Як живеться іноземцям у Тернополі

Понеділок, 31 березня 2014, 03:06

Вони приїхали сюди чужими, не знаючи ані мови, ані культури. Та за п’ять років проживання тут, іноземці вважають Тернопіль своєю другою Батьківщиною.

Наші співрозмовники представляють три країни – Конрад Княжовський – Польщу, Алдженабі Мухеб – Ірак, Астер Ндженг – Камерун. Наразі вони навчаються в Тернопільському державному медичному університеті ім. Горбачевського. Згадуючи свій приїзд в Україну, кожен із них каже, що відчув сильний культурний стрес. На адаптацію знадобився час. Вони навіть не сподівалися, що не просто звикнуть, а закохаються у файне місто Тернопіль. Майбутні медики вивчили українську мову, знайшли багато друзів. Вони також активно відслідковують всі події, які відбуваються на теренах країни, та відверто висловлюють своє незадоволення. Що ж подобається та не подобається іноземним студентам у Тернополі, читайте в нашому інтерв’ю.
– У Польщі та України багато спільного, - говорить Конрад Княжовський. – Навіть мови в нас подібні. Тому українську я вивчив дуже швидко – за кілька місяців Конраду подобається, що в центрі міста є велике озеро. Воно додає Тернополю особливого шарму. А ще він в захваті від архітектури Астер брав участь у студентській олімпіаді з української мови та зайняв друге місце. А предмети для нього викладають не англійською, а українською
- Ви всі приїхали у Тернопіль на навчання? Чи, можливо, були й раніше в Україні?
Конрад Княжовський: - Я сам – із Люблінської областї. А на Волині в мене живуть родичі. Їхати туди – усього годину. Тож ми з батьками часто гостювали в них. Мені завжди подобалися наші мандрівки на українські землі. Адже жителі Волинської області – дуже цікаві, вони мають колоритну історію, цікаві звичаї. А які в них святкування…
Алдженабі Мухеб: - Я приїхав в Тернопіль п’ять років тому. До того часу читав про Україну в Інтернеті. В Іраку я вже закінчив педагогічний університет, а медичну освіту вирішив здобувати тут. Раніше ніколи не був у Європі. Тому мені було дуже цікаво подивитися, як тут живуть люди. Сьогодні смішно згадувати. Але, коли я тільки сюди приїхав, взагалі нічого не розумів: що говорять місцеві жителі, що вони хочуть, як мені знайти з ними спільну мову.
Астер Ндженг: - Про Україну також чув хіба що на уроках географії та історії ще в школі. У себе вдома я вже закінчив Науковий університет, але хотів здобути ще й медичну освіту. Адже мій батько – лікар, а я завжди мріяв піти по його стопам. П’ять років тому отримати візу в Україну було простіше, аніж в інші країни. Та й навчання тут коштувало дешевше, аніж деінде .

