Репортаж
Долар, якого не знаємо
Вівторок, 18 лютого 2014, 07:28
Долар став основною грошовою одиницею США ще 6 липня 1785 року. В чому ж секрет доларової експансії у світі?
«Секрет доларів – довіра до цієї валюти, яка випливає з довіри до економіки країни, яка цю валюту продукує. США – найпотужніша економіка світу, саме цим і забезпечується стабільність, – каже один з економістів. – З іншого боку, США багато зробили для поширення долара у світі, насамперед після Другої світової війни, коли економіка Європи була знищена. Тоді запровадили золото-доларовий стандарт, завдяки якому долар став основною резервною валютою у світі. Доларів у резервах різних країн настільки багато, що будь-які серйозні курсові коливання не на руку не лише США – всі основні світові гравці не зацікавлені у цьому. Якщо б долар обвалився, від цього постраждали б усі».
Як кажуть, кому війна, а кому мати рідна. Якби не Друга світова війна, тотальної доларизації світової економіки могло б і не бути. У 1944 році в американському місті Бреттон-Вудс відбулася конференція, у якій взяли участь представники 44 країн, учасників антигітлерівської коаліції. Метою конференції було врегулювання міжнародних валютних та фінансових відносин після війни. Оскільки американські фінансисти грали на своїй території, а економіка США була у значно ліпшому стані, ніж економіка європейських країн, то саме США були першою скрипкою на цій конференції. Саме за результатами Бреттон-Вудської конференції створили МВФ, Світовий банк, та запровадили так звану Бреттон-Вудську систему, за якою на заміну «золотому стандарту», який діяв до війни, прийшов золото-доларовий. Тобто у міжнародній торгівлі можна було опиратись не лише на золото, а й на американський долар. При цьому ціна золота була чітко прив’язана до долара – 35 доларів за тройську унцію. Через це національна валюта США поступово перетворилась на світову валюту. Така система проіснувала майже три десятиліття. До ринкового утворення курсів валют перейшли лише у сімдесятих. З того часу долар девальвував у кількадесят разів. У 2011 році курс золота сягнув майже 2000 доларів за тройську унцію. Сьогодні за тройську унцію золота доведеться викласти приблизно 1250 доларів (до 1971 року золото коштувало 35 доларів).
Утім, ані перехід до плаваючих курсів, ані державний борг США, який постійно зростає, не вплинули на популярність долара.
Сьогодні 60-63% світових золотовалютних резервів зберігається у доларах. Основна причина стабільності долара – високоефективна економіка США, побудована на демонополізації ринків та високій конкуренції між компаніями. Американська економіка значно гнучкіша, ніж європейська чи азійська, тому швидко відновлюється після криз. Нині однією з найбільш динамічних економік є Китай. Але Китай не генерує майже нічого нового – він або копіює, або виконує замовлення. Тому говорити про те, що китайський юань може потіснити долар, не варто. Юань – слабо конвертована валюта, у структурі золотовалютних резервів його частка менша, ніж 4%. Так, вона збільшується, але не надто активними темпами. У кращому випадку до 2020 року частка юани у резервах сягне 10%. Звичайно, у світовій історії все було, тому і з доларом теоретично може статись якесь потрясіння. Однак на сьогодні усі прогнози, що долар от-от лусне, не мають під собою жодного підґрунтя. Американська економіка залишається домінуючою у світі, подобається це комусь чи ні.
Цікаві факти про долари
– Матеріал, на якому друкують долари, на 75% складається з бавовни, на 25% – з льону. Є там і невелика частка шовкових волокон. Саме завдяки цьому долари не розповзаються, якщо їх випадково забути в кишені та випрати.
– Державний борг США більш ніж у 15 разів перевищує розмір всього готівкового долара США, який перебуває в обігу у світі.
– Єдина жінка, портрет якої був зображений на американській валюті (срібна монета в 1 долар США) – Марта Вашингтон, дружина першого президента США.
– Легенька срібляста валізка з мільйонами доларів готівкою, яку передають злочинці у фільмах, – вигадка сценаристів. Насправді мільйон доларів у 100-доларових купюрах важить близько 10 кілограмів – є що підняти.
– «Зелений» не завжди був зеленим. До 70-х років ХІХ століття долари були чорно-білими, однак їх так активно підробляли, що майже третина банкнот, які перебували в обігу, були фальшивими. Причому фальшивки робили за допомогою фотоапаратів (тоді якраз зародилась фотографія). Аби гроші було важко перефотографувати, їх почали друкувати на папері з водяними знаками. А один бік друкували зеленим – зелений барвник був дешевим і стійким. Згодом долари стали повністю зеленими. І лише нещодавно США почали експериментувати з кольором національної валюти – у 2003 році в обіг ввели двадцятки з відтінками персикового, жовтого та синього кольорів.\
Памперси, бензин і долар: чого чекати тернополянам далі?
