Репортаж

Цьогоріч весна прийшла. Чи прийде в новому році?

Четвер, 25 квітня 2013, 08:29

22 квітня – День Землі

Ще якихось півтора тижня тому я, йдучи на вулицю, упевнено вдягав зимову куртку і зимові чоботи. І хоч надворі був квітень – погода була аж ніяк не весняною. Мало того, синоптики ледь не щотижня продовжували тероризувати тернополян штормовими попередженнями. До слова, тричі їхній «терор» таки справджувався і Тернопілля вщент засипало снігом. І кожного разу, коли це траплялося, кожен із нас подумки запитував себе: доки це триватиме? І головне – чому триває?

Зараз усе частіше лунають голоси про кліматичні зміни, які невблаганно накочуються на нашу планету і на нашу країну зокрема. Чому? Тому що людина поводиться із планетою, на якій живе, як зі своєю приватною власністю, забуваючи, що природа ніколи нічого не прощає.

Вже зараз екологи б’ють на сполох: з 1970 по 2008 роки біологічні ресурси нашої планети скоротилися на 28 відсотків. За їхніми даними, у порівнянні з 1966 роком споживання людиною ресурсів подвоїлося.

Про це йдеться в новій доповіді під назвою «Жива планета», яку раз на два роки складають фахівці Всесвітнього фонду дикої природи.

За словами екологів, головним користувачем і забруднювачем світової екосистеми є США. Якби весь світ використовував природні ресурси в таких масштабах, в яких їх сьогодні використовують американці, то для підтримки екобалансу знадобилося б п’ять планет, співрозмірних із Землею.

Однак США займають лише п’ятий рядок у списку країн, які марнотратно використовують світові природні ресурси у розрахунку на душу населення. Лідерами ж за цим показником виявилися Катар (1-ше місце), Кувейт (2), Об’єднані Арабські Емірати (3) і Данія (4).

Україна, як бачимо, в цьому переліку відсутня. Але відсутня не тому, що в нас на законодавчому рівні діють жорсткі екологічні важелі впливу, а просто тому, що наша економіка взагалі недієздатна. Якщо ще в часи СРСР славні українські чорноземи активно посипали міндобривами з метою «наздогнати й перегнати», то зараз і на це нема грошей. По суті Україна зараз – чи не найбільш «екологічно порядна» країна світу. Але ж бачимо, скільки навколо «непорядних». От і маємо затяжні зими зі штормовими попередженнями. Як довго це триватиме – залежить виключно від нас. Від людей. Або ми ставитимемося до Землі як до свого дому, або ж цей дім влаштує нам те, що декілька мільйонів років тому влаштував динозаврам.

Адам Стрижнюк

«Ваня, ты не прав» Українці, зациклені на всьому російському, раптом згадали про національну гідність

Четвер, 25 квітня 2013, 08:27

Україна мені дуже нагадує стару шевченківську Катерину. З роками змарніла, постаріла солдатка, яка спить і випиває з ким попало, але при цьому дуже не хоче, щоб хтось принижував її гідність. Приховує реальний стан речей, намагається навіть трохи прикрасити зовнішній вигляд і створити видимість добробуту і морального, і фінансового, але все це якось нерозторопно. Стара, питуща, брудна, але при цьому дуже образлива. От взяла і образилася на Ваню Урганта. Що ж він історію зачіпає? Що ж він, нахаба, ображає почуття патріотичні? Відразу давай у бій піднімати старі, перевірені ешелони: заборонити в’їзд в країну, забути про нього взагалі.

А якщо розібратися, то в чому винен Ургант? Ну, повеселився барін молодой, пожартував над околицею. Чи ми себе околицею не вважаємо? Та невже? Ми ж читаємо російських авторів, дивимося російські серіали, запрошуємо проводити різні заходи російських ведучих, ми слухаємо їхніх співаків, дивимося їхні програми, сміємося з жартів їхніх гумористів, але при цьому ми дуже незалежні. Забрати Урганта? Без проблем. І будемо слухати уже засівший в печінках хрип Зеленського або спостерігати за марними спробами Педана і Притули (який чомусь вирішив популяризувати суржик) розсмішити і себе, і глядача. Хоча ні, можна ще серіал «Віталька» дивитися. Теж дуже «смішно» і дуже «по-українськи».

