Репортаж
Чи виживе депутат на п'ять тисяч гривень?
Середа, 19 листопада 2014, 06:45
Лещенко з Найємом ще не потрапили в парламент, а вже пропонують повернути високу зарплату нардепам
Минулого тижня у соцмережах було гаряче – нація жваво обговорювала, яку зарплатню має отримувати народний депутат. Дискусію спровокував журналіст Мустафа Найєм. Потрапивши до Верховної Ради за списком президентського блоку, пан Найєм всерйоз злякався за своє майбутнє. «За 5 тисяч гривень я не буду працювати в парламенті», – заявив він в ефірі «Свободи слова». На його думку, прожити в Києві на такі гроші неможливо, а значить, новообраних нардепів спіткає тяжка доля – або голодні злидні, або крива корупційна доріжка.
Згодом ще один журналіст Сергій Лещенко, який також незабаром стане нардепом від Блоку Петра Порошенка, вслід за своїм колегою замислився про те, що зарплатня нардепа становить всього лиш (!) 5000 гривень на місяць.
«Напишу і я про зарплату депутата, тому що багато хто плутається в поняттях. Сьогоднішній її розмір в 6500 гривень (на руки близько 5 тисяч) обумовлений тим, що на друге півріччя 2014-го законом про бюджет було зупинено дію ряду положень закону про статус народного депутата.
Були зупинені норми про те, що до окладу депутата додається доплата за перший ранг держслужби, надбавка за «особливий характер роботи та інтенсивність праці», а також премія. У підсумку, до цього на руки депутат отримував близько 15 тисяч гривень.
Скасування надбавок сталося в рамках передвиборчого популізму чинного уряду», – зазначив майбутній нардеп Лещенко.
Все це викликало в суспільстві неабиякий резонанс. Заробивши собі репутацію політичного шапіто, Верховна Рада має низький рівень довіри суспільства. Тому ідею підвищити зарплатню балакунам, скандалістам і прогульникам українці сприймають без ентузіазму. Безумовно, у Верховній Раді є і «хороші» депутати. Але події минулої зими свідчать, що толку від них небагато. Опозиція у ВР була, а закони про диктатуру поплічники Януковича прийняли фактично без перешкод. Тож навіщо нам такі депутати?
До того ж, наші можновладці зовсім не схожі на бідаків, які живуть на одну зарплату. Звичайно, від їхніх декларацій про доходи щемить серце. Наприклад, Юлія Тимошенко за довгі роки у владі не нажила нічого, окрім квартири на 60 квадратів і зарплати, як у столичного офіціанта. Але звідкись у неї беруться і коштовності, і наряди «от кутюр», і гроші на масштабні передвиборчі кампанії. І так – майже в усіх, хто хоч раз побував на владному Олімпі. Та й самі пани Найєм і Лещенко не схожі на бідняків.
Зрештою, обурює суспільство не так чиєсь багатство, як нахабна його демонстрація. Якщо народні депутати і політики загалом – лише слуги народу, то й поводитись вони мають відповідно. Коли Ангела Меркель вдягається, наче сільська вчителька, вона дотримується європейського політичного етикету. Це свідчить не про її фінансовий статус, а про її повагу до громадян. А от український політичний клас такими дрібницями не надто переймається. За рідкісними винятками, наші депутати ведуть розкішне життя. Під кого не копнуть в’їдливі журналісти, одразу знаходяться маєтки, бізнеси, розкішні авто. Тож коли у Верховній Раді нарікають на зарплати, українці сприймають це скептично.
Словом, як дотепно підсумував на своїй сторінці у «Фейсбук» нардеп від «Батьківщини» Андрій Павловський: «А у молодих реформаторів, крім підвищення зарплати депутатам у новій Раді, є ще якісь ініціативи?..»
Чи бажання отримувати високі зарплати – це єдине, заради чого вони йшли в парламент?
P.S. Мушу кілька слів сказати від себе – простого виборця. Отож я ніколи не прагнув влади. Будь-якої. І хоча за своє життя мені доводилося керувати кількома підлеглими, я б не сказав, що отримував від цього бодай якесь задоволення. Тому зрозуміти людей, котрі ідуть в депутати, я можу лише розумом, але ніяк не серцем.