Наприкінці 2008-го Україну накрила перша хвиля фінансово-економічної кризи. Основні її супутники добре всім відомі: валовий внутрішній продукт – у глибокому мінусі, 60-відсоткова девальвація гривні, обвал ринку нерухомості, потужний шторм у банківській системі й різке зниження соціальної планки.
На початку 2014-го країну накриває друга хвиля фінансово-економічних негараздів, першим проявом якої стало невблаганне падіння вітчизняної валюти.
«Зелений» апокаліпсис
Карбованці, купони, гривні... За останні чверть століття українцям довелося кілька разів звикати до нової валюти. Попри це і ціни, і зарплати ми звикли рахувати у доларах. Саме у «зелених» українці воліють тримати значну частину заощаджень, хоча і заробляємо, і витрачаємо переважно гривні. Ані паспортизація обміну валют, ані законодавча заборона вказувати ціни у будь-якій іншій валюті, окрім гривні, не відбила інтерес наших співвітчизників до доларів. Саме до долара досі прив’язаний офіційний курс гривні, у цій валюті зберігається левова частка золотовалютних резервів. Попри прогнози деяких аналітиків, що долар от-от лусне як мильна бульбашка, він уже майже століття залишається головною резервною валютою світу. Чого не скажеш про вітчизняну валюту. Яка ось-ось…
Уже другий тиждень справжнім полем бою є не лише вулиця Грушевського у Києві, а й міжбанківський валютний ринок. Курс національної валюти поволі знижувався від початку року, у бюджеті на 2014 рік закладено долар по 8,5 гривні. Тому помірна девальвація нікого особливо не хвилювала. Але коли 4 лютого вранці в обмінниках виставляли «ціну» 8,62 за долар, біля нього мимоволі зупинялись навіть ті, хто не має ні копійки за душею. Дорожча валюта – це дорожчі імпортні продукти, бензин і навіть оренда житла. Адже чимало цін у нас декларують у доларах, а оплату приймають у гривнях.
Де долари?
У пошуках «зеленого щастя» спочатку вирішив обійти відділення найбільших банків. Майже у всіх вранці 29 січня ще висів обнадійливий курс продажу – 8,24-8,8,26 гривні за долар, хоча за день до того на міжбанківському валютному ринку торги закрились на рівні 8,32. Але у касах чотирьох різних банків почув одну й ту ж відповідь: «Доларів немає». Лише з п’ятого разу пощастило. «Долари є, але небагато. Зараз подивлюсь, скільки», – каже касирка і розкладає зелене віяло – купюри по п’ять, десять, двадцять доларів. Нарахувала аж 380 доларів та попросила прийти після обіду – мають підвезти більше.
В обмінниках долар можна було купити не дешевше, ніж за 8,33, пише «Високий замок». Щоправда, якщо пощастило і перед вами хтось здав валюту. «Ви долари продаєте?» – питаю в обмінника. «Звичайно, продаємо... Коли маємо. А зараз, вибачте, нема», – віджартовується чоловік. Слово за слово, і балакучий дядько зізнався, що долари він таки має, але вони відкладені для знайомого, який має магазин і мусить їхати за товаром. Мовляв, той уже аванс залишив. «Чого дивуєтесь? Час зараз такий, що на одного, хто здає долари, приходить сотня тих, що хочуть їх купити», – каже продавець.
«Учора за весь день нам долари здали тільки двоє іноземців. Загалом туристи обмінюють переважно євро та злоті, долари рідко. Буває, приходять молоді люди, певно, студенти, і здають по 20 чи 50 доларів. Напевно, через те, що долара нема, цього тижня почали більше купувати євро. Все ж краще, ніж тримати гроші в гривні», – розповідає касирка з обмінника.
Жінка з іншого кантора біля ринку, вочевидь, побачила у мені «перспективного клієнта». «Я так розумію, вам не 50 доларів треба», – підморгує касирка та запрошує зайти досередини. Мовляв, можу зателефонувати – і мені підвезуть тисячу-дві доларів, але по курсу 8,35. «Дешевше не знайдете. Ви не дивіться, коли банки пишуть, що в них 8,25. То для того, щоб так не впадала у вічі різниця між купівлею і продажем. Ми нині купуємо долари вже по 8,28, а вони дають тільки по 8,20. А не продають взагалі! Моя родичка працює в банку, то вони мають наказ не продавати доларів, навіть якщо хтось здав», – переконує мене.
