images/stories/logosait_new.jpg

 

Затавровані СНІДом, або самотні серед мільйонів

Того самого дня, коли перший представник роду «homo» свідомо взяв у руки палицю, то зрозумів, що шматок деревини може стати сильним знаряддям на всі покоління й віки, а нащадки тієї першої людини стали на стежку більш агресивнішої, запеклішої та братовбивчої війни за право жити так, як годиться «людині». Що ж, на війні, як на війні...

Того самого дня, коли перший представник роду «homo» свідомо взяв у руки палицю, то зрозумів, що шматок деревини може стати сильним знаряддям на всі покоління й віки, а нащадки тієї першої людини стали на стежку більш агресивнішої, запеклішої та братовбивчої війни за право жити так, як годиться «людині». Що ж, на війні, як на війні.
Ступивши в XXI ст., людство перенесло за собою важкі тягарі минулого. Війни, смертельні хвороби та епідемії – мала дещиця того зла, що наче тінь переслідує наше суспільство, зазіхаючи на наше свідоме право бути собою. Адже саме залишатись людиною у вирі повсякденних подій найважче.

ЧУМА НОВОГО ЧАСУ

Кількість хворих на СНІД в Україні збільшується з кожним роком. За станом на початок 2012 року на диспансерному обліку перебуває більше 120 тисяч осіб, які є носіями ВІЛ-інфекції, та майже 19 тисяч осіб, хворих на СНІД. До того ж загальна кількість носіїв, за експертними оцінками, значно перевищує офіційно зареєстрованих у рази.
Як прокоментувала ситуацію в Тернополі завідувач відділу особливо небезпечних інфекцій Тернопільської обласної СЕС Тамара Буртняк: «За 10 місяців поточного року в Тернополі виявлено 39 нових хворих на СНІД, у 18 з них констатовано зміну діагнозу, тобто погіршився клінічний статус ВІЛ-інфікованих, відзначено перехід безсимптомного ВІЛ у стадію СНІДу, що зрештою призводить до летальних випадків.

ТИ і Я – ЛЮДИНА

Вдивляючись в обличчя перехожих, що проходять поспіхом, неможливо сказати, хто з цих сотень людей є носієм невиліковної недуги. Так само і в темному приміщенні, ти і я, сповнені бажання, не можемо сказати, що можливо випадковий, одноразовий секс не переросте в постійну хворобу, яка повільно та методично переможе тебе. Ми воліємо не говорити про «це», не знати, думати, що «зі мною такого трапитись не може», і поринаємо у глибокі роздуми, а можливо тремтимо від страху, коли чуємо, що хтось, знайомий чи не знайомий нам, – став жертвою СНІДу. Коли тобі, або мені, говорять, «можливо варто здати кров, перевіритись на наявність ВІЛ», ти швидко перебираєш подумки усі «контакти» і зрадливо сам себе запевняєш, «я був (ла) обережний(а)». Самообман і самовпевненість уже давно – твої і мої – найкращі товариші.
Ті, кого «ми» тавруємо невиліковним діагнозом, для всіх стають ізгоями. Суспільство незмінно, упродовж усієї своєї історії позбавляється, відмежовується і засуджує тих, хто став на нас несхожим, кого ми вважаємо потенційно небезпечним і зазвичай, тебе й мене, мало цікавить чиясь доля, чиєсь зламане життя, чиясь розбита надія…

