Микулинці – історія війни й кохання. Замок XVI-XVIII століть, палац XVIII-XIX століть і костел 1779 року зведення зустрічають туристів у невеликому, але старовинному містечку

Вівторок, 19 квітня 2011, 14:26

 Отож похвалитися його жителі можуть не тільки відомим по всій Україні пивом, а й пам’ятками.

Занотована у писемних джерелах історія поселення на цілих 456 років довша за історію Тернополя. Так, уже з першої згадки про Микулинці – “Поучення” великого київського князя Володимира Мономаха – ми довідуємося, що у 1084 році воно було “городом”, тобто мало значні укріплення. У ті часи Микулин, а саме так називали містечко у давнину, належало князеві Василькові Ростиславичу – тому самому, якого підступно осліпили князі київський Святополк та волинський Давид. Є дві версії походження назви поселення: від імені воєводи Микули, який керував місцевим гарнізоном; або ж від старовинної церкви Святого Миколая, яку звели монахи ще у княжі часи.

За часів Василька Ростиславича жителі Микулина повинні були утримувати княжих вояків, які квартирували тут. Поселення вважали важливим через те, що воно захищало Теребовлю від нападу ворогів із півночі, а також тому, що стояло на торговому шляху із Галичини на Київ. Цією дорогою з передгір’їв Карпат споконвіку возили сіль.

У 1387 році Микулин захопили поляки. Тоді його й перейменували у Микулинці. Уже за влади польських королів, у 1550-му, з наказу власниці місцевого маєтку Анни Йорданової почали будувати новий замок, на цей раз із каменю. Причиною оновлення укріплення стали татарські напади, що особливо почастішали відтоді, як у 1475 році Кримське ханство потрапило у залежність від турецьких султанів. Через рейди кочовиків життя стало можливим тільки під захистом замків, оборонних церков та біля великих лісів, де можна було сховатися. І Микулинці – яскравий приклад цього, бо завдяки замку там оселялося все більше людей і вже у 1595 році воно отримало статус міста, а мешканців на цілих шість років звільнили від податків.

Микулинецький замок зберігся непогано, хоча його вежі уже не мають дахів, а стіни подекуди пообвалювалися. Пам’ятка належить до національного заповідника “Замки Тернопілля” і її якщо не відбудують коштом держави, то віддадуть якомусь приватному підприємцеві чи взагалі продадуть за дотримання умови відновлення. А поки вхід у замок безплатний – можна обійти мури, прогулятися чотирикутним у плані подвір’ям і навіть вилізти на стелі колишніх казематів та спуститися у підземелля.

Майже усім гостям замку впадає у вічі те, що він має чотири кути, а веж є тільки дві. Спершу їх було три, але до найжорстокішого в історії містечка нападу турків з татарами. Сталося все у 1675-му – вороги підійшли під мури фортеці, в всередині закрилися жовніри та місцеві мешканці. Нападникам ніяк не вдавалося взяти укріплення приступом і вони вирішили підірвати їх. Міну підкладали, прокопавши глибоко під землею потаємний хід. Таким чином вороги безперешкодно заклали під вежу вибухівку і підірвали її. Та вибух завдав більше шкоди туркам, аніж захисникам. Пролам заклали і облога протривала загалом 15 днів. Одначе сили оборонців вичерпувалися і вони вирішили укласти мир на вигідних для обох сторін умовах: захисники мали вільно вийти із замку і добратися до своїх, а нападники – безперешкодно зайняти мури. Турки погодилися і для гарантії дали від себе 30 заручників. Сталося ж по іншому – як тільки гарнізон та жителі Микулинців вийшли за ворота замку, на них напали. Вояків перебили, а мирних жителів забрали у рабство.

Микулинці відбудували і до кінця XVII століття замок знову став важливим військовим об’єктом. Коли ж власницею містечка стала графиня Людвіка з Мнішків Потоцька, то вирішила не жити у старих стінах і наказала збудувати гарний палац з атлантами, що тримають карниз на його фасаді. Потім вона подарувала свій маєток братові. Зрештою, власником садиби став барон Казимир Конопка, який влаштував перший у недалекому селі Конопківка бальнеологічний курорт. У Микулинецькому замку він відкрив фабрику сукна, але вона не витримала конкуренції австрійських та моравських підприємств. Микулинецьке сукно аж ніяк не було гіршим, але вся складність у тому, що його обов’язково потрібно було возити аж у Відень, щоб там поставили пломби. За відсутності залізниць і поганих доріг витрати на транспорт були такі значні, що продавати сукно можна було тільки за вищими цінами, ніж вироблене на фабриках, що діяли ближче до столиці імперії. Цісареві, вочевидь, було байдуже до того, забезпечені жителі Микулинців роботою, чи ні. І виробництво закрили. Власником містечка став граф Мечислав Рей.

Просто навпроти палацу стоїть чи не найкраще збережена пам’ятка Микулинців – костел Святої Трійці. Ідея його будівництва належить Людвіці з Мнішків Потоцькій, а втілив задум у життя чоловік її онуки Теофіли Потоцької Август Фрідріх Мошинський. Цей архітектор, економіст і масонський діяч був сином позашлюбної доньки короля Речі Посполитої Августа ІІ Фрідріха на прізвисько Сильний. Він рано втратив батька і був вихований у Дрездені під опікою Генріха, графа фон Брюль – першого міністра свого дядька і майбутнього короля Августа ІІІ Фрідріха. Тож не дивно, що Август Фрідріх Мошинський не тільки носив родинне ім’я королів, а й за зразок для побудови храму у Микулинцях обрав Дрезденську придворну церкву. Костел у радянські часи стояв занедбаний, а тепер у ньому служать літургії для римо-католицької громади. А от старовинний монастир отців-вінцентинів, келії якого розміщені біля церкви, не відновили – у них квартири.

Одразу за огорожею храму є давній цвинтар, на багатьох надгробках якого крім традиційних написів з іменами, прізвищами та роками життя померлих – приставки “Dr”, тобто “доктор”. У цих могилах поховані знані й шановані колись діячі з науковими ступенями. Але найпомітніший надгробок – у вигляді дівчини із сумним обличчям, що сидить, схиливши погляд додолу і склавши руки. Тут лежить молода графиня Марія Рей, про нещасливе кохання якої знають у містечку всі.

Дівчина зазнала взаємного кохання, але батьки виступили проти одруження саме з її обранцем. Тому Марія Рей вчинила самогубство, прийнявши отруту. Вона не тільки була єдиною донькою у родині, а й доброю людиною – часто допомагала у місцевому шпиталі. А ще молода графиня полюбляла кататися верхи на конях. Відтоді, як вона померла, у палаці Реїв, теперішньому санаторії, за розповідями його працівників, можна побачити привид дівчини. Він з’являється вночі на пофарбованих у чорний колір сходах між першим та другим поверхами.

Оглянувши замок, храм і палац, можна пройтися ще й великим парком, закладеним у ХІХ столітті. Із цим місцем пов’язана ще одна історія кохання – доньки барона Конопки та садівника. У переказі йдеться, що вельможа дуже обурився тим, що донька полюбила простолюдина, і сказав:

“Дозволю вам одружитися тоді, коли дерево у парку виросте корінням дороги”.

Юнак-садівник посадив біля виходу з палацу у парк два дерева і небачене таки сталося – одне з них виросло з гіллям, подібним на корені. Та невідомо, чи одружилися закохані…

Марія Артемів-Васюта