Попри те, що знайти долари годі, українці примудряються скуповувати валюту рекордними темпами. Як кажуть мої знайомі, просто у них якесь погане передчуття…
Беруть у гривнях, рахують – у доларах
«Коли вселялись у квартиру, долар був по 8,05. Оренда – 150 доларів плюс комунальні послуги. Так платили досі, хоч долар вже був дорожчий. Тепер нас попередили – за лютий доведеться платити вже за ринковим курсом. Навіть якщо це буде 8,5 – то виходить на сто гривень дорожче. Хоча яке відношення має курс долара до вартості оренди житла?» – скаржиться тернополянка Віра, яка винаймає квартиру у нашому місті.
Але «валютні метаморфози» вже незабаром торкнуться не лише оренди житла. За переконанням аналітиків, вдарять курсові коливання і по туристах, які збираються за кордон. Турагенції також декларують ціни у валюті, і при цьому нерідко виставляють свої курси, які часом навіть вищі за курси на готівковому ринку. «На Новий рік ми їздили у кількаденний тур Європою. Агенція, через яку замовляли тур, у подарунок дала усім сертифікати на знижку на тур на День Валентина. Обрали один з запропонованих турів, і в понеділок пішли оплатити. Та, виявилось, що коли в обмінниках євро ще можна було купити по 11,8, нам порахували по 11,99. Мовляв, такий у нас ринковий курс. Оплатити відразу євро теж не дозволили, бо, за законом, можуть приймати тільки гривні. Різниця невелика, але неприємно», – каже львів’янка Мар’яна Бохонко.
Особливо ж такі «стрибки» ударять по не занадто забезпечених. І не просто ударять – вже вдаряють.
– Минулого тижня пішла в супермаркет, щоб купити памперси. Я уже звикла, що велика пачка цього товару коштує 168 гривень. Але побачивши цінник цього разу, була шокована – 192 гривні. Здорожчання на 25 гривень! На касі мені пояснили, що такий стрибок зумовлений нестабільністю гривні і тим, що памперси в нашій країні не виробляють, тож їх доводиться закуповувати за кордоном, – розповідає тернополянка Олена, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною.
Не оминули курсові коливання і кишень українських водіїв – за тиждень ціни на пальне зросли приблизно на 15 копійок. За станом на 5 лютого, середня вартість бензину А-95 на українських АЗС становила 10,81 гривні за літр. Найдорожче коштує пальне у Донецькій області, найдешевше – у Сумській.
За словами експертів, навіть якщо курс зафіксується на позначці 8,8 гривні за долар, є усі передумови зростання ціни на 50 копійок за літр. Стримує ціни на пальне те, що на зовнішньому ринку є певне зниження цін на нафтопродукти, тому стрибок долара наразі не такий відчутний. Крім того, узимку попит на бензин відносно низький, тому запаси оновлюються повільно. Якби такий стрибок курсу стався навесні чи влітку, зростання цін було б відчутнішим.
Що каже влада?
Експерти наразі не беруться робити валютні прогнози навіть на найближчі дні. Адже на міжбанку скуповують безпрецедентні суми валюти – 4-5 мільярдів доларів за один день. Це свідчить про те, що з України масово виводять капітал. Чи витримає економіка країни такий обвал курсу?
«Падіння нацвалюти та рейтингів України відбувається через політичну нестабільність. Економічних причин для цього немає», – заявив в. о. прем’єра, екс-голова Нацбанку Сергій Арбузов. Він нагадав, що НБУ оприлюднив платіжний баланс за 2013 рік, і він має позитивне сальдо у 2 мільярди доларів, хоч у 2012-му був «мінус» у 4 мільярди. Утім, статистику Нацбанку більшість аналітиків поставили під сумнів – адже торік впали як обсяги імпорту, так і експорту. Жодних серйозних інвестицій не було, європейські банки продавали свої українські «філії» і виходили з ринку. Так, було три мільярди доларів від РФ наприкінці року, однак навряд чи вони могли аж настільки поліпшити платіжний баланс.
«Курс долара контролювали, контролювали і, в результаті, втратили контроль, – каже екс-голова НБУ Сергій Яременко, якого цитує «Високий замок». – Проблема була якраз в економіці – у постійному нарощуванні боргів, і у падінні резервів НБУ. Я давно говорив: не може нормально функціонувати економіка, коли прибуток у приватному секторі нижчий, ніж відсотки за депозитами. Ну не вигідно у такій ситуації щось вкладати в економіку, простіше покласти гроші на депозит. Як наслідок, економічного зростання нема, податків, якими можна наповнити бюджет, нема, дефіцит зростає. До цього всього додалась ще й політична криза. Те, що Росія дала нам ті три мільярди доларів, дещо заспокоїло ситуацію. Але тепер маємо другу хвилю кризи. Росія дала зрозуміти, що грошей не дасть. ЄС теж. Де брати гроші – незрозуміло. Через розхитування політичної ситуації корпоративні і приватні клієнти почали переводити гривню у валюту. Утім, те, що відбувається на валютному ринку зараз, – це уже панічні і спекулятивні настрої. Саме вони найнебезпечніші. Зрозуміло, що банки хочуть якомога більше виграти на різниці валютних курсів. І мені не до кінця зрозуміла поведінка НБУ у цій ситуації. Національний банк має достатньо механізмів, аби відтиснути з міжбанківського ринку спекулянтів. Лише збивши спекулятивний попит, НБУ мав би виходити на міжбанк з інтервенціями. Тільки так можна втримати курс. Питання, чому він цього не робить?».