Ми роками вживаємо те, що виробляють у Росії. Ми не знаємо наших письменників, не дивимося наші фільми, тому що їх нема, не слухаємо наших співаків, більшість із яких поїхали давно до Москви. Як до нас, таких, повинні ставитися російські зірки, яким ми за разовий виступ платимо величезні гроші, яких удома їм не заробити? Ми для них недалекі «куми» з села, над якими можна потішатися. І не більше того. І можна зараз закидати брудом портрет Урганта біля російського посольства, можна акції проводити, можна що завгодно робити, але висновок сумний: якщо безглуздий жарт московської «звєзди» поставив на вуха всю країну, значить цій країні реально нічим зайнятися. (Зауважте: трирічне правління Януковича чомусь нікого в цій країні не зачіпає, ніхто не згадує про національну гідність, коли крадуть «Межигірʼя», чи коли з державного бюджету виділяють 32 мільйони гривень в якості гонорару за неіснуючу книжку нашого «гаранта». Але як тільки Ургант ляпнув дурницю, відразу всі згадали, що вони українці).

Нас образили, принизили. Так, це правда. І жарт цей дійсно заслуговує на осуд. Але подивімося на це з іншого боку: ми себе не принижуємо? Наші дівчата, які за безцінь віддаються грошовитим іноземцям і готові робити для них все, щоб тільки дали грошей. Молодь, яка «бухає» по селах або втікає закордон. Пенсіонери, які ледь виживають на свої 800 гривень, не кажучи вже про вчених, лікарів, вчителів, які вже й не мріють про високі зарплати в той час, коли олігархи, чиновники і свита жирують. Ось і все наше українське життя. Так, цим можна пишатися, просто лопаючись від переповненості національною гідністю, але над такими, гордими, будуть продовжувати сміятися.

Жартувати дозволяють собі над тими, яких не бояться. Звичайно, Ургант вибачився. З гумором. А пізніше ще раз вибачився за своє невдале вибачення. Але скажімо чесно самим собі: навіть якщо б він не вибачився, його все одно продовжували б запрошувати на всілякі вітчизняні шоу, бо вважають, що рівних йому у нас немає. У нас же своїх не бачать, поки вони не блиснуть у Москві, Каннах, Нью-Йорку.

Мене ось сьогодні просто розірвало одне повідомлення: на вечорі пам’яті Миколи Вінграновського його вірші читатимуть: Педан, Єфросиніна, Подкопаєва, Василіса Фролова, Горбунов і т.д. Мені просто цікаво, а до цього оці товариші хоча б раз дивилися в книгу віршів Вінграновського? Вони знають про нього бодай щось? Або, може, вони читали й інших представників того покоління в українській літературі? Ну, от чому скрізь одні й ті ж бездарні особи? Є хоча б один оазис, де їх немає?

З нас потрібно сміятися. Обов’язково. Нас потрібно принижувати і ображати. Бо, може, тільки тоді ми встанемо зі сну і зрозуміємо, в якій безодні перебуваємо.

Ігор Северянин, відомий російський поет «Срібного віку», досить гарно написав у вірші, присвяченому Гоголю:

«Смех Гоголя нам ценен оттого, –

Смех нутряной, спазмический, язычий, –

Что в смехе древний кроется обычай:

Высмеивать свое же существо.

В своем бессмертьи мертвых душ мы души,

Свиные хари и свиные туши,

И человек, и мертвовекий Вий –

Частица смертного материала...

Вот, чтобы дольше жизнь не замирала,

Нам нужен смех, как двигатель крови...»

Звичайно, можна образитися на Урганта. А потім ще на Путіна, Меркель, Обаму і Фіделя Кастро. Але коли ми вже навчимося ображатися на себе? Адже ж сміялися з нас і наші класики. І то дуже сміялися. Правда, ми ж їх не читаємо. Ну, хіба що Єфросиніна й Педан на розпіарених вечорах пам’яті, які проанонсують в російськомовних газетах і за участь у яких добре заплатять.

Адам Стрижнюк

(за матеріалами «Корреспондента»)

Сервіс по-тернопільськи: матюки і відсутність культури обслуговування

Понеділок, 22 квітня 2013, 10:40

У передових країнах нині судять про людину не по тому, яку саме роботу та в якій галузі чи творчій сфері вона виконує і скільки важить вироблена нею за день продукція, а передусім по тому, яка якість її праці. 

В цьому контексті ми вирішили поглянути на українські реалії. На нашу якість всюди і у всьому. Поглянули… і вжахнулися.

Вас багато, а я одна

«Кобило, тобі вдома сидіти треба було, а не за кермом», – почула на свою адресу з відкритого вікна Volkswagen Touareg, Марина, 34-річна співробітниця тернопільської фірми, яка попросила не називати її прізвище в пресі.

