввічливо запитую, чому черга одна, якщо віконечок три. Згадувана іншомовна пані знову ж таки починає мені казати, що тут одна черга і крапка.

Нерви у мене не витримують і я починаю з’ясовувати, чому людина, яка стоїть у черзі до віконечка за пенсією, керує навіть тими, хто по пенсію не прийшов?

Думав, що люди, які стояли поруч, трохи адекватніші за неї, але ні. На жаль, помилився. Решта бабусь і дідусів почали захищати іншомовну панянку, промовляючи, цитую: «Дивись, який розумний знайшовся! Ми вже тут годину стоїмо, тут одна черга і все!».

Словом, СРСР помер – хай живе СРСР!

І ось зараз у мене виникає цілком резонне запитання: як так сталося, що Радянський Союз із його чергами, постійним дефіцитом, «залізною завісою» та казенними промовами вождів встиг перетворитися в пам’яті наших батьків на райський оазис, де мирно уживалися вовк із вівцею?

Багатьом громадянам колишнього Радянського Союзу дуже хочеться повернутися «у радянський дім». Вони не розуміють, що таке повернення неможливе, бо не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку. І річка вже давно інша, і час змінився. Однак у психології і психіатрії існує поняття «гострої ностальгії», причому пов’язаної не з перебуванням у конкретному просторі (країні чи регіоні), а з перебуванням у конкретному часі (молодості, минулому взагалі).

Існують три стадії розвитку такого захворювання. На першій пацієнт гостро тужить за минулим, має втомлений, сумний, мовчазний вигляд. Шукає усамітнення, хоче повернутися у свою молодість, у минуле, живе спогадами.

На другій стадії захворювання думки про те, що було раніше, і про колишню батьківщину (таку як, наприклад, Радянський Союз) набувають у людини характеру «ідеї фікс». На цьому етапі у хворого з’являється безсоння, зникає апетит, підвищується кров’яний тиск.

На третій стадії може виникнути стан гострого божевілля. Людина усвідомлює, що на батьківщину (або в минуле) повернутися неможливо, і це призводить до депресії чи серйозного психологічного зриву. Такий стан спостерігався у військовополонених, наприклад, у наполеонівських солдатів, які залишилися на території Російської імперії.

Якщо батьківщина, в яку людина неодмінно хоче повернутися, існує територіально, фізично, – проблему якось можна вирішити. А якщо ця батьківщина (наприклад, Радянський Союз або Російська імперія) існує тільки в минулому, у пам’яті, то як у неї повернутися? Ось і намагаються ті, хто ностальгує за Радянським Союзом, витягнути цю «батьківщину» зі свого минулого й воскресити її в іншому часі й за інших умов. Насправді такі спроби – лише прояв гострої форми захворювання під назвою «ностальгія».

…проти мрії

Теперішні події на Сході України довели відчуття ностальгії у багатьох наших співвітчизників до критичної фази розвитку. По суті, ця ностальгія і стала причиною згаданих подій, адже саме маніпулюючи ностальгічними почуттями луганчан і донеччан, Путін наполегливо намагається втілити у життя свою мрію – відновити втрачений Союз.

Однак виявилося, що мрії Путіна зовсім не співпадають з мріями багатьох молодих українців. Передовсім тих, які за свої мрії до останнього стояли на Майдані. Ну не хочуть ці українці повертатися у минуле своїх батьків. Їм простіше зайти у супермаркет і купити пляшку «Кока-коли», ніж посеред спекотного літа стояти в довжелезній черзі до автомату з газованою водою за 15 копійок. Їм цікавіше посидіти в соцмережах, спілкуючись з друзями по всьому світу, ніж втупитися в телевізор, у якому показують лишень два центральних телеканали, та й ті на кімнатній антені.

Молодим українцям хочеться жити життям своїх європейських ровесників. Жити так, щоб відпочивати доводилося в Парижі чи на Мальдивах, а не на городі в селі, підгортаючи сапою осточортілу бараболю. Жити так, щоб, у межах розумного, не відмовляти собі ні в чому. Чи може Путін забезпечити їм таку перспективу? Ні. Як не міг цього забезпечити покійний Радянський Союз.