Хотілося б, звичайно, зараз написати про романтиків, які йдуть у владу, щоб змінити державу на краще. Хотілося б написати якийсь пафосний текст, в якому окреслити перспективи держави Україна, котра отримала додатковий шанс завдяки новим обличчям у парламенті… Але прийшли Найєм з Лещенком і все спаскудили.
В державі, де більшість працюючих громадян отримують зарплату в півтори тисячі гривень, а зарплата в 5000 для них недосяжна мрія, новоявлені депутатики заявляють, що за такі гроші вони працювати не збираються. Ну, воно й зрозуміло, що не для того, щоб покращувати життя українців йшли вони у владу, а задля депутатської зарплатні з усіма пільгами і т.д.
Хоча, для того, щоб в Україні все було для людей – депутатам потрібно дати людську зарплату – в 1500 гривень. Отоді вони, можливо, й задумаються про тарифи на комуналку, про ціни на продукти і все інше.
Підготував Адам Стрижнюк
Нефть дешевеет, бензин дорожает
Продуктовые санкции отменили, цены так и остались.
Россия подымается, рубль падает. Тайга наша, картошка – израильская. Фашизм победили, а в Германии лучше. Газ добываем, а деревня на дровах. Православная духовность и скрепы, а каждый второй алкоголик. Русский мир строим, русский Донбасс долбаем.
Обама ЧМО – но как помогли обрести независимость никогда не забудем. Медведю хорошо в тайге, а отобрал Крым. Деды воевали, а пенсии заморозили.
Недра принадлежат народу, бабки принадлежат Сечину. Страна огромная, а целиком в ж…пе.
В общем как-то так, если в двух словах.
Аркадій БАБЧЕНКО,
російський журналіст, лауреат безлічі журналістських і літературних премій, зокрема премії Спілки журналістів Росії «За мужність і професіоналізм», премії журналу «Новий світ», English PEN-Club, Frontline club тощо.
Кому належить українське православ’я?
Середа, 19 листопада 2014, 06:20
Пастор протестантської церкви з Маріуполя і за сумісництвом директор благодійного фонду «Республіка Пілігрим» Геннадій Мохненко на своїй сторінці в «Фейсбук» розповів історію свого друга – пастора, ім’я якого з відомих причин не називає.
«Бойовики його заарештували в домі молитви, приїхавши на богослужіння з калашами. Привезли його в підвал і почали сперечатися: розстріляти чи ні? Однак спершу вирішили повезти його на суд до місцевого православного батюшки. Останній провів з пастором (з руками в наручниках і з зав’язаними скотчем очима) «спасенну» бесіду... Після довгих коливань батюшка все ж милостиво підняв палець вгору, що дозволило пастору вижити. В захоплений ДНРівцями молитовний будинок в Слов’янську теж заходили московські батюшки, придивлялися до нового помешкання... Вони це робили в перерві між молитвами за «гради» і освяченням підвалів Гіркіна, в яких катували, розпорювали животи і вбивали людей. Моліться разом з ДНРівцями за їх бісівський експеримент, благословляйте цю «святу» рать... Але одне прохання: перейменуйтесь (щоб у людей не було плутанини в голові) в «Протестантів Московського Патріархату» і практикуйте ваш четвертий Рейх», – пише Геннадій Мохненко.
Разом з тим він висловив свою щиру повагу «справжнім православним людям і священикам, які розуміють всю чортівню, що коїться під маскою «московського православ’я» на південному сході країни».
***
Ми ніколи в своїх публікаціях не заторкували тему релігії і міжконфесійних відносин. Ця тема належить до особистого табу: кожен вправі сам вирішувати, в якого Бога вірити і до якої церкви ходити та чи ходити взагалі. Але на Сході України склалися «особливі обставини»: одну з православних конфесій все частіше «застукують» при співпраці з терористами.
Ми не будемо зараз аналізувати, наскільки подібна практика відповідає морально-етичним засадам християнства. Але вдамося до історії. До тих маловідомих її сторінок, які проливають світло на походження православних конфесій в Україні. Щоб вкінці кожен міг зробити для себе відповідні висновки.