«Подорожчання долара до 9 гривень автоматично збільшує витрати на обслуговування зовнішнього боргу. Уже зрозуміло, що коштів, закладених у бюджеті на цей рік на обслуговування боргів, не вистачить. Крім того, будь-яке знецінення національної валюти завжди підвищує інфляцію. Тобто варто очікувати підвищення цін, отже, кожен українець автоматично стає біднішим, знижується його купівельна спроможність, – продовжує Сергій Яременко. – На жаль, зараз ми стали свідками політичної гри, коли влада каже: у всьому винен Майдан. Опозиція каже: у всьому винна влада. Нема часу шукати винних, треба якнайшвидше вирішувати кризу, поки не почався незворотний процес».
За словами екс-міністра економіки Сергія Терьохіна, нинішня ситуація нагадує йому кризу 1998 року, коли гривня девальвувала у 3,5 раза. Тоді країна оклигувала майже п’ять років... Як буде зараз?
Підготував Адам Стрижнюк
То чого ти, депутате, можеш мене навчити?
Вівторок, 18 лютого 2014, 07:24
То чого ти, депутате, можеш мене навчити? Як бути повією?
Ми – покоління, котре не бачило як виборювалася Незалежність 1991 року. Коли у 2000 вся країна сколихнулася через новину про викрадення відомого журналіста Георгія Гонгадзе, ми про це навіть не знали. Ніхто з нас не переживав події Революції на граніті і мало хто мав змогу відчути ту ейфорію, яка була у зимовому повітрі 2004 на Майдані. Коли у березні 2001 року українці рішуче виступили на акції «Україна без Кучми», ми сиділи за шкільними партами і мріяли про довгоочікувані весняні канікули…
Ми покоління 90-тих, покоління Незалежності. Ми не боїмося виключення з ВНЗ через свою громадянську позицію, бо ми знаємо, що публічність – це найкращий захист. Ми – покоління, яке знає не з фільмів про наркотики чи секс. Хтось із нас вимагає рівності між чоловіками і жінками, хтось кричить про толерантність, хтось п’є пиво у дворі, хтось наполегливо займається наукою. Вибачте нас, ідеальні люди! Ми різні, але нас об’єднує одне – ми, саме ми, далі житимемо у цій країні, творитимемо її майбутнє і платитимемо податки, щоб тим, хто зараз нас критикує, вчасно виплачували пенсію.
Не так давно у розмові з одним із депутатів парламенту нинішнього скликання мені і моєму поколінню дорікнули в тому, що ми пасивні, що у нашому віці двадцять років тому люди голодували на холодному граніті. Голодували за ідею Незалежності, яку ми начебто не можемо захистити. Я хочу спитати одне – а хто ж цю ідею сплюндрував? Раніше я теж думала, що моє покоління свого роду пасивне. Не могла зрозуміти – чому на акції протесту проти Табачника зі всього потоку йшла я одна, чому на захист вбитого міліціонером студента Індила вийшло 3 тисячі, а не 300? Та лише тому, що ви – наші критики (батьки, політики, вчителі) вчите нас зовсім іншому. Ви вчите нас корупції з дитячих садочків у вигляді шоколадок вихователькам, ви вчите нас тому, що вчителям у школах потрібно обов’язково чомусь віддячувати на свята. Віддячувати алкоголем, цукерками і квітами. І ця подяка мимоволі перетворюється на звичку. Йти до лікаря з шоколадкою, чи накривати столи викладачам у ВНЗ після іспиту. А коли хтось із нас намагається зламати цю систему, то обов’язково на передову кидаються чиїсь мама-тато з проханнями до сина не виступати проти системи, «бо задавить».
Я не розумію, як ви, депутати парламенту і місцевих рад, хочете на словах побудувати міцну українську державу, коли самі мільйонами розкрадаєте державний бюджет? Ви говорите про підтримку національного продукту, але самі їздите на іномарках мінімум за 100 тисяч не гривень. Ви говорите про доступне житло для молоді, але боїтеся навіть зізнатися, хто з вас отримав квартири за рахунок держбюджету. Чого ви можете навчити мене і моє покоління? Як бути непослідовними, не дотримуватися своїх обіцянок? Як лобіювати інтереси власного бізнесу? Та краще б ви вчили нас створювати і розвивати власний бізнес.