Водія позашляховика розлютило, що її малолітражка, яка «плететься» по місту зі швидкістю 60 км/год., заважає йому їхати. За словами Марини, на вигляд це був молодий інтелігентний хлопець в окулярах, який, мабуть, поспішав на роботу.

З такими проявами «доброзичливості» дівчина, яка лише недавно почала водити машину, вже стикалася неодноразово. «Підрізають, сигналять, іноді матом криють», – перераховує вона принади водіння.

Втім, тернополяни, які користуються громадським транспортом, огороджені від хамства ще менше, так само як і відвідувачі ЖЕКів, поліклінік та інших державних установ, які в Україні традиційно, ще з радянських часів, є заповідниками безцеремонного стилю спілкування.

«Дільничний лікар прийшла на виклик в обліплених зимовим брудом чоботях, пройшовши в них через всю квартиру. Видавши чергове: «У мене немає часу, он вас скільки, а я одна!», швидко оглянула пацієнтку, хвору на бронхіт, і пішла. А господиня дому стала мити підлогу», – розповідає звичайну тернопільську історію, що трапилася з однією з її родичок, моя знайома, педіатр приватної клініки.

Зрештою, автору цих рядків також далеко не треба ходити. Так сталося, що на початку цього року захворів на пневмонію. Прийшов до дільничного терапевта за лікуванням, а вона, «порадившись з підручником», призначила мені… антибіотики для вагітних.

Але й цим мої навкололікарняні перипетії не закінчилися. Пішов за направленням у кабінет флюорографії, а там… зачинено. І от з температурою 38,8 довелося стояти під дверима майже сорок хвилин, допоки «заклопотана» лікарка, як виявилося згодом, попивала каву в одному з сусідніх кабінетів.

Не менш райдужні історії розповідає ледь не щодня мій сусід, якому «пощастило» послизнутися на відремонтованих тернопільських дорогах і зламати ногу. По-перше, йому майже два тижні встановлювали діагноз – тріщина чи перелом? По-друге, «порадував» лікар-ортопед, якого більше цікавили застілля, присвячені тим чи іншим подіям, ніж здоров’я пацієнта. Ну і по-третє, справжнього психологічного тиску зазнав мій сусід під час реабілітації, де, як він зрозумів, йому були раді ще менше, ніж у кабінеті ортопеда – щоранку лікар-реабілітолог повторював одну й ту ж мантру: «Чого ти знов приперся? І так нічим більше допомогти не зможемо». І це при тому, що на реабілітацію цьому пацієнту було передбачено півроку часу, а навідувався він до них лишень два тижні.

Так поводяться не тільки медики. Приміром, кожного разу, коли заходжу у «своє» відділення «Укрпошти», то ніби повертаюся в часи СРСР.

З тобою там розмовляють таким тоном, наче ти з народження маєш знати, скільки важить бандероль або на якому бланку вона оформляється. Навіть 20-річні дівчата, які ще недавно були стажерами, а вже нині там працюють, під керівництвом старших товаришів дуже швидко переймають цей стиль «сервісу по-українськи».

А загляньмо до наших магазинів, які гучно називаються супермаркетами. Який там сервіс і культура спілкування? Якось моя знайома з чоловіком навідалися до будівельного гіпермаркету. Чоловік почав розглядати певний крам на стелажах, як раптом у нього поперед носом стала консультант і почала розкладати інший товар. На іронічне запитання чоловіка: «Чи я вам не заважаю?», та відповіла «чисто по-українськи»: «Нє».

Одного разу пішов з товаришем у магазин побутової техніки. Там мене здивувало, що на стенді всі фотоапарати без акумуляторів. Ми чекали на консультанта 15 хвилин. Продавців навколо – нуль. Хоча за правилами компаній, навіть якщо консультанти зайняті, вони повинні вибачитися і попросити зачекати, поки хтось із них звільниться.

Ну, і найактуальніше для Тернополя в цей час: на численних міських вулицях утворились ями завглибшки до 60 см, з дахів та стін будинків починає падати штукатурка, облицювальна плитка і частини покрівлі, а в дворах спальних кварталів комунальники… проводять розкопки. Так, наприклад, між будинками №3, №5 та №9 на вул. Чалдаєва ремонтують комунікації тепломереж. Здавалося б, звичайна справа, тимчасові незручності, адже всього лиш зняли покрівлю тротуару. Але чи з’явиться на тому ж місці асфальт? Як повідомили мешканці Чалдаєва, 3, з іншого боку будинку схожий ремонт робили торік, асфальт на місце так і не повернули, а, отже, навесні та після кожного дощу люди просто змушені перескакувати через болото. Тож чи зміниться щось цього разу? Сумнівно. Бо сервіс у нас такий.