***

Цією статтею, я з моїми колегами, вкотре, хочемо привернути увагу сотень людей до проблеми СНІДу. Нагадати, а можливо і пробудити в нас бажання бути обережнішими, не забувати про невидимого ворога, і не відвертатись від тих, хто потрапив у «липкі» тенета недуги, залишатись людьми, не зважаючи на обставини, і простягати руку тому, хто потребує нашої підтримки.
ВАЖЛИВО: «ПРО СИМПТОМИ ВІЛ/СНІДу»
Практично ВСІ симптоми, що з’являються при ВІЛ-інфекції і СНІДі, можуть бути схожі на симптоми якого-небудь іншого захворювання. Неможливо визначити, чи є конкретний симптом ознакою ВІЛ/СНІДу, не зробивши аналізів на ВІЛ.
• Якщо у вас спостерігаються хворобливі симптоми, які не проходять протягом 1-2 тижнів, то варто звернутися до лікаря у будь-якому випадку, незалежно від передбачуваної вами причини симптомів. Окрім СНІДу є багато інших небезпечних хвороб.
• Якщо у вас був небезпечний контакт (сексуальний, загальні голки), то єдиний спосіб дізнатися, заразилися ви чи ні, – здати кров на ВІЛ через 3-6 місяців після контакту.
• Відомо багато випадків, коли люди переконували себе в тому, що в них СНІД, і пов’язували будь-яке нездужання, що з’являється в них, зі «страшним діагнозом». Не піддавайте себе психологічним стражданням – пройдіть обстеження. Якщо виявиться, що у вас немає ВІЛ- інфекції, уникайте ризикованої поведінки в майбутньому. Якщо у вас ВІЛ, зробіть усе, щоб жити довго й повноцінно. В будь-якому разі, правда краще невизначеності.

Репортаж з печери прокажених

Нещодавно двоє студентів Київського національного лінгвістичного університету – ініціативні, інтелігентні хлопець і дівчина – зважилися на несподіваний журналістський експеримент. Їхні враження – в цьому репортажі.

Усе починалося так...
Основою нашого репортажу про ставлення суспільства до хворих на СНІД мав стати експеримент на собі. Щоб відчути себе на місці ВІЛ-позитивних, зрозуміти, наскільки їм важко, ми вибрали підземний перехід від станції метрополітену «Хрещатик» до станції «Майдан Незалежності». Там ми й вирішили прилаштуватися з табличкою в руках із шокуючим написом: «Допоможіть хворому на СНІД». Коли поділилися ідеєю з однокурсниками, вони вирішили, що ми божевільні, й спробували відмовити. Зрозумівши, що ми в своєму рішенні непохитні, важко зітхнули і провели нас, як на війну, впевнені, що нас поб’ють або заарештують.
Ми й справді боялися можливої неадекватної реакції оточення, конкуренції в переході збоку інших жебраків, збору «данини», адже жебракування в нашій країні вже давно перетворилося на прибутковий бізнес, у якому все місто розділено на «точки», кожна з яких має своїх покровителів, а решта «ходять під ними». Але бажання докопатися до істини взяло гору, і ми, втомлені після чотирьох пар в університеті, голодні і замерзлі, вирушили на «розвідку боєм». Вигляд у нас був якраз відповідний – бліді та змучені. Після тривалих переговорів було вирішено, що ключову роль хворого на СНІД жебрака буде виконувати хлопець. До обов’язків дівчини входило: стерегти речі, записувати в блокнот реакцію перехожих, фотографувати та, в разі небезпеки, вчасно прийти на допомогу. Отже, експеримент розпочався...

