“Родзинка” Тернополя – став

Четвер, 07 квітня 2011, 08:06

Не стільки для краси, як з економічного розрахунку та для укріплення оборонних рубежів міста створили понад 460 років тому став – одне з улюблених місць відпочинку тернополян.

Дозвіл на загату водойми засновник і власник Тернополя коронний гетьман Ян Амор Тарновський отримав від польського короля 15 квітня 1548 року.

Відомо, що у 1550-му році озеро вже існувало і на його дамбі діяв млин. Відтак ще у XVII столітті почалася історія теперішнього 400-гектарного ставу і хтозна, чи у 1955 році в обласному центрі заснували б перший і єдиний в СРСР морський клуб там, де поблизу немає моря. Розміри і навіть вигляд найбільшого у місті плеса змінювалися до невпізнання – спершу воно займало долину Серету на сім кілометрів у довжину і на два-три у ширину, а в міжвоєнні часи взагалі майже заросло. Одначе завжди на берегах і у човнах тут можна було побачити тернопільських рибалок.

“Воля наша така, щоб міщани були зобов’язані до ремонту половини греблі, тобто терас великого ставу нашого, також половини упусту. Тим не менше, другу половину лотоків та прірви, якою вода під час спуску ставу випускається, ті ж міщани, коли буде потреба, будуть направляти і в цьому повинні бути старанними. У нагороду за ту працю і старанність тим же міщанам надаємо повноваження ловити рибу для поживи сітями, що називаються черпами, на краю чи на узбережжі ставу. Дозволяємо також тим же міщанам зупинити воду на річці нижче нашого великого ставу, вище ставу Баворовського, і там собі саджавку чи озерце, але без шкоди чи незручності для млина, заложити,” писав Я. А. Тарновський.

Одначе навіть у тому малому ставку не вся риба належала жителям міста, бо власник Тернополя дозволяв користуватися ним і римо-католицькому священикові. Щодо другого згаданого ставу, то хоч він із 1525 року і хлюпотів у межах сучасного міста: на терені гідропарку та вул. Живова, але належав теребовлянському старості Вацлаву Баворовському. У ті часи адміністративним центром довколишніх земель був аж ніяк не Тернопіль, а Теребовля.

Ще дві згадки про став залишили у 1672 році мандрівник Ульріх фон Вердум та автор інвентарю міста, подільський комірник Войцеховський. Зокрема першому із них 27-28 листопада запала в око довга гребля, “що починається, напевно, за вісімсот чи дев’ятсот кроків на захід і тягнеться через озеро й болота, аж до рівних гарних ґрунтів, із розкиданими тут і там калюжами…”

Інвентар від 15 березня того ж року описує став і греблю детальніше. Документ повідомляє, що спуск водойми (задля вилову усієї риби) давав власникові міста у добрі роки 24000 флоринів, тобто злотих, а у звичайні – 18000. За вказані гроші можна було придбати від 900 до 1200 коней для війська. Незважаючи на це, риболовля у Тернополі занепала через часті напади орди, а згодом і внаслідок безгосподарності власників міста й самої громади.

У 1884 році у Тернополі утворили “Рибацьке товариство” і ще на початку ХХ століття місцевий підприємець Володимир Трач, який орендував став, заготовляв рибу та експортував її взимку у Львів, Краків та Варшаву. Після Першої світової війни водойма так обміліла, що трохи не перетворилася на плавні та зарослі очерету. Залишилася тільки річка, яку можна було перейти убрід. Навіть після того, як у 1951-1952 роках озеро відновили, промислове рибальство на ньому вже не відродилося.

Ще однією особливістю Тернопільського ставу та міського краєвиду здавна були чотири млини на дамбі. Мельники мали репутацію заможних людей і власник міста у 1672 році Станіслав Конецпольський зобов’язував їх не тільки платити грошові податки, а й годувати зі своїх прибутків вепрів для господарства замку. Отож навіть ідея створити на греблі ГЕС, щоб видобувати енергію з води – не нова, бо річка уже за наших прапрадідів працювала для господарства.