Давайте на хвильку зайдемо в громадський транспорт. У маршрутці №15 молода жінка – назвемо її Лідою – попросила сивочолого пасажира зачинити вікно, в яке дув сильний вітер. Перше прохання було проігнороване, а на повторне пані отримала розгорнуту відповідь, що включає, як вона каже, «барвисту характеристику мене, моєї мами і світобудови в цілому». Суперечка, в яку Ліді довелося вступити, закінчилася тим, що культурний тернопільський хам порадив їй «відкривати рот тільки у стоматолога».

Чи варто говорити, що з таким «хамським сервісом» знайомі і гості країни, які прибувають з далекого зарубіжжя. Якось до мого знайомого приїхав родич із Франції. Знаєте, що його здивувало? Що в Тернополі продавці в магазинах не вітаються з клієнтами, люди на вулицях похмурі і ніхто не каже «дякую», якщо, наприклад, притримати двері на вході в якусь установу.

Груба і нахабна поведінка настільки ріже слух і око, що деякі називають ці національні риси серед причин еміграції. Мій однокласник Ігор, який кілька років тому виїхав на ПМП до Швеції, розповідає, що за цей час жодного разу не стикався там з прямим хамством, таким звичним для України.

«Навряд чи тут [у Швеції] живуть ангели, але чуйних і відкритих людей в загальній своїй масі набагато більше, ніж на батьківщині», – констатує він.

Водночас Ігор визнає, що усмішки – типова характеристика жителів західних країн – це просто давно засвоєна звичка, а не щира емоція. Проте він сам надає перевагу формальній усмішці перед «заздрісним, агресивним поглядом касира в українському супермаркеті, який з жорстокістю кидає по стрічці мої покупки, тому що у неї сьогодні поганий настрій, проблеми в сім’ї або просто мої покупки перевищують її місячний дохід».

Наприкінці минулого року Ігор приїжджав до Тернополя. Але не сам, а з Йонасом, колегою по роботі, з яким познайомився у Швеції. І от якось ми втрьох вирішили відвідати один із відомих тернопільських ресторанів. Що здивувало нашого гостя? Те, що офіціант приніс замовлення спочатку мені, потім Йонасу і в самому кінці Ігореві.

«Коли один закінчує їсти, інший тільки отримує свою порцію, – дивувався швед тернопільському конвеєру. – Потім він [офіціант] починає збирати тарілки, перш ніж всі закінчать трапезу, що видається мені дуже грубим».

Не висовуватися

Глибинні причини хамства, агресії і «сервісної фамільярності» в українському суспільстві експерти пропонують шукати не тільки в незавидному соціальному становищі більшості співгромадян. Провину за зростання ворожості можемо сміливо покласти на мас-медіа, які останнім часом все частіше фокусуються на чорнусі в серіалах і криміналі в новинах.

Особливо сприйнятливі до цього діти, вважають психологи. Недолік спілкування в родинах між ними і батьками ще й погіршує ситуацію – призводить до емоційної черствості молоді.

Хоча й батьки підлітків не без гріха: це покоління, що сформувалося за часів СРСР, коли дітей учили приховувати свої емоції, придушувати індивідуальність. А почуття, що не знаходять виходу, створюють внутрішнє напруження, що переростає в агресію, кажуть експерти.

Вони відзначають також і збільшену емоційну чутливість літніх людей, які болісно реагують на будь-які гострі моменти в побуті.

У країнах ЄС пенсіонери незрівнянно більш матеріально благополучні і тому більш спокійні. До того ж, на відміну від України, де літні люди з маленькою пенсією найчастіше стають ізгоями, європейські старики – шановані члени суспільства, до думки яких прислухаються.

Не тільки конфлікт поколінь посилює загальну картину української ввічливості (точніше, її відсутність), а й відносно нове явище – процес атомізації суспільства, коли людям немає діла до всього того, що не стосується особисто їх та їхніх сімей. Хамство просто нікому зупинити, резюмують соціологи.

Зауважте: коли водій маршрутки курить у салоні або лається матом, спілкуючись з пасажирами, ніхто навіть не зробить йому зауваження. Натомість у суспільстві, де є поняття поваги до себе, пасажири обуряться, поскаржаться або бойкотуватимуть цей маршрут.