***
Як відомо, в ідеалі церква мала б бути офіційно відділена від держави. В Україні по суті так воно і є. На перший погляд, аналогічна ситуація спостерігається і в нашого східного сусіда. Але це тільки на перший погляд. Насправді ж церква у Росії завжди була «одержавленою». Оскільки ж і сама Російська держава аж ніяк не є зразком ліберально-демократичного устрою, то й така її церква. Російська влада втручається у внутрішні справи України – так само робить і влада церковна. Приклад кількарічної давності: перед приїздом Святішого Отця Івана-Павла ІІ до України, РПЦ разом зі своїм «українським оплотом» – Московським патріархатом (МП), спровокували суцільну антиукраїнську кампанію, мовляв, Україна – канонічна територія Російської церкви, і католики не мають права сюди потикати носа. Звичайно, у багатьох борців «за веру православную» складається враження, що «російські гості» мають повне право на таку політику, оскільки, мовляв, МП з давніх-давен перебуває на українських землях, у той час як Київський патріархат, для прикладу, утворений тільки у 1992 році. Де ж ховається правда? В історії!
Остаточний розкол християнської церкви на дві гілки: західну (римо-католицьку) і східну (греко-православну) відбувся у 1054 році. Хрещення України-Русі припадає ще на 988 рік. Тоді Українська держава перебувала під сильним політичним, економічним і культурним впливом Візантії, відповідно й Українська церква існувала у канонічній єдності з Константинополем – візантійською столицею. У той час не те що Московського патріархату, навіть Москви ще не було. Церкву у Києві очолював «митрополит Київський і всія Русі», а, отже, Київська митрополія (у подальшому – патріархія) існувала вже тоді (якщо бути точним – за 698 років до утворення МП). Проте внаслідок монгольської навали київський митрополит був змушений спочатку у 1299 році перебратися до Володимиро-Суздаля, а згодом, у 1325 році, на «запрошення» Івана Калити – до Москви. Слід зазначити, що, перебуваючи на значній віддалі від столиці, глава церкви і надалі іменував себе «митрополитом київським...».
У середині XV ст. Візантія вела запеклу боротьбу з турками і для того, щоб забезпечити себе союзником, погодилась на унію (об’єднання) з Римом. У 1439 році відбувся Ферраро-Флорентійський собор, який підтримав ідею об’єднання католицької і православної церков, тобто Риму і Константинополя. У числі інших православних ієрархів, котрі погодились на унію, був і митрополит київський Ісидор. Почувши про це, Москва проголосила його «зрадником православної віри» і позбавила митрополичої кафедри. У 1448 році московська церква, не питаючи на це згоди ні Києва, ні Константинополя, проголосила себе автокефальною (незалежною) і обрала собі митрополитом Йона, який був останнім, хто титулував себе «митрополитом київським...». Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року РПЦ вважалася неканонічною (незаконною). Звичайно, московські церковні кола ніяк не хотіли погоджуватись з такою позицією всього православного світу, тому ще за Василія ІІІ (батька І.Грозного) сформували теорію «Москва – «третій Рим». Проголосивши її, РПЦ надала Москві статусу єдиного православного центру в світі (!), хоча такий центр уже давно існував і ним був Константинополь. Дещо раніше РПЦ ідеологічно спрезентувала владу московського царя як спадщину візантійського імператора. Та от біда – поряд з візантійським імператором завжди був патріарх, а у московського царя (князя), як «візантійського спадкоємця», – його не було. Ось тут і виникає ідея створення МП. Завдяки численним «пожертвуванням» цілком реалізувати цю ідею вдалося урядові Б.Годунова. У січні 1589 року було визнано канонічність РПЦ і обрано першого її патріарха – Йова. Перетворившись у слухняне знаряддя московського уряду, патріарх, а з ним і вся Російська церква будь-що намагалися ліквідувати церковну незалежність України. Проте це стало можливим лише після приєднання нашої держави до Росії у 1654 році. Особливий слід на процесі ліквідації самостійності Української церкви залишив патріарх Яким (Савелов). Він разом з московським царем декілька разів звертався до Константинопольського патріарха з проханням передати Українську церкву під юрисдикцію МП, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І.Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 років самочинно (!) приєднала Українську церкву до МП. Звичайно, весь православний світ не міг з цим погодитись, а тому треба було отримати хоча б формальну згоду від його глави – Константинопольського патріарха. За цю справу активно взявся навесні 1686 року патріарх Яким. До столиці колишньої Візантії за наказом московського патріарха поїхав досвідчений дяк Нікіта Алексєєв. Метою цієї поїздки було вручення Константинопольському патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями. Однак, як свідчать історичні джерела, Діонісій відхилив прохання московського патріарха, оскільки вважав таке об’єднання незаконним. Тоді Алексєєв вирішив звернутись безпосередньо до турецької влади (колишня Візантія, а з нею і Константинополь ще з 1453 року перебували у складі турецької держави – Османської імперії). Коли недавно обраний патріарх Діонісій прибув до Адріанополя, щоб його посаду затвердив Великий візир, там уже був вищезгаданий московський дяк, котрий устиг про все домовитись з турецьким володарем. У Туреччини попереду була важка війна з Австрією, Польщею та Венецією і, будучи досвідченим політиком, Великий візир хотів нейтралізувати Росію у цій війні, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. У травні 1686 року Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію МП (до речі, за це він отримав від Алексєєва доброго хабара – 200 золотих червонців і 120 чорнолискучих соболів). Згодом Діонісія за цей неканонічний вчинок позбавили посади патріарха, але незалежності УПЦ так і не повернули.