Ви говорите нам про свої «чисті» мрії, забувши додати, що вони не мають ніякого стосунку до майбутнього країни. Бо це у вас є мрія і в її плани ми не вписуємось. Завдяки вам ми дізналися про дуже давню професію – проституцію. Слова «запроданець», «зрадник», «тушка» у нашому понятійному апараті набули зовсім іншого значення. Ви кажете про те, що у нас якісна освіта і що ми, молодь, не повинні емігрувати за кордон. У той же час ви відправляєте своїх дітей навчатися в іноземні ВНЗ. Ви говорите про цензуру у ЗМІ, але коли про вас пишуть правду, то ви звинувачуєте журналіста у замовному матеріалі. Завдяки вам діти вже не хочуть бути космонавтами, вони хочуть бути депутатами. Діти теж хочуть, щоб у їхніх батьків були такі великі дачі, як у ваших, і не було проблем з купівлею ліків чи просто їжі.
Я не можу спокійно дивитися, коли мама тримає у руках рахунки за комунальні послуги, а потім заглядає у свій гаманець із сміхотворною зарплатнею медика. Не можу.
Завдяки вам, політикам усіх рівнів, я стала циніком. Я більше не вірю у чесних політиків у цій країні.
То чого ти, депутате, можеш мене навчити? Як бути повією?
Катерина Аврамчук
Олександр Бившев: Майдан - це приклад мужності для людей усієї планети
Середа, 05 лютого 2014, 09:26
На пошту нашої редакції надійшов лист від Олександра Бившева, жителя Росії. Переймаючись подіями, що відбуваються у нашій країні, Олександр написав вірш, присвячений українському народу, який відстоює свої права сьогодні на Майдані.
- Майдан - це приклад мужності для людей усієї планети, він уже увійшов в сучасну світову історію, - зауважив Олександр.
Редакція висловлює вдячність автору поетичних рядків та з великим задоволенням публікує "революційну поезію" для підтримки наших земляків!
Александр Бывшев:
Здравствуйте! Недавно я написал стихотворение по поводу последних событий в Украине. Хочу предложить его вашему вниманию. Вы - молодцы! Майдан - это пример мужества и свободолюбия для людей всей планеты. Он уже вошёл в современную мировую историю. Те,кто ещё не зомбирован кремлёвской пропагандой в России, завидуют украинцам. Всего вам наилучшего! Стойкости и крепости духа!
Пропонуємо вашій увазі вірш автора:
УКРАЇНСЬКИЙ МАЙДАН
Восстали гордые славяне
"Державних хлопцiв" супротив.
Следит за схваткой на Майдане
Весь мир,дыханье затаив.
"Шлях вiльний" свят для украинца.
Ему "брат старший" не указ.
Сама история творится
Сегодня на глазах у нас.
"Досягнення ОУН" не меркнут
Назло "бажанням" вов и вить.
Дубинками бессилен "Беркут"
К свободе тягу подавить.
В дыму над Киевом всё небо.
Экзамен вновь на смелость сдан.
"Як битися за правду треба" -
Учись,холуйский Кацапстан!
"Нема у промоскальцiв шансiв",
Когда здесь тысячи в строю.
"Потомки доблесних повстанцiв"
Не осрамили честь свою.
"I ригiв падають твердинi".
Вверх поднимается рука
Народа: "Слава Украине!
Героям слава на века!"
С уважением, Александр Бывшев, Россия, Орловская область, пос.Кромы.
Звідки взялася наша меншовартість?
Вівторок, 04 лютого 2014, 07:10
Звідки взялася наша меншовартість?
Через півроку наша держава відзначить річницю своєї незалежності. Уже двадцять третю. На жаль, і нині економічні негаразди і певний духовний регрес дають про себе знати. А зі сходу лунають голоси про нездатність українського народу до державного життя, про відсутність основ для політичного та суспільного будівництва, про безвихідь, з якої для українського суспільства нема ніякого іншого виходу, крім поступового розчинення в нових умовах центризму та унітаризму «старшого брата». Це і є так званий комплекс української меншовартості (малоросійства), коли українці продовжують вірити у байку про «спільну колиску» трьох братніх народів, з яких російський – найстарший, а отже, він і тільки він спроможний побудувати державу. Але, як відомо, проти правди не попреш і вкотре ця правда – історія.