«Відвернись і йди додому...»
(Розповідь Миколи)
– ... Сиджу в переході, підстеливши поліетиленовий пакет, і помічаю, як у мене від внутрішнього напруження вібрує в руках табличка. У голові настирно стукає: «Боже мій! Колю, що ти робиш? Ніколи не думав, що коли-небудь буду ось так у переході просити гроші!..». Словом, перші хвилини доводилося збиратися з думками, і минув якийсь час, перш ніж я, нарешті, зважився підняти очі на перехожих. Я бачив різні обличчя. Кожне з них було, я б сказав, «індивідуально забарвленим», тобто зовсім не схожим на інше. Іра, моя однокурсниця і колега з експерименту, то з’являлася, то зникала за спинами перехожих. Вона час до часу фотографувала мене, але потік людей був занадто сильним, тому багато кадрів вийшло невдало.
Отже, як себе поводили співгромадяни? Навряд чи їм доводилося раніше бачити в цьому переході людину з такою шокуючою табличкою. Тому перехожі реагували активно. Хтось, ідучи, повертав у мій бік і кидав заздалегідь підготовлені гроші, хтось підходив ближче, зупинявся і, прочитавши напис на табличці, тремтячими руками діставав копійки із сумки, хтось же проходив повз мене, але згодом задумливо повертався, щоб кинути милостиню.
Ось до мене звертається молодий, ошатно вдягнений хлопець, він дає візитівку молодіжної церкви і співчутливо каже: «Приходь до нас. Ми допоможемо тобі й фінансово, й духовно»... Згодом якась жінка вручає візитну картку центру китайської медицини і просить зателефонувати їй на мобільний.
Люди кидали різні суми: 10, 25, 50 копійок, 1 гривню... Молодий чоловік у чорному кладе навіть 8 гривень. Так хочеться наздогнати його й розпитати: чому він це зробив? Узагалі, що спонукає всіх цих заклопотаних, метушливих людей кидати копійки чи гривні? Милосердя в серці чи бажання якнайшвидше відкараскатися од невдахи, жалість чи порух совісті, який змусив згадати про власні великі й дрібні гріхи, а може, це – туманний спогад про настанови, колись похапцем вичитані в розгорнутій Біблії? Дуже вразило те, що паперові гроші (1-2 гривні) кидали ті, хто був найбідніше вдягнений. Це були здебільшого люди літнього віку, побиті й згорьовані життям. Чітко запам’ятався зодягнений у дрантя чоловік з «кравчучкою», який кудись тягнув чимось напханий мішок. Він зупинився біля мене зі своєю ношею, постояв трішки в задумі, потім дістав одну гривню з кишені і дуже швидко зник у натовпі – вже за кілька секунд я лише згадував його силует.
Час до часу я піднімав очі й, напівживий від усього цього екстріму, все ж намагався виконувати свій обов’язок безпристрасного експериментатора: спостерігати за перехожими і робити об’єктивні висновки. Я бачив обличчя однієї дівчини, яка була настільки шокована написом на табличці, що аж рота роззявила і довго не могла прийти до тями. І таких поглядів було чимало.
За весь час, проведений у підземному переході, я почув усього три фрази від різних людей. Зате які то були фрази! Мабуть, не зможу їх забути ніколи. Дві з них пролунали від молодих людей: «Поглянь, там СНІД!» та «Снідоносний!» Один коментар почув від молодої жінки з дитиною (я привернув увагу дитини) – «Відвернись і йди додому!»
Ми витримали рівно 40 хвилин цієї добровільної екзекуції. За цей час перехожі накидали в шапку 16 гривень 47 копійок. Ми були абсолютно одностайні, що ці гроші собі не заберемо, що не маємо на це морального права. Було вирішено віддати їх жінці, що стояла в кінці переходу і співала консерваторські арії. При ближчому знайомстві вона виявилася такою ж скромною й інтелігентною, як нам і здавалося, і довго відмовлялася брати всю суму, мовляв, це занадто багато.
З дивним почуттям, яке й досі не можу описати словами, я прийшов до гуртожитку і вирішив зателефонувати жінці, яка дала мені візитівку. Вона запропонувала дорогі тибетські препарати, які, як вона запевнила, допомагають хворим на СНІД. Що ж, кожен заробляє на життя по-своєму...