Нічого не змінилося у цьому плані і в часи Російської імперії, хіба те, що Українська церква зазнала тотальної уніфікації. На початку 1917 року із 27 єпископів України українцями були тільки троє. Церковний національно-визвольний рух початку XX ст. набрав форм Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Проте 28-29 січня 1930 року на надзвичайному церковному соборі у Києві УАПЦ було примушено «саморозпуститися». Майже всі її єпископи, більшість священиків і тисячі вірних були знищені. Лише у період руху за державну незалежність у 1990-1991 роках було оформлено Український патріархат, який переріс у червні 1992 року в УПЦ Київського патріархату.
Отож, хто старший і кому кого повчати, ще потрібно розібратися. Українці не звикли повчати, проте не дуже люблять втручання у свої справи. На жаль, багато хто цього не розуміє, тому й продовжують «пахнути» великоросійським шовінізмом не лише кабінети високих московських посадовців, але й золотоверхі храми російського духівництва.
Адам Стрижнюк
ДОВІДКА: православ’я у світі
За кількістю віруючих Православна Церква – це друга християнська спільнота після Римо-Католицької Церкви. Найбільше послідовників Православ’я проживає у Греції (98%), Молдові (98%), Грузії (89%), Білорусі (88%), Румунії (87%), Сербії (84%), Чорногорії (84%), Болгарії (83%), на Кіпрі (80%), у Росії (80%), Македонії (80%), Україні (80%).
Православні церкви у євхаристійному спілкуванні
Нині існує 14 (або 15) автокефальних Церков, що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську Православну Церкву.
Автокефальні церкви
1. Константинопольська Православна Церква (або Вселенський Константинопольський Патріархат)
2. Олександрійська Православна Церква (або Олександрійський Патріархат)
3. Антіохійська Православна Церква (або Антіохійський Патріархат)
4. Єрусалимська Православна Церква (або Єрусалимський Патріархат)
5. Російська Православна Церква (або Московський Патріархат)
6. Сербська Православна Церква (або Сербський Патріархат)
7. Румунська Православна Церква (або Румунський Патріархат)
8. Болгарська Православна Церква (або Болгарський Патріархат)
9. Грузинська Православна Церква (або Грузинський Патріархат)
10. Кіпрська Православна Церква
11. Елладська Православна Церква (або Грецька Православна Церква)
12. Польська Православна Церква
13. Албанська Православна Церква
14. Православна Церква Чеських Земель і Словаччини
15. Православна Церква Америки – визнана як автокефальна лише Російською, Болгарською, Грузинською, Польською та Чехословацькою Церквами
Автономні церкви
Церкви, що мають самоврядність, адміністративну, юридичну, економічну незалежність, залишаючись у канонічній юрисдикції котрогось із Патріархатів. Окрім автономних, існують напівавтономні, самоврядні і под. Різниця між ними розмита. Деякі самоврядні мають не менше прав, ніж деякі автокефальні.