Але ось у чому біда: хоч і Майдан відбувся, і всі кажуть, нібито наше суспільство змінилося, що воно, мовляв, вже доросло до свого національного усвідомлення – цього практично ніхто «вживу» не спостерігає.

Всесильний совок

Далеко ходити не треба, щоб побачити найяскравіше відображення совковості у… нашій владі.

Зауважте: на всіх ключових посадах у державному управлінні – чи то на центральному, чи то на місцевому рівні – досі перебувають вихідці із радянської системи. Гляньте їхні біографії – усі як один! Більшість таких, хто просто вчасно змінив партквиток і сховав значок у шухлядку, але все одно залишився совком. І змінюватися вони не будуть нізащо. Їхній стиль управління – «я начальник – ти дурак» і навпаки.

Завищені показники, формальні звіти, дешева показуха, суцільна брехня, ухвалення рішень без волі громади, параноїдальний страх перед людьми, переляк від мітингів, зборів, постійне самовихваляння – це їхній стиль. Вони оточують себе тими, хто співатиме їм оди і стоятиме на колінах. Для них влада – корито, а не засіб служіння. Вони – діти совкової системи, її бережуть і цінують. Її захищають і відстоюють, бо вона дозволяє їм брехати, красти та жити на широку ногу. І як би це прикро не звучало, наразі їх нема ким замінити. Тому що не завжди «нові обличчя у владі» – це дійсно щось нове. Зазвичай ті, що «нові» – ті ще нахабніші в своєму прагненні до панування, володіння, насолод і т.п.

Ось простий приклад. На сайті громадської боротьби з корупцією Хабарам.net, де кожен українець може повідомити про факти хабарництва у будь-якій сфері, тернопільський студент написав про те, що в одному з університетів Тернополя усі викладачі – корупціонери.

«Всі викладачі беруть взятки. Зараз на носі дипломна робота, за яку маю заплатити 400 доларів, як і всі інші 27 студентів. Де взяти такі гроші – поняття не маю», – написав студент на ім’я Микола.

За іншою інформацією, в іншому тернопільському вузі за дипломну зі студентів деруть по 600 доларів.

Здавалось би, відбувся Майдан, загинуло стільки невинних людей – ну хоч щось мало б змінитися! Але ж ні. Цих змін не потребують ні ті, хто беруть хабарі (викладачі), ні особливо ті, хто їх дають (студентам простіше не вчитися весь семестр, а згодом «здати на благодійність» викладачеві). І ви досі вірите, що молодь щось хоче змінити в цій країні?

В одній із своїх найвідоміших промов Джон Кеннеді сказав: «Не питай, що може для тебе зробити держава, запитай себе, що ти зробив для держави». Ось в цьому – альтернатива совку у поведінці і світогляді. Чекати чогось від когось, забуваючи, що манна з неба не падає; вірити в «доброго царя», боятися чиновника, ходити до нього на поклін і просити – це наслідки совка.

Антисовок у мисленні і діях – це активність, самопожертва, служіння. Антисовок – це принцип: «якщо не я – то хто?». Не чекати, поки хтось, а починати із себе, працювати, бути активним у громадських справах, брати на себе відповідальність. Почати із себе – це не смітити на вулиці, прибрати двір, посадити дерево, полагодити лавку. Почати з себе – це вести здоровий спосіб життя, сприяти розвитку фізичної культури. Почати з себе – це культивувати сімейні цінності. Почати з себе – це організувати людей для захисту своїх прав та інтересів. Почати з себе – це знищити в собі байдужість і лінивство.

Совок – це синонім раба, покірного слуги, що змирився і служить. Промовчати, сподіватися на когось, бути байдужим, не стати на бік справедливості й добра – так живуть раби. А рабів до раю не пускають…

Противага рабству – це свобода і незалежність. Тільки вільні люди у вільній країні заслуговують шансу на успіх. Але спочатку треба вичавити совка звідусіль. Виконання цього нелегкого, але доленосного завдання залежить від кожного з нас. І чим швидше та якісніше ми це зробимо – тим швидше отримаємо шанс на реальні зміни і рух уперед.

Підготував Адам Стрижнюк