«Це місце оберігається Господом...»
(Розповідь Ірини)
– Щоб ще глибше пізнати проблему і наблизитись до цих нещасних людей, ми поспішили до центру довіри ВІЛ/СНІД-інфікованих. Чим довше ми йшли вглиб вулиці, тим похмурішу картину спостерігали: будинки все рідшали, перехожих практично не було, а сіре небо дедалі більше затягувало хмарами. З кожним кроком серце міцно охоплювала туга і дивне відчуття безвиході. Врешті ми опинилися в тупику, де височіла лише церква та ще два корпуси будівель. Коли наблизилися до одного з них, по тілу пройшов холод. Біля дверей висіла табличка «Психоневрологічний інтернат», а ще нижче маленька записочка: «Це місце особливо оберігається Господом»... Нарешті, ми знайшли, що шукали.
Ще стоячи на подвір’ї, помітили молоду жінку, яка, висунувшись з вікна четвертого поверху, надривно кричала вниз своїй відвідувачці: «Приведіть її до мене! Я хочу побачити доньку! Хоч один раз на рік!» Відвідувачка тільки сумно хитала головою і стримувала сльози.
Ми підійшли ближче. До цього корпусу було два входи: один для обстеження, проходу в палати й бесіди з психологом, а другий – для прийому хворих на стаціонар. Недалеко від дверей дуже символічно лежав мертвий голуб, наче розтоптана надія. Було лячно. Та врешті ми опинилися в приміщенні. Медсестри з реєстратури, психолог та лаборант зустріли нас привітно, навіть тепло. Психолог у своєму кабінеті спитала про причину нашого візиту і дуже зраділа, дізнавшись, що ми хочемо привернути увагу людей до проблеми. Вона розповіла, що наше суспільство, як і раніше, живе за принципом «моя хата скраю...» та воліє нічого не знати про проблеми хворих на СНІД. Обстеження на ВІЛ/СНІД проходить лише 1-3% населення нашої країни, переважно це групи ризику, наркомани, які розуміють, на яку стежку ступили. Ще одна група, що обстежується, – це направлені з лікарень. Якщо лікарі довго не можуть встановити діагноз і симптоми невизначені, то зазвичай людину перевіряють на СНІД. Здати аналізи на наявність вірусу можна навіть анонімно.
На запитання, як почуваються ВІЛ-позитивні в нашому суспільстві, психолог сумно відповіла, що до неї часто приходять хворі з проханням розповісти, де можна зустрітися і поспілкуватися з іншими ВІЛ-інфікованими. Цим людям надзвичайно важко перебувати серед інших людей, які не розуміють їх, адже зазвичай слово «СНІД» викликає в наших співгромадян хвилю агресії та жорстокості. Один із пацієнтів розповів: «Я зрозумів, що суспільство живе за подвійним стандартом. Воно не тільки цурається наркоманів, але, з іншого боку, і не дає їм можливості виправитися. Я не можу змінити суспільство – на це знадобиться не одна сотня років. Тому мені щоразу потрібна нова доза, щоб притупити біль і забутися. Я не потрібен цьому суспільству...»
Ще лікар розповіла, що вірус зріє в організмі три місяці, тому саме через цей період з дня ймовірного зараження треба йти на аналіз. Ось чому вагітним жінкам рекомендовано перевірятися кожні три місяці. А ще бувають випадки, коли при обох ВІЛ-позитивних батьках дитина народжується здоровою...


Отже, нехай черепашачими кроками, але ми все ж рухаємось у напрямку допомоги людям, хворим на СНІД. Прикро, що більшість із нас ще далека від усвідомлення потрібності цих кроків. І наша байдужість та агресія будять відповідні почуття і в «снідоносних». Частина ВІЛ-інфікованих людей впадає в апатію, опускає руки і повільно гине, а частина озлоблюється на весь світ і починає діяти. Останнім часом в Інтернеті стали з’являтися листи-попередження, що почастішали випадки, коли шприци з кров’ю, зараженою СНІДом, прикріплюються до поручнів, ручок дверей, сидінь у транспорті чи в кінотеатрі, і люди, котрі не звикли бути уважними в громадських місцях, раняться і заражаються. Це називається: «Ласкаво просимо в наш клуб! Тепер ти – один із нас». Тобто ти один з тих, кого досі боявся і кого ненавидів; людина, викинута з повноцінного життя і приречена на жалюгідне існування. Звичайно, навмисне зараження іншого – підсудна справа, але коли ми самі ж доводимо до межі, коли їй нічого втрачати? Чому ми штовхаємо самих себе в прірву? Наступним може стати кожен із нас, тож чи не слід змінити ганебне ставлення на людяне і дати одне одному відчуття душевного тепла? Адже хтозна, з кого завтра жорстоко посміється доля...
Ви запитаєте: які ж результати нашого експерименту? Шокуючи перехожих, ми намагалися пробудити в них милосердя. А ще ми не тільки боялися і страждали від пронизливих людських поглядів і принизливих слів – ми також вчилися переборювати власний страх і байдужість до обділених долею, вчилися думати й аналізувати. А ще ми сподіваємось, що наші читачі хоч подумки пройдуть цей нелегкий шлях разом з нами...



Микола ІВАЩЕНКО, Ірина МЕЛЬНИЧЕНКО, Олексій ДРОЗД
(Тернопіль-Київ-Тернопіль)

Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер

вугілля і дрова

Банер