– Антіохійська Архієпархія Північної Америки (автономна, Антіохійський Патріархат)
– Бессарабська Митрополія (автономна, Румунський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна, Московським Патріархатом не визнається взагалі)
– Естонська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)
– Китайська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, низкою Церков не визнається як автономна) – фактично зникла
– Критська Православна Церква (напівавтономна, Вселенський Патріархат)
– Охридське Архієпископство (автономна, Сербський Патріархат)
– Фінська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат)
– Японська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)
Самоврядні церкви
– Латвійська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)
– Литовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)
– Молдовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)
– Естонська Православна Церква Московського Патріархату (самоврядна)
– Російська Православна Церква Закордоном (самоврядна, Московський Патріархат)
– Синайська Православна Церква (автономна, Єрусалимський Патріархат)
– Українська Православна Церква («самоврядна з правами широкої автономії», Московський Патріархат)
– Українська православна церква США (самоврядна митрополія, Вселенський Патріархат)
Православні церкви, що не мають євхаристійного спілкування з іншими
– Білоруська Автокефальна Православна Церква
– Болгарський Альтернативний Синод
– Італійська Православна Церква
– Македонська Православна Церква
– Чорногорська Православна Церква
– Російська Істинно-Православна Церква (розкололась на багато деномінацій)
– Турецька Православна Церква
– Українська Православна Церква Київського Патріархату
– Українська Автокефальна Православна Церква
Дізнатись про військовий збір можна буде на "гарячій лінії"
Вівторок, 18 листопада 2014, 06:52
«Гаряча лінія» на тему: «Нарахування та сплата військового збору» відбудеться у Головному управлінні ДФС у Тернопільській області у середу, 19 листопада, з 11.00 до 12.00 год.
На запитання платників податків за номером телефону 43-46-26 відповідатиме начальник управління доходів і зборів з фізичних осіб Головного управління ДФС у Тернопільській області Володимир Любомирович Брудко.
Фото Ігоря Крочака перемогло у номінації «Найкраще фото Тернопільської області»
Понеділок, 17 листопада 2014, 09:02
Ми розпочинаємо серію публікацій про найкращі фотографії регіонів України.
У номінації «Найкраще фото Тернопільської області» перемогла світлина Здвиженської церкви в Тернополі Ігоря Крочака.
Церква Воздвиження Чесного Хреста (також відома як Здвиженська або Надставна) — найдавніший храм у Тернополі, пам’ятка архітектури національного значення (ох. номер 635), збудована в XVI столітті. Споруда з піщанику, тридільна, складається з прямокутного в плані нефа, квадратного і рівноширокого з нефом бабинця з двома ярусами башти над ним і напівкруглої апсиди. Неф перекритий напівциркульним з розпалубками зведенням, бабинець — хрестовим, апсида — чвертьсферичним зведенням.
Храм розташований на невисокому підвищенні над Тернопільським ставом. Відрізняється від інших культових оборонних споруджень Поділля наявністю напівкруглої апсиди, що походить ще зі староруських традицій.
Перші історичні відомості про церкву містяться у грамоті князя Костянтина Острозького від 1570 року. Проте народні перекази пов’язують існування церкви в цьому місці з періодом князювання Данила Галицького, що суперечить офіційній версії про заснування міста 1540 року Яном Тарнавським, і дає можливість припускати про існування поселення на цьому місці задовго до заснування замку.
У давнину біля церкви була Львівська брама. Саме на Львівській брамі під час турецько-татарських нападів чинився найбільший опір, тому церква виконувала дуже важливу оборонну функцію. У той час використовувалася також сигнальна система: дзвонили в дзвони, палили смолоскипи, розводили багаття, яке було видно в сусідніх містах і селах.
У 1627 році до західного фасаду була прибудована триярусна оборонна вежа-дзвіниця, про що свідчить різьблений напис над порталом. Він також повідомляє, що вежу-дзвіницю побудовано за панування у місті Томи Замойського та його дружини Катерини (походила з Острозьких), а також єпископа Єремії Тисаровського, 1627 року, «місяця липня, 28 дня».
У 1629 році після чергового руйнування церква була відновлена за сприяння князя Острозького.
В інвентарі міста 1672 року в списках будівель при вулиці Львівській також зареєстрована «з каміння мурована церква над ставом, що стоїть недалеко від Львівської брами». У 1760 році Гелена Замойська надає Надставній церкві окрему фундацію.
У 1904—1906 роках у церкві працювали два монахи василіяни (отці Григорій Залуцький і Митрофан-Михайло Михняк). Своєю працею вони здобули прихильність міста, але через непорозуміння з тодішнім парохом змушені були покинути Тернопіль.
