Вулиця межі столітть – тернопільська Стрілецька

Понеділок, 11 квітня 2011, 11:18

Одразу три сучасні вулиці: Січових Стрільців, Коперника та Івана Франка, утворювали у ХІХ столітті Стрілецьку вулицю у нашому місті.

Уже тоді її поділяли на Нижчу, Середню і Вищу і цій ділянці Тернополя під час Другої світової війни пощастило більше, аніж старому центрові – її не зруйнували. Отож тут досі стоять кам’яниці цісарських ще, австро-угорських часів. Є й будинки 20-30-х років минулого століття.

Якщо брати у загальному, то історія вулиць Січових Стрільців, Коперника та Івана Франка є не такою тривалою, як, скажімо, Сагайдачного, одначе і вона дуже цікава.

Уже на куті вул. Січових Стрільці та Пирогова – будинок, який тепер займає один із банків. Насправді ж первісно він був бурсою, тобто інтернатом для студентів учительської семінарії. Цей дім збудували наприкінці ХІХ століття. Студенти в нього заселилися 1 жовтня 1899 року. Хлопці, а поселяли в інтернаті тільки їх, мали кімнати на другому поверсі споруди тоді як перший займали службові приміщення.

Із будинком інтернату пов’язані чутки про те, що у ньому діяв один із тернопільських домів розпусти. Насправді ж історія “виросла” з того, що гімназисти якось стояли на балкончику і пожартували до дівчат, що саме проходили вулицею. Напевно, що жарт був нескромним і дівчата поскаржилися – пішов розголос, мовляв, не бурса, а дім розпусти. До слова, у цьому інтернаті в семи кімнатах жили 56 гімназистів.

Нижня стрілецька на межі ХІХ-ХХ століть була справжньою вулицю студентів, адже на ній діяли водночас польська бурса (будинок не зберігся), приватний Вищий жіночий науковий інститут, школа – колишній будинок піонерів, що стоїть разом з Театром актора і ляльки. Але найдавнішою, із 1864 року, була школа імені Казимира. Будинок останньої стоїть досі поряд зі згаданим театром.

За різних часів Стрілецька Нижча за свою історію встигла побувати і вулицею Лелевеля за часів Польщі, і Будьоного та Ватутіна за СРСР. Стрілецька Середня мала назви Реальної, Лесі Українки (у часи ЗУНР) і Коперника. Останній варіант прижився не тільки у незалежній Україні, а й у радянський період. Ймення Реальної ця частина міста отримала знову таки від розміщеного на ній навчального закладу – реальної школи. Вона діяла, хоч мало хто з тернополян це вже знає, у будинку теперішньої Української гімназії імені Івана Франка.

Школу відкрили ще у 1859 році, але вона буда розташована спершу на вулиці Валовій, там, де тепер будівля обласної міліції. У спеціально збудований для них новий корпус учні та викладачі переїхали у вересні 1901 року. Через півтора місяця після цього, 30 листопада, у реальній школі гостював греко-католицький львівський митрополит Андрей Шептицький, а вже 8 червня 1902 року – римо-католицький львівський митрополит Юзеф Більчевський. Відвідини двох владик можна пояснити тим, що у закладі навчалися як греко-католики – 86 осіб, так і римо-католики – 121 особа. Та все ж найбільше було юдеїв – 222 особи.

Навчання у реальній школі перервала Перша світова війна. Галичину захопили росіяни і в закладі розташували військовий шпиталь. У часи ЗУНР там були казарми жандармів і навіть військова взуттєва фабрика, а коли Тернопіль окупували поляки – знову шпиталь. Навчання відновили у грудні 1920-го і згодом школу перетворили у математично-природничу гімназію імені Коперника. У радянський період будинок займала школа №1, а тепер – знову гімназія.

На вулиці Коперника колись діяло українське спортивно-гімнастичне, а з 1935-го пожежно-спортивне товариство “Сокіл”. Воно мало у цьому місці спортмайданчик, волейбольне поле і тенісний корт. Узимку ж на майданчику влаштовували ковзанку. На жаль, споруди “Сокола” зруйнували, а от старі житлові будинки ближче до сучасної вулиці Чорновола – колишньої Голуховського та Пілсудського – вистояли. Дійшли до наших днів і каземати колишньої радянської тюрми – тепер Тернопільського музею політв’язнів і репресованих. Відтак кожен може оглянути підземні камери, в яких у холоді та вогкості тримали українців патріотів. Є і дворик, в якому в’язням влаштовували короткі прогулянки по-колу з обов’язковою умовою не піднімати голови – щоб часом не побачити неба. Як розповідав тернопільський історик Ігор Ґерета, енкаведисти домучували людей до такого стану, що деякі самі зіскакували зі сходів між поверхами, коли їх вели на черговий допит, і розбивалися. Саму ж тюрму після закінчення війни відновлювали аж ніяк не найняті працівники, а німецькі військовополонені.

Мирне призначення на колишній Стрілецькій, уже Вищій, мав будинок на перехресті із дорогою до залізниці, зліва, якщо йти тротуаром від пошти до “Палацу кіно”. Це – колишня учительська бурса, тобто гуртожиток для синів сільських учителів. Кам’яницю звели у 1894-му. А от “Палац кіно”, колишній кінотеатр імені Івана Франка, – це насправді будинок 1890 року будівництва, який належав польському “Соколу”, конкуренту згаданої української організації. Будівля спершу мала на вході гарний портик – чотири колони підтримували кам’яний карниз, під яким висіла вивіска із написом Sok?l. Назва організації і спричинилася до того, що вулицю у міжвоєнний період перейменували на її честь.

Гімнастична зала та сцена польського товариства слугували всьому місту, бо українці до 1904-го року не мали залів “Міщанського братства” і до 1906-го – “Руської бесіди”. У 1893 році саме на сцені “Сокола” виступала видатна співачка Соломія Крушельницька. Та довго українці з поляками мирно приміщення не ділили, бо, як пише краєзнавець Любомира Бойцун, у 1901 році під час Шевченківського свята зі сцени зняли портрет організатора антиросійського повстання у Польщі 1794 року і польського національного героя Тадеуша Костюшка.

У час Першої світової війни, із 1914-го до 1917 року у поляків будинок “Сокола” відібрали росіяни, влаштувавши там православну церкву Святого Миколая. Коли ж настали мирні часи, товариство повернуло своє майно і в приміщеннях знову завирувало культурне життя: концерти, вечори, театральні вистави. У підсумку, вже після приходу радянської влади, будівля стала театром імені Франка і була ним аж до спорудження театру імені Тараса Шевченка. Тоді будинок зробили кінотеатром. Наразі він простоює, але у міськраді обіцяють знову його відкрити.

Далі вулицею стоять житлові будинки початку кінця ХІХ – початку ХХ століть. Поряд, у глибині дворів у напрямку вулиці Хмельницького, на території колишнього жеку №3 стоїть обліплена пізнішими добудовами перша міська електростанція. Немає уже службових будинків 54-го полку Війська польського. Останній у ряду історичних будинків на цій вулиці – колишня вілла адвоката Олександра Грабовського. Її збудували десь у 1894 році. У часи СРСР у будинку жили перші секретарі обкому компартії, а тепер це Тернопільська міська дитяча бібліотека. Поряд – вулиця Качали і вже на ній розміщена колишня українська бурса, заради якої у “Соколі” і співала Соломія Крушельницька.

Марія Артемів-Васюта