Ще 200 років тому відомий російський історик М.Карамзін у своїй 12-томній «Истории государства Российского» назвав Київ «матерью городов российских». Але ж достеменно відомо, що назва Київська Русь не є історичною, оскільки колись існувала держава Русь. «Київською» її назвали вже самі історики, зважаючи на те, що Київ завжди був центром цієї держави. Отож Русь спочатку сформувалася на основі населення Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі сучасної української території. Але як тоді пояснити твердження Карамзіна? Це непорозуміння знайшло легке «вирішення» у працях М.Погодіна – він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни(!) і лише після татарського погрому столиці у 1240 році вони були змушені емігрувати на свою сучасну територію – у межиріччя Волги та Оки. У цей час спустошену Київщину почали заселяти українці, що прийшли туди з Галичини та Волині.
Фактично ця антинаукова концепція обґрунтовує ідею того, що Київська Русь – перша російська держава, але тоді вона (концепція) просто абсурдна, оскільки в такому випадку російська державність з’явилася на два сторіччя раніше від самих росіян, етногенез яких почався лише в XI ст. Слід зазначити, що цю «концепцію» аргументовано спростували видатні українські вчені М.Максимович і А.Кримський.
Зважаючи на тиск незаперечних фактів, російська історична наука вже у радянські часи була змушена дещо пом’якшити відверто шовіністичну гіпотезу Погодіна і для цього було вигадано нову концепцію: Київська Русь – спільна колиска трьох братніх народів.
Ця так звана «теорія» не просто фальшива, вона навіть суперечить здоровому глуздові. Цілком правий відомий український історик та мовознавець Г.Півторак, який відзначає: «Образ «спільної колиски» невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці».
Хід аргументації прихильників цієї теорії досить банальний: якщо Київська Русь не російська держава, то вона у такій же мірі і не білоруська, і не українська. У такому випадку з’явилася потреба в обґрунтуванні твердження (воно ще недавно було непорушною аксіомою) про існування своєрідного етносу (народу) – давньоруської народності, з якої, після її розгрому монголо-татарами, утворилися три окремих народи: російський, білоруський і український. Тут варто лише замислитися, чи міг існувати єдиний давньоруський етнос, якщо територія Русі сягала на півдні – Чорного моря, на заході – Вісли, на півночі – Балтії, а на сході – Клязьми. Зауважте, ця територія була заселена дуже нерівномірно. Крім того, окремі її частини розчленовувалися широкими і практично непрохідними лісами та болотами. Чи могли східні слов’яни за таких умов відчувати себе єдиним народом? Можливо, це відчували князівські урядовці, котрі час від часу подорожували по всій країні, збираючи податки чи виконуючи якісь інші функції державних службовців. Але ж хіба урядовці складають весь народ? У цей час основна маса населення, яка фактично й формує народність, у кожному регіоні мала «свою» територію, тут існувало її (маси населення) глибоке історичне коріння, тут змінювалися покоління, формувались звичаї і традиції. Зрештою, чи могли, наприклад, поляни перейматися клопотами новгородців? Ймовірно, що вони навіть не знали про існування одні одних взагалі. Мало того, до складу Русі одних лише слов’янських племен входило півтора десятка, а окрім них ще й балти, угро-фіни, тюрки.
Деякі «історики» звертають увагу ще й на те, що назва народу, який створив державу Русь, поширилась на всі підвладні Києву землі, але хіба це може свідчити про наявність у населення держави етнічної єдності? Російську імперію, наприклад, навіть після 1917 року називали просто Росією, але ж від цього всі її мешканці не стали росіянами.
Загалом же мусимо констатувати, що у концепції «спільної колиски» радянські ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики партійного керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства (що, власне, й відбулося насправді) робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, а й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього (аж ніяк не «братнього») народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зигзаг, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів у єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості.
На жаль, ще й сьогодні багато українців продовжують вперто вірити у всі ці історичні міфи. Схоже, що справді ліквідаторські заходи спочатку російського, а згодом і радянського керівництва стосовно української культури, репресії проти українських діячів, зросійщення національної інтелігенції, позиція лінгвоциду української мови, вироблена російською думкою, таки загальмували становлення української національної самосвідомості і породили таке негативне явище як комплекс української меншовартості. З цього приводу доречну думку висловив видатний український історик М.Грушевський. Він поділяв корінне населення України на три, ворожі одна одній, категорії: малороси, хохли й українці.
«Малороси, – писав він, – знають, що вони українці, але говорять російською чи польською мовами і борються з усім українським, бо бояться й ненавидять свій народ. Хохли ж говорять мішаною українсько-російською чи українсько-польською мовами, їм байдуже, якої вони національності. Так само, як байдужа їм доля України і всього українського. Що ж стосується українців, то вони знають і люблять рідну мову, історію, народ, його віру і звичаї, роблять усе залежне, щоб повернути українцям волю і незалежність».