Під час Другої світової війни церква зазнала руйнувань. У 1954 році була реставрована.
Довгий час приміщення використовувалось не за призначенням. Було знищено дзвіницю, цінний іконостас, розписи інтер’єру. Радянська влада планувала зробити у приміщенні церкви зал моди, музей мистецтва. Пізніше були наміри на її місці збудувати готель «Москва». Проте виявилося, що тут недостатньо місця, тому вирішили готель побудувати на іншому березі ставу (зараз готель «Галичина»).
Тепер церква належить Українській автокефальній православній церкві.
Використано матеріали зі статті «Воздвиженська церква (Тернопіль)» у Вікіпедії.
Українська пошта випустила художній маркований конверт до ювілею Тернопільської обласної універсальної бібліотеки
Неділя, 16 листопада 2014, 08:21
Тернопільська обласна універсальна бібліотека святкує 14 листопада своє 75-річчя. З цієї нагоди Українська пошта випустила художній маркований конверт, тираж якого складає 400 тисяч примірників. Відтак, у приміщені Тернопільської обласної філармонії відбулось погашення конверту спеціальним поштовим штемпелем, який передадуть у музей Укрпошти.
В урочистостях взяли участь перший заступник голови Тернопільської облдержадміністрації Іван Крисак, голова облради Василь Хомінець, працівники бібліотечних установ, жителі та гості міста, працівники ТД УДППЗ «Укрпошта», філателісти області.
«Існує традиція фіксувати важливі події та ювілейні дати на поштових конвертах і марках. Сьогодні ми це зробимо на художньому маркованому конверті, який Укрпошта випустила тиражем у 400 тис примірників. Таким чином про нашу бібліотеку дізнаються у всьому світі. Ця ініціатива є прекрасним подарунком ювілярам», - зазначив директор бібліотеки Василь Вітенко.
Також під час урочистостей колектив бібліотеки представив свої здобутки. Архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький Нестор благословив працівників бібліотеки з нагоди 75-річного ювілею. Після цього презентували фільм про цікаве та насичене життя книгозбірні.
Із ювілеєм привітав працівників бібліотеки та вручив їм грамоти за високі досягнення у професійній діяльності Іван Крисак.
«Сьогодні Тернопільській обласній науковій бібліотеці – 75 років. Це визначна подія для історії нашого краю. Адже книгозбірня дала поштовх для формування національної свідомості не одного покоління, саме у її стінах щоденно наповняються мудрістю представники інлігенції, - зазначив Іван Крисак. - Ваша книгозбірня — одна із провідних освітніх, інформаційних і культурно-просвітницьких установ краю. Численні фонди бібліотеки забезпечують необхідною інформацією як молоде покоління, так і сформовану інтелігенцію. Ви здобули свій імідж невтомною працею. Завдяки постійним інноваційним змінам ви досягнули значних успіхів у формуванні бібліотечного фонду, комп’ютеризації структурних підрозділів, написанні проектів, підготовці видавничої продукції, розширенні співпраці з громадськістю. Тож дозвольте привітати колектив із ювілеєм та побажати кожному із вас творчого натхнення, благополуччя, нових звершень, віри у світле та мирне майбутнє. Нехай вашу працю гідно оцінюють відвідувачі».
Музичним подарунком для працівників бібліотеки стали виступи вокального квартету «Акорд» Тернопільської обласної філармонії та академічного ансамблю народної музики «Візерунок».
Довідково:
У листопаді 1939 року обласна газета «Вільне життя» опублікувала інформаційне повідомлення про відкриття для загального безкоштовного користування обласної бібліотеки для дорослих із загальним фондом 35 000 примірників. Основою книгозбірні стали націоналізовані радянською владою місцеві бібліотеки українських, польського, єврейського громадських товариств, зокрема «Просвіти», «Towarzystva shko?y ludowej», «Єврейського товариства ім. Йосифа Перля», а також приватних книжкових колекцій окремих осіб.
На даний час фонд книгозбірні нараховує понад 540 тисяч примірників документів двадцятьма мовами світу. Щорічно послугами бібліотеки користуються понад 20 000 відвідувачів, яким видається більше 420 000 примірників документів.
Більше статтей...
Сторінка 1403 з 1439
«ПочатокПопередня1401140214031404140514061407140814091410НаступнаКінець»
вугілля і дрова