- Як довго вчили українську мову?
Конрад Княжовський: - До того я вже знав російську мову, заняття в мед університеті проводили англійською. Українська ж мова дуже подібна до польської, тому вивчив її швидко – за два-три місяці. Граматика, як на мене, легка. Виникали проблеми з акцентуванням, оскільки в польських словах наголос зазвичай падає на передостанній склад, а от в українських – наголошування може бути різним.
Алдженабі Мухеб: - Удома ми спілкуємося арабською. Дисципліни нам, іноземцям, викладають англійською мовою. Хоча перші два роки навчання в Тернополі ми сумлінно вчили українську мову. Насправді мені було дуже важко. За перший рік я міг сказати тільки пару слів по-українськи. Але за другий, завдяки допомозі одногрупників, викладачів та друзів, - уже навчився будувати цілі фрази, не тільки слухати, що говорять, а й відповідати. Мене дуже тішить те, що тернопільські студенти не висміювали нас через незнання, а навпаки – постійно підтримували.
Астер Ндженг: - До першого курсу я ще навчався на підготовчому відділення. Там і вчив українську мову. Щоб краще запам’ятовувати матеріал, дивився українські фільми, читав газети. Зрештою, уже в кінці навчання на підготовчому відділенні брав участь у студентській олімпіаді з української мови серед іноземців. Посів друге місце. Перемога додала мені стимулу більше вчитися, щоб досконало володіти українською.
- Чи змінився у ваших очах Тернопіль за роки проживання тут?
Конрад Княжовський: - Вражає живописність міста. У самому центрі – велике озеро. Та й архітектура трохи стародавня, що додає особливого історичного колориту. Подобається те, що тут так багато парків, де можна погуляти. Щоправда, за п’ять років я помітив істотну різницю цін. Якщо тоді в Польщі все коштувало дорожче, аніж в Україні, то тепер – навпаки.
Алдженабі Мухеб: - За п’ять років я можу впевнено сказати, що Тернопіль – файне місто. Він став для мене другою Батьківщиною. Тут я вперше дізнався, що таке зима та сніг. Я показував рідним у скайпі білосніжний пух на землі, і вони були здивовані. Мені подобаються місцеві традиції святкування Нового року тощо.
Саме в Тернополі я справді почуваюся вільним. Адже Ірак вже багато років омивається у крові через війни, які там постійно точаться. З одинадцятої годин вечора до шостої ранку в нас – «мертве» життя: ніхто не має права виходити на вулиці, навіть швидка не їде, потрібно чекати до світанку. Адже снайпер стріляє на ураження. Це дуже страшно. А тут я забув про страх, можу вільно ходити вулицями міста, і ніхто не чіпляється до мене з питаннями, хто я таки, куди йду і звідки.
Астер Ндженг: - Мені тут подобається абсолютно все, та особливо – люди. Я навчаюся в групі з українськими студентами, усі вони дуже ввічливі, доброзичливі люди, які завжди готові прийти на поміч. Але я також помітив стрімке зростання цін за останні роки. Ми з друзями навіть аналізували, скільки раніше могли купити на сто доларів і тепер. Тоді був цілий візок і ще в руках несли, а тепер – маленька купа товару в корзинці.
- Після навчання поїдете працювати додому чи хочете тут залишитися?
Конрад Княжовський: - Напевне, повернуся в Польщу. Адже то – Батьківщина. Потрібно буде ще здавати серйозні екзамени для підтвердження кваліфікації стоматолога. А потім, думаю, знайду роботу у приватній клініці.
Алдженабі Мухеб: - Я б дуже хотів залишитися тут. Але потрібно дивитися правді в очі: якщо Україні лікар-початківець за місяць отримує трохи більше тисячі гривень, то в Іраку – чотири-п’ять тисяч доларів. А житло, продукти харчування в нас в декілька разів дешевші. До того ж, держава щомісяця виділяє кожній людині допомогу: чай, олію, мило та інші найнеобхідніші товари. Лікарі вкрай потрібні в нашій країні. Через війну медики постійно знаходяться в професійному тонусі, цілодобово готові надавати потерпілим невідкладну допомогу.
Астер Ндженг: - Є ще два роки, щоб подумати. Я б дуже хотів закінчити інтернатуру у Франції. Але працювати, скоріш за все, поїду додому. На Батьківщині професія лікаря – дуже популярна.
- Ви, напевне, стежили за подіями на Майдані, а тепер – конфліктом в Криму та на Сході. Як ви на це реагуєте?
Конрад Княжовський: - Мені шкода, що знадобилося стільки смертей, аби змінити владу у країні. Тепер – вторгнення Росії… Удома рідні запитують, що тут відбувається. Світова спільнота говорить про вхід України до ЄС. Але тут є свої плюси та мінуси. Добре, що не потрібно буде робити візи, аби поїхати в якусь країну. Але в той же час зростуть ціни на комунальні послуги, бензин. Заробітні плати не підніматимуть так скоро, як підвищуватимуть ціни.
Алдженабі Мухеб: - Подібний сценарій ми вже бачили в Іраку. Я навіть не здивований, що Росія напала на Україну. Адже всі біди в Іраку – через сусідів – Іран та Сирію. Так і тут. Крим – це українська територія. Буде абсурдно віддати її іншій державі. Я нікому не бажаю війни, адже знаю, настільки це страшно. Але де гарантії, що після Криму Росія не захоче загарбати всю Україну?
Астер Ндженг: - Я молюся, аби в Україні все було добре. Багато студентів, які приїхали з інших країн навчатися в український Крим, тепер опинилися в Росії…
- Що українське ви хотіли б запозичити і навпаки – змінити?
Конрад Княжовський: - Хотілося б, аби в медичну сферу в Україні інвестували більше грошей. Прикро, але в багатьох лікарнях можна побачити дуже старе обладнання, із яким практично неможливо працювати.
Алдженабі Мухеб: - Віра не дозволяє нам вживати спиртні напої. Я не проти, аби тернополяни пили. Але неприємно, коли вони роблять це на людях. Такою поведінкою вони псують імідж країни. Думаю, це потрібно робити або в спеціальних закладах, або, краще, вдома, щоб ніхто не бачив.
Мені також не подобається те, що іракці мають декількох дружин. Так, у мого батька є дві жінки. Загалом дітей – чотирнадцять. Але, якщо чесно, я ніколи не почувався по-справжньому в сім’ї, де є мама і тато. Батько то працює, то проводить час з іншою дружиною, а мама сумує. Я в майбутньому планую одружуватися тільки один раз.
Астер Ндженг: - Якось довелося побувати на українському весіллі. Там було дуже весело. Але, як я помітив, у Тернополі одружуються пари в будь-якому віці. Зовсім молоді особи потім живуть разом із батьками. У нас так не прийнято. Одружуватися може тільки той чоловік, який працює та заробляє достатньо грошей для того, аби утримувати дружину та дітей. У Камеруні – патріархат. Чоловік має право стукнути по столу, і зрештою, усе буде так, як він хоче. А в Україні деколи й жінки керують чоловіками…

Наталія БУРЛАКУ

Джерело: 20 хвилин