Західна людина вже давно зрозуміла: грубіянити невигідно! Погано обслуговувати клієнтів – невигідно! Коли це зрозуміє кожен тернополянин, хамства – і у спілкуванні, і в наданні послуг – в Україні стане набагато менше.

Адам Стрижнюк

Скільки коштує дорога до Бога: порівняння розкошувань глав різних церков

Середа, 17 квітня 2013, 06:51

Спостерігаючи за обговоренням у світових ЗМІ звичок новообраного Папи Римського «Коментарі», зібравши наявну у відкритих джерелах інформацію, вирішили порівняти побут і прагнення до розкоші глав західної і східної гілок християнства.

 
Ватикан: аскеза, що йде згори

Папа Римський, без сумніву, є одним із найбагатших (якщо не найбагатшим) глав церков на планеті. Хоча б тому, що в його розпорядженні є нехай і карликова, але аж ніяк не бідна держава. Але навіть без цього римського понтифіка можна сміливо вважати дуже і дуже забезпеченим священнослужителем – все-таки статус зобов’язує.

Зокрема, жити новий понтифік, як і личить його сану, буде в папських покоях Апостольського палацу у Ватикані. Цей величний комплекс відомий світові завдяки багатому внутрішньому оздобленню та найвеличнішим витворам мистецтва. Серед них – Сікстинська капела з фресками Мікеланджело і Рафаеля.

Комплекс будівель налічує до 20 дворів, більше ніж 200 сходів і 12 тис. кімнат. Утім, називати його виключно папською резиденцією не зовсім коректно: крім апартаментів Папи, розташованих у південній та найстарішій частині палацу, в нього входять приміщення урядових установ, каплиці, музеї і бібліотека Ватикану. Адже крім офіційної, у понтифіка є й інші резиденції.

Охорону Папи здійснюють, по суті, два підрозділи: папська жандармерія і швейцарська гвардія, заснована ще в 1506 році й добре знайома за фото з урочистих церемоній. Крім того, є у розпорядженні глави католиків і свій автопарк. Який включає в себе не тільки відомий папамобіль (яких, до речі, декілька), але й службові лімузини.

Нарешті, окремо варто сказати про одяг Папи. Новий суверен Ватикану Франциск, і раніше відомий своєю скромністю, з перших же хвилин папського служіння дав чітко зрозуміти, що церкві пора відвикати від зайвої розкоші. І взагалі, бути ближче до простих віруючих. Так, у день свого обрання він вийшов на балкон собору Святого Петра просто в білій сутані, без червоної моцетти на плечах і, як стверджують експерти, «тим самим порвав із папською традицією золота і оксамиту». Після церемонії він відмовився від поданого йому службового лімузина і поїхав в будинок святої Марти, де кардинали жили під час конклаву, разом з усіма. А наступного дня, після ранкової молитви, повернувся за своїми речами і особисто розплатився за номер.

Намір порвати з традицією бути «вище» за інших проявився і в інших діях новообраного Папи. Наприклад, він відмовився від трапези у власних покоях і обідав з усіма єпископами. А також прийшов на зустріч з кардиналами без посоха, в простих – а не «статусних» червоних – туфлях і звертався до присутніх «брати», а не пишномовно «синьйори кардинали».

«Третій рим»: багатство, «щоб зрозуміли»

Трохи інакше йдуть справи в Російській православній церкві, яка претендує на чільну роль у східному християнстві та конкурує з Вселенським патріархом за вплив на її «канонічних територіях», до яких у Москві відносять і Україну.

У 2009 році, після інтронізації нинішнього глави РПЦ патріарха Кирила, протодиякон Андрій Кураєв в інтерв’ю журналу «Собеседник» розповів про те, як облаштований побут православного предстоятеля. За його словами, у патріарха є робоча резиденція в Чистому провулку в Москві – старий особняк, що належить церкві з 43-го року. Крім кабінету, канцелярії, апарату, залу для нарад, там також є приватні покої і дворик для прогулянок. Ще одна московська резиденція глави РПЦ – в Свято-Даниловому монастирі, однак нею користуються в основному для протокольних зустрічей. Нарешті, головна резиденція розташована в підмосковному Передєлкіно: раніше там був невеликий двоповерховий будиночок, але потім відбудували нові апартаменти.

