Репортаж

Тернопільська єпархія – одна з найчисельніших в Українській Православній Церкві.

 

Станом на кінець 2022 року вона налічувала понад 400 парафій і чотири чоловічі монастирі. Проте найбільший і найвідоміший із православних монастирів Тернопілля досі перебуває у підлеглості московської церкви, повідомляє Українська Православна.

Митрополит Тернопільський і Кременецький Нестор очолює кафедру з березня 2006 року. А з березня 2023-го архієрей є також священноархімандритом Почаївської Успенської Лаври.

У вересні 2023 року відбулася перша Всеукрaїнська нaукова конференція, присвячена Почаївській Лаврі на тему: «Почаївська Лавра та її вплив на формування української православної ідентичності». Захід, приурочений до 90-річчя української маніфестації під гаслом «Почаївська лавра мусить бути українською» відбувся у Кременці.

–Як не сумно було б визнавати, гасло «Геть московського попа!» досі залишається актуальним.

– Ми провели наукову конференцію, присвячену Почаївській Лаврі. Реакція як учасників-науковців, так слухачів конференції показала, що ця тема цікавить багатьох. І йдеться не тільки про питання приналежності Лаври – адже дехто вважає, що конференції проводять, щоби позначити приналежність. Нашою метою було показати, що Лавра всю свою історію, навіть історію 20-го століття, коли вона перебувала у складі московського патріархату, була своєрідним центром тяжіння українських сил. Люди давно мріяли про те, щоби Лавра була українською. І маніфестація, яка відбулася 90 років тому, зокрема, стала підтвердженням цьому.

Сьогодні ми теж, розуміючи, що Почаївська Лавра є українською православною святинею, говоримо про те, що її потенціал повинен бути реалізований, що вона має бути не проповідником «русского міра», а тим місцем, навколо якого будуть гуртуватися православні українці, як це було в часи преподобного Іова Почаївського, як це було всю історію Лаври до 18-го століття і в кінці 19-го і 20-го століття. Тобто всі розуміють, що московський патріархат у Почаєві – це аномалія, яка повинна зникнути.

Ми віримо, що з Божою допомогою Лавра, яка всю свою історію була для західного регіону України, повторюсь, центром тяжіння людей, котрі прагнуть мати в Україні патріотичну сильну Помісну Українську Православну Церкву і хочуть, щоби ця святиня українська була частиною цієї Церкви, – щоби це нарешті сталося. І всі українці могли заходити в Лавру на молитву, на служіння, не боячись, що їх виженуть чи якимось іншим способом принизять, а що вони дійсно будуть відчувати, що прийшли в українську святиню на українській землі.

– За 90 років у питанні Почаївської Лаври справді істотно мало що змінилося. Але якщо тоді люди мали сміливість виступити проти московщини у Церкві, то чому зараз нічого такого там не відбувається?

– Ну чому не відбувається? 2008 року багато духовенства, і архієреїв, і мирян зібралися, коли патріарх Кіріл, який є очільником РПЦ і який і тоді проповідував ті самі ідеї, що йсьогодні, приїхав у Почаїв. І українці зібралися, щоб показати: Почаїв є українською землею і патріархові РПЦ тут не раді. Тоді відбулося і богослужіння, і хресний хід. Такі події були. Якщо ж згадаємо маніфестацію 1933 року, то вона відбулася не просто якогось випадкового дня, а тоді, коли туди прибув митрополит Діонісій, якого розглядали як одного з російських, навіть не тільки за національністю, а й за переконаннями, архієрея, який був за Росію. Українці такого не хотіли – вони хотіли мати українську Церкву, хотіли мати українських архієреїв і щоби Церква проповідувала любов до свого народу. Фактично можна сказати, що повторення цього сталося у 2008 році, тобто майже 15 років тому. Якби знов Гундяєв планував сюди приїхати, то тепер, думаю, була б іще більша маніфестація. Можливо, якісь подібні акції будуть відбуватися ще, тобто ми цього не відкидаємо. Але разом з тим точно не під часвійни, коли наші сили зосередження на інших питаннях.