Разом з тим, крім яничарів та лизоблюдів, Грушевський вбачав в українській «стихії» – «народ, народне море, вічно юне, вічно обновлене, повне безконечного багатогранного та дорогоцінного змісту, обдароване давньою силою самозбереження – не приймає в собі нічого нечистого, відкидає все мізерне»…
***
Події останніх двох місяців на Майдані у столиці і в багатьох інших містах, на щастя, говорять на користь останньої цитати. Але те, що відбувається зараз на Сході країни, змушує вкотре замислитися над поняттями «хохла» і «малороса». Але про це – в наступному матеріалі: «Хочеш жити краще – убий в собі йолопа».
Адам Стрижнюк
Хочеш жити краще – убий в собі йолопа
«У світі стільки йолопів, а ви влаштовуєте вільні вибори...»
(Томас Карлейль)
Ми не хотіли публікувати цього матеріалу. Для багатьох він – доволі образливий. Але промовчати зараз – значить пошкодувати про це згодом. Бо події останніх днів в Україні, зокрема в її східній частині, таки змушують вдатися до публікації. І погодьтеся: в той час, коли українці Заходу, Центру і Півночі готові пожертвувати своїм життям (і, на жаль, жертвують, бо маємо на Майдані уже декілька підтверджених смертей!) заради кращого майбутнього своїх дітей і внуків, українці Сходу і Півдня за сотню-другу гривень їдуть до столиці, «шоб поддєржать дєйствующую власть», а їхні діти, яких у народі прозвали «тітушками», з битами в руках ходять вулицями міст-мільйонників і під прикриттям «правопохоронців» б’ють і трощать всіх і вся на своєму шляху. Чому так відбувається? Чому один українець – свідомий свого покликання громадянина й патріота, а для іншого це покликання зводиться до 100 гривень в дірявій кишені?
За часів СРСР ми страшенно прагнули демократії. І ось вона прийшла. З 1991 року ми обираємо собі Президента, якого хоче більшість, обираємо Верховну Раду, таку, яку хоче більшість. Потім Президент, якого обрала більшість, призначає некомпетентний (як пізніше виявляється) уряд, і уряд цей прямує у відставку...
Тим часом обрані більшістю народу депутати приймають такі закони, яких не може виконувати ні більшість народу, ні його ж таки меншість, а всю решту часу ці обранці самовіддано працюють над вдосконаленням цих законів. Папери пишуться, руки жестикулюють, кнопки натискаються, прапорці майорять. А все стоїть на місці. Чому ж так відбувається?
Все тому, що демократія і такий її атрибут як вільні вибори – це далеко не панацея від наших проблем. Слід визнати, що в нас є певні ілюзії щодо нашої більшості. Ми подивилися на США, побачили, як вільно і щасливо вони живуть, якими багатими і сильними є демократичні країни, і вирішили: ось нарешті ми знайшли розв’язання всіх наших проблем – вільні демократичні вибори. І якось само собою вирішилося, що те, чого хоче більшість, буде найкраще.
Аж гульк! Від наших очей сховалась одна обставина: демократичні країни процвітають не тому, що в них більшість обирає собі уряд і президента, а тому, що в них йолопи на даний час становлять меншість.
А хто ж вони такі, йолопи? Журналіст Ігор Ткаленко розповідає: «Один голова правління місцевої філії великого українського банку переповів мені таку історію. Приїхала до них делегація чи то з Німеччини, чи то зі США ознайомитися з можливостями співпраці. Всі представники, які приїжджали до них раніше, мило усміхалися, навіть пили горілку, потім поверталися на батьківщину і зникали без жодного сліду. Тому на прощальному фуршеті мій співрозмовник, мало не вхопивши за лацкани того іноземця, запитав: «Прошу вас, поясніть, чому ніхто не хоче з нами співпрацювати, чому всі тікають і ніхто не повертається?» Той уважно подивився на нього і запитав у відповідь: «Слухайте, чому ви весь час брешете?»
Йолопи – це люди, які говорять неправду і думають, що цього ніхто не помічає.
Йолопи – це ті, що дають дітям приклади поганої поведінки. «Яка жахлива молодь!» – дивуватимуться вони потім.
Йолопи – це ті, що напиваються або вживають наркотики, щоб розслабитися.
Йолопи – це ті, що матюкаються, бо їхні голови набиті половою.
Йолопи – це, як на мене, навіть ті, що курять. Бо дві години на день йде на паління, ще дві – на те, щоб заробити на сигарети, ще дві години на день треба працювати на ліки від сигарет, а ще дві години доведеться лікуватися.
Нація йолопів працює на тютюн. А коли п’ятнадцятирічна донька закурює у присутності батьків, йолопи кліпають очима і чухають потилицю. «Да-а...» – кажуть вони.
Йолопи – це ті, що зраджують свою дружину чи чоловіка, а потім дивуються, що хтось зрадив і їх.