Що ж до матеріального забезпечення, то, як виявилося, патріарх отримує зарплату від держави – за спеціальною тарифною ставкою. Але офіційний оклад, як зазначив Кураєв, невеликий. Пенсія патріарха теж не вища, ніж в інших росіян – втім, готівкові гроші йому, по суті, й не потрібні. Тим більше що бюджет патріархії передбачає повне утримання Святійшого – від харчування до меблювання покоїв.

Втім, так було (та й то – офіційно) в 2009 році. До 2013-го ж у ЗМІ накопичилося достатньо повідомлень, щоб оцінити запити московського патріарха детальніше.

Перше, на що варто звернути увагу – це резиденції. Однією з найвідоміших і найскандальніших став палацовий комплекс у Геленджику. Ще на початку 2000-х керівництво Росії виділило там 10 га заповідного лісу під будівництво патріаршої резиденції. Яка в результаті й була відбудована – з масовою вирубкою червонокнижних піцундських сосен і перекриттям доступу до моря для простих громадян. У результаті об’єкт отримав назву «Духовно-культурного центру РПЦ», що ні до чого не зобов’язує. Однак ні про яку культурну діяльність центру досі чутно не було, а в народі комплекс все так само пов’язується безпосередньо з ім’ям патріарха.

Ще про одну патріаршу квартиру стало відомо завдяки «Пыльному делу» 2012 року, коли відомий хірург Юрій Шевченко змушений був заплатити майже 20 млн рублів за «особливо небезпечний» будівельний пил, що якимось чином засипав квартиру патріарха, розташовану поверхом вище. В якій, до слова, жив не сам Кирило, а його троюрідні сестри.

Наступна тема, що викликає постійний інтерес громадськості, – це автомобільний парк. На відміну від Папи Римського, особливого «патріархомобіля» у глави РПЦ немає. Замість нього у предстоятеля РПЦ є розкішний броньований лімузин-пульман Mercedes S класу. Також відома його пристрасть до комфортного і дорогого Cadillac Escalade. При цьому пересуватися на самоті святий отець не любить: зазвичай його супроводжує великий кортеж, заради якого перекривають вулиці.

Крім того, обзавівся патріарх і відповідним засобом пересування на воді – чорною яхтою «Паллада», поміченою біля Нікольського скиту Валаамського архіпелагу неподалік від ще однієї резиденції патріарха. Яхта розрахована на комфортне розміщення 8 осіб, на борту є вітальня з домашнім кінотеатром і барною стійкою, їдальня з обіднім столом на 8 персон і кілька спалень. Вартість судна становить $4-6,7 млн.

Нарешті, не забуває глава РПЦ і про такі статусні речі, як годинник. Найвідомішим став, мабуть, швейцарський Breguet, що коштує майже 30 тис. євро. І намірів відмовитися від подібних надмірностей вище духовенство РПЦ поки не висловлювало. Навіть навпаки: дорогі речі, за словами протоієрея Всеволода Чапліна, священикам необхідні. Щоб «відображати суспільний престиж Церкви».

Не відстають від московських православних і православні київські. Ось як прокоментував глава УПЦ Київського патріархату Філарет вчинок новообраного Папи Римського Франциска, який після свого обрання поїхав з Ватикану в мікроавтобусі з іншими кардиналами, а не на особистому лімузині.

«Я не схвалюю такі вчинки. Тому що це праця напоказ, а треба бути скромним в житті перед Богом, а не перед людьми», – сказав Філарет у суботу в ефірі «5 каналу».

«Коли ми читаємо Євангеліє, то Господь каже: «Не творіть милостині вашої перед людьми і не показуйте свою скромність перед людьми, а будьте скромними всередині, а не напоказ», – зазначив патріарх.

Коментуючи те, що він сам їздить на дорогому «Мерседесі», Філарет сказав: «Якби я їздив на російських автомобілях, я б не зміг відвідувати свої єпархії, парафії в такій кількості, як я відвідую. Я за рік відвідую від 10 до 20 єпархій завдяки тому, що є автомобіль такий, який не зупиняється. І тому такий автомобіль мені потрібен не як розкіш, а як засіб виконувати свої обов’язки».

«Коли не було цієї можливості, я їздив на скромній радянській «Волзі», і мені бізнесмени сказали: «Що це ви на такій скромній?» і подарували мені цей автомобіль», – додав він.

Нагадаємо, наприкінці 2009 року «Українська правда» зафіксувала, як патріарх Філарет приїхав на з’їзд «Нашої України» на 600-му «Мерседесі» американської збірки з номерами «777».

Підготував Адам Стрижнюк