– Думаю, багато хто може закинути нашій Церкві надмірну поміркованість у питанні Почаївської Лаври зокрема. Адже в Києві події довкола Лаври відбуваються набагато активніше. Але, як ми знаємо, були закиди й у надмірній агресії.

– Чому можуть? Нам це вже закидають, і не тільки щодо Почаївської Лаври.

– Що закидають? Надмірну агресію?

– Навпаки, надмірну поміркованість. Те, що в нас надто спокійно все відбувається. Інші конфесії більш радикальні в цьому плані. У нас усі процеси справді відбуваються після довгого обдумування, зважування і тоді аж вирішення. Але ми бачимо, що всі питання, які, як кажуть, довго запрягаються – потім довго їдуть. Тобто навіть із таким болісним питанням, як календарне, ці довгі обговорення не викликали всередині якогось неспокою чи нерозуміння.

– Перехід на новий календар це вже був якийсь такий єдиний порив, як на мене. Склалося так історично: російська агресія прискорила процес. Здається, кращого часу для відходу від старого календаря годі й чекати.

– Але навіть на тому самому Помісному Соборі були голоси проти.

– Скільки? Я чула, що незгідних було п’ятеро. Цікаво, хтоголосував проти.

– Я не стежив, щоби цим спеціально цікавитися. Але казали,що нібито частина парафій в областях на Заході України виступала активно проти. Ніхто не забороняє, залишайтеся на старому календарі! Але питання у тому, що звучать усі ці питання майже завжди з боку священиків. З боку людей ми бачимо прагнення до цих календарних змін, тобто якщо йдеться про вагання, то з боку священиків його порівняно більше, ніж з боку людей.

Якщо говорити про спосіб ухвалення рішень, то фактично з початку самого утворення ПЦУ, відповідно до Статуту у нас дуже багато рішень приймаються соборно. Якщо говорити про Синод, то я можу порівняти, як проходили його засідання до Об’єднавчого Собору, в УПЦ КП, і як проходять вони тепер. Тоді рішення були приготованінаперед і треба було фактично тільки проголосувати за них. Рідко коли відбувалися зміни внаслідок обговорення. У Православній Церкві України виносяться питання, які Синод обговорює, а тоді вже формулюється рішення чи постанова Синоду. Тобто ми бачимо, що це відбувається дуже відкрито, соборно. І сама політика Блаженнійшого у тому, що якщо йдеться про якісь важливі рішення – він з архієреєм особисто спілкується і питає його думку. Тому,напевно, оця соборність дає свої плюси в одностайності сприйняття рішень. Але в часі це триває довше.

Але якщо ми говоримо про питання Почаївської Лаври, томи розуміємо, що зараз переконувати суспільство в тому,що Лавра повинна бути українською, по-перше, не потрібно, а, по-друге, воно нічого не змінить. Тому на нинішньому етапі важливіше, щоби влада це зрозуміла.

Ми не можемо впливати на те, що Лавра законно чи незаконно робить певні дії, тобто ми не маємо заразможливостей ці речі змінювати законодавчо чи добиватися, щоби органи, правоохоронні структури якісь робили щодо цього вивчення ситуації, ініціювали судові розгляди. Але ми знаємо, що процес уже йде – просто не всі процеси на поверхні. Напевно, краще не бігти, а зробити все повільніше, але результативніше, ніж поспішити – і в результаті потім довго добиватися вирішення проблеми. Ми це бачимо навіть у питаннях переходів громад з московського патріархату. Там, де всі процедури були дотриманні, всі документи відповідним чином підготовлені, жоден суд не скасував жодне рішення зборів. Єдиний випадок – в одному із сіл Шумського району, де всі кричали, що рішення потрібно швидко, вже, не хочемо чекати. І все було зроблено поспіхом. У результаті це єдине рішення про перехід, яке судом скасоване і на сьогоднішній день там московська громада залишилася, а Українська Церква була змушена створювати нову громаду, богослужіння відбуваються почергово. Якщо ми хочемо рішення «вже і зараз», нам треба бути готовими, що це рішення складно буде відстояти у суді. Тож краще нехай буде повільно і результативно, ніж швидко і програшно.