Йолопи – це ті, що пасуть очима чужих жінок, а потім позичають гроші на ліки від сифілісу, обурюючись: «Чому саме я, а не Микола?»
Йолопи – це ті, що за гроші йдуть на злочин, топчучи свої переконання. Йолопи не мають переконань, які будуть обстоювати до смерті.
Йолопи – недобрі, сміються над іншими, розпускають плітки, ворожать на картах, чаклують і читають гороскопи. «Ми розлучилися, бо вона Бик, а я Баран», – кажуть вони. Йолопи забобонні.
Йолопи постійно запізнюються. Можуть пообіцяти і не виконати.
Йолопи не патріоти. Вони не поважають свій народ і не люблять своєї батьківщини. Вони невдячні й безперестанку нарікають.
Йолопів не поважають у світі.
Йолопи – нещасні. На їхніх обличчях смуток. «Як нам бути радісними, коли у нас стільки проблем?» – нарікають вони.
Йолопи вважають себе хитрими, але вони завжди обдурені.
Йолопи мовчать, коли в їхній присутності чиниться злочин. «Моя хата скраю», – думають вони. А потім і їхніх дітей убивають чи ґвалтують.
Кого, ви думаєте, оберуть йолопи на наступних виборах?
Скажете, що все це – неправда. Якби ж то…
За 20 років незалежності ми зробили 40 млн. абортів. Майже 80% перших вагітностей в Україні переривається абортами. Тобто ми самі знищуємо практично всіх наших первістків – силу і красу нації.
Ми виробляємо найбільшу кількість дитячої порнографії. Ми лідируємо у розповсюдженні СНІДу, венеричних хвороб, туберкульозу, наркоманії. У нас найбільша кількість безпритульних, покинутих дітей, сиріт, а також дітей, народжених поза шлюбом, та дітей, що виховуються в неповних сім’ях. За рівнем дитячого алкоголізму ми недосяжні у світі.
Відсоток розлучень у нас один із найбільших.
І після цього ви будете мені говорити, що наша більшість, яка сама обирає своє майбутнє, шляхетна й інтелігентна?
Підготував Адам Стрижнюк
За що українці не люблять Беркут?
Вівторок, 04 лютого 2014, 06:46
І ви ще запитуєте, за що не люблять «Беркут»?
Серед усіх шокуючих кадрів подій у Києві, які потрясають Україну і світ, мене «вбила» одна, здавалося б, нічим особливим не примітна сценка. Непримітна в тому плані, що мова не йде про побоїще, моторошні поранення, тортури чи знущаннях. Але яка набагато яскравіше демонструє зміст що відбувається, ніж палаючі автобуси і палаючі правоохоронці.
Цю сцену випадково зняли оператори польського ТБ (www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=PmpBD_MoeAw). На 5.05 хвилині чітко видно, як групка громадян – дівчинка, молодий чоловік і літній громадянин – тиснуться до стіни будівлі, щоб пропустити бійців МВС, які поспішають «у бій». Судячи по картинці, мова ніяк не йде про протестувальників – так, троє обивателів, що поспішають у своїх справах і волею долі опинилися на шляху «Беркута».
І ось один з «правоохоронців», проходячи повз цих громадян, мимохідь обертається і плює в обличчя одному з них. Просто так. Від нічого робити. І спокійно йде далі. Витираючи слину з обличчя, йде своєю дорогою і обпльований товариш – а що йому ще залишається робити?
– Я нікому не суддя, але щось підказує, що ні солдат, службовець свого народу, ні просто чоловік так не чинять. Так поступає жалюгідне створіння, яке відчуло безкарність і краплю влади, і в своїй мізерності впивається цим, – каже керівник центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук.
І в силу вродженої недоумкуватості воно навіть не розуміє, що, цілком можливо, своїм презирливим плювком за одну секунду зробило з байдужого (а, можливо, навіть лояльного до влади) обивателя кровного ворога. Ворога цієї влади і всіх, хто її представляє.
Тому що будь-яка людина, що має хоч краплю самоповаги і зберегла хоча б натяк на почуття власної гідності, не забуде цього плювка собі в обличчя ніколи в житті. А тому влада, що ставиться так до своїх громадян, починаючи з рівня рядової дрібноти в погонах, приречена.
Власне, ця сценка – яскрава ілюстрація того, чого хочуть прихильники Майдану: жити в державі, що не плює тобі в обличчя в прямому і переносному сенсі. Жити в країні, в якій можна себе поважати. І хто наважиться засудити їх за це?
Адам Стрижнюк
Більше статтей...
Сторінка 1415 з 1433
«ПочатокПопередня1411141214131414141514161417141814191420НаступнаКінець»
вугілля і дрова