 

До речі, шлюзи одного з млинів розміщувалися на греблі поблизу сучасного мосту, що веде на “Дружбу”. Навіть коли млина не стало, тернополяни залюбки ходили купатися під цей водоспад. А от позагоряти можна було спершу не на озері – найдавніший міський пляж діяв нижче за течією біля Білої гори, у районі сучасних вулиці Білогірської та об’їзної дороги. Трохи осторонь, біля моста, що вів у село Петриків, у 1932 році утворили пляж активісти польського товариства “Стрілець”. І прикро не тільки тому, що ці пляжі зникли, а передусім через те, що їх територія зараз занехаяна. Не зберігся також пляж українського товариства “Поділля”, що діяв на березі Серету там, де тепер зеленіє парк “Топільче”, неподалік греблі. Та без пляжів Тернопіль не залишався: уже за часів СРСР один із них діяв біля самого замку, на тепер заасфальтованій набережній. Коли ж його у 1960-х роках закрили, то створили відомі й тепер пляжі “Ближній” і “Дальній”. Офіційні пляжі у ті часи були обладнані роздягальнями.

Не дивина побачити на головній водоймі обласного центру розмаїті човни, катери, яхти і навіть теплохід. Взагалі судноплавство на ставі зародилося сотні років тому, але першу організацію поціновувачів такого заняття – “Веслярське товариство” – утворили у 1886 році. У 1955 році на озері відкрили морський клуб.

“При морському клубі працює кілька секцій: парусного, підводного, водно-моторного спорту та інші. В розпорядженні спортсменів є швартботи (особливий тим парусної яхти), скутери, шестивесельні яли, човни, буєри (легкий човен або платформа на ковзанах для катання по льоду),” писали автори брошури про Тернопіль, виданої у 1964-му аж у Вінниці. Тепер у приміщеннях клубу діє бар.

Перший сучасний водний транспорт на Тернопільському ставі, теплохід ПТ-50, з’явився у 1965-му. Із 1968-го року водоймою курсує теплохід “Герой Танцоров”. У Тернопіль його привезли як п’ятирічного віку корабель, який уже встиг поплавати Дністром за маршрутом “Стара Ушиця – Мельниця Подільська”. Перша назва теплохода – “Заліщики”. Із початку 1990-х років ПТ-50 не курсує. Наразі його ремонтують і планують спустити на воду вже цієї весни. Привабити тернополян і туристів повинен Чемпіонат Європи з водно-моторного спорту, який пройде на ставі у серпні. Це буде не перша подібна акція, бо у місті вже відбувалися змагання як всеукраїнського, так і міжнародного рівнів. Чемпіонат світу з водно-моторного спорту на Тернопільському ставі пройшов у 1987-му.

Та чи не найбільшою цікавинкою ставу, про яку тернополяни забувають найчастіше, є його природа. Ще у 1892 році Роман Гутвінський написав цікаву статтю “Staw tarnopolski”, в якій на 13-ти сторінках описав рослини і тварини, що живуть у водоймі. Зокрема, із риби у ній водилися або й досі водяться карасі, коблі, коропи, лини, лящі, окуні, пічкурі, плотва, соми, щуки та інші види. Жили у ставі й видри. Про чистоту води свідчить велика кількість раків, поведінку яких у прозорій воді особливо добре видно надвечір, коли тварини виходять на полювання. Але чи не найпривабливішим озеро стає у травні-червні, коли на ньому зацвітають сотні водяних лілій, а дикі качки виводять на плесо своїх каченят. От тільки б Чемпіонат з водно-моторного спорту не змусив усю цю живність не те що втекти, а й зникнути! А ще не хочеться, щоб узбережжя перетворилося у суцільний ряд барів-ресторанів.

Марія Артемів-Васюта