– Повернімося до Почаївської Лаври. Претензії на неї, бажання зайти туди після звільнення святині від московських окупантів неодноразово озвучувала Українська Греко-католицька Церква.

– Претензії можуть бути різні. І якщо просто посилатися на історію, що було колись, – це як казати, що українці претендують на Перемишль і Хелм, а поляки на Львів і Тернопіль. В історії були різні події, в різні боки пересовувалися кордони, в різні юрисдикції входили ті чи інші храми чи монастирі. Зараз легко заявляти, що якщо там якийсь порівняно короткий період щось було, то там воно має бути і тепер. Це шлях, який, по-перше, не дасть ніяких добрих результатів, по-друге – приведе до сварок,непорозумінь і конфліктів. Мені здається, що так свідомо гальмують, що спеціально намагаються посіяти розбрат між українцями і щоб заважати утвердженню єдиної Помісної Церкви. Кинута кістка на гризню між людьми, тому що кожен при своїй позиції, вважає, що це є моє. І протилежна думка дуже важко сприймається. Це так само, як з трагічними подіями минулого, через які сусідні народи часто досі не можуть справді примиритися одне з одним. Плюс інформаційна війна, тобто є люди, які свідомо зацікавлені в розпалюванні суперечок і це все використовують.

Вони можуть багато на що претендувати, але будьмо щирі: Волинь, до якої історично належить Почаїв – православний, а не унійний регіон.

І знову ж таки, якщо ми зі свого боку почнемо наводити список тих усіх монастирів, соборів які були спочатку, віддавна православними, а потім були переведені в унію – чи згодяться опоненти з цим? Адже всі давні їхні монастирі, та сама Унівська Лавра, наприклад, починалися як православні і були засновані првославними. Але ж тепер ми не претендуємо на них і не кажемо: а згадайте-но отой період, що більшу частину своєї історії вони були все-таки православними. Всі давні монастирі на наших теренах до того, як була прийнята Унія, були православними. На мою думку питання приналежності Почаївської Лаври зараз порушується більше для того, щоби не було згоди. А кому служать ті, хто сіє незгоду, нехай вирішують наші читачі.

– Владико, не боїтеся, що Церква, як інституція втратить свою роль у недалекому майбутньому?

– Ні, тому що різні важкі події, якісь труднощі супроводжують Церкву всі дві тисячі років її історії. Не треба думати, що всього того, що відбувається зараз, ще не було. Воно вже було, і не раз – у різних формах, з різним баченням. Церква може втратити свою роль тільки тоді,коли вона обере напрямок йти від Христа до якихосьвиключно соціальних сьогоденних проєктів. Якщо втрачається основна сутність ведення людини до Христа, то пастирське служіння Церкви перетворюється на якусь таку діяльність, на якісь проєкти соціальні, політичні, громадські. На щось таке, що ніколи не було і не є основною місією Церкви, але чим Церква завжди займалася, тому що дуже часто більше не було кому. І от якщо інше, земне, не обирати, як основний напрямок діяльності замість служіння Христу, то Церква ніколи не втратить свою роль. Вона може втрачати на який час популярність, комусь, як блудному сину з притчі, бажаним буде інше життя. Бо ми маємо в історії різні періоди, і суспільство відверталося від Церкви. Але наша Церква завжди залишалася Церквою, і в цьому,напевно, сила Православної Церкви. І з часом ті, хто відвертався, вони, або нащадки – розуміли неправоту, і поверталися до Бога і віри.

Нагадаємо, релігійну організацію «Почаївська Свято-Успенська Лавра Тернопільської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» у складі Тернопільської єпархії Православної Церкви України було утворено у березні 2023 року. Священний Синод призначив священноархімандритом Лаври митрополита Нестора.

Почаївську Лавру передали в оренду УПЦ МП у 2003 році, цей договір діє до 2052 року. До комплексу Лаври входить 18 споруд, шість із яких перебувають на балансі Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

У лютому 2023 року при Тернопільській обласній раді відбулося перше засідання робочої групи, яка вивчає правомірність використання комплексу Почаївської Свято-Успенської лаври УПЦ МП.

Джерело: Віра Касіян